Проєкт”Скриня”

Медійний проєкт «Скриня»

Відображатиме елементи матеріальної і нематеріальної культурної спадщини Київщини та інших регіонів України.

Наша мета поширити знання та інтерес до всього  українського автентичного.

І оскільки  цього річ 7 вересня день автентичного одягу, тобто день традиційного костюму, розпочинаємо ми із зразків одягу Київщини  кінця ХІХ – початку ХХ століття, адже більшість українців не знають, який одяг носили їх предки.

 Наша  музейна етнографічна фондова колекція достатньо різноманітна. Але ми би хотіли не лише популяризувати , а й виготовляти репліки.

Яким було традиційне вбрання жінок правобережної Київщини ?

Яким був побут Київщини та вбрання селян можемо дізнатися завдяки світлинам та дослідженням етнографів. Серед них Олексій Макаренко – український етнограф, фольклорист, Федір Вовк- український антрополог, етнограф, археолого, музеєзнавець, Павло  Чубинський-український етнограф, фольклорист, Дмитро Яворницький- український історик, археолог, етнограф, фольклорист,

Вишиванки найчастіше шилися з лляної, бавовняної або конопляної тканини. Щоправда бавовна стала широко використовуватися лише на початку 20-го століття, до тих пір дана тканина була занадто дорогою.

Головною особливістю вишиванки Київщини був її вільний крій та фасон. Ці сорочки мали широкий поділ, пишні рукава та комірець-стійку. Низ такої вишиванки прикрашали спеціальним орнаментом – зубцями. Жіноча київська вишиванка відрізнялась унікальними орнаментами й кольорами — вона вишивалась синіми та червоними бавовняними нитками

Однією з ключових особливостей київської вишивки було використання спрощених  рослинних орнаментів, їх називали «брокарівськими»(це тема окремого дослідження та повідомлення). У ній домінували геометричні фігури, що віддалено нагадували квітки й рослини. Основними мотивами на сорочках були зірки, ромби й квадрати, з яких складали потрібний візерунок. Але зустрічались і більш деталізовані варіанти, в яких можна було чітко розрізнити:

маки;

грона винограду;

хміль;

чорнобривці.

  Рідше можна було побачити тваринні мотиви. На сорочках вишивали голубів і лелек, метеликів і павичів. Варто також відзначити, що з початком 20 сторіччя традиції окремих регіонів почали змішуватися через масові переселення.

Домінувала техніка вишивки хрестиком, але зустрічалася і гладь.

Буденна, робоча сорочка мала  досить скромну вишивку, лише у місці з’єднання рукава з уставкою.

Спідниця — зшитий жіночий поясний одяг. Спідниці носили на усій території України. Спідниці були найчастіше синього, зеленого, червоного, бурого та білого кольору. Спідниці дівчат червоні або сині внизу прикрашалися галунами золотистого або сріблистого кольору.

Запаска-теж традиційний жіночий одяг, який покривав нижню частину тіла.Часто виконував роль фартуха.На Київщині побутував двоплатовий тип запаски: спочатку пов’язували ширшу та довшу задню частину (чорну або синю), а потім вужчу й коротшу передню. Буденні запаски були однотонними, а святкові — прикрашали тканим орнаментом чи вишивкою.

Плахта на Київщині, як і в інших регіонах Центральної, Східної та Південної України, була частиною традиційного жіночого одягу – незшитого поясного виробу з вовняної клітчастої тканини, яка згодом була замінена спідницями. У кінці 19-го — на початку 20-го століття плахти на Київщині та Лівобережжі ще були в ужитку, хоча візерунки на них стали простішими, а самі вироби – менш розкішними

Фартух, який часто на Київщині теж називали «запаскою» , а ще хвартух, попередниця або попередник ,був обов’язковим елементом жіночого традиційного народного вбрання. Як і сорочка, фартух-запаска (будемо використовувати цю назву як узагальнену) – один з найбільш архаїчних елементів одягу.Фартух був не лише практичним елементом одягу для захисту від забруднень, а й символічним. До плахти носили червоні або сині попередниці, до спідниць та суконь носили білі вишиті фартухи Окрім вишивки, такі фартухи додатково оздоблювали купованим мереживом та горизонтальними защипами між смужками вишивки. Орнамент вишивки на фартухах був таким самим, як на сорочках — рослинні трояндові мотиви. Окрім вишивки, такі фартухи додатково оздоблювали купованим мереживом та горизонтальними защипами між смужками вишивки.

Свита(юпка) – приталений верхній одяг із домотканого сукна, різновиди якого набули значного розвитку в центральних районах України у ХІХ столітті. Майже до початку 20 ст. свита була найпоширенішим жіночим верхнім одягом осінньо-весняного періоду та була поширена майже по всій території України. Цікаво, що свити це був одяг простого населення, міщани та вищі суспільні стани свити не носили.

Обовязковим головним убором, особливо у старших жінок була хустка. З тонкої вовни для прохолодної погоди,  бавовняна — на літо. По периметру такої хустки були набивні різнокольорові квіти.На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. Заміжні жінки носили хустку поверх очіпка, складаючи по діагоналі. Незаміжні – носили без очіпка. Покривали голову так, щоб було видно волосся

На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. Заміжні жінки носили хустку поверх очіпка, складаючи по діагоналі. Незаміжні – носили без очіпка. Покривали голову так, щоб було видно волосся

Очіпок був обов’язковим головним убором для заміжніх жінок і слугував показником їхнього сімейного

статусу . Очіпок допомагав економити на дорогих хустках, які виконували роль його “замінника”. Його форма могла вказувати на статус жінки (невістка, свекруха, вдова). На Київщині носили тверді очіпки з двома “ріжками” спереду, що нагадували форму шапки

Намітка на Київщині, як і в інших регіонах України, це старовинний, традиційний головний убір заміжніх жінок, який уявляє собою довге (до 5 метрів), вузьке (до 50 см) полотнище тонкої прозорої тканини (наприклад, серпанку), що зав’язувався навколо голови поверх очіпка або кибалки. Вона мала оберегове значення, була важливою частиною весільного обряду та символізувала статус одруженої жінки