27Лис/22

Майстер – клас у рамках проєкту “Вихідні в музеї”

27 листопада в КЗ КОР «Ржищівський археолого краєзнавчий музей» відбувся майстер – клас для дітей в рамках проєкту «Вихідні в музеї»

Прикрашали останні осінні дні «Грайливими барвами осені». Гості стали учасниками арт – вправ та разом власноруч створили виріб.

19Лис/22

Мистецькі варіації

18 листопада в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» презентували програму «Мистецьких варіацій»

Гості мали змогу відвідати ярмарок творчих музейних ідей, взяти участь у відкритому мікрофоні. Музей – осередок численних проєктів, майстер – класів, перформансів. Тож разом знайомились з вже реалізованими проєктами та надихались на майбутні!

🔹 Надзвичайно приємно було, що «Мистецькі варіації» відзначили візитом:

– Людмила Степанян – художник – аквареліст, педагог, організатор виставок та планерів, зокрема, координатор проєкту «Київщина. Подих акварелі»,

– Андрій Кулагін – художник, громадський діяч, лауреат численних премій і нагород,

– Сергій Дуплій – художник – колорист, Заслужений художник України.

Щиро вдячні всім, хто розділив з нами «Мистецькі варіації» та чекаємо на огляд виставки «Незламна Україна»!

09Лис/22

День української мови та писемності

Щороку 9 листопада в Україні відзначають День української мови та писемності.

За традицією колектив музею підтримав традицію написання Радіодиктанту національної єдності. Цьогоріч це був текст «Твій дім», – особливо щемний та зворушливий.

Цікавою ініціативою став відкритий мікрофон «Що для мене мова?», де кожен мав змогу поділитися думками.

Шануймо рідну мову щохвилини, пам’ятаймо про її ціну та цінність! Разом обов’язково Переможемо!

08Лис/22

Візит наймолодших школярів міста

Сьогодні до музею завітали наймолодші школярі міста. У переддень професійного свята – Дня працівників культури та майстрів народного мистецтва, учні подарували дерево, – символ життя.

Ми безмежно вдячні за увагу до нашої справи і щиро віримо в вас, ви – наше майбутнє! Разом з тим на гостей чекала інтерактивна екскурсійна програма. Гуртом досліджували артефакти трипільської культури, перевтілювалися в археологів, створювали креативні селфі та виконували різноманітні завдання.Щиро вдячні і вже чекаємо нашої якнайшвидшої зустрічі!

24Жов/22

Спортивні ігри для молоді

КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» став організатором спортивних ігор для молоді, котрі відбулись 22 жовтня.

Захід був приурочений Дню захисника і захисниці. Тож відзначали разом командними естафетами, конкурсами, челенджами, інтерактивними завданнями для вболівальників.

Віримо в майбутнє нашої країни і знаємо, що разом Переможемо!

20Жов/22

Музейне інтерв’ю «Моя професія кухар» в рамках проєкту «Ржищівські замальовки»

  Про смаки не сперечаються. Ми часто пригадуємо цей вислів, коли мова заходить про якусь книгу, кінофільм, одяг. Але своїм походженням вислів зобов’язаний кухарському мистецтву. Щорічно, 20 жовтня, кулінари та кухарі всього світу відзначають своє професійне свято, яке було засноване конгресом Всесвітньої асоціації кулінарних співтовариств в 2004 році.

  

Кухар — одна з найдавніших і вічно сучасних професій. Люди протягом всього свого життя три рази на добу віддають себе у владу представників однієї з найстародавніших професій на землі — кулінарної. Добрий кухар цінується у всі часи і у всіх народів.

Кухар – це в першу чергу творець. Творець  прекрасного, смачного, привабливого. Кухар – це винахідник, який все життя перебуває в пошуку для того, щоб творити.

На перший погляд нічого мудрованого в кулінарній професії немає. Багато кому здається, що професія – неважка, вивчати в ній нічого: звари, підсмаж, подай — чи велика наука? Виявляється велика. Одним рецептом приготування страви може користуватися багато людей, та у всіх страва буде різною. Як не крути, коли ми готуємо –  передаємо свою енергетику, а разом з тим, в кожного кухаря є свої секретики. Кухар розрізняє всі відтінки смаку і запахів, володіє  особливою рухливістю рук і пальців.  На стіл страву кухар  подає красиво, тому кожний кухар — трохи художник.

Наша Ржищівщина завжди славилася гостинністю, щедрістю та вмілими куховарками. Пам’ятаю своє дитинство, як на вулиці люди святкували  в дворах весілля, проводи в армію, родини. Зазвичай на такі свята запрошували родичів, сусідів, увесь куток, як казали, до ста чоловік, ставили шалаші… , а як пахло в них травами та хвоєю! Такі були натуральні прикраси приміщення на свято. Людей треба було нагодувати, ще й смачно. На кутку (гора Марушкова) мою бабусю, Галину Чернявську, по – вуличному знали як Дорошиху.  Вона любила і вміла готувати, все організувати. Бабуся молодою потрапила в Німеччину і була остарбайтером , але як вона казала, їй пощастило, бо жила в сім’ї, де до неї добре відносилися і навчили тонкощам кулінарного мистецтва.  Тому яке святкування чи поминки, люди звали Дорошиху, а їй на підмогу приходили не менш вправні подружки. Пам’ятаю бабу Дімиху (Ганну Іщенко), Онисію Степанівну Місяць, – ці дівчата робили «сабантуї» (це по – ржищівські святкування, для всієї Марушкової і «містечку» не відмовляли)

Справу знаменитої марушковської куховарки Онисії Місяць продовжила її донька Катерина Задорожня. Музейні працівники завітали до ржищівчанки, пані Катерини, яка щиро поділилася спогадами, про свою кухарську кар’єру. Тож до вашої уваги діалог з пані Катериною.

Ким мріяли стати в дитинстві?

  • Хотіла стати швачкою, і готувалася до цього, але й дуже подобалося і як мама куховарила, я допомагала часто їй.

Хто ви за освітою?

  • Закінчила професійне Богуславське училище за спеціальністю швачка. Пішла працювати в Ржищівський побуткомбінат закрійницею, у вільний час продовжувала мамі допомагати в куховарській справі.

Як стали кухарем?

  • Коли з’явилися свої діти, дуже хотілося щоб дітям було смачно, щоб їли із задоволенням, тому сама придумувала рецепти, займалася самоосвітою, радилася з мамою, і з її легкої руки, перший раз приготувала бенкет на випроводжанні у своїх родичів, все вдалося.  «Є в мене дві сестри, – каже пані Катя, все готують ,все вміють, але мені куховарське діло «зайшло», як зараз кажуть, особливо випічка. Вирішила закінчити курси повара, бо почали вже гукати на весілля готувати, а щоб ще краще підтягнути знання і з впевненістю пропонувати свої послуги кухаря, ще пішла навчатися в 28 училище (зараз це Ржищівський професійний ліцей), та отримала диплом повара IV розряду.» Ось так хобі перетворилося і в заробіток.

Що найтяжче в професії кухаря?

  • Так, готуєш цілу ніч на бенкети, буває і каструлі важкі тягаєш, але це не помічається, найтяжче підібрати колектив, щоб я знала, що люди надійні та вмілі, мені пощастило з колективом, помічники розуміли з півслова, з погляду, а веселі які були, завжди гумор на кухні, то й працювалося легко.

А яку найбільшу кількість людей ви нагодували?

  • Були різні компанії: і весілля і випроводжання, а найбільша кількість – 260 осіб.

Як це? Це можливо? Тут компанія вдома на 10 гостей, та й все ж тяжко.

  •      Було тяжко, сказали одну кількість, а тоді ще 20 людей, похапцем доставляти столи, готувати їжу, ну так, трохи перенервувала, але справилися.

Що любите готувати найбільше? Ваша фірмова страва?

  • Всі люблять мою випічку, особливо біляші, діти їдуть в гості, і просять – мам, тортика якогось і біляшів. Але навіть не можу сказати яка улюблена страва, все люблю готувати.

А екзотичні страви готуєте? Наприклад, суші?

  • Дуже люблю з рибою займатися, от мої дуже люблять струганину, почала використовувати соєвий соус, зараз більш вже сім’ю панькаю, людям вже відмовляю бенкети влаштовувати, бо ж 12 років підряд без вихідних готувала, з п’ятниці починаючи.

Чи пам’ятаєте казуси на кухні?

  • Ой, було всього, але одне весілля запам’яталося:  все йшло «як по маслу» і тут починається сильний дощ, ще й світло вимикається, і що робити? На столи накрили, подавати їжу, а темінь… і ми придумуємо вихід – свічки, романтика. Хто ближче живе, біжать додому шукати свічки, люди засмутилися,  трохи й сльози були, а як увімкнули світло за 3 години – радості було без меж , весілля відгуляли на славу!

А чи любите дивитися кулінарні ток – шоу?

  • Дуже, дуже люблю, є канали, наприклад «Кус  – кус», щось підгляну і біжу на кухню спробувати відтворити, зараз так багато нового пропонують в приготуванні їжі.

Про на нашого земляка, Євгена Клопотенка, чули? (Зараз Євген Клопотенко проживає у Львові та у перші тижні війни в Україні відкрив новий бізнес – бістро “Інші”. У ньому усі гості можуть обрати на вибір 2 меню – за страви у першому доведеться платити, а в іншому – ні. Це для того, аби люди, які перебрались з небезпечних територій чи просто ті, які не мають змоги скуштувати їжу, не були обділеними, а ситими.)

  • Так, чула, я його знаю, поблизу живуть родичі,  я його пам’ятаю з дитинства, а коли побачила по телевізору, то було приємно.  Знайома з мамою Оленою. Він придумує щось нове, але й не забуває про традиційну українську кухню. Ось недавно дивилася як Женя готував налисники з гарбуза, і мені закортіло зробити, трохи поморочилася, але вийшло оригінально.

Тобто, йдете «в ногу» з часом.

  • Так, так, намагаюся (сміється), мені хочеться щось придумувати, як казав мій син Андрій: – «мам, от з нічого ти зробиш щось, і красиво і смачно»

Нещодавно почула таку фразу: іноземні військові, які допомагають боронити Україну від російського агресора, кажуть, що Україна гастрономічний рай, чи згодні ви з цим судженням?

  • Ось, я була в Іспанії у сина в гостях, і готувала там борщ, біляші і пиріжки, то сусіди казали, що ваші українські страви треба продавати, що дуже смачно. Син буває готує, пригощає сусідів – іспанців, то вони в захваті від нашої кухні. Взагалі і синів навчила готувати, виходить у них.

От як передався кулінарний талант: від бабусі, мамі, дітям.

І на завершення: 20 жовтня кулінари всього світу відзначають професійне свято, щоб ви побажали своїм колегам?

  • Найперше  –  миру і спокою. Дуже багато наших жінок готують і передають на армію всіляких смаколиків (голос зривається, в очах сльози), тому бажаю їм міцного здоров’я, нахай все вдасться і буде на славу.

Пані Катерино, дуже вдячна Вам за щирість.

  • Ми обов’язково дочекаємося миру і спокою, і буде в нас все добре!

P.S. пані Катерина обмовилася, як до неї приходили хлопці – військові.

– Я ж швачка, хто їм про мене розповів, не знаю, треба було на броніках кармани пришити, а я смажила біляші, кажуть: «Ой, щось так смачно пахне!» я з радістю пригостила. Пошила те, що треба було, питають: «Що ми винні?», я у відповідь: “Люди допомагають одним, а я так, працею, хай це буде моя подяка, за те, що нас охороняєте”. (плаче)

Так, що ми всі разом йдемо до Перемоги! Йдемо до Перемоги і молимося за наших хлопців, які на фронті.

На завершення зустрічі я сфотографувала пані Катерину з Великоднім мафіном, вона розповіла, що завжди за традицією, залишає шматок пасочки на цілий рік (до речі, я теж так роблю), а цьогоріч  пекла мафіни і традиційні пасочки.

Ця щира, усміхнена,  добра пані пригостила й мене смачнючим – пресмачним пирогом  «Сирником» нашвидкоруч, як вона сказала. Безмежно вдяні пані Катерині за доброту та щирість!

Розмову вела старший науковий співробітник Ольга Іванчук

14Жов/22

Ржищівчани – нащадки козаків. Ржищівська козацька сотня.

   Вислів «козак – вільна людина» закарбувався у свідомості з юних років. Сьогодні в Україні намагаються відродити козацтво, ретельно вивчають життя козаків, їх звичаї, традиції, створюють сучасні козацькі загони. Справді, часи козацтва — частина героїчного минулого українського народу. Козацтво в Україні виникло більше 500 років тому, в час розпаду Київської Русі після монголо-татарської навали.   Ржищівщина теж має славне козацьке минуле.   Монголо – татари пішовши з наших земель, посадили баскаків ( збирачів податків) у Каневі та Кагарлику. Життя на Ржищівщині під час панування Золотої Орди не припинялося. Спустошений край повинен був платити данину. З кінця ХV ст. впала на Україну нова східна орда – татари. Вони спустошували Надніпрянщину, до якої входив і Ржищів понад 100 років, змагаючись за неї з Польщею. Так навесні 1482 р. і влітку 1486 р. кочівники Менглі – Гірея вщент пограбували Київське Подніпров’я, забираючи людей у неволю.

 «Треба – ж  то пам’ятати, що не було тоді на світі народу страшнішого для всіх, як турки: боялись їх, як останньої біди, в Польщі, на Угорщині, і Німеччині, вважали народом  найсильнішим, непереможним.               

                                                                                          Михайло Грушевський»  

І тоді на арену боротьби із грабіжниками виступає козацтво, взявши на себе одну із основних державних функцій – захист Батьківщини. Коли козаки вже становили реальну силу, то вони за порогами в пониззі Дніпра поставили свою державу – Січ «низову» або «запорізьку».

     Тут була їхня держава, яку не могли дістати ні поляки, ні турки, ні татари».

                                                                                                  Михайло Грушевський» 

 Перші козаки з’явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці XV-го ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі.

  Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили “уходи” (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у “волості” (державну територію Литви).

Грозилися турки, як король козаків не спинить, як будуть вони і далі на турецькі й татарські краї нападати, то турки підуть походом на Польщу й знищать її до останнього. Хоч поляки дуже боялися тих погроз, але король відписував турецьким послам, що козаки люди своєвольні, йому не підвладні, нехай турки висилають своє військо на козаків.

 Як пише М. Грушевський, що тоді король став пробувати зробити, як ще давно радив Остап Дашкевич (Оста́фій Дашке́вич інколи Остап,  Євстахій; 1455 — 1535 — руський шляхтич. Староста черкаський, канівський. Частиною істориків згадується як організатор козацьких загонів, засновник та перший кошовий отаман Війська Запорізького): взяти козаків на службу, дати їм плату, звільнити від податків. Зробити фактично наймане військо. Король брав на службу, вписувати в книгу, у реєстр, ці козаки звалися реєстрові.

Як твердить «Малий словник – довідник історії України», Канівський полк –адміністративно – територіальна і військова одиниця України в 17-18ст. утворений в 1625 році як полк реєстрових козаків.

Як виявляється є такий збірник «Реєстри всього Війська Запорозького після Зборівського договору»

автор: Бодянський Осип Максимович  «ПІСЛЯ ЗБОРІВСЬКОГО ДОГОВОРУ З КОРОЛЕМ ПОЛЬСЬКИМ ЯНОМ КАЗИМИРОМ СКЛАДЕНІ

1649 РОКУ, ЖОВТНЯ 16 ДНЯ, ВИДАНІ ЗА ОРИГІНАЛОМ О.М. БОДЯНСЬКИМ».

Спогади Бодянського Осипа Максимовича

        Повертаючись із п’ятирічної подорожі своєї по закордонним слов’янським землям, влітку 1842 року, я зупинився на місяць у Варшаві, скільки для знайомства з польськими письменниками, стільки й для огляду тамтешніх архівів, де познайомився з Андрієм  Яковичем  Стороженко, як виявилося, мій безпосередній земляк за походженням і володінням, малорос. У будинку його прийнятий був я надзвичайно привітно і одразу ж отримав запрошення відвідувати його, нічого не соромлячись, коли лише заманеться. В одне з таких відвідувань, розмовляючи про нашу батьківщину, дізнався я від нього, що він має тепер у своєму розпорядженні, справжні «Реєстри Війська Запорозького», складені за його гетьмана, Богдана Хмельницького, після знаменитої перемоги, здобутої ним під Зборовим  (у нинішній Галичині), в серпні 1649 року, в силу договору з польським королем Яном Казимиром, за яким належало мати гетьману 40 тисяч козаків, до реєстру внесених, не кажучи вже про охоче комонних, та інші права та переваги, південноросійському народу, що були визнані королем. На підтвердження своїх слів Андрій Якович тут же показав мені й самі реєстри. Це грубий листівник, корінець якого в долоню, переплетений у червонувату шкіру зі шкіряними застібками зверху і знизу, на звичайному для того часу папері, всього 190 аркушів, як почерк підпису генерального писаря Війська Запорізького, Івана Виговського, так і чорнило, вказують на те, що всі «Реєстри» писані рукою останнього, що підтверджує і скорочений підпис його в двох місцях «Реєстрів» (саме, під полком Білоцерківськім, стор. 147: «І.В. Писар, в.р.» і під Уманським, країн. 167: «І. Вигов. ІІ.»).

Отже існував реєстр козаків, і ось цей список Ржищівськоі (Іржищівської) сотні, на чолі з сотником Чугуй Лузан, приблизно нараховувала 222 козаки, яка належала до Канівського полку у 1649 – 1654р.р. знайшов  місцевий історик – краєзнавець Олег Предаченко у рукописних архівах Національної наукової бібліотеки Украіни ім. В.І. Вернадського.

Один з найстаріших, ще реєстрових козацьких полків Речі Посполитої, який мав охороняти переправи через Дніпро в районі Стайок, Трахтемирова, Іржищева та Канева. Полковий центр – місто Канів над Дніпром. Нині це районне місто Черкаської області.

     Від початку 1648 р. полк став складовою армії Б. Хмельницького, а після Зборівської угоди 8 серпня 1649 року і адміністративною одиницею Війська Запорозького. Межі полку були дотичні до кордонів Київського, Білоцерківського, Корсунського, Черкаського, Кропивнянського та Переяславського полків на лівому і правому березі Дніпра. А до 1648 р. – це була територія Київського воєводства, Переяславського, Черкаського та Канівського староств. За Зборівським реєстром Канівський полк мав 3167 козаків особового складу та 16 сотень – одну полкову, дев’ять іменних та по сотні у Межирічі, Трахтемирові, Ржищеві, Стайках, Михайлівці, Масловому Ставі [Маслівці].

В Ржищівському археолого – краєзнавчому музеї, серед експонатів краєзнавчої зали є список Ржищівської козацької сотні, та артефакти козацької доби.

Протягом 1649 -65 р.р. територія Канівського полку, в який входила Ржищівська сотня, була ареною жорстокої боротьби проти польсько- шляхетського війська.  Відомо, що Канівський полк брав участь у битві під Берестечком, де втратив до половини свого складу.

Реєстрові козаки, як твердять першоджерела, це фактично наймане військо, кожен воїн отримував кваліфіковану медичну допомогу в разі поранення, грошове забезпечення, звільнювався від податків, вони мали право на землеволодіння. Містечко Трахтомирів (нині – напівзруйноване село канівського району Черкаської області, 35 км. Від Ржищева) в середині 17 століття було передано у володіння всім реєстровим козакам Війська Запорізького, там розміщувався арсенал козацької зброї та шпиталь для тяжкопоранених козаків Ржищівської сотні.

Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році відбулася рада козацької старшини, саме в Ржищеві між Крутим Вивозом та Жидовою Долиною. На раді на гетьманування було висунуто генерального писаря Війська запорозького Івана Виговського. Кажуть дуже потужну підтримку на нараді у Крутому Вивозі Виговський мав від Канівського полковника та  Ржищівського сотника Чугуя, головними доказами яких були вигуки на кшталт: «та беремо свого, місцевого! Він же з-під Германівки, а там лайно не росте!» (До речі, досі у селі Германівка, що на Обухівщині, корінними вважаються прізвища Гетьман та Виговський). Після козацької  ради в Ржищеві, офіційне проголошення Виговського гетьманом відбулося у 1658 році в Чигирині. І якби здійснилася запропонована ним Брацлавська угода між Польщею, Україною, Литвою, Молдавією, то не мали б ми того жаху що зараз. «Чорна рада» 11 вересня 1659 року у його рідній Германівці скинула Івана Виговського з гетьманування…

Отже в нашому славному краї 370 років тому стояла Іржишчівська козацька Сотня, тому випливає «апріорі» – ми є нащадками Козаків!!! Цьому є підтверження, наші ржищівські хлопці одні із перших на Київщині самоорзанізувалися на захист рідної землі, після навали росіян 24 лютого 2022 року, утворивши Ржищівське ДФТГ, чим не козацька сотня?!

  Осмислення самих себе, своєї історії, свого коріння – це те, від чого починається самоусвідомлення особистості як українця, це самоусвідомлення нації, яка почала своє відродження після вікового сну. Так в чому ж полягає такий жвавий інтерес до козаків? Чому ж ми, українці, пишається ними на весь світ?

  Унікальність нашої історії і нашого народу полягає в тому, що у козацтві виявився творчий і волелюбний дух наших предків. Кожен в Україні чув про козаків. Козак в нашій уяві — це звитяжний воїн, що не розлучається з шаблею. Захисник Вітчизни, оборонець прав і віри, звичаїв та гідності кожного, хто живе під небом України. Про них написано багато наукових книжок, цікавих романів, знято фільмів. Про наш козацький рід і його ватажків говориться в урочистій пісні нашої держави — гімні України. А про малого хлопця і дорослого парубка, що вміє відстояти свою честь і захистити слабшого, старого, жінку, у нас кажуть: справжній козак. І у це слово вкладають розуміння найбільших чеснот нашого народу.

Хай дух справжніх козаків допомагає нашим славним ЗСУ!

Використані матеріали з праць В. Умрихіна – історика та місцевого краєзнавця, О. Предаченка – історика, краєзнавця, М. Грушевського – історика, державного діяча.

Ольга ІВАНЧУК, старший науковий співробітник

09Жов/22

Наукове дослідження до Міжнародного дня пошти

9 жовтня відзначають Міжнародний день пошти. КЗ КОР “Ржищівський арехолого – краєзнавчий музей” презентує наукове дослідження на тему: «Нова пошта» – крок  у майбутнє».

      Щорічно 9 жовтня у світі відзначається Міжнародний день пошти. Поштова служба існувала з найдавніших часів. Це невід’ємна частина нашого життя. У століття високих технологій, незважаючи на те, що зараз можна без проблем спілкуватися з людьми на іншому кінці планети за допомогою мобільного зв’язку чи Інтернету, пошта намагається не втрачати своїх позицій. Створюються різноманітні  кур’єрські служби, експрес –доставки та інші послуги.

      Найбільшою і найпотужнішою з них є «Нова пошта» – українська міжнародна група компаній з логістики, лідер експрес – доставки за вантажообігом. Станом на серпень 2022 компанія має найбільшу в Україні мережу, яка налічує 8500 відділень та 13600 поштоматів. В умовах війни попит на вантажоперевезення та поштові послуги збільшився в рази.

    За даними Нової пошти за 6 місяців 2022 року компанія доставила 113 млн посилок та вантажів.

    «Нова пошта» є також лідером в Україні за швидкістю доставки — до 24 годин між великими містами та до 48 годин між районними центрами. Історія компанії  почалася в лютому 2001 року, коли університетські друзі В’ячеслав Климов і Володимир Поперешнюк вирішили заснувати спільну справу. Обом було по 25 років. З вибором ринкової ніші допоміг визначитися невеликий кондитерський бізнес Володимира. Він якраз шукав шляхи транспортування товару з Полтави по Україні. Так у молодих підприємців з’явилася ідея запропонувати українцям нову послугу – швидку і зручну доставку.

      Стартовий капітал компанії «Нова пошта»тоді становив 7000 доларів, а команда на початку включала в себе 7 осіб. В’ячеслав Климов і Володимир Поперешнюк стали основними співзасновниками бізнесу. Так почалася історія компанії, яка згодом сформувала в Україні ринок експрес – доставки.                     

       На початку 2000 – х в Україні такої послуги не було, його замінювали провідники поїздів і водії маршруток. Передача посилки без будь – яких гарантій через незнайомих людей передбачала багато ризиків. Тоді В’ячеслав і Володимир поставили мету – прищепити українцям культуру безпечних і легких відправок. Спочатку доводилося пояснювати потенційним клієнтам, що доставка з «Нової пошти»  – це зручний і потрібний сервіс. Згадуючи про цей етап сьогодні, творці компанії порівнюють його з прокладанням лижні на засипаній снігом дорозі. Перші три роки роботи компанії пройшли під знаком пошуку клієнтів і шляхів розвитку. Переломним моментом стало отримання співзасновниками компанії ступеня Executive МВА.

    На сьогодні для  українців «Нова пошта» перестала бути лише сервісом доставки. Зараз  у  відділеннях можна не тільки отримати чи відправити посилку або вантаж і замовити адресну доставку, а й здійснити електронний грошовий переказ через каси ForPost, замовити послугу фулфілмента («НП Логістик»). Для зручності клієнтів в компанії впроваджують сучасні IT рішення.

     Наше місто теж іде в ногу з часом. І ржищівчани вже змогли відчути зручності та переваги «Нової пошти». Адже  майже кожен із нас хоча б один раз скористався її послугами

    Ініціатором їі відкриття в Ржищеві був Охріменко Святослав Борисович. Пізніше за цю справу взялася родина  Лобуренків.

     Перше відділення «Нової пошти» у Ржищеві було відкрито 29 березня 2013 року. З часом  з’явилися  і в інших містах Київської області: Кагарлику, Миронівці, Богуславі, а в деяких селах – поштові лавки.

       Підбір кадрів здійснювався через міський центр зайнятості, далі проводилася співбесіда і стажування у відділенні.

Сьогодні  в першому і другому відділеннях  працюють: 6 операторів, 2 вантажники, 1водій. З них 2 керівники відділень. Це, здебільшого, молоді, компетентні люди, які швидко і якісно обслуговують клієнтів.

      Всі співробітники мають соціальний пакет.

      «Нова пошта» у нашому місті надає такі види послуг: відправка або отримання посилки на відділення або адресу, зняття готівки з карти, переказ готівки по Україні з тим самим відсотком, поповнення мобільного рахунку, сплата комунальних та інших рахунків, отримання міжнародних переказів (Western Union та Ria).

     В середньому обсяг вантажоперевезень за день складає приблизно 5 тонн.

Робота відділень «Нової пошти» не припинялась і  під час пандемії. Були створені системи захисту: поставлено прозорі бар’єри на стійках, постійно проводилась дезінфекція приміщень, дотримувався масковий режим.


     Від початку повномасштабного вторгнення робота пошти зупинилась на один тиждень, пізніше наздоганяли, тому що багато вантажів затримувалось на терміналах. Потім працювали ще 2 місяці у подвійному режимі. У цей же час поява в Ржищеві великої кількості вимушено переселених осіб, створення гуманітарних штабів та волонтерських центрів потребувала  все більшого  вантажообігу, то ж обидва поштові відділення працювали з максимальною ефективністю.

        Вітаємо усіх працівників, причетних до поштової справи з Міжнародним днем пошти. Побажаємо керівникам та працівникам  розвитку їх справи, здоров’я, наснаги, терпіння та вдячних клієнтів під мирним небом України.

Старші наукові співробітники  КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» Людмила БАБЕНКО та Юлія НАСТЕНКО.     

05Жов/22

#WorldTeachersDay#Всесвітній день вчителя

У цей Всесвітній день учителя вчителі всього світу закликають всі уряди:

  • інвестувати у вчителів!
  • залучати вчителів!
  • довіряти вчителям!
  • поважати вчителів!

Вчителі – це основа освіти!

Із серії «Ржищівські замальовки»

« … Та ти завжди молилося за нас, стареньке педучилище в каштанах!»

       Дуже часто туристи, приїжджаючи в Ржищів, просять показати старі будівлі та історичні пам’ятки. При тому, що історія наша багатюща і розповідати тут можна безкінечно, показати є мало що. Радянська стилізація стерла неповторність українсько – польсько – єврейського містечка. Але давнє приміщення гімназії по колишній вулиці Богуславській, нині Шевченка, збереглося і  усім відоме як Ржищівське педучилище, нині гуманітарний коледж.  Нехай пробачать мені усі поети, але найкраще про цей заклад сказав Олександр Гаращенко:

« Роки спливають і минає час…

Багато хто вже ходить в генералах,

Та ти завжди молилося за нас,

Стареньке педучилище в каштанах…»

    Мабуть, немає в Україні населених пунктів, в школах яких не працювали б наші випускники. При вступі у вузи  чи при прийомі на роботу завжди питали: Ржищівське педучилище? Звичайно, беремо! Бо славився цей заклад своїми кадрами, якістю підготовки і тією «закалкою», про яку не прочитаєш ні в якому підручнику – викладачами, які були зразком порядності, гідності, мудрості, еталоном стилю і одночасно турботливими батьками для студентів.

      Якщо «серцем» Ржищева вважався завод «Радіатор», то його «душею» було, звичайно ж, педучилище.

    Мені на долю випало велике щастя бути причетною до життя цього славетного закладу, при чому через наступність і спадковість чотирьох поколінь. Коли пишуть, що засноване педучилище у 1921 році, то це лише частина правди. Адже виникло воно не на голому місці, а на базі учительської монастирської школи, якій в буремні революційні роки  був присвоєний статус учительської семінарії. Саме цю школу у 1918 році закінчувала моя бабуся. Сюди, тільки уже в педучилище, в 1947 приїхала на роботу  моя мама, тут навчалася і усе життя пропрацювала я, ці ж стіни випустили в сподвижницьке учительське життя і мою дитину.

   Та сьогодні мова не про історію закладу, а про людей, які її творили.

  У дворі між двома корпусами, у вінку із старих яблунь, стояв убогий дерев’яний будиночок, на фарбованих східцях якого завжди спав собака чи кіт. За мого студентства це був старий Мухтар і кіт Сіма. Хлопці виробничого відділу шанобливо з ними здоровалися і, йдучи з буфету тьоті Зої,  виділяли  і їм по шматку сосиски в тісті. Мухтар відкривав одне око і зверхньо дивився на підлабузників. Бо це був директорський собака!

   Старий похилий будиночок колись був і бібліотекою, і їдальнею, а із 1968-го року в ньому поселилася сім’я нового директора. Коли почали будувати новий корпус, який зараз недобудований зіяє провалами вікон, то лише тоді старий будинок знесли,  разом з ним стираючи і пам’ять про людей, що в ньому жили.  Рівняючи територію, екскаваторщик ковшем вигорнув авіабомбу, яка так і не розірвалася у війну під самим порогом. Мабуть, навіть бомба розуміла, в яке історичне місце влучила! А директор отримав скромну квартиру в будинку коло міліції.

   Приїхавши у Ржищів із Лютіжа, Микола Гурійович Шаленко очолював  заклад 28 років!

IMG_20221005_150852.jpg

У мене він викладав історію, а Надія Арсенівна, його дружина, географію і хімію. Я навіть уявити собі не можу, щоб Микола Гурійович коли – небудь підвищив голос. Завжди в костюмі, з великим синім зошитом або папкою під рукою. А Надія Арсенівна , особливо після уроку хімії, була обсипана крейдою. Завжди в трикотажному чи кримпленовому костюмі  – за модою 70-их –  вона обтрушувала руки і примовляла : «Крейда! Скрізь ця крейда!»  

Їх дочка Алла теж тут навчалася, і, як водиться, нас із нею вважали «золотою молоддю», поки після перших же буряків, на які ми їздили регулярно, не зрозуміли, що ми скоріше жертви педагогіки!  Чогось не вивчити, від чогось ухилитися чи десь прогуляти ми просто не мали права. Згадується цікавий епізод. Наша група навчалася в підвальному приміщенні. На фізкультуру, звісно, ходили через вікно. Один раз вилізли прямо на директора, на що він спокійно сказав: ось хто буде мити вікна в усьому корпусі. І мили!

      Пізніше, коли я повернулася в педучилище в статусі викладача, для мене театром перед мікрофоном були педради. Останньою в залу завжди заходила Надія Арсенівна (до речі, і підсумкове слово теж завжди було за нею – влучно, точно, образно!). А хвилин через п’ять тихо відчинялися двері, заходив Мухтар, сідав, де хотів і уважно слухав усю педраду.

   До речі, сімейних пар серед викладачів було багато. Подружжя Трубів  і Валюх – Галенко жили в центрі. Навесні, коли усі ми грузили болото в резинових чоботях, вони приходили на роботу уже в туфлях, що викликало нашу палку заздрість. Василь Микитович Труба – викладач фізкультури. Пройшовши у війну концтабори, залишався дуже доброю і тактовною людиною. Але, якщо не здаси взимку лижні нормативи, то будеш весною їздити по траві, а оцінку просто так не отримаєш!

    Родини Корчемних, Даниленків,  Дейнег,  Хайлів  варті того, щоб про них написати цілу книгу. Але спільною для усіх викладачів рисою  була висока інтелігентність і інтелектуальність. В часи мого студентства в навчальному плані не було предмету педагогічної майстерності. Та ми переймали її у наших викладачів. Лариса Іванівна Даниленко та Клавдія Леонтіївна Корчемна на уроках  мови «виписували» навіть тих студентів, які робили по 20 помилок у диктанті. Були такі і в моїй групі, та після “муштри диктантами”, в інститутах вибрали філфаки.

    Окрема розмова про уроки музики! Особливо талановиті потрапляли до Миколи Федоровича Дейнеги.  Стати учасником його знаменитої «Дніпряночки» було особливо почесно. Коли перед репетицією хору Микола Федорович грав нам польку – бабочку, то ми літали по залі, як справжні метелики, намагаючися потрапити в такт віртуозним переборам. Талант!

    Лариса Полікарпівна Гажала могла ледь не кожен літературний твір процитувати напам’ять. Але, звичайно, ідеалом в усьому для мене була моя мама. Ще з дитинства, дивлячись, як вона іде на роботу, милувалася її поставою і вмінням себе тримати. На її уроках в аудиторії часто лунав сміх. Так передати в образах літературних героїв могла лише вона! Колись я хворіла, і провідати мене прибігли дівчата з групи.

  • Що на уроках?
  • Насміялися! Читали про бабей!( такий був діалект у однієї із подруг)

Виявляється, учили Нечуя – Левицького.

   Іще важливий момент, про який іноді забувають сучасні вчителі. Це усвідомлення своєї високої місії, того, що ні на хвилину ти не можеш бути вільним від своєї професії, що кожен твій крок і слово закарбується в пам’яті твоїх учнів і по тобі вони звірятимуть поняття «честь» і «совість»!

  Хочу доземно вклонитися в переддень професійного свята своїм учителям : Корчемній Клавдії Леонтіївні, Даниленко Ларисі Іванівні, Дейнезі Антоніні Дмитрівні, Хайло Любові  Іванівні, Кліщар Раїсі Семенівні, Гуленко Валентині Родіонівні, Єгорченко Ніні Ничипорівні та тим, які в Царстві небесному сяють нам з височини зорями! Ви усе життя є моїм мірилом совісті і професіоналізму! Вітаю з Професійним святом моїх колег, наших випускників і сучасних студентів. Тримайте марку і високу планку випускника Ржищівського гуманітарного коледжу! У ваших руках майбутнє нашої держави!

старший науковий співробітник Світлана Чміленко