Особливо важливо сьогодні відокремлювати документально підтверджені факти від радянської героїчної міфології, яка десятиліттями формувала офіційне трактування битви за Дніпро.

Осінь 1943 року стала одним із найтрагічніших і водночас визначальних періодів в історії Київщини. Після звільнення Лівобережної України радянські війська вийшли до Дніпра. Перед ними постало складне військове завдання — форсувати одну з найбільших річок Європи, закріпитися на її правому березі та розгорнути наступ на Київ.

Одним із ключових районів форсування став Дніпро поблизу Ржищева, Ходорова, Григорівки та Великого Букрина. Саме тут восени 1943 року сформувався комплекс плацдармів, який увійшов в історію під назвою Букринський плацдарм.

За визначенням Енциклопедії історії України, Букринський плацдарм — це ділянка правого берега Дніпра поблизу Великого Букрина, захоплена військами Воронезького фронту під час битви за Дніпро та операції з визволення Києва.

21–22 вересня 1943 року: вихід до Дніпра. У другій половині вересня 1943 року радянські війська просувалися територією Лівобережної України. Передові частини вийшли до Дніпра в районі Букринської луки. За матеріалами Ржищівського археолого-краєзнавчого музею, 21–22 вересня передові загони підійшли до Дніпра та почали захоплювати невеликі плацдарми біля Ржищева, Балико-Щучинки, Великого Букрина, Зарубинців і Григорівки.Форсування здійснювалося поспіхом. Для переправи використовували човни, плоти та різноманітні підручні засоби.

23 вересня: форсування Дніпра. У ніч на 23 вересня розпочалося масове форсування Дніпра. Для переправи використовували діжки, дошки, колоди та інші підручні засоби.У районі Ржищева та Ходорова на правий берег переправлялися передові підрозділи радянських військ. У районі Монастирка діяли групи 10-го танкового корпусу. За матеріалами Ржищівського музею, першими там на правий берег переправилися три групи загальною чисельністю 16 бійців.

24–26 вересня: створення та розширення плацдармів. Німецьке командування швидко усвідомило небезпеку радянських переправ і почало перекидати до району боїв додаткові сили. Радянські війська продовжували нарощувати сили на правому березі. Розвивалися переправи в районах Зарубинців, Григорівки, Ходорова та Великого Букрина.

У ніч з 25 на 26 вересня ще одна велика група радянських військ форсувала Дніпро біля Гребенів та Юшок. Бої за ці населені пункти були надзвичайно важкими. До кінця вересня на правому березі утворився значний за площею плацдарм.Особливості місцевості. Район Букринської луки мав складний для наступу рельєф. Правий берег Дніпра був високим, порізаним ярами та схилами. Це давало оборонцям значні переваги. Дніпро в районі переправи був широким, а круті правобережні схили створювали серйозні труднощі для військ, які намагалися піднятися від води до оборонних позицій.Таким чином, солдатам, які переправляся через річку, доводилося одночасно долати водну перешкоду, крутий берег, мінні поля, кулеметний і артилерійський вогонь противника.

27–29 вересня: важкі бої за плацдарм.Наприкінці вересня на ділянці від Стайок через Ржищів, Ходорів, Великий Букрин і Григорівку розгорнулися запеклі бої.Радянське командування прагнуло розширити плацдарм, створити умови для введення в бій великих сил і подальшого наступу на Київ. Водночас німецьке командування намагалося ліквідувати захоплені плацдарми та не допустити прориву радянських військ у глибину Правобережжя.

Жовтень 1943 року: спроби прориву. У жовтні радянське командування кілька разів намагалося розвинути наступ із Букринського плацдарму в напрямку Києва.Найбільш значні наступальні дії відбувалися 12–15 та 21–23 жовтня.Однак прорвати добре організовану оборону не вдалося. Складний рельєф, потужна оборона та значні втрати ускладнювали подальше просування радянських військ.Поступово військове командування дійшло висновку, що головний удар на Київ доцільніше здійснювати з іншого напрямку.

Лютізький плацдарм і визволення Києва. Поки на Букринському плацдармі тривали важкі бої, радянські війська створили та зміцнили Лютізький плацдарм на північ від Києва.На початку листопада основні сили були перекинуті з Букринського напрямку на північ.3 листопада 1943 року розпочався вирішальний наступ на Київ.

6 листопада 1943 року Київ було визволено.

Таким чином, Букринський плацдарм не став безпосереднім напрямком, з якого було взято Київ. Основний наступ на столицю відбувся з Лютізького плацдарму. Водночас бої на Букринському напрямку були складовою масштабної битви за Дніпро.

Ржищів у подіях осені 1943 року. Для історії Ржищева події вересня 1943 року мають особливе значення.Місто та навколишня територія опинилися в зоні безпосередніх бойових дій і переправ через Дніпро. Назви Ржищів, Ходорів, Григорівка, Балико-Щучинка, Зарубинці, Гребені, Юшки та Великий Букрин нерозривно пов’язані з історією створення та утримання плацдармів.Ржищівський край став важливим районом для подальшого розгортання наступу радянських військ.Саме тут відбувалося одне з найскладніших форсувань Дніпра, створювалися та утримувалися плацдарми, точилися важкі бої за кожен метр правобережної землі.

Букринський плацдарм став важливою складовою битви за Дніпро. Незважаючи на те, що наступ із нього не привів безпосередньо до визволення Києва, події на Букринському напрямку були частиною великої військової операції, яка завершилася встановленням радянського контролю над Києвом 6 листопада 1943 року.

ОСНОВНІ ДАТИ

21–22 вересня 1943 р. — вихід передових радянських частин до Дніпра в районі Ржищева, Букрина та Григорівки.

23 вересня — активне форсування Дніпра та захоплення перших плацдармів.

24–26 вересня — нарощування сил на правому березі та розширення плацдармів.

27–29 вересня — запеклі бої в районі Ржищева, Ходорова, Григорівки, Великого Букрина та інших населених пунктів.

12–15 жовтня — одна з основних спроб наступу з Букринського плацдарму.

21–23 жовтня — чергова спроба розвитку наступу.

Кінець жовтня — початок листопада — перенесення головних зусиль на Лютізький плацдарм.

3 листопада — початок наступу на Київ із північного напрямку.

6 листопада 1943 р. — визволення Києва.

Букринський плацдарм коштував занадто дорого. Наскільки дорого – ще й досі не встановлено. Достеменно назвати реальні втрати у тій битві не є можливим.

Зокрема, у братській могилі села Балико-Щучинки, де споруджено меморіальний комплекс Букринського плацдарму, поховано 3 тисячі 316 бійців Радянської армії.Тіла інших загиблих і досі захоронені в місцевих городах і дворах, в навколишніх лісах та ярах або опинилися під водою створеного в 70-х роках Канівського водосховища.

Букринський плацдарм так і не став ключовим в операції. Про долю загиблих там радянська влада не дуже хотіла пам’ятати, на відміну від успішного Лютізького. А от Букринський плацдарм, навпаки, довгий час обходили мовчанням. Рішення про створення меморіалу у с. Балико-Щучинка (в районі Букринського плацдарму) було прийняте в 70-роки ХХ століття, а меморіал відкрито 1985 року – майже через 40 років після визволення Києва.

Завідувач відділом з основного виду діяльності Ольга Гудзій

Історія України — це не лише сухі літописи великих битв чи життєписи правителів. Справжнє, живе серце нашої землі б’ється у тихих наддніпрянських містечках, які віками тримали на своїх плечах українську ідентичність.

Одним із таких дивовижних куточків, де оживає сива давнина, є Ржищів. Це місто круч, дніпровських вітрів та глибоких історичних таємниць стало особливим магнітом для роду Грушевських — людей, які повернули українцям їхню власну історію та культуру.

Для великого вченого, академіка та голови Центральної Ради Михайла Грушевського Ржищів ніколи не був випадковою точкою на карті. Історик бачив у ньому живий символ і форпост українського духу на Правобережжі. Більше того, ржищівські терени нерозривно пов’язані з діяльністю його талановитого родича — відомого українського церковного діяча, етнографа, фольклориста та педагога Марка Федоровича Грушевського. Неодноразово Михайло Сергійович приїздив у Ржищів погостювати до свого троюрідного брата, що на той час проживав у містечку і служив священиком у місцевій Свято – Троїцькій церкві. Марко Федорович не тільки правив службу, а й збирав народні пісні та вивчав історію краю.

Саме під час цих відвідин та спілкування з родичем видатний історик зібрав матеріал та написав ілюстровану історико – краєзнавчу статтю – нарис «Ржищів», опубліковану 10.06.1910. №23 київської народної газети « Село» (редактор сам М.Грушевський) під скромним підписом-криптонімом «М.Г – ий».

У своїй статті – нарисі «Ржищів» Михайло Сергійович прагнув показати простим українцям, якою величною є їхня земля. Його нарис про Ржищів — це не сухий академічний звіт, а глибока, просякнута поезією та любов’ю, робота. Вчений володів рідкісним даром: за точними історичними фактами він завжди бачив живу красу природи. Свій опис він розпочинає неймовірно мальовнично:

 «В гарній затишній долині над Дніпром притулився Ржищів…Гори, які високою стіною тягнуться правим берегом Дніпра, тут ніби розступаються, творячи затишну котловину, куди стікає невелика річка Леглич, і серед цієї зелені, на фоні синього Дніпра, біліють хати й церкви містечка».

Для історика цей ландшафт був живим організмом. Він тонко відчував, як кручі та близькість до великої річкової артерії формували характер ржищівчан — їхній волелюбний дух та козацьку вдачу.

Центральне місце у краєзнавчих розвідках Михайла Грушевського посідає історія Ржищівського монастиря. Він згадує гетьмана Івана Мазепу, як великого прихильника православної церкви, освіти та церковної пишноти, який підтримав Ржищівський Спасо – Преображенський монастир. Щойно ставши гетьманом, Іван Мазепа видав спеціальну гетьманську грамоту на володіння та землі для Ржищівського монастиря, подарував ікони, ризи й книги.

          Вчений детально аналізує добу XVII століття, коли Україна опинилася під потужним релігійним та культурним тиском Речі Посполитої. У часи, коли православна віра та українська мова витіснялися з публічного простору, саме Ржищів став одним із центрів незламного духовного спротиву.

Аналізуючи заснування монастиря місцевими шляхтичами Вороничами перед початком Хмельниччини, вчений пише:

 « В часи, коли пригнічене й задавлене українське життя шукало собі підпори й охорони в релігійних братствах та монастирях, Ржищівський монастир став тим осередком, навколо якого групувалися місцеві сили, що не хотіли зрікатися своєї народності й віри».

М.С.Грушевський показує, що монастир був справжньою культурною фортецею, де діяла школа й переписувалися книги.

Як головний літописець українського козацтва, автор з особливим захопленням описує, як козаки взяли під свій захист культурні осередки міста. (У Ржищеві стояла Ржищівська сотня Канівського полку). Вони не лише воювали на ржищівських переправах, а й дбали про соціальний розвиток:

«Козацькі полки, що проходили через Ржищів, залишали тут не лише сліди руйнації від воєнних подій, а й акти глибокої побожності та меценатства. Вони брали під свій високий козацький захист місцеві школи для дітей та шпиталі для вбогих, вважаючи це своїм святим обов’язком перед рідним краєм».

Через ці рядки Грушевський – публіцист звертався до свого сучасника у 1910 році, наголошуючи: українське воїнство завжди було захисником освіти, культури та милосердя.

Публікація нарису «Ржищів» у газеті «Село» 1910 року стала першим потужним маніфестом ржищівського краєзнавства. Михайло Грушевський довів, що історія маленького подніпровського містечка є невіддільною і яскравою частиною великого європейського літопису України.

Сьогодні Ржищівська громада свято береже цю спадщину. Символічно, що вулиця Михайла Грушевського в місті є символом вдячності великому Академіку від нащадків тих, про кого він колись так тепло писав. Його слова продовжують жити в назвах наших вулиць, у музейних вітринах та в серці кожного, хто любить свій рідний край.

                                                                                                    Завідувач з основного виду діяльності Гудзій О.В.

Михайло Іллєнко та Ржищів: синергія дніпровських просторів і великого кіно

Є митці, чия творча географія складається не лише з великих міст, кіностудій і знаних культурних центрів. Іноді вона проходить тихими берегами річок, старими вулицями невеликих міст, піщаними островами та місцинами, які на перший погляд можуть здатися звичайними. Для видатного українського кінорежисера, сценариста й педагога Михайла Іллєнка одним із таких особливих просторів став Ржищівський край.

Михайло Герасимович Іллєнко — відомий український кінорежисер, сценарист, актор, заслужений діяч мистецтв України, академік Національної академії мистецтв України. Його творчий шлях тісно пов’язаний з українським кіно, історією та культурною пам’яттю.

Особливе місце у житті та творчості режисера посідає Ржищівський край. Ржищів для Іллєнка був не просто географічною точкою на карті. У його висловлюваннях це місце постає як простір духовного відпочинку, природи, Дніпра і творчого натхнення.

В одному з інтерв’ю журналістка нагадувала режисерові, що він називав Ржищів «духовною столицею України». На це Іллєнко відповів із властивим йому почуттям гумору: «Як столицю світу». Ця коротка репліка промовисто передає особливе ставлення режисера до Ржищева.

Для розуміння цього ставлення важливий і дніпровський простір навколо міста. Ржищівський край — це не лише саме місто, а й мальовничі береги Дніпра, острови, затоплені села, давні поселення та пам’ять людей, чиї життя назавжди пов’язані з цією землею.Зв’язок митця з Ржищевом не обмежувався одним випадковим приїздом чи окремою кінозйомкою. Ржищівщина неодноразово входила в його творче життя, ставала знімальним майданчиком, простором художнього пошуку, місцем зустрічі кінематографа з живою стихією Дніпра та його людьми.

Однією з перших кінематографічних сторінок цього зв’язку став фільм «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди», більш відомий глядачам під короткою назвою «Фучжоу». У спогадах учасників знімального процесу згадується Ржищів. Кінооператор Богдан Вержбицький розповідав, що декорації для фільму будували «у Ржищеві, за Ржищевом…». Зйомки відбувалися також серед дніпровських пісків та островів.

Для Ржищева це не просто цікава примітка до історії українського кіно. Місто та його околиці стали частиною художнього світу стрічки Михайла Іллєнка. Дніпровський простір із його водою, піском, небом і відчуттям безмежності органічно відповідав поетичній, образній мові режисера. Можливо, саме тому Ржищівщина неодноразово поверталася в його творчу географію.Ще одним важливим свідченням цього зв’язку стали зйомки фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь». Стрічка, присвячена драматичній долі українського льотчика, який після війни опинився серед канадських індіанців, стала однією з найпомітніших робіт Михайла Іллєнка.

Серед місць, де працювала знімальна група, згадується і Ржищів.Таким чином, Ржищівщина знову стала частиною великого кінематографічного полотна. Для дослідника місцевої історії особливо цікаво було б установити конкретні локації, де працювала знімальна група, адже за кадром великого кіно завжди залишаються реальні місця, люди та спогади очевидців.

Особливе місце в історії творчих зв’язків Михайла Іллєнка з Ржищевом посідає фільм «Толока».

Тут уже не йдеться лише про вибір натурної локації. У зйомках стрічки брало участь багато місцевих жителів. Для них кіно перестало бути чимось далеким, що народжується на великих студіях, і на певний час увійшло в повсякденне життя міст

Місцеві жителі стали безпосередніми учасниками створення художнього світу «Толоки». Саме цей факт надає зв’язку фільму з Ржищевом особливої ваги. Якщо пейзаж може бути лише тлом, то люди, залучені до знімального процесу, стають частиною історії самого фільму. Їхні спогади, фотографії, можливо, ще не оприлюднені матеріали домашніх архівів можуть стати цінним джерелом для майбутнього краєзнавчого дослідження.

Не менш цікавою є й особиста, людська географія Михайла Іллєнка. За спогадами його племінника Пилипа Іллєнка, режисер проводив час на острові посеред Дніпра навпроти Ржищева — там, де колись існувало село Гусенці. Дніпровський простір був для нього не лише мальовничим краєвидом. Тут він відпочивав, бував із рідними, навчав племінника вітрильного спорту.

Цей острів навпроти Ржищева відкриває ще одну, майже камерну сторінку в історії митця. За великими фільмами, прем’єрами та творчими пошуками постає людина, для якої важливими були вода, вітер, човен і Дніпро. І саме тут, поблизу Ржищева, творчий світ режисера перетинався з його особистим життям.

Зв’язок Михайла Іллєнка з Ржищевом не залишився лише спогадом про минулі десятиліття. У творчому доробку режисера є документальний сюжет «Ржищів. Дрони» (2023), у якому він виступив режисером-оператором. Уже сама назва цієї роботи свідчить: Ржищів знову потрапив у поле його зору — цього разу безпосередньо, як тема документального осмислення.

Отже, якщо простежити творчу та особисту географію Михайла Іллєнка, Ржищівський край постає в ній не випадковою крапкою на карті. Тут знімалися його художні фільми «Фучжоу», «Той, хто пройшов крізь вогонь» і «Толока»; ржищівці брали участь у створенні кінематографічного світу «Толоки»; дніпровські острови навпроти міста були пов’язані з особистим життям режисера; а в 2023 році він знову звернувся до Ржищева в документальному сюжеті «Ржищів. Дрони».

Усе це дає підстави говорити про Ржищівщину як про важливу частину творчої та особистої географії Михайла Іллєнка. Ще багато сторінок цієї історії потребують дослідження. Хто з ржищівців брав участь у зйомках? Де саме стояли декорації? Які місцеві краєвиди залишилися на кіноплівці? Які фотографії та спогади зберігаються в родинних архівах?

Відповіді на ці запитання ще чекають на свого дослідника. І, можливо, саме зібрані в Ржищеві людські спогади, старі фотографії та музейні матеріали дозволять побачити Михайла Іллєнка не лише як видатного українського режисера, а й як митця, чия творча дорога не раз пролягала берегами ржищівського Дніпра.

Сьогодні важливо збирати й зберігати всі матеріали, пов’язані з перебуванням Михайла Іллєнка в Ржищеві: його інтерв’ю, фотографії, відеозаписи, спогади місцевих жителів, матеріали про зйомки, а також документальний сюжет «Ржищів. Дрони».

Такі свідчення поступово складаються в окрему сторінку історії Ржищівського краю — історії, у якій місто постає очима людини українського кіно, яка бачила в ньому не просто мальовниче місце над Дніпром, а особливий духовний простір України.

Щороку 23 серпня, напередодні Дня Незалежності, ми відзначаємо День Державного Прапора України. Це свято — не просто дата в календарі чи привід вивісити стяг на балконі. Сьогодні наш прапор переживає свій абсолютний історичний пік. Ми бачимо його обпаленим на броні українських танків, бачимо на плечах підлітків у звільнених містах, бачимо на флагштоках світових столиць. Світ захоплюється цими двома кольорами.

      Але як ми прийшли до цієї точки? З чого все починалося? Як науковий співробітник, я часто запитую себе: чому саме ці два кольори виявилися сильнішими за радянські табори, імперські заборони та століття бездержавності? Сьогодні, напередодні нашого великого свята, ми проведемо історичний екскурс у минуле: зазирнемо у середньовічні літописи, розшифруємо таємниці козацьких хоругов і згадаємо буремний 1918 рік, щоб зрозуміти: наш прапор не просто «став» державним у 1991 році. Він завоював це право у багатовіковій еволюції духу.

      Наші пошуки починаються у середньовічній темряві, де народжувалася геральдика. Якщо ми перенесемося у часи Давньої Русі, то єдиного державного стяга ми там не знайдемо. Тоді прапори мали утилітарне значення — це були «знамення» та «чолки», які збирали воїнів докупи в хаосі битви. Вони часто були червоними, трикутними, із зображеннями князівських знаків — двозубців та тризубців.

      Але де ж з’являється наше поєднання? Звернімося до офіційних джерел. 1256 рік — заснування Львова князем Данилом Романовичем. Саме Галицько-Волинська держава зафіксувала золото лева на лазуровому тлі як свій офіційний символ. Ці кольори належали до так званої «високої геральдики». Синій символізував вірність, чесність і безумовну чистоту, а золотий — могутність, багатство і справедливість.

Прапор Галицько- Волинського князівства

Саме з цим золотим левом на синьому полі галицькі полки виступили у 1410 році на доленосну Грюнвальдську битву проти тевтонців. Це був перший задокументований вихід нашого колірного тандему на велику міжнародну арену.

      Далі історія робить крутий віраж, і ми потрапляємо на Запорозьку Січ. Часто кажуть, що козаки мали виключно малинові стяги. Це гарний міф, але наука каже інше: козацтво було неймовірно строкатим.

У козацьких куренях та полках використовували білі, червоні, зелені, жовті прапори.

Козацький прапор

Проте з кінця XVIII століття синьо-жовте поєднання починає домінувати на хоругвах Війська Запорозького. Сині полотнища із жовтими зірками, хрестами, святими архістратигами та козаками з мушкетами стають звичним явищем. Чому? Бо ці кольори вже тоді сприймалися як традиційні, питомі, шляхетні.

      Справжній вибух, коли прапор із геральдичного перетворився на національний, стався у 1848 році. Європу сколихнула «Весна народів».

У Львові створюється Головна Руська Рада — перша українська політична організація. І саме наукові дискусії того часу (так-так, наші колеги-попередники приклали до цього руку!) повернули із забуття символіку Галицько-Волинського князівства. На ратуші Львова вперше замайорів синьо-жовтий стяг.

      Уявіть цей момент: піднесення, ламання старих імперських кайданів, і тисячний натовп, який дивиться вгору на прапор, відчуваючи себе не просто підданими, а єдиною нацією. Це була точка неповернення.

А тепер перенесемося у вогняне ХХ століття. 1917 рік. Руйнується Російська імперія, і на залізничних вокзалах Києва, на мітингах у Харкові, Одесі та Полтаві раптом вибухає море синьо-жовтих знамен. Українська Народна Республіка заявляє про своє право на буття.

      Саме в цей період наш прапор із народного символу нарешті стає строгим юридичним документом. І тут ми підходимо до головного болю всіх істориків — до сучасного міфу про те, що «Грушевський перевернув прапор», або що «жовто-блакитний прапор принесе Україні щастя, а синьо-жовтий — це занепад». Давайте розберемося раз і назавжди на основі сухих фактів та тогочасних протоколів.

      У часи Центральної Ради в умовах революційного хаосу люди використовували прапори хаотично: дехто вішав жовту смугу вгору, дехто — синю. Не було друкарень, які б масово випускали інструкції. Проте 22 березня 1918 року Центральна Рада під головуванням Михайла Грушевського ухвалює закон про Державний прапор УНР. І в тексті чітко зафіксовано: прапор є синьо-жовтим. Синя смуга — вгорі, жовта — внизу.

      Коли до влади приходить гетьман Павло Скоропадський, він не «перевертав» прапор, як часто пишуть в аматорських статтях. Протоколи та малюнки військово-морського прапора Української Держави Скоропадського від 18 липня 1918 року чітко показують: у крижі (верхньому кутку) розташований синьо-жовтий національний прапор. Синій колір залишився зверху. Навіть Директорія Симона Петлюри, яка згодом скинула гетьмана, зберегла саме цей синьо-жовтий стандарт.

      Чому саме синій колір став верхнім? З погляду класичної європейської геральдики, верхня смуга прапора має відповідати кольору головної фігури герба (золотий Тризуб), а нижня — кольору щита (синє поле). Тобто, за суворим каноном, прапор мав би бути жовто-синім. Але історія розпорядилася інакше. Перемогла романтична, народна інтерпретація. Українці початку ХХ століття бачили в цьому прапорі не середньовічні правила німецьких герольдів, а свій рідний пейзаж: безкрає синє небо над стиглою, золотою пшеничною нивою. І цей поетичний образ виявився сильнішим за будь-які сухі інструкції.        Наші предки в окопах під Крутами та в кулеметних розрахунках Армії УНР вмирали саме за синьо-жовтий стяг.

     Радянська окупаційна машина намагалася стерти синьо-жовті кольори з пам’яті українців на занепалих руїнах УНР. Вони оголосили наші символи «буржуазно-націоналістичними» та кримінально караними. За знайдений клаптик тканини цих кольорів або за спробу підняти стяг давали реальні й жорстокі терміни — до 10-15 років концтаборів.

      Але прапор продовжував жити у глибокому підпіллі. Організація українських націоналістів та бійці УПА у своїх лісових криївках присягали саме під синьо-жовтими стягами. Ці прапори шили вручну, часто з випадкових шматків полотна, фарбуючи їх природними барвниками у польових умовах. Коли радянські спецслужби оточували криївку, повстанці найперше намагалися спалити або надійно сховати свій стяг, щоб він не дістався ворогу наругу.

Ще трагічніша, але водночас велична сторінка — це історія прапора в ГУЛАГу. У таборах Воркути, Кенгіра, Норильська, серед вічної мерзлоти та колючого дроту, українці залишалися українцями. Жінки-політв’язні вишивали маленькі синьо-жовті стрічки та обереги. Знаєте, з чого? Вони потайки, нитка за ниткою, розпускали свій убогий табірний одяг — синю робочу форму та жовтаві підкладки чи хустки. Ці стрічки носили під сорочками, біля самого серця, як символ того, що дух зламати неможливо. Під час знаменитих Кенгірського та Норильського повстань ув’язнені українці піднімали над бараками саморобні синьо-жовті прапори як маніфест своєї гідності перед обличчям тоталітарної смерті.

        Кінець 1980-х та початок 1990-х років. Радянська імперія тріщить по швах, ,а синьо-жовті кольори починають повертатися на вулиці українських міст. Це був час неймовірної відваги. Уявіть собі: тільки  вчора за цей прапор можна було отримати реальний тюремний термін, а вже 26 квітня 1989 року на мітингу в Чорнобилі ліквідатор Юрій Каришмар вперше відкрито піднімає національний стяг. За кілька місяців, у січні 1990 року, мільйони українців візьмуться за руки від Києва до Львова у Живому ланцюзі Злуки, тримаючи в руках саморобні, пошиті потайки синьо-жовті прапорці.

      І ось — доленосне 24 серпня 1991 року. День проголошення Незалежності. О 21:01 до сесійної зали Верховної Ради група народних депутатів на чолі з В’ячеславом Чорноволом заносить величезне синьо-жовте полотнище. Його щойно освятили біля стін парламенту. Цей прапор став символом очищення та тріумфу історичної справедливості. А вже 4 вересня того ж року він вперше офіційно замайорів на куполі Верховної Ради, назавжди змивши з нього

червоно-сині радянські кольори.

Державний прапор заносять до стін Верховної Ради. 4 вересня 1991 рік.

      Проте справжня, глибока ментальна еволюція нашого прапора відбулася не в чиновницьких кабінетах. Його сакралізація відбувалася на барикадах Революції Гідності, коли взимку 2014 року синьо-жовті полотнища закривали людей від куль, пахли димом від шин і ставали саванами для перших героїв Небесної Сотні. Саме тоді ми остаточно зрозуміли: це не просто державний атрибут. Це наш щит.

      А з 24 лютого 2022 року наш стяг переживає свій абсолютний історичний пік. Він пройшов шлях, який не долав жоден інший прапор світу у ХХІ столітті. Він перестав бути просто ідеально відпрасованою атласною тканиною на офіційних флагштоках. Сьогодні справжній український прапор — інший. Він пахне порохом, землею окопів та солоним потом. Він обпалений вогнем на броні наших танків, він посічений уламками ворожих мін під Бахмутом, Часовим Яром та в степах Запоріжжя.

Український прапор на броні танка

      Сьогодні найцінніші прапори — це ті, що розписані маркерами. На них немає золотого шиття, але є дещо цінніше: номери бригад, назви деокупованих міст, автографи побратимів та короткі написи: «Смерть ворогам», «Разом до кінця», «Повертайся живим». Цей прапор бійці акуратно складають під бронежилет біля самого серця, коли йдуть в атаку.

      Згадайте ці кадри, від яких перехоплює подих: коли наші воїни заходять у звільнений Херсон, Куп’янськ чи села на Курщині, і перше, що вони роблять — дістають із рюкзаків синьо-жовте полотнище і піднімають його над адміністративними будівлями або вежами зв’язку. І в цей момент літні люди виходять зі своїх домівок, плачуть, цілують цю тканину і кажуть: «Наші прийшли». Бо синьо-жовтий колір сьогодні — це синонім слова «життя». Синонім слова «безпека». Синонім слова «свобода».

Ба більше, наша національна символіка здійснила неймовірний прорив на глобальній арені. Синьо-жовтий двоколор став міжнародним маркером світлої сторони історії. Коли Бранденбурзькі ворота в Берліні, Ейфелева вежа в Парижі чи Емпайр-Стейт-Білдінг у Нью-Йорку підсвічуються нашими кольорами — це не просто акт солідарності. Це визнання того, що український прапор сьогодні символізує сміливість усього вільного світу.

     

Коли ми відзначаємо День Державного Прапора 23 серпня, ми маємо пам’ятати: за право вивісити цей стяг над своєю хатою чи тримати його в руках у Маріуполі, Херсоні чи Мелітополі тисячі наших людей пройшли крізь катування, тюрми та віддали свої життя. Володимир Рибак, депутат із Горлівки, у 2014 році віддав життя за те, щоб не дати зірвати український прапор із будівлі міськради. Степан Чубенко, шістнадцятирічний воротар із Донецька, був розстріляний бойовиками за синьо-жовту стрічку на рюкзаку.

За кожним грамом синьої та жовтої фарби на нашому полотнищі стоять тонни нашої спільної крові, віри та неймовірної, надлюдської стійкості. Це прапор нації, яку хотіли стерти, але яка розправила плечі і змусила весь світ дивитися вгору — туди, де майорить наше синє небо над нашою золотою нивою.

Слава Україні! Героям Слава!

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

Щороку, коли літо поволі хилиться до свого завершення, Україна відзначає особливе свято — День пасічника.

19 серпня, згідно з Указом Президента від 1997 року, ми вшановуємо тих, хто не просто працює на пасіці, а оберігає справжню природну магію. Це день, коли природа і людина стають єдиним цілим, а бджолярі, завершивши активний медозбір, готують своїх крилатих вихованців до зимового спокою.

Мед називають «продуктом вічності», і це не просто метафора. Археологи, досліджуючи єгипетські гробниці, знаходили в них запечатані глечики з медом, який навіть через тисячоліття залишався придатним до споживання.

Секрет цієї неймовірної довговічності криється у самому процесі його створення. Бджоли — справжні алхіміки: вони не просто збирають нектар, а завдяки спеціальним ферментам та невтомній роботі крилець доводять продукт до ідеальної концентрації. Низький вміст вологи та природна кислотність створюють середовище, в якому жодна бактерія не має шансу на виживання. Мед — це унікальна цілюща суміш, що містить майже все необхідне для підтримки життя. Він — антисептик, енергетик та справжній еліксир здоров’я.

Хоча висока концентрація цукрів діє як потужний консервант і не дає меду прокиснути чи зіпсуватися, проте тривале зберігання все ж впливає на його якість. З часом частина летких речовин випаровується, через що слабшає аромат, а корисні властивості частково зменшуються. Згідно зі споживчими стандартами, оптимальний термін придатності якісного меду при правильному зберіганні становить 8–12 місяців, хоча окремі сорти можуть зберігати свої властивості роками.

Щоб отримати лише пів кілограма меду, бджолина колонія має здійснити справжній подвиг: відвідати два мільйони квіток та подолати шлях у 90 000 кілометрів. Це еквівалентно тому, щоб двічі облетіти навколо земної кулі! Недарма в народі кажуть: «Працьовита як бджола». Їхня праця — це свідчення неймовірної гармонії та відданості природі.

Наш ржищівський край — це благословенна земля для бджолярства. Поєднання лісостепових ландшафтів, багатого різнотрав’я та живлющих вод Дніпра і його приток створює ідеальні умови для пасік.

Ржищів має свій особливий медовий символ — білу акацію. Акаційовий мед славиться своєю кришталевою прозорістю та витонченим смаком. Недарма гімн нашого міста починається рядками: «У Ржищеві цвітуть акації» — це аромат, що просяк саму історію нашого краю. Від пахучої липи до золотого соняшнику — наша природа щедро ділиться своїми дарами, які працьовиті руки пасічників перетворюють на «рідке золото».

Бджільництво краю  розвивалося століттями, починаючи з часів Київської Русі. Кожен історичний період залишав свій слід.

Уявіть собі густі ліси навколо городищ Іван, Чучин, Стоєк… Тут процвітало бортництво. Дикі бджоли жили прямо в дуплах вікових дубів та сосен. Бортники видовбували і штучні дупла ( борті), щоб збільшити збір меду. Мітили їх особистими знаками (які передавали у спадок!). Бортництво було не просто промислом, а стратегічною справою. Мед і віск цінувалися на вагу золота — це була внутрішня валюта, якою платили данину та торгували з усім світом.З часом ліси вирубали під поля, і лісове бортництво почало згасати. Але українці не здалися: селяни почали вирубувати шматки дупел разом із бджолами і ставити їх прямо біля хат. Так з’явилися перші «колодні вулики». Мати кілька таких колод на подвір’ї у Ржищеві та навколишніх селах стало справою честі для кожного господаря.

У першій половині XIX століття наш земляк із сусідньої Чернігівщини Петро Прокопович зробив революцію світового масштабу — винайшов перший у світі розбірний рамковий вулик. Це розділило історію бджільництва на «до» і «після»: мед тепер можна було забирати, не знищуючи цілу бджолосім’ю, а обсяги збору зросли в рази!

У радянські часи приватні пасіки заганяли в колгоспи, але селяни все одно тримали «для себе» по кілька вуликів. А коли в 90-х усе розпалося, бджільництво знову повернулося додому — у формат сімейних ферм.

Отже, ми пройшли довгий шлях: від видовбаних у дубах дупел-бортів, через революційні рамкові вулики Петра Прокоповича, крізь складні часи колективізації, аж до сучасних родинних ферм

Нині на Ржищівщині бджільництво розвивається переважно у форматі приватних сімейних пасік та невеликих локальних господарств , які виробляють мед та продукти бджільництва. Більшість пасік функціонує на присадибних ділянках або вивозяться на медозбір у поля та лісові масиви району.

Одну з таких пасік доглядає Ніна Ничипорівна Єгорченко – пасічниця, вчителька і просто чуйна людина, що присвятила більшу частину свого життя бджільництву.

Ніна Ничипорівна все своє свідоме життя проживає у місті Ржищів. За словами пані Ніни з родичів у неї не залишилося нікого, окрім бджілок. Заради них вона продовжує жити, радіти кожному дню, кожній краплинці меду та можливості займатися улюбленою справою. Адже робота пасічника це не лише про заробіток на більш гідне життя, а й про турботу та увагу, і просто бути потрібним людям.

Сьогодні бджільництво — це поєднання традицій та інновацій: від «сну на вуликах» та апітерапії (це коли ти лягаєш на спеціальні лежаки прямо поверх вуликів: гудіння бджіл і біополе лікують нерви краще за будь-які антидепресанти, а сон там — просто космічний) до ексклюзивного крем-меду та екзотичних міксів (наприклад, горіхи в меду чи забрус), які знаходить поціновувачів далеко за межами України. 

Україна — один із лідерів світового медовиробництва: кожна сьома тонна «солодкого золота» на планеті має українське коріння. І наш край робить у цей успіх вагомий внесок.

Бджільництво на Ржищівщині — це жива історія, яку ми можемо буквально скуштувати на смак. День пасічника для нас — це не просто професійне свято. Це нагадування про наше коріння, про неймовірну працьовитість наших пращурів, про те, як важливо цінувати природу та про нашу відповідальність перед майбутнім, всіляко підтримувати сучасних українських виробників. Плекаючи традиції бджільництва, ми зберігаємо саму душу нашої рідної Ржищівщини, роблячи її ще багатшою, солодшою та квітучішою. 

Тож купуйте натуральне, їжте на здоров’я і пам’ятайте: поки на нашій землі цвітуть акації й працюють бджоли — життя триває!

Гудзій О.В., Завідувачка відділом з основного виду діяльності

                 Архітектурні пам’ятки часів Хрещення Русі

                           (До Дня Хрещення Русі-України)

      15 липня Україна відзначає День Хрещення Русі-України — одну з найважливіших подій нашої історії. У 988 році князь Володимир Великий запровадив християнство як державну релігію. Хрещення Київської Русі стало епохальною цивілізаційною подією, яка докорінно змінила вектор розвитку держави. Політично-культурна інтеграція з Європою дала потужний поштовх для будівництва перших кам’яних сакральних та фортифікаційних споруд, які сьогодні є гордістю нашої культурної спадщини.

      Першими визначними пам’ятками того часу стали Десятинна церква, Софійський собор у Києві, Києво-Печерська лавра, Спасо-Преображенський та Борисоглібський собори у Чернігові, Золоті ворота. Сьогодні ми розповімо про деякі із них.

                              Десятинна церква (989–996 рр.)

                                               Десятинна церква.

      Це перший кам’яний сакральний об’єкт Русі. Свою назву храм отримав через те, що князь Володимир виділяв на його зведення та утримання десяту частину власних прибутків (десятину). Для будівництва запросили візантійських зодчих («майстрів із грек»).Храм мав унікальне внутрішнє оздоблення: мармурові колони, мозаїчні підлоги та привезене з Корсуня (Херсонеса) церковне начиння. Церква була задумана як княжа усипальниця. Саме тут поховали самого Володимира Великого, його дружину — візантійську принцесу Анну, а також перенесли сюди прах княгині Ольги.

      Археологічні дослідження вказують, що первісна споруда зазнавала кількох перебудов. За архітектурним типом це був багатокупольний хрестово-купольний храм, оточений з трьох сторін галереями. Під час розкопок виявлено унікальну плінфу (давню тонку цеглу), фрагменти фрескової штукатурки та мармурові деталі.

Споруду повністю зруйнурували орди хана Батия у 1240 році, коли храм став останнім оплотом оборони киян. Спроба відбудови у ХІХ столітті в чужорідному псевдовізантійському стилі була невдалою, і згодом радянська влада знесла й ту будівлю.

      Сьогодні територія пам’ятки національного значення повністю музеєфікована — на поверхні трасуванням викладено автентичні контури фундаменту Х століття. Побачити залишки фундаменту можна у самому серці столиці за адресою: м. Київ, вул. Володимирська.

                  Софійський собор (Софія Київська, 1011–1037 рр.)

                                                          Софійський собор

      Це величний монументальний храм, закладений князем Ярославом Мудрим як непорушний символ могутності та духовного злету держави. Головний митрополичий собор Русі, названий на честь Святої Софії — Премудрості Божої, успадкував свою назву від славетного константинопольського собору. Він ста справжнім серцем Київської держави: під його склепінням збиралося гамірне київське віче, у залах приймали іноземних послів, а в тиші келій творилися перші літописи. Саме тут, при соборі, Ярослав Мудрий заснував першу відому на Русі бібліотеку, запаливши вогонь книжної мудрості.

      Головною святинею і серцем храму є п’ятиметрова мозаїка Богородиці Оранти, відома в народі як «Нерушима стіна». Розташована у головному вівтарі, вона зачаровує дивовижним оптичним ефектом — її глибокий, проникливий погляд супроводжує глядача, у який би куточок храму він не відійшов. А на стінах собору час залишив живі голоси минулого: тисячі графіті — побутових, молитовних та історичних написів, подряпаних звичайними людьми та членами княжої родини.

      Наприкінці XVII — на початку XVIII століть, за щирої підтримки гетьмана Івана Мазепи, собор одягнув нові пишні шати у стилі українського бароко. Кількість його бань зросла до 19, а стіни засяяли білизною. Сьогодні ця перлина архітектури визнана світовим надбанням і включена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, діючи як державний музей-заповідник.

                                   Золоті ворота (1037 р.)

                                                Золоті ворота                                                                                                                                                                                       

       Це головний парадний в’їзд до стародавнього Києва, тріумфальна брама та неприступний щит величної столиці. Золоті ворота зводилися одночасно із Софійським собором, закладаючи глибокий сакральний та ідеологічний фундамент у серце міста. Вони красномовно демонстрували кожному гостю статус і захищеність столиці, яка відтепер перебувала під надійним крилом християнства. Над самою брамою височіла витончена Благовіщенську церква, щоб кожен подорожній ще здалеку бачив: він переступає поріг благословенного християнського міста.

      Потужна двоярусна споруда вражала своєю монументальністю, відкриваючи перед світом проїзну арку завширшки до 7,5 метрів. Давні майстри звели цю фортецю, використовуючи вишукану змішану кладку (opus mixtum). У ній тонке мереживо плінфи перепліталося з міццю гранітних валунів та шиферу, наче сама історія єднала ці камені міцним вапняно-цем’янковим розчином на віки.

      Проте безжальний час та ворожі навали не пошкодували споруду, перетворивши її на мовчазні руїни. Лише у 1982 році, до славетного 1500-річчя Києва, над автентичними залишками стін постав величний павільйон-реконструкція. Він дбайливо сховав у собі стародавні камені та повністю відтворив первісний об’єм брами й золотоверхої надбрамної церкви. Сьогодні ця легендарна брама живе новим життям як популярний і улюблений музей, де кожен може доторкнутися до вічності.

      Києво-Печерська лавра (Успенський собор, 1073–1089 рр.)

                                                         Києво-Печерська лавра

      Це не просто монастир, а справжня колиска українського чернецтва та неопалима купина нашої духовності. Заснована у 1051 році преподобними Антонієм і Феодосієм у темряві дніпровських печер, обитель невдовзі розправила могутні крила на сонячних пагорбах Києва, перетворившись на величну Лавру. Композиційним і духовним серцем цього ансамблю став Успенський собор , який послужив сакральним прообразом для десятків монастирських храмів по всій Давній Русі.

      Зведення собору, закладеного коштом князя Святослава Ярославича, було овіяне дивовижними легендами. За свідченням Києво-Печерського патерика, сама Богородиця у Влахернському храмі Константинополя з’явилася грецьким зодчим, вручивши їм золото, мощі святих та золотий пояс варяга Шимона як мірило для майбутніх стін, і відправила їх у Київ. В оздобленні храму розквітла унікальна печерська художня школа: поруч із візантійськими майстрами тут творив перший канонізований руський іконописець — преподобний Аліпій, чиї мощі й досі покояться у Ближніх печерах. Храм вражав тогочасний світ ефектним поєднанням фресок та мерехтливих смальтових мозаїк.

      Лаврська святиня ділила зі своїм народом усі радісні й трагічні часи. Вона пережила руйнівний землетрус 1230 року та монгольську навалу 1240-го, згодом одягнула розкішні барокові шати, але у листопаді 1941 року, в часи Другої світової війни, Успенський собор було варварськи підірвано.

      Проте духовний фундамент знищити неможливо. Напередодні нового тисячоліття, у 2000 році, Велику Печерську церкву було з попелу відбудовано в усій її первісній бароковій величі. Сьогодні цей унікальний архітектурний комплекс, внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, знову є місцем паломництва та символом незламної сили українського духу.

Собор Святого Михаїла (Михайлівський Золотоверхий монастир, 1108–1113 рр.)

                                                       Собор Святого Михайла

      Цей святий храм постав на київських пагорбах на честь Архістратига Михаїла — грізного воєводи небесного воїнства, покровителя Києва та захисника княжого війська. Замовником будівництва став онук Ярослава Мудрого, князь Святополк Ізяславич. Собор став справжньою революцією в архітектурі Русі: він став першим в історії храмом, чию баню покрили чистим сусальним золото. Саме цей сонячний спалах на тлі київського неба започаткував славетну традицію «золотоверхого» Києва.

      За своєю структурою це був величний хрестово-купольний шестистовпний храм. Проте справжнє диво ховалося всередині: його інтер’єр славився легендарними «михайлівськими мозаїками та фресками». Вони вирізнялися особливою експресією, живим рухом та динамікою, що знаменувало народження нової, самобутньої художньої школи Київської Русі.

      У XVII–XVIII століттях монастирський комплекс розквітнув новими барвами, розбудувавшись у пишному стилі українського бароко. Проте ХХ століття принесло страшну трагедію: у 1937 році тоталітарна радянська влада варварськи підірвала собор, намагаючись стерти пам’ять про духовне коріння народу. Лише дивом перед цим святотатством унікальні мозаїки (зокрема, славетну постать Дмитрія Солунського) вдалося демонтувати та зберегти у музейних фондах.

      Але світло не згасло. У 1997–1998 роках Михайлівський собор повністю відбудували з нуля у його величних барокових формах, користуючись збереженими старовинними кресленнями. Сьогодні цей відроджений із попелу золотоверхий велетень є головним духовно-адміністративним центром Православної Церкви України, символом незламності та вічного оновлення.

                 Земляні замки та фортеці (Літописні Городища) Київщини

     Поза межами історичного серця Києва, на просторах сучасної Київської області, наземних кам’яних споруд домонгольського періоду в їхньому первісному вигляді майже не залишилося. Спустошлива монгольська навала 1240 року та криваві вихори воєн пізніших епох безжально стерли з лиця землі квітучі міста-фортеці Поросся та Придніпров’я. Проте земля Київщини досі береже пам’ять про велич предків: вона багата на унікальні підземні лабіринти, могутні земляні фортифікації (городища) та святині, підняті з руїн на автентичних фундаментах часів Русі.

                   Печерні скити та колиска чернецтва

      Ще до того, як заснувати легендарну Києво-Печерську лавру, преподобний Антоній Печерський закладав таємні печерні скити на тогочасних київських землях. Археологи відшукали на Київщині десятки залишків давньоруських підземних келій та усамітнених церков (зокрема, в урочищах біля річок Стугна та Рось), де в тиші й молитві ховалися перші ченці-аскети.

      Одна з таких печер, за переказами, існувала на схилах сучасного міста Ржищева. Саме тут зимував преподобний Антоній, повертаючись зі святого Афону. Згодом на місці його палкої молитви ченці створили затишний скит, який із роками переріс у величний Ржищівський Спасо-Преображенський монастир, що й донині височіє над Дніпром.

                     Застави та вартові міста Ржищева

      Оскільки Ржищів перебував у самому центрі залізної оборонної лінії Давньої Русі, навколо нього збереглися унікальні фортифікаційні пам’ятки. Найвідоміші серед них — Стоєк, Чучин та величні залишки літописного міста-фортеці Іван, про яке з трепетом згадують монаші патерики ХІІ століття та безсмертна «Повість минулих літ». Тут і сьогодні можна на власні очі побачити глибокі рови та потужні оборонні вали княжої доби, які колись надійно закривали підступи до Києва з півдня. Під час розкопок цієї цитаделі археологи підняли з землі натільний хрестик — німе свідчення того, що за цими валами молилися у храмі, який згодом згорів у вогні ворожих навал.

      Грізною вартою на підступах до столиці стояло й одне з найбільших городищ-застав на річці Стугна. Попри своє прадавнє язичницьке минуле, у часи розквіту Русі воно перетворилося на ключовий сторожовий пост могутньої оборонної лінії, зведеної волею князя Володимира Великого.

                   Городище літописного міста Юр’їв (м. Біла Церква)

      На славетній Замковій горі у Білій Церкві час зупинився у потужних культурних пластах та фундаментах першого кам’яного собору XI століття. Саме цей собор і дав місту його сучасне ім’я. Протягом століть мандрівники бачили на пагорбі білі кам’яні стіни зруйнованого давньоруського храму і називали це місце просто — «Біла Церква».

      А заснував це місто-фортецю у 1032 році великий князь Ярослав Мудрий, нарікши його Юр’євом на честь свого християнського імені Юрій.

                          Історико-архітектурний Переяслав

      У давні віки Переяслав гордо височів як третє за значенням та могутністю місто Київської Русі. Сьогодні подих тієї епохи живить Михайлівську церкву (відбудовану у XVII столітті), яка стоїть безпосередньо на автентичних, намолених фундаментах грандіозного Михайлівського собору 1089 року. У таємничому підкліті цієї церкви нині відкрито унікальний Музей архітектури Переяслава доби Київської Русі. Спустившись туди, кожен мандрівник може віч-на-віч зустрітися з історію: торкнутися залишків стародавнього мурування з червоної плінфи та розгледіти у напівтемряві вцілілі фрагменти фресок і мозаїк.

      Прийняття християнства наприкінці X століття не просто змінило релігійну карту Східної Європи — воно народило унікальну, величну й монументальну архітектурну мову України-Русі. Пройшовши дивовижний шлях від перших сміливих експериментів запрошених візантійських майстрів у стінах Десятинної церкви до розквіту самобутньої, зрілої місцевої школи у Борисоглібському соборі, зодчество княжої доби закарбувало в камені золотий вік нашої держави.

      Сьогодні, коли Україна у вогні виборює своє священне право на майбутнє, ці стародавні храми, тихі печери, вікові вали та золотоверхі собори тримають нас, мов надійний історичний якір. Вони крізь тисячоліття голосно нагадують кожному з нас: хто ми є, наскільки глибоким і міцним є наше коріння та яку грандіозну, святу спадщину ми зобов’язані захистити, зберегти й передати наступним поколінням.

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

Коли ми гортаємо сторінки історії рідного краю, у пам’яті зазвичай виринають величні події, унікальна архітектура чи мальовничі краєвиди. Та справжнє серце і душа громади — це люди, які присвятили їй своє життя.

Напередодні Дня медичного працівника ми хочемо згадати тих, хто у найважчі хвилини хвороби чи скрути ставав для жителів Ржищівщини справжнім ангелом-охоронцем. Наша земля завжди славилася талановитими лікарями. Вони не просто виконували свій обов’язок, а дарували надію. Світлу пам’ять та щиру вдячність залишили по собі видатні медики, серед яких М. В. Павлик, І. А. Пушняк, Л. Я. Лабінська, А. С. Бойко, Г. Л. Зозовський, В. Остапенко та багато інших.

Професія лікаря, медсестри чи фельдшера ніколи не була просто ремеслом. Для медиків нашої громади це стало щоденним служінням, де немає вихідних, а чужий біль відгукується як власний. Багатьох із них уже немає з нами, але їхні імена, теплі цілющі руки, вчасні поради та врятовані життя назавжди закарбувалися в пам’яті вдячних пацієнтів, колег і рідних.

Ці спогади — не просто данина минулому. Це наша спільна історія любові, самопожертви та безмежної вірності своїй клятві. Тож пропонуємо разом розгорнути сторінки пам’яті та згадати тих, хто творив історію медицини Ржищівського краю.

Лікар-професіонал із великим серцем

Ганенко Валентина Борисівна (1923 – 2002)

Із глибокою пошаною та невимовною вдячністю жителі нашого краю згадують лікарку-терапевта Валентину Борисівну Ганенко.

Її життєвий шлях розпочався у 1923 році на далекій Архангельщині. Отримавши диплом Архангельського медичного інституту, молода та сповнена рішучості лікарка розпочала свою практику в суворому заполярному Саамському районі Мурманської області. Проте доля пов’язала її життя з Україною. Чоловік Валентини Борисівни, Андрій, був родом із мальовничого села Ходорів, що на Київщині. Його серце завжди линуло до рідних порогів, тож молода родина разом із маленькою донечкою Галинкою вирішила оселитися на українській землі.

У Ржищеві Валентина Борисівна почала працювати терапевтом у районній лікарні. З перших днів вона зарекомендувала себе як надзвичайно грамотний, вдумливий та досвідчений фахівець. Її високий професіоналізм, чуйність до пацієнтів та відданість справі швидко завоювали щиру повагу й беззаперечний авторитет серед колег. Згодом Валентина Борисівна очолила терапевтичне відділення, а з 1974 по 1976 роки несла відповідальну ношу головного лікаря.

Вона була унікальною особистістю, справжнім лікарем від Бога. Здавалося, її знання та інтуїція могли повернути до життя навіть безнадійних пацієнтів. Як керівник, вона вирізнялася високою вимогливістю — у її відділенні завжди панували залізна дисципліна та бездоганний порядок. Водночас для пацієнтів Валентина Борисівна завжди залишалася втіленням милосердя, даруючи їм щиру увагу, чуйність та безмежну сердечну доброту.

Із спогадів колеги:

«Мені пощастило працювати пліч-о-пліч із Валентиною Борисівною у терапевтичному відділенні. Вона була неймовірно яскравою особистістю — глибоко освіченою, високоорганізованою і водночас надзвичайно лагідною з хворими. Вона вміла одним лише словом вселити хворій людині  віру в одужання, вчасно підтримати, знайти потрібні слова заспокоєння й опори».

Із спогадів Л.Ф.Гулової:

«Валентина Борисівна була справжньою людиною своєї епохи — активною, енергійною, здатною впоратися з будь-яким завданням. Вона буквально жила своєю працею, демонструючи найвищий професіоналізм. Була строгою, але завжди справедливою, і до кожного пацієнта вміла знайти свій особливий, неповторний підхід».

У її особистому житті не бракувало труднощів і випробувань, проте домашні негаразди вона залишала за порогом лікарні. Вони ніколи не кидали тіні на її ставлення до колег і не зменшували тієї теплоти, з якою вона зустрічала хворих.

Валентина Борисівна віддано працювала в лікарні до самого виходу на заслужений відпочинок. Для всіх, хто мав щастя її знати, вона назавжди залишилася мудрою, чуйною та надійною людиною — білим Ангелом, який дарував людям найцінніше: здоров’я та віру в щасливе завтра.

                                      Золоті руки лікаря

                              Пушняк Ілля Андрійович (1931 – 1981)

Кажуть, що справжньому лікарю немає ціни, адже він повертає людині найцінніше — здоров’я та радість життя без болю. Саме таким унікальним фахівцем, лікарем-отоларингологом від Бога, був для Ржищева Ілля Андрійович Пушняк. «Золоті руки» — саме так, із глибокою повагою та любов’ю, говорили про нього місцеві жителі.

Ілля Андрійович володів віртуозною хірургічною майстерністю. Він успішно проводив складні операції з видалення мигдалин і поліпів у дорослих та малечі, повертав пацієнтам можливість вільно дихати й забути про хронічні недуги вуха, горла та носа.

Слава про талановитого ржищівського лікаря швидко розлетілася далеко за межі району. За порятунком до нього їхали люди з навколишніх сіл, сусідніх регіонів і навіть із найвіддаленіших куточків України. Нерідко Іллі Андрійовичу доводилося виправляти чужі помилки — делікатно й філігранно переоперовувати пацієнтів після невдалих втручань у столичних клініках, повертаючи людям довгоочікуване полегшення.

Зі спогадів Л. Г. Апостол:

«В операційний день — а це зазвичай був вівторок — йду вранці на роботу, а біля лікарні вже стоїть ціла вервечка машин, більше десятка, від хірургічного відділення і вниз, аж до дитячого. Операції у нашого лора починалися о сьомій ранку, а додому він повертався вже пізно ввечері. Весь день Ілля Андрійович не відходив від своїх пацієнтів, пильно стежачи за їхнім станом у післяопераційний період, аби запобігти будь-яким ускладненням».

Кожне його хірургічне втручання завершувалося успішно, даруючи хворим омріяне одужання. Ілля Андрійович мав надзвичайно чуйне серце: він ніколи й нікому не відмовляв у допомозі, приймаючи кожного, хто переступав поріг його кабінету.

Особливого підходу вимагали маленькі пацієнти. Налякані болем та медичними інструментами, діти вередували, плакали, а іноді в паніці навіть розпускали руки й штурхали лікаря. Проте Ілля Андрійович разом із асистентом завжди знаходили потрібні слова. Він лагідно заспокоював і вмовляв малечу, ніколи не дозволяючи собі підвищити голос чи виявити роздратування. Його терпіння та професійне самовладання здавалися безмежними.

Зі спогадів Л. Д. Корольової:

«У моїй родині Ілля Андрійович врятував одразу трьох. Він видалив хворі мигдалики моєму шестирічному сину, назавжди позбавивши хлопчика нескінченних ангін та виснажливої гарячки, а також прооперував мого чоловіка та сестру. Сестра приїхала аж із Херсонщини — після того, як ледь не померла від страшного запалення горла. Ми й досі безмежно вдячні цьому Лікарю з великої літери й часто згадуємо його з теплом, хоч відтоді минуло вже понад сорок років».

Скільки операцій провів за своє життя Ілля Андрійович Пушняк? Мабуть, тисячі. Скільком людям він повернув здоров’я, спокій та радість життя! Скільки власних сил, здоров’я та душевного спокою згоріло на цьому жертовному вогнищі професії… Проте справжні лікарі про це ніколи не говорять і на долю не скаржаться. Вони просто виконують свій святий обов’язок.

Зі спогадів О. В. Гудзій:

«Пам’ятаю, була тоді десятирічною школяркою. Я часто хворіла на ангіни та запалення голосових зв’язок. Втомившись від моїх постійних недуг, батько привів мене до кабінету Іллі Андрійовича і рішуче мовив: “Вирвіть їй уже ті гланди, хай нарешті не хворіє!”. У мене від страху серце калатало, мов у сполоханого горобчика. Але лікар м’яко посадив мене у крісло, заспокоїв кількома теплими запитаннями і лише після цього обережно оглянув горло. Його вердикт здивував і мене, і батька: “Видаляти не буду. Вони їй ще потрібні. Без них стане тільки гірше — почнуються бронхіти й запалення легень. Треба просто берегтися й серйозно пролікуватися, тоді вони служитимуть їй ще багато років».

Життєвий шлях Іллі Андрійовича починався просто й звичайно для його покоління. Народився він у селі Карапиші на Миронівщині. Відчувши покликання допомагати людям, після школи вступив до Київської фельдшерської школи, яку успішно закінчив у 1951 році. Згодом продовжив навчання та у 1960 році здобув диплом Дніпропетровського медичного інституту.

Свою лікарську практику молодий отоларинголог розпочав на Дніпропетровщині, проте доля невдовзі повернула його ближче до рідних країв. У 1963 році Ілля Андрійович переїхав до Ржищева. Наступні вісімнадцять років життя він без залишку віддав служінню людям у міській лікарні, ставши для тисяч ржищівчан символом надії та зцілення.

Зі спогадів Любові Григорівни Апостол:

«Одразу після інтернатури я, зовсім молода лікарка-педіатр, приїхала працювати до Ржищівської районної лікарні, медичним директором якої на той час був Ілля Андрійович Пушняк. Навантаження було колосальним: роботи багато, я працювала на три з половиною ставки та ще й очолювала дитяче відділення. База підготовки в мене була хороша, але практичного досвіду катастрофічно бракувало. У моєму відділенні виділили окрему палату для малечі, якій Ілля Андрійович проводив операції. Наша ординаторська була спільною, тож ми часто перетиналися. Він щодня цікавився: “Труднощів немає? Якщо виникнуть — не соромся, запитуй. Завжди радий допомогти порадою”.

Особливо закарбувався в пам’яті один важкий випадок. “Швидка” доправила дитину у вкрай тяжкому стані — плеврит. Потрібно було негайно робити пункцію легень, щоб відкачати рідину. Я ніколи раніше не виконувала цієї маніпуляції самостійно. Розгубилася, адже відповідальність за життя малюка була величезною… У розпачі звернулася до Іллі Андрійовича. Він зреагував миттєво: швидко зібрав консиліум і терміново викликав у лікарню Валентину Борисівну Ганенко. Вона філігранно провела процедуру. Разом ми розписали протокол терапії, і за три тижні інтенсивного лікування дитина повністю одужала.

Ілля Андрійович Пушняк залишився в моїй пам’яті як блискучий професіонал і вмілий організатор. На ранкових п’ятихвилинках, коли колеги звітували про складні випадки, він завжди знаходив правильне рішення, давав чіткі орієнтири та особисто тримав під контролем стан найважчих пацієнтів. З глибокою вдячністю та теплом згадую його і пишаюся, що мала за честь працювати поруч із ним. Він став моїм справжнім наставником. Сьогодні я сама працюю медичною директоркою і у своїй роботі намагаюся в усьому наслідувати його мудрість та людяність».

На превеликий жаль, земний шлях Іллі Андрійовича обірвався дуже рано — йому було лише п’ятдесят. Його відхід став непоправною втратою для родини та болючим ударом для всієї Ржищівської громади. Прощалися з улюбленим лікарем у Будинку культури. Сотні людей прийшли вклонитися його світлій пам’яті, віддати шану справжньому професіоналу, надзвичайно совісній, скромній людині та справжньому інтелігенту.

Зі спогадів Л. Ф. Гулової:

«Стояв холодний березень. Тоді дістати живі квіти було справжнім дивом, тому люди, йдучи провести в останню путь свого лікаря, несли з домівок квітучі вазони…»

Ці живі квіти посеред холодного березня стали символом того тепла, яке Ілля Андрійович усе життя дарував людям. Пам’ять про нього дбайливо бережуть рідні, колеги, пацієнти та земляки — усі, у чиїх серцях він залишив свій добрий і незабутній слід.           

Ольга ГУДЗІЙ, завідувачка з основного виду діяльності

                 Архітектурні пам’ятки часів Хрещення Русі

                           (До Дня Хрещення Русі-України)

      15 липня Україна відзначає День Хрещення Русі-України — одну з найважливіших подій нашої історії. У 988 році князь Володимир Великий запровадив християнство як державну релігію. Хрещення Київської Русі стало епохальною цивілізаційною подією, яка докорінно змінила вектор розвитку держави. Політично-культурна інтеграція з Європою дала потужний поштовх для будівництва перших кам’яних сакральних та фортифікаційних споруд, які сьогодні є гордістю нашої культурної спадщини.

      Першими визначними пам’ятками того часу стали Десятинна церква, Софійський собор у Києві, Києво-Печерська лавра, Спасо-Преображенський та Борисоглібський собори у Чернігові, Золоті ворота. Сьогодні ми розповімо про деякі із них.

                              Десятинна церква (989–996 рр.)

Десятинна церква.

      Це перший кам’яний сакральний об’єкт Русі. Свою назву храм отримав через те, що князь Володимир виділяв на його зведення та утримання десяту частину власних прибутків (десятину). Для будівництва запросили візантійських зодчих («майстрів із грек»).Храм мав унікальне внутрішнє оздоблення: мармурові колони, мозаїчні підлоги та привезене з Корсуня (Херсонеса) церковне начиння. Церква була задумана як княжа усипальниця. Саме тут поховали самого Володимира Великого, його дружину — візантійську принцесу Анну, а також перенесли сюди прах княгині Ольги.

      Археологічні дослідження вказують, що первісна споруда зазнавала кількох перебудов. За архітектурним типом це був багатокупольний хрестово-купольний храм, оточений з трьох сторін галереями. Під час розкопок виявлено унікальну плінфу (давню тонку цеглу), фрагменти фрескової штукатурки та мармурові деталі.

Споруду повністю зруйнурували орди хана Батия у 1240 році, коли храм став останнім оплотом оборони киян. Спроба відбудови у ХІХ столітті в чужорідному псевдовізантійському стилі була невдалою, і згодом радянська влада знесла й ту будівлю.

      Сьогодні територія пам’ятки національного значення повністю музеєфікована — на поверхні трасуванням викладено автентичні контури фундаменту Х століття. Побачити залишки фундаменту можна у самому серці столиці за адресою: м. Київ, вул. Володимирська.

                  Софійський собор (Софія Київська, 1011–1037 рр.)

Софійський собор

      Це величний монументальний храм, закладений князем Ярославом Мудрим як непорушний символ могутності та духовного злету держави. Головний митрополичий собор Русі, названий на честь Святої Софії — Премудрості Божої, успадкував свою назву від славетного константинопольського собору. Він ста справжнім серцем Київської держави: під його склепінням збиралося гамірне київське віче, у залах приймали іноземних послів, а в тиші келій творилися перші літописи. Саме тут, при соборі, Ярослав Мудрий заснував першу відому на Русі бібліотеку, запаливши вогонь книжної мудрості.

      Головною святинею і серцем храму є п’ятиметрова мозаїка Богородиці Оранти, відома в народі як «Нерушима стіна». Розташована у головному вівтарі, вона зачаровує дивовижним оптичним ефектом — її глибокий, проникливий погляд супроводжує глядача, у який би куточок храму він не відійшов. А на стінах собору час залишив живі голоси минулого: тисячі графіті — побутових, молитовних та історичних написів, подряпаних звичайними людьми та членами княжої родини.

      Наприкінці XVII — на початку XVIII століть, за щирої підтримки гетьмана Івана Мазепи, собор одягнув нові пишні шати у стилі українського бароко. Кількість його бань зросла до 19, а стіни засяяли білизною. Сьогодні ця перлина архітектури визнана світовим надбанням і включена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, діючи як державний музей-заповідник.

                                   Золоті ворота (1037 р.)

Золоті ворота                                                                                                                                                                                       

       Це головний парадний в’їзд до стародавнього Києва, тріумфальна брама та неприступний щит величної столиці. Золоті ворота зводилися одночасно із Софійським собором, закладаючи глибокий сакральний та ідеологічний фундамент у серце міста. Вони красномовно демонстрували кожному гостю статус і захищеність столиці, яка відтепер перебувала під надійним крилом християнства. Над самою брамою височіла витончена Благовіщенську церква, щоб кожен подорожній ще здалеку бачив: він переступає поріг благословенного християнського міста.

      Потужна двоярусна споруда вражала своєю монументальністю, відкриваючи перед світом проїзну арку завширшки до 7,5 метрів. Давні майстри звели цю фортецю, використовуючи вишукану змішану кладку (opus mixtum). У ній тонке мереживо плінфи перепліталося з міццю гранітних валунів та шиферу, наче сама історія єднала ці камені міцним вапняно-цем’янковим розчином на віки.

      Проте безжальний час та ворожі навали не пошкодували споруду, перетворивши її на мовчазні руїни. Лише у 1982 році, до славетного 1500-річчя Києва, над автентичними залишками стін постав величний павільйон-реконструкція. Він дбайливо сховав у собі стародавні камені та повністю відтворив первісний об’єм брами й золотоверхої надбрамної церкви. Сьогодні ця легендарна брама живе новим життям як популярний і улюблений музей, де кожен може доторкнутися до вічності.

      Києво-Печерська лавра (Успенський собор, 1073–1089 рр.)

Києво-Печерська лавра

      Це не просто монастир, а справжня колиска українського чернецтва та неопалима купина нашої духовності. Заснована у 1051 році преподобними Антонієм і Феодосієм у темряві дніпровських печер, обитель невдовзі розправила могутні крила на сонячних пагорбах Києва, перетворившись на величну Лавру. Композиційним і духовним серцем цього ансамблю став Успенський собор , який послужив сакральним прообразом для десятків монастирських храмів по всій Давній Русі.

      Зведення собору, закладеного коштом князя Святослава Ярославича, було овіяне дивовижними легендами. За свідченням Києво-Печерського патерика, сама Богородиця у Влахернському храмі Константинополя з’явилася грецьким зодчим, вручивши їм золото, мощі святих та золотий пояс варяга Шимона як мірило для майбутніх стін, і відправила їх у Київ. В оздобленні храму розквітла унікальна печерська художня школа: поруч із візантійськими майстрами тут творив перший канонізований руський іконописець — преподобний Аліпій, чиї мощі й досі покояться у Ближніх печерах. Храм вражав тогочасний світ ефектним поєднанням фресок та мерехтливих смальтових мозаїк.

      Лаврська святиня ділила зі своїм народом усі радісні й трагічні часи. Вона пережила руйнівний землетрус 1230 року та монгольську навалу 1240-го, згодом одягнула розкішні барокові шати, але у листопаді 1941 року, в часи Другої світової війни, Успенський собор було варварськи підірвано.

      Проте духовний фундамент знищити неможливо. Напередодні нового тисячоліття, у 2000 році, Велику Печерську церкву було з попелу відбудовано в усій її первісній бароковій величі. Сьогодні цей унікальний архітектурний комплекс, внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, знову є місцем паломництва та символом незламної сили українського духу.

Собор Святого Михаїла (Михайлівський Золотоверхий монастир, 1108–1113 рр.)

Собор Святого Михайла

      Цей святий храм постав на київських пагорбах на честь Архістратига Михаїла — грізного воєводи небесного воїнства, покровителя Києва та захисника княжого війська. Замовником будівництва став онук Ярослава Мудрого, князь Святополк Ізяславич. Собор став справжньою революцією в архітектурі Русі: він став першим в історії храмом, чию баню покрили чистим сусальним золото. Саме цей сонячний спалах на тлі київського неба започаткував славетну традицію «золотоверхого» Києва.

      За своєю структурою це був величний хрестово-купольний шестистовпний храм. Проте справжнє диво ховалося всередині: його інтер’єр славився легендарними «михайлівськими мозаїками та фресками». Вони вирізнялися особливою експресією, живим рухом та динамікою, що знаменувало народження нової, самобутньої художньої школи Київської Русі.

      У XVII–XVIII століттях монастирський комплекс розквітнув новими барвами, розбудувавшись у пишному стилі українського бароко. Проте ХХ століття принесло страшну трагедію: у 1937 році тоталітарна радянська влада варварськи підірвала собор, намагаючись стерти пам’ять про духовне коріння народу. Лише дивом перед цим святотатством унікальні мозаїки (зокрема, славетну постать Дмитрія Солунського) вдалося демонтувати та зберегти у музейних фондах.

      Але світло не згасло. У 1997–1998 роках Михайлівський собор повністю відбудували з нуля у його величних барокових формах, користуючись збереженими старовинними кресленнями. Сьогодні цей відроджений із попелу золотоверхий велетень є головним духовно-адміністративним центром Православної Церкви України, символом незламності та вічного оновлення.

                 Земляні замки та фортеці (Літописні Городища) Київщини

     Поза межами історичного серця Києва, на просторах сучасної Київської області, наземних кам’яних споруд домонгольського періоду в їхньому первісному вигляді майже не залишилося. Спустошлива монгольська навала 1240 року та криваві вихори воєн пізніших епох безжально стерли з лиця землі квітучі міста-фортеці Поросся та Придніпров’я. Проте земля Київщини досі береже пам’ять про велич предків: вона багата на унікальні підземні лабіринти, могутні земляні фортифікації (городища) та святині, підняті з руїн на автентичних фундаментах часів Русі.

                   Печерні скити та колиска чернецтва

      Ще до того, як заснувати легендарну Києво-Печерську лавру, преподобний Антоній Печерський закладав таємні печерні скити на тогочасних київських землях. Археологи відшукали на Київщині десятки залишків давньоруських підземних келій та усамітнених церков (зокрема, в урочищах біля річок Стугна та Рось), де в тиші й молитві ховалися перші ченці-аскети.

      Одна з таких печер, за переказами, існувала на схилах сучасного міста Ржищева. Саме тут зимував преподобний Антоній, повертаючись зі святого Афону. Згодом на місці його палкої молитви ченці створили затишний скит, який із роками переріс у величний Ржищівський Спасо-Преображенський монастир, що й донині височіє над Дніпром.

                     Застави та вартові міста Ржищева

      Оскільки Ржищів перебував у самому центрі залізної оборонної лінії Давньої Русі, навколо нього збереглися унікальні фортифікаційні пам’ятки. Найвідоміші серед них — Стоєк, Чучин та величні залишки літописного міста-фортеці Іван, про яке з трепетом згадують монаші патерики ХІІ століття та безсмертна «Повість минулих літ». Тут і сьогодні можна на власні очі побачити глибокі рови та потужні оборонні вали княжої доби, які колись надійно закривали підступи до Києва з півдня. Під час розкопок цієї цитаделі археологи підняли з землі натільний хрестик — німе свідчення того, що за цими валами молилися у храмі, який згодом згорів у вогні ворожих навал.

      Грізною вартою на підступах до столиці стояло й одне з найбільших городищ-застав на річці Стугна. Попри своє прадавнє язичницьке минуле, у часи розквіту Русі воно перетворилося на ключовий сторожовий пост могутньої оборонної лінії, зведеної волею князя Володимира Великого.

                   Городище літописного міста Юр’їв (м. Біла Церква)

      На славетній Замковій горі у Білій Церкві час зупинився у потужних культурних пластах та фундаментах першого кам’яного собору XI століття. Саме цей собор і дав місту його сучасне ім’я. Протягом століть мандрівники бачили на пагорбі білі кам’яні стіни зруйнованого давньоруського храму і називали це місце просто — «Біла Церква».

      А заснував це місто-фортецю у 1032 році великий князь Ярослав Мудрий, нарікши його Юр’євом на честь свого християнського імені Юрій.

                          Історико-архітектурний Переяслав

      У давні віки Переяслав гордо височів як третє за значенням та могутністю місто Київської Русі. Сьогодні подих тієї епохи живить Михайлівську церкву (відбудовану у XVII столітті), яка стоїть безпосередньо на автентичних, намолених фундаментах грандіозного Михайлівського собору 1089 року. У таємничому підкліті цієї церкви нині відкрито унікальний Музей архітектури Переяслава доби Київської Русі. Спустившись туди, кожен мандрівник може віч-на-віч зустрітися з історію: торкнутися залишків стародавнього мурування з червоної плінфи та розгледіти у напівтемряві вцілілі фрагменти фресок і мозаїк.

      Прийняття християнства наприкінці X століття не просто змінило релігійну карту Східної Європи — воно народило унікальну, величну й монументальну архітектурну мову України-Русі. Пройшовши дивовижний шлях від перших сміливих експериментів запрошених візантійських майстрів у стінах Десятинної церкви до розквіту самобутньої, зрілої місцевої школи у Борисоглібському соборі, зодчество княжої доби закарбувало в камені золотий вік нашої держави.

      Сьогодні, коли Україна у вогні виборює своє священне право на майбутнє, ці стародавні храми, тихі печери, вікові вали та золотоверхі собори тримають нас, мов надійний історичний якір. Вони крізь тисячоліття голосно нагадують кожному з нас: хто ми є, наскільки глибоким і міцним є наше коріння та яку грандіозну, святу спадщину ми зобов’язані захистити, зберегти й передати наступним поколінням.

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

15 липня Україна відзначає День Української Державності, встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року № 423 з метою утвердження понад тисячолітніх традицій українського державотворення.  Історія нашого державотворення сягає своїми витоками української середньовічної держави Русь, центром якої був Київ. Прийняття Київським князем Володимиром у 988 році християнства стало для України цивілізаційним вибором. Це сприяло піднесенню культури, освіти, дало поштовх розвитку кириличної писемності. Саме у день вшанування пам’яті видатного державотворця Київського князя Володимира Великого та у День Хрещення Київської Руси–України  встановлено День Української Державності. 

Усе почалося з Києва. У 9 столітті саме з центром у Києві сформувалася середньовічна держава – Русь. Упродовж наступних кількох століть Руссю у широкому значенні називалася вся територія, де визнавали владу київських князів. Але у вузькому значенні під Руссю знали землі середнього Подніпров’я довкола Києва. Землі на північному сході, де згодом сформувалось Московське князівство, в ті часи називали Заліссям. Імперські амбіції Росії з’явилися значно пізніше. Україна не повинна страждати через хвору фантазію сусідів.

Україна та Росія розвивалися за різних історичних умов, мали впливи різних сусідів. Витоки всього українського, російського, білоруського та, значною мірою, і литовського народів – у середньовічній Русі. Проте їх формування у наступні століття проходили за різних історичних умов. Це визначило суттєві культурні, політичні, світоглядні відмінності, а також окремі мови, зокрема українську і російську.

Україна – країна демократичних традицій. Після монгольської навали у 13 столітті історичні долі територій сучасних України та Росії остаточно розійшлися. Українські терени продовжували розвиватися у європейському контексті. Демократія, самоврядування та європейське право, релігійна терпимість, пошанування приватної власності. Це визначило політичну культуру мешканців. Більшість цих ознак зберігалися в козацькій державі – Гетьманщині. Північно-східні землі колишньої Русі увійшли до складу монгольської Золотої Орди. На формування політичної культури Московського князівства мали визначальний вплив ординські порядки і традиції з возвеличенням правителя і повною йому покорою, абсолютним домінуванням держави, відсутністю приватної власності на землю й общинними порядками.

Україна – не «молодший брат». Комуністичною пропагандою були сформовані чіткі шаблони для розгляду історії України. Передусім, вона мала бути придатком російської історії. Історичні події в Україні мали дублювати російські процеси. При цьому бути менш масштабними, другорядними. Але ця пропаганда не мала нічого спільного з реальністю.

Україна – європейська країна. Російська пропаганда наголошує на дружбі народів, спільній боротьбі, ворогові, який заважає Україні та Росії бути разом. Але не існує ніякого ворога. Є чіткий вибір українців – бути у Європейському Союзі.

Українська культура – унікальна та самодостатня. У шаблонах російської пропаганди найважливішими в діяльності українських митців мали бути їхня дружба з російськими майстрами й орієнтир на російські зразки. Усе, що не вписувалося в ці  шаблони, – або маргіналізувалося, або відверто дискредитувалося. Та українці вільні й у своєму творчому виборі та ніколи не підтримували ідеологію «русского міра».

Міфи про «братні народи» чи «єдиний народ» – абсолютно штучні. Концепція «братніх народів – це хворий витвір радянської пропаганди на заміну російської імперської концепції «триєдиного народу». Це спроба насильно прив’язати українську історію до російської та заперечити право українців і білорусів на власний історичний вибір. Після Євромайдану це абсолютно втратило сенс. Нині, щоб обґрунтувати і виправдати агресію проти Українського народу, кремлівська пропаганда почала говорити про «єдиний народ». Вони вплітають сюди й захист православ’я. Адже Росія визнає лише Московський патріархат. Ти ми – не єдиний народ, і ніколи ним не були.

Україна не залежить від Росії, як би Росії цього не хотілося. Українці швидко почали скидати з себе ярмо енергетичної залежності. Росія не змогла прикувати нас до газових труб. Анексія Криму та події на сході України також значно обвалили рівень доброго ставлення до Росії. Російські пропагандисти давно знали, що між державами палають мости. Тож постійно вигадували міфи про те, чому ми маємо «бути разом» на правах «молодшого брата». Але Україна самостійна!

Українці – сучасна політична нація. Путінські пропагандисти ніяк не второпають, що українці живуть не в Росії 19 століття, а в Європі 21-го. Відновлення незалежності України відбулось у 1991 році. Відновлення громадянської нації з українським етнокультурним і лінгвістичним ядром.

Інфографіка створена Міністерством культури та інформаційної політики у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті

Історія українського державотворення сягає своїми джерелами Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Саме Русь заклала фундамент державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Традиції Русі у розбудові загальноєвропейського культурно-релігійного простору продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.

Знання історії нашого державотворення в усій тяглості є потужною силою проти маніпуляцій історичними фактами в умовах інформаційної війни РФ проти України.
Реальна історія спростовує фейки російської пропаганди, буцімто українці та росіяни – єдиний народ, а Україна – штучна нежиттєздатна держава. Тому нинішня війна – це не лише боротьба за майбутнє нашої держави, а й за її минуле, національну незалежність та ідентичність.
 

Рибальство для нашого краю — це не просто хобі чи промисел, а частина культурного коду, яка формувала побут, кухню та навіть характер місцевих жителів протягом століть.

Історичний екскурс «Як ловили рибу наші предки»

Унікальні археологічні знахідки на Іван-горі в Ржищеві є ідеальним історичним фундаментом. Вони доводять, що рибний промисел на цих дніпровських кручах безперервно існував тисячоліттями — від трипільців до жителів літописного міста-фортеці Іван.

ЧИМ ЛОВИЛИ РИБУ РЖИЩІВСЬКІ ПРАЩУРИ?

Перші рибалки Ржищівщини: доба Трипілля (IV тис. до н. е.)

Історія рибальства у нашому регіоні сягає корінням у глибоку давнину. Завдяки дослідженням видатного археолога Вікентія Хвойки, який у 1901 році проводив розкопки на землях між Ржищевом та Балико-Щучинкою, було виявлено два унікальні риболовецькі гачки, виготовлені з кістки.

Ця знахідка офіційно підтверджує, що понад 5000 років тому місцеві трипільці не лише займалися землеробством, а й активно рибалили.

Окрім кістяних гачків, археологи регулярно знаходять глиняні та кам’яні грузила для сіток. Це свідчить про те, що вже в мідно-кам’яному віці наші предки володіли технологією плетіння неводів та сітей, виловлюючи велику рибу прямо в дніпровських плавнях.

Середньовічний промисел міста-фортеці Іван (XI–XIII ст.)

Новий етап розквіту рибальства на Іван-горі припадає на часи Київської Русі, коли тут височіло літописне місто-фортеця Іван (уперше згадане в Іпатіївському літописі під 1151 роком).

 Під час масштабних археологічних експедицій Інституту археології АН УРСР (у 1960–1966 рр. під керівництвом В. Гончарова) на території городища було знайдено залізні рибальські снасті.

Давньоруські жителі городища Іван ловили рибу у Дніпрі за допомогою залізних кованих гачків (значно міцніших за трипільські кістяні);

острог (старовинних рибальських вил/гарпунів для полювання на велику рибу на мілководді);

великих неводів, для яких виготовляли масивні глиняні грузила.

ЯКУ РИБУ ЛОВИЛИ ТИСЯЧІ РОКІВ ТОМУ?

Аналіз залишків кісток та луски, знайдених у культурних шарах Іван-гори, доводить:

тисячі років тому екологія Дніпра була неймовірно багатою. Наші пращури варили юшку та смажили на вогні рибу, види якої є звичними для нас і сьогодні: великих сомів, судаків, щук, окунів, линів та плітку

ЯК КАНІВСЬКЕ МОРЕ ЗМІНИЛО РИБАЛЬСТВО ТА ІВАН-ГОРУ?

Будівництво Канівської ГЕС та створення водосховища на початку 1970-х років стало найбільшим екологічним та географічним зламом в історії Ржищівщини. Вода, що піднялася, назавжди змінила ландшафт прадавнього Дніпра, затопила унікальні історичні плавні та змусила місцевих рибалок повністю перевчитися.

 Зміна ландшафту: Втрачена екосистема дніпровських плавнів.

До затоплення Дніпро в районі Ржищева мав зовсім інший вигляд. Підніжжя Іван-гори омивала повноводна річка з численними протоками, рукавами, піщаними косами та розлогими плавнями. Плавні були природним інкубатором. Тут, на мілководді серед очеретів, затишно нерестилися мільйони риб. Вода прогрівалася швидко, забезпечуючи ідеальні умови для малька.

Після створення водосховища рівень води піднявся на кілька метрів. Плавні опинилися глибоко під водою. Течія сповільнилася, а величезне дзеркало води перетворило річку на водосховище озерного типу.

Трагедія Іван-гори та археологічна евакуація

Підйом води Канівського моря створив пряму загрозу для самої Іван-гори. Водне плесо почало підмивати круті глиняні схили, спричиняючи масштабні зсуви ґрунту. Разом із землею у воду почали осипатися залишки середньовічного городища Іван. Саме тому у 1960-х роках тут поспіхом працювали археологи: вони намагалися врятувати згадані раніше кістяні гачки, грузила та залізні ковані снасті до того, як історичні шари назавжди поглине Канівське море.

Іхтіологічний переворот: Хто зник, а хто з’явився?

Зміна гідрологічного режиму радикально змінила склад риб у тутешніх водах. Сповільнення течії призвели до катастрофічного зменшення кількості прохідних та червонокнижних риб. У стоячій воді Канівського моря неймовірно розмножилися види, що люблять озерні умови. Ржищів став раєм для лову великого ляща, карася, плоскирки, судака та щуки, які знайшли нові місця проживання серед затоплених коряг та заток.

Нова ера ржищівського рибальства

З появою «моря» змінилася й філософія риболовлі. Замість традиційних козацьких човнів-довбанок та лову на мілководних протоках, рибалки Ржищева опанували великі глибини. З’явилися нові локації, які сьогодні знає кожен місцевий рибалка: затоплені русла старих річечок, бровки біля фарватеру та затоплені сади колишніх сіл.

Рибальство стало більш технічним — на зміну простим бамбуковим вудкам прийшли міцні донні снасті (фідер) для лову на великій відстані від берега та сучасні човни, здатні витримувати серйозну «морську» хвилю Канівського водосховища.

Сьогодні Канівське водосховище біля Ржищева перебуває під пильним контролем екологів та рибоохоронного патруля. Ловити рибу тут — це велике задоволення, але й величезна відповідальність. Щоб рибальський спадок Іван-гори не зник, кожен сучасний рибалка має знати заповідні правила. ⛔Суворі заборони на Канівському водосховищі:

• Риболовля категорично заборонена в межах територій природно-заповідного фонду, зокрема навколо заповідних островів Канівського природного заповідника;
• Під час дії зимової заборони не можна рибалити на визначених зимувальних ямах;
• Одному рибалці за добу дозволено виловити не більше 3 кг риби (плюс одна трофейна рибина, якщо її вага перевищує норму;
• Дрібну рибу ловити не можна. Якщо довжина зловленого судака менша за 42 см, щуки — менша за 50 см, а коропа — менша за 30 см, їх потрібно відпустити підростати

Стоячи сьогодні на вершині Іван-гори і дивлячись на безкрає Канівське море, ми бачимо ту саму воду, з якої тисячі років тому діставали свій улов трипільці та русичі.

Рибальство Ржищева — це жива нитка часу. І від нашої екологічної культури сьогодні залежить, чи зможуть наші правнуки так само вийти на світанку до дніпровської води з вудкою в руках»

СЕКРЕТИ ЛОКАЛЬНОЇ ГАСТРОНОМІЇ

Смак справжньої ржищівської юшки неможливо сплутати ні з чим. Наші рибалки кажуть: «Юшка, зварена на плиті вдома — це просто рибний суп. Справжня страва народжується лише на березі Дніпра, у чавунному казанку та на дровах з фруктових дерев чи вільхи».

Ось автентичний рецепт, який передається на ржищівських причалах від батька до сина:

📝 Секрети правильного казанка: Принцип потрійної закладки: Спочатку варять дрібну рибу (йоржі, окуні, плітка), загорнуту в марлю. Вона дає той самий клейкий, наваристий бульйон (навар). Після виварювання дріб’язок викидають.

Шляхетна риба: У готовий киплячий навар закладають великі шматки ржищівського судака, сомів або товстолобика.

Ржищівський ритуал: За дві хвилини до готовності у казанок обов’язково занурюють палаючу дровітню (бажано фруктову). Це нейтралізує запах тлі та додає неповторного аромату димку. Одразу після цього в юшку виливають чарку горілки — вона робить кістки риби м’якими, а сам бульйон — прозорим.

Історичні фото з фондової колекції

Фото Олефіренка В.

Рибалки