У цей Всесвітній день учителя вчителі всього світу закликають всі уряди:

  • інвестувати у вчителів!
  • залучати вчителів!
  • довіряти вчителям!
  • поважати вчителів!

Вчителі – це основа освіти!

Із серії «Ржищівські замальовки»

« … Та ти завжди молилося за нас, стареньке педучилище в каштанах!»

       Дуже часто туристи, приїжджаючи в Ржищів, просять показати старі будівлі та історичні пам’ятки. При тому, що історія наша багатюща і розповідати тут можна безкінечно, показати є мало що. Радянська стилізація стерла неповторність українсько – польсько – єврейського містечка. Але давнє приміщення гімназії по колишній вулиці Богуславській, нині Шевченка, збереглося і  усім відоме як Ржищівське педучилище, нині гуманітарний коледж.  Нехай пробачать мені усі поети, але найкраще про цей заклад сказав Олександр Гаращенко:

« Роки спливають і минає час…

Багато хто вже ходить в генералах,

Та ти завжди молилося за нас,

Стареньке педучилище в каштанах…»

    Мабуть, немає в Україні населених пунктів, в школах яких не працювали б наші випускники. При вступі у вузи  чи при прийомі на роботу завжди питали: Ржищівське педучилище? Звичайно, беремо! Бо славився цей заклад своїми кадрами, якістю підготовки і тією «закалкою», про яку не прочитаєш ні в якому підручнику – викладачами, які були зразком порядності, гідності, мудрості, еталоном стилю і одночасно турботливими батьками для студентів.

      Якщо «серцем» Ржищева вважався завод «Радіатор», то його «душею» було, звичайно ж, педучилище.

    Мені на долю випало велике щастя бути причетною до життя цього славетного закладу, при чому через наступність і спадковість чотирьох поколінь. Коли пишуть, що засноване педучилище у 1921 році, то це лише частина правди. Адже виникло воно не на голому місці, а на базі учительської монастирської школи, якій в буремні революційні роки  був присвоєний статус учительської семінарії. Саме цю школу у 1918 році закінчувала моя бабуся. Сюди, тільки уже в педучилище, в 1947 приїхала на роботу  моя мама, тут навчалася і усе життя пропрацювала я, ці ж стіни випустили в сподвижницьке учительське життя і мою дитину.

   Та сьогодні мова не про історію закладу, а про людей, які її творили.

  У дворі між двома корпусами, у вінку із старих яблунь, стояв убогий дерев’яний будиночок, на фарбованих східцях якого завжди спав собака чи кіт. За мого студентства це був старий Мухтар і кіт Сіма. Хлопці виробничого відділу шанобливо з ними здоровалися і, йдучи з буфету тьоті Зої,  виділяли  і їм по шматку сосиски в тісті. Мухтар відкривав одне око і зверхньо дивився на підлабузників. Бо це був директорський собака!

   Старий похилий будиночок колись був і бібліотекою, і їдальнею, а із 1968-го року в ньому поселилася сім’я нового директора. Коли почали будувати новий корпус, який зараз недобудований зіяє провалами вікон, то лише тоді старий будинок знесли,  разом з ним стираючи і пам’ять про людей, що в ньому жили.  Рівняючи територію, екскаваторщик ковшем вигорнув авіабомбу, яка так і не розірвалася у війну під самим порогом. Мабуть, навіть бомба розуміла, в яке історичне місце влучила! А директор отримав скромну квартиру в будинку коло міліції.

   Приїхавши у Ржищів із Лютіжа, Микола Гурійович Шаленко очолював  заклад 28 років!

IMG_20221005_150852.jpg

У мене він викладав історію, а Надія Арсенівна, його дружина, географію і хімію. Я навіть уявити собі не можу, щоб Микола Гурійович коли – небудь підвищив голос. Завжди в костюмі, з великим синім зошитом або папкою під рукою. А Надія Арсенівна , особливо після уроку хімії, була обсипана крейдою. Завжди в трикотажному чи кримпленовому костюмі  – за модою 70-их –  вона обтрушувала руки і примовляла : «Крейда! Скрізь ця крейда!»  

Їх дочка Алла теж тут навчалася, і, як водиться, нас із нею вважали «золотою молоддю», поки після перших же буряків, на які ми їздили регулярно, не зрозуміли, що ми скоріше жертви педагогіки!  Чогось не вивчити, від чогось ухилитися чи десь прогуляти ми просто не мали права. Згадується цікавий епізод. Наша група навчалася в підвальному приміщенні. На фізкультуру, звісно, ходили через вікно. Один раз вилізли прямо на директора, на що він спокійно сказав: ось хто буде мити вікна в усьому корпусі. І мили!

      Пізніше, коли я повернулася в педучилище в статусі викладача, для мене театром перед мікрофоном були педради. Останньою в залу завжди заходила Надія Арсенівна (до речі, і підсумкове слово теж завжди було за нею – влучно, точно, образно!). А хвилин через п’ять тихо відчинялися двері, заходив Мухтар, сідав, де хотів і уважно слухав усю педраду.

   До речі, сімейних пар серед викладачів було багато. Подружжя Трубів  і Валюх – Галенко жили в центрі. Навесні, коли усі ми грузили болото в резинових чоботях, вони приходили на роботу уже в туфлях, що викликало нашу палку заздрість. Василь Микитович Труба – викладач фізкультури. Пройшовши у війну концтабори, залишався дуже доброю і тактовною людиною. Але, якщо не здаси взимку лижні нормативи, то будеш весною їздити по траві, а оцінку просто так не отримаєш!

    Родини Корчемних, Даниленків,  Дейнег,  Хайлів  варті того, щоб про них написати цілу книгу. Але спільною для усіх викладачів рисою  була висока інтелігентність і інтелектуальність. В часи мого студентства в навчальному плані не було предмету педагогічної майстерності. Та ми переймали її у наших викладачів. Лариса Іванівна Даниленко та Клавдія Леонтіївна Корчемна на уроках  мови «виписували» навіть тих студентів, які робили по 20 помилок у диктанті. Були такі і в моїй групі, та після “муштри диктантами”, в інститутах вибрали філфаки.

    Окрема розмова про уроки музики! Особливо талановиті потрапляли до Миколи Федоровича Дейнеги.  Стати учасником його знаменитої «Дніпряночки» було особливо почесно. Коли перед репетицією хору Микола Федорович грав нам польку – бабочку, то ми літали по залі, як справжні метелики, намагаючися потрапити в такт віртуозним переборам. Талант!

    Лариса Полікарпівна Гажала могла ледь не кожен літературний твір процитувати напам’ять. Але, звичайно, ідеалом в усьому для мене була моя мама. Ще з дитинства, дивлячись, як вона іде на роботу, милувалася її поставою і вмінням себе тримати. На її уроках в аудиторії часто лунав сміх. Так передати в образах літературних героїв могла лише вона! Колись я хворіла, і провідати мене прибігли дівчата з групи.

  • Що на уроках?
  • Насміялися! Читали про бабей!( такий був діалект у однієї із подруг)

Виявляється, учили Нечуя – Левицького.

   Іще важливий момент, про який іноді забувають сучасні вчителі. Це усвідомлення своєї високої місії, того, що ні на хвилину ти не можеш бути вільним від своєї професії, що кожен твій крок і слово закарбується в пам’яті твоїх учнів і по тобі вони звірятимуть поняття «честь» і «совість»!

  Хочу доземно вклонитися в переддень професійного свята своїм учителям : Корчемній Клавдії Леонтіївні, Даниленко Ларисі Іванівні, Дейнезі Антоніні Дмитрівні, Хайло Любові  Іванівні, Кліщар Раїсі Семенівні, Гуленко Валентині Родіонівні, Єгорченко Ніні Ничипорівні та тим, які в Царстві небесному сяють нам з височини зорями! Ви усе життя є моїм мірилом совісті і професіоналізму! Вітаю з Професійним святом моїх колег, наших випускників і сучасних студентів. Тримайте марку і високу планку випускника Ржищівського гуманітарного коледжу! У ваших руках майбутнє нашої держави!

старший науковий співробітник Світлана Чміленко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *