Ржищівські замальовки

«Співаю – як живу, живу – як співаю»

15 лютого Ржищівчанка Людмила Герасименко відзначила свій день народження. Напередодні, відвідавши наш музей, пані Людмила передала до фондів безцінний скарб – частину реліквій її родини – вишиті сорочки, рушники,  фото, лозові  вироби, зроблені батьком, та тексти пісень, яким навчилася від мами.

Історія роду, берегинею якого вона є – історія усієї України. До вашої уваги чергова оповідь із циклу «Ржищівські замальовки”

          Великий човен, який в народі називали «дуб», уткнувся носом в піщану косу біля Монастирка у Ржищеві. Вже вкотре батько великої родини Степан Бордун ганяв його з Гусинець через Дніпро, перевозячи на нове місце розібрану дерев’яну хату, нехитрий скарб, а сьогодні – основне своє багатство – купу дітей та кохану дружину  – красуню з чорними, як смоль косами, співучу та веселу, яка на той час народила йому дев’ятеро дітей.

             Мати Степана насторожено віднеслася до невістки, яку син привіз аж із Новограда – Волинського, і називала її циганкою. В тому була доля правди, бо в селі Варварівка на Житомирщині усі знали, що Лідин батько – циган. А сьогодні діти весело викотилися на пісок і мерщій побігли в садок до старенької хати. Там вродили яблука, яких вони не бачили в Гусинцях, бо на заливних землях не родили ні сади, ні городи.

           Покинув Степан рідне село з великої образи. Повернувшись з війни, просив у голови сільради землі для будівництва, бо сім’я збільшувалася що не кожен рік, а батьківська хата вже давно усіх не вміщала. Та почув у відповідь: «Про яку землю мова? Ти ворог народу, був у полоні!». Тоді Степан самозахватом звів собі хатину на околиці. Але через щорічні повені, які затоплювали хату мало не по вікна, жити там було неможливо. То ж, влаштувавшися в Ржищеві на роботу на цегельний завод, купив тут же стару хатинку, і з цього дня мало розпочатися для його сім’ї нове життя.

            Рід Бордунів був відомий на всю округу, бо прапрадід  Бордун Сила служив писарем Ржищівської волості. У справах по селах ходив пішки. Одного разу загнали його вовки в лісі на високу сосну. Мабуть, були дуже голодні, бо сиділи під деревом до ранку. А Сила, щоб вночі не впасти, прив’язав себе поясом до гілки, та так і пересидів небезпеку на дереві.

          Прадід Іван і дід Кузьма були лозових справ майстри. Гусинська лозова артіль славилася на всю округу, замовлення поступали навіть із-за кордону. Лозові меблі то справжні  витвори мистецтва. Вони і досі зберігаються у багатьох ржищівчан. Тому сім’я вважалася  дуже заможною. До того ж дід Кузьма, 1882 року народження, був дяком у гусинській церкві. Він добре пам’ятав період розквіту гусинського приходу (території, що обслуговується даною церквою), коли монахи скита організували тут і зразкове господарство, і школу, і лозове виробництво. Пам’ятав і страшний 1921 рік, коли комуністи розстріляли монахів і розрушили родовий склеп Апостолів – поміщиків Гусинських, який був у правому притворі церкви. В 1931 році, коли почалося «гонєніє» на інтелігенцію та релігію, сім’ї священників виселяли на Соловки. Така участь очікувала і родину Бордунів. Уже навіть знали, що виселятимуть у Благовіщенськ. Щоб врятувати родину від виселення і від неминучої загибелі, Степан добровільно записався в червону армію. Потрапив на Балтійський флот на крейсер «Марат». Там за необачний вислів ледь не розстріляли, та врятував капітан корабля. В 1933 році, коли штучний голод в Україні виморював народ, Степан побачив, як відпливає баржа, на якій насипом було нагружене зерно. Не витримав, сказав – у нас люди мруть від голоду, а тут зерно гноять! Зразу про «крамолу» і донесли. Як найбільшу реліквію зберігають у родині стару матроску, в якій через сім років повернувся син додому. І називали його за такий вчинок спасителем.

        Степан перейняв від батька ремесло лозоплетіння. Міг виплести що завгодно. Але після переїзду в Ржищів на те не було часу, бо працював на цегельні іноді і по дві зміни. У вільні хвилини плів корзини та дитячі колиски, і це приносило додаткову копійку для великої сім’ї.

        Степан Кузьмович народився в 1911 році.  Перед війною закінчив курси водіїв і поїхав за направленням на роботу в село Варварівку Новоград – Волинського району на Житомирщині. Бравий красень приїхав в село на «полуторці» і сільські дівчата з захватом вдивлялися у хмару пилюки, серед якої рижуватий чуб Степана горів, як факел на вітрі. Та побачив він серед сільських красунь лише одну, чорнокосу Ліду,  на якій і одружився через кілька місяців. А було нареченій лише 17 років. Хоча прадід і був циганом, усі його нащадки залишилися щирими українцями, про що свідчать навіть імена членів родини: Якилина, Ригір, Лука, Степанида, Яків, Ляксандр. А співочий дар і запальний характер то вже від циган.

    Перед війною повернувся Степан з Лідою в Гусинці. З перших днів війни призвали до воєнкомату, але в страшному хаосі під час боїв за Дніпро, коли не вистачало навіть засобів для переправи, потрапив в полон. З етапу втік і плавнями добрався до свого села, звідки з дружиною лісами  дістався до Житомирщини. Там уже був сформований партизанський загін. До прийшлих відносилися дуже насторожено. Як «засланого», Степана навіть хотіли розстріляти, та врятував тесть, який був в загоні поваром. Із загону Степан потрапив на передову (скоріше всього, це був штрафбат, куди відправляли неблагонадійних і де живими залишалися одиниці), возив поранених, мав нагороди, але із-за полону так і залишився для багатьох «ворогом». Як витримало серце його матері, у якої війна забрала трьох синів. Іван і Прокіп пропали без вісті, а Антона вбили на переправі тоді, коли і Степан потрапив в полон. А було йому лише 17 років. Мати знайшла тіло сина в тій кривавій мішанині і поховала у городі.  Уже коли виселяли Гусинці, син Прокопа Іван добився, щоб занесли імена героїв в списки загиблих на меморіальну дошку на могилі Невідомого солдата в Ржищеві.          

           Перебравшись в Ржищів із сімома дітьми (Галина – 1942 р. н., Олександр -1945, Олексій – 1946, Надія – 1948, Валентина – 1951, близнята Віктор та Володимир – 1956), Степан та Ліда народили ще двох – Миколу  та  найменшеньку Людочку. Сама вона –  мамин мізинчик і мамин хвостик, бо завжди була при ній, усім вдалася в матір. І коли та до гасової лампи вишивала, бо світло до їхньої хати провели лише в 1968 році, і коли співала, кожен стьобочок і кожне слово проходило крізь дитяче серце. Не прийнято було раніше розбиратися, ким були наші діди – прадіди, як їм жилося, який скарб вони берегли в своїй пам’яті. Дітей манили комунізмом, який на горизонті, і історію мусіли знати ту, що в підручнику. Мабуть, в свій час кожен замислювався, а яке ж воно те коріння, без якого не буває насіння? І скільки нас таких, що і зараз бідкаються – чому не розпитали, чому не зберегли? Та нікого уже запитати, і на горищі нічого не збереглося, бо нащо ото той мотлох? Усе попалили… Уже в зрілому віці Людмила почала збирати історію свого роду. Стала його берегинею, і уже з її розповіді онуки знатимуть, що таке човен – «дуб» і чому її батько завжди відмовлявся від будь – якої допомоги від держави. Людмила згадує, що навіть новорічних подарунків для дітей від цегельні він брати не хотів, поки не насварила та не всовістила мама.

         Батьки тримали велике господарство: дві корови, кролі, город, кури, садок. Мама лягали спати за північ, а в чотири години ранку в печі уже тріщав вогонь, бо на сім’ю до світанку має бути сніданок. І діти завжди були в роботі. Дніпро, який манив ласкавими хвилями і теплим пісочком, був винагородою за нарізану для корзин лозу. А основними смаколиками були фрукти із свого саду. В господі нічого не пропадало. Усю падалку збирали і здавали у Ржищів на винзавод, а молоко потрібно було здавати на маслозавод – такий був податок – з двох корів десять літрів. А скільки треба було того сіна і трави, то за ціле літо не передихнеш! Але, як не важко було, батьки завжди співали. Батько грав на балалайці, а щось майструючи, завжди наспівував улюблену «Над Вкраїною ворон кряче». Уже в наш час на теренах інтернету Людмила найшла цю пісню і заспівала в пам’ять про батька.

          Меньшенька завжди була з мамою і біля кухні, і в господі, і в рукоділлі. Мама і шила, і вишивала. Нового одягу молодшим дітям практично не купували, та і  іграшок теж. Мама сама робила доні ляльки – мотанки, а батько для хлопців дерев’яні коники. Шкода, не збереглися ці скарби при переїзді, коли із-за рукотворного моря знову почало затоплювати їхню хату. Тоді виселили нижню частину  слобідки Воровського, та батько відмовився від квартири в технікумі і купив хату вже в Ржищеві. Колись мала Людочка знайшла на піску біля Дніпра ляльку – пупса. В 60-их роках це була дуже поширена іграшка. Дитячій радості не було меж! Якби зараз довелося визначати найдорожчу річ в її житті, то це був би отой пупс в брудних дитячих долоньках.

        Усі діти в сім’ї були міцні і красиві. Харчувалися завжди добре, але виключно домашньою їжею. Основним смаколиком був хліб, умочений в воду і потрушений цукром. А найбільшою дитячою мукою був риб’ячий жир! Він пропагувався в той час як засіб проти рахіту. Його обов’язково давали дітям в яслах та садках, але малі Бордуни туди не ходили. Поскільки в сім’ї померло троє старших дітей в воєнні і повоєнний роки, батько дуже боявся за здоров’я інших і примушував малих пити смердючу рідину. Щоденною і разом з тим найдобрішою їжею був мамин борщ. А в пам’яті залишилися два довготривалі процеси – як колотили масло і варили повидло. Для повидла брали будь – які фрукти, розводили у дворі вогнище і у великому мідному тазу довго варили, збираючи дуже смачну «пінку». А масло колотити було нудно і у дітей на це ніколи не вистачало терпіння. А ще пробував колись батько розвести пасіку, та його сильно покусали бджоли і на цьому бджолярство  закінчилося. Мандарини і торт як новорічний подарунок привезла вперше із Києва сестра Надя, яка працювала в дитячому садку,  уже в 70-их роках.

     Новий рік це взагалі було особливе чарівне свято. На ялинку в школу Люді вперше пошили з марлі костюм сніжинки. Мама і сестри зробили з картону, вати і битих іграшок корону! Не зрівняється такий костюм із сучасними фабричними, бо то була справжня казка, а мала «сніжинка» – принцеса! А іще на Різдво діти ходили колядувати. Тоді це було не модно, діти практично не знали колядок, та тільки не Бордуни. І співали, і примовляли, особливо у Рудковських, бо то була хрещена і давала цукерки і гроші – аж по 50 копійок!

       Коли в хату провели світло, батько купив телевізор! Нікому не дозволялося до нього навіть торкатися. Це було вікно у великий світ! Але  Степан ніколи не дивився воєнних фільмів, як сам говорив, із-за неправди. Не такою він бачив війну, як про неї писали і показували!

      В 1969 році мамина лялька, Людочка, пішла в перший клас. В Монастирку була початкова малокомплектна школа. Працювати одночасно з дітьми трьох класів – то особливе мистецтво. Богинею для малої школярки здавалася вчителька  Єлизавета Панасівна. А в четвертий клас і до восьмого  довелося ходити в першу школу в Ржищів за 8 кілометрів від дому.  Взимку автобус на технікум ходив погано, але батько ніколи не дозволяв залишатися вдома. В любу погоду, як згадує зараз Людмила Степанівна,  вони із братом ішли дорогою над Дніпром, попід  Іван – горою, мимо цегельного заводу, виходили до харчокомбінату, а там уже зовсім поряд – до школи. Виходити доводилося часто поночі, але ніколи не запізнювалися.

        Найяскравішими шкільними спогадами для Людмили були заняття в хорі і ансамблі «Співаночка».  Керував ним Нижник Борис Павлович.  І хоча дуже боялася суворого вчителя мала хористка, на заняття бігла з радістю.  Із ансамблем вперше поїхала в Кагарлик на конкурс. З того часу що б не робила, де б не була,  ніколи не переставала співати.

        Дівчині дуже хотілося мати красивий одяг. Оскільки купити його було нереально, то вихід один – пошити самій! В’язання, шиття, вишивка – через них реалізовувалося прагнення до прекрасного.  Після  восьмого класу Люда поступила в Київське швейне училище, а пізніше в КНУ технології і дизайну. Працювала на фабриці «Україна».

        Дитина з багатодітної сім’ї, яка ніколи не знала розкоші, комплексувала із-за старого одягу, розквітла і стала справжньою красунею, коли змогла обшивати і одягати себе сама.

         Молодість сама по собі щаслива. І приводів погуляти, поспівати, повеселитися завжди вистачає. А сільське українське весілля – це ціла феєрія, обряди, жарти, пісні. І тут Людмилі не було рівних! Саме на весіллі у подруги вона і познайомилася з хлопцем із Горлівки, і шансів  надалі холостякувати у нього не залишилося. З 1981 року щасливе подружжя разом. Виховали двох синів, мають шестеро онуків, всього нажили і надбали. Але в душі Людмила залишається тією ж дівчинкою, яка з захопленням дивиться на світ і слухає мамину пісню. Вона збирає сімейний архів, береже, як велику цінність сорочки, вишиті мамою і бабусею. Та і сама вишила їх багато і собі, і усій сім’ї.

             Поки працювали, ростили дітей, жили в Києві. Але уже 10 років, як переїхали в Ржищів. Ржищівщани з подивом відкрили для себе чарівну голосисту жінку, яка з’являлася  на сцені будинку культури на усіх святах і концертах. Зараз вона може дозволити собі робити те, до чого завжди прагнула душа – співати. Завжди усміхнена, оптимістична вона нагадує пишну квітку, тому і знають її у Ржищеві як Людмилу Весну. З 2014 року з початком війни Людмила Степанівна волонтер. Скільки тих тушонок нароблено, скільки закуплено і передано на фронт необхідного,  часто за свої власні кошти!

         Людмила Степанівна поціновувач, частий гість і учасник різноманітних заходів нашого музею. Вона передала в дар унікальні старовинні сорочки, фото, плетені лозові вироби, які поповнили наші фонди і увіковічать пам’ять про родину Бордунів. А найцінніший дарунок – тексти старовинних пісень, в яких звучить душа нашого народу.

                                                                                    

Текст повстанської пісні «Над Вкраїною ворон кряче» пропонуємо до вашої уваги:

Чи чули – сте, милі браття,

Як боролось Закарпаття?

Сорок тисяч воювало,

Кров невинну проливали!

За зелену Верховину

Та й за рідну Україну!

Тече річка, тече сміло,

Несе вона біле тіло

Несе вона дітям тата,

Жінці мужа, сестрі брата.

Діти татові зраділи

Та й до річки полетіли

Над Вкраїнов ворон кряче,

А в хатині мати плаче

Не плач, мамо, та й не тужи,

Сина не вітає друже.

Голівонька на четверо,

А серденько на шестеро.

Найми, мамо, столярика,

Найліпшого малярика.

Найми , хату най збудує

Та й на чорне помалює.

Без дверей та й без віконець,

Боже мому жить у конець!

Не плач, мамко, син не встане,

А Вкрана ще повстане!

Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник