Коли ми гортаємо сторінки історії рідного краю, у пам’яті зазвичай виринають величні події, унікальна архітектура чи мальовничі краєвиди. Та справжнє серце і душа громади — це люди, які присвятили їй своє життя.
Напередодні Дня медичного працівника ми хочемо згадати тих, хто у найважчі хвилини хвороби чи скрути ставав для жителів Ржищівщини справжнім ангелом-охоронцем. Наша земля завжди славилася талановитими лікарями. Вони не просто виконували свій обов’язок, а дарували надію. Світлу пам’ять та щиру вдячність залишили по собі видатні медики, серед яких М. В. Павлик, І. А. Пушняк, Л. Я. Лабінська, А. С. Бойко, Г. Л. Зозовський, В. Остапенко та багато інших.
Професія лікаря, медсестри чи фельдшера ніколи не була просто ремеслом. Для медиків нашої громади це стало щоденним служінням, де немає вихідних, а чужий біль відгукується як власний. Багатьох із них уже немає з нами, але їхні імена, теплі цілющі руки, вчасні поради та врятовані життя назавжди закарбувалися в пам’яті вдячних пацієнтів, колег і рідних.
Ці спогади — не просто данина минулому. Це наша спільна історія любові, самопожертви та безмежної вірності своїй клятві. Тож пропонуємо разом розгорнути сторінки пам’яті та згадати тих, хто творив історію медицини Ржищівського краю.
Лікар-професіонал із великим серцем
Ганенко Валентина Борисівна (1923 – 2002)
Із глибокою пошаною та невимовною вдячністю жителі нашого краю згадують лікарку-терапевта Валентину Борисівну Ганенко.
Її життєвий шлях розпочався у 1923 році на далекій Архангельщині. Отримавши диплом Архангельського медичного інституту, молода та сповнена рішучості лікарка розпочала свою практику в суворому заполярному Саамському районі Мурманської області. Проте доля пов’язала її життя з Україною. Чоловік Валентини Борисівни, Андрій, був родом із мальовничого села Ходорів, що на Київщині. Його серце завжди линуло до рідних порогів, тож молода родина разом із маленькою донечкою Галинкою вирішила оселитися на українській землі.
У Ржищеві Валентина Борисівна почала працювати терапевтом у районній лікарні. З перших днів вона зарекомендувала себе як надзвичайно грамотний, вдумливий та досвідчений фахівець. Її високий професіоналізм, чуйність до пацієнтів та відданість справі швидко завоювали щиру повагу й беззаперечний авторитет серед колег. Згодом Валентина Борисівна очолила терапевтичне відділення, а з 1974 по 1976 роки несла відповідальну ношу головного лікаря.
Вона була унікальною особистістю, справжнім лікарем від Бога. Здавалося, її знання та інтуїція могли повернути до життя навіть безнадійних пацієнтів. Як керівник, вона вирізнялася високою вимогливістю — у її відділенні завжди панували залізна дисципліна та бездоганний порядок. Водночас для пацієнтів Валентина Борисівна завжди залишалася втіленням милосердя, даруючи їм щиру увагу, чуйність та безмежну сердечну доброту.
Із спогадів колеги:
«Мені пощастило працювати пліч-о-пліч із Валентиною Борисівною у терапевтичному відділенні. Вона була неймовірно яскравою особистістю — глибоко освіченою, високоорганізованою і водночас надзвичайно лагідною з хворими. Вона вміла одним лише словом вселити хворій людині віру в одужання, вчасно підтримати, знайти потрібні слова заспокоєння й опори».
Із спогадів Л.Ф.Гулової:
«Валентина Борисівна була справжньою людиною своєї епохи — активною, енергійною, здатною впоратися з будь-яким завданням. Вона буквально жила своєю працею, демонструючи найвищий професіоналізм. Була строгою, але завжди справедливою, і до кожного пацієнта вміла знайти свій особливий, неповторний підхід».
У її особистому житті не бракувало труднощів і випробувань, проте домашні негаразди вона залишала за порогом лікарні. Вони ніколи не кидали тіні на її ставлення до колег і не зменшували тієї теплоти, з якою вона зустрічала хворих.
Валентина Борисівна віддано працювала в лікарні до самого виходу на заслужений відпочинок. Для всіх, хто мав щастя її знати, вона назавжди залишилася мудрою, чуйною та надійною людиною — білим Ангелом, який дарував людям найцінніше: здоров’я та віру в щасливе завтра.
Золоті руки лікаря
Пушняк Ілля Андрійович (1931 – 1981)
Кажуть, що справжньому лікарю немає ціни, адже він повертає людині найцінніше — здоров’я та радість життя без болю. Саме таким унікальним фахівцем, лікарем-отоларингологом від Бога, був для Ржищева Ілля Андрійович Пушняк. «Золоті руки» — саме так, із глибокою повагою та любов’ю, говорили про нього місцеві жителі.
Ілля Андрійович володів віртуозною хірургічною майстерністю. Він успішно проводив складні операції з видалення мигдалин і поліпів у дорослих та малечі, повертав пацієнтам можливість вільно дихати й забути про хронічні недуги вуха, горла та носа.
Слава про талановитого ржищівського лікаря швидко розлетілася далеко за межі району. За порятунком до нього їхали люди з навколишніх сіл, сусідніх регіонів і навіть із найвіддаленіших куточків України. Нерідко Іллі Андрійовичу доводилося виправляти чужі помилки — делікатно й філігранно переоперовувати пацієнтів після невдалих втручань у столичних клініках, повертаючи людям довгоочікуване полегшення.
Зі спогадів Л. Г. Апостол:
«В операційний день — а це зазвичай був вівторок — йду вранці на роботу, а біля лікарні вже стоїть ціла вервечка машин, більше десятка, від хірургічного відділення і вниз, аж до дитячого. Операції у нашого лора починалися о сьомій ранку, а додому він повертався вже пізно ввечері. Весь день Ілля Андрійович не відходив від своїх пацієнтів, пильно стежачи за їхнім станом у післяопераційний період, аби запобігти будь-яким ускладненням».
Кожне його хірургічне втручання завершувалося успішно, даруючи хворим омріяне одужання. Ілля Андрійович мав надзвичайно чуйне серце: він ніколи й нікому не відмовляв у допомозі, приймаючи кожного, хто переступав поріг його кабінету.
Особливого підходу вимагали маленькі пацієнти. Налякані болем та медичними інструментами, діти вередували, плакали, а іноді в паніці навіть розпускали руки й штурхали лікаря. Проте Ілля Андрійович разом із асистентом завжди знаходили потрібні слова. Він лагідно заспокоював і вмовляв малечу, ніколи не дозволяючи собі підвищити голос чи виявити роздратування. Його терпіння та професійне самовладання здавалися безмежними.
Зі спогадів Л. Д. Корольової:
«У моїй родині Ілля Андрійович врятував одразу трьох. Він видалив хворі мигдалики моєму шестирічному сину, назавжди позбавивши хлопчика нескінченних ангін та виснажливої гарячки, а також прооперував мого чоловіка та сестру. Сестра приїхала аж із Херсонщини — після того, як ледь не померла від страшного запалення горла. Ми й досі безмежно вдячні цьому Лікарю з великої літери й часто згадуємо його з теплом, хоч відтоді минуло вже понад сорок років».
Скільки операцій провів за своє життя Ілля Андрійович Пушняк? Мабуть, тисячі. Скільком людям він повернув здоров’я, спокій та радість життя! Скільки власних сил, здоров’я та душевного спокою згоріло на цьому жертовному вогнищі професії… Проте справжні лікарі про це ніколи не говорять і на долю не скаржаться. Вони просто виконують свій святий обов’язок.
Зі спогадів О. В. Гудзій:
«Пам’ятаю, була тоді десятирічною школяркою. Я часто хворіла на ангіни та запалення голосових зв’язок. Втомившись від моїх постійних недуг, батько привів мене до кабінету Іллі Андрійовича і рішуче мовив: “Вирвіть їй уже ті гланди, хай нарешті не хворіє!”. У мене від страху серце калатало, мов у сполоханого горобчика. Але лікар м’яко посадив мене у крісло, заспокоїв кількома теплими запитаннями і лише після цього обережно оглянув горло. Його вердикт здивував і мене, і батька: “Видаляти не буду. Вони їй ще потрібні. Без них стане тільки гірше — почнуються бронхіти й запалення легень. Треба просто берегтися й серйозно пролікуватися, тоді вони служитимуть їй ще багато років».
Життєвий шлях Іллі Андрійовича починався просто й звичайно для його покоління. Народився він у селі Карапиші на Миронівщині. Відчувши покликання допомагати людям, після школи вступив до Київської фельдшерської школи, яку успішно закінчив у 1951 році. Згодом продовжив навчання та у 1960 році здобув диплом Дніпропетровського медичного інституту.
Свою лікарську практику молодий отоларинголог розпочав на Дніпропетровщині, проте доля невдовзі повернула його ближче до рідних країв. У 1963 році Ілля Андрійович переїхав до Ржищева. Наступні вісімнадцять років життя він без залишку віддав служінню людям у міській лікарні, ставши для тисяч ржищівчан символом надії та зцілення.
Зі спогадів Любові Григорівни Апостол:
«Одразу після інтернатури я, зовсім молода лікарка-педіатр, приїхала працювати до Ржищівської районної лікарні, медичним директором якої на той час був Ілля Андрійович Пушняк. Навантаження було колосальним: роботи багато, я працювала на три з половиною ставки та ще й очолювала дитяче відділення. База підготовки в мене була хороша, але практичного досвіду катастрофічно бракувало. У моєму відділенні виділили окрему палату для малечі, якій Ілля Андрійович проводив операції. Наша ординаторська була спільною, тож ми часто перетиналися. Він щодня цікавився: “Труднощів немає? Якщо виникнуть — не соромся, запитуй. Завжди радий допомогти порадою”.
Особливо закарбувався в пам’яті один важкий випадок. “Швидка” доправила дитину у вкрай тяжкому стані — плеврит. Потрібно було негайно робити пункцію легень, щоб відкачати рідину. Я ніколи раніше не виконувала цієї маніпуляції самостійно. Розгубилася, адже відповідальність за життя малюка була величезною… У розпачі звернулася до Іллі Андрійовича. Він зреагував миттєво: швидко зібрав консиліум і терміново викликав у лікарню Валентину Борисівну Ганенко. Вона філігранно провела процедуру. Разом ми розписали протокол терапії, і за три тижні інтенсивного лікування дитина повністю одужала.
Ілля Андрійович Пушняк залишився в моїй пам’яті як блискучий професіонал і вмілий організатор. На ранкових п’ятихвилинках, коли колеги звітували про складні випадки, він завжди знаходив правильне рішення, давав чіткі орієнтири та особисто тримав під контролем стан найважчих пацієнтів. З глибокою вдячністю та теплом згадую його і пишаюся, що мала за честь працювати поруч із ним. Він став моїм справжнім наставником. Сьогодні я сама працюю медичною директоркою і у своїй роботі намагаюся в усьому наслідувати його мудрість та людяність».
На превеликий жаль, земний шлях Іллі Андрійовича обірвався дуже рано — йому було лише п’ятдесят. Його відхід став непоправною втратою для родини та болючим ударом для всієї Ржищівської громади. Прощалися з улюбленим лікарем у Будинку культури. Сотні людей прийшли вклонитися його світлій пам’яті, віддати шану справжньому професіоналу, надзвичайно совісній, скромній людині та справжньому інтелігенту.
Зі спогадів Л. Ф. Гулової:
«Стояв холодний березень. Тоді дістати живі квіти було справжнім дивом, тому люди, йдучи провести в останню путь свого лікаря, несли з домівок квітучі вазони…»
Ці живі квіти посеред холодного березня стали символом того тепла, яке Ілля Андрійович усе життя дарував людям. Пам’ять про нього дбайливо бережуть рідні, колеги, пацієнти та земляки — усі, у чиїх серцях він залишив свій добрий і незабутній слід.
Ольга ГУДЗІЙ, завідувачка з основного виду діяльності
Завдяки спогадам бережеться пам’ять про дюдину