Згідно з указом Президента, 16 лютого в Україні відзначають День єднання. Цьогоріч, вже вдруге, колектив КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» гуртує низка тематичних заходів
Підняття Державного прапора України
О 9:00 вшанування хвилиною мовчання загиблих внаслідок збройної агресії рф проти України.
З дати набуття чинності указу Президента про загальнонаціональну хвилину мовчання й донині, колектив музею щоденно долучається до проведення хвилини мовчання. (Посилання: https://youtu.be/qT3EOEUi3pA)
О 10:00 виконання Державного гімну України.
День Єднання – символ гуртовності українського народу та віри в Перемогу. Цей день про незламність українців та єднає нас у протидії морально – психологічного тиску з боку агресора.Український народ є автохтонним протягом багатьох тисячоліть, що простежується ще з часів Трипільської культури. Наша самоідентичність, державність формує національну енергію, що вкотре утверджує нескореність та незалежність.
Ми продовжуємо музейні публікації із циклу «Ржищівські замальовки. Люди і долі».
До вашої уваги розповідь про жительку Ржищева Пікулик Галину Василівну, 100 – річний ювілей якої відзначатимемо в цьому році.
Життя кожної людини – це ціла епоха, і на людських долях, як в дзеркалі, відбиваються усі її події. Ми можемо знати сусідів, колег, але залишатися знайомими незнайомцями. А коли життя довжиною в століття і, практично, збігається з історією існування цілої держави, то спогади про нього читаєш, як підручник історії. Але конкретики і місцевого колориту тут набагато більше. Тому потрібно поспішати
«прочитати» цю книгу, бо людині 99 років і її світла пам’ять береже ту інформацію, яку більше не знайдеш ніде, бо нічого немає вічного.
Ржищівчани старшого віку усі знають невисоку, кругленьку, як цибулинка, жіночку, яка 42 роки пропрацювала в дитсадку бухгалтером і комірником, все життя, за вийнятком воєнних років, прожила в самому центрі Ржищева, а її пам’ять і в 99 років береже картини тих подій, які довелося за вік пережити.
Галина Василівна ПІКУЛИК (ДУДКА)
Пікулик (до заміжжя Дудка) Галина Василівна народилася в Ржищеві, на вулиці Солов’їній, 21. 07. 1923 року. Солов’їна була самим серцем Ржищева. В кількох місцях її перетинала глибока канава – водовідвід, бо ця місцина – колишні заливні болота. Після переселення у Ржищів євреїв, їх осушили з допомогою цих канав, і від польського огрудка ( маєтку польських шляхтичів на місці сучасного парку Шевчанка) до пристані вела дорога Солов’їна. А паралельно їй – єврейська вулиця Широка, з 30-их років Леніна, а нині Соборна – сучасний центр Ржищева.
Тільки за часів дитинства Галини садів на цій вулиці було мало, бо ввели податок на садові дерева і кущі. Люди вимушені були знищувати плодові дерева, а на Солов’їній і в районі за канавою (будинки напроти млина ) сади були лише у багатих родин – Петренків (батьків адмірала Петренка), Насіканів, Моспанів.
Родина Дудок була дуже бідною. Мали стару убогу хату, город, з якого жили, курей і поросят. Усі родичі батька жили поряд, недарма куток від Солов’їної до Дніпра називався Дудківщина. Навіть кладовище своє мали – Дудківське.
Батько, Василь Олександрович, був робітником на «Радіаторі». Чавунне виробництво було дуже шкідливе, особливо для легень. Батько захворів туберкульозом, який тоді називали чахоткою. І хоча поруч, біля Дніпра, був тубдиспансер, чахотку майже не лікували. Батько помер, коли Галі було 8 років.
Мама, Поліна Олександрівна, була із родини сусідів Насіканів, усе життя працювала в лікарні санітаркою. Мама залишилася вдовою з чотирма дітьми. Невдовзі старша дочка теж захворіла і померла. Залишилося троє менших – Галинка, Наталя і Льоня. Якби не мамин брат, який дав слово батьку допомагати сиротам, то хто зна, чи й вижили б. Дядько Федір закінчив металургійний інститут у Дніпропетровську в 1935 році. Він навчався разом з Леонідом Брежневим, майбутнім генеральним секретарем ЦККПСС. Вони разом працювали після інституту на металургійному заводі. Коли Брежнев розпочав партійну кар’єру, то Федір Насікан зайняв його посаду головного інженера. Дядько приїжджав у відпустку і перше, що робив, це купував для нас усіх одяг, а основне – книги і учнівське приладдя на рік.
В кінці Солов’їної вже тоді працював дитсадок. Він був цілодобовим, бо батьки багатьох дітей працювали на заводах у нічні зміни. Але ми в садок не ходили, бо поряд жили бабусі. То ж дитинство проходило в іграх на вулиці. Найулюбленішою грою були гилки. Били палицею по м’ячу. Хто перший дожене м’яч, той б’є наступний. Іноді м’яч летів в чужі городи або вікно, за що нам діставалося від господарів.
Як згадує Галина Василівна, вона була дуже жвавою дитиною. В пошуках яблук чи груш лазила в чужі сади, адже ніяких ласощів дітям не купували, а свого садка не було. Вже будучи школяркою, залізла з подругою в садок учителя, який жив за церквою, і нарвала груш. Вчитель прослідкував, куди тікали з грушами діти. Наступного дня дуже боялися йти в школу, але причину матері пояснити не могли. Діти чекали виключення зі школи, адже система репресій в країні набирала обертів, за крадіжку на виробництві чи в колгоспі садили в тюрму. Та вчитель поклав руку на голівку дитини і тихенько попросив більше ніколи такого не робити. З цього часу учитель для неї був прирівняний до Бога.
Із розповіді Пікулик Галини Василівни.
Довоєнний Ржищів постає у пам’яті, як казка. Найяскравіше згадується Паска. Церква працювала весь час. Службу вів старий священник, який жив із сім’єю десь на Маківщині. На Великдень слід було одягати усе нове і чисте. Сходилося багато усякого люду, горіли свічки і пахло воском, ладаном і свіжим хлібом. Навколо церкви і навпроти нашого городу жили євреї, які пригощали нас, дітей, бубликами. У євреїв були свої свята, але вони знали і усі православні, завжди обдаровували дітей. Усі на кутку жили в повазі і дружбі
Іще яскравий спогад – базар! Базарів було кілька. На Оболоні продавали худобу і різну живність. Але усе смачне і пахуче продавалося в центрі. Ми купували на базарі сало, чомусь квасолю, дуже смачне молоко і ряжанку, яку приносила з Панікарчі знайома жінка. Вулиця, на якій в основному жили євреї, називалася Леніна. На ній було багато різних магазинів, але ми там нічого не купували, хіба що, коли приїжджав дядько Федір. І цукерки нам перепадали рідко.
Ржищів довоєнний був дуже гарний. В центрі буяв міський парк. В неділю там грав духовий оркестр. А ще музика лунала із репродуктора на стовпі біля ресторану. Музика була завжди бадьора, і нам, дітям, здавалося, що життя взагалі дуже веселе і щасливе. Працював клуб і в ньому кіно, але нам туди ходу не було, бо в кіно пускали лише по білетах. Зате пляж на Дніпрі був безкоштовний. Правда, на косу працював перевіз. Але ми, дітлахи, усі плавали, як риби, тому на косу добиралися вплав.
Недалеко від нашої хати працював млин. Його будівля і зараз стоїть в занедбаному стані як спогад про промислове минуле Ржищева. Він дуже гуркотів, але без цього гуркоту ми навіть не уявляли нашого кутка. Мама носила до млина зерно молоти на борошно, а ще там дерли різні крупи. Завжди біля млина стояло багато підвід. Поряд працювала пилорама, і там теж стояв гуркіт і пилюка. Це теж було дуже весело.
Невеселим у Ржищеві було лише одне місце – зубний кабінет на Чапаєвці. Це через місток за Легличем. А лікарня у Ржищеві була дуже велика. Це було ціле містечко за огрудком, а за нею уже починалися поля. Поряд – велике польське кладовище. Його занедбані залишки є і зараз, а тоді на ньому стояло багато пам’ятників і гранітних плит. Через кладовище ми бігали до мами на роботу і зовсім його не боялися.
Шкіл у Ржищеві в 30-их роках було дві. Перша школа знаходилася в приміщенні, де зараз гімназія. Там був чудовий двір, сад, багато квітів. Друга школа знаходилася на Оболоні .
Ми з сестрою ходили в першу школу. Директор – Мазур Фелікс Адамович. Усі вчителі були, як нам здавалося, дуже красиві. Директор із сім’єю жив в приміщенні, де після війни розміщувався банк, а зараз музей. Це через канаву від школи. Коли дружині директора треба було іти на уроки, то хтось із учениць сидів із їх дитиною, адже бабусь у них не було. Найчастіше просили мене. Їх дім то був зовсім інший світ, дуже відрізнявся від нашої бідної хати, і я бігла туди з радістю.
Шкільної форми ніякої не було. Замість портфеля я мала полотняну торбинку. В школі працювала велика бібліотека, а підручники купували самі. Бідним дітям давали якийсь одяг і їжу. При школі була велика майстерня, адже школа в той час називалася трудовою. Це пізніше відкрили ФЗУ – фабрично – заводські училища. Воду в школу у відрі приносила технічка, а в класах учні чергували самі. І на городі за школою ми теж працювали. Ні їдальні, ні буфету, ні продовженого дня в школі не було. Зате після уроків щодня працювали гуртки. Ми весь час готували якісь концерти і вечори і з радістю бігали на репетиції. Найяскравішими були новорічні ялинки.
Та почалися страшні 30-і роки. Це пізніше їх назвуть голодомором. Ще у 1931 році мій батько помер від туберкульозу. Померла і моя старша сестра. Мама залишилася вдовою із трьома малолітніми дітьми. І так жили дуже бідно, а тут настав страшний 33-ій рік.
Особливо важко стало восени. Спочатку нам допомагали євреї, які жили через город, за церквою. Вони тримали пекарню, в якій пекли бублики. Але, мабуть, у них забрали запаси борошна, і підгодовувати нас перестали.
Спочатку ми, діти, трагедії не розуміли. Мама із лікарні приносила недоїдки і помиї, які переварювала, і ми їли, як нам здавалося, дуже добрий суп. Такі ж помиї і лушпайки спочатку віддавала мамі і технічка з педучилища, де теж варили студентам якусь їжу. Але з першими заморозками і це закінчилося. Тоді мама загадала нам, дітям, рити землю в городі і на канаві і шукати черв’яків, але лише довгих червоних. Ми збирали їх в банку, де вони скручувалися в тугий живий клубок. Черв’яків ми мили і по одному кидали в кип’ячу воду. Додавали туди ще корінь лопуха. Усякі корінці з канави ми просто жували.
З початком зими у школі дітям почали варити затірку. Це щось схоже на кисіль з муки. По неї ми ходили в будинок біля другої школи, де і зараз є їдальня. Братик у школу не ходив, то йому було найважче. Але врятувала нас і жителів половини Солов’їної стара кобила, яка невідомо звідки прибилася до нашої хати на початку зими. Вона упала у дворі і мама мусіла позвати сусідів, щоб її дорізали. На клячі були одні кості і шкіра, але відвар із них врятував нам усім життя.
У 1939 –му році я захворіла на кір. В школу не ходила цілий рік, тому в 1941 році закінчила лише 9 клас.
22 червня 1941 року, у неділю, ми прийшли в школу. Напередодні здали екзамен і мали прибирати у класі. Було годин 10 ранку, як почули крик і побачили, що по вулиці з центру в напрямку Дніпра бігли люди – по дорозі мимо ясель над Легличем, а не через млин – до пристані. У багатьох були сумки з червоними хрестами. Усі кричать, що почалася війна, бомблять Київ. Ми з подругою, сусідкою, побігли додому. Ніхто не знав, що робити. Хтось сказав, що треба бігти до хреста. Старий козацький хрест і зараз стоїть на Солов’їній під горою. Біля нього був вхід в велике підземелля – частину підземного ходу, що вів від костелу до польського кладовища. Усю війну його потім використовували як сховище. Люди принесли свічки, але їх не палили, бо без вентиляції стояла велика задуха. Ховалися ми в тому підземеллі усю війну, коли були відступи і наступи і через Ржищів проходив фронт. Багато ржищівчан виселяли на ці періоди із Ржищева, але куди було мамі іти з трьома дітьми? Так і пересиділи страшний 41 рік.
Перша бомба в цей же день упала у двір ясель. Від неї залишилася величезна вирва, яку після війни пристосували під погріб. На щастя, приміщення не постраждали. Більше бомбардувань у Ржищеві не було.
В перші дні війни із Ржищева почали масово виїжджати євреї. Мама нас не пускала в центр, але ми знали, що люди виносять усе з магазинів, підводами щось кудись везли із млина.
Перші німці у Ржищеві з’явилися на Маковія, 14 серпня. В приміщенні сільради, де зараз збудований новий будинок культури, відкрили управу. Німців, власне, було небагато. В управі порядкували поліцаї. Почав працювати базар, деякі магазини і церква. Практично ніякої інформації про фронт і про хід війни не було. В приміщенні педучилища і в приміщенні колишнього католицького монастиря навпроти церкви (де був банк «Аваль») облаштували тюрми. Усі люди боялися і сиділи дома. Почали арештовувати працівників заводу «Радіатор». Арештували мого дядька, який був майстром на заводі і комуністом. Дуже катували, арештували його дружину і дітей. Усіх розстріляли. Тіла скидали в канаву. Вони були ледь присипані. Пізніше мама знайшла свого брата і двох його дітей. Вони поховані у братській могилі в парку. Весь 42-ий рік пройшов у страху і невіданні. Лютували поліцаї, які почували себе новими господарями.
Влітку 43-го йшла по дорозі в центр. Підійшов німець, арештував, привів в тюрму в костелі. Там було уже багато молоді. Над вечір до костелу, не дочекавшися додому дітей, почали сходитися матері. Потім вони носили нам їжу і одяг, передавали передачі, на яких ми і жили там два тижні. Всі говорили про відправку в Німеччину. Тут же тримали і арештованих комуністів, і ми бачили, як їх вели на розстріл.
Одного дня приїхали машини. Усю молодь завантажили в кузови і повезли в Кагарлик. Нас везли свої ж поліцаї. Вони сиділи з гвинтівками. Мій сусід підмовляв вискочити на повороті, але я побоялася. А він таки вискочив. І, хоча поліцаї стріляли, йому вдалося втекти. В Кагарлику зразу пересадили в товарні вагони, в яких їхали всю ніч. Куди приїхали, ми не знали, але вишикували усіх на якомусь майданчику . Чекали, поки не приїхали «бауери» – господарі. Нам дуже пощастило, бо ця партія «товару» призначалася для сільськогосподарських робіт, хоча деяких відібрали на фабрику. Пізніше дізналися, що це було місто Еммеріх – ам – Райн (Еммеріх на Рейні) поблизу Дюссельдорфа.
Ми трималися разом із знайомим хлопцем Лисенком Юрієм. На нас палкою показав господар, що приїхав багатим фаетоном. Про те, що будемо просто наймитами на фермі, ми не знали, тому думали, що так нас будуть розстрілювати. Але дуже здивувалися, коли господар нам дав по великому бутерброду. Ми такого ніколи не їли – довгий білий шматок хліба, на ньому тоненький шматок ковбаси (до цього ми їли лише домашню ковбасу, і то на Різдво чи Паску), а зверху великий шматок козиного сиру. Ми їх боялися їсти, а господар показував, що треба їсти і сміявся з нас.
Ми приїхали у великий двір. Пізніше дізналися, що там жили голландці, які приїхали в Германію на заробітки і вже давно працюють на цій фермі. Там нам налили молока, яке ми теж боялися пити, чомусь думали, що нас обов’язково повинні отруїти. А потім відвезли мене на одну ферму, а Юру на іншу. Мені виділили маленьку чисту і затишну кімнату, примусили помитися, дали дерев’яні черевики, бо на фермі усе чисто мили, а було там 60 корів. Усе навколо було набагато краще і багатше, ніж дома, але для мене все здавалося каторгою і я весь час плакала. Керували усім там голландці, а господар приїжджав рідко, і, що важливо, говорив мені, що плакати не треба, закінчиться війна і я, якщо захочу, поїду додому. Одного разу він привіз мені лист від подруги, яка жила поряд у місті і працювала на фабриці. Там жилося нашим набагато важче. Жили в бараках, працювали по 10 – 12 годин. Господар погодився в наступну поїздку взяти мене в місто. Так я зустрілася з землячкою, з якою потім переписувалися. За два роки я вивчила і німецьку, і голландську мови.
Про Перемогу нам сказав господар в червні 45 –го, приїхавши вранці на ферму. І з того дня я чекала перемін, але сама кудись тікати чи іти з ферми не могла, бо не мала ніяких документів. В кінці жовтня рано вранці на фермі з’явилися два наші солдати. Я доїла корови, дуже зраділа, але вони дозволили тільки одягтися, навіть не дали попрощатися з іншими працівниками. Я не розуміла, в чому моя провина. Машиною відвезли в місто в пункт, де збирали інших остарбайтерів. Там зустріла однокласника, який працював на фабриці. Нас розмістили в монастирі, де дві неділі очікували на відправку на батьківщину. Одного дня приїхав наш офіцер, який, як виявилося, був начальником штабу. Він узяв мене у штаб прибиральницею. Я працювала там 4 дні. Дуже сумно усвідомлювати той факт, що ми були абсолютно безправними іграшками як в руках німців, так і наших. Начштабу дав розпорядження за добу підібрати чи пошити для мене плаття, білизну та туфлі. В цей же день прийшло розпорядження про відправку остарбайтерів з Київської області і нас літаком вивезли в Київ.
Києва я практично не бачила, бо якоюсь машиною довезли до пристані, а там пароплавом на ранок уже була в Ржищеві. Ні за що в дорозі ми не платили, бо ні грошей, ніякого майна, ні їжі у мене не було, усе відбулося дуже швидко. На ранок прийшла додому. Мама навіть не дуже здивувалася, бо чекала цього з дня на день – багато ржищівчан – остарбайтерів на той час уже повернулися у Ржищів. І хоча умови життя «там» і дома дуже відрізнялися, ми були щасливі неймовірно.
Ніяких особливих перемін у Ржищеві не було. Це Київ лежав в руїнах, а Ржищів залишався таким, як був до війни, із 43-го року уже відновилася робота усіх закладів і підприємств. Я не бачила жахіть Букринського плацдарму, боїв за звільнення Ржищівщини і першого року відновлення мирного життя. Свідомість намагалася викреслити усе пережите.
Зразу почала шукати роботу. Неподалік від будинку, куди перейшла жити мама з молодшими дітьми, по Солов’їній , навпроти козацького хреста, містилася контора Держстаху. Після війни потрібно було дуже багато грошей на відбудову, тому скрізь уводилися так звані позикові облігації. На підприємствах вони були обов’язкові. Часто замість зарплати видавали облігацію – позиковий документ. А інші люди повинні були їх купувати «добровільно». Страхові агенти мусили ходити по селах, добиратися підводами в любу погоду і пору року, але здати щомісяця певну суму. Особливо важко було вимагати оформити облігації у вдів.
Тут же на Солов’їній знаходилася пожежна частина. Працював там демобілізований із-за поранення Волошин Григорій. Післявоєнна атмосфера була піднесеною, усі чекали щастя, любові як компенсацію за роки лихоліття. Та і чоловіків було мало. Недовго і залицявся, пристав у прийми. А там і донька народилася.
В 1946-му році почали масово повертатися фронтовики, які відчували себе героями – переможцями. Їх почали призначати на різні керівні посади, а за поранення ні нагород, ні відзнак ніхто не давав. Волошин, відчуваючи свою «другосортність», почав випивати. П’янство призвело до розлучення і до того, що його вигнали з роботи.
Однієї зими поїхала в Македони по питаннях займу. Ми тоді самі, без ніякої охорони, перевозили великі суми грошей до банку і дуже боялися грабіжників. В Македонах і познайомилася з Платоном Пікуликом, який повернувся в рідне село майже через 10 років після війни А подальше життя складалося, як у всіх. Одружилися і так у парі прожили більше 40 років. Платон працював спочатку зі мною у Держстрасі, потім головою колгоспу, потім комірником у профтехучилищі. А я після реорганізації Держстраху працювала в санстанції (знаходилася на місці садочка «Сонечко»). Потім пішла на роботу в ясла, тоді в садочок, де пропрацювала 42 роки. Побудували хату на городі батьків, рідні стіни якої гріють мене і понині. Народилася ще одна донечка. А зараз тішать онуки і правнуки.
Від автора:
Бабуся Галини Василівни по материнській лінії прожила 105 років. То ж бажаємо Галині Василівні перевершити цей рекорд, а усій її родині – генетичного довголіття та пам’яті, бо дерево роду, яке має міцне коріння, квітує буйно і живе довго!
До Всесвітнього дня радіо КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей” презентує тематичну публікацію з історії виникнення, розвитку і поширення радіомовлення.
У 2011 році на 36 –й Генеральній конференції міжнародної організації ЮНЕСКО з ініціативи Іспанії було прийняте рішення про відзначення Всесвітнього дня радіо. Дата святкування 13 лютого вибрана тому, що саме в цей день у 1946 році вперше вийшло в ефір «Радіо ООН».
Звісно, винайдення, розвиток і поширення радіомовлення розпочалося значно раніше. Відкриття радіо приписують Миколі Теслі у 1893 році. Винайдене радіо спочатку почало швидко розвиватися як радіотелеграф.
Американський іскровий передавач
Перший радянський “телек” – це приставка, що не оснащувалася власним радіоприймальних трактом і вимагала підключення до звичайного радіоприймача.
Перша спроба передати по радіо людський голос була в 1900 році. Серед країн Європи першою почала радіомовну трансляцію Англія, з лютого 1920 року почали транслюватися дві щоденні програми.
На початку ХХ століття головними засобами зв’язку були дротовий телеграф з «морзянкою» та дротовий телефон. Американський іскровий передавач був випущений лише в 1918 році.
Українське радіо вперше прозвучало в ефірі 16 листопада 1924 року. Уже в грудні1924 року діяли три приймально – передавальні станції. Перша радіомережа в Україні з’явилася в 1928 році. В міста і села потяглися дроти до гучномовців – «колоколів», які встановлювалися на центральній площі.
Серед перших радіоприймачів найпоширенішими були «тарілки» та навушники
У Ржищеві такий «колокол» розміщувався на стовпі біля чайної (сучасне кафе «Леглич»), а радіовузол і телеграф в правому крилі тодішньої пошти, на місці якої зараз побудований дім молитви.
Кількість радіоприймачів стала збільшуватись в УРСР лише під кінець 1930-их pоків, після того, як було удосконалено засоби заглушування радіотранляцій з-за кордону. Надзвичайно поширеним засобом радіомовлення в УРСР були радіовузли та трансляційні радіоточки з репродукторами.
Очолював Ржищівський радіовузол, телефонну станцію та телеграф із 1957 року Вітінський Павло Данилович.
Закінчивши школу радистів, будучи на фронті зв’язківцем, він із монтерами підключали зв’язок і проводили радіо по всіх селах тоді Ржищівського району. Котушки із дротами, монтерські «кігті» і весь обладунок доводилося часто по бездоріжжю тягнути на собі. Але позивний українського радіо «Реве та стогне Дніпр широкий…» лунав завжди з репродукторів о шостій годині ранку.
А в 90-их роках ХХ століття розпочала свою самостійну роботу і радіостанція «Ржищів», кореспондентом, редактором і ведучим якої став Віктор Умрихін. Запросив його на роботу тодішній редактор газети «Ржищів» Павло Малєєв.
Віктор Умрихін
В 1996 році Ржищівська міська рада прийняла рішення про створення радіо як структурного підрозділу ржищівської газети. В. Умрихін згадував, що перша радіопередача вийшла 18 травня 1996 року. Вийшла в «живому ефірі» з використанням бобінного магнітофону. Тоді студія не мала ні приміщення, ні обладнання. До 1997 р. мовлення велося у прямому ефірі. А в 1997р. тодішній депутат облради В. Пасак подарував редакції диктофон, після чого з’явилися перші передачі в запису. З 1996 по 2003 рік із приймачів лунало привітне «Доброго ранку, радіослухачі!».
Змінилися умови, можливості радіомовлення, але залишилися потреби людей в інформації, в душевній розмові, в необхідності орієнтуватися у цьому нелегкому житті та засиллі інтернету. Українське радіо не припиняє свою роботу. І це особливо важливо в умовах сучасної війни, коли з вини російського агресора відбуваються вимушені відключення електрики та не працює інтернет.
Тож ми вітаємо зі святом усіх, хто причетний до роботи на радіо, бажаємо, щоб сучасні трансляції очікували так же, як колись передачі Віктора Умрихіна. І щоб якнайшвидше пролунало після позивних усіх українських радіостанцій: «З Перемогою нас, українці!»
Певно, «Зимові канікули» від музею, що завершуються, подарували численну кількість яскравих емоцій та вражень всім, хто приєднався! Майстер-класи, практикуми, інтерактиви, квести та безліч активностей наповнили канікули цікавинками, де разом з тим учасники навчались новому і дізнавались більше про краєзнавство, археологію та «перлини» експозиції.
Такі проєкти музею мають на меті осучаснити музейну справу, продемонструвати альтернативні методи та форми роботи, а також захопити, зацікавити та презентувати музей по-новому.
Тож завжди раді зустрічі в музеї! Слідкуйте за оновленнями та залишайтеся з нами!
19 січня в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» відбувся майстер – клас – «Браслет нескорених» в рамках проєкту «Зимові канікули».
Участь взяли учні 5-А та 7-А класу ОЗО «Ржищівський ліцей «Лідер». Майстер – клас приурочений Дню Соборності, що відзначає Україна 22 січня.
Нині – це надважливий день, коли українці щохвилини боряться за життя країни. Тож всі присутні стали учасниками історичного екскурсу до Дня Соборності.
Браслет нескорених став справжнім символом незламності та єдності. Разом з тим, діти виготовили браслети для ЗСУ, котрі вже зовсім скоро будуть передані за адресою.
Дякуємо всім, хто долучається до заходів. Разом Переможемо!
Учні 6-Б класу ОЗО «Ржищівський ліцей «Лідер» стали учасниками заходів «Зимових канікул».
Діти відвідали «Зимовий кінозал», де на них чекав не лише перегляд сучасного популярного мультфільму, а й безпрограшна лотерея та смаколики.
Відвідування кінозалу доповнив майстер – клас з виготовлення трендових патріотичних браслетів. Кожен власноруч виготовив прикрасу, що стане слушним сувеніром чи варіантом подарунку.
Натхненно та з користю промайнув час, проведений в музеї. Тож вдячні нашим відвідувачам та завжди раді зустрічі в музеї!
Безперечно, найпопулярнішим форматом «Зимових канікул» стали квести. Так, учні ОЗО «Ржищівський ліцей «Лідер» взяли участь у квесті «Моя археологічна скарбниця».
Квест в музеї – більше, ніж просто челендж. Це можливість доторкнутись до тисячолітніх артефактів, дізнатись про історію краю та познайомитись з цікавинками експозиції.
Безмежно вдячні всім учасникам «Зимових канікул» та завжди чекаємо в музеї!
Особливим попитом під час канікул користуються різноманітні квести від музею. Тож сьогодні учні ОЗО «Ржищівський ліцей «Лідер» стали учасниками квесту «Новорічні пригоди в музеї».
Певно, однією їз провідних діяльностей є екскурсійна. Та нині, популярними в музеї стають інтерактивні квест – екскурсії.
Науковці музею обирають різні методи та форми роботи, що якнайкраще взаємодіють з експозицією. Учням вдалось пройти всі етапи квесту та дізнатись чимало цікавинок.
Кульмінацією стала інсценізація авторської казки. Учасники перевтілились та надзвичайно зацікавлено, з захватом відтворили новорічну сучасну казку.
Підняття Державного прапора України 
