24Лют/23

Цей лютий…

24 Лютого, 2023Uncategorizedadmin

Історіям того лютого вже 365 днів.

Краєзнавчий медійний проєкт “Цей лютий” – спогад 24 лютого. Дня, який триває й досі. Герої проєкту діляться відвертими наративами, що вже стали історією. У кожного вона своя, свій погляд і своя картинка, що ототожнюється з цією датою.

Історія 1.

Ольга Василівна ГУДЗІЙ, завідувач відділом з основного виду діяльності КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей”

Запис з особистого щоденника.

24 лютого 2022 року.

“Четвер. Прокинулась уранці о 6:30 від телефонного дзвінка. Подзвонив старший син Ігор із Києва. Душа почула щось недобре. Він і повідомив, що почалася війна.

Просив не панікувати.

Шок, паніка, страх, безвихідь…

Дай Боже, сину здоров`я він мене підтримував весь день, дзвонив, заспокоював. Дід теж панікував, але тримався.

Телевізор не вимикався цілий день. Лягати спати було страшно. На роботу не ходила. Хотіли з дідом зняти готівку. Із трьох банкоматів, два авалівські вийшли з ладу через кілька годин, ощадбанку – працював до 15 год.

Кругом черги. Люди запасаються продуктами, грошима, ліками.”

*авторське мовлення збережено

Історія 2.

Ольга Анатоліївна ІВАНЧУК, провідний зберігач фондів КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей”

Спогад з 24 лютого 2022 року.

“Памʼятаю перші дні широкомасштабної війни: 24 – трохи ступор, заклеїла вдома вікна…

25 лютого біжимо на роботу до музею, і створюємо «команду порятунку» до якої увійшли не лише працівники музею. Разом з тим були проведені заходи зі збереження колекції музею в надзвичайних ситуаціях.

Стою у багатометровій черзі під Форою і зустрічаю Машу Гребеник, розповідаю про свою подругу з Києва, яка просить приносити ганчірʼя для плетіння сіток.. і буквально на слідуючий день, під універмагом, на холоді, місцеві жінки вже плетуть сітки, дуже голосно пролетів літак, і я чую, як недалеко від мене молода киянка розповідає комусь у прямому ефірі : – ти прєдставляєш, над ними вражеские самолети , а они плетут, они непобедіми!

Вже 27 лютого ми почали в музеї плести сітки і організували польову кухню, зварили першу юшку, для хлопців на блокпостах (рибу чистили на холоді через дорогу в посадці). Так почалася робота волонтерського центру
«Культурний фронт».

Музей кипів, бурлив життям за плетінням зібралися як місцеві так і приїжджі люди (на початку війни в Ржищеві було понад 20 тис. людей!) а в музеї працювало на допомогу ЗСУ понад 100 людей кожного дня. Всі хотіли допомогти. І роблять це донині…”

*авторське мовлення збережено

Історія 3.

Денис

Спогад ранку 24 лютого 2022 року.

“Близько 6:00 розбудив дзвінок. Київ бомблять…

Найперше здалося, що це сон. Підбіг до вікна, відчинив його. По Дніпру лунало ехо вибухів, десь в стороні Борисполя працювало ППО. Судомно почав набирати номер сестри та батьків, але зв’язок був перевантажений і додзвонитися вдалося пізніше. Поки сім’я збирала найнеобхідніші речі та приходили до тями ми з двоюрідним братом поїхали до центру де вже почали збиратися люди, щоб спільно вирішити, як діяти громаді і захистити рідних людей та свої домівки.

Величезні черги в магазинах та до банкомату, пробка автомобілів до АЗС, такого в нашому маленькому містечку ніколи не було і здавалося, що цей страшний сон ще продовжується. На зборах біля БК спільно вирішили будувати блок пости на в’їздах в місто, створити патрулі і того дня спати вже не довелося. Найбільш відбився в пам’яті військовий транспортний літак, він пролетів над центром міста нижче хмар, було відчуття що він летить з останніх сил безнадійно шукаючи спокійне місце для перепочинку…”

*авторське мовлення збережено

Історія 4.

Ганна НАГЕРНЯК

“Цей лютий…

Для мене і моєї сім’ї це не лютий. Він швидше березень чи навіть квітень. Але так далеко від дому… Що тут і грудень, і січень, і лютий в одному. При чому кожен місяць так само. А ось той… страшний лютий 2022 року. 24 день. Який мав бути просто черговим зимовим днем. А вже за декілька днів завершити зиму… Я не вірила. Усі рідні дзвонили, включивши внутрішню тривогу та паніку під звук сирен та гуркіт літаків у ще темному ранковому небі…

Ми звикли до літаків. Бо у моєму Василькові знаходиться військова частина, військовий аеродром. (Підготовка до парадів у нас відбувалася щороку.) А за 200 метрів від мого дому – сержантський корпус (туди за кілька днів теж влучила, і не одна, ракета). Всі вірили, що почалося. Але не я.

Сестра спакувала речі ще з вечора. І після перших вибухів поїхала з сім’єю на захід України. Бабуся подалася у бомбосховище. А я не вірила. Я просто молилася подумки і займалася дітьми. Ми дивитися мультфільми, а не новини, і зовсім не збирали речі. Ми жили звичним життям. Сирени лякали усіх. Але не мене. Чому? Чому я була без паніки? Чому не тікала? Чому вірила, що все скоро минеться?.. Зараз я живу за 2000 км від свого дому. І, згадуючи, що пережила моя сім’я після 24.02.2022… Я все так само не розумію: чому я не вірила, що почалася війна?”

*авторське мовлення збережено

Історія 5.

Анна ФРАНК, від імені Мурчика.
Мурчик – домашній улюбленець Анни, з яким разом проживали 24 лютого 2022 року.

“Привіт! Я – Мурчик. Зрозуміло, що я маю паспорта, там у мене ім’я Халф, і прививки всілякі маю. Але в народі, як ведеться, всі коти – Мурчики. А я й не проти, хай звуть як хочуть, аби лише гладили та їсти вчасно давали, й сон мій не рушили. А сьогодні, як на зло, всі мені заважають. Ну по-перше. Ця неврівноважена хазяйка. Чого ото скакати по хаті. Ще й якогось папірця впустила на підлогу. Фу, неприємно пахне. Біла, дві червоні смужки. Та чого ти вищиш??? Та не їм я твою бумажку, сама гризи.

Влігся. На книги. Знову полежати не дають. Тягне хазяйка дитячі книжки до рюкзака. А ще цукерки, футболки, літнє взуття…чекай…це вона знов кудись намилилась…закордонний паспорт, авіаквитки…точно…читаю по складах: “Ліс-а-бон”. Ліс якийсь. Ну добре, хоч відпочину від неї. Якась ненормальна. То о першій ночі скаче через ту дивну смужку, то о другій ночі рюкзак пакує. Йди вже, таксі приїхало. Посплю нарешті. Хрррр..хр… БАХ Та чи вам не йметься, що вже на цей раз? БАХ Хазяїн, ти його по хаті бігаєш? Твоя вже поїхала. Спати давай, четверта ранку. Як не поїхала? Як всі рейси відмінили? То це вона додому приїде? Не приїде??? Ми поїдемо???? Куди??? Чому??? Я протестую. Евакуація? Війна?

Так, слухай мене. По списку: – корм – лоток – наповнювач для лотка – торбу для транспортування – і пасторт мій візьми , я все ж Халф, а не Мурчик, щоб знали, як спитають. Ну і собі шось прихопи. І хазяйці. Бачив, вона з цукерками і шльопками пішла з хати. Таксі. Пробка. Метро. Таксі. Пробка. Межа міста. Величезна, довжелезна пробка. Замісто. Видих. Міст. Вибух на мості. Добре, що проскочили.

Гвинтокрили над полем. Ви ж в нас стріляти не будете? Я гражданський кіт. І паспорт є. Можете? Водій, давай з траси, там он якийсь ліс, бо тут гражданських котів стріляють. Так, перевіряєм, чи всі цілі. Стоп, а чого вас так багато? Водій, якийсь мужик з дитиною, мама його, хазяїн, хазяйка, а рюкзаків…надіюсь, там мій корм. Нє? Давайте хоч на яку заправку заїдем, може там корм є. Котячі мої вуса…оце людей. Бензину немає? Ну нічо, а корм є? І корм нема???? Оце то дають, все з полиць змели. Навіть те, що не їстівне забрали. Ну поїхали тоді далі. Бо вже темніє. Втомивсь, посплю трохи…хррр-хррр А?..шо?..де?..Приїхали? Стоп. Де це ми? Читаю по-складах: ГО-ТЕЛЬ. Та чого ви всі бігаєте? Куди ви мене тягнете? Нашо вам та ванна? Ще й без води. Ото дивні. Ще й рінгтон поставили такий, наче сирена. А, то не рінгтон? То чого стоїте? У ванну мене несіть! І корм, корм не забудьте! От дивні люди, все їм треба нагадувать. Втомився. Як-не-як ніч уже, 20 годин а дорозі. Хррр…хр…”

*авторське мовлення збережено

Історія 6.

Микола ПАЛІЙ

“Я розумів, що це питання часу, в першу чергу, морально. Цього не оминути… І певно, як не дивно, був до цього готовий, без панічного сприйняття. Цікаво, що навіть внутрішні відчуття вказували на цю дату. Не лишалось вагань.

Був зібраний рюкзак з усім необхідним. За всім переліком. Всю ніч моніторив новини. В такі моменти більше хвилюєшся за рідних, ніж за себе. Ще з 12 ночі турбувався про сестру.

Напевно, коли моніториш новини, читаєш про рух колон, прокручуєш суперечливі моменти в голові, приходить розуміння та усвідомленість ситуації. Перший прильот по Києву. Рух колон територією Київської області.

Ось цей момент.

Дзвінок. Хвилювання.

Звісно, численна кількість знайомих друзів, опинилась по ту сторону кородону, та все ж, спільні по духу – без сумніву лишились боронити країну.

А ось після звернення Президента, все ж, як ніколи, розумієш неминучість. Та як – не – як, вже ніколи не буде «до».”

*авторське мовлення збережено

Історія 7.

Дар`я БАЛМАКОВА

“Був дуже напружений ранок.

Та, як не дивно, почався спокійно, я навіть достеменно не знала, що відбувається. Зранку, справи, душ, відносний спокій до дзвінка від мами. Я чую сльози, не розбираю слів. Виникають думки про смерть, трагедію, за вікном колони танків.

– Наші?

– Ні.

Все. Завіса. Темрява. Я нічого не можу зробити.

Дзвінок обірвався. Паніка. Ніхто не відповідає. Та ось зв`язок. Чую, що колони йдуть без зупину. Оповив страх та темрява.

Проте через кілька днів мій вітчим сказав, що поруч. Я пишаюсь ним. Це емоції, які не передати і знову страх. Страх смерті.

Мама сказала про стяг рф у місті. Не працюють банкомати.

– А що ти сьогодні їла?

– Суп з картоплі.

Сльози.

Щоб мені зателефонувати мама їхала в кінець міста, та щоразу могли забрати телефон.

Вона розповідала про те, як заблукав танк, проїхав через двір. Її страх – мій страх. Через два місяці війни мій вітчим був поряд. Ми допомагали одне одному. А згодом, над рідним містом замайорів стяг України.

Ми стали ближчі, ми стали сильніші і такими лишимось у вільній країні.”

*авторське мовлення збережено

Історія 8.

Анна ПЛЕСКАЧ

“Я пам`ятаю ранок під звуки салюту. Але на годиннику – 4. Я хвилювалась за подругу. Нас відділяло 10 годин догори. Вже за мить чую прильоти. Сльози. Її слова про ворожий танк на дорозі збільшували тривогу і майже вбивали зсередини.

Ми сиділи в одній кімнаті з однаковими думками. Без слів. Хтось навіть сміявся, захисна реакція психіки. Після цього ранку починаєш переонцінювати життя. Найбільше хвилювалась за сестру. В свої три вона мала зустрітись зі страхом у вічі один на один.

Дивно, як вдавалось заспокоювати інших, хоча наздоганяли абсолютно різні думки.

Маю друга. Він стикнувся з цим ще в 2014. Я дивилась в його очі, які вже втретє бачать руйнування свого будинку. В такі моменти відчуваєш безпорадність від того, що не можеш нічим допомогти.

В моменти коли накриває, як не дивно, з`являється віра. Того ж першого дня о 10 ранку я знала, що стоятимемо до останнього. І ми непохитні. А Перемога буде.”

*авторське мовлення збережено

Історія 9.

Андрій СКРЕД

“Того дня готував документи до 3 ночі.

Ранок накрив страшний безлад. А в телефоні – шум, гам,який розрізають слова «Почалась війна». Мертва тиша.

А що робити, якщо війна? Про це думали ще за кілька місяців до, та ось цей момент.

Лінії перенавантажені. Набираю батьків.

Однокласниця надсилає відео палаючого аеродрому.

Я не знаю, що думати. Батько на війні з 2014 року, хвилююсь за сестру. В цілому, багато чого прежив, якщо чесно. Пощастило мати знайомого священника, який допоміг виїхати до Львова сестрі.

В такі моменти перестаєш думати про себе, думками линеш до рідних.

Перші тривоги. Зв`язок вдалось відновити лише о першій годині дня. Кожну секунду наповнює невизначеність.

Почали телефонувати знайомі. Це був жах. Життя мене ламало двічі. Це був той самий друг раз.

На жаль, кожна війна жорстокіша попередньої.

Відчуття безепеки я відчув, коли сестрі вдалось виїхати за кордон. Головне питання – не боятися смерті, але навіть під час війни треба жити. Життя на цьому не зупиняється. Бо життя у страху – не життя.”

*авторське мовлення збережено

Історія 10.

Микита РИБАЛКА

“Моє 24 лютого розпочалось ввечері 23, активно слідкував за новинами.

Огорнули думки, що війни не минути. Все це точно не схоже на жарт. Почалась війна. Пишу мамі. Лінії перевантажені. Вона все ж нервує. Водночас заспокоюю дічину, а ми сиділи і чекали. Факт війни – факт невизначеносі.

Навіть не зміг поснідати. Ближче 8 вдалось зв`язатись з мамою. Аеродром неподалік. Вона так за мене хвиювалась. Її колеги панкували і все це у відповідь передавалось мені.

Загалом о 10 прийшло розуміння того, що збагнути неможливо.

Відео з першими тривогами досі десь в телефоні.

Це був мій страх з 2014 року.

Боявся цього звуку, та не нині.

Зараз з плином часу, аналізую, роблю висновки, тоді все занадто швидко плинуло.

Звісно, хвилювався за найближчих, підтримував зв`язок.

Моя впевненість – моя сила. Ми не можемо програти, за нас увесь світ. Наш народ став на захист і це велетенська сила, яку не можна побороти.

За нами правда і Перемога.”

*авторське мовлення збережено

Безмежно вдячні героям проєкту за відвертість та щирість. Разом з вами ми відчували і переживали ще раз “Цей лютий”. Ваша віра – наша спільна незламність. Разом Переможемо!
Людмила карпенко та галина Онікієнко, автори проєкту

22Лют/23

Інтелектуальний батл “Мовознавчі забавки”

22 Лютого, 2023Uncategorizedadmin

Міжнародний день рідної мови в Україні відзначають вже 23 роки поспіль. Українська мова рідна для мільйонів і не тільки в Україні. Мова – дзеркало менталітету, доброти, душевності та краси.

Вивчати, знати, любити державну мову – не лише обов’язок, а й поклик. Так, 21 лютого, в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» відбувся інтелектуальний батл «Мовознавчі забавки» між учнями ОЗО «Ржищівський ліцей «Лідер» та студентами ВНЗ м. Київ.

В інтерактивній формі команди мали змогу продемонструвати знання мови, мовленнєві вміння, креативність, неординарність, ситуативне мислення. Батл містив 10 турів, протягом яких кожен з учасників команди мав змогу презентувати себе.

Мовознавчий батл був пронизаний щемними художніми номерами. В 363 день протистояння збройній агресії рф творче висловлення емоцій вкотре підтвердило нашу єдність та незламність.

Дякуємо всім хто долучається до участі в заходах, до зустрічі в музеї!

19Лют/23

Ржищівські замальовки

19 Лютого, 2023Uncategorizedadmin

«Співаю – як живу, живу – як співаю»

15 лютого Ржищівчанка Людмила Герасименко відзначила свій день народження. Напередодні, відвідавши наш музей, пані Людмила передала до фондів безцінний скарб – частину реліквій її родини – вишиті сорочки, рушники, фото, лозові вироби, зроблені батьком, та тексти пісень, яким навчилася від мами.

Історія роду, берегинею якого вона є – історія усієї України. До вашої уваги чергова оповідь із циклу «Ржищівські замальовки”

Великий човен, який в народі називали «дуб», уткнувся носом в піщану косу біля Монастирка у Ржищеві. Вже вкотре батько великої родини Степан Бордун ганяв його з Гусинець через Дніпро, перевозячи на нове місце розібрану дерев’яну хату, нехитрий скарб, а сьогодні – основне своє багатство – купу дітей та кохану дружину – красуню з чорними, як смоль косами, співучу та веселу, яка на той час народила йому дев’ятеро дітей.

Мати Степана насторожено віднеслася до невістки, яку син привіз аж із Новограда – Волинського, і називала її циганкою. В тому була доля правди, бо в селі Варварівка на Житомирщині усі знали, що Лідин батько – циган. А сьогодні діти весело викотилися на пісок і мерщій побігли в садок до старенької хати. Там вродили яблука, яких вони не бачили в Гусинцях, бо на заливних землях не родили ні сади, ні городи.

Покинув Степан рідне село з великої образи. Повернувшись з війни, просив у голови сільради землі для будівництва, бо сім’я збільшувалася що не кожен рік, а батьківська хата вже давно усіх не вміщала. Та почув у відповідь: «Про яку землю мова? Ти ворог народу, був у полоні!». Тоді Степан самозахватом звів собі хатину на околиці. Але через щорічні повені, які затоплювали хату мало не по вікна, жити там було неможливо. То ж, влаштувавшися в Ржищеві на роботу на цегельний завод, купив тут же стару хатинку, і з цього дня мало розпочатися для його сім’ї нове життя.

Рід Бордунів був відомий на всю округу, бо прапрадід Бордун Сила служив писарем Ржищівської волості. У справах по селах ходив пішки. Одного разу загнали його вовки в лісі на високу сосну. Мабуть, були дуже голодні, бо сиділи під деревом до ранку. А Сила, щоб вночі не впасти, прив’язав себе поясом до гілки, та так і пересидів небезпеку на дереві.

Прадід Іван і дід Кузьма були лозових справ майстри. Гусинська лозова артіль славилася на всю округу, замовлення поступали навіть із-за кордону. Лозові меблі то справжні витвори мистецтва. Вони і досі зберігаються у багатьох ржищівчан. Тому сім’я вважалася дуже заможною. До того ж дід Кузьма, 1882 року народження, був дяком у гусинській церкві. Він добре пам’ятав період розквіту гусинського приходу (території, що обслуговується даною церквою), коли монахи скита організували тут і зразкове господарство, і школу, і лозове виробництво. Пам’ятав і страшний 1921 рік, коли комуністи розстріляли монахів і розрушили родовий склеп Апостолів – поміщиків Гусинських, який був у правому притворі церкви. В 1931 році, коли почалося «гонєніє» на інтелігенцію та релігію, сім’ї священників виселяли на Соловки. Така участь очікувала і родину Бордунів. Уже навіть знали, що виселятимуть у Благовіщенськ. Щоб врятувати родину від виселення і від неминучої загибелі, Степан добровільно записався в червону армію. Потрапив на Балтійський флот на крейсер «Марат». Там за необачний вислів ледь не розстріляли, та врятував капітан корабля. В 1933 році, коли штучний голод в Україні виморював народ, Степан побачив, як відпливає баржа, на якій насипом було нагружене зерно. Не витримав, сказав – у нас люди мруть від голоду, а тут зерно гноять! Зразу про «крамолу» і донесли. Як найбільшу реліквію зберігають у родині стару матроску, в якій через сім років повернувся син додому. І називали його за такий вчинок спасителем.

Степан перейняв від батька ремесло лозоплетіння. Міг виплести що завгодно. Але після переїзду в Ржищів на те не було часу, бо працював на цегельні іноді і по дві зміни. У вільні хвилини плів корзини та дитячі колиски, і це приносило додаткову копійку для великої сім’ї.

Степан Кузьмович народився в 1911 році. Перед війною закінчив курси водіїв і поїхав за направленням на роботу в село Варварівку Новоград – Волинського району на Житомирщині. Бравий красень приїхав в село на «полуторці» і сільські дівчата з захватом вдивлялися у хмару пилюки, серед якої рижуватий чуб Степана горів, як факел на вітрі. Та побачив він серед сільських красунь лише одну, чорнокосу Ліду, на якій і одружився через кілька місяців. А було нареченій лише 17 років. Хоча прадід і був циганом, усі його нащадки залишилися щирими українцями, про що свідчать навіть імена членів родини: Якилина, Ригір, Лука, Степанида, Яків, Ляксандр. А співочий дар і запальний характер то вже від циган.

Перед війною повернувся Степан з Лідою в Гусинці. З перших днів війни призвали до воєнкомату, але в страшному хаосі під час боїв за Дніпро, коли не вистачало навіть засобів для переправи, потрапив в полон. З етапу втік і плавнями добрався до свого села, звідки з дружиною лісами дістався до Житомирщини. Там уже був сформований партизанський загін. До прийшлих відносилися дуже насторожено. Як «засланого», Степана навіть хотіли розстріляти, та врятував тесть, який був в загоні поваром. Із загону Степан потрапив на передову (скоріше всього, це був штрафбат, куди відправляли неблагонадійних і де живими залишалися одиниці), возив поранених, мав нагороди, але із-за полону так і залишився для багатьох «ворогом». Як витримало серце його матері, у якої війна забрала трьох синів. Іван і Прокіп пропали без вісті, а Антона вбили на переправі тоді, коли і Степан потрапив в полон. А було йому лише 17 років. Мати знайшла тіло сина в тій кривавій мішанині і поховала у городі. Уже коли виселяли Гусинці, син Прокопа Іван добився, щоб занесли імена героїв в списки загиблих на меморіальну дошку на могилі Невідомого солдата в Ржищеві.

Перебравшись в Ржищів із сімома дітьми (Галина – 1942 р. н., Олександр -1945, Олексій – 1946, Надія – 1948, Валентина – 1951, близнята Віктор та Володимир – 1956), Степан та Ліда народили ще двох – Миколу та найменшеньку Людочку. Сама вона – мамин мізинчик і мамин хвостик, бо завжди була при ній, усім вдалася в матір. І коли та до гасової лампи вишивала, бо світло до їхньої хати провели лише в 1968 році, і коли співала, кожен стьобочок і кожне слово проходило крізь дитяче серце. Не прийнято було раніше розбиратися, ким були наші діди – прадіди, як їм жилося, який скарб вони берегли в своїй пам’яті. Дітей манили комунізмом, який на горизонті, і історію мусіли знати ту, що в підручнику. Мабуть, в свій час кожен замислювався, а яке ж воно те коріння, без якого не буває насіння? І скільки нас таких, що і зараз бідкаються – чому не розпитали, чому не зберегли? Та нікого уже запитати, і на горищі нічого не збереглося, бо нащо ото той мотлох? Усе попалили… Уже в зрілому віці Людмила почала збирати історію свого роду. Стала його берегинею, і уже з її розповіді онуки знатимуть, що таке човен – «дуб» і чому її батько завжди відмовлявся від будь – якої допомоги від держави. Людмила згадує, що навіть новорічних подарунків для дітей від цегельні він брати не хотів, поки не насварила та не всовістила мама.

Батьки тримали велике господарство: дві корови, кролі, город, кури, садок. Мама лягали спати за північ, а в чотири години ранку в печі уже тріщав вогонь, бо на сім’ю до світанку має бути сніданок. І діти завжди були в роботі. Дніпро, який манив ласкавими хвилями і теплим пісочком, був винагородою за нарізану для корзин лозу. А основними смаколиками були фрукти із свого саду. В господі нічого не пропадало. Усю падалку збирали і здавали у Ржищів на винзавод, а молоко потрібно було здавати на маслозавод – такий був податок – з двох корів десять літрів. А скільки треба було того сіна і трави, то за ціле літо не передихнеш! Але, як не важко було, батьки завжди співали. Батько грав на балалайці, а щось майструючи, завжди наспівував улюблену «Над Вкраїною ворон кряче». Уже в наш час на теренах інтернету Людмила найшла цю пісню і заспівала в пам’ять про батька.

Меньшенька завжди була з мамою і біля кухні, і в господі, і в рукоділлі. Мама і шила, і вишивала. Нового одягу молодшим дітям практично не купували, та і іграшок теж. Мама сама робила доні ляльки – мотанки, а батько для хлопців дерев’яні коники. Шкода, не збереглися ці скарби при переїзді, коли із-за рукотворного моря знову почало затоплювати їхню хату. Тоді виселили нижню частину слобідки Воровського, та батько відмовився від квартири в технікумі і купив хату вже в Ржищеві. Колись мала Людочка знайшла на піску біля Дніпра ляльку – пупса. В 60-их роках це була дуже поширена іграшка. Дитячій радості не було меж! Якби зараз довелося визначати найдорожчу річ в її житті, то це був би отой пупс в брудних дитячих долоньках.

Усі діти в сім’ї були міцні і красиві. Харчувалися завжди добре, але виключно домашньою їжею. Основним смаколиком був хліб, умочений в воду і потрушений цукром. А найбільшою дитячою мукою був риб’ячий жир! Він пропагувався в той час як засіб проти рахіту. Його обов’язково давали дітям в яслах та садках, але малі Бордуни туди не ходили. Поскільки в сім’ї померло троє старших дітей в воєнні і повоєнний роки, батько дуже боявся за здоров’я інших і примушував малих пити смердючу рідину. Щоденною і разом з тим найдобрішою їжею був мамин борщ. А в пам’яті залишилися два довготривалі процеси – як колотили масло і варили повидло. Для повидла брали будь – які фрукти, розводили у дворі вогнище і у великому мідному тазу довго варили, збираючи дуже смачну «пінку». А масло колотити було нудно і у дітей на це ніколи не вистачало терпіння. А ще пробував колись батько розвести пасіку, та його сильно покусали бджоли і на цьому бджолярство закінчилося. Мандарини і торт як новорічний подарунок привезла вперше із Києва сестра Надя, яка працювала в дитячому садку, уже в 70-их роках.

Новий рік це взагалі було особливе чарівне свято. На ялинку в школу Люді вперше пошили з марлі костюм сніжинки. Мама і сестри зробили з картону, вати і битих іграшок корону! Не зрівняється такий костюм із сучасними фабричними, бо то була справжня казка, а мала «сніжинка» – принцеса! А іще на Різдво діти ходили колядувати. Тоді це було не модно, діти практично не знали колядок, та тільки не Бордуни. І співали, і примовляли, особливо у Рудковських, бо то була хрещена і давала цукерки і гроші – аж по 50 копійок!

Коли в хату провели світло, батько купив телевізор! Нікому не дозволялося до нього навіть торкатися. Це було вікно у великий світ! Але Степан ніколи не дивився воєнних фільмів, як сам говорив, із-за неправди. Не такою він бачив війну, як про неї писали і показували!

В 1969 році мамина лялька, Людочка, пішла в перший клас. В Монастирку була початкова малокомплектна школа. Працювати одночасно з дітьми трьох класів – то особливе мистецтво. Богинею для малої школярки здавалася вчителька Єлизавета Панасівна. А в четвертий клас і до восьмого довелося ходити в першу школу в Ржищів за 8 кілометрів від дому. Взимку автобус на технікум ходив погано, але батько ніколи не дозволяв залишатися вдома. В любу погоду, як згадує зараз Людмила Степанівна, вони із братом ішли дорогою над Дніпром, попід Іван – горою, мимо цегельного заводу, виходили до харчокомбінату, а там уже зовсім поряд – до школи. Виходити доводилося часто поночі, але ніколи не запізнювалися.

Найяскравішими шкільними спогадами для Людмили були заняття в хорі і ансамблі «Співаночка». Керував ним Нижник Борис Павлович. І хоча дуже боялася суворого вчителя мала хористка, на заняття бігла з радістю. Із ансамблем вперше поїхала в Кагарлик на конкурс. З того часу що б не робила, де б не була, ніколи не переставала співати.

Дівчині дуже хотілося мати красивий одяг. Оскільки купити його було нереально, то вихід один – пошити самій! В’язання, шиття, вишивка – через них реалізовувалося прагнення до прекрасного. Після восьмого класу Люда поступила в Київське швейне училище, а пізніше в КНУ технології і дизайну. Працювала на фабриці «Україна».

Дитина з багатодітної сім’ї, яка ніколи не знала розкоші, комплексувала із-за старого одягу, розквітла і стала справжньою красунею, коли змогла обшивати і одягати себе сама.

Молодість сама по собі щаслива. І приводів погуляти, поспівати, повеселитися завжди вистачає. А сільське українське весілля – це ціла феєрія, обряди, жарти, пісні. І тут Людмилі не було рівних! Саме на весіллі у подруги вона і познайомилася з хлопцем із Горлівки, і шансів надалі холостякувати у нього не залишилося. З 1981 року щасливе подружжя разом. Виховали двох синів, мають шестеро онуків, всього нажили і надбали. Але в душі Людмила залишається тією ж дівчинкою, яка з захопленням дивиться на світ і слухає мамину пісню. Вона збирає сімейний архів, береже, як велику цінність сорочки, вишиті мамою і бабусею. Та і сама вишила їх багато і собі, і усій сім’ї.

Поки працювали, ростили дітей, жили в Києві. Але уже 10 років, як переїхали в Ржищів. Ржищівщани з подивом відкрили для себе чарівну голосисту жінку, яка з’являлася на сцені будинку культури на усіх святах і концертах. Зараз вона може дозволити собі робити те, до чого завжди прагнула душа – співати. Завжди усміхнена, оптимістична вона нагадує пишну квітку, тому і знають її у Ржищеві як Людмилу Весну. З 2014 року з початком війни Людмила Степанівна волонтер. Скільки тих тушонок нароблено, скільки закуплено і передано на фронт необхідного, часто за свої власні кошти!

Людмила Степанівна поціновувач, частий гість і учасник різноманітних заходів нашого музею. Вона передала в дар унікальні старовинні сорочки, фото, плетені лозові вироби, які поповнили наші фонди і увіковічать пам’ять про родину Бордунів. А найцінніший дарунок – тексти старовинних пісень, в яких звучить душа нашого народу.

Текст повстанської пісні «Над Вкраїною ворон кряче» пропонуємо до вашої уваги:

Чи чули – сте, милі браття,

Як боролось Закарпаття?

Сорок тисяч воювало,

Кров невинну проливали!

За зелену Верховину

Та й за рідну Україну!

Тече річка, тече сміло,

Несе вона біле тіло

Несе вона дітям тата,

Жінці мужа, сестрі брата.

Діти татові зраділи

Та й до річки полетіли

Над Вкраїнов ворон кряче,

А в хатині мати плаче

Не плач, мамо, та й не тужи,

Сина не вітає друже.

Голівонька на четверо,

А серденько на шестеро.

Найми, мамо, столярика,

Найліпшого малярика.

Найми , хату най збудує

Та й на чорне помалює.

Без дверей та й без віконець,

Боже мому жить у конець!

Не плач, мамко, син не встане,

А Вкрана ще повстане!

Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник

16Лют/23

День єднання 2023

16 Лютого, 2023Uncategorizedadmin

Згідно з указом Президента, 16 лютого в Україні відзначають День єднання. Цьогоріч, вже вдруге, колектив КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» гуртує низка тематичних заходів

Підняття Державного прапора України
О 9:00 вшанування хвилиною мовчання загиблих внаслідок збройної агресії рф проти України.
З дати набуття чинності указу Президента про загальнонаціональну хвилину мовчання й донині, колектив музею щоденно долучається до проведення хвилини мовчання. (Посилання: https://youtu.be/qT3EOEUi3pA)
О 10:00 виконання Державного гімну України.

День Єднання – символ гуртовності українського народу та віри в Перемогу. Цей день про незламність українців та єднає нас у протидії морально – психологічного тиску з боку агресора.Український народ є автохтонним протягом багатьох тисячоліть, що простежується ще з часів Трипільської культури. Наша самоідентичність, державність формує національну енергію, що вкотре утверджує нескореність та незалежність.

Українці, єднаймося, обов’язково Переможемо!

13Лют/23

Люди і долі

13 Лютого, 2023Uncategorizedadmin

Ми продовжуємо музейні публікації із циклу «Ржищівські замальовки. Люди і долі».
До вашої уваги розповідь про жительку Ржищева Пікулик Галину Василівну,
100 – річний ювілей якої відзначатимемо в цьому році.

Життя кожної людини – це ціла епоха, і на людських долях, як в дзеркалі, відбиваються усі її події. Ми можемо знати сусідів, колег, але залишатися знайомими незнайомцями. А коли життя довжиною в століття і, практично, збігається з історією існування цілої держави, то спогади про нього читаєш, як підручник історії. Але конкретики і місцевого колориту тут набагато більше. Тому потрібно поспішати

«прочитати» цю книгу, бо людині 99 років і її світла пам’ять береже ту інформацію, яку більше не знайдеш ніде, бо нічого немає вічного.

Ржищівчани старшого віку усі знають невисоку, кругленьку, як цибулинка, жіночку, яка 42 роки пропрацювала в дитсадку бухгалтером і комірником, все життя, за вийнятком воєнних років, прожила в самому центрі Ржищева, а її пам’ять і в 99 років береже картини тих подій, які довелося за вік пережити.

Пікулик (до заміжжя Дудка) Галина Василівна народилася в Ржищеві, на вулиці Солов’їній, 21. 07. 1923 року. Солов’їна була самим серцем Ржищева. В кількох місцях її перетинала глибока канава – водовідвід, бо ця місцина – колишні заливні болота. Після переселення у Ржищів євреїв, їх осушили з допомогою цих канав, і від польського огрудка ( маєтку польських шляхтичів на місці сучасного парку Шевчанка) до пристані вела дорога Солов’їна. А паралельно їй – єврейська вулиця Широка, з 30-их років Леніна, а нині Соборна – сучасний центр Ржищева.

Тільки за часів дитинства Галини садів на цій вулиці було мало, бо ввели податок на садові дерева і кущі. Люди вимушені були знищувати плодові дерева, а на Солов’їній і в районі за канавою (будинки напроти млина ) сади були лише у багатих родин – Петренків (батьків адмірала Петренка), Насіканів, Моспанів.

Родина Дудок була дуже бідною. Мали стару убогу хату, город, з якого жили, курей і поросят. Усі родичі батька жили поряд, недарма куток від Солов’їної до Дніпра називався Дудківщина. Навіть кладовище своє мали – Дудківське.

Батько, Василь Олександрович, був робітником на «Радіаторі». Чавунне виробництво було дуже шкідливе, особливо для легень. Батько захворів туберкульозом, який тоді називали чахоткою. І хоча поруч, біля Дніпра, був тубдиспансер, чахотку майже не лікували. Батько помер, коли Галі було 8 років.

Мама, Поліна Олександрівна, була із родини сусідів Насіканів, усе життя працювала в лікарні санітаркою. Мама залишилася вдовою з чотирма дітьми. Невдовзі старша дочка теж захворіла і померла. Залишилося троє менших – Галинка, Наталя і Льоня. Якби не мамин брат, який дав слово батьку допомагати сиротам, то хто зна, чи й вижили б. Дядько Федір закінчив металургійний інститут у Дніпропетровську в 1935 році. Він навчався разом з Леонідом Брежневим, майбутнім генеральним секретарем ЦККПСС. Вони разом працювали після інституту на металургійному заводі. Коли Брежнев розпочав партійну кар’єру, то Федір Насікан зайняв його посаду головного інженера. Дядько приїжджав у відпустку і перше, що робив, це купував для нас усіх одяг, а основне – книги і учнівське приладдя на рік.

В кінці Солов’їної вже тоді працював дитсадок. Він був цілодобовим, бо батьки багатьох дітей працювали на заводах у нічні зміни. Але ми в садок не ходили, бо поряд жили бабусі. То ж дитинство проходило в іграх на вулиці. Найулюбленішою грою були гилки. Били палицею по м’ячу. Хто перший дожене м’яч, той б’є наступний. Іноді м’яч летів в чужі городи або вікно, за що нам діставалося від господарів.

Як згадує Галина Василівна, вона була дуже жвавою дитиною. В пошуках яблук чи груш лазила в чужі сади, адже ніяких ласощів дітям не купували, а свого садка не було. Вже будучи школяркою, залізла з подругою в садок учителя, який жив за церквою, і нарвала груш. Вчитель прослідкував, куди тікали з грушами діти. Наступного дня дуже боялися йти в школу, але причину матері пояснити не могли. Діти чекали виключення зі школи, адже система репресій в країні набирала обертів, за крадіжку на виробництві чи в колгоспі садили в тюрму. Та вчитель поклав руку на голівку дитини і тихенько попросив більше ніколи такого не робити. З цього часу учитель для неї був прирівняний до Бога.

Із розповіді Пікулик Галини Василівни.

Довоєнний Ржищів постає у пам’яті, як казка. Найяскравіше згадується Паска. Церква працювала весь час. Службу вів старий священник, який жив із сім’єю десь на Маківщині. На Великдень слід було одягати усе нове і чисте. Сходилося багато усякого люду, горіли свічки і пахло воском, ладаном і свіжим хлібом. Навколо церкви і навпроти нашого городу жили євреї, які пригощали нас, дітей, бубликами. У євреїв були свої свята, але вони знали і усі православні, завжди обдаровували дітей. Усі на кутку жили в повазі і дружбі

Іще яскравий спогад – базар! Базарів було кілька. На Оболоні продавали худобу і різну живність. Але усе смачне і пахуче продавалося в центрі. Ми купували на базарі сало, чомусь квасолю, дуже смачне молоко і ряжанку, яку приносила з Панікарчі знайома жінка. Вулиця, на якій в основному жили євреї, називалася Леніна. На ній було багато різних магазинів, але ми там нічого не купували, хіба що, коли приїжджав дядько Федір. І цукерки нам перепадали рідко.

Ржищів довоєнний був дуже гарний. В центрі буяв міський парк. В неділю там грав духовий оркестр. А ще музика лунала із репродуктора на стовпі біля ресторану. Музика була завжди бадьора, і нам, дітям, здавалося, що життя взагалі дуже веселе і щасливе. Працював клуб і в ньому кіно, але нам туди ходу не було, бо в кіно пускали лише по білетах. Зате пляж на Дніпрі був безкоштовний. Правда, на косу працював перевіз. Але ми, дітлахи, усі плавали, як риби, тому на косу добиралися вплав.

Недалеко від нашої хати працював млин. Його будівля і зараз стоїть в занедбаному стані як спогад про промислове минуле Ржищева. Він дуже гуркотів, але без цього гуркоту ми навіть не уявляли нашого кутка. Мама носила до млина зерно молоти на борошно, а ще там дерли різні крупи. Завжди біля млина стояло багато підвід. Поряд працювала пилорама, і там теж стояв гуркіт і пилюка. Це теж було дуже весело.

Невеселим у Ржищеві було лише одне місце – зубний кабінет на Чапаєвці. Це через місток за Легличем. А лікарня у Ржищеві була дуже велика. Це було ціле містечко за огрудком, а за нею уже починалися поля. Поряд – велике польське кладовище. Його занедбані залишки є і зараз, а тоді на ньому стояло багато пам’ятників і гранітних плит. Через кладовище ми бігали до мами на роботу і зовсім його не боялися.

Шкіл у Ржищеві в 30-их роках було дві. Перша школа знаходилася в приміщенні, де зараз гімназія. Там був чудовий двір, сад, багато квітів. Друга школа знаходилася на Оболоні .

Ми з сестрою ходили в першу школу. Директор – Мазур Фелікс Адамович. Усі вчителі були, як нам здавалося, дуже красиві. Директор із сім’єю жив в приміщенні, де після війни розміщувався банк, а зараз музей. Це через канаву від школи. Коли дружині директора треба було іти на уроки, то хтось із учениць сидів із їх дитиною, адже бабусь у них не було. Найчастіше просили мене. Їх дім то був зовсім інший світ, дуже відрізнявся від нашої бідної хати, і я бігла туди з радістю.

Шкільної форми ніякої не було. Замість портфеля я мала полотняну торбинку. В школі працювала велика бібліотека, а підручники купували самі. Бідним дітям давали якийсь одяг і їжу. При школі була велика майстерня, адже школа в той час називалася трудовою. Це пізніше відкрили ФЗУ – фабрично – заводські училища. Воду в школу у відрі приносила технічка, а в класах учні чергували самі. І на городі за школою ми теж працювали. Ні їдальні, ні буфету, ні продовженого дня в школі не було. Зате після уроків щодня працювали гуртки. Ми весь час готували якісь концерти і вечори і з радістю бігали на репетиції. Найяскравішими були новорічні ялинки.

Та почалися страшні 30-і роки. Це пізніше їх назвуть голодомором. Ще у 1931 році мій батько помер від туберкульозу. Померла і моя старша сестра. Мама залишилася вдовою із трьома малолітніми дітьми. І так жили дуже бідно, а тут настав страшний 33-ій рік.

Особливо важко стало восени. Спочатку нам допомагали євреї, які жили через город, за церквою. Вони тримали пекарню, в якій пекли бублики. Але, мабуть, у них забрали запаси борошна, і підгодовувати нас перестали.

Спочатку ми, діти, трагедії не розуміли. Мама із лікарні приносила недоїдки і помиї, які переварювала, і ми їли, як нам здавалося, дуже добрий суп. Такі ж помиї і лушпайки спочатку віддавала мамі і технічка з педучилища, де теж варили студентам якусь їжу. Але з першими заморозками і це закінчилося. Тоді мама загадала нам, дітям, рити землю в городі і на канаві і шукати черв’яків, але лише довгих червоних. Ми збирали їх в банку, де вони скручувалися в тугий живий клубок. Черв’яків ми мили і по одному кидали в кип’ячу воду. Додавали туди ще корінь лопуха. Усякі корінці з канави ми просто жували.

З початком зими у школі дітям почали варити затірку. Це щось схоже на кисіль з муки. По неї ми ходили в будинок біля другої школи, де і зараз є їдальня. Братик у школу не ходив, то йому було найважче. Але врятувала нас і жителів половини Солов’їної стара кобила, яка невідомо звідки прибилася до нашої хати на початку зими. Вона упала у дворі і мама мусіла позвати сусідів, щоб її дорізали. На клячі були одні кості і шкіра, але відвар із них врятував нам усім життя.

У 1939 –му році я захворіла на кір. В школу не ходила цілий рік, тому в 1941 році закінчила лише 9 клас.

22 червня 1941 року, у неділю, ми прийшли в школу. Напередодні здали екзамен і мали прибирати у класі. Було годин 10 ранку, як почули крик і побачили, що по вулиці з центру в напрямку Дніпра бігли люди – по дорозі мимо ясель над Легличем, а не через млин – до пристані. У багатьох були сумки з червоними хрестами. Усі кричать, що почалася війна, бомблять Київ. Ми з подругою, сусідкою, побігли додому. Ніхто не знав, що робити. Хтось сказав, що треба бігти до хреста. Старий козацький хрест і зараз стоїть на Солов’їній під горою. Біля нього був вхід в велике підземелля – частину підземного ходу, що вів від костелу до польського кладовища. Усю війну його потім використовували як сховище. Люди принесли свічки, але їх не палили, бо без вентиляції стояла велика задуха. Ховалися ми в тому підземеллі усю війну, коли були відступи і наступи і через Ржищів проходив фронт. Багато ржищівчан виселяли на ці періоди із Ржищева, але куди було мамі іти з трьома дітьми? Так і пересиділи страшний 41 рік.

Перша бомба в цей же день упала у двір ясель. Від неї залишилася величезна вирва, яку після війни пристосували під погріб. На щастя, приміщення не постраждали. Більше бомбардувань у Ржищеві не було.

В перші дні війни із Ржищева почали масово виїжджати євреї. Мама нас не пускала в центр, але ми знали, що люди виносять усе з магазинів, підводами щось кудись везли із млина.

Перші німці у Ржищеві з’явилися на Маковія, 14 серпня. В приміщенні сільради, де зараз збудований новий будинок культури, відкрили управу. Німців, власне, було небагато. В управі порядкували поліцаї. Почав працювати базар, деякі магазини і церква. Практично ніякої інформації про фронт і про хід війни не було. В приміщенні педучилища і в приміщенні колишнього католицького монастиря навпроти церкви (де був банк «Аваль») облаштували тюрми. Усі люди боялися і сиділи дома. Почали арештовувати працівників заводу «Радіатор». Арештували мого дядька, який був майстром на заводі і комуністом. Дуже катували, арештували його дружину і дітей. Усіх розстріляли. Тіла скидали в канаву. Вони були ледь присипані. Пізніше мама знайшла свого брата і двох його дітей. Вони поховані у братській могилі в парку. Весь 42-ий рік пройшов у страху і невіданні. Лютували поліцаї, які почували себе новими господарями.

Влітку 43-го йшла по дорозі в центр. Підійшов німець, арештував, привів в тюрму в костелі. Там було уже багато молоді. Над вечір до костелу, не дочекавшися додому дітей, почали сходитися матері. Потім вони носили нам їжу і одяг, передавали передачі, на яких ми і жили там два тижні. Всі говорили про відправку в Німеччину. Тут же тримали і арештованих комуністів, і ми бачили, як їх вели на розстріл.

Одного дня приїхали машини. Усю молодь завантажили в кузови і повезли в Кагарлик. Нас везли свої ж поліцаї. Вони сиділи з гвинтівками. Мій сусід підмовляв вискочити на повороті, але я побоялася. А він таки вискочив. І, хоча поліцаї стріляли, йому вдалося втекти. В Кагарлику зразу пересадили в товарні вагони, в яких їхали всю ніч. Куди приїхали, ми не знали, але вишикували усіх на якомусь майданчику . Чекали, поки не приїхали «бауери» – господарі. Нам дуже пощастило, бо ця партія «товару» призначалася для сільськогосподарських робіт, хоча деяких відібрали на фабрику. Пізніше дізналися, що це було місто Еммеріх – ам – Райн (Еммеріх на Рейні) поблизу Дюссельдорфа.

Ми трималися разом із знайомим хлопцем Лисенком Юрієм. На нас палкою показав господар, що приїхав багатим фаетоном. Про те, що будемо просто наймитами на фермі, ми не знали, тому думали, що так нас будуть розстрілювати. Але дуже здивувалися, коли господар нам дав по великому бутерброду. Ми такого ніколи не їли – довгий білий шматок хліба, на ньому тоненький шматок ковбаси (до цього ми їли лише домашню ковбасу, і то на Різдво чи Паску), а зверху великий шматок козиного сиру. Ми їх боялися їсти, а господар показував, що треба їсти і сміявся з нас.

Ми приїхали у великий двір. Пізніше дізналися, що там жили голландці, які приїхали в Германію на заробітки і вже давно працюють на цій фермі. Там нам налили молока, яке ми теж боялися пити, чомусь думали, що нас обов’язково повинні отруїти. А потім відвезли мене на одну ферму, а Юру на іншу. Мені виділили маленьку чисту і затишну кімнату, примусили помитися, дали дерев’яні черевики, бо на фермі усе чисто мили, а було там 60 корів. Усе навколо було набагато краще і багатше, ніж дома, але для мене все здавалося каторгою і я весь час плакала. Керували усім там голландці, а господар приїжджав рідко, і, що важливо, говорив мені, що плакати не треба, закінчиться війна і я, якщо захочу, поїду додому. Одного разу він привіз мені лист від подруги, яка жила поряд у місті і працювала на фабриці. Там жилося нашим набагато важче. Жили в бараках, працювали по 10 – 12 годин. Господар погодився в наступну поїздку взяти мене в місто. Так я зустрілася з землячкою, з якою потім переписувалися. За два роки я вивчила і німецьку, і голландську мови.

Про Перемогу нам сказав господар в червні 45 –го, приїхавши вранці на ферму. І з того дня я чекала перемін, але сама кудись тікати чи іти з ферми не могла, бо не мала ніяких документів. В кінці жовтня рано вранці на фермі з’явилися два наші солдати. Я доїла корови, дуже зраділа, але вони дозволили тільки одягтися, навіть не дали попрощатися з іншими працівниками. Я не розуміла, в чому моя провина. Машиною відвезли в місто в пункт, де збирали інших остарбайтерів. Там зустріла однокласника, який працював на фабриці. Нас розмістили в монастирі, де дві неділі очікували на відправку на батьківщину. Одного дня приїхав наш офіцер, який, як виявилося, був начальником штабу. Він узяв мене у штаб прибиральницею. Я працювала там 4 дні. Дуже сумно усвідомлювати той факт, що ми були абсолютно безправними іграшками як в руках німців, так і наших. Начштабу дав розпорядження за добу підібрати чи пошити для мене плаття, білизну та туфлі. В цей же день прийшло розпорядження про відправку остарбайтерів з Київської області і нас літаком вивезли в Київ.

Києва я практично не бачила, бо якоюсь машиною довезли до пристані, а там пароплавом на ранок уже була в Ржищеві. Ні за що в дорозі ми не платили, бо ні грошей, ніякого майна, ні їжі у мене не було, усе відбулося дуже швидко. На ранок прийшла додому. Мама навіть не дуже здивувалася, бо чекала цього з дня на день – багато ржищівчан – остарбайтерів на той час уже повернулися у Ржищів. І хоча умови життя «там» і дома дуже відрізнялися, ми були щасливі неймовірно.

Ніяких особливих перемін у Ржищеві не було. Це Київ лежав в руїнах, а Ржищів залишався таким, як був до війни, із 43-го року уже відновилася робота усіх закладів і підприємств. Я не бачила жахіть Букринського плацдарму, боїв за звільнення Ржищівщини і першого року відновлення мирного життя. Свідомість намагалася викреслити усе пережите.

Зразу почала шукати роботу. Неподалік від будинку, куди перейшла жити мама з молодшими дітьми, по Солов’їній , навпроти козацького хреста, містилася контора Держстаху. Після війни потрібно було дуже багато грошей на відбудову, тому скрізь уводилися так звані позикові облігації. На підприємствах вони були обов’язкові. Часто замість зарплати видавали облігацію – позиковий документ. А інші люди повинні були їх купувати «добровільно». Страхові агенти мусили ходити по селах, добиратися підводами в любу погоду і пору року, але здати щомісяця певну суму. Особливо важко було вимагати оформити облігації у вдів.

Тут же на Солов’їній знаходилася пожежна частина. Працював там демобілізований із-за поранення Волошин Григорій. Післявоєнна атмосфера була піднесеною, усі чекали щастя, любові як компенсацію за роки лихоліття. Та і чоловіків було мало. Недовго і залицявся, пристав у прийми. А там і донька народилася.

В 1946-му році почали масово повертатися фронтовики, які відчували себе героями – переможцями. Їх почали призначати на різні керівні посади, а за поранення ні нагород, ні відзнак ніхто не давав. Волошин, відчуваючи свою «другосортність», почав випивати. П’янство призвело до розлучення і до того, що його вигнали з роботи.

Однієї зими поїхала в Македони по питаннях займу. Ми тоді самі, без ніякої охорони, перевозили великі суми грошей до банку і дуже боялися грабіжників. В Македонах і познайомилася з Платоном Пікуликом, який повернувся в рідне село майже через 10 років після війни А подальше життя складалося, як у всіх. Одружилися і так у парі прожили більше 40 років. Платон працював спочатку зі мною у Держстрасі, потім головою колгоспу, потім комірником у профтехучилищі. А я після реорганізації Держстраху працювала в санстанції (знаходилася на місці садочка «Сонечко»). Потім пішла на роботу в ясла, тоді в садочок, де пропрацювала 42 роки. Побудували хату на городі батьків, рідні стіни якої гріють мене і понині. Народилася ще одна донечка. А зараз тішать онуки і правнуки.

Від автора:
Бабуся Галини Василівни по материнській лінії прожила 105 років. То ж бажаємо Галині Василівні перевершити цей рекорд, а усій її родині – генетичного довголіття та пам’яті, бо дерево роду, яке має міцне коріння, квітує буйно і живе довго!

Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник

09Лют/23

Всесвітній день радіо. “Увага! Говорить Ржищів!”

9 Лютого, 2023Uncategorizedadmin

До Всесвітнього дня радіо КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей” презентує тематичну публікацію з історії виникнення, розвитку і поширення радіомовлення.

У 2011 році на 36 –й Генеральній конференції міжнародної організації ЮНЕСКО з ініціативи Іспанії було прийняте рішення про відзначення Всесвітнього дня радіо. Дата святкування 13 лютого вибрана тому, що саме в цей день у 1946 році вперше вийшло в ефір «Радіо ООН».

Звісно, винайдення, розвиток і поширення радіомовлення розпочалося значно раніше. Відкриття радіо приписують Миколі Теслі у 1893 році. Винайдене радіо спочатку почало швидко розвиватися як радіотелеграф.

Перший радянський “телек” – це приставка, що не оснащувалася власним радіоприймальних трактом і вимагала підключення до звичайного радіоприймача.

Перша спроба передати по радіо людський голос була в 1900 році. Серед країн Європи першою почала радіомовну трансляцію Англія, з лютого 1920 року почали транслюватися дві щоденні програми.

На початку ХХ століття головними засобами зв’язку були дротовий телеграф з «морзянкою» та дротовий телефон. Американський іскровий передавач був випущений лише в 1918 році.

Українське радіо вперше прозвучало в ефірі 16 листопада 1924 року. Уже в грудні1924 року діяли три приймально – передавальні станції. Перша радіомережа в Україні з’явилася в 1928 році. В міста і села потяглися дроти до гучномовців – «колоколів», які встановлювалися на центральній площі.

Серед перших радіоприймачів найпоширенішими були «тарілки» та навушники

У Ржищеві такий «колокол» розміщувався на стовпі біля чайної (сучасне кафе «Леглич»), а радіовузол і телеграф в правому крилі тодішньої пошти, на місці якої зараз побудований дім молитви.

Кількість радіоприймачів стала збільшуватись в УРСР лише під кінець 1930-их pоків, після того, як було удосконалено засоби заглушування радіотранляцій з-за кордону. Надзвичайно поширеним засобом радіомовлення в УРСР були радіовузли та трансляційні радіоточки з репродукторами.

Очолював Ржищівський радіовузол, телефонну станцію та телеграф із 1957 року Вітінський Павло Данилович.

Закінчивши школу радистів, будучи на фронті зв’язківцем, він із монтерами підключали зв’язок і проводили радіо по всіх селах тоді Ржищівського району. Котушки із дротами, монтерські «кігті» і весь обладунок доводилося часто по бездоріжжю тягнути на собі. Але позивний українського радіо «Реве та стогне Дніпр широкий…» лунав завжди з репродукторів о шостій годині ранку.

А в 90-их роках ХХ століття розпочала свою самостійну роботу і радіостанція «Ржищів», кореспондентом, редактором і ведучим якої став Віктор Умрихін. Запросив його на роботу тодішній редактор газети «Ржищів» Павло Малєєв.

В 1996 році Ржищівська міська рада прийняла рішення про створення радіо як структурного підрозділу ржищівської газети. В. Умрихін згадував, що перша радіопередача вийшла 18 травня 1996 року. Вийшла в «живому ефірі» з використанням бобінного магнітофону. Тоді студія не мала ні приміщення, ні обладнання. До 1997 р. мовлення велося у прямому ефірі. А в 1997р. тодішній депутат облради В. Пасак подарував редакції диктофон, після чого з’явилися перші передачі в запису. З 1996 по 2003 рік із приймачів лунало привітне «Доброго ранку, радіослухачі!».

Змінилися умови, можливості радіомовлення, але залишилися потреби людей в інформації, в душевній розмові, в необхідності орієнтуватися у цьому нелегкому житті та засиллі інтернету. Українське радіо не припиняє свою роботу. І це особливо важливо в умовах сучасної війни, коли з вини російського агресора відбуваються вимушені відключення електрики та не працює інтернет.

Тож ми вітаємо зі святом усіх, хто причетний до роботи на радіо, бажаємо, щоб сучасні трансляції очікували так же, як колись передачі Віктора Умрихіна. І щоб якнайшвидше пролунало після позивних усіх українських радіостанцій: «З Перемогою нас, українці!»

Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник

24Січ/23

“Зимові канікули”

24 Січня, 2023Uncategorizedadmin

24 січня КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» вкотре зустрічав гостей «Зимового кінозалу»!

Певно, «Зимові канікули» від музею, що завершуються, подарували численну кількість яскравих емоцій та вражень всім, хто приєднався! Майстер-класи, практикуми, інтерактиви, квести та безліч активностей наповнили канікули цікавинками, де разом з тим учасники навчались новому і дізнавались більше про краєзнавство, археологію та «перлини» експозиції.
Такі проєкти музею мають на меті осучаснити музейну справу, продемонструвати альтернативні методи та форми роботи, а також захопити, зацікавити та презентувати музей по-новому.

Тож завжди раді зустрічі в музеї! Слідкуйте за оновленнями та залишайтеся з нами!

19Січ/23

“Браслет нескорених”

19 Січня, 2023Uncategorizedadmin

19 січня в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» відбувся майстер – клас – «Браслет нескорених» в рамках проєкту «Зимові канікули».
Участь взяли учні 5-А та 7-А класу ОЗО «Ржищівський ліцей «Лідер». Майстер – клас приурочений Дню Соборності, що відзначає Україна 22 січня.

Нині – це надважливий день, коли українці щохвилини боряться за життя країни. Тож всі присутні стали учасниками історичного екскурсу до Дня Соборності.
Браслет нескорених став справжнім символом незламності та єдності. Разом з тим, діти виготовили браслети для ЗСУ, котрі вже зовсім скоро будуть передані за адресою.

Дякуємо всім, хто долучається до заходів. Разом Переможемо!

18Січ/23

“Зимові канікули” тривають!

18 Січня, 2023Uncategorizedadmin

Учні 6-Б класу ОЗО «Ржищівський ліцей «Лідер» стали учасниками заходів «Зимових канікул».
Діти відвідали «Зимовий кінозал», де на них чекав не лише перегляд сучасного популярного мультфільму, а й безпрограшна лотерея та смаколики.

Відвідування кінозалу доповнив майстер – клас з виготовлення трендових патріотичних браслетів. Кожен власноруч виготовив прикрасу, що стане слушним сувеніром чи варіантом подарунку.

Натхненно та з користю промайнув час, проведений в музеї. Тож вдячні нашим відвідувачам та завжди раді зустрічі в музеї!

18Січ/23

Квест “Зимових канікул”

18 Січня, 2023Uncategorizedadmin

Безперечно, найпопулярнішим форматом «Зимових канікул» стали квести. Так, учні ОЗО «Ржищівський ліцей «Лідер» взяли участь у квесті «Моя археологічна скарбниця».

Квест в музеї – більше, ніж просто челендж. Це можливість доторкнутись до тисячолітніх артефактів, дізнатись про історію краю та познайомитись з цікавинками експозиції.