Україна понад рік живе у воєнному стані. За час повномасштабного вторгнення рф у боротьбі за незалежність із Ржищівської грамади загинуло 19 героїв. Вони внуки і правнуки тих, хто віддав свої життя у Другу Світову. Це їм генетично від дідів і прадідів передалася любов до свободи, до волі, до самопожертви заради держави. Ми всі вільні у своїй країні. Ми народилися вільними, як записано в Старому завіті і нікому не дозволимо волю, дану нам Богом, забрати у нас.
Нині український народ разом з воїнами ЗСУ відстоює свою свободу, виконуючи заповіт свого народного батька Тараса Шевченка : « Борітеся поборите, Вам Бог помагає, з вами сила, з вами правда і воля святая». І ми боремося. Більше року стримуємо другу армію світу. Президент рф путін рік тому у своєму виступі в Санкт – Петербурзі заявив, що тільки росія без допомоги перемогла фашизм у Другій Світовій, безсоромно знецінюючи заслугу інших народів. Сьогодні як ніколи ми повинні зібрати якомога більше фактів, що підтверджують вагому частку у цій перемозі саме українського народу, заслуги якого приписує собі злодій і терорист ХХІ століття. Інформацію про героїв Другої Світової потрібно поширювати доступними засобами якнайбільшому загалу, особливо серед молоді української і світу, використовуючи інтернетресурси, соціальні мережі, проводячи паралель з сьогоденням. Жодна війна у світовій історії не обходилася без спротиву поневолених народів військам загарбника. Друга Світова війна теж мала своїх народних месників.
Тема не проста. Складність її передусім в тому, що тема ця є дуже суб’єктивною, та й особисто стосується учасників тих подій. Архівний історичний фактаж теж, здебільшого, формувався зі звітів та інформаційних зведень партизанських загонів за умови відсутності даних супротивника. На початку сорокових років ХХ століття не було, як зараз, смартфонів, виходу в інтернет. Всі події фіксувалося на папері. А як можна було це зробити в умовах постійної збройної загрози ворога й жорсткої конспірації. Важко, просто нереально. Тож у виступі використано усталені історичні висновки повоєнних часів, архівні документи, які, часом, досить суперечливі та спогади безпосередніх свідків тих жахливих подій війни 1941 – 1945 р.р., які вдалося їм пережити і вижити.
Коли почалася війна, всі чоловіки рвалися на фронт. Овсієнко Г.П. теж добровольцем пішов на фронт, хоч у нього і була броня. Сім’я залишилася на проживання в с. Рудяків.
Тяжким був початок війни. На західних фронтах йшли жорстокі бої. Наша армія відступала, прориваючись постійно з оточення. Григорій Парфенович разом з однополчанами потрапив у полон. З часом зумів здійснити втечу уже з- під Варшави. Разом з ним утекло ще 73 полонених. Григорій Овсієнко своїми ногами ( за його власними словами) виміряв всю Західну Україну, побував на Поділлі і повернувся на батьківщину, добрався до села Старе. «Якось уночі батько постукав у вікно – згадує старша донька Аврора Григорівна – брудний, виснажений, зарослий».
Незабаром Овсієнко Г.П. з родиною повертається на проживання в рідне с. Рудяків. Працює вчителем у місцевій сільській школі.
В період тимчасової німецько – фашистської окупації у грудні 1941 року Григорій Парфенович з патріотично налаштованих людей у с. Рудяків сформував невелику підпільну групу. Згодом такі ж групи були ним сформовані і в навколишніх селах. Так виникло кілька зв’язаних між собою підпільних груп. Підпільниками була здійснена спроба підірвати Старинський цукровий завод, на якому фашисти заставляли працювати наших людей і виробляти цукор для німецької армії. Та невдалося… Німці і поліцаї запідозрили Овсієнка Г.П. у підпільній діяльності, хотіли заарештувати та не встигли. Григорій Парфенович пішов у ліс до партизанів в загін ім. Щорса. Разом з ним до партизанів пішли два його небожа (племінники)Іван та Микола Овсієнки, а також члени всіх підпільних груп.
Партизанський загін ім. Щорса, який сформувався із об’єднаних підпільних груп с. Рудяків, с. Гусинці та груп багатьох інших навколишніх сіл, діяв на території Ржищівського, Бориспільського, Переяслав – Хмельницького та Кагарлицького районів Київської області з 1941 по жовтень 1943 років.
В зону його діяльності входило 29 сіл – Старе, Рудяків, Рогозов, Єрківці, Ковалин, Вороньків, Сошникове, Галавуров, Дівички, Гречаники та інші.
До новоствореного партизанського загону ім. Щорса входили: Коротін – командир, Іван Захарович Кононов з 8 березня 1943 року по 1 липня 1943 року – комісар, Григорій Парфенович Овсієнко – начальник штабу, Павло Данилович Тригуб – начальник розвідки, а також Т.К.Кесарев, Філопов, О.С. Пархоменко, Т.М. Хорієнко, М. Яременко, В. Отрощенко,
Є. Ворона, Ф. Ворона та ін. Згодом до загону приєдналися люди із Ржищева.
На початку свого існування і до початку 1943 року загін був невеликий – 130 людей, а перед приходом Червоної Армії – близько однієї тисячі. Але бойовий рахунок загону дуже значний. Всі дії партизанський загін проводив самостійно безпосередньо за керівництва загону і досить успішно, стаючи загрозою для фашистських окупантів. Народні месники нищили німецькі застави і гарнізони, чинили диверсійні акти, захоплювали ворожі автомашини, зброю, нищили карателів у боях, перешкоджали вивозу молоді у Німеччину і т.д. Як приклад у с. Ходорів ними був розгромлений жандармський пункт, а у с. Старе підірваний і знищений склад пального.
Щорсівці мали зв’язок з Кагарлицьким підпільним райкомом через Василя Купчика та з Київським обкомом, із обласним партизанським з’єднанням, якому підпорядковувався 21 партизанський загін, з загальною чисельністю близько 3 – х тисяч бійців, а також із чернігівськими партизанами.
Микола Кудрященко теж був у загоні зв’язковим. Під час гітлерівського терору попереджав людей про небезпеку арешту, допомагав їм переховуватися від поліції та гестапо, заготовляв з товаришами для партизанів зброю, боєприпаси, збираючи їх уночі на полі бою чи вилучаючи у німців. Розвідниця Надія Кудрященко мала зв’язок з Переяславською підпільною організацією, керівником якої був Іван Миколайович Назаренко. За його допомогою, Надія Іванівна отримала листівки, які були виготовлені місцевою підпільною друкарнею, а, заодно, домовилась про постачання партизанів продуктами харчування. У розвідку ходили також Ольга Пархоменко та Валентина Отрощенко.
За наказом командира з’єднання партизанських загонів Київщини підполковника Буркова і комісара І.О. Хитриченка загін ім. Щорса в повному складі і зі зброєю мав перейти в житомирські ліси для з’єднання всіх партизанських загонів в єдиний потужний кулак. Перед відходом загін вирішив здійснити бойову операцію по визволенню військовополоненних і, таким чином ще й поповнити свої ряди. Однак операція була невдалою. До Гусинець підійти було неможливо. В одній з перестрілок було поранено партизана В.Філатова (військового льотчика, збитого фашистами під Броварами). Невдала операція виявила більш точне місце дислокації партизанського загону.
Наприкінці червня фашисти кинули проти загону полк есесівців, 10 загонів поліції, інші сили, оточивши Сошниковий ліс. Зав’язався бій. На самому початку бою командира загону Коротіна було вбито кулею в голову, поранено Арсламбаєва, М.Яременка. Намагаючись вирватись із оточення під прикриттям димової завіси, партизани влаштували пожежу. В заслоні залишилися поранені Віктор Філатов і поранений Микола Яременко. Першим загинув Микола, а Віктор, вистрілявши всі набої, залишив останню кулю для себе. Але й цього разу партизанам вдалося вирватися із кільця. Фашисти не сподівались, що партизани скористаються для відступу непрохідним болотом. Вийшовши з оточення народні месники розташувалися у Старинському лісі, дотримуючись усіх правил маскування. Тут між керівництвом загону виникли суперечки стосовно подальшої тактики боротьби.
Вирішальний голос все ж таки мав новообраний командир загону Григорій Овсієнко – продовжувати боротьбу з фашистами, перетворивши багаточисленний великий загін у загони швидкого маневрування. Кількаденне вичікування в Старинському лісі замість вкрай небезпечного переходу в житомирські ліси, можливо, й врятувало загін, і, навіть, дало йому друге дихання. Хоча, за однією з версій, частина щорсівців все ж відокремилась від загону, перейшовши в чернігівські ліси до з’єднання П.С. Коротченка.
Після невдалої чергової спроби знищити партизанський загін, фашистами по селах були проведені облави і розстріли людей, які були родичами або допомагали партизанам.
Із спогадів старшої доньки Овсієнка Г.П. – Аврори Григорівни
«В с. Рудяків родині командира партизанського загону було небезпечно залишатися. Тому для конспірації ми знову переїхали жити в с. Старе до дядька Василя, який працював бухгалтером на цукровому заводі, а сини його Іван і Микола служили у загоні батька. Життя наше було впроголодь. Щоб не сидіти на шиї у родичів, мати ходила до німців на кухню і просила лушпайки з картоплі. А вдома робила з них деруни. Ой, які ж смачні були ті деруни!. Однак їсти хотілося постійно».
Одного червневого дня 1943 року Марію Олександрівну визвали в управу, допитували, де чоловік. (Мабуть інформація про партизана Овсієнка і його родину дійшла і сюди). Але відповідь була одна: « Не знаю». Після допиту її тимчасово відпустили додому до дітей.
Аврора Григорівна згадує: «Я почула звістку, що в сусідньому селі будуть ховати вбитого німецького офіцера, а на похороні роздаватимуть цукерки і коржики. Меншенькі Оленка і Фрідріх іти не хотіли та я потягла їх з собою. Це і врятувало нас від розстрілу. Поки ми були на похороні в сусідньому селі німці розстріляли маму Марію Олександрівну Овсієнко – дружину командира партизанського загону ім. Щорса. Їй було на той час 33 роки. Розстріляли разом з мамою ще багатьох родичів партизанів, яких звезли із навколишніх сіл. Нині в с. Старе на горі на місці розстрілу знаходиться братська могила».
Осиротілі діти додому більше не повернулися – переховувалися по сусідах.
При нагоді Овсієнко Г.П забрав своїх дітей у партизанський загін.
Вересень 1943 року. До приходу наших військ партизани загону ім. Щорса самотужки визволили від фашистів – окупантів с. Старе і тим врятували цукровий завод, який німці готували до знищення. Гітлерівці, щоб знищити цукровий завод приїхали на 13 автомашинах з великою кількістю вибухівки. Загін партизанів кількістю 40 чоловік організував оборону. Зав’язався запеклий бій. Партизани перебили німців, захопили у них автомашини і відстояли цукровий завод і лісопильню від руйнування. Із заводської вишки партизани пильно стежили за околицями і як тільки помітять дим, сідали на машини і мчали знищувати німецьких паліїв, гасили пожежі. Так було врятовано 12 сіл і десятки пудів хліба.( Стаття «Богданове плем’я» Б.Карського. Газета «Київська правда» за листопад 1943 року).
До речі Старинський цукровий завод запрацював перший в Україні після війни.
23 вересня 1943 року, коли підійшли частини Червоної Армії, партизани влилися в їхні ряди, забезпечили воїнів човнами і заздалегідь підготовленими плотами. Разом з червоноармійцями переправилися на правий берег Дніпра і брали участь у боях на Букринському плацдармі, за визволення Києва.(За матеріалами М. Костогляда. Газета «Київська правда».4.11.1943.) Партизани загону ім. Щорса відносяться до числа визволителів столиці України Києва.
В одному з боїв був тяжко поранений командир партизанського загону Овсієнко Григорій Парфенович.
Після звільнення Києва в листопаді 1943року він лікувався в міському госпіталі. Діти жили у дитячому розпридільнику. Щодня перевідували в госпіталі батька, стан якого щодня погіршувався.
Із спогадів Олени Григорівни.
«Аврора, загартована війною, швидко подорослішала. Стала сміливою і рішучою. Всю відповідальність за нас малих взяла на себе. Адже ми були різновікові, тому нас і розподілили в різні дитячі будинки. Аврора оббивала пороги багатьох інстанцій, щоб нас не розлучали. Була на прийомі в самого Сидора Ковпака. Батько все просив, щоб ми потерпіли… А 16 березня 1944 року батька не стало. Нині прах його покоїться в тій землі, яку він захищав від ворогів в с. Старе Бориспільського району біля братської партизанської могили».
«Я все життя пропрацювала в Києві на комбінаті хімічного волокна інженером, – говорить Аврора Григорівна, – Олена Григорівна навалася у Ржищівському педучилищі (нині – КЗ КОР «Ржищівський гуманітарний коледж»), потім здобула вищу університетську освіту, працювала викладачем, отримала звання професора історичних наук. Наш брат Фрідріх Григорович закінчив МГУ і мав звання професора філософії. Нажаль брат уже покійний. Душа його відлетіла до маминої і татової. А ми пенсіонерки. Ростимо і виховуємо внуків, чекаємо правнуків. Бажаємо всім мирного неба над головою, родинної злагоди, достатку, триматися завжди разом».
Сьогодні Україна об’єднана як ніколи. Кожен де б не працював: в школі, на заводі, за кермом автомобіля чи трактора, в руках з металошукачем чи автоматом, або сидячи у зруйнованому будинку, збираючи дані про дислокацію ворога, вносить свою частку у Перемогу над рашистами. Народні месники російсько – української війни Сумщини першими нищили ворожі колони, що складалися більш як з 120 бронемашин, використовуючи боєприпаси та пляшки із запалювальною рідиною. Неоціненний вклад у визволенні Харківської області теж належить місцевим партизанам. Завдяки месникам і диверсійним групам розцвітає бавовна не тільки на окупованих українських територіях, в тому числі і в Криму, а й на Бєлгородщині та інших російських територіях. Їх імена ми будемо знати і вивчати після війни. Героїв в Україні пам’ятають. Слава Україні! Героям слава!
Ольга Гудзій, завідувач відділом з основного виду діяльності.