Щорічне свято краєзнавців відзачають 28 травня. У Всеукраїнське свято КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей” знайомить із краєзнавцями Ржищівчини в тематичному інтерв’ю.
Безперечно, знати свій край – більше, ніж важливо. Про це неодноразово говорять та висвітлють у будь – яких форматах. Та в першу чергу, варто познайомити із краєзнацями Ржищівщини, до яких ми неодноразово посилаємось в екскурсах, наративах, доповідях.
Умрихін Віктор Васильович (1965 – 2005)
Його знали як допитливого історика і краєзнавця, невтомного журналіста, кореспондента газети «Ржищів», засновника і редактора Ржищівської радіостудії, автора історичних книг про Ржищів та просто як хорошу людину.

Віктор Васильович Умрихін народився 3 червня 1965 року у Ржищеві. Навчався у Ржищівській середній школі № 1 ім. Олега Кошового. (Ліцей «Лідер».) Успішно закінчив місцеве педагогічне училище.
Він мав унікальне почуття гумору і прекрасний талант імітатора. Варіюючи голосом, міг зобразити багатьох артистів театру і кіно, дикторів телебачення, відомих політиків.
Віктор Васильович трудився для людей. Вже ледь пожовклі сторінки газети «Ржищів», що знаходяться у фондах Ржищівського археолого – краєзнавчого музею, зберігають для людей його майстерно написані нариси та історичні дослідження. А ще десятки спогадів та розповідей про місто та його працьовитих жителів».
Всеохопний талант Віктора Умрихіна дивував усіх, хто був із ним поряд. Для багатьох ржищівчан він був другом, цікавим співрозмовником, компанійською душею. Він був прекрасним аналітиком, вродженим філософом.
Умрихін пішов із життя несподівано, раптово. Це сталося 14 січня 2005р. Земний шлях Віктора, це вірність його життєвому креду: «Кожна людина має залишити добрий слід по собі на цій святій землі».
Силкіни Надія Миколаївна та Степан Дементійович

Силкіни Надія Миколаївна (1903 – 1986) та Степан Дементійович (1906 – 1991) – краєзнавці, засновники першого у Ржищеві історико – краєзнавчого музею.
Життя цих двох виняткових людей можна справедливо назвати подвижницьким. Всі свої знання, вміння і сили вони офірували просвітянству, вивченню історії Ржищівщини, краєзнавству, роботі з людьми на їхнє благо. Безкорислива, самовіддана праця подружжя Силкіних одних дивувала, в інших викликала глибоку пошану і любов до цих «диваків».
Степан Дементійович і його дружина Надія Миколаївна організували приватний краєзнавчий музей. Під музей передали новозбудований цегляний будинок, який збудували власні кошти. Самі ж мешкали у хаті – мазанці, що знаходилася поруч. Історико – археологічні експонати експонувалися у п’яти кімнатах. Офіційно музей було відкрито 15 вересня 1966 року.
Силкіни полюбили Ржищівщину, ґрунтовно дослідили і вивчили історію краю, у якому вкорінились, серцем і душею. Зібрали багато книг і документів на цю тему. Степан Дементійович матеріали і документи брав із київських архівів, експонати добирав сумлінно, після консультації з фахівцями. Артефакти до музею приносили і місцеві знавці історії.
Відповідальність Силкіних у доборі історико – краєзнавчого матеріалу та його відповідність вражає, навіть, сучасних фахівців. А ще Силкіни були гостинними господарями і цікавими співрозмовниками. Роботу музею подружжя Силкіних транслювали передачі по республіканському телебаченню, друкували на сторінках газет. Нині у Ржищеві вулиця, де проживали краєзнавці, носить ймення Силкіних.
Продовжувачем сподвижницької краєзнавчої справи на ржищівських теренах став викладач на той час Ржищівського індустріально – педагогічного коледжу Предаченко Олег Леонідович.
Олег Предаченко

Він народився в Житомирі в 1964 році в родині геодезистів – топографів. Після закінчення школи, під час служби в армії бачив своє майбутнє в статусі військового. Навіть закінчив Канську школу молодших авіаційних спеціалістів за фахом «механік із озброєння – бортстрілець вертольотів». Але любов і схильність до літературної діяльності, художнього слова пізніше привели до Львівського вищого військово – політичного училища (нині Національна академія сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного) куди він і вступив в 1987 – му році на факультет журналістики. Служив у редакції дивізійної газети в Гродно, але з військовою кар’єрою довелося розпрощатися за станом здоров’я.
Отримавши другу освіту в Київському інституті ім. Горького (нині Національний університет ім. М. Драгоманова), Олег Леонідович переїздить до Ржищева. Місцевий колорит, ландшафти, історія викликали захоплення і давали поштовх до організації військово – патріотичної та історично – пошукової роботи учнівської молоді. Ще змолоду Олег писав вірші. У Ржищеві з’явився цілий цикл поезій, зокрема присвячених історії і красі ржищівських просторів.
Публікації місцевих краєзнавців, вивчення билин та легенд, краєзнавча та дослідницька робота з учнями потребували додаткових досліджень, а інтерес до історії став поштовхом до пошуку нових матеріалів, роботи в архівах, збору інформації від старожилів, перегляду та переосмислення результатів археологічних досліджень на Ржищівщині.
Результатом такої титанічної роботи стала книга, видана Олегом Предаченком в 2012 році, «Легенди Ржищівські та справи стародавні», в якій відкриваються нові сторінки нашої історії.
Не таке вже й далеке минуле стало поштовхом для дослідження краєзнавцем. Йому вдалось розробити власну систему пошуку в мережі та ефективно залучити аудиторію з майже 30 тисячами підписників.
Сергій Ситник

Яким було ваше дитинство? Народився 2 грудня 1978 року в місті Миронівка. Батько Ситник Олександр Іванович працював слюсарем КВіА в Миронівському інституті пшениці ім. Ремесла. Мати: Ситник Людмила Георгіївна працювала в головним бухгалтером в Миронівському панціонаті “Радон”. Зараз батьки пенсіонери. З дитинства багато читав, закінчив Миронівську музичну школу (клас гри на кларнеті). Любив розгадувати квести, загадки. Закінчив Центральненську середню школу. Найбільше захоплювався світовою літературою. Пишу вірші. Друкувався в різних газетах. Закінчив Маслівський аграрний технікум (менеджмент). Працюю менеджером в Києві в Центрі регіонального розвитку. Маю широке коло друзів, знайомих. Завжди турбувала та цікавила історія. Одружений маю двох синів
Що стало поштовхом для досліджень? Поштовхом для досліджень стало пізнання не такого вже далекого минулого. Пошук правди нашої недавньої історії. Створивши декілька груп в соціальній мережі “Фейсбук”, 8 років збираю дані, цікаві історії з минулого, фотографії. Працюючи журналістом на “Богуслав ФМ” брав інтерв’ю у старожилів нашого краю. Те що вони розповідали – ніби інший світ- якого ми ніколи не знали.
Які джерела інформації використовуєте? За роки досліджень розробив свою систему пошуку в інтернет мережі. Співпрацюю з Миронівським і Богуславським краєзнавчими музеями, допомогаю в пошуках артефактів. Через ФБ групи які я заснував вдалося знайти сотні фотографій нашого краю. Найбіль ефективною в цьому плані виявилася спільнота “МИРОНІВСЬКЕ СЛОВО”, яка нараховує 27.8 тисяч підписників. Також відвідую Миронівську і Богуславську бібліотеки.
Які відкриття стали результатом ваших досліджень? Відкриття про народження і діяльність історичних осіб в нашому краї. Також вдалося віднайти давні світлини нашого краю і віднайти давні артефакти, які поповнили фонди музеїв. Наприклад: вдалося віднайти експонати відомого дибинецького майстра Герасима Гарнаги. Його вироби передав до Богуславського і Миронівського краєзнавчих музеїв. Також вдалося через інтернет – аукціони за свій кошт викупити значки нашого краю.
Що плануєте зробити для того, щоб ваша краєзнавча робота і ваші дослідження вплинули на доповнення чи перегляд офіційної історії нашого краю? Планую розширити масштаб публікацій, не обмежуючи себе колишніми Миронівським і Богуславським районами. Для цього було створено спільноту “Культурний спадок Обухівського району”. В перший же місяць зі мною зв’язалися дослідники з Обухівщини, що допомогло з обміном інформації і є змога консультуватися один в одного. За останні місяці отримав в приватні повідомлення слова подяки від звичайних людей за матеріали публікацій. Це мотивує і надалі вести пошуки!
Можна захоплюватись квітами та бути краєзнавцем, полюбляти бойовики та українську літературу, а разом з тим віднаходити зниклі і затоплені міста. Про це все і вибір професії – Борис Чуприна.
Борис Чуприна

Біографічні дані:
– дата і місце народження батьки, родина.
01.05.1983 с.Пії. Батько за освітою будівельник (Ржищівський БТ) Мати, вчитель – Ржищівське педагогічне училище. Сам, першу технічну освіту здобув теж в м.Ржищів – РІПТ (бухгалтерський облік)
Щодо талантів: Захоплююсь квітами, в шкільні роки мав колекцію біля 150 – 200 видів кактусів, до чого була схильність з дитинства, ідеал – приклад, на який рівнявся… чим захоплювався. Ідеали у хлопців мого дитинства були герої закордонних бойовиків ,та фільми про індіянців типу Звіробой, чи з Гойко Мітічем. (читання, спорт, дослідження…) В школі любив українську літературу, біологію, зоологію та українознавство. Сьогодні захоплююсь антропонімікою, ономастикою, історією, генеалогією, топонімікою. Вчусь писати тексти, новели, дитячі казки. Обожнюю аматорські дослідження. Збираю інформацію про зниклі і затоплені міста і села,типу Чучин, Гусинці, Рудяків, Святополч,Трахтемирів, Колесище та ін.
Що вплинуло на вибір професії?
– На вибір професії вплинула лише армія: форменний одяг, служба зі зброєю і дисципліна. Саме на цих стовпах трималось козацтво: любов до рідного краю, повага до старшого покоління, віра в Бога та військовий вишкіл. (Хоча дідусь теж був міліціонером і загинув під час виконання службових обовязків) з 2003 року в МВС з 2005 в спецпідрозділі мвс (поліції) «ТИТАН». Офіцер.
Сім’я:
– Дружина Наталія, блогер-кондитер. Дві доньки Аполінарія (Поліна) Фотинія (Світлана)
Що стало поштовхом до занять краєзнавчими дослідженнями, які об’єкти матеріальної спадщини вас цікавлять найбільше?
– Поштовхом стали загадки на які не знайшов відповідей у підручниках: Чому Стайки називають Стайками, звідки такі складні за вимовою топоніми як Ржищів , КагарЛик,Балико – Щучинка,Пії та ін.
Які джерела інформації використовуєте?
– Архів ДАКО, метричні книги, ревізійські казки, іноземні та українські електронні бібліотеки.
Які відкриття стали результатом ваших досліджень?
– Зараз це дослідження локального характеру: відродив та зафіксував втрачені топоніми с.Стайки (назви кутків,хуторів,озер що вже зникли). Збираю матеріали по єврейській общині, збираю світлини затоплених сіл, інформацію про цікавих персоналій нашого краю.
Чи є конкретна тематика, над якою працюєте? Україна часів Гетьманщини. Це наш фундамент, те чим маєм пишатись. Борюсь зі стереотипами і “шароварщиною”. Вивчаю побут, невідомі звичаї і професії козаків та селян тих часів. Відшуковую забуті страви і напої тих часів, типу Верещаки, Запіканки, Спотикача, Тетеря та ін.
Що плануєте зробити для того, щоб ваша краєзнавча робота і ваші дослідження вплинули на доповнення чи перегляд офіційної історії нашого краю?
– Пишу книгу про козацьку сотні нашого краю, про характерництво. Деякі новели друкувались в газетах м.Ржищів та м.Кагарлик. Маю свій особливий стиль подачі історичних фактів через художні новели і оповідки, в якості прикрас використовую інструменти типу: містики, квесту, фентезі. Сьогодні співпрацюю з очільницею музею с.Стайки. Мрію про створення друкованих описів, довідників та літопису.
Для пані Надії завжди було цікаво говорити “щоб було складно”. Ще з 10 років для себе відкрила Шияна, Мирного, Шевченка…Тож про те, як можна було відкрити та віднайти себе в журналістиці після 30 – Надія Вегера – Предченко.
Надія Вегера – Предченко

Батьки:
Вегера Микола Гордійович – механізатор, остарбайтер, ветеран війни. Вегера Євдокія Луківна – колгоспниця, Мати-Героїня (6 дітей: 4 хлопчиків, 2 дівчат, я – четверта), донька репресованого за віру в Бога “ворога народу” (загинув 1942 році на каторжних роботах в Нижньому Тагілі). З сім’ї клеймо “сім’я ворога народу” було знято в 1989 році.
Дитинство, освіта:
З дитинства любила читати (читала з 5 років). Цікавила змістовна література. В 10 років прочитала кілька повістей Шияна, Мирного, Гоголя, Корнійчука, Шевченка, знала напам’ять “Наймичку”. Любила рукоділля. Як усі діти, читала запоєм казки і уявляла себе їх персонажем. Любила мріяти і говорити, “щоб було складно”. Відколи себе пам’ятаю – любила римувати. Дуже цього соромилася. Спочатку – усно. Коли навчилася читати і писати – стала записувати. Згодом познайомилася з творчістю Л.Українки, Ліни Костенко та інших. Переписувала їх вірші у зошит. Завжди хотіла знайти відповідь: за що загинув мій дід, чому мати мріяла бути вчителькою і не змогла нею стати, де похований мамин брат Іван, який пропав на війні безвісти?… Улюблений предмет – українська мова і література. Вчителька – Машуренко Галина Василівна – класний керівник. Завжди була активним учасником багатьох олімпіад і конкурсів. Була ведучою на всіх шкільних святах. Брала активну участь у художній самодіяльності села, любила співати, художнє читання і таке інше. З 3 класу надсилала свої твори в різні газети. Мої вірші друкувалися в “Зірці”, “Піонерський правді”, “Однокласнику”, “Будівнику комунізму”. У 8 класі отримала нагороду, з Києва мені дали путівку в юнкорівську зміну, в піонертабір “Молода Гвардія”. Закінчила Великопріцьківську середню школу, Київський технікум міського електротранспорту, Державну Академію керівних кадрів культури і мистецтв (диплом з відзнакою, золота медаль). Працювала різноробочою, а згодом інженером на будівництві, секретарем, директором БК.
Шлях до краєзнавства та журналістики:
В журналістику прийшла після 30. Зрозуміла, що це те, чого мені в житті завжди не вистачало. Була заввідділом у редакції ” Вісника Кагарличчин “, редактором “Рідного міста”. Доля звела з такими людьми, як Надія та Юрій Коваленки, Антоніна та Василь Литвин, Наталя Булаєвська та Олександр Салій. Цим людям я вдячна, що вони допомогли мені побачити світло, і вплинули на моє світосприйняття. Завжди цікавила історія села, любила розмовляти зі старожилами. Вийшовши на пенсію, ініціювала створення музею у своєму селі. Це була давня мрія. З липня 2016 – науковий співробітник, керівник музею. Мрію написати історію села. Маю чималий творчий доробок, тому планую встигнути видати ще хоч з десяток книг.
Ніна Белліні – неординарний гід сучасності. Про захоплення історією, свою науку, вплив етнографії та фольклору на власні дослідження вже у матеріалі.
Ніна Белліні

Ніна Белліні (18.10.1972) народилась м. Ржищів.
Батьки: Малоокий Григорій Савич, Таращук Алевтина Василівна. В дитинстві, оскільки дід Василь Таращук лікар акушер с. Великі Пріцьки, дуже часто допомагала йому як медсестра, коли до нас приходили до дому люди з ранами. В 10-11класі ходила в лікарню і допомагала діткам після операцій.
В той же час багато читала і захоплювалась історією. В 9 класі до нас в школу прийшла жінка з курсів підвищення кваліфікації працівників шкіл і набрала експериментальний клас з історії, так почалась “моя наука”. Вона навчала нас мислити без стереотипів і впливу суспільства, для 1987 року це була майже революційна теорія поза комунізму. Значний вплив на моє дослідження старовини, етнографії та фольклору мала моя бабуся по парі Малоока Тетяна Сергіївна, яка жила на хуторі біля села Великі Пріцьки. Людина, яка знала стільки казок,легенд, оповідань і традицій, що треба було записувати все що вона розповіла, особливо, обрядові дійства: повивання, хрестини, уродини, весілля, похорон, проводи…
Відкриттям моїх досліджень стала низка закономірності нашої держави, яку я простежила, вивчаючи історію моєї родини. Тематика над якою я працюю пов’язана з історією Київщини: їжа, традиції, одяг, свята та інше. Я дуже була здивована як мало про Київщину знають навіть сусідні з нами регіони України. Для того щоб моя робота вплинула на переосмислення офіційної історії треба розповідати її простому люду. А саме мої екскурсії та популяризація історії мого краю. Я намагаюсь розповідати про Київщину так, щоб всі інші регіони, райони і країни прагнули хоча б раз в житті побувати в нашому, Благословенному краї.
Дякуємо краєзнавцям за знайомство в такому форматі, щиро вітаємо з професійним святом та зичимо натхнення у реалізації власної і спільної мети водночас!