Щорічне свято краєзнавців відзачають 28 травня. У Всеукраїнське свято КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей” знайомить із краєзнавцями Ржищівчини в тематичному інтерв’ю.

Безперечно, знати свій край – більше, ніж важливо. Про це неодноразово говорять та висвітлють у будь – яких форматах. Та в першу чергу, варто познайомити із краєзнацями Ржищівщини, до яких ми неодноразово посилаємось в екскурсах, наративах, доповідях.

Умрихін Віктор Васильович (1965 – 2005)

Його знали як допитливого історика і краєзнавця, невтомного журналіста, кореспондента газети «Ржищів», засновника і редактора Ржищівської радіостудії, автора історичних книг про Ржищів та просто як хорошу людину.

Віктор Васильович Умрихін народився 3 червня 1965 року у Ржищеві. Навчався у Ржищівській середній школі № 1 ім. Олега Кошового. (Ліцей «Лідер».) Успішно закінчив місцеве педагогічне училище.

Він мав унікальне почуття гумору і прекрасний талант імітатора. Варіюючи голосом, міг зобразити багатьох артистів театру і кіно, дикторів телебачення, відомих політиків.

Віктор Васильович трудився для людей. Вже ледь пожовклі сторінки газети «Ржищів», що знаходяться у фондах Ржищівського археолого – краєзнавчого музею, зберігають для людей його майстерно написані нариси та історичні дослідження. А ще десятки спогадів та розповідей про місто та його працьовитих жителів».

Всеохопний талант Віктора Умрихіна дивував усіх, хто був із ним поряд. Для багатьох ржищівчан він був другом, цікавим співрозмовником, компанійською душею. Він був прекрасним аналітиком, вродженим філософом.

Умрихін пішов із життя несподівано, раптово. Це сталося 14 січня 2005р. Земний шлях Віктора, це вірність його життєвому креду: «Кожна людина має залишити добрий слід по собі на цій святій землі».

---

Силкіни Надія Миколаївна та Степан Дементійович

Силкіни Надія Миколаївна (1903 – 1986) та Степан Дементійович (1906 – 1991) – краєзнавці, засновники першого у Ржищеві історико – краєзнавчого музею.

Життя цих двох виняткових людей можна справедливо назвати подвижницьким. Всі свої знання, вміння і сили вони офірували просвітянству, вивченню історії Ржищівщини, краєзнавству, роботі з людьми на їхнє благо. Безкорислива, самовіддана праця подружжя Силкіних одних дивувала, в інших викликала глибоку пошану і любов до цих «диваків».

Степан Дементійович і його дружина Надія Миколаївна організували приватний краєзнавчий музей. Під музей передали новозбудований цегляний будинок, який збудували власні кошти. Самі ж мешкали у хаті – мазанці, що знаходилася поруч. Історико – археологічні експонати експонувалися у п’яти кімнатах. Офіційно музей було відкрито 15 вересня 1966 року.

Силкіни полюбили Ржищівщину, ґрунтовно дослідили і вивчили історію краю, у якому вкорінились, серцем і душею. Зібрали багато книг і документів на цю тему. Степан Дементійович матеріали і документи брав із київських архівів, експонати добирав сумлінно, після консультації з фахівцями. Артефакти до музею приносили і місцеві знавці історії.

Відповідальність Силкіних у доборі історико – краєзнавчого матеріалу та його відповідність вражає, навіть, сучасних фахівців. А ще Силкіни були гостинними господарями і цікавими співрозмовниками. Роботу музею подружжя Силкіних транслювали передачі по республіканському телебаченню, друкували на сторінках газет. Нині у Ржищеві вулиця, де проживали краєзнавці, носить ймення Силкіних.

---

Продовжувачем сподвижницької краєзнавчої справи на ржищівських теренах став викладач на той час Ржищівського індустріально – педагогічного коледжу  Предаченко  Олег Леонідович.

              Олег Предаченко

Він народився в Житомирі в 1964 році в родині геодезистів – топографів.  Після закінчення школи, під час служби в армії бачив своє майбутнє в статусі військового. Навіть закінчив Канську школу молодших авіаційних спеціалістів за фахом «механік із озброєння – бортстрілець вертольотів». Але  любов і схильність до літературної діяльності, художнього слова пізніше привели  до Львівського вищого військово – політичного училища (нині  Національна академія сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного) куди він і вступив в 1987 – му році на факультет журналістики.  Служив у редакції дивізійної газети в Гродно, але з військовою кар’єрою довелося розпрощатися за станом здоров’я.

             Отримавши другу освіту в Київському інституті ім. Горького (нині Національний університет ім.  М. Драгоманова), Олег Леонідович переїздить до Ржищева.  Місцевий колорит, ландшафти, історія викликали захоплення і давали поштовх  до організації  військово – патріотичної та історично – пошукової роботи учнівської молоді. Ще змолоду Олег писав вірші. У Ржищеві з’явився цілий цикл поезій, зокрема присвячених історії і красі ржищівських просторів.

                Публікації місцевих краєзнавців, вивчення билин та легенд, краєзнавча та дослідницька робота з учнями  потребували додаткових досліджень, а інтерес до історії став поштовхом до пошуку нових матеріалів, роботи в архівах, збору інформації від старожилів, перегляду та переосмислення результатів археологічних досліджень на  Ржищівщині.

              Результатом такої титанічної роботи стала книга, видана Олегом Предаченком в 2012 році, «Легенди Ржищівські та справи стародавні», в якій відкриваються нові сторінки нашої історії.

---

Не таке вже й далеке минуле стало поштовхом для дослідження краєзнавцем. Йому вдалось розробити власну систему пошуку в мережі та ефективно залучити аудиторію з майже 30 тисячами підписників.

Сергій Ситник

Яким було ваше дитинство? Народився 2 грудня 1978 року в місті Миронівка. Батько Ситник Олександр Іванович працював слюсарем КВіА в Миронівському інституті пшениці ім. Ремесла. Мати: Ситник Людмила Георгіївна працювала в головним бухгалтером в Миронівському панціонаті “Радон”. Зараз батьки пенсіонери. З дитинства багато читав, закінчив Миронівську музичну школу (клас гри на кларнеті). Любив розгадувати квести, загадки. Закінчив Центральненську середню школу. Найбільше захоплювався світовою літературою. Пишу вірші. Друкувався в різних газетах. Закінчив Маслівський аграрний технікум (менеджмент). Працюю менеджером в Києві в Центрі регіонального розвитку. Маю широке коло друзів, знайомих. Завжди турбувала та цікавила історія. Одружений маю двох синів

Що стало поштовхом для досліджень? Поштовхом для досліджень стало пізнання не такого вже далекого минулого. Пошук правди нашої недавньої історії. Створивши декілька груп в соціальній мережі “Фейсбук”, 8 років збираю дані, цікаві історії з минулого, фотографії. Працюючи журналістом на “Богуслав ФМ” брав інтерв’ю у старожилів нашого краю. Те що вони розповідали – ніби інший світ- якого ми ніколи не знали.

Які джерела інформації використовуєте? За роки досліджень розробив свою систему пошуку в інтернет мережі. Співпрацюю з Миронівським і Богуславським краєзнавчими музеями, допомогаю в пошуках артефактів. Через ФБ групи які я заснував вдалося знайти сотні фотографій нашого краю. Найбіль ефективною в цьому плані виявилася спільнота “МИРОНІВСЬКЕ СЛОВО”, яка нараховує 27.8 тисяч підписників. Також відвідую Миронівську і Богуславську бібліотеки.

Які відкриття стали результатом ваших досліджень? Відкриття про народження і діяльність історичних осіб в нашому краї. Також вдалося віднайти давні світлини нашого краю і віднайти давні артефакти, які поповнили фонди музеїв. Наприклад: вдалося віднайти експонати відомого дибинецького майстра Герасима Гарнаги. Його вироби передав до Богуславського і Миронівського краєзнавчих музеїв. Також вдалося через інтернет – аукціони за свій кошт викупити значки нашого краю.

Що плануєте зробити для того, щоб ваша краєзнавча робота і ваші дослідження вплинули на доповнення чи перегляд офіційної історії нашого краю? Планую розширити масштаб публікацій, не обмежуючи себе колишніми Миронівським і Богуславським районами. Для цього було створено спільноту “Культурний спадок Обухівського району”. В перший же місяць зі мною зв’язалися дослідники з Обухівщини, що допомогло з обміном інформації і є змога консультуватися один в одного. За останні місяці отримав в приватні повідомлення слова подяки від звичайних людей за матеріали публікацій. Це мотивує і надалі вести пошуки!

---

Можна захоплюватись квітами та бути краєзнавцем, полюбляти бойовики та українську літературу, а разом з тим віднаходити зниклі і затоплені міста. Про це все і вибір професії – Борис Чуприна.

Борис Чуприна

Біографічні дані:

– дата і місце народження батьки, родина.

01.05.1983 с.Пії. Батько за освітою будівельник (Ржищівський БТ) Мати, вчитель – Ржищівське педагогічне училище. Сам, першу технічну освіту здобув теж в м.Ржищів – РІПТ (бухгалтерський облік)

Щодо талантів: Захоплююсь квітами, в шкільні роки мав колекцію біля 150 – 200 видів кактусів, до чого була схильність з дитинства, ідеал – приклад, на який рівнявся… чим захоплювався. Ідеали у хлопців мого дитинства були герої закордонних бойовиків ,та фільми про індіянців типу Звіробой, чи з Гойко Мітічем. (читання, спорт, дослідження…) В школі любив українську літературу, біологію, зоологію та українознавство. Сьогодні захоплююсь антропонімікою, ономастикою, історією, генеалогією, топонімікою. Вчусь писати тексти, новели, дитячі казки. Обожнюю аматорські дослідження. Збираю інформацію про зниклі і затоплені міста і села,типу Чучин, Гусинці, Рудяків, Святополч,Трахтемирів, Колесище та ін.

Що вплинуло на вибір професії?

– На вибір професії вплинула лише армія: форменний одяг, служба зі зброєю і дисципліна. Саме на цих стовпах трималось козацтво: любов до рідного краю, повага до старшого покоління, віра в Бога та військовий вишкіл. (Хоча дідусь теж був міліціонером і загинув під час виконання службових обовязків) з 2003 року в МВС з 2005 в спецпідрозділі мвс (поліції) «ТИТАН». Офіцер.

Сім’я:

– Дружина Наталія, блогер-кондитер. Дві доньки Аполінарія (Поліна) Фотинія (Світлана)

Що стало поштовхом до занять краєзнавчими дослідженнями, які об’єкти матеріальної спадщини вас цікавлять найбільше?

– Поштовхом стали загадки на які не знайшов відповідей у підручниках: Чому Стайки називають Стайками, звідки такі складні за вимовою топоніми як Ржищів , КагарЛик,Балико – Щучинка,Пії та ін.

Які джерела інформації використовуєте?

– Архів ДАКО, метричні книги, ревізійські казки, іноземні та українські електронні бібліотеки.

Які відкриття стали результатом ваших досліджень?

– Зараз це дослідження локального характеру: відродив та зафіксував втрачені топоніми с.Стайки (назви кутків,хуторів,озер що вже зникли). Збираю матеріали по єврейській общині, збираю світлини затоплених сіл, інформацію про цікавих персоналій нашого краю.

Чи є конкретна тематика, над якою працюєте? Україна часів Гетьманщини. Це наш фундамент, те чим маєм пишатись. Борюсь зі стереотипами і “шароварщиною”. Вивчаю побут, невідомі звичаї і професії козаків та селян тих часів. Відшуковую забуті страви і напої тих часів, типу Верещаки, Запіканки, Спотикача, Тетеря та ін.

Що плануєте зробити для того, щоб ваша краєзнавча робота і ваші дослідження вплинули на доповнення чи перегляд офіційної історії нашого краю?

– Пишу книгу про козацьку сотні нашого краю, про характерництво. Деякі новели друкувались в газетах м.Ржищів та м.Кагарлик. Маю свій особливий стиль подачі історичних фактів через художні новели і оповідки, в якості прикрас використовую інструменти типу: містики, квесту, фентезі. Сьогодні співпрацюю з очільницею музею с.Стайки. Мрію про створення друкованих описів, довідників та літопису.

---

Для пані Надії завжди було цікаво говорити “щоб було складно”. Ще з 10 років для себе відкрила Шияна, Мирного, Шевченка…Тож про те, як можна було відкрити та віднайти себе в журналістиці після 30 – Надія Вегера – Предченко.

Надія Вегера – Предченко

Батьки:

Вегера Микола Гордійович – механізатор, остарбайтер, ветеран війни. Вегера Євдокія Луківна – колгоспниця, Мати-Героїня (6 дітей: 4 хлопчиків, 2 дівчат, я – четверта), донька репресованого за віру в Бога “ворога народу” (загинув 1942 році на каторжних роботах в Нижньому Тагілі). З сім’ї клеймо “сім’я ворога народу” було знято в 1989 році.

Дитинство, освіта:

З дитинства любила читати (читала з 5 років). Цікавила змістовна література. В 10 років прочитала кілька повістей Шияна, Мирного, Гоголя, Корнійчука, Шевченка, знала напам’ять “Наймичку”. Любила рукоділля. Як усі діти, читала запоєм казки і уявляла себе їх персонажем. Любила мріяти і говорити, “щоб було складно”. Відколи себе пам’ятаю – любила римувати. Дуже цього соромилася. Спочатку – усно. Коли навчилася читати і писати – стала записувати. Згодом познайомилася з творчістю Л.Українки, Ліни Костенко та інших. Переписувала їх вірші у зошит. Завжди хотіла знайти відповідь: за що загинув мій дід, чому мати мріяла бути вчителькою і не змогла нею стати, де похований мамин брат Іван, який пропав на війні безвісти?… Улюблений предмет – українська мова і література. Вчителька – Машуренко Галина Василівна – класний керівник. Завжди була активним учасником багатьох олімпіад і конкурсів. Була ведучою на всіх шкільних святах. Брала активну участь у художній самодіяльності села, любила співати, художнє читання і таке інше. З 3 класу надсилала свої твори в різні газети. Мої вірші друкувалися в “Зірці”, “Піонерський правді”, “Однокласнику”, “Будівнику комунізму”. У 8 класі отримала нагороду, з Києва мені дали путівку в юнкорівську зміну, в піонертабір “Молода Гвардія”. Закінчила Великопріцьківську середню школу, Київський технікум міського електротранспорту, Державну Академію керівних кадрів культури і мистецтв (диплом з відзнакою, золота медаль). Працювала різноробочою, а згодом інженером на будівництві, секретарем, директором БК.

Шлях до краєзнавства та журналістики:

В журналістику прийшла після 30. Зрозуміла, що це те, чого мені в житті завжди не вистачало. Була заввідділом у редакції ” Вісника Кагарличчин “, редактором “Рідного міста”. Доля звела з такими людьми, як Надія та Юрій Коваленки, Антоніна та Василь Литвин, Наталя Булаєвська та Олександр Салій. Цим людям я вдячна, що вони допомогли мені побачити світло, і вплинули на моє світосприйняття. Завжди цікавила історія села, любила розмовляти зі старожилами. Вийшовши на пенсію, ініціювала створення музею у своєму селі. Це була давня мрія. З липня 2016 – науковий співробітник, керівник музею. Мрію написати історію села. Маю чималий творчий доробок, тому планую встигнути видати ще хоч з десяток книг.

---

Ніна Белліні – неординарний гід сучасності. Про захоплення історією, свою науку, вплив етнографії та фольклору на власні дослідження вже у матеріалі.

Ніна Белліні

Ніна Белліні (18.10.1972) народилась м. Ржищів.

Батьки: Малоокий Григорій Савич, Таращук Алевтина Василівна. В дитинстві, оскільки дід Василь Таращук лікар акушер с. Великі Пріцьки, дуже часто допомагала йому як медсестра, коли до нас приходили до дому люди з ранами. В 10-11класі ходила в лікарню і допомагала діткам після операцій.

В той же час багато читала і захоплювалась історією. В 9 класі до нас в школу прийшла жінка з курсів підвищення кваліфікації працівників шкіл і набрала експериментальний клас з історії, так почалась “моя наука”. Вона навчала нас мислити без стереотипів і впливу суспільства, для 1987 року це була майже революційна теорія поза комунізму. Значний вплив на моє дослідження старовини, етнографії та фольклору мала моя бабуся по парі Малоока Тетяна Сергіївна, яка жила на хуторі біля села Великі Пріцьки. Людина, яка знала стільки казок,легенд, оповідань і традицій, що треба було записувати все що вона розповіла, особливо, обрядові дійства: повивання, хрестини, уродини, весілля, похорон, проводи…

Відкриттям моїх досліджень стала низка закономірності нашої держави, яку я простежила, вивчаючи історію моєї родини. Тематика над якою я працюю пов’язана з історією Київщини: їжа, традиції, одяг, свята та інше. Я дуже була здивована як мало про Київщину знають навіть сусідні з нами регіони України. Для того щоб моя робота вплинула на переосмислення офіційної історії треба розповідати її простому люду. А саме мої екскурсії та популяризація історії мого краю. Я намагаюсь розповідати про Київщину так, щоб всі інші регіони, райони і країни прагнули хоча б раз в житті побувати в нашому, Благословенному краї.

---

Дякуємо краєзнавцям за знайомство в такому форматі, щиро вітаємо з професійним святом та зичимо натхнення у реалізації власної і спільної мети водночас!

До Дня науки України в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» відбувся «Науковий експерементаріум для дітей».

Тож діти в музеї відчули себе експерементаторами, мали змогу вести пізнавальний діалог та стали безпосередніми учасниками дослідів.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Разом з гостями створювали таємні послання, малюнки, приготованою повітряною фарбою, та захопливо працювали в імпровізованій лабораторії.

Слідкуйте за оновленнями сторінки та не втрачайте миті відвідати музей!

18 травня в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» відбувся тематичний «Музейний івент».

В День вишиванки та Міжнародний день музеїв на всіх гостей чекала інтерактивна насичена програма.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Екстерʼєр музею перетворився у справжній мистецький арт – простір, де працювало 5 творчих локацій:

 ⁃ майстерня реконструкції трипільської кераміки

 ⁃ перформанс – дефіле «Український стиль»

 ⁃ музейний дайджест «PR – для музею та міста»

 ⁃ театральна студія «Музей як театр»

 ⁃ дизайнерська майстерня «Мальовані вишиванки від UA»

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Родзинкою заходу стало відкриття виставки Юлії Петренко «Філігранний дизайн». Пані Юлія – член Національної спілки художників України, член Української асоціації ручної творчості, спеціаліст вищої категорії, авторська техніка якої захопила всіх присутніх.

 Музей – твій сучасний простір, тож завжди раді зустрічі та запрошуємо до відвідування музею!

Україна понад рік  живе у воєнному стані. За час повномасштабного вторгнення рф у боротьбі за незалежність із Ржищівської грамади загинуло 19 героїв. Вони внуки і правнуки тих, хто віддав свої життя  у Другу Світову. Це їм генетично від дідів і прадідів передалася любов до свободи, до волі, до самопожертви заради держави. Ми всі вільні у своїй країні. Ми народилися вільними, як записано в Старому завіті і нікому не дозволимо волю, дану нам Богом, забрати у нас.

Нині український народ разом з воїнами ЗСУ відстоює свою свободу, виконуючи заповіт свого народного батька Тараса Шевченка : « Борітеся поборите, Вам Бог помагає, з вами сила, з вами правда і воля святая». І ми боремося. Більше року стримуємо другу армію світу. Президент рф путін рік тому у своєму виступі в Санкт – Петербурзі заявив, що тільки росія без допомоги перемогла фашизм у Другій Світовій, безсоромно знецінюючи заслугу інших народів. Сьогодні як ніколи ми повинні зібрати якомога більше фактів, що підтверджують вагому частку у цій перемозі саме українського народу, заслуги якого приписує собі злодій і терорист ХХІ століття. Інформацію про героїв Другої Світової потрібно поширювати доступними засобами якнайбільшому загалу, особливо серед  молоді  української і світу, використовуючи інтернетресурси, соціальні мережі, проводячи паралель з сьогоденням. Жодна війна у світовій історії не обходилася без спротиву поневолених народів військам загарбника. Друга Світова війна теж мала своїх народних месників.

Тема не проста. Складність її передусім в тому, що тема ця є дуже суб’єктивною, та й особисто стосується учасників тих подій. Архівний історичний фактаж теж, здебільшого, формувався зі звітів та інформаційних зведень партизанських загонів за умови відсутності даних супротивника. На початку сорокових років ХХ століття не було, як зараз, смартфонів, виходу в інтернет. Всі події фіксувалося на папері. А як можна було це зробити в умовах постійної збройної загрози ворога й жорсткої конспірації. Важко, просто нереально. Тож у виступі використано усталені історичні висновки повоєнних часів, архівні документи, які, часом, досить суперечливі та спогади безпосередніх свідків тих жахливих подій війни 1941 – 1945 р.р., які вдалося їм пережити і вижити.

Коли почалася війна, всі чоловіки рвалися на фронт. Овсієнко Г.П. теж добровольцем пішов на фронт, хоч у нього і була броня. Сім’я залишилася на проживання в с. Рудяків.

Тяжким був початок війни. На західних фронтах йшли жорстокі бої. Наша армія відступала, прориваючись постійно з оточення. Григорій Парфенович разом з однополчанами потрапив у полон. З часом зумів здійснити втечу уже з- під Варшави. Разом з ним утекло ще 73 полонених. Григорій Овсієнко своїми ногами ( за його власними словами) виміряв всю Західну Україну, побував на Поділлі і повернувся на батьківщину, добрався до села Старе. «Якось уночі батько постукав у вікно – згадує старша донька Аврора Григорівна – брудний, виснажений, зарослий».

Незабаром Овсієнко Г.П. з родиною повертається на проживання в рідне с. Рудяків. Працює вчителем у місцевій сільській школі.       

 В період тимчасової німецько – фашистської окупації у грудні 1941 року Григорій Парфенович з патріотично налаштованих людей у с. Рудяків сформував невелику підпільну групу. Згодом такі ж групи були ним сформовані і в навколишніх селах. Так виникло кілька зв’язаних між собою підпільних груп. Підпільниками була здійснена спроба підірвати Старинський цукровий завод, на якому фашисти заставляли працювати наших людей і виробляти цукор для німецької армії. Та невдалося… Німці і поліцаї запідозрили Овсієнка Г.П. у підпільній діяльності, хотіли заарештувати та не встигли. Григорій Парфенович  пішов у ліс до партизанів в загін ім. Щорса. Разом з ним до партизанів пішли два його небожа (племінники)Іван та Микола Овсієнки, а також члени всіх підпільних груп.

Партизанський загін ім. Щорса, який сформувався із об’єднаних підпільних груп с. Рудяків, с. Гусинці та груп багатьох інших навколишніх сіл, діяв на території Ржищівського, Бориспільського, Переяслав – Хмельницького та Кагарлицького районів Київської області з 1941 по жовтень 1943 років.

В зону його діяльності входило 29  сіл – Старе, Рудяків, Рогозов, Єрківці, Ковалин, Вороньків, Сошникове, Галавуров, Дівички, Гречаники та інші.

До новоствореного партизанського загону ім. Щорса входили: Коротін – командир, Іван Захарович Кононов з 8 березня 1943 року по 1 липня 1943 року – комісар, Григорій Парфенович Овсієнко – начальник штабу, Павло Данилович Тригуб – начальник розвідки, а також Т.К.Кесарев, Філопов, О.С. Пархоменко, Т.М. Хорієнко, М. Яременко, В. Отрощенко,

Є. Ворона, Ф. Ворона та ін. Згодом до загону приєдналися люди із Ржищева.

            На початку свого існування і до початку 1943 року загін був невеликий – 130 людей, а перед приходом Червоної Армії – близько однієї тисячі. Але бойовий рахунок загону дуже значний. Всі дії партизанський загін проводив самостійно безпосередньо за керівництва загону і досить успішно, стаючи загрозою для фашистських окупантів. Народні месники нищили німецькі застави і гарнізони, чинили  диверсійні акти, захоплювали ворожі автомашини, зброю, нищили карателів у боях, перешкоджали вивозу молоді у Німеччину і т.д. Як приклад у с. Ходорів ними був розгромлений жандармський пункт, а у с. Старе підірваний і знищений склад пального.

Щорсівці мали зв’язок з Кагарлицьким підпільним райкомом через Василя Купчика та з Київським обкомом, із обласним партизанським з’єднанням, якому підпорядковувався 21 партизанський загін, з загальною чисельністю близько 3 – х тисяч бійців, а також із чернігівськими партизанами.

  Микола Кудрященко теж був у загоні зв’язковим. Під час гітлерівського терору попереджав людей про небезпеку арешту, допомагав їм переховуватися від поліції та гестапо, заготовляв з товаришами для партизанів зброю, боєприпаси, збираючи їх уночі на полі бою чи вилучаючи у німців.  Розвідниця Надія Кудрященко мала зв’язок з Переяславською підпільною організацією, керівником  якої був Іван Миколайович Назаренко. За його допомогою, Надія Іванівна отримала листівки, які були виготовлені місцевою підпільною друкарнею, а, заодно, домовилась про постачання партизанів продуктами харчування. У розвідку ходили також Ольга Пархоменко та Валентина Отрощенко.

За наказом командира з’єднання партизанських загонів Київщини підполковника Буркова і комісара І.О. Хитриченка загін ім. Щорса в повному складі і зі зброєю мав перейти в житомирські ліси для з’єднання всіх партизанських загонів в єдиний потужний кулак. Перед відходом загін вирішив здійснити бойову операцію по визволенню військовополоненних і, таким чином ще й поповнити свої ряди. Однак операція була невдалою. До Гусинець підійти було неможливо. В одній з перестрілок було поранено партизана В.Філатова (військового льотчика, збитого фашистами під Броварами). Невдала операція виявила більш точне місце дислокації партизанського загону.

Наприкінці червня фашисти кинули проти загону полк есесівців, 10 загонів поліції, інші сили, оточивши Сошниковий ліс. Зав’язався бій. На самому початку бою командира загону Коротіна було вбито кулею в голову, поранено Арсламбаєва, М.Яременка. Намагаючись вирватись із оточення під прикриттям димової завіси, партизани влаштували пожежу. В заслоні залишилися поранені Віктор Філатов і поранений Микола Яременко. Першим загинув Микола, а Віктор, вистрілявши всі набої, залишив останню кулю для себе. Але й цього разу партизанам вдалося вирватися із кільця. Фашисти не сподівались, що партизани скористаються для відступу непрохідним болотом. Вийшовши з оточення народні месники розташувалися у Старинському лісі, дотримуючись усіх правил маскування. Тут між керівництвом загону виникли суперечки стосовно подальшої тактики боротьби.

 Вирішальний голос все ж таки мав новообраний командир загону Григорій Овсієнко – продовжувати боротьбу з фашистами, перетворивши багаточисленний великий загін у загони швидкого маневрування. Кількаденне вичікування в Старинському лісі замість вкрай небезпечного переходу в житомирські ліси, можливо, й врятувало загін, і, навіть, дало йому друге дихання. Хоча, за однією з версій, частина щорсівців все ж відокремилась від загону, перейшовши в чернігівські ліси до з’єднання П.С. Коротченка.

Після невдалої чергової спроби знищити партизанський загін, фашистами по селах були проведені облави і розстріли людей, які були родичами або допомагали партизанам.

Із спогадів старшої доньки Овсієнка Г.П. – Аврори Григорівни

«В с. Рудяків родині командира партизанського загону було небезпечно залишатися. Тому для конспірації ми знову переїхали жити в с. Старе до дядька Василя, який працював бухгалтером на цукровому заводі, а сини його Іван і Микола служили у загоні батька. Життя наше було впроголодь. Щоб не сидіти на шиї у родичів, мати ходила до німців на кухню і просила лушпайки з картоплі. А вдома робила з них деруни. Ой, які ж смачні були ті деруни!. Однак їсти хотілося постійно».

Одного червневого дня 1943 року Марію Олександрівну визвали в управу, допитували, де чоловік. (Мабуть інформація про партизана Овсієнка і його родину дійшла і сюди). Але відповідь була одна: « Не знаю». Після допиту її тимчасово відпустили додому до дітей.

Аврора Григорівна згадує: «Я почула звістку, що в сусідньому селі будуть ховати вбитого німецького офіцера, а на похороні роздаватимуть цукерки і коржики. Меншенькі Оленка і Фрідріх іти не хотіли та я потягла їх з собою. Це і врятувало нас від розстрілу. Поки ми були на похороні в сусідньому селі німці розстріляли маму Марію Олександрівну Овсієнко – дружину командира партизанського загону ім. Щорса. Їй було на той час 33 роки. Розстріляли разом з мамою ще багатьох родичів партизанів, яких звезли із навколишніх сіл. Нині в с. Старе на горі на місці розстрілу знаходиться братська могила».

 Осиротілі діти додому більше не повернулися – переховувалися по сусідах.

При нагоді Овсієнко Г.П  забрав своїх дітей у партизанський загін.

Вересень 1943 року. До приходу наших військ партизани загону ім. Щорса самотужки визволили від фашистів – окупантів с. Старе і тим врятували цукровий завод, який німці готували до знищення. Гітлерівці, щоб знищити цукровий завод приїхали на 13 автомашинах з великою кількістю вибухівки. Загін партизанів кількістю 40 чоловік організував оборону. Зав’язався запеклий бій. Партизани перебили німців, захопили у них автомашини і відстояли цукровий завод і лісопильню від руйнування. Із заводської вишки партизани пильно стежили за околицями і як тільки помітять дим, сідали на машини і мчали знищувати німецьких паліїв, гасили пожежі. Так було врятовано 12 сіл і десятки пудів хліба.( Стаття «Богданове плем’я» Б.Карського. Газета «Київська правда» за листопад 1943 року).

До речі Старинський цукровий завод запрацював перший в Україні  після війни.

23 вересня 1943 року, коли підійшли частини Червоної Армії, партизани влилися в їхні ряди, забезпечили воїнів човнами і заздалегідь підготовленими плотами. Разом з червоноармійцями переправилися на правий берег Дніпра і брали участь у боях на Букринському плацдармі, за визволення Києва.(За матеріалами М. Костогляда. Газета «Київська правда».4.11.1943.) Партизани загону ім. Щорса відносяться до числа визволителів столиці України Києва.

В одному з боїв був тяжко поранений командир партизанського загону Овсієнко Григорій Парфенович.

Після звільнення Києва в листопаді 1943року він лікувався в міському госпіталі. Діти жили у дитячому розпридільнику. Щодня перевідували в госпіталі батька, стан якого щодня погіршувався.

Із спогадів Олени Григорівни.

 «Аврора, загартована війною, швидко подорослішала. Стала сміливою і рішучою. Всю відповідальність за нас малих взяла на себе. Адже ми були різновікові, тому нас і розподілили в різні дитячі будинки. Аврора оббивала пороги багатьох інстанцій, щоб нас не розлучали. Була на прийомі в самого Сидора Ковпака. Батько все просив, щоб ми потерпіли… А 16 березня 1944 року батька не стало. Нині прах його покоїться в тій землі, яку він захищав від ворогів в с. Старе Бориспільського району біля братської партизанської могили».

 «Я все життя пропрацювала  в Києві на комбінаті хімічного волокна інженером, –  говорить Аврора Григорівна, – Олена Григорівна навалася у Ржищівському педучилищі (нині – КЗ КОР «Ржищівський гуманітарний коледж»), потім здобула вищу університетську освіту, працювала викладачем, отримала звання професора історичних наук. Наш брат Фрідріх Григорович закінчив МГУ і мав звання професора філософії. Нажаль брат уже покійний. Душа його відлетіла до маминої і татової. А ми пенсіонерки. Ростимо і виховуємо внуків, чекаємо правнуків. Бажаємо всім мирного неба над головою, родинної злагоди, достатку, триматися завжди разом».

                   

 Сьогодні Україна об’єднана як ніколи. Кожен де б не працював: в школі, на заводі, за кермом автомобіля чи трактора, в руках з металошукачем чи автоматом, або сидячи у зруйнованому будинку, збираючи дані про дислокацію ворога, вносить свою частку у Перемогу над рашистами. Народні месники російсько – української війни Сумщини першими нищили ворожі колони, що складалися більш як з 120 бронемашин, використовуючи боєприпаси та пляшки із запалювальною рідиною. Неоціненний вклад у визволенні Харківської області теж належить місцевим партизанам. Завдяки месникам і диверсійним групам розцвітає бавовна не тільки на окупованих українських територіях, в тому числі і в Криму, а й на Бєлгородщині та інших російських територіях. Їх імена ми будемо знати і вивчати після війни. Героїв в Україні пам’ятають. Слава Україні! Героям слава!

Ольга Гудзій, завідувач відділом з основного виду діяльності.

18 квітня Міжнародний день пам’яток і визначних місць

Українське законодавство розрізняє 8 видів пам’яток:

1. Археологічні

2. Історичні

3. Монументального мистецтва

4. Архітектури

5. Містобудування

6. Садово-паркового мистецтва

7. Ландшафтні

Урочище Янча – ландшафтна пам’ятка Ржищівського заказника загально державного значення

Ржищівський заказник загальнодержавного значення розташований у межах Обухівського району Київської області, на північний захід від міста Ржищів, в адміністративних межах Ржищівської ОТГ.Площа 1288 га. Об’єкт був створений постановою Ради Міністрів УРСР від 26.12.1985р. №451.Перебуває у віданні Богуславського лісового господарства.

На околицях Ржищева в мальовничому місці Ржищівського ландафтного заказника розташоване урочище Янча. Ця частина заказника охороняє старі ліси віком близько 100 років, що збереглися на крутому правому березі Канівського водосховища. Основу їх становить граб із домішкою черешні, осики, сріблястої тополі, берези бородавчастої.  Дослідження науковців у 2021-2022 роках. цих ділянок показало наявність тут строго заповідного режиму, який полягав у відсутності рубок, забудови і навіть проходу людей. Є багато мертвої деревини. 38 років суворого заповідного режиму не дали знищити зростаючу тут популяцію проліска білого, яка є в хорошому стані на всій території урочища Янча.В краєзнавчих експедиціях, проведеними працівниками музею, були записані ряд легенд, цікавих переказів, пов’язаних з цим чудовим лісом.

За часів князювання Ярослава пов’язана перша, записана легенда, яка розкриває таємницю назви місцевого заповідного урочища «Янча». За цією версією буцімто мала у тому лісі свій невеличкий маєток одна з княжих фавориток, Янка – Іванка, в котрої за легендою частенько гостював великий князь Київський. І приїжджав князь до Янки тільки коли здоров’я підупало. Ще побутує переказ про те, начебто «.. Янка не була князівською коханкою, а була із останніх волхвинь, що зналися на травах цілющих. Ярослав Хитрий вчащав до неї виключно за лікуванням, бо кульгавим калікою був малоне відсамого народження.» На користь правдивості цієї версії та дотичних переказів про Янку – Йванку свідчать знахідки наприкінці 70 – років минулого століття в Янчі залишків невеликого городища часів зародження Київської Руси ( ІІ – ІІІ ст. н.е.) й пізнішого, курганного язичницького могильника середини ХІ – го ст., а також назва одного з порівняно ближніх до цього лісового урочища сіл: «Юшки» (Тобто «Місце, в якому відпочивали, варили юшку»).   Друга легенда про походження назви лісу переносить нас у середні віки в часи панування на землі ржищівській польських панів. Один польський поміщик Ян був дуже жорстоким до своїх селян і щоденно влаштовував у тому лісі тортури за найменші провини. Бувало забивав до смерті своїх підданих. Таку кару селяни називали янчуванням, а ліс – Янчею.

 Як переказують місцеві старожили, донедавна побутував звичай, що мовляв, «…гріх великий проти здоров’я свого не відвідати на Великодні свята правічного лісу Янчі й не потоптати посеред дерев вікових рясту , промовляючи подумки чи вголос заклинання: 

Топчу топчу ряст, ряст!    Хай здоров’я дасть, дасть!    Не на рік, не на два, а на довгії літа! Дай, Бог діждати і на той рік топтати! А по тому треба червоних крашанок із свяченою паскою  поїсти, залишивши лушпинки крашанок у густому килимі рясту, як пожертву…». А ще з прадавніх часів зберігся звичай :ржищівська молодь ходила на Івана Купайла у Янчу шукати розквітлу квітку папороті.

Нині в лісі Янча у щільній лісовій підстилці ще можна розгледіти цегляні залишки панської садиби і Боброве озеро, яке кілька століть назад було окрасою примаєткового парку. Саме ці місця залишив на полотні для нащадків місцевий художник, нині член НСХУ Борис Дегтярьов

Музейне дослідження підготували завідувач відділу з основного виду діяльності Ольга Гудзій та старший науковий співробітник Людмила Бабенко

            

                    

                  

                      

 У квітні 1962 року вийшов останній номер Ржищівської районної газети «Червоний прапор». Її редактором тоді був А. Ганенко, а в колективі працювали  І.Іваненко, В. Грегуль, Й. Ягнатовський, М. Семеняка,  Л. Морозова,  Г. Бусленко, В. Пасак.

6 квітня 1981 року – Київський облвиконком затвердив генеральний план забудови ( тоді ще селища) Ржищева, згідно з яким передбачалось  значне капітальне будівництво в основному за рахунок власної виробничої інфраструктури.

7  квітня – Благовіщення.

7  квітня 1925 року –  народився Василь Олександрович Тищенко(1925-2006) –заслужений артист України, професор музики, диригент, наш земляк.

7 квітня 2017 року –   помер Василь Степанович Литвин(1941- 2017) – митець,  народний артист України, засновник Спілки кобзарів України, лауреат Республіканської премії ім. І. Нечуя – Левицького, співзасновник Стрітівської школи кобзарського мистецтва

12 квітня 2002 року –  відбулося перше організаційне засідання  новообраного складу депутатів Ржищівської міської ради XXIV скликання. На цьому засіданні новообраний міський голова  М.А. Спичак урочисто склав присягу, було затверджено новий склад виконкому.

16 квітня – Воскресіння Господнє(Великдень).

 З 17 по20 квітня 1943 року  – трагедія у Крутому Вивозі . У відповідь на супротив місцевого населення фашистським загарбникам за ці три дні німцями було розстріляно та задушено  в душогубках 1767 жителів Ржищівського району, серед них 900 дітей.

18 квітня 2005 року  відбулося відкриття першої експозиції Ржищівського археолого-краєзнавчого музею.

18 квітня 1958 року – з Ржищівської та Пиївської  МТС організовано єдину Ржищівську ремонтно-транспортну станцію (згодом «Сільгосптехніка»).

22 квітня 1860 року датовано лист Т. Г. Шевченка своєму троюрідному брату Варфоломію Шевченку, в якому йшлося про купівлю будинка у Ржищеві; «Якщо ти добре поєднаєшся з Трощинським,  і як Бог тобі поможе…то купуй отой дом у Ржищеві та придбай мені лісу дубового на надвірню комору . То моя буде робоча, Дуже , дуже добре б було, якби нам у купі довелось свій вік докоротать …»

26 квітня – 37 річниця аварії на Чорнобильській АЕС.

27 квітня 2001 року –  ХІІ сесія міської ради ХХІІІ скликання прийняла Компклексну програму благоустрою та охорони довкілля, раціонального використання природних  ресурсів і забезпечення екологічної безпеки м. Ржищева на 2001 -2005 роки.

У квітні 1944 року з метою розмінування полів навколо Ржищева були      створені короткотермінові    курси, які підготували  7 саперів з числа місцевих жителів.

 У квітні 1944року у рамках ІІ військової позики  розпочався збір грошової готівки серед населення для побудови танкової колони «Червона Україна», в ньому взяли участь і ржищівчани.

Матеріал підготували старші наукові співробітники музею Бабенко Людмила Миколаївна та Настенко Юлія Валентинівна.

Минає рік, як українським військовим вдалося звільнити Київську область від російських загарбників. До відзначення цієї дати, КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» презентує історичний сторітелінг «Рік війни. Київ за 3 дні», в програмі якого хронометраж подій, що змінили хід війни та історії.

На початку 2022 року росія завершила накопичення своїх військ біля кордонів України, що почалося ще з листопада 2021 року вздовж кордону України з Росією і Білоруссю. А 21 лютого путін визнав незалежність ДНР та ЛНР, що мало означати, що росія буде “захищати” ці території.

Увечері 23 лютого Верховна Рада України затвердила указ президента Володимира Зеленського про запровадження надзвичайного стану в окремих регіонах України з 00:00 24 лютого терміном на 30 днів.

24 лютого

Близько четвертої ранку 24 лютого президент РФ у відеозверненні оголосив про “спеціальну військову операцію” щодо “захисту” Донбасу.

Після звернення за кілька хвилин росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну з усіх напрямків і масованої ракетної атаки по об’єктах в українському тилу. У четвер, 24 лютого 2022 року, приблизно о п’ятій ранку жителі столиці прокинулися від гучних вибухів. Росія завдала серію потужних авіаударів по різних об’єктах Києва.

Переживши перший страх дрижання вікон і спрацювання сигналізації автомобілів у столичних дворах, частина мешканців Києва почали поспіхом збирати найнеобхідніші речі та виїжджати з міста.

Після 6:30 російські війська вдерлися в Україну сухопутним шляхом поблизу Харкова. А о 7:40 ВВС з посиланням на інші джерела повідомило, що російські війська увійшли в Україну також із території Білорусі.

 Чоловіків перестали випускати за кордон, а 24 лютого увечері Володимир Зеленський підписав указ про загальну мобілізацію.В усіх областях України створили військові адміністрації. Водночас резервісти або ж інші небайдужі громадяни, які вирішили захищати країну зі зброєю в руках, вишикувалися біля військкоматів Києва.

 В цей день в Києві виявили диверсійно-розвідувальні групи та знищили їх. По всій країні почали створювати територіальні оборони та робити блокпости. Усі міста готувалися до оборони, а люди робили “коктейлі Молотова”. Для жителів Києва та Київської області перша доба повномасштабного вторгнення рф запам’яталася гучними вибухами, довжелезними чергами до аптек, магазинів та банкоматів, моторошними боями у Гостомелі, захопленням ЧАЕС та ночівлею у підвалах. Російська війська пішли на прорив в Київській області. Військова техніка ворога зайшла через пункт пропуску «Вільча». Прикордонники разом з українськими військовими прийняли бій. У цю ж годину очевидці почали повідомляти про бої в Гостомелі.

Тим часом міністр оборони України Олексій Рєзніков закликав усіх, хто готовий тримати зброю в руках, вступати до лав Сил тероборони.

«Беріть тільки паспорт. Даємо зброю всім патріотам, які без вагань готові застосувати її проти ворога!», — заявив тоді Рєзніков.

На в’їздах до Києва почали облаштовувати захисні споруди.

Невдовзі у Київській області між селами Жуківці та Трипілля Обухівського району впав військовий літак ЗСУ з 14 людьми на борту. Кількість загиблих у ДСНС не уточнили.

27 лютого тривали бої за аеропорт у Василькові (Київська область). Близько 9 години у місто Буча Київської області заїхала російська техніка, розпочалися вуличні бої.

Ніч з 27 на 28 лютого минула в Києві відносно спокійно. Окупанти продовжили завдавати ударів по військових і цивільних аеродромах, пунктах управління військами, об’єктах системи ППО, критичних об’єктах інфраструктури, населених пунктах і підрозділах у районах оборони. Російські війська протягом перших трьох днів значно просунулись у всіх прикодонних областях і вийшли на околиці Києва.

1 березня

Російські війська розпочали фізично знищувати українські телекомунікації, обстріляли телевежу в Києві, що призвело до тимчасової зупинки трансляції телеканалів.

Окупанти зіткнулися з нестачею продовольства і високоточних боєприпасів, а також перебоями в їх доставці.

2 березня

Генштаб ЗСУ повідомив, що українські війська на окремих напрямках «починають перехоплювати ініціативу в російських окупантів», зокрема ворожий наступ припинився на Волинському, Чорнобильському, Чернігівському напрямках, напрямках на Малин та Ірпінь, на рубежах Богодухів, Чугуїв, Шевченкове.

Вночі 4 березня російське міноборони запевнило, що наказало своїм військам припинити вогонь для евакуації цивільного населення з Києва, Маріуполя, Харкова і Сум. Але пропоновані ним маршрути евакуації допускали евакуацію тільки в Росію і Білорусь. Українські офіційні особи не підтвердили оголошене Москвою припинення вогню.

У наступні дні темп просування ворожих військ значно сповільнився, окупанти були деморалізовані та зайнялися мародерством. Україна і РФ погодили 9 березня режим тиші та евакуацію цивільних за 6-ма коридорами з 9:00 до 21:00.

Верховна Рада ухвалила закон, яким цивільним особам до кінця війни дозволили застосовувати проти російських військових особисту, мисливську та отриману від влади зброю, причому вони не нестимуть відповідальності за вбивство чи поранення окупантів. Право участі у всенародному спротиві надали також іноземним громадянам та особам без громадянства.

В Ірпені окупанти 13 березня розстріляли іноземних журналістів.

Міжнародний суд у Гаазі ухвалив проміжне рішення на користь України за позовом проти Росії з ухвалою, що Росія повинна негайно зупинити свої військові операції. Росію виключили з Ради Європи.

23 березня ЗСУ взяли в кільце міста Буча, Ірпінь та смт Гостомель Бучанського району.

24 березня

ЗСУ підірвали російський десантний корабель «Саратов» у порту Бердянська.

ЗСУ вдесяте знищило окупантів під Чорнобаївкою.

Наприкінці березня окупанти зосередили атаки на сховищах пального, щоб ускладнити українцям логістичне забезпечення та створити гуманітарну кризу.

В останні дні березня війська РФ відійшли від Києва, зосередившись на східному напрямку.

31 березня ЗСУ звільнили Бучу, а окупанти покинули Чорнобильську АЕС.

Квітень. За 1-2 квітня українські війська звільнили всю територію Київської області, проте страші кадри лишились в галереї пережитого.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Історіям того лютого вже 365 днів.

Краєзнавчий медійний проєкт “Цей лютий” – спогад 24 лютого. Дня, який триває й досі. Герої проєкту діляться відвертими наративами, що вже стали історією. У кожного вона своя, свій погляд і своя картинка, що ототожнюється з цією датою.

---

Історія 1.

Ольга Василівна ГУДЗІЙ, завідувач відділом з основного виду діяльності КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей”

Запис з особистого щоденника.

24 лютого 2022 року.

“Четвер. Прокинулась уранці о 6:30 від телефонного дзвінка. Подзвонив старший син Ігор із Києва. Душа почула щось недобре. Він і повідомив, що почалася війна.

Просив не панікувати.

Шок, паніка, страх, безвихідь…

Дай Боже, сину здоров`я він мене підтримував весь день, дзвонив, заспокоював. Дід теж панікував, але тримався.

Телевізор не вимикався цілий день. Лягати спати було страшно. На роботу не ходила. Хотіли з дідом зняти готівку. Із трьох банкоматів, два авалівські вийшли з ладу через кілька годин, ощадбанку – працював до 15 год.

Кругом черги. Люди запасаються продуктами, грошима, ліками.”

*авторське мовлення збережено

• 

• 

---

Історія 2.

Ольга Анатоліївна ІВАНЧУК, провідний зберігач фондів КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей”

Спогад з 24 лютого 2022 року.

“Памʼятаю перші дні широкомасштабної війни: 24 – трохи ступор, заклеїла вдома вікна…

25 лютого біжимо на роботу до музею, і створюємо «команду порятунку» до якої увійшли не лише працівники музею. Разом з тим були проведені заходи зі збереження колекції музею в надзвичайних ситуаціях.

Стою у багатометровій черзі під Форою і зустрічаю Машу Гребеник, розповідаю про свою подругу з Києва, яка просить приносити ганчірʼя для плетіння сіток.. і буквально на слідуючий день, під універмагом, на холоді, місцеві жінки вже плетуть сітки, дуже голосно пролетів літак, і я чую, як недалеко від мене молода киянка розповідає комусь у прямому ефірі : – ти прєдставляєш, над ними вражеские самолети , а они плетут, они непобедіми!

Вже 27 лютого ми почали в музеї плести сітки і організували польову кухню, зварили першу юшку, для хлопців на блокпостах (рибу чистили на холоді через дорогу в посадці). Так почалася робота волонтерського центру
«Культурний фронт».

Музей кипів, бурлив життям за плетінням зібралися як місцеві так і приїжджі люди (на початку війни в Ржищеві було понад 20 тис. людей!) а в музеї працювало на допомогу ЗСУ понад 100 людей кожного дня. Всі хотіли допомогти. І роблять це донині…”

*авторське мовлення збережено

---

Історія 3.

Денис

Спогад ранку 24 лютого 2022 року.

“Близько 6:00 розбудив дзвінок. Київ бомблять…

Найперше здалося, що це сон. Підбіг до вікна, відчинив його. По Дніпру лунало ехо вибухів, десь в стороні Борисполя працювало ППО. Судомно почав набирати номер сестри та батьків, але зв’язок був перевантажений і додзвонитися вдалося пізніше. Поки сім’я збирала найнеобхідніші речі та приходили до тями ми з двоюрідним братом поїхали до центру де вже почали збиратися люди, щоб спільно вирішити, як діяти громаді і захистити рідних людей та свої домівки.

Величезні черги в магазинах та до банкомату, пробка автомобілів до АЗС, такого в нашому маленькому містечку ніколи не було і здавалося, що цей страшний сон ще продовжується. На зборах біля БК спільно вирішили будувати блок пости на в’їздах в місто, створити патрулі і того дня спати вже не довелося. Найбільш відбився в пам’яті військовий транспортний літак, він пролетів над центром міста нижче хмар, було відчуття що він летить з останніх сил безнадійно шукаючи спокійне місце для перепочинку…”

*авторське мовлення збережено

---

Історія 4.

Ганна НАГЕРНЯК

“Цей лютий…

Для мене і моєї сім’ї це не лютий. Він швидше березень чи навіть квітень. Але так далеко від дому… Що тут і грудень, і січень, і лютий в одному. При чому кожен місяць так само. А ось той… страшний лютий 2022 року. 24 день. Який мав бути просто черговим зимовим днем. А вже за декілька днів завершити зиму… Я не вірила. Усі рідні дзвонили, включивши внутрішню тривогу та паніку під звук сирен та гуркіт літаків у ще темному ранковому небі…

Ми звикли до літаків. Бо у моєму Василькові знаходиться військова частина, військовий аеродром. (Підготовка до парадів у нас відбувалася щороку.) А за 200 метрів від мого дому – сержантський корпус (туди за кілька днів теж влучила, і не одна, ракета). Всі вірили, що почалося. Але не я.

Сестра спакувала речі ще з вечора. І після перших вибухів поїхала з сім’єю на захід України. Бабуся подалася у бомбосховище. А я не вірила. Я просто молилася подумки і займалася дітьми. Ми дивитися мультфільми, а не новини, і зовсім не збирали речі. Ми жили звичним життям. Сирени лякали усіх. Але не мене. Чому? Чому я була без паніки? Чому не тікала? Чому вірила, що все скоро минеться?.. Зараз я живу за 2000 км від свого дому. І, згадуючи, що пережила моя сім’я після 24.02.2022… Я все так само не розумію: чому я не вірила, що почалася війна?”

*авторське мовлення збережено

---

Історія 5.

Анна ФРАНК, від імені Мурчика.

Мурчик – домашній улюбленець Анни, з яким разом проживали 24 лютого 2022 року.

“Привіт! Я – Мурчик. Зрозуміло, що я маю паспорта, там у мене ім’я Халф, і прививки всілякі маю. Але в народі, як ведеться, всі коти – Мурчики. А я й не проти, хай звуть як хочуть, аби лише гладили та їсти вчасно давали, й сон мій не рушили. А сьогодні, як на зло, всі мені заважають. Ну по-перше. Ця неврівноважена хазяйка. Чого ото скакати по хаті. Ще й якогось папірця впустила на підлогу. Фу, неприємно пахне. Біла, дві червоні смужки. Та чого ти вищиш??? Та не їм я твою бумажку, сама гризи.

Влігся. На книги. Знову полежати не дають. Тягне хазяйка дитячі книжки до рюкзака. А ще цукерки, футболки, літнє взуття…чекай…це вона знов кудись намилилась…закордонний паспорт, авіаквитки…точно…читаю по складах: “Ліс-а-бон”. Ліс якийсь. Ну добре, хоч відпочину від неї. Якась ненормальна. То о першій ночі скаче через ту дивну смужку, то о другій ночі рюкзак пакує. Йди вже, таксі приїхало. Посплю нарешті. Хрррр..хр… БАХ Та чи вам не йметься, що вже на цей раз? БАХ Хазяїн, ти його по хаті бігаєш? Твоя вже поїхала. Спати давай, четверта ранку. Як не поїхала? Як всі рейси відмінили? То це вона додому приїде? Не приїде??? Ми поїдемо???? Куди??? Чому??? Я протестую. Евакуація? Війна?

Так, слухай мене. По списку: – корм – лоток – наповнювач для лотка – торбу для транспортування – і пасторт мій візьми , я все ж Халф, а не Мурчик, щоб знали, як спитають. Ну і собі шось прихопи. І хазяйці. Бачив, вона з цукерками і шльопками пішла з хати. Таксі. Пробка. Метро. Таксі. Пробка. Межа міста. Величезна,  довжелезна пробка. Замісто. Видих. Міст. Вибух на мості. Добре, що проскочили.

Гвинтокрили над полем. Ви ж в нас стріляти не будете? Я гражданський кіт. І паспорт є. Можете? Водій, давай з траси, там он якийсь ліс, бо тут гражданських котів стріляють. Так, перевіряєм, чи всі цілі. Стоп, а чого вас так багато? Водій, якийсь мужик з дитиною, мама його, хазяїн, хазяйка, а рюкзаків…надіюсь, там мій корм. Нє? Давайте хоч на яку заправку заїдем, може там корм є. Котячі мої вуса…оце людей. Бензину немає? Ну нічо, а корм є? І корм нема???? Оце то дають, все з полиць змели. Навіть те, що не їстівне забрали. Ну поїхали тоді далі. Бо вже темніє. Втомивсь,  посплю трохи…хррр-хррр А?..шо?..де?..Приїхали? Стоп. Де це ми? Читаю по-складах: ГО-ТЕЛЬ. Та чого ви всі бігаєте? Куди ви мене тягнете? Нашо вам та ванна? Ще й без води. Ото дивні. Ще й рінгтон поставили такий, наче сирена. А, то не рінгтон? То чого стоїте? У ванну мене несіть! І корм, корм не забудьте! От дивні люди, все їм треба нагадувать. Втомився. Як-не-як ніч уже, 20 годин а дорозі. Хррр…хр…”

*авторське мовлення збережено

---

Історія 6.

Микола ПАЛІЙ

“Я розумів, що це питання часу, в першу чергу, морально.  Цього не оминути… І певно, як не дивно, був до цього готовий, без панічного сприйняття. Цікаво, що навіть внутрішні відчуття вказували на цю дату. Не лишалось вагань.  

Був зібраний рюкзак з усім необхідним. За всім переліком. Всю ніч моніторив новини. В такі моменти більше хвилюєшся за рідних, ніж за себе. Ще з 12 ночі турбувався про сестру.

Напевно, коли моніториш новини, читаєш про рух колон, прокручуєш суперечливі моменти в голові, приходить розуміння та усвідомленість ситуації. Перший прильот по Києву. Рух колон територією Київської області.

Ось цей момент.

Дзвінок. Хвилювання.

Звісно, численна кількість знайомих друзів, опинилась по ту сторону кородону, та все ж, спільні по духу – без сумніву лишились боронити країну.

А ось після звернення Президента, все ж, як ніколи, розумієш неминучість. Та як – не – як, вже ніколи не буде «до».”

*авторське мовлення збережено

---

Історія 7.

Дар`я БАЛМАКОВА

• 

• 

“Був дуже напружений ранок. 

Та, як не дивно, почався спокійно, я навіть достеменно не знала,  що відбувається. Зранку, справи, душ, відносний спокій до дзвінка від мами. Я чую сльози, не розбираю слів. Виникають думки про смерть, трагедію, за вікном колони танків.

–  Наші?

–  Ні.

Все. Завіса. Темрява. Я нічого не можу зробити.

Дзвінок обірвався. Паніка. Ніхто не відповідає. Та ось зв`язок.  Чую, що колони йдуть без зупину. Оповив страх та темрява.

Проте через кілька днів мій вітчим сказав, що поруч. Я пишаюсь ним. Це емоції,  які не передати і знову страх. Страх смерті.

Мама сказала про стяг рф у місті. Не працюють банкомати.

– А що ти сьогодні їла?

– Суп з картоплі.

Сльози.

Щоб мені зателефонувати мама їхала в кінець міста, та щоразу могли забрати телефон.

Вона розповідала про те, як заблукав танк, проїхав через двір. Її страх – мій страх. Через два місяці війни мій вітчим був поряд. Ми допомагали одне одному. А згодом, над рідним містом замайорів стяг України.

Ми стали ближчі, ми стали сильніші і такими лишимось у вільній країні.”

*авторське мовлення збережено

---

Історія 8.

Анна ПЛЕСКАЧ

“Я пам`ятаю ранок під звуки салюту. Але на годиннику  –  4. Я хвилювалась за подругу. Нас відділяло 10 годин догори. Вже за мить чую прильоти. Сльози. Її слова про ворожий танк на дорозі збільшували тривогу і майже вбивали зсередини.

Ми сиділи в одній кімнаті з однаковими думками. Без слів. Хтось  навіть сміявся, захисна реакція психіки. Після цього ранку починаєш переонцінювати життя. Найбільше хвилювалась за сестру. В свої три вона мала зустрітись зі страхом у вічі один на один.

Дивно, як вдавалось заспокоювати інших, хоча наздоганяли абсолютно різні думки.

Маю друга. Він стикнувся з цим ще в 2014. Я дивилась в його очі, які вже втретє бачать руйнування свого будинку. В такі моменти відчуваєш безпорадність від того, що не можеш  нічим допомогти.

В моменти коли накриває, як не дивно, з`являється віра. Того ж першого дня о 10 ранку я знала, що стоятимемо до останнього. І ми непохитні. А Перемога буде.”

*авторське мовлення збережено

---

Історія 9.

Андрій СКРЕД

“Того дня готував документи до 3 ночі.

Ранок накрив страшний безлад. А в телефоні –  шум, гам,який розрізають слова «Почалась війна». Мертва тиша.

А що робити, якщо війна? Про це думали ще за кілька місяців до, та ось цей момент.

Лінії перенавантажені. Набираю батьків.

Однокласниця надсилає відео палаючого аеродрому.

Я не знаю, що думати. Батько на війні з 2014 року, хвилююсь за сестру. В цілому, багато чого прежив, якщо чесно. Пощастило мати знайомого священника, який допоміг виїхати до Львова сестрі.

В такі моменти перестаєш думати про себе, думками линеш до рідних.

Перші тривоги. Зв`язок вдалось відновити лише о першій годині дня. Кожну секунду наповнює невизначеність.

Почали телефонувати знайомі. Це був жах. Життя мене ламало двічі. Це був той самий друг раз.

На жаль, кожна війна жорстокіша попередньої.

Відчуття безепеки я відчув, коли сестрі вдалось виїхати за кордон. Головне питання – не боятися смерті, але навіть під час війни треба жити. Життя на цьому не зупиняється. Бо життя у страху – не життя.”

*авторське мовлення збережено

---

Історія 10.

Микита РИБАЛКА

“Моє 24 лютого розпочалось ввечері 23, активно слідкував за новинами.

Огорнули думки, що війни не минути. Все це точно не схоже на жарт. Почалась війна. Пишу мамі. Лінії перевантажені. Вона все ж нервує. Водночас заспокоюю дічину, а ми сиділи і чекали. Факт війни – факт невизначеносі.

Навіть не зміг поснідати. Ближче 8 вдалось зв`язатись з мамою. Аеродром неподалік. Вона так за мене хвиювалась. Її колеги панкували і все це у відповідь передавалось мені.

Загалом о 10 прийшло розуміння того, що збагнути неможливо.

Відео з першими тривогами досі десь в телефоні.

Це був мій страх з 2014 року.

Боявся цього звуку, та не нині.

Зараз з плином часу, аналізую, роблю висновки, тоді все занадто швидко плинуло.

Звісно, хвилювався за найближчих, підтримував зв`язок.

Моя впевненість – моя сила. Ми не можемо програти, за нас увесь світ. Наш народ став на захист і це велетенська сила, яку не можна побороти.

За нами правда і Перемога.”

*авторське мовлення збережено

---

Безмежно вдячні героям проєкту за відвертість та щирість. Разом з вами ми відчували і переживали ще раз “Цей лютий”. Ваша віра – наша спільна незламність. Разом Переможемо!

Людмила карпенко та галина Онікієнко, автори проєкту

Міжнародний день рідної мови в Україні відзначають вже 23 роки поспіль. Українська мова рідна для мільйонів і не тільки в Україні. Мова – дзеркало менталітету, доброти, душевності та краси.

• 

• 

• 

Вивчати, знати, любити державну мову – не лише обов’язок, а й поклик. Так, 21 лютого, в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» відбувся інтелектуальний батл «Мовознавчі забавки» між учнями ОЗО «Ржищівський ліцей «Лідер» та студентами ВНЗ м. Київ.

• 

• 

В інтерактивній формі команди мали змогу продемонструвати знання мови, мовленнєві вміння, креативність, неординарність, ситуативне мислення. Батл містив 10 турів, протягом яких кожен з учасників команди мав змогу презентувати себе.

• 

• 

Мовознавчий батл був пронизаний щемними художніми номерами. В 363 день протистояння збройній агресії рф творче висловлення емоцій вкотре підтвердило нашу єдність та незламність.

• 

• 

• 

• 

Дякуємо всім хто долучається до участі в заходах, до зустрічі в музеї!

• 

«Співаю – як живу, живу – як співаю»

15 лютого Ржищівчанка Людмила Герасименко відзначила свій день народження. Напередодні, відвідавши наш музей, пані Людмила передала до фондів безцінний скарб – частину реліквій її родини – вишиті сорочки, рушники,  фото, лозові  вироби, зроблені батьком, та тексти пісень, яким навчилася від мами.

Історія роду, берегинею якого вона є – історія усієї України. До вашої уваги чергова оповідь із циклу «Ржищівські замальовки”

          Великий човен, який в народі називали «дуб», уткнувся носом в піщану косу біля Монастирка у Ржищеві. Вже вкотре батько великої родини Степан Бордун ганяв його з Гусинець через Дніпро, перевозячи на нове місце розібрану дерев’яну хату, нехитрий скарб, а сьогодні – основне своє багатство – купу дітей та кохану дружину  – красуню з чорними, як смоль косами, співучу та веселу, яка на той час народила йому дев’ятеро дітей.

             Мати Степана насторожено віднеслася до невістки, яку син привіз аж із Новограда – Волинського, і називала її циганкою. В тому була доля правди, бо в селі Варварівка на Житомирщині усі знали, що Лідин батько – циган. А сьогодні діти весело викотилися на пісок і мерщій побігли в садок до старенької хати. Там вродили яблука, яких вони не бачили в Гусинцях, бо на заливних землях не родили ні сади, ні городи.

           Покинув Степан рідне село з великої образи. Повернувшись з війни, просив у голови сільради землі для будівництва, бо сім’я збільшувалася що не кожен рік, а батьківська хата вже давно усіх не вміщала. Та почув у відповідь: «Про яку землю мова? Ти ворог народу, був у полоні!». Тоді Степан самозахватом звів собі хатину на околиці. Але через щорічні повені, які затоплювали хату мало не по вікна, жити там було неможливо. То ж, влаштувавшися в Ржищеві на роботу на цегельний завод, купив тут же стару хатинку, і з цього дня мало розпочатися для його сім’ї нове життя.

            Рід Бордунів був відомий на всю округу, бо прапрадід  Бордун Сила служив писарем Ржищівської волості. У справах по селах ходив пішки. Одного разу загнали його вовки в лісі на високу сосну. Мабуть, були дуже голодні, бо сиділи під деревом до ранку. А Сила, щоб вночі не впасти, прив’язав себе поясом до гілки, та так і пересидів небезпеку на дереві.

          Прадід Іван і дід Кузьма були лозових справ майстри. Гусинська лозова артіль славилася на всю округу, замовлення поступали навіть із-за кордону. Лозові меблі то справжні  витвори мистецтва. Вони і досі зберігаються у багатьох ржищівчан. Тому сім’я вважалася  дуже заможною. До того ж дід Кузьма, 1882 року народження, був дяком у гусинській церкві. Він добре пам’ятав період розквіту гусинського приходу (території, що обслуговується даною церквою), коли монахи скита організували тут і зразкове господарство, і школу, і лозове виробництво. Пам’ятав і страшний 1921 рік, коли комуністи розстріляли монахів і розрушили родовий склеп Апостолів – поміщиків Гусинських, який був у правому притворі церкви. В 1931 році, коли почалося «гонєніє» на інтелігенцію та релігію, сім’ї священників виселяли на Соловки. Така участь очікувала і родину Бордунів. Уже навіть знали, що виселятимуть у Благовіщенськ. Щоб врятувати родину від виселення і від неминучої загибелі, Степан добровільно записався в червону армію. Потрапив на Балтійський флот на крейсер «Марат». Там за необачний вислів ледь не розстріляли, та врятував капітан корабля. В 1933 році, коли штучний голод в Україні виморював народ, Степан побачив, як відпливає баржа, на якій насипом було нагружене зерно. Не витримав, сказав – у нас люди мруть від голоду, а тут зерно гноять! Зразу про «крамолу» і донесли. Як найбільшу реліквію зберігають у родині стару матроску, в якій через сім років повернувся син додому. І називали його за такий вчинок спасителем.

        Степан перейняв від батька ремесло лозоплетіння. Міг виплести що завгодно. Але після переїзду в Ржищів на те не було часу, бо працював на цегельні іноді і по дві зміни. У вільні хвилини плів корзини та дитячі колиски, і це приносило додаткову копійку для великої сім’ї.

        Степан Кузьмович народився в 1911 році.  Перед війною закінчив курси водіїв і поїхав за направленням на роботу в село Варварівку Новоград – Волинського району на Житомирщині. Бравий красень приїхав в село на «полуторці» і сільські дівчата з захватом вдивлялися у хмару пилюки, серед якої рижуватий чуб Степана горів, як факел на вітрі. Та побачив він серед сільських красунь лише одну, чорнокосу Ліду,  на якій і одружився через кілька місяців. А було нареченій лише 17 років. Хоча прадід і був циганом, усі його нащадки залишилися щирими українцями, про що свідчать навіть імена членів родини: Якилина, Ригір, Лука, Степанида, Яків, Ляксандр. А співочий дар і запальний характер то вже від циган.

    Перед війною повернувся Степан з Лідою в Гусинці. З перших днів війни призвали до воєнкомату, але в страшному хаосі під час боїв за Дніпро, коли не вистачало навіть засобів для переправи, потрапив в полон. З етапу втік і плавнями добрався до свого села, звідки з дружиною лісами  дістався до Житомирщини. Там уже був сформований партизанський загін. До прийшлих відносилися дуже насторожено. Як «засланого», Степана навіть хотіли розстріляти, та врятував тесть, який був в загоні поваром. Із загону Степан потрапив на передову (скоріше всього, це був штрафбат, куди відправляли неблагонадійних і де живими залишалися одиниці), возив поранених, мав нагороди, але із-за полону так і залишився для багатьох «ворогом». Як витримало серце його матері, у якої війна забрала трьох синів. Іван і Прокіп пропали без вісті, а Антона вбили на переправі тоді, коли і Степан потрапив в полон. А було йому лише 17 років. Мати знайшла тіло сина в тій кривавій мішанині і поховала у городі.  Уже коли виселяли Гусинці, син Прокопа Іван добився, щоб занесли імена героїв в списки загиблих на меморіальну дошку на могилі Невідомого солдата в Ржищеві.          

           Перебравшись в Ржищів із сімома дітьми (Галина – 1942 р. н., Олександр -1945, Олексій – 1946, Надія – 1948, Валентина – 1951, близнята Віктор та Володимир – 1956), Степан та Ліда народили ще двох – Миколу  та  найменшеньку Людочку. Сама вона –  мамин мізинчик і мамин хвостик, бо завжди була при ній, усім вдалася в матір. І коли та до гасової лампи вишивала, бо світло до їхньої хати провели лише в 1968 році, і коли співала, кожен стьобочок і кожне слово проходило крізь дитяче серце. Не прийнято було раніше розбиратися, ким були наші діди – прадіди, як їм жилося, який скарб вони берегли в своїй пам’яті. Дітей манили комунізмом, який на горизонті, і історію мусіли знати ту, що в підручнику. Мабуть, в свій час кожен замислювався, а яке ж воно те коріння, без якого не буває насіння? І скільки нас таких, що і зараз бідкаються – чому не розпитали, чому не зберегли? Та нікого уже запитати, і на горищі нічого не збереглося, бо нащо ото той мотлох? Усе попалили… Уже в зрілому віці Людмила почала збирати історію свого роду. Стала його берегинею, і уже з її розповіді онуки знатимуть, що таке човен – «дуб» і чому її батько завжди відмовлявся від будь – якої допомоги від держави. Людмила згадує, що навіть новорічних подарунків для дітей від цегельні він брати не хотів, поки не насварила та не всовістила мама.

         Батьки тримали велике господарство: дві корови, кролі, город, кури, садок. Мама лягали спати за північ, а в чотири години ранку в печі уже тріщав вогонь, бо на сім’ю до світанку має бути сніданок. І діти завжди були в роботі. Дніпро, який манив ласкавими хвилями і теплим пісочком, був винагородою за нарізану для корзин лозу. А основними смаколиками були фрукти із свого саду. В господі нічого не пропадало. Усю падалку збирали і здавали у Ржищів на винзавод, а молоко потрібно було здавати на маслозавод – такий був податок – з двох корів десять літрів. А скільки треба було того сіна і трави, то за ціле літо не передихнеш! Але, як не важко було, батьки завжди співали. Батько грав на балалайці, а щось майструючи, завжди наспівував улюблену «Над Вкраїною ворон кряче». Уже в наш час на теренах інтернету Людмила найшла цю пісню і заспівала в пам’ять про батька.

          Меньшенька завжди була з мамою і біля кухні, і в господі, і в рукоділлі. Мама і шила, і вишивала. Нового одягу молодшим дітям практично не купували, та і  іграшок теж. Мама сама робила доні ляльки – мотанки, а батько для хлопців дерев’яні коники. Шкода, не збереглися ці скарби при переїзді, коли із-за рукотворного моря знову почало затоплювати їхню хату. Тоді виселили нижню частину  слобідки Воровського, та батько відмовився від квартири в технікумі і купив хату вже в Ржищеві. Колись мала Людочка знайшла на піску біля Дніпра ляльку – пупса. В 60-их роках це була дуже поширена іграшка. Дитячій радості не було меж! Якби зараз довелося визначати найдорожчу річ в її житті, то це був би отой пупс в брудних дитячих долоньках.

        Усі діти в сім’ї були міцні і красиві. Харчувалися завжди добре, але виключно домашньою їжею. Основним смаколиком був хліб, умочений в воду і потрушений цукром. А найбільшою дитячою мукою був риб’ячий жир! Він пропагувався в той час як засіб проти рахіту. Його обов’язково давали дітям в яслах та садках, але малі Бордуни туди не ходили. Поскільки в сім’ї померло троє старших дітей в воєнні і повоєнний роки, батько дуже боявся за здоров’я інших і примушував малих пити смердючу рідину. Щоденною і разом з тим найдобрішою їжею був мамин борщ. А в пам’яті залишилися два довготривалі процеси – як колотили масло і варили повидло. Для повидла брали будь – які фрукти, розводили у дворі вогнище і у великому мідному тазу довго варили, збираючи дуже смачну «пінку». А масло колотити було нудно і у дітей на це ніколи не вистачало терпіння. А ще пробував колись батько розвести пасіку, та його сильно покусали бджоли і на цьому бджолярство  закінчилося. Мандарини і торт як новорічний подарунок привезла вперше із Києва сестра Надя, яка працювала в дитячому садку,  уже в 70-их роках.

     Новий рік це взагалі було особливе чарівне свято. На ялинку в школу Люді вперше пошили з марлі костюм сніжинки. Мама і сестри зробили з картону, вати і битих іграшок корону! Не зрівняється такий костюм із сучасними фабричними, бо то була справжня казка, а мала «сніжинка» – принцеса! А іще на Різдво діти ходили колядувати. Тоді це було не модно, діти практично не знали колядок, та тільки не Бордуни. І співали, і примовляли, особливо у Рудковських, бо то була хрещена і давала цукерки і гроші – аж по 50 копійок!

       Коли в хату провели світло, батько купив телевізор! Нікому не дозволялося до нього навіть торкатися. Це було вікно у великий світ! Але  Степан ніколи не дивився воєнних фільмів, як сам говорив, із-за неправди. Не такою він бачив війну, як про неї писали і показували!

      В 1969 році мамина лялька, Людочка, пішла в перший клас. В Монастирку була початкова малокомплектна школа. Працювати одночасно з дітьми трьох класів – то особливе мистецтво. Богинею для малої школярки здавалася вчителька  Єлизавета Панасівна. А в четвертий клас і до восьмого  довелося ходити в першу школу в Ржищів за 8 кілометрів від дому.  Взимку автобус на технікум ходив погано, але батько ніколи не дозволяв залишатися вдома. В любу погоду, як згадує зараз Людмила Степанівна,  вони із братом ішли дорогою над Дніпром, попід  Іван – горою, мимо цегельного заводу, виходили до харчокомбінату, а там уже зовсім поряд – до школи. Виходити доводилося часто поночі, але ніколи не запізнювалися.

        Найяскравішими шкільними спогадами для Людмили були заняття в хорі і ансамблі «Співаночка».  Керував ним Нижник Борис Павлович.  І хоча дуже боялася суворого вчителя мала хористка, на заняття бігла з радістю.  Із ансамблем вперше поїхала в Кагарлик на конкурс. З того часу що б не робила, де б не була,  ніколи не переставала співати.

        Дівчині дуже хотілося мати красивий одяг. Оскільки купити його було нереально, то вихід один – пошити самій! В’язання, шиття, вишивка – через них реалізовувалося прагнення до прекрасного.  Після  восьмого класу Люда поступила в Київське швейне училище, а пізніше в КНУ технології і дизайну. Працювала на фабриці «Україна».

        Дитина з багатодітної сім’ї, яка ніколи не знала розкоші, комплексувала із-за старого одягу, розквітла і стала справжньою красунею, коли змогла обшивати і одягати себе сама.

         Молодість сама по собі щаслива. І приводів погуляти, поспівати, повеселитися завжди вистачає. А сільське українське весілля – це ціла феєрія, обряди, жарти, пісні. І тут Людмилі не було рівних! Саме на весіллі у подруги вона і познайомилася з хлопцем із Горлівки, і шансів  надалі холостякувати у нього не залишилося. З 1981 року щасливе подружжя разом. Виховали двох синів, мають шестеро онуків, всього нажили і надбали. Але в душі Людмила залишається тією ж дівчинкою, яка з захопленням дивиться на світ і слухає мамину пісню. Вона збирає сімейний архів, береже, як велику цінність сорочки, вишиті мамою і бабусею. Та і сама вишила їх багато і собі, і усій сім’ї.

             Поки працювали, ростили дітей, жили в Києві. Але уже 10 років, як переїхали в Ржищів. Ржищівщани з подивом відкрили для себе чарівну голосисту жінку, яка з’являлася  на сцені будинку культури на усіх святах і концертах. Зараз вона може дозволити собі робити те, до чого завжди прагнула душа – співати. Завжди усміхнена, оптимістична вона нагадує пишну квітку, тому і знають її у Ржищеві як Людмилу Весну. З 2014 року з початком війни Людмила Степанівна волонтер. Скільки тих тушонок нароблено, скільки закуплено і передано на фронт необхідного,  часто за свої власні кошти!

         Людмила Степанівна поціновувач, частий гість і учасник різноманітних заходів нашого музею. Вона передала в дар унікальні старовинні сорочки, фото, плетені лозові вироби, які поповнили наші фонди і увіковічать пам’ять про родину Бордунів. А найцінніший дарунок – тексти старовинних пісень, в яких звучить душа нашого народу.

                                                                                    

Текст повстанської пісні «Над Вкраїною ворон кряче» пропонуємо до вашої уваги:

Чи чули – сте, милі браття,

Як боролось Закарпаття?

Сорок тисяч воювало,

Кров невинну проливали!

За зелену Верховину

Та й за рідну Україну!

Тече річка, тече сміло,

Несе вона біле тіло

Несе вона дітям тата,

Жінці мужа, сестрі брата.

Діти татові зраділи

Та й до річки полетіли

Над Вкраїнов ворон кряче,

А в хатині мати плаче

Не плач, мамо, та й не тужи,

Сина не вітає друже.

Голівонька на четверо,

А серденько на шестеро.

Найми, мамо, столярика,

Найліпшого малярика.

Найми , хату най збудує

Та й на чорне помалює.

Без дверей та й без віконець,

Боже мому жить у конець!

Не плач, мамко, син не встане,

А Вкрана ще повстане!

Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник