Щороку 23 серпня, напередодні Дня Незалежності, ми відзначаємо День Державного Прапора України. Це свято — не просто дата в календарі чи привід вивісити стяг на балконі. Сьогодні наш прапор переживає свій абсолютний історичний пік. Ми бачимо його обпаленим на броні українських танків, бачимо на плечах підлітків у звільнених містах, бачимо на флагштоках світових столиць. Світ захоплюється цими двома кольорами.
Але як ми прийшли до цієї точки? З чого все починалося? Як науковий співробітник, я часто запитую себе: чому саме ці два кольори виявилися сильнішими за радянські табори, імперські заборони та століття бездержавності? Сьогодні, напередодні нашого великого свята, ми проведемо історичний екскурс у минуле: зазирнемо у середньовічні літописи, розшифруємо таємниці козацьких хоругов і згадаємо буремний 1918 рік, щоб зрозуміти: наш прапор не просто «став» державним у 1991 році. Він завоював це право у багатовіковій еволюції духу.
Наші пошуки починаються у середньовічній темряві, де народжувалася геральдика. Якщо ми перенесемося у часи Давньої Русі, то єдиного державного стяга ми там не знайдемо. Тоді прапори мали утилітарне значення — це були «знамення» та «чолки», які збирали воїнів докупи в хаосі битви. Вони часто були червоними, трикутними, із зображеннями князівських знаків — двозубців та тризубців.
Але де ж з’являється наше поєднання? Звернімося до офіційних джерел. 1256 рік — заснування Львова князем Данилом Романовичем. Саме Галицько-Волинська держава зафіксувала золото лева на лазуровому тлі як свій офіційний символ. Ці кольори належали до так званої «високої геральдики». Синій символізував вірність, чесність і безумовну чистоту, а золотий — могутність, багатство і справедливість.
Прапор Галицько- Волинського князівства
Саме з цим золотим левом на синьому полі галицькі полки виступили у 1410 році на доленосну Грюнвальдську битву проти тевтонців. Це був перший задокументований вихід нашого колірного тандему на велику міжнародну арену.
Далі історія робить крутий віраж, і ми потрапляємо на Запорозьку Січ. Часто кажуть, що козаки мали виключно малинові стяги. Це гарний міф, але наука каже інше: козацтво було неймовірно строкатим.
У козацьких куренях та полках використовували білі, червоні, зелені, жовті прапори.
Козацький прапор
Проте з кінця XVIII століття синьо-жовте поєднання починає домінувати на хоругвах Війська Запорозького. Сині полотнища із жовтими зірками, хрестами, святими архістратигами та козаками з мушкетами стають звичним явищем. Чому? Бо ці кольори вже тоді сприймалися як традиційні, питомі, шляхетні.
Справжній вибух, коли прапор із геральдичного перетворився на національний, стався у 1848 році. Європу сколихнула «Весна народів».
У Львові створюється Головна Руська Рада — перша українська політична організація. І саме наукові дискусії того часу (так-так, наші колеги-попередники приклали до цього руку!) повернули із забуття символіку Галицько-Волинського князівства. На ратуші Львова вперше замайорів синьо-жовтий стяг.
Уявіть цей момент: піднесення, ламання старих імперських кайданів, і тисячний натовп, який дивиться вгору на прапор, відчуваючи себе не просто підданими, а єдиною нацією. Це була точка неповернення.
А тепер перенесемося у вогняне ХХ століття. 1917 рік. Руйнується Російська імперія, і на залізничних вокзалах Києва, на мітингах у Харкові, Одесі та Полтаві раптом вибухає море синьо-жовтих знамен. Українська Народна Республіка заявляє про своє право на буття.
Саме в цей період наш прапор із народного символу нарешті стає строгим юридичним документом. І тут ми підходимо до головного болю всіх істориків — до сучасного міфу про те, що «Грушевський перевернув прапор», або що «жовто-блакитний прапор принесе Україні щастя, а синьо-жовтий — це занепад». Давайте розберемося раз і назавжди на основі сухих фактів та тогочасних протоколів.
У часи Центральної Ради в умовах революційного хаосу люди використовували прапори хаотично: дехто вішав жовту смугу вгору, дехто — синю. Не було друкарень, які б масово випускали інструкції. Проте 22 березня 1918 року Центральна Рада під головуванням Михайла Грушевського ухвалює закон про Державний прапор УНР. І в тексті чітко зафіксовано: прапор є синьо-жовтим. Синя смуга — вгорі, жовта — внизу.
Коли до влади приходить гетьман Павло Скоропадський, він не «перевертав» прапор, як часто пишуть в аматорських статтях. Протоколи та малюнки військово-морського прапора Української Держави Скоропадського від 18 липня 1918 року чітко показують: у крижі (верхньому кутку) розташований синьо-жовтий національний прапор. Синій колір залишився зверху. Навіть Директорія Симона Петлюри, яка згодом скинула гетьмана, зберегла саме цей синьо-жовтий стандарт.
Чому саме синій колір став верхнім? З погляду класичної європейської геральдики, верхня смуга прапора має відповідати кольору головної фігури герба (золотий Тризуб), а нижня — кольору щита (синє поле). Тобто, за суворим каноном, прапор мав би бути жовто-синім. Але історія розпорядилася інакше. Перемогла романтична, народна інтерпретація. Українці початку ХХ століття бачили в цьому прапорі не середньовічні правила німецьких герольдів, а свій рідний пейзаж: безкрає синє небо над стиглою, золотою пшеничною нивою. І цей поетичний образ виявився сильнішим за будь-які сухі інструкції. Наші предки в окопах під Крутами та в кулеметних розрахунках Армії УНР вмирали саме за синьо-жовтий стяг.
Радянська окупаційна машина намагалася стерти синьо-жовті кольори з пам’яті українців на занепалих руїнах УНР. Вони оголосили наші символи «буржуазно-націоналістичними» та кримінально караними. За знайдений клаптик тканини цих кольорів або за спробу підняти стяг давали реальні й жорстокі терміни — до 10-15 років концтаборів.
Але прапор продовжував жити у глибокому підпіллі. Організація українських націоналістів та бійці УПА у своїх лісових криївках присягали саме під синьо-жовтими стягами. Ці прапори шили вручну, часто з випадкових шматків полотна, фарбуючи їх природними барвниками у польових умовах. Коли радянські спецслужби оточували криївку, повстанці найперше намагалися спалити або надійно сховати свій стяг, щоб він не дістався ворогу наругу.
Ще трагічніша, але водночас велична сторінка — це історія прапора в ГУЛАГу. У таборах Воркути, Кенгіра, Норильська, серед вічної мерзлоти та колючого дроту, українці залишалися українцями. Жінки-політв’язні вишивали маленькі синьо-жовті стрічки та обереги. Знаєте, з чого? Вони потайки, нитка за ниткою, розпускали свій убогий табірний одяг — синю робочу форму та жовтаві підкладки чи хустки. Ці стрічки носили під сорочками, біля самого серця, як символ того, що дух зламати неможливо. Під час знаменитих Кенгірського та Норильського повстань ув’язнені українці піднімали над бараками саморобні синьо-жовті прапори як маніфест своєї гідності перед обличчям тоталітарної смерті.
Кінець 1980-х та початок 1990-х років. Радянська імперія тріщить по швах, ,а синьо-жовті кольори починають повертатися на вулиці українських міст. Це був час неймовірної відваги. Уявіть собі: тільки вчора за цей прапор можна було отримати реальний тюремний термін, а вже 26 квітня 1989 року на мітингу в Чорнобилі ліквідатор Юрій Каришмар вперше відкрито піднімає національний стяг. За кілька місяців, у січні 1990 року, мільйони українців візьмуться за руки від Києва до Львова у Живому ланцюзі Злуки, тримаючи в руках саморобні, пошиті потайки синьо-жовті прапорці.
І ось — доленосне 24 серпня 1991 року. День проголошення Незалежності. О 21:01 до сесійної зали Верховної Ради група народних депутатів на чолі з В’ячеславом Чорноволом заносить величезне синьо-жовте полотнище. Його щойно освятили біля стін парламенту. Цей прапор став символом очищення та тріумфу історичної справедливості. А вже 4 вересня того ж року він вперше офіційно замайорів на куполі Верховної Ради, назавжди змивши з нього
червоно-сині радянські кольори.
Державний прапор заносять до стін Верховної Ради. 4 вересня 1991 рік.
Проте справжня, глибока ментальна еволюція нашого прапора відбулася не в чиновницьких кабінетах. Його сакралізація відбувалася на барикадах Революції Гідності, коли взимку 2014 року синьо-жовті полотнища закривали людей від куль, пахли димом від шин і ставали саванами для перших героїв Небесної Сотні. Саме тоді ми остаточно зрозуміли: це не просто державний атрибут. Це наш щит.
А з 24 лютого 2022 року наш стяг переживає свій абсолютний історичний пік. Він пройшов шлях, який не долав жоден інший прапор світу у ХХІ столітті. Він перестав бути просто ідеально відпрасованою атласною тканиною на офіційних флагштоках. Сьогодні справжній український прапор — інший. Він пахне порохом, землею окопів та солоним потом. Він обпалений вогнем на броні наших танків, він посічений уламками ворожих мін під Бахмутом, Часовим Яром та в степах Запоріжжя.
Український прапор на броні танка
Сьогодні найцінніші прапори — це ті, що розписані маркерами. На них немає золотого шиття, але є дещо цінніше: номери бригад, назви деокупованих міст, автографи побратимів та короткі написи: «Смерть ворогам», «Разом до кінця», «Повертайся живим». Цей прапор бійці акуратно складають під бронежилет біля самого серця, коли йдуть в атаку.
Згадайте ці кадри, від яких перехоплює подих: коли наші воїни заходять у звільнений Херсон, Куп’янськ чи села на Курщині, і перше, що вони роблять — дістають із рюкзаків синьо-жовте полотнище і піднімають його над адміністративними будівлями або вежами зв’язку. І в цей момент літні люди виходять зі своїх домівок, плачуть, цілують цю тканину і кажуть: «Наші прийшли». Бо синьо-жовтий колір сьогодні — це синонім слова «життя». Синонім слова «безпека». Синонім слова «свобода».
Ба більше, наша національна символіка здійснила неймовірний прорив на глобальній арені. Синьо-жовтий двоколор став міжнародним маркером світлої сторони історії. Коли Бранденбурзькі ворота в Берліні, Ейфелева вежа в Парижі чи Емпайр-Стейт-Білдінг у Нью-Йорку підсвічуються нашими кольорами — це не просто акт солідарності. Це визнання того, що український прапор сьогодні символізує сміливість усього вільного світу.
Коли ми відзначаємо День Державного Прапора 23 серпня, ми маємо пам’ятати: за право вивісити цей стяг над своєю хатою чи тримати його в руках у Маріуполі, Херсоні чи Мелітополі тисячі наших людей пройшли крізь катування, тюрми та віддали свої життя. Володимир Рибак, депутат із Горлівки, у 2014 році віддав життя за те, щоб не дати зірвати український прапор із будівлі міськради. Степан Чубенко, шістнадцятирічний воротар із Донецька, був розстріляний бойовиками за синьо-жовту стрічку на рюкзаку.
За кожним грамом синьої та жовтої фарби на нашому полотнищі стоять тонни нашої спільної крові, віри та неймовірної, надлюдської стійкості. Це прапор нації, яку хотіли стерти, але яка розправила плечі і змусила весь світ дивитися вгору — туди, де майорить наше синє небо над нашою золотою нивою.
Слава Україні! Героям Слава!
Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник