Історіям того лютого вже 365 днів.

Краєзнавчий медійний проєкт “Цей лютий” – спогад 24 лютого. Дня, який триває й досі. Герої проєкту діляться відвертими наративами, що вже стали історією. У кожного вона своя, свій погляд і своя картинка, що ототожнюється з цією датою.


Історія 1.

Ольга Василівна ГУДЗІЙ, завідувач відділом з основного виду діяльності КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей”

Ольга ГУДЗІЙ

Запис з особистого щоденника.

24 лютого 2022 року.

“Четвер. Прокинулась уранці о 6:30 від телефонного дзвінка. Подзвонив старший син Ігор із Києва. Душа почула щось недобре. Він і повідомив, що почалася війна.

Просив не панікувати.

Шок, паніка, страх, безвихідь…

Дай Боже, сину здоров`я він мене підтримував весь день, дзвонив, заспокоював. Дід теж панікував, але тримався.

Телевізор не вимикався цілий день. Лягати спати було страшно. На роботу не ходила. Хотіли з дідом зняти готівку. Із трьох банкоматів, два авалівські вийшли з ладу через кілька годин, ощадбанку – працював до 15 год.

Кругом черги. Люди запасаються продуктами, грошима, ліками.”

*авторське мовлення збережено


Історія 2.

Ольга Анатоліївна ІВАНЧУК, провідний зберігач фондів КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей”

Спогад з 24 лютого 2022 року.

“Памʼятаю перші дні широкомасштабної війни: 24 – трохи ступор, заклеїла вдома вікна…

25 лютого біжимо на роботу до музею, і створюємо «команду порятунку» до якої увійшли не лише працівники музею. Разом з тим були проведені заходи зі збереження колекції музею в надзвичайних ситуаціях.

Стою у багатометровій черзі під Форою і зустрічаю Машу Гребеник, розповідаю про свою подругу з Києва, яка просить приносити ганчірʼя для плетіння сіток.. і буквально на слідуючий день, під універмагом, на холоді, місцеві жінки вже плетуть сітки, дуже голосно пролетів літак, і я чую, як недалеко від мене молода киянка розповідає комусь у прямому ефірі : – ти прєдставляєш, над ними вражеские самолети , а они плетут, они непобедіми!

Вже 27 лютого ми почали в музеї плести сітки і організували польову кухню, зварили першу юшку, для хлопців на блокпостах (рибу чистили на холоді через дорогу в посадці). Так почалася робота волонтерського центру
«Культурний фронт».


Музей кипів, бурлив життям за плетінням зібралися як місцеві так і приїжджі люди (на початку війни в Ржищеві було понад 20 тис. людей!) а в музеї працювало на допомогу ЗСУ понад 100 людей кожного дня. Всі хотіли допомогти. І роблять це донині…”

*авторське мовлення збережено


Історія 3.

Денис

Спогад ранку 24 лютого 2022 року.

“Близько 6:00 розбудив дзвінок. Київ бомблять…

Найперше здалося, що це сон. Підбіг до вікна, відчинив його. По Дніпру лунало ехо вибухів, десь в стороні Борисполя працювало ППО. Судомно почав набирати номер сестри та батьків, але зв’язок був перевантажений і додзвонитися вдалося пізніше. Поки сім’я збирала найнеобхідніші речі та приходили до тями ми з двоюрідним братом поїхали до центру де вже почали збиратися люди, щоб спільно вирішити, як діяти громаді і захистити рідних людей та свої домівки.

Величезні черги в магазинах та до банкомату, пробка автомобілів до АЗС, такого в нашому маленькому містечку ніколи не було і здавалося, що цей страшний сон ще продовжується. На зборах біля БК спільно вирішили будувати блок пости на в’їздах в місто, створити патрулі і того дня спати вже не довелося. Найбільш відбився в пам’яті військовий транспортний літак, він пролетів над центром міста нижче хмар, було відчуття що він летить з останніх сил безнадійно шукаючи спокійне місце для перепочинку…”

*авторське мовлення збережено


Історія 4.

Ганна НАГЕРНЯК

Цей лютий…

Для мене і моєї сім’ї це не лютий. Він швидше березень чи навіть квітень. Але так далеко від дому… Що тут і грудень, і січень, і лютий в одному. При чому кожен місяць так само. А ось той… страшний лютий 2022 року. 24 день. Який мав бути просто черговим зимовим днем. А вже за декілька днів завершити зиму… Я не вірила. Усі рідні дзвонили, включивши внутрішню тривогу та паніку під звук сирен та гуркіт літаків у ще темному ранковому небі…

Ми звикли до літаків. Бо у моєму Василькові знаходиться військова частина, військовий аеродром. (Підготовка до парадів у нас відбувалася щороку.) А за 200 метрів від мого дому – сержантський корпус (туди за кілька днів теж влучила, і не одна, ракета). Всі вірили, що почалося. Але не я.

Сестра спакувала речі ще з вечора. І після перших вибухів поїхала з сім’єю на захід України. Бабуся подалася у бомбосховище. А я не вірила. Я просто молилася подумки і займалася дітьми. Ми дивитися мультфільми, а не новини, і зовсім не збирали речі. Ми жили звичним життям. Сирени лякали усіх. Але не мене. Чому? Чому я була без паніки? Чому не тікала? Чому вірила, що все скоро минеться?.. Зараз я живу за 2000 км від свого дому. І, згадуючи, що пережила моя сім’я після 24.02.2022… Я все так само не розумію: чому я не вірила, що почалася війна?”

*авторське мовлення збережено


Історія 5.

Анна ФРАНК, від імені Мурчика.

Мурчик – домашній улюбленець Анни, з яким разом проживали 24 лютого 2022 року.

Привіт! Я – Мурчик. Зрозуміло, що я маю паспорта, там у мене ім’я Халф, і прививки всілякі маю. Але в народі, як ведеться, всі коти – Мурчики. А я й не проти, хай звуть як хочуть, аби лише гладили та їсти вчасно давали, й сон мій не рушили. А сьогодні, як на зло, всі мені заважають. Ну по-перше. Ця неврівноважена хазяйка. Чого ото скакати по хаті. Ще й якогось папірця впустила на підлогу. Фу, неприємно пахне. Біла, дві червоні смужки. Та чого ти вищиш??? Та не їм я твою бумажку, сама гризи.

Влігся. На книги. Знову полежати не дають. Тягне хазяйка дитячі книжки до рюкзака. А ще цукерки, футболки, літнє взуття…чекай…це вона знов кудись намилилась…закордонний паспорт, авіаквитки…точно…читаю по складах: “Ліс-а-бон”. Ліс якийсь. Ну добре, хоч відпочину від неї. Якась ненормальна. То о першій ночі скаче через ту дивну смужку, то о другій ночі рюкзак пакує. Йди вже, таксі приїхало. Посплю нарешті. Хрррр..хр… БАХ Та чи вам не йметься, що вже на цей раз? БАХ Хазяїн, ти його по хаті бігаєш? Твоя вже поїхала. Спати давай, четверта ранку. Як не поїхала? Як всі рейси відмінили? То це вона додому приїде? Не приїде??? Ми поїдемо???? Куди??? Чому??? Я протестую. Евакуація? Війна?

Так, слухай мене. По списку: – корм – лоток – наповнювач для лотка – торбу для транспортування – і пасторт мій візьми , я все ж Халф, а не Мурчик, щоб знали, як спитають. Ну і собі шось прихопи. І хазяйці. Бачив, вона з цукерками і шльопками пішла з хати. Таксі. Пробка. Метро. Таксі. Пробка. Межа міста. Величезна,  довжелезна пробка. Замісто. Видих. Міст. Вибух на мості. Добре, що проскочили.

Гвинтокрили над полем. Ви ж в нас стріляти не будете? Я гражданський кіт. І паспорт є. Можете? Водій, давай з траси, там он якийсь ліс, бо тут гражданських котів стріляють. Так, перевіряєм, чи всі цілі. Стоп, а чого вас так багато? Водій, якийсь мужик з дитиною, мама його, хазяїн, хазяйка, а рюкзаків…надіюсь, там мій корм. Нє? Давайте хоч на яку заправку заїдем, може там корм є. Котячі мої вуса…оце людей. Бензину немає? Ну нічо, а корм є? І корм нема???? Оце то дають, все з полиць змели. Навіть те, що не їстівне забрали. Ну поїхали тоді далі. Бо вже темніє. Втомивсь,  посплю трохи…хррр-хррр А?..шо?..де?..Приїхали? Стоп. Де це ми? Читаю по-складах: ГО-ТЕЛЬ. Та чого ви всі бігаєте? Куди ви мене тягнете? Нашо вам та ванна? Ще й без води. Ото дивні. Ще й рінгтон поставили такий, наче сирена. А, то не рінгтон? То чого стоїте? У ванну мене несіть! І корм, корм не забудьте! От дивні люди, все їм треба нагадувать. Втомився. Як-не-як ніч уже, 20 годин а дорозі. Хррр…хр…”

*авторське мовлення збережено


Історія 6.

Микола ПАЛІЙ

“Я розумів, що це питання часу, в першу чергу, морально.  Цього не оминути… І певно, як не дивно, був до цього готовий, без панічного сприйняття. Цікаво, що навіть внутрішні відчуття вказували на цю дату. Не лишалось вагань.  

Був зібраний рюкзак з усім необхідним. За всім переліком. Всю ніч моніторив новини. В такі моменти більше хвилюєшся за рідних, ніж за себе. Ще з 12 ночі турбувався про сестру.

Напевно, коли моніториш новини, читаєш про рух колон, прокручуєш суперечливі моменти в голові, приходить розуміння та усвідомленість ситуації. Перший прильот по Києву. Рух колон територією Київської області.

Ось цей момент.

Дзвінок. Хвилювання.

Звісно, численна кількість знайомих друзів, опинилась по ту сторону кородону, та все ж, спільні по духу – без сумніву лишились боронити країну.

А ось після звернення Президента, все ж, як ніколи, розумієш неминучість. Та як – не – як, вже ніколи не буде «до».”

*авторське мовлення збережено


Історія 7.

Дар`я БАЛМАКОВА

“Був дуже напружений ранок. 

Та, як не дивно, почався спокійно, я навіть достеменно не знала,  що відбувається. Зранку, справи, душ, відносний спокій до дзвінка від мами. Я чую сльози, не розбираю слів. Виникають думки про смерть, трагедію, за вікном колони танків.

–  Наші?

–  Ні.

Все. Завіса. Темрява. Я нічого не можу зробити.

Дзвінок обірвався. Паніка. Ніхто не відповідає. Та ось зв`язок.  Чую, що колони йдуть без зупину. Оповив страх та темрява.

Проте через кілька днів мій вітчим сказав, що поруч. Я пишаюсь ним. Це емоції,  які не передати і знову страх. Страх смерті.

Мама сказала про стяг рф у місті. Не працюють банкомати.

– А що ти сьогодні їла?

– Суп з картоплі.

Сльози.

Щоб мені зателефонувати мама їхала в кінець міста, та щоразу могли забрати телефон.

Вона розповідала про те, як заблукав танк, проїхав через двір. Її страх – мій страх. Через два місяці війни мій вітчим був поряд. Ми допомагали одне одному. А згодом, над рідним містом замайорів стяг України.

Ми стали ближчі, ми стали сильніші і такими лишимось у вільній країні.”

*авторське мовлення збережено


Історія 8.

Анна ПЛЕСКАЧ

“Я пам`ятаю ранок під звуки салюту. Але на годиннику  –  4. Я хвилювалась за подругу. Нас відділяло 10 годин догори. Вже за мить чую прильоти. Сльози. Її слова про ворожий танк на дорозі збільшували тривогу і майже вбивали зсередини.

Ми сиділи в одній кімнаті з однаковими думками. Без слів. Хтось  навіть сміявся, захисна реакція психіки. Після цього ранку починаєш переонцінювати життя. Найбільше хвилювалась за сестру. В свої три вона мала зустрітись зі страхом у вічі один на один.

Дивно, як вдавалось заспокоювати інших, хоча наздоганяли абсолютно різні думки.

Маю друга. Він стикнувся з цим ще в 2014. Я дивилась в його очі, які вже втретє бачать руйнування свого будинку. В такі моменти відчуваєш безпорадність від того, що не можеш  нічим допомогти.

В моменти коли накриває, як не дивно, з`являється віра. Того ж першого дня о 10 ранку я знала, що стоятимемо до останнього. І ми непохитні. А Перемога буде.”

*авторське мовлення збережено


Історія 9.

Андрій СКРЕД

“Того дня готував документи до 3 ночі.

Ранок накрив страшний безлад. А в телефоні –  шум, гам,який розрізають слова «Почалась війна». Мертва тиша.

А що робити, якщо війна? Про це думали ще за кілька місяців до, та ось цей момент.

Лінії перенавантажені. Набираю батьків.

Однокласниця надсилає відео палаючого аеродрому.

Я не знаю, що думати. Батько на війні з 2014 року, хвилююсь за сестру. В цілому, багато чого прежив, якщо чесно. Пощастило мати знайомого священника, який допоміг виїхати до Львова сестрі.

В такі моменти перестаєш думати про себе, думками линеш до рідних.

Перші тривоги. Зв`язок вдалось відновити лише о першій годині дня. Кожну секунду наповнює невизначеність.

Почали телефонувати знайомі. Це був жах. Життя мене ламало двічі. Це був той самий друг раз.

На жаль, кожна війна жорстокіша попередньої.

Відчуття безепеки я відчув, коли сестрі вдалось виїхати за кордон. Головне питання – не боятися смерті, але навіть під час війни треба жити. Життя на цьому не зупиняється. Бо життя у страху – не життя.”

*авторське мовлення збережено


Історія 10.

Микита РИБАЛКА

“Моє 24 лютого розпочалось ввечері 23, активно слідкував за новинами.

Огорнули думки, що війни не минути. Все це точно не схоже на жарт. Почалась війна. Пишу мамі. Лінії перевантажені. Вона все ж нервує. Водночас заспокоюю дічину, а ми сиділи і чекали. Факт війни – факт невизначеносі.

Навіть не зміг поснідати. Ближче 8 вдалось зв`язатись з мамою. Аеродром неподалік. Вона так за мене хвиювалась. Її колеги панкували і все це у відповідь передавалось мені.

Загалом о 10 прийшло розуміння того, що збагнути неможливо.

Відео з першими тривогами досі десь в телефоні.

Це був мій страх з 2014 року.

Боявся цього звуку, та не нині.

Зараз з плином часу, аналізую, роблю висновки, тоді все занадто швидко плинуло.

Звісно, хвилювався за найближчих, підтримував зв`язок.

Моя впевненість – моя сила. Ми не можемо програти, за нас увесь світ. Наш народ став на захист і це велетенська сила, яку не можна побороти.

За нами правда і Перемога.”

*авторське мовлення збережено


Безмежно вдячні героям проєкту за відвертість та щирість. Разом з вами ми відчували і переживали ще раз “Цей лютий”. Ваша віра – наша спільна незламність. Разом Переможемо!

Людмила карпенко та галина Онікієнко, автори проєкту

4 Replies to “Цей лютий…”

  1. 365 день війни…, який змінив кожного.
    ДЯКУЄМО за кожен день Захисникам України!
    Вічна пам‘ять загиблим …..

Залишити коментар до Дарина Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *