Кожен куточок України має свій голос — особливу мелодію мови, у якій чути історію, побут і характер людей. Так і Ржищівщина розмовляє по-своєму: лагідно, часом кумедно, а головне — щиро. Діалектні слова нашого краю — це не просто звуки, а жива пам’ять про минуле, у якому дзвенять дитячі сміх, пахне свіжоспеченими балабениками і чується мамине « Дитино, лемзяй уже обідати».
У самому Ржищеві часто можна почути слова, що приїжджому здаються дивними.
Топтанка — то не танець, а проста й смачна страва — картопля, розім’ята ложкою з молоком чи олією. «Та зроби вже топтанки, бо голодні!» — казали господині.
Тулька — невелика солона морська рибка. Що дуже смакує із картоплею в мундирах та цибулею , яку дуже полюбляють ржищівчани.
Шкоргати — йти, шкрябаючи ногами по землі. «Сашко йшов повільно, шкоргаючи ногами.»
Балабеники — маленькі млинці чи оладки, які завжди пахнуть теплом і затишком.
А куцафейку(теплий одяг) з кобеняком(капюшоном) одягають місцеві жителі, коли холодно. «Дядько, одягнувши нашвидкуруч кацафейку, побіг відчиняти двері»
Мусолити – це про тих, хто щось довго і нудно робить.
Видриган – людина, яка носить закороткий одяг. «Одягнувся, як той видриган», – насмішкувато звернулась бабуся до онука».
Лемзяти – повільно йти. «Ледве долемзяв додому»
У селі Б. Щучинка мова має свої барви. Там можна почути гурки — так місцеві називають огірки( і не тільки в цьому селі), ослінчик — невеличкий стільчик , на якому люблять посидіти старші люди, дивлячись на тихий двір і річку.
А ось у Ведмедівці свої перлини. Люди там кажуть мнясо, вимовляючи лагідно, по-домашньому; кухвайка, хверма — слова. вимовлені з м’яким подихом сільського говірця, категорично не приймаючи запозичений звук [ф]
У кожному слові — не помилка, а відбиток живого мовлення, традиції, що не зникає.
В Уляниках збереглося колоритне слово пісище — велика піщана ділянка, що розкинулась за селом. Це ж треба ! Ніколи не здогадаєшся!
А у Юшках – свої цікавинки. Слово віхоть – ганчірка, якою фарбували стіни. У Ржищеві віхтиком мили посуд.
У Липовому Розі завжди родять смачні соковиті помидори.
А ще ржищівські старожили переповідають про те, як колись на вулиці, у дворах чи на базарі лунали єврейські жарти, слова на їдиш та меткі прислів’я,що підкреслювали колорит місцевого життя. З часом вони стали невід’ємною частиною народної мови Ржищівщини й досі слугують містянам, щоб влучно висловити свою думку.
Ось деякі з них:
Бейлати – нічого не робити, тинятись без діла,
Хайка – погана хазяйка, нечупара .
А вислів «мішігіне коп» і до цього часу вживають деякі ржищівчани з іронією і ніжним жартом, коли говорять про людину трохи чуднувату, не таку , як усі. «Та він якийсь «мішігіне коп», – постійно щось вигадує.»
Фениберики строїть. Так у Ржищеві характеризують того, хто вередує, кривляється або манірно поводиться, удаючи із себе важливішого, ніж є насправді.
«Та не строй вже фениберики! – ми знаємо, яка ти є насправді»
Слова мого рідного краю — наче намистини, нанизані на нитку часу. Кожне з них пахне ржищівським вітром, дзвенить над Дніпром і зберігає голос предків. Мова Ржищівщини — не музейна пам’ятка, а жива душа краю. І поки звучать наші «топтанки» й «ослінчики», доти житиме пам’ять про людей, що любили своє слово так само, як землю, на якій стоїть їхня хата.
Людмила Бабенко, старший науковий співробітник
Зміст до душі. Згадуються забуті слова, що побутували в нашому регіоні в ХІХ-ХХ ст.
Дякуємо за увагу!