28 червня ми відзначаємо величний, ювілейний тридцятий рубіж нашої державності!

30 років тому народився юридичний щит нашої свободи — Конституція України.

Цей Основний Закон загартований десятиліттями боротьби, а його серце забилося під час легендарної «Конституційної ночі» з 27 на 28 червня 1996 року.

Тоді, у запеклих дискусіях, під шаленим тиском, випестувалася воля цілої нації.

Згадаймо 5 приголомшливих фактів про ту доленосну ніч, яка назавжди закарбувала Україну на карті вільного світу.

Про це в нашому патріотичному фотоекскурсі «5 фактів про Конституційну ніч 1996 року»

Конституція – це основний державний документ, який визначає державний устрій та порядок органів влади, виборчу систему, права й обов’язки держави, а також суспільства та громадян. Прийняли її в ніч з 27 на 28 червня 1996 року.

Документ отримав підтримку двох третин депутатського корпусу (315 народних депутатів). У ньому визначалася сильна президентська влада, гарантувалися права приватної власності, затверджувалися нова державна символіка, статус української мови як єдиної державної, Крим визнавався автономною республікою у складі України.

Прийняття Конституції незалежної України було визначною перемогою правоцентристських пропрезидентських сил та національного табору, який їх підтримав. Конституція України була загалом позитивно оцінена й міжнародною спільнотою, адже вона декларувала загальнолюдські, загальноєвропейські принципи.

Починаючи з 1996 року, Основний закон змінювався кілька разів.

Зараз оригінал документу зберігають в одному зі сховищ Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Тут збирають документи ключових органів виконавчої і законодавчої влади.

голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов.

Оригінал Конституції України 1996 року має статус унікального документа. Унікальний документ має відповідати кільком критеріям: мати надзвичайну інформаційну чи художню та історичну цінність. Перший титульний аркуш Конституції  має палітурку в кольорах національного прапора, прошивку та підписи ключових осіб, які символізують конституційний процес – Голови Верховної Ради Олександра Мороза та Президента України, на той час Леоніда Кучми.

Підписи ключових осіб, які символізують конституційний процес – Голови Верховної Ради і Президента України (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)

ПАТРІОТИЧНИЙ ФОТОЕКСКУРС

 «5 ФАКТІВ ПРО КОНСТИТУЦІЙНУ НІЧ 1996 РОКУ»

⏱️ 1. Безперервний марафон тривалістю 23 години

Народні депутати працювали над проєктом Основного Закону без перерви майже добу. Фінальне засідання Верховної Ради розпочалося вранці 27 червня 1996 року і закінчилося лише о 9:20 ранку 28 червня. Депутати голосували за кожну статтю окремо, а загалом за всю Конституцію проголосували 315 парламентарів (при необхідних 300).

Коли ж табло висвітило «За» — 315 голосів, Голова Верховної Ради Олександр Мороз оголосив: «Є Конституція!». «В тому сила Конституції, що вона створила прецедент єдності Верховної Ради», — заявив він.

А після ухвалення закону про введення Конституції в дію голова парламенту запросив усіх причетних до творення Основного Закону вийти на вулицю та сфотографуватися на згадку. «Життя по-різному складається, але я знаю, що в такому колективі ми вже ніколи не сфотографуємося», — сказав Олександр Мороз.

28 червня 1996 року — ранок після Конституційної ночі. Фото на згадку.

🏛️ 2. Ультиматум президента та загроза розпуску

Засідання проходило в умовах жорсткого політичного тиску.

Напередодні, 26 червня, Президент Леонід Кучма видав указ про проведення у вересні всенародного референдуму щодо ухвалення президентського варіанту Конституції.

Якби Верховна Рада не ухвалила закон самостійно тієї ночі, парламент був би розпущений.

Одразу після ухвалення акта Кучма скасував свій указ прямо в залі засідань.

👔 3. Історичний рекорд Михайла Сироти

Голова Тимчасової спеціальної комісії з підготовки проєкту Конституції Михайло Сирота провів на трибуні парламенту загалом понад 15 годин. Він зачитував кожну статтю, коментував правки та витримував колосальний психологічний тиск.

Його тримання на трибуні стало символом витривалості та увійшло в історію як один із найдовших виступів в українському парламентаризмі.

Кілька цитат з інтерв’ю «Неможливо стати на шляху історії»:

«Коли я стояв цієї ночі за трибуною, і взагалі протягом цього тримісячного періоду, я казав собі: можу впасти мертвий, але витримка і нерви мої не здадуть. Коли ми прийняли символіку, всі зааплодували, я не зміг. Коли прийняли Конституцію в цілому, перестав контролювати свою нервову систему — і зал побачив мої сльози. Для мене це було дуже дивно: я не припускав, як чоловік може плакати на людях…

Кажуть, що всі ми об’єднані в житті, а перед смертю кожен залишається на самоті. Перед Богом ми також стоїмо наодинці. І кожному треба було робити свій вибір, уже не дослухаючись до вказівок партійного лідера, голови депутатської фракції чи до наказів виборців. Ось є ти і ти мусиш зробити ось так — від цього залежить твоє майбутнє…

Михайло Сирота за трибуною Верховної Ради України. 27–28 червня 1996 року.

Сьогодні народжений Основний Закон є віддзеркаленням реальності і поглядом у завтра. Тому свою місію Конституція виконає і в найближчі десятиліття…».

Михайло Сирота увійшов у нашу історію зі званням батька Конституції. Наполегливість, витримка, зібрані воєдино, в міцний кулак, нерви і воля голови Тимчасової спеціальної комісії та його понад 15-годинний марафон за парламентською трибуною тієї пам’ятної червневої доби справді були сильнішим каталізатором народження Основного Закону

4. Гострі баталії навколо мови, символіки та Криму

Найбільші суперечки та дискусії тривали кілька годин поспіль навколо трьох питань: статусу української мови як єдиної державної, затвердження державного тризуба та синьо-жовтого прапора, а також статусу Кримського півострова.

Ліві депутати категорично відмовлялися голосувати за Тризуб та синьо-жовтий стяг, вважаючи їх «націоналістичними». Натомість праві сили виступали проти надання Криму статусу автономії, пропонуючи перетворити його на звичайну область, щоб уникнути російського сепаратизму .

Баталії навколо мови, державних символів та статусу Криму стали найдраматичнішими епізодами Конституційної ночі. Парламент був розколотий: національно-демократичне крило протистояло потужній комуністичній фракції.

Деякі статті переголосовували по 10 разів, аби знайти компроміс . Компроміс щодо Криму (надання йому статусу Автономної Республіки у складі унітарної України) було досягнуто лише під ранок.

Депутати уклали негласну угоду: ліві голосують за державну символіку, а праві — за автономію Криму.

🥂 5. Перші традиції: шампанське та перші слова Конституції

Одразу після історичного голосування в залі засідань увімкнули Державний Гімн України, а депутати зі сльозами на очах почали обійматися. За тогочасними спогадами учасників, просто в залі Ради відкрили пляшки з шампанським а на перших примірниках тексту депутати залишали свої автографи.

Україна стала останньою з колишніх радянських республік, яка ухвалила власну нову Конституцію.

Проєкт Конституції України 1996 року

Це була вершина емоційного піднесення, коли о 9:18 ранку на табло з’явилася цифра 321 — конституційна більшість голосів «за».

Електронне табло системи «Рада» в момент ухвалення Основного Закону. 28 червня 1996 року, 09:20 ранку.

Після цього в залі засідань розгорнули великий синьо-жовтий прапор,

а депутати почали аплодувати, обійматися та навіть підкидати в повітря Михайла Сироту — голову Конституційної комісії, який провів на трибуні майже добу.

Однак, попри увімкнений Державний Гімн, навколо цієї миті існує маловідомий історичний нюанс, пов’язаний із затвердженим текстом .

Ухвалена в ту ніч Стаття 20 Конституції визначила, що Державним Гімном є національний гімн на музику Михайла Вербицького.

Проте сам текст гімну депутати тоді затвердити не змогли через запеклий опір комуністів, які виступали проти слів Павла Чубинського.

Тому вранці 28 червня 1996 року в залі Верховної Ради насправді:Звучала тільки музика Михайла Вербицького (без слів).

Депутати національно-демократичного крила співали повний текст «Ще не вмерла України…» просто від себе, без офіційного затвердження.

Повноцінний закон, який затвердив перші чотири рядки вірша Чубинського як офіційний текст Гімну, парламент ухвалив лише через 7 років — у березні 2003 року.

Тридцять років ми доводимо: нас не зламати, а наше право на свободу — абсолютне! 

Гортайте історичні світлини, відчуйте подих тієї великої ночі та залишайте у коментарях ваше серце для вільної України! 

#30роківКонституції #КонституціяУкраїни #ДеньКонституції #ІсторіяНезламних #КонституційнаНіч #Україна30

Кожна людина приходить у цей світ із власною партитурою. Хтось проживає життя тихо, ледь чутним шепотом, а хтось стає справжнім камертоном для цілого краю. Для Ржищівщини таким камертоном, її живим голосом і літописцем, став Віктор Васильович Умрихін. 3 червня — день його народження. Цьогоріч йому виповнився б 61 рік. Його земний шлях обірвався раптово й несправедливо рано, але напередодні цієї дати земляки знову згадують людину, чий голос та історичне слово назавжди вросли в долю рідного міста.

Віктор народився у червневі дні 1965 року в скромній і порядній родині. Батько, Василь Умрихін, працював робітником на місцевому заводі «Радіатор», а мати, Віра Тихонівна, була тамтешньою медсестрою — жінкою з великим серцем, яка нікому не відмовляла у допомозі. Саме в цій атмосфері простої робочої чесності й милосердя ріс ласкавий хлопчик Вітя, оточений особливою турботою старшої сестри Наталки.

Його шлях до свого справжнього покликання не був прямим. Було навчання у славетному Ржищівському педагогічному училищі,

а згодом — крутий поворот: акторське відділення театрального інституту імені Карпенка-Карого. Проте, провчившись два семестри та відслуживши в армії, Віктор відчув інший поклик — поклик минувшини. Він поновив навчання вже на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який успішно закінчив у 1988 році. Хто б міг подумати, що акторський хист і пристрасть історика згодом зіллються в один унікальний професійний сплав?

Ті, хто знав Віктора в молодості, згадують його як неймовірно колоритну особистість. Краєзнавець Олег Предаченко описує його у таборі «Активіст» у 1989 році: присадкуватий, кругленький, із високим розумним чолом і рудуватим волоссям. Віктор мав унікальний талант імітатора й феноменальне почуття гумору. Він міг легко, граючи обертонами свого дивовижного голосу, заговорити як зірки кіно чи тогочасні лідери — від Сталіна до Горбачова. Його неординарність дивувала: під час табірних концертів він міг продемонструвати навички йоги, танцюючи босоніж на битому склі без жодного порізу.

Але справжня магія ховалася в його голосі. Коли у 1990 році Віктор виступав на лінійці в ПТУ міста Українка, аудиторія з понад п’ятисот підлітків завмирала. Його голос то піднімався до вершин, то поринав у глибокі басові обертони. «Комісар і оратор, — згадував Олег Предаченко. — Такі піднімають батальйони в атаку». Цей голос мав магнетичну силу — він кликав за собою.

Початок 1990-х приніс злам величезної країни, переламавши мільйони доль. Віктор Умрихін, який наприкінці 1990 року вже обіймав посаду третього секретаря Обухівського райкому комсомолу, змушений був повернутися до Ржищева. Він не цурався ніякої праці — пішов на завод «Радіатор» звичайним токарем у механічний цех.

Проте історик у ньому переміг. Коли з’явилася можливість отримати ставку у Ржищівському краєзнавчому музеї імені Силкіних, Віктор без вагань погодився. Музей тоді тулився у чотирьох кімнатах першого  гуртожитку. Саме там, серед старих фотографій, фондів та дореволюційних листівок, народилася ідея зафіксувати історію рідного міста. Віктор за власний кошт їздив і опрацьовував матеріали київських архівів, вишукуючи крихти правди. У буремні 90-ті роки видати книгу здавалося безумством. Це був справжній творчий подвиг, який став можливим завдяки міцній дружбі: левову частку коштів на друк виділив однокласник Віктора — Юрій Аллазаров. Книжка «Історія Ржищівщини» (1995) миттєво розійшлася серед містян, ставши настільною для багатьох.

Нова сторінка життя відкрилася у 1995 році, коли Ржищів отримав статус міста обласного підпорядкування. Тоді міський голова Володимир Ярошкевич заснував громадську газету «Ржищів». Віктор став її кореспондентом, а згодом з нуля підняв і очолив міську радіостудію. Протягом восьми років щосуботи над Ржищевом лунало його фірмове, тепле: «Доброго ранку, радіослухачі!». Київські колеги не йняли віри, дізнаючись, що передачі такої високої, професійної якості створюються на раритетному обладнанні, яке Віктор терпляче ремонтував власноруч. Колеги пам’ятають, як по-дитячому світилися його очі, коли в студії нарешті з’явився перший комп’ютер та цифрові диктофони.

Слухачі обожнювали свого редактора. У навколишніх селах жінки з повагою й ніжністю називали його «наш радіонянь» або «золоте горлечко Ржищева». Сільські бабусі, заворожені його оксамитовим баритоном, просили редакцію газети: «Покажіть нам Умрихіна! Надрукуйте його фото!», аби бодай заочно познайомитися з цією дивовижною людиною.

Сам Віктор Васильович в одному з інтерв’ю так формулював своє професійне бачення:

«Радіожурналіст, на мою думку, повинен вміти, в першу чергу, слухати. І навіть, не поділяючи думок респондентів, давати їм можливість висловитися… Мене особисто тема батьківщини, рідного міста непокоїть найбільше… Найголовніше – бути об’єктивним і не вдаватися в крайнощі. Це, на мою думку, має бути кредо кожного журналіста».

Він був людиною-оркестром, вродженим філософом, прекрасним аналітиком і душею будь-якої компанії. За словами ржищівського художника і поета Бориса Дегтярьова, мислення Віктора завжди працювало чітко, об’ємно та логічно, а його неосяжний талант дивував усіх, хто був поруч. Він умів бачити масштабне у малому й фіксувати долі звичайних працьовитих людей на пожовклих сторінках міської преси.

Його життя обірвалося раптово й трагічно 14 січня 2005 року. Віктор Умрихін пішов у вічність у розквіті творчих сил, лишивши місто в глибокому сирітстві.

На його пам’ятній плиті викарбувано слова, які він сам колись написав і які стали його життєвим маніфестом: «Кожна людина має залишити добрий слід по собі на цій святій землі».

Він цей слід залишив — глибокий, незабутній і чистий. І в день його народження ржищівчани знову гортають сторінки його історичних книг «Історія Ржищівщини» та «Ржищеву – 850», точно знаючи: голос Віктора Умрихіна досі звучить у пам’яті рідного міста.                                                                                                                                             

Ольга ГУДЗІЙ, завідувач відділом з основного виду діяльності                                                                                                             .

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

До Міжнародного дня безневинних дітей – жертв агресії та Дня вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України

4 червня світова спільнота відзначає Міжнародний день безневинних дітей – жертв агресії. Ця дата була започаткована Організацією Об’єднаних Націй як нагадування про дітей, які стали жертвами воєн, збройних конфліктів, насильства та порушення прав людини.

Для України цей день має особливе значення. Від початку російської агресії, а особливо після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, українські діти опинилися серед найуразливіших жертв війни. Вони втрачали домівки, рідних, звичне дитинство. Багато дітей отримали поранення, були змушені покинути свої домівки або пережили окупацію. Найстрашнішою стала втрата життя.

Указом Президента України 4 червня визначено Днем вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Цей матеріал присвячений дітям Київщини, чиї життя обірвала війна.

Київщина. Весна 2022 року

У лютому та березні 2022 року Київська область стала одним із головних напрямків наступу російських військ. Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Макарів та десятки інших населених пунктів опинилися під окупацією або в зоні активних бойових дій.

Зруйновані будинки, спалені автомобілі, понівечені школи та дитячі садки стали символами тих подій. Світ побачив кадри з Бучі та Ірпеня, які назавжди увійшли до історії як свідчення злочинів проти мирного населення.

Серед загиблих були й діти.

За кожною цифрою статистики стоїть окрема доля. У кожної дитини були власні мрії, захоплення, друзі, улюблені книжки та іграшки. Вони мали майбутнє, яке забрала війна.

Пам’ятаємо кожного

Аліса Перебийніс

2012–2022

Аліса народилася в Донецьку. Після початку російської агресії у 2014 році родина була змушена переїхати на Київщину.

Дівчинка навчалася у школі, любила читати, цікавилася тваринами та мріяла про подорожі.

6 березня 2022 року Аліса разом із мамою Тетяною, братом Микитою та бабусею намагалася евакуюватися з Ірпеня через Романівський міст. Під час евакуації колона мирних жителів потрапила під російський обстріл.

Аліса загинула разом із матір’ю та братом.

Фотографія родини після трагедії облетіла весь світ і стала одним із найвідоміших символів війни в Україні.

Історія життя

У травні 2022 року Алісі виповнилося б десять. Вона була родом із Донецька, мешкала там до двох років. У 2014-му родина Перебийніс переїхала до столиці. П’ять років орендували квартиру на Позняках, а потім придбали помешкання в Ірпені. Дівчинка навчалася в одній з місцевих шкіл. Там кажуть, що вона була обдарованою дитиною – мала високі оцінки, гарно малювала і танцювала.

«В Аліси ж була синергія творчих і технічних нахилів. Я на неї робив великі ставки щодо успіхів в технічній сфері», – каже батько Сергій Перебийніс.

«У голові не вкладається і не хочеться вірити, що Аліси більше немає. Її дуже любили однокласники. Надзвичайно щира, добра, чуйна дитина», – говорить заступниця директора школи Ніна Гнедюк.

На черговий день народження доньки батьки планували зібрати галасливу ватагу з однокласників, друзів й весело відсвяткувати цю дату. Але, як каже Сергій, війна створила нову реальність, у якій доньки вже немає. 

«Як батько, я ніколи не куплю їй плаття на випускний. Не буду очікувати, коли вона піде на перші вечірки і забуде подзвонити. Ніколи не побачу онуків», – каже батько… 

Повномасштабне вторгнення застало Алісу з мамою та братом  в Ірпені. Її батько Сергій напередодні поїхав до своєї матері, яка була у важкому стані після ковіду. О 5 ранку 24 лютого його розбудила дружина Тетяна повідомленням про те, що повз їхній будинок пролетів снаряд. Через два дні бої вже йшли зовсім поряд – біля Гостомельського аеропорту. Утім родина, яка переживала схожий досвід у Донецьку, не панікувала. Виїхати будь-якою ціною у перші дні не прагнули, а тим паче, що вся траса до Львова була переповнена. 

Із часом ситуація в Ірпені стала критичною, всі комунікації відключили. Треба було вибиратися. Тетяна з дітьми пробували виїхати тричі. 4 березня їх з Бучі накрив мінометний обстріл. 5 березня почалися вуличні бої. А 6-го їх убили…

«Востаннє ми говорили 5 березня. Обговорювали план евакуації. Я вибачився, що мене немає поряд», – пригадує Сергій.

Зранку 6 березня 2022 року Тетяна з дітьми в супроводі двох сусідів виїхали в бік Стоянки – селища на південь від Ірпеня. Уночі цей населений пункт захопили росіяни. Там була єдина дорога, через яку можна було покинути Ірпінь. Дізнавшись, що машини, які хотіли їхати через Стоянку, обстріляли росіяни, Тетяна вирішила покинути авто, й разом з дітьми пішла у напрямку Ірпінського моста. Там почався мінометний обстріл. Один зі снарядів впав поряд з Алісою, Микитою і Тетяною. Разом із ними загинув також волонтер, що вивів їх з-під моста. 

У Аліси залишилися батько та інші рідні.

---

Іван Меть

2009–2022

Івану було лише дванадцять років.

Він жив разом із мамою в Ірпені, навчався у школі та мав багато планів на майбутнє.

На початку березня 2022 року родина намагалася врятуватися від бойових дій. Під час обстрілу хлопчик загинув разом із матір’ю.

У спогадах рідних та друзів Іван залишився добрим, щирим та допитливим хлопцем, який любив життя.

Історія життя

Іван Меть жив з мамою у новій квартирі, яку вони дуже довго мріяли придбати. Сім’я саме в Ірпені почала будувати нове щасливе життя. Щороку відпочивали на морі. 

Друзі та знайомі з ніжністю та теплом відгукуються про Ваню:

«Ванічка,– один з найрозумніших, неординарних хлопчиків!», – написала подруга сім’ї, Галина.

«Марина просто обожнювала свого сина, Ванічка був її щастям.», – розповідає подруга мами Івана, Ольга.

У Івана залишилась старша сестра, бабуся та дідусь.

---

Анастасія Щаслива

2014–2022

Анастасії було сім років.

Вона ходила до школи, любила малювати та проводити час із друзями.

Під час російського наступу на Київщину життя дівчинки обірвалося.

Для рідних вона назавжди залишиться усміхненою дитиною, яка лише починала відкривати для себе світ.

---

Владислава Савчук

2019–2022

Владиславі не виповнилося навіть трьох років.

Вона тільки починала знайомитися зі світом, вимовляти нові слова та робити власні відкриття.

Її дитинство тривало надто мало.

Навесні 2022 року війна забрала життя маленької мешканки Ірпінської громади.

⸻

Дар’я Гурінова

2021–2022

Дар’ї було лише шість місяців.

Вона ще не встигла зробити свої перші кроки, сказати перші слова чи піти до дитячого садка.

Її коротке життя обірвалося під час російського вторгнення.

Дар’я стала наймолодшою серед дітей Ірпінської громади, чиї життя забрала війна.

Історія життя

Дарина Гурінова народилася у вересні 2021 року. Була очікуваною та бажаною дитиною. 

«Коли Яна завагітніла, щастю не було меж. У неї були важкі пологи, у перші місяці дитина трішки хворіла. Але Яна з Максимом давали раду. Ім’я донечці вибирали вдвох. Яна запропонувала і Максиму дуже сподобалося. Ми так і не встигли її побачити, оскільки тоді якраз була пандемія. Яна дуже переживала за дитину. Ми чекали, що прийдемо до них вже у новому році. А потім почалася війна», – розповіла тітка дівчинки Оксана.

Даринка росла допитливою, лепетала перші звуки, тішила маму й тата.

«Перед повномасштабною війною ми обговорювали, куди їхати в разі вторгнення. Яна не хотіла до батьків у Славутич, думала, що в Ірпені буде безпечніше. 24 лютого, коли все почалося, ми спілкувалися. Яна розповідала про вибухи. Кілька днів вони провели з Даринкою і Максимом на підлозі у ванній. З початку березня снаряди почали прилітати поряд із будинком», – розповіла Оксана.

5 березня родина спробувала виїхати. Робили це двічі. Першого разу потрапили під обстріл і повернулися у підвал до водія, який їх вивозив. Під час другої спроби окупанти розстріляли водія. Машина з’їхала в кювет і вони почали розстрілювати її. 

«Коли після звільнення Ірпеня родичів знайшли, вони були на задньому сидінні. Максим накрив собою Яну, а вона – Дарину», – розповіла Оксана.

У Даринки Гурінової залишилися бабусі, дідусі та інші рідні.

Від початку повномасштабного вторгнення в Україні внаслідок збройної агресії РФ загинуло понад 670 дітей, ще понад 2200 отримали поранення. Оскільки війна триває, ці дані постійно оновлюються.

Діти, яких забрала війна

Кожна дитина має право на життя, безпеку, любов і майбутнє.

Російська агресія позбавила цього права сотні українських дітей.

Ми часто бачимо статистику. Проте за кожною цифрою стоїть людська історія. Стоять батьки, які більше ніколи не обіймуть своїх дітей. Стоять порожні кімнати, нездійснені мрії та дитячі голоси, які більше не пролунають.

Саме тому так важливо називати імена.

Пам’ять починається з імені.

⸻

Пам’ять сильніша за забуття

Одним із символів вшанування загиблих дітей стали дзвіночки пам’яті, які щороку з’являються на деревах у різних містах України.

Їхній передзвін нагадує про голоси дітей, які більше неможливо почути.

Сьогодні музеї виконують особливу місію — документують сучасну історію. Фотографії, документи, особисті речі, свідчення очевидців та родинні спогади стають частиною національної пам’яті.

Наш обов’язок — зберегти ці історії для майбутніх поколінь.

Війна намагається перетворити людей на цифри. Музейна пам’ять повертає їм імена. Схиляємо голови у скорботі та пам’ятаємо кожного. Вічна пам’ять безневинним дітям України.

Краєзнавча наука завжди прагне відшукати ті життєдайні джерела, які живлять культуру рідного краю. Одним із таких глибоких і чистих джерел для Київщини є творчість Вадима Петровича Скомаровського. Його ім’я давно стало знаковим в українській літературі, а поетичні рядки увійшли до шкільних читанок, хрестоматій та назавжди закарбувалися в пам’яті багатьох поколінь.

Вадим Скомаровський — це митець, чий творчий доробок налічує понад тридцять книг для дітей та три збірки сатири й гумору для дорослих. Проте головна цінність його спадщини вимірюється не кількістю видань, а тим, що його поетичне слово витримало шалений тиск часу й залишається щирим, живим і затребуваним сучасним читачем. Заслужений працівник культури України, член Національної спілки письменників України, він заслужив право називатися справжнім класиком, чиє серце належало рідній землі.

Щоб зрозуміти витоки ліризму та мудрості поета, варто звернутися до місця, де він уперше побачив світ. Вадим Скомаровський народився 1 червня 1937 року в мальовничому селі Балико-Щучинка  Ржищівського (нині Обухівського) району на Київщині. Це благословенний придніпровський край із кручами, ярами та особливою атмосферою історичної пам’яті.

Проте дитинство майбутнього письменника не було безтурботним — воно обпалене загравою Другої світової війни. Хлопчикові довелося пройти крізь горнило страшних випробувань. Під час жорстокої фашистської окупації родина зазнала непоправних втрат — пішли з життя двоє його менших братів. Черговим важким ударом стала звістка з фронту: у січні 1944 року під Ленінградом загинув батько — Петро Якимович Скомаровський. До війни він був директором сільської школи, поважаним учителем української мови та літератури.

Любов до рідного слова, попри усе горе, Вадиму передалася у спадок. Його мати, Федосія Василівна, все своє життя присвятила дітям, працюючи вчителькою початкових класів у сільській школі. Саме ця родинна атмосфера — культ книги, повага до знань і вчительська самопожертва — сформувала внутрішній світ майбутнього поета. Після закінчення сільської семирічки Вадим Скомаровський, без вагань, вступає до знаного Ржищівського педагогічного училище, яке здавна було кузнею кадрів для української освіти. Отримавши диплом, він розпочинає трудовий шлях у Бородянській школі на Київщині, де щодня дарує тепло своєї душі учням. Прагнення до самовдосконалення приводить його до стін Ізмаїльського педагогічного інституту. Поєднуючи в собі таланти педагога та майстра слова, Вадим Петрович здобуває фах учителя та журналіста.

Уся його подальша журналістська, редакційна та видавнича діяльність була міцно, нерозривними нитками зв’язана зі школою, дітьми та молоддю. Він говорив з юним поколінням однією мовою — мовою любові та розуміння.

Перші творчі паростки пробилися крізь кригу буденності у 1954 році, коли на сторінках ржищівської районної газети з’явилася його перша публікація. Невдовзі поетичний сад автора розквітнув першими самостійними книжками: «У сестрички радість» (1959) та «Зірочка» (1961), в яких поезія для дітей вирізняється щирістю та теплом, вона наповнена чарівністю простих, але значущих моментів життя: відкриває світ світлої дитячої мрійливості,

Ці дебютні збірки яскраво засвідчили: в українській дитячій літературі спалахнуло нове, самобутнє та надзвичайно цікаве ім’я. У 1963 році вийшла в світ книжка Вадима Скомаровського «На Тарасовій горі» — вірші, присвячені Тарасові Шевченку. Відтоді поет часто звертався до образу Великого Кобзаря. У 1973 році він видав збірку «Тарасова криниця», а в 1979 — створив поему «Тарасові птиці». Це одні з найбільш яскравих, натхненних сторінок у творчості Вадима Скомаровського.

Вершиною офіційного визнання на цьому етапі стало присудження письменнику у 1989 році найвищої республіканської нагороди у галузі дитячого письменства — Літературної премії імені Лесі Українки. Цієї честі він був удостоєний за книгу вибраних творів «Свіжа борозна» та збірку віршів «Завтра в школу». Окрім цього, його талант був поцінований преміями імені Миколи Трублаїні (1978), Олександра Копиленка (1986), Наталі Забіли (2003).

     Краєзнавчий вимір творчості Вадима Скомаровського найяскравіше виявився у його зрілі роки. Рідні баликощучинські краєвиди, спогади про босоноге дитинство та велич Дніпра ніколи не залишали серця поета. Вони трансформувалися у дивовижну за своєю художньою силою збірку поезій «Джерело з Криничного Яру».

Своєрідним творчим маніфестом автора стали слова народної мудрості, які він обрав епіграфом до цієї книги: «Щасливий, хто ходить стежками свого дитинства». Хоча збірка формально адресувалася дітям молодшого та середнього шкільного віку, її глибина вражає. Вірші, сповнені акварельних зарисовок малої батьківщини, щирої туги за минулим і захоплення природою, западають у душу кожному дорослому читачеві. Це видання стало художньо довершеним набутком письменника, за яке він цілком заслужено отримав Літературно-мистецьку премію імені Івана Нечуя-Левицького.

Водночас поет не боявся експериментувати. Новою, несподіваною гранню його багатогранного таланту стали гумористичні та сатиричні поезії, гострі мініатюри та дружні шаржі. Вони продемонстрували тонке відчуття сучасності та вміння автора помічати парадокси життя. Вони лягли в основу книг для дорослих «Трасти і контрасти» (1999) та «Комп’ютер з характером» (2002). Серед його вагомих пізніх здобутків — книги «Ходить сонце по колу», «Оподаткований хапуга» та «Химерна вдача».

Поетичне слово Вадима Петровича виявилося настільки мелодійним і ритмічно досконалим, що ціла низка його віршів була покладена на музику відомими українськими композиторами, перетворившись на пісні, що звучать і донині. Найбільш відомими творами автора, що покладені на музику та співаються, є пісні «Пісенька» (або «У дворі, де клен дріма…»), «Школярик», «Вірний друг», «Портрет Кобзаря»  та «Місяць-квітникар».

Твори В. П. Скомаровського перекладено багатьма мовами. Вони видані у Болгарії, Польщі, Чехії та Канаді.

11 грудня 2020 року  життєвий земний шлях Вадима Петровича Скомаровського завершився,  проте його творче сонце продовжує свій вічний рух по колу.

Аналізуючи його спадщину в контексті літературного краєзнавства Київщини, ми бачимо, що поезіям майстра завжди були притаманні особливий, м’який ліризм, добра усмішка та тепле, мудре батьківське слово. Крізь кожну строфу читач виразно відчуває безмежну закоханість митця в навколишній світ, у велич природи рідного Придніпров’я та у простих людей, які живуть поруч.

На зустрічі з маленьким читачами у Ржищівському ОЗО « Ржищівський ліцей «Лідер» 2013 рік.

 Головний заповіт, який залишив нам Вадим Скомаровський у своїх книгах — це усвідомлення того, що треба берегти все живе, любити, плекати й захищати красу довкола нас. Його постать назавжди вписана золотими літерами в історію культури Ржищівщини та всієї України, а його твори залишаються надійним компасом для юних душ.

Ольга ГУДЗІЙ, завідувач з основного виду діяльності

Людмила БАБЕНКО, старшйи науковий співробітник

Симон Петлюра: людина, яка не зреклася України

      25 травня 2026 року Україна вшановує пам’ять Симона Петлюри — державного, політичного та військового діяча, ім’я якого й сьогодні викликає жваві дискусії. Для одних він — символ боротьби за незалежність України, для інших — суперечлива постать доби Української революції. Проте беззаперечним залишається одне: Симон Петлюра належить до тих особистостей, які у найважчий для нації час не зрадили ідеї української державності.

    Початок ХХ століття став для України епохою великих потрясінь. Після століть бездержавності українці отримали шанс створити власну незалежну державу. Але цей шанс довелося виборювати не лише словом, а й зброєю. Саме тоді на історичну арену вийшов Симон Петлюра — людина, яка присвятила своє життя служінню Україні.

    Народився Петлюра 22 травня 1879 року в Полтаві у багатодітній козацько – священницькій родині .

З юних років він цікавився історією, культурою та політичним життям свого народу. Навчаючись у духовній семінарії, юнак долучився до українського національного руху. Уже тоді він усвідомлював: без власної держави українці приречені залишатися народом без права голосу.

    Під час революційних подій 1917–1921 років Симон Петлюра став одним із провідників Української Народної Республіки. Він очолив боротьбу за незалежність у надзвичайно складний період, коли Україна опинилася між кількома ворожими силами. Більшовицька Росія, білогвардійці, польські та інші війська — усі прагнули контролювати українські землі.

    Саме в ті роки Петлюра промовив слова, які стали символом незламності українського духу: «Нам не страшні ні ворожі армії, ні тимчасові невдачі, коли жива душа народу». У цих словах — віра в Україну, яка не згасала навіть тоді, коли, здавалося, боротьба була приреченою.

    Симон Петлюра добре розумів: незалежність не дається назавжди. Її потрібно захищати щодня. Тому він приділяв особливу увагу створенню українського війська. На його переконання, лише сильна армія могла стати гарантією існування держави.

   Петлюра не був кабінетним політиком. Він постійно перебував поруч із військом, підтримував козаків, спілкувався з людьми. Сучасники згадували його як людину стриману, але надзвичайно віддану своїй справі. Він не шукав особистої слави чи вигоди — для нього найвищою цінністю була Україна.

    Особливо актуально сьогодні звучать слова Симона Петлюри: «Державу не твориться в будучині, державу будується нині». Ця думка є важливим нагадуванням і для сучасного покоління українців. Майбутнє країни залежить не лише від політиків чи військових, а від кожного громадянина.

      Після поразки Української революції Петлюра опинився в еміграції. Але навіть далеко від Батьківщини він не припинив боротьби за українську справу. У Парижі продовжував політичну діяльність, писав статті, підтримував українську еміграцію та нагадував світові про право українців на власну державу.

     25 травня 1926 року Симона Петлюру було вбито в Парижі. Його смерть стала великою трагедією для української еміграції та всіх, хто вірив у незалежну Україну. Проте навіть куля вбивці не змогла знищити ту ідею, якій він служив.

     Минуло сто років, але постать Петлюри не втратила своєї актуальності. Сьогодні, коли Україна знову змушена боронити свою свободу та незалежність, ми по-новому осмислюємо досвід діячів Української революції. Їхня боротьба доводить: український народ ніколи добровільно не погоджувався на неволю.

    Історія часто буває несправедливою до своїх героїв. Радянська пропаганда десятиліттями намагалася очорнити ім’я Симона Петлюри, перетворити його на «ворога народу». Але правда поступово повертається. Сьогодні українці дедалі більше відкривають для себе справжнього Петлюру — не міфічного персонажа з радянських підручників, а людину, яка жила і боролася за Україну.

    Пам’ять про Симона Петлюру — це не лише данина минулому. Це нагадування про ціну свободи. Незалежність ніколи не була подарунком для українців. За неї покоління наших співвітчизників платили власним життям.

     У день пам’яті Симона Петлюри варто згадати ще одні його пророчі слова: «Український народ має право бути господарем на своїй землі». Ці слова не втратили сили й сьогодні. Вони звучать як заповіт усім поколінням українців — берегти свою державу, свою мову, свою культуру та свою свободу.

      Симон Петлюра належить до тих постатей, які не зникають із історії. Час може змінювати оцінки, але не може перекреслити жертовності та відданості своїй країні. Саме тому пам’ять про нього живе — у книгах, у спогадах, у назвах вулиць і, найголовніше, у прагненні українців бути вільними.

І поки живе Україна — житиме і пам’ять про тих, хто за неї боровся.

                                                                                             

Ольга ГУДЗІЙ, завідувач відділом з основного виду діяльності.

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

 До Дня пам’яті жертв політичних репресій

Політичні репресії тоталітарного радянського режиму 1930–1950-х років стали однією з найтрагічніших сторінок в історії України, назавжди змінивши соціальну та демографічну карту багатьох регіонів. Місто Ржищів та навколишні населені пункти Ржищівського району не стали винятком: маховик сталінського терору безжально знищував людські долі, руйнував родини та викорінював інтелектуальний потенціал краю. Це дослідження присвячене відновленню історичної справедливості та збереженню пам’яті про мешканців Ржищівщини, які стали жертвами безпідставних арештів, депортацій, примусових робіт у ГУЛАГу та позасудових розстрілів.

        Слідчі справи радянських спецслужб (НКВС–МДБ) переконливо доводять, що репресивна машина не зважала ні на походження, ні на соціальний статус людей. Жертвами терору у Ржищеві ставали представники різних національностей, які мирно співіснували в регіоні: українці, росіяни, поляки та євреї. Ідеологічні звинувачення у «шпигунстві», «контрреволюційній діяльності» чи «антирадянській агітації» висувалися людям із абсолютно різним рівнем освіти — від неписьменних селян до дипломованих фахівців.

       У базах даних реабілітованих та архівних фондах поряд із розкуркуленими селянами-одноосібниками та робітниками місцевих підприємств (зокрема, цегельних заводів) ми знаходимо представників місцевої інтелігенції та службовців. Серед політичних в’язнів Ржищівщини були:

• Вчителі, яких звинувачували у «націоналістичному вихованні» молоді;
• Інженери та технічні працівники, чиї професійні прорахунки трактували як навмисне шкідництво;
• Бухгалтери та рахуноводи, репресовані за вигадані фінансові диверсії;
• Медичні працівники, засуджені за надуману «антирадянську пропаганду» на робочих місцях;
• Духовенство, яке нищили в межах антирелігійних кампаній.

       Аналіз цих біографій дозволяє не лише поіменно згадати невинно постраждалих земляків, а й збагнути тотальний характер терору, спрямованого на залякування та денаціоналізацію місцевого населення. Комплексне вивчення архівних матеріалів дає змогу реконструювати масштаби трагедії Ржищівського краю та зберегти локальну історію для наступних поколінь.

АБЕЛЬ Ганна Карлівна, 1872 року народження, Німеччина, німка, малописьменна. Проживала у м. Ржищів Кагарлицького району, робітниця артілі ім. Крупської. Трійкою при УНКВС по Київській області 25 вересня 1938 роC ку засуджена до розстрілу. Вирок виконано 27 вересня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітована у 1989 році.

АБРАМОВИЧ Михайло Романович, 1914 р. н., м. Ржищів. Працював на заводі. Заарештований у 1937 р. за «шпигунство». Вирок: розстріл.

АДАМЕНКО Василь Артемович, 1905 р. н., м. Ржищів. З селян, робітник. Заарештований у 1938 р.

АДАМЕНКО Гнат Павлович, 1898 р. н., м. Ржищів. Заарештований у 1937 р. Вирок: розстріл.

АДАМЕНКО Микола Григорович, 1913 р. н., м. Ржищів. Заарештований у 1937 р. Реабілітований у 1989 р.

АДАМЕНКО Семен Омелянович, 1883 р. н., м. Ржищів. Заарештований у 1930 р. як «куркуль».

АРТЕМЕНКО Григорій Петрович, 1898 р. н., м. Ржищів. Заарештований у 1938 р

АРХИПОВ Іван Олексійович, 1890 року народження, с. Коришки Вятської губернії (РоC сія), росіянин, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, бухгалтер районної ощадкаси. Київським обласним судом 11 жовтня 1937 року засуджений до 8 років позбавлення волі. Реабілітований у 1957 році.

БАЛАДИНСЬКИЙ Леонід Якович, 1908 року народження, м. Херсон, українець, освіта поC чаткова. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, працював лісничим у Ржищівському лісництві. Військовим Трибуналом військ НКВС Київської області 20 вересня 1944 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Звільнений у грудні 1945 році у відповідності з УкаC зом про амністію. Реабілітований у 1992 році.

БАНЕЦЬКА Янина Михайлівна, 1890 року народження, смт Ржищів Кагарлицького району, полька, малописьменна. Проживала у м. Києві, власниця приватного квіткового магазину. Трійкою при Колегії ДПУ УСРР 10 березня 1930 року виселена на 3 роки за межі України. Реабілітова на у 1989 ро

БЕЛІНСЬКИЙ Буня Зельманович, 1894 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврей, освіта початкова, член ВКП(б) з 1917 по 1927 рр. Проживав у м. Києві, працював завідувачем майстерні «Коопремонт». Особливою Нарадою при НКВС СРСР 21 липня 1936 року засуджений до 5 років позпозбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

БОНДАРЕНКО Іван Петрович, 1882 року народження, Молдавія, українець, освіта неповна середня. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, працював грузовим касиром на пристані. Трійкою при УНКВС по Київській області 10 травня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 16 травня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1963 році.

БОНДЗИК Олександр Пилипович, 1899 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, рахівник колгоспу «П’ятирічка». Київським обласним судом 25 липня 1936 року засуджений до 3 років позбавлення волі. Реабілітований у 1991 році.

БАБЕНКО Михайло Савич, 1902 р. н., м. Ржищів. З селян. Робітник. Заарештований у 1938 р. «Трійкою» при УНКВС по Київській обл. засуджений до розстрілу. Реабілітований у 1989 р.

БАКАЛИНСЬКИЙ Андрій Пилипович, 1897 р. н., м. Ржищів. Службовець пристані. Заарештований у 1937 р. за «шпигунство». Вирок: розстріл.

БЕЗПАЛЬКО Андрій Федорович, 1897 р. н., м. Ржищів. Заарештований у 1937 р. Реабілітований у 1959 р.

БЕРЕЗОВСЬКИЙ Гнат Петрович, 1888 р. н., м. Ржищів. Працював на млині. Заарештований у 1938 р. Вирок: 10 років ВТТ.

БОРИСЕНКО Федір Тимофійович, 1890 р. н., м. Ржищів. Коваль. Заарештований у 1937 р.

ВАКУЛЕНКО Мусій Юхимович, 1894 р. н., м. Ржищів. З селян. Проживав у Ржищеві. Заарештований у 1937 р. «Трійкою» при УНКВС по Київській обл. засуджений до розстрілу. Реабілітований у 1960 р.

ВАСИЛЬЄВ Андрій Дмитрович, 1902 р. н., м. Ржищів. Робітник. Заарештований у 1937 р. Вирок: 10 років ВТТ.

ВЛАСЕНКО Григорій Артемович, 1908 р. н., м. Ржищів. Працював на річковому транспорті. Заарештований у 1937 р. Реабілітований у 1958 р.

ВОЛКОВ Костянтин Сергійович, 1896 р. н., м. Ржищів. Службовець. Заарештований у 1938 р. Реабілітований у 1989 р.

Гончар Олексій Мусійович, 1915 року. Народження, м. Ржищів. Член ОУН. Заарештований у 1944 році за «антирадянську діяльність». Засуджений до 10 років таборів.

ГОРОХОВА Ріва Фішелевна, 1889 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврейка, освіта вища (бібліотечна). Проживала у м. Києві, працювала бібліотекарем у научній бібліотеці. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 9 січня 1938 року виселена на 5 років за межі України. Реабілітована у 1956 році.

ГОСЛАВСЬКИЙ Олександр Янович, 1888 року народження, м. Варшава (Польща), поляк, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, працював агентом по постачанню заводу «Радіатор». Трійкою при УНКВС по Київській області 22 вересня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 27 вересня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.

ДАЦКОВСЬКИЙ Аншель Шаєвич, 1891 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврей, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, службовець «Союззаготшкіра». Особливого Нарадою при НКВС СРСР 26 вересня 1938 року засуджений до 8 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

ДІДКІВСЬКИЙ Іван Петрович, 1900 року народження, м.Ржищів. Одноосібник, заарештований у 1937 році під час Великого терору. Розстріляний за рішенням «трійки» НКВС у 1938 році.

ДУДКА Омелян Трохимович, 1862 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, малописьменний. Проживав у м. Ржищів, приватний торговельник. Київським обласним судом 16 січня 1929 року засуджений до 8 років позбавлення волі. Реабілітований у 1994 році

 ДУДКА Петро Григорович, 1882 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, ук раїнець, освіта початкова. Проживав у м. Києві, токар головних майстерень «Будшлях». ЛінійC ним судом Південно-Західної залізниці 26 серпня 1938 року засуджений до 10 років позбавC лення волі. Реабілітований у 1962 році.

ДУДКА Феодосій Іванович, 1894 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, укC раїнець, малописьменний. Проживав у м. Ржищів, кравець (приватний). Трійкою при УНКВС по Київській області 23 квітня 1938 року засуC джений до розстрілу. Вирок виконано 9 травня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1965 році.

ДУДЧЕНКО Дмитро Іванович, 1890 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта вища. Проживав у с. Трипілля Обухівського району, головній лікар Трипільського туберкульозного санаторію. Трійкою при УНКВС по Київській області 22 вересня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 27 вересня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.

ЗЕЛЕНИЙ Анатолій Пилипович, 1915 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Діюча армія, червоноармієць залізничного полку. Військовим Трибуналом Московсько-Донбаської залізниці 3 червня 1944 року засуджений до 10 років позбавлення волі і поразкою в правах на 3 роки. Реабілітований у 1999 році.

ІВАНЕНКО Петро Іванович, 1909 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Києві, тимчасово не працював. Трійкою при УНКВС по Київській області 28 вересня 1937 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

КАГАНСЬКИЙ Абрам Якович, 1892 року наодження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврей, освіта неповна середня. Проживав у м. Києві, працював бухгалтером райжитлової спілки. Трійкою при УНКВС по Київській області 28 квітня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виC конано 29 травня 1938 року. Місце поховання неC відомо. Реабілітований у 1989 році.

КАРЕЛІНА-ТРІЩУН Клавдія Кіндратівна, 1918 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, росіянка, освіта неповна середня. Проживала у м. Ржищів, працювала секретарем-друкаркою районного земельного відділу. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 17 березня 1945 року виселена на 5 років за межі України. Реабілітована у 1989 році.

КНУРЕНКО Петро Васильович, 1892 року наC родження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, робітник заводу «Радіатор». Трійкою при УНКВС по Київській області 15 вересня 1937 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

КОВАЛЕВСЬКИЙ Олександр Андрійович, 1897 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта неповна середня. Проживав у м. Києві, капітан пароплава «Козак». Колегією при Всеукраїнській Надзвичайній Комісії 2 червня 1919 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 2 червня 1919 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.

КОЗЛОВИЧ Микола Федорович, 1895 року народження, с. 3агора Золочівського району Львівської області, українець, освіта середня. Проживав у м. Ржищів, працював бухгалтером Ржищівського комунгоспу. Трійкою при УНКВС по Київській області 27 серпня 1937 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 7 вересня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1965 році.

КОПЕЛЬЦОВ Стефан Петрович, 1893 року народження, с. Доросині Рожищенського райоC ну Волинської області, українець, освіта середня. Проживав у м. Ржищеві Кагарлицького району, директор лісозаводу. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 21 лютого 1938 року засуджений до 10 років позбавлення волі. РеабілітоваC ний у 1960 році.

КОПЕЛЬЦОВ Стефан Петрович, 1893 року народження, с. Доросині Рожищенського райоC ну Волинської області, українець, освіта середня. Проживав у м. Ржищеві Кагарлицького району, директор лісозаводу. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 21 лютого 1938 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1960 році.

КОРЯЧЕВЦЕВА Марія Якимівна, 1897 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українка, освіта середня. Проживала у м. Києві, працювала домоуправом № 149. Військовим Трибуналом військ НКВС Київської області 8 квітня 1944 року засуджена до 10 років позбавлення волі і поразкою в правах на 5 років. Звільнена 30 листопада 1953 року. Реабілітована у 1993 році.

КОСТЕНКО Василь Григорович, 1898 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта вища. Проживав у м. Луганську, працював директором школи ФЗН № 16. Трійкою при Колегії ДПУ УСРР 21 березня 1932 року засуджений до 3 років позбавлення волі (умовно). Реабілітований у 1989 році.

КУЦЕНКО Василь Дмитрович ,1898 року народження, м. Ржищів. Кухар. Заарештований у 1937 році за «антирадянську агітацію» (ст. 54-10 КК УРСР). Засуджений до 10 років ГУЛАГу.

ЛИТОВЧЕНКО Федір Овсійович, 1892 року народження, м. Ржищів. Коваль. Розкуркулений та  у 1930 році, депортований. Повторно заарештований у засланні, розстріляний у 1937 році.

МАЛЬКО Олександр Дмитрович, 1888 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, малописьменний. Проживав у м. Києві, робітник заводу «Більшовик». Постановою НКВС СРСР 2 листопада 1937 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 13 листопада 1937 роу. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1958 році.

МАТЮХІН Сидір Маркович, 1888 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, малописьменний. Проживав у с. Гусачівка Обухівського району, священик. Особливою Нарадою при Колегії ДПУ УСРР 27 лютого 1930 року засуджений до 3 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

МОСПАН Костянтин Іванович, 1900 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, касир ощадкаси. Київським обласним судом 11 жовтня 1937 року засуджений до 3 років позбавлення волі. Реабілітований у 1957 році.

МОСПАН Василь Корнійович, 1911 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта неповна середня. Проживав у м. Києві, секретар Інституту радянського будівництва (ВУАМЛІН). Київським обласним судом 22 грудня 1935 року засуджений до 5 років. Реабілітований у 1993 році.

НАУМОВ-ЛЕКАХ Давид Борисович, 1887 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврей, освіта вища. Проживав у м. Харків, член президії Держплану УРСР, професор. Верховним Судом СРСР 9 березня 1937 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 10 березня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1957 році.

ОСТАПЧУК-ЯРЕМЧУК Єлисей Васильович, 1875 року народження, с. Прилуки Овруцького району Житомирської області, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, бухгалтер районного відділу охорони здоров’я. Трійкою при УНКВС по Київській області 22 вересня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 7 жовтня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.

ПЕРЕКОТІЙ Лаврентій Семенович, 1895 року народження, с. Бурти Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, завідувач млина. Трійкою при УНКВС по Київській області 3 жовтня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 8 жовтня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1964 році.

ПОРТНОЙ Самійло Маркович, 1903 року народження, м. Одеса, єврей, освіта неповна середня. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, другий секретар партійного комітету. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 22 лютого 1936 року засуджений до 5 років позбавлення волі. Реабілітований у 1957 році.

РАДИЧ Василь Олександрович, 1911 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, кіномеханік будинку культури. Військовим Трибуналом військ НКВС Київської області 19 листопада 1944 року засуджений до 20 років позбавлення волі. Звільнений у 1955 році. Реабілітований у 1994 році.

РЯБОКІНЬ Вакула Петрович, 1883 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, малописьменний. Член РСДРП з 1903 по 1905 рік. Проживав у м. Ржищів, слюсар МТС. Київським обласним судом 10 жовтня 1937 року засуджений до 7 років позбавлення волі. Реабілітований у 1993 році.

 РЯБОКІНЬ Михайло Іванович, 1897 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, колгоспник. Трійкою при УНКВС по Київській області 17 серпня 1937 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 17 серпня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1960 році.

САСИНОВИЧ Василь Ілліч, 1903 року народження, с. Зорівка Золотоніського району Черкаської області, українець, освіта неповна середня. Проживав у м. Ржищеві Кагарлицького району, бухгалтер райспоживспілки. Трійкою при УНКВС по Київській області 3 грудня 1937 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1963 році.

ТЕРЕЩЕНКО Григорій Миколайович, 1892 року народження, м. Ржищів Кагарлицького райоC ну, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, селянинодноосібник. Особливою Нарадою при Колегії ДПУ УСРР 3 червня 1931 року засуджений до 3 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

ТИТАРЕНКО Роман Васильович, 1895 року народження, с. Верхівня Русинського району Житомирської області, українець, малописьменний. Проживав у м. Ржищів, завпунктом «Заготзерно». Трійкою при УНКВС по Київській області 3 жовтня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 8 жовтня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1964 році.

ТРОХИМЕНКО Федір Данилович ,1888 року народження., селянин. Повністю розкуркулений у 1930 році з конфіскацією майна та депортацією родини у Сибір.

ФЕДЮРА Григорій Артемович, 1897 року народження, с. Глажова Костопільського райоC ну Рівненської області, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, технік будівельного управління Південно- Західної залізниці. Особливою Нарадою при Колегії ДПУ УСРР 28 вересня 1931 року виселений на 3 роки за межі України. Реабілітований у 1989 році.

ФІГУРСЬКА Єлизавета Людвігівна, 1874 роC ку народження, м. Ржищів Кагарлицького райоC ну, полька, освіта початкова. Проживала у м. Біла Церква, тимчасово не працювала. Постановою НКВС СРСР і Прокуратури СРСР 17 вересня 1937 року засуджена до розстрілу. Вирок виконано 24 вересня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітована у 1989 році.

ФРОЛОВ Іван Сергійович, 1917 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, укC раїнець, освіта вища. Діюча армія, командир танку, лейтенант. Військовим Трибуналом КоC стерівського танкового військового табору 4 січC ня 1943 року засуджений до 10 років позбавленC ня волі. Реабілітований у 1991 році.

ЧЕРЕДНИЧЕНКО Степан Петрович, 1890 року народження, м. Ржищів Кагарлицького райоC ну, українець, малописьменний. Проживав у м. Ржищів, робітник артілі «Прогрес». Трійкою при УНКВС по Київській області 8 грудня 1937 роC ку засуджений до 10 років позбавлення волі. ВиC правданий і звільнений 11 грудня 1939 року. Реабілітований у 1989 року.

ШАПОШНИК Антон Андрійович, 1902 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Києві, десятник на будівництві Київської набережної. Трійкою при УНКВС по Київській області 28 вересня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 2 жовтня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1957 році.

ШЕВЧЕНКО Аникій Петрович, 1896 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта незакінчена вища. Проживав у м. Ржищів, інспектор Ржищівського районного відділу освіти. Військовим Трибуналом військ НКВС Київської області 18 вересня 1944 року засуджений до 20 років позбавлення волі. Помер в ув’язненні 29 серпня 1945 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1995 році.

ШЕПЕТА Федір Пилипович, 1914 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Діюча армія, червоноармієць. Військовим Трибуналом Західного фронту 28 жовтня 1943 року засуджений до 8 років позбавлення волі. Реабілітований у 1990 році.

ШТУНДЕР Степан Іванович, 1886 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, поляк, малописьменний. Проживав у м. Києві, бригадир малярного цеху технічної бази 45 диC візії. Особливою Нарадою при Колегії ДПУ УСРР 7 травня 1933 року засуджений до 3 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

ШЛІОНСЬКИЙ Абрам Наумович, 1886 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврей, освіта вища. Проживав у м. Києві, працював юрисконсультом Київської кіностудії. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 16 січня 1938 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

ЩЕРБАКОВ Микола Якович, 1918 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, росіянин, освіта неповна середня. Діюча армія, молодший сержант. Військовим Трибуналом 45 армії Закавказького фронту 7 січня 1943 року засуджений до 7 років позбавлення волі. Помер в ув’язненні 4 квітня 1943 року. Місце поховання невідомо.

ЯРЕМЕНКО Яків Семенович, 1897 року народження, смт Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта вища. Проживав у м. Києві, тимчасово не працював. Київським обласним судом 22 листопада 1936 року засуджений до 3 років позбавлення волі з наступною поразкою в в правах на 3 роки. Реабілітований у 1992 році

ЯЦКЕВИЧ Емілія Казимирівна, 1899 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, полька, освіта незакінчена вища. Проживала у м. Києві, вчителька середньої школи № 114. Постановою НКВС СРСР і Прокуратури СРСР 15 грудня 1937 засуджена до розстрілу. Вирок виконано 21 грудня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітована у 1989 році.

НАУКОВО-ДОКУМЕНТАЛЬНА СЕРІЯ КНИГ «РЕАБІЛІТОВАНІ ІСТОРІЄЮ» reabilitovani-04-2007.qxd

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

Краєзначе дослідження “Материнство у давнину: традиції догляду за дитиною, колискові, обереги”

Материнство в українській традиційній культурі, зокрема на Ржищівщині,   посідало особливе, майже сакральне місце. Народження дитини сприймалося не лише як родинна подія чи просто як фізіологічний акт, а як важливий етап продовження роду і життя громади, як найбільше благословення, як священна місія, що супроводжувалася складною системою обрядодій, а догляд за нею був справжнім ритуалом. Наші пращури  вірили, що новонароджена дитина є надзвичайно вразливою до впливу «нечистих» сил, тому кожен крок матері — від першого купання до вибору іграшки — мав обереговий характер.

 Відповідно, з цим явищем було пов’язано цілий комплекс звичаїв, обрядів, вірувань і практик догляду за дитиною.

 Традиції догляду: від першої купелі до «хрестин».

Перша купіль. Неодмінною маніпуляцією після пологів, якій надавалось велике значення, було перше обмивання, купання новонародженого. Повитуха (жінка, що приймала пологи) могла відразу обгорнути немовля теплими сухими пелюшками і покласти його на піч чи на тепле місце. Коли дитина обсихала, її обмивали в ночвах. Перше купання дитини було обов’язком повитухи. Таку місію також могла здійснити і рідна бабуся. Перше купання відбувалось або відразу після пологів, або на 2-3 день після народження дитини. Вірили, що перша купіль впливала на подальшу долю новонародженого – під час купання повитусі випадала нагода вдосконалити фізичні характеристики дитини, охороняти її від злих духів, здійснити ворожіння-пророцтво долі дитяти. Кожна складова купання мала особливе значення: принесену до схід сонця воду для хлопчика, гріли у глечиках, а для дівчинки – в горщиках. При нагріванні води пильнували, щоб вона не кипіла, бо дитина виросте сердитою, запальною, злою. Зазвичай купали у звичайних ночвах, при чому вода містила спеціальні домішки, застосування яких мало вплинути на майбутнє дитини – гроші, вовна, хліб, яйце. В ночви лили свячену воду, трохи молока, сипали ще пшоно (щоб не було жовтухи) чи березову тріску. Варто сказати і про різноманітний набір трав, з яких готували навар – череда, любисток, м’ята, звіробій, материнка, дев’ятисил. Щоб дівчинка росла красивою, то вливали трохи меду, кидали коралі. На дно у ночви клали срібну монету — «на багатство», яку після купання забирала баба-повитуха. У теплій воді ( температуру води міряли ліктем), коли тіло дитини розпарювалось, знаюча повитуха давила носик («щоб гарненький стояв»), витягувала пальчики («щоб не були горбаті»), заокруглювала голову («щоб була не довга, а кругла»), а також могла втягувати губами лишки води з голови, спини – тричі спльовувала в купіль зі словами «Боже, очисть тебе!» і хрестила тричі. Дитину треба було ще й поміряти:зігнути ліву ручку у ліктику, праву ніжку у колінці і легенько направляти один до одного, щоб зійшлися. Потім так само з правою ручкою і лівою ніжкою.

Воду з-під першої купелі зливати могли під піч, за межами хати (під поріг, стіну, куток, де стояли ікони), під фруктові дерева. Зважали при цьому на стать дитини: як купали дівчинку – виливали під вишню, березу; хлопчика – під дуб. Також воду зливали у воротях («щоб діти росли»), а також там, «де ніхто не ходить» (межа). В жодному разі не можна було виливати воду після заходу сонця («лихе буде дитині»).

 ( За спогадами Новохацької Ганни. м. Ржищів.)

В окремих селах Ржищівського краю існував дуже давній обряд «зливок» – ритуал очищення матері та повитухи. Вони взаємно зливали воду на руки над кущем калини або під плодовим деревом, символізуючи перехід жінки до статусу повноправної матері.

Сповивання. Далі дитину сповивали у дорослу сорочку. Основною умовою було використання полотна, яке вже було у користуванні. З часом, коли з’явилась можливість купувати тканину в крамниці (пелюшок як таких ще не існувало), широко використовували вживану постільну білизну – простирадла, елементи купованого одягу, зшитого з ситцю, бавовни (сорочки, спідниці, сукні). Головна умова – тканина мала бути м’якою і випраною. Обов’язковим атрибутом сповивання був «сповивач» («крайка», «пас», «стрічка»), довжина якого могла сягати до 3 метрів. Одним сповивачем могли сповивати кожного наступного, хто народжувався в родині («аби кривим не був»).
Щодо пупка, то він через кілька днів після народження дитини підсихав і відпадав. Його наділяли властивостями оберегу. Тому клали в колиску («від злого ока»), зашивали в подушку («щоб добре спав»), зберігали в скрині, в книжці («наука щоб йшла»). В перший день, коли дитина йшла до школи, їй давали збережений пупок розв’язати. Якщо розв’яже, буде розумною і добре вчитиметься. 

Дитину сповивали в лляні пелюшки (верчі) щільно, вірячи, що це зробить ніжки рівними, а саму дитину — спокійною. На Ржищівщині побутувала традиція класти немовля на кожух (шерстю догори) відразу після народження, щоб життя було «теплим і багатим». Сповивалася дитина до 3 – 4 місяців. Потім одягали довгу сорочечку.

(За спогадами Булиги Катерини. с. Півці)

Харчування.  Грудне вигодовування вважалося обов’язковим. Якщо у матері не було молока, використовували «жуйку» — загорнутий у чисту ганчірку розжований хліб із цукром або коржик.

 ( за спогадами Недобой Софії. с. Березівка).

         Колискові: духовний зв’язок та магія слова

         Особливе місце у догляді за дитиною займали колискові пісні (від слова «колиска»). Колиска (люлька)— не просто предмет побуту, а сакральний простір дитини. Її часто виготовляли з  особливих порід дерева — клена або явора (щоб дитина була співочою) або верби, прикрашали рушниками або стрічками. Її ніколи не ставили безпосередньо на підлогу, а підвішували до стелі. Вважалося, що дитина, яка перебуває «між небом і землею», захищена від земних злих духів. Колиску не залишали порожньою: якщо дитину забирали, туди клали предмет, щоб уберегти від нечистої сили. 

Колискові пісні виконували не лише функцію заколисування, а й мали виховне та магічне значення. Вони були першими словами, які чула дитина. Через них мати передавала знання про світ, любов, ніжність і побажання щасливої долі. У текстах часто згадувалися Котик, міфічні Сон і Дрімота як живі істоти, що приносять дитині спокій. У текстах, записаних на Ржищівщині, Котик часто «пече булки» або «несе сон у кошику». Це невипадково: адже кота наші пращури вважали хранителем домашнього вогнища.

               Котику сіренький, котику біленький

               Не ходи по хаті, не буди дитяти

               Дитя буде спати, мати буде колихати.

               Люлі, люлі, люлі чужим діткам дулі,

               А Галинці калачі, щоб спала вдень і вночі.

               Люлі, люлі, люлі прилетіли гулі,

               Гай, гай полетіли, на бабину хату сіли пироги їсти,

               а на дідову  – каки сісти.

               (колискові наспівала Гузій Євдокія. с. Березівка).

         Колискові нашого краю вирізняються своєю інтимністю та спокійним ритмом, що імітує рух люльки –  і це не просто заспокійлива мелодія, а форма магічного заклинання.

Водночас колискові пісні  виконували захисну функцію — лагідний голос матері відганяв злі сили, а дитині « прописував» майбутнє: «будеш у золоті ходити», «будеш добрим господарем» і т.д. Для нашого регіону  також характерні згадки про соловейка та зозульку, які приносять дитині щасливу долю.

         Обереги: захист простору навколо дитини

Оберегова система дитини на Ржищівщині була багатошаровою: від самого ліжка до дрібних деталей одягу. Дитячий одяг був першим і найголовнішим оберегом. Перша сорочка — льоля — шилася зі старого полотна батьків. Це не було ознакою бідності. Навпаки, вважалося, що зношена тканина є м’якою не лише фізично, а й енергетично. Вона вже «приручена», позбавлена агресивної первинної енергії нового льону, і несе в собі захисну силу батьківського роду. На дитячих вишиванках домінував червоний колір — колір вогню, крові та життя, який відлякував усе нечисте. Ключовими символами орнаментів були:

восьмикутна зірка (Алатир): символ гармонії Всесвіту, вірили, що вона створює навколо дитини захисне поле;

безконечник (Меандр): хвиляста лінія, яка символізувала вічність життя та плинність часу, оберігаючи дитину від раптових бід;

мак: оберіг проти нічних страхів, вишивали сорочки дітям, які погано спали;

дубові жолуді: символізували потенційну мужність та стійкість, призначалися суто для хлопчиків.

Прикрашали вишивкою найчастіше комірець і чохлики – саме там, де тіло контактувало з відкритим світом.

         Значну роль відігравали обереги – предмети, покликані захистити дитину.

Найпоширенішими  були:

– вода (освячена);

– вогонь (свічка);

– металеві предмети;

– рослини (мак, часник);

– червона нитка;

– християнські атрибути;

– лялька – мотанка.

 Під ліжко або поріг клали металеві предмети (ніж, сокиру). Вірили, що метал розриває негативні енергетичні зв’язки.

         На зап’ястя дитині пов’язували вовняну червону нитку. Вірили, що вовняна нитка на лівому зап’ясті захищала від «пристріту» (зурочення) — негативного впливу через заздрісний погляд.

         Після хрещення дитину захищав нагрудний хрестик, молитви і т.д.

Найпершою іграшкою була «вузликова лялька» –  найдавніший сакральний предмет. Мати робила її без голки та ножиць (щоб не «зарізати» долю). Замість обличчя намотувався сакральний хрест — символ сонця.  Це гарантувало, що лялька не забере душу дитини, а лише захищатиме її. На Ржищівщині її часто наповнювали заспокійливими травами (хмелем).  Ляльку клали в колиску ще до народження дитини, щоб вона «обжила» місце та відігнала злих духів.

Дослідження народних традицій ржищівського краю свідчить, що в давнину догляд за дитиною був нерозривно пов’язаний із природою та віруваннями предків. Кожен елемент — від трав у купелі до слів колискової — мав на меті гармонізувати стан немовляти та захистити його від зовнішніх загроз. Традиційне материнство –  це дивовижне поєднання практичного досвіду, глибокого символізму та магії. Воно було наповнене безмежною любов’ю та відповідальністю, де дитина сприймалася як дар Божий, що потребує не лише фізичного піклування, а й духовного захисту. Материнство було не обов’язком, а великим мистецтвом творення нової людини в гармонії з навколишнім світом. Сучасна психологія підтверджує багато з цих інтуїтивних знань: важливість контакту з матір’ю, заспокійливий ефект колискових та відчуття безпеки, яке дарують ритуали. Сьогодні ці знання допомагають нам краще зрозуміти власний генетичний код та важливість родинних цінностей.

Гудзій О.В.

 Герої небесної сотні Київської області

До списку Героїв Небесної Сотні, які були уродженцями або мешканцями Київської області (без урахування самого міста Києва), належать понад 15 осіб.

Ось деякі з них із зазначенням міст та селищ:

Антоніна Дворянець (м. Бровари) — 61 рік, учасниця ліквідації аварії на ЧАЕС; загинула 18 лютого 2014 року біля барикад на Інститутській.

Володимир Чаплінський (м. Обухів) — 44 роки, працював на Київському картонно-паперовому комбінаті; загинув від кулі снайпера 20 лютого.

Олександр Царьок (с. Калинівка, Васильківський район) — 55 років, активіст; загинув 20 лютого біля Жовтневого палацу.

Володимир Мельничук (м. Вишгород) — 39 років, загинув 20 лютого від вогнепального поранення, допомагаючи евакуйовувати поранених.

Дмитро Максимов (м. Київ/область) — 19 років, спортсмен-дефлімпієць; загинув 18 лютого під час вибуху гранати.

Юрій Вербицький (тіло знайдено у Бориспільському районі) — активіст, якого викрали з лікарні та закатували в лісі під Києвом.

Андрій Саєнко (м. Фастів) — 51 рік, підприємець, боєць 7-ї сотні Самооборони Майдану; загинув 20 лютого.

Віталій Васільцов (с. Гаврилівка, Вишгородський район) — 36 років, батько двох дітей; загинув від пострілу на вулиці Великій Житомирській 18 лютого.

Наразі  ми хочемо розповісти про життєвий шлях одного з Героїв Небесної Сотні

Віталій Валерійович Васільцов — український громадський діяч, активіст Євромайдану, ландшафтний дизайнер. Загинув 18.02.2014 року  під час Революції Гідності від прицільного пострілу снайпера. Йому було присвоєно звання Героя України (посмертно) за патріотизм і мужність, виявлені під час боротьби за демократію та права людини в Україні

Віталій Васільцов народився 16 листопада 1977 року в селі Гаврилівці на Хмельниччині. Певний час його родина жила на Далекому Сході, але згодом повернулася в Україну. Закінчивши місцеву школу, Віталій вступив до Уманського аграрного університету (нині Уманський національний університет садівництва), де здобув професію в галузі декоративного садівництва. Під час навчання проявив себе як талановитий спеціаліст і стажувався за кордоном.

Після завершення навчання Віталій переїхав до Києва, де заснував власний бізнес з ландшафтного дизайну. Він став одним з найкращих спеціалістів у цій галузі, маючи велику кількість успішних проєктів. Васільцов жив у селі Жорнівка Києво-Святошинського району, де брав активну участь у житті громади. Він власними зусиллями та коштами відновив криницю загального користування, обрізав дерева і прагнув створити місцевий дендропарк.

Однак, попри успіхи в бізнесі та громадській діяльності, найвизначнішим етапом у житті Віталія стала його участь у Революції Гідності. З самого початку протестів він не міг стояти осторонь подій, що відбувалися в країні. Відразу після жорстокого розгону мирних демонстрантів на Майдані 30 листопада 2013 року, Віталій приєднався до акцій протесту. Протягом трьох місяців він активно брав участь у подіях на Майдані, приїжджаючи до Києва з Жорнівки.

18 лютого 2014 року, під час сутичок на вулицях Володимирській і Великій Житомирській, Віталій отримав важке поранення від снайперської кулі. Попри негайне надання медичної допомоги, врятувати його не вдалося. Віталію було лише 36 років.

Цікаві факти

Віталій Васільцов був майстром декоративного садівництва і активно займався ландшафтним дизайном. Його проєкти високо оцінювалися клієнтами і колегами по професії.

Він постійно дбав про свою громаду: власноруч відновив стару криницю і безкоштовно допомагав мешканцям села з обрізанням дерев.

На Майдані Васільцов активно підтримував протестувальників, часто залишаючися на нічні чергування, попри загрозу життю.

За свою патріотичну діяльність та героїчну участь у Революції Гідності Віталій був нагороджений почесними відзнаками, зокрема медаллю “За жертовність і любов до України” Вшанування пам’яті

Після смерті Віталія Васільцова його ім’я увійшло до числа Героїв Небесної Сотні — людей, які віддали своє життя за свободу і незалежність України під час Революції Гідності. Указом Президента України від 21 листопада 2014 року йому було посмертно присвоєно звання Героя України. Крім того, Віталій був нагороджений орденом “Золота Зірка”.

На його честь було встановлено кілька меморіальних дошок. Одна з них знаходиться на фасаді Гавриловецької середньої школи, де навчався Віталій, а інша — на будівлі Уманського національного університету садівництва, який він закінчив. У Києві на вулиці Володимирській, де загинув Віталій, також відкрито меморіальну дошку.

Ім’я та портрет Віталія Васільцова викарбувано на меморіалі Героїв Небесної Сотні в Києві та Львові. Його пам’ять продовжують шанувати як в Україні, так і за її межами, визнання його ролі у боротьбі за свободу та незалежність України стало важливою частиною сучасної історії країни.

Нагороди та відзнаки

Золота Зірка Героя України

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Віталію Васільцову було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

Медаль за жертовність і любов до України

4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).

Меморіалізація

Ім’я та портрет В. Васільцова викарбувані на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у м. Києві, Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні у м. Львові.

На його честь встановлено меморіальні дошки:

на фасаді будівлі Гавриловецького закладу дошкільної освіти «Зернятко» імені В. В. Васільцова (17.02.2015);

на фасаді Жванецького ліцею;

на фасаді Уманського національного університету садівництва (08.05.2015);

у м. Києві (вулиця Володимирська, 15) на місці смертельного поранення В. Васільцова (18.02.2016).

На честь Героя України перейменовано вулицю (2016) та відкрито меморіальний комплекс (2018) у с. Жорнівка

Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава

 Меморіальна дошка на фасаді будівлі школи, де навчався В.В. Васільцов

8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).

 Меморіал Героїв Небесної Сотні. Київ, вулиця Інститутська 1

Могила

До Дня жінок і дівчат в науці ми презентуємо віртуальне інтерв`ю з Оксаною Юрковою. Тож запрошуємо до ознайомлення.

Оксана ЮРКОВА

кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця Інституту історії України НАН України

ПРО ШЛЯХ У НАУЦІ

1. Як і коли ви зрозуміли, що наука — це «ваше»?

Непросте питання. Важко прив’язатися до точної дати чи події. Я з дитинства любила розв’язувати різні задачі, мене захоплював процес. Байдуже, чи це була математика, хімія, фізика чи якась історична головоломка. Осявання, розв’язок! Звісно, величезне задоволення від цього. Думаю, це і привело мене в науку. І я щиро вдячна батькам, шкільним вчителям та університетським викладачам, які помітили ці мої здібності та скерували у правильному напрямку.

Однак лише під час написання кандидатської дисертації я остаточно зрозуміла, що таке наукова діяльність. Це було пов’язано з моєю абсолютно новаторською темою та архівними документами, які мені поталанило виявити, прочитати та проаналізувати. А першовідкриття — це завжди наснага та піднесення.

2. Чи був момент, коли ви хотіли залишити науку? Що допомогло залишитися?

Ні, залишити науку бажання не було. Але було і є величезне бажання звільнитись від остогидлого чиновницько-бюрократичного диктату, що останніми роками в Україні став нестерпним. Некомпетентні чиновники (до того ж часто плагіатори) становлять реальну загрозу нашому науковому поступу.

3. Який стереотип про жінок у науці вам доводилося спростовувати найчастіше?

Мені важко сказати, що я своєю працею раз-по-раз спростовувала низку стереотипних уявлень про жінок у науці. Все-таки мені дуже пощастило з місцем роботи. В моєму Інституті та моєму відділі до мене ставились і, сподіваюсь, ставляться з повагою. Втім, пригадую, що коли я була у віці «молодої вченої» (😊), я за спиною інколи чула, що справжнім автором моїх досліджень є мій чоловік (теж історик). Це було образливо та принизливо. Що зараз говорять за моєю спиною, мене вже не обходить 😊.

4. Хто або що найбільше вплинуло на ваш професійний вибір?

Оскільки я закінчила університет у 1989 році, впевнена, що визначальним у моєму житті як професійної історикині став розвал СРСР. Якби цього не сталося, я, при всіх своїх здібностях, скоріше за все не змогла би зреалізуватися так, як в незалежній Україні. Адже саме незалежність відкрила нам світ та змінила наш погляд на цей світ. Ми стали вільно писати історію своєї країни. Ми отримали доступ до колишніх спецхранів та раніше закритих архівних джерел. Особливо це було відчутно для моєї спеціалізації з історії України міжвоєнного періоду (тобто йдеться про 1920–1930-і рр.).

ПРО РОБОТУ ТА ВІДКРИТТЯ

5. Над яким дослідженням ви працюєте зараз і чому воно для вас важливе?

Беру участь у кількох проєктах, причому мої наукові зацікавлення різнопланові та багатошарові. Це Михайло Грушевський і Михайло Драгоманов, історія Української академії наук, долі вчених радянської України та діаспори, Голодомор, історична іконографія, електронні інформаційні ресурси, некрополістика.

Узагальнити можна як переплетіння «трьох “і”», де “і” — історики, інституції та ідеї. До того ж, мені не цікаво просто переписувати та переказувати, хто що сказав, написав чи зробив. Я завжди хочу зрозуміти, чому так сталося, чим або ким певна подія була спричинена. Відповідно, люблю працювати з архівними документами — ця робота вимагає системності, прискіпливості та уваги до деталей.

6. Яке ваше наукове досягнення ви вважаєте найбільш значущим — і чому?

Коли постійно працюєш сумлінно, важко виділити «найбільш значуще». Тому серед усіх проєктів згадаю два найдовші та один щойно завершений.

Двадцять років життя я віддала багатотомній «Енциклопедії історії України», де довгий час була єдиною упорядницею ілюстративного матеріалу. Це означає, що ще в той час, як в Інтернеті майже нічого не було, я мала знайти відповідні ілюстрації для енциклопедичних статей та передати їх до видавництва. Це була марудна робота з архівами, літературою, сканерами та базами даних, однак я не жалкую. Я багато чому навчилась та познайомилась з численними науковцями та їхніми працями.

Вже майже десять років за підтримки Канадського інституту українських студій працює зініційований мною е-Архів Михайла Грушевського, який є досить популярним серед фахівців. Невеличка команда однодумців-грушевськознавців на цей час виконала величезну та, не приховуватиму, унікальну роботу. Архів Грушевського по суті перетворився на Архів доби Грушевського. Цей проєкт продовжується.

Минулого, 2025 року, у видавництві «Комора» вийшли упорядковані мною «Спогади» Надії Суровцової. Радію, що мені випало стати упорядницею нового видання цих текстів та розгадати кілька таємниць мемуарів.

7. Чи траплялися у вашій роботі помилки, які зрештою привели до несподіваних відкриттів?

Звісно, помилки трапляються, наукова діяльність без них нереальна. Але в роботі науковця важливо помилки визнавати та виправляти. Наведу лише один приклад.

Готуючи ілюстрації для статті про Голодомор 1932–1933 рр. для «Енциклопедії історії України» (а це було ще на початку цього тисячоліття), я покладалася передусім на фотографії, що зберігались у державному фотоархіві, та на архівні підписи до них. Молода та недосвідчена, я тоді не припускала, що в архівних описах можуть бути помилки (а вони, на жаль, були і є).

Тому разом із верифікованими харківськими фотографіями Александра Вінерберґера, зробленими у 1933 р., я передала до видавництва деякі архівні фото. Пощастило, що підготовлену верстку уважно переглядала моя колежанка. Вона порадила перевірити декілька фото. Виявилось, що фотографії мали неправильну атрибуцію: вони були зроблені не в Україні, а у Поволжі, і не в 1933, а в 1921–1922 рр., тому ілюструвати статтю «Голодомор 1932–1933 рр.» ними категорично було не можна.

Ця вчасно помічена помилка спонукала мене більш пильно ставитися до фото та підписів до них, прискіпливо все перевіряти. Разом з тим виникло бажання з’ясувати, звідки ж з’явилась це плутанина. Зрештою, вдалося встановити, що помилки в архівних описах тих поволзьких фотографій 1921–1922 років були не випадковими, «підміна» фотографій Голодомору сталась з різних причин та на різних рівнях ще в середині 1930-х. На жаль, я була не першою і не останньою, хто подібної помилки припустився. Досить активна моя та моїх колег популяризаторська робота зараз значно зменшила кількість цих поволзьких фотографій у засобах масової інформації та в музейних експозиціях.

До фотографій доби Голодомору я весь час повертаюсь. У Цифровому архіві Голодомору — електронному ресурсі, створеному у нас в Інституті історії України — є спеціальний розділ про візуальні джерела доби Голодомору. Там ми розміщуємо фотографії міжвоєнного періоду, виявлені під час наших експедицій музеями Київщини. Цей проєкт також у стадії наповнення.

8. Як виглядає ваш звичайний робочий день поза романтизованими уявленнями про науку?

Робота історика — це написання текстів. Для того, аби текст був якісним та містив новизну, треба багато читати, працювати у бібліотеках та архівах. Пригадую, як ми з чоловіком сміялись, коли син-школяр чесно описав те, чим займаються батьки на роботі: сидять вдома та читають книжки. Справді, збоку це виглядає як неробство, але, повірте, від розумової праці втомлюєшся інколи сильніше, ніж від фізичної.

Мій звичайний робочий день ненормований. Якщо ти захоплений дослідженням, твоя голова працює постійно, вдень і вночі, байдуже, чи ти на прогулянці, чи вариш борщ, чи працюєш за комп’ютером. До того ж комп’ютер і оцифровані книжки та архівні матеріали значно інтенсифікували роботу.

Кінець-кінцем, думання, осмислення, аналіз — це ознаки саме наукової діяльності. Тому я люблю неформальне професійне спілкування з колегами та «камерні», не для «галочки», конференції та семінари.

Загалом же мій робочий день схожий на вихідний, а вихідний — на робочий. Знаю, що це неправильно. Але що вже є.

ПРО ВИКЛИКИ ТА БАЛАНС

9. З якими труднощами жінки в науці стикаються найчастіше сьогодні?

На жінку традиційно покладаються численні обов’язки. Крім власне роботи треба тягнути дім та родину, доглядати малих та старих. Родинні обставини часом стають на перешкоді закордонним стажуванням. Загалом жіноча багатозадачність важка і психологічно, і фізично, і фінансово, адже зарплати науковців у нас в Україні просто мізерні. Щастить тим жінкам, у кого є підтримка та розуміння родини. На жаль, таких не дуже багато. Відповідно, це обмежує кар’єрне зростання жінок-науковиць.

Не можна забувати й про війну. Є родини, де чоловіки у ЗСУ. Є науковиці, які змушені були з родинами виїхати з окупованих московитами міст і зараз або в Україні як переміщені особи, або працюють закордоном. Це величезні виклики, з якими мають жінки впоратись.

Навіть зараз, під час енергетичних блекаутів та за відсутності опалення, дослідниці наукову роботу не зупиняють. Я можу лише уявити, як важко тим, у кого малі діти або старі батьки, які потребують спеціального догляду.

10. Як ви поєднуєте наукову кар’єру з особистим життям та відпочинком?

Про відпочинок доводиться лише мріяти. От зараз я формально у відпустці, але працюю над своїми проєктами, треба завершити кілька текстів. Днями виступатиму на Вченій раді мого Інституту, готуюсь до доповіді. Та й ви кілька днів тому звернулись з терміновим проханням про це письмове інтерв’ю — отже, довелося присвятити йому певний час.

Відпочиваю я на конференціях, в експедиціях, коли такі трапляються, та під час неформальних зустрічей з колегами (втім, з колегами якраз розмови більше про роботу 😊). Люблю заходити до музеїв. У грудні та січні перевела трохи подих, слухаючи камерну музику Бориса Лятошинського у філармонії. Такі речі сприяють перезавантаженню.

11. Чи відчували ви коли-небудь упереджене ставлення через стать? Як реагували?

Так, звісно. Ще коли я закінчувала університет та почала думати про аспірантуру («червоний» диплом давав підстави на щось розраховувати), мені в університеті приватно пояснили, що краще мені документи не подавати: ти — жінка, вийдеш заміж, народиш дитину, дисертацію не захистиш, а університету цього не треба.

Я не сперечалась, бо під час обов’язкового на той час розподілу мені запропонували непогану альтернативу — роботу в академічному Інституті історії. Тож я рік пропрацювала стажистом-дослідником, потім пішла у декрет, потім у ще один, а потім, коли меншій дитині було півтора рочки, таки вступила до аспірантури «мого» Інституту. Колеги з Інституту побачили у мені потенціал, і я за це їм вдячна. Думаю, що я їх не підвела.

ПРО СУСПІЛЬСТВО І МАЙБУТНЄ

12. Як, на вашу думку, наука може реально змінити життя людей у найближчі 10 років?

Хотілось би, аби бурхливий розвиток техніки і технологій, що, безумовно, матиме місце у найближче десятиріччя, приніс людству не чергові дрони чи ракети, а покращив життя. Але, мабуть, для українців це буде важкий час.

13. Яку роль відіграють жінки у формуванні майбутнього науки?

На це глобальне питання відповім пафосно: хай жінок у науці буде більше.

14. Яких змін у науковій спільноті вам найбільше хочеться побачити?

В ідеалі бажано, аби суспільство цінувало науковців, підтримувало їх та прислухалось до їхньої експертної думки. Хочу бачити багато молодих вчених. Хочу, аби чиновники не намагались керувати наукою, а науковці розуміли межі своєї компетенції.

Проте найбільше бажаю завершення війни та розгрому Росії. Тоді колеги-науковці, які стали на захист нашої держави, зможуть повернутись в науку, а науковці в тилу не потерпатимуть від дроново-ракетних атак. Вклоняюсь пам’яті тих вчених, хто загинув. На превеликий жаль, мартиролог загиблих науковців від 2014 року вже дуже довгий…

ОСОБИСТЕ ТА НАТХНЕННЕ

15. Що у науці вас надихає навіть у найскладніші моменти?

Надихають нові архівні документи. Починаєш читати і забуваєш про всі негаразди.

16. Яку пораду ви дали б дівчатам, які тільки замислюються про наукову кар’єру?

Варто добре подумати, де, як та у кого навчатись і що конкретно плануєте далі робити. Дурні бюрократичні вимоги, що зараз є в Україні, а також низька оплата праці не сприяють науковим дослідженням. Між тим фінансово жінки мають себе обов’язково забезпечувати, це важливо.

17. Якщо б не наука, ким би ви могли себе уявити?

Важко сказати. Я не надто амбітна, «зробити карколомну кар’єру» — це не про мене. Мабуть, працювала б у музеї чи бібліотеці. Або вчителькою у школі.

18. Яке запитання про жінок у науці вам хотілося б чути частіше?

Хотілось би, аби люди хоча б прізвища сучасних жінок-науковиць знали 😊.

ЗАВЕРШАЛЬНЕ

19. Що для вас особисто означає День жінок у науці?

Для мене особисто — нічого.

Ні, я не жодним чином не заперечую цей День і вважаю його досить важливим медійним приводом для привернення уваги до науковок. Принаймні, в цей день згадуватимуть жінок, які зробили наукові відкриття або ж сприяли чоловікам, які зробили відкриття. Але як дослідниця я розумію, що широкий загал ще довго жінок-науковиць не сприйматиме нарівні з чоловіками-науковцями.

Тож для мене це буде ще один день, коли я працюватиму.

20. Одне речення, яке б ви хотіли сказати майбутнім жінкам-науковицям.

Насолоджуйтесь життям та досягайте своєї мети.

    Історія людства має сторінки, які боляче перечитувати знову і знову. Але є такі, які неможливо перегорнути, не вдивляючись уважно, не відчуваючи внутрішнього тремтіння. Голокост — саме така сторінка. Це трагедія, яка стала межею між цивілізацією і варварством, між людяністю і безоднею ненависті.

 У середині ХХ століття Європа побачила, як держава може перетворити вбивство на систему, а знищення — на «норму». Мільйони людей були приречені не за вчинки, а за походження, прізвище, віру. Вони втрачали право на голос, на ім’я, а згодом — і на життя. Шість мільйонів загиблих євреїв — це не лише статистика. Це зруйновані долі, мовчання колись повних голосів вулиць, ненароджені діти й обірвані сімейні історії.

    Слово «Голокост» означає «усеспалення». Але за ним — не лише вогонь крематоріїв. За ним — холод гетто, страх у чергах на депортацію, відчай матерів, які востаннє притискали до себе дітей. В івриті цю трагедію назвали «Шоа» — катастрофа. Катастрофа людської совісті.

    Нацистський режим починав не з таборів смерті. Він починав зі слів. Із поділу на «своїх» і «чужих», із дегуманізації, із мовчазної згоди суспільства. Крок за кроком людину позбавляли гідності, а потім — життя. Коли зникає повага до людини, зникає і межа між добром і злом.

    Українська земля теж стала німим свідком Голокосту. Одним із них є Бабин Яр у Києві. У вересні 1941 року за два дні тут було розстріляно понад 33 тисячі євреїв. Загалом у Бабиному Яру за роки окупації загинули десятки тисяч людей — євреї, роми, військовополонені, представники українського підпілля та мирні мешканці.

    Подібні трагедії відбувалися і в інших містах та селах України: у Кам’янці-Подільському, Харкові, Одесі, Львові, Рівному, Житомирі та сотнях малих населених пунктів.

Не оминула ця трагічна сторінка і наше місто.  Уже в перші дні війни у Ржищеві в Крутому Вивозі було розстріляно більше сотні місцевих євреїв. Масові розстріли часто здійснювалися просто неба, на очах у місцевого населення, що залишило глибокі травми в історичній пам’яті суспільства.

    Тут смерть приходила швидко, без суду й пояснень, залишаючи після себе тишу.

« Голокост від куль»- так назвали ці події історики.

   Всього ж за час фашистської окупації в Україні загинуло більше півтора мільйона євреїв.

     Згадуючи події Голокосту, неможливо не провести паралелі з тим, що відбувається сьогодні в Україні в умовах російсько-української війни. Хоча ці історичні події мають різний масштаб, контекст і ідеологічне підґрунтя, а все ж між ними існують тривожні спільні риси, які змушують уважніше ставитися до уроків історії.

     Однією з ключових ознак, що передували Голокосту, була дегуманізація. Євреїв у нацистській Німеччині зображали як «ворогів», «неповноцінних», загрозу для держави. Подібні механізми можна спостерігати і сьогодні в риториці російської пропаганди щодо українців: заперечення права українського народу на власну державність, культуру, мову, нав’язування образу «неіснуючої нації» – все це є формою ідеологічного насильства, що виправдовує агресію.

    Як і в роки Другої світової війни, російська агресія в Україні супроводжується масовими злочинами проти цивільного населення. Під час Голокосту людей знищували в гетто, таборах смерті, під час масових розстрілів. Сьогодні світ став свідком ракетних ударів по житлових кварталах, лікарнях, об’єктах критичної інфраструктури, школах,  масових  убивств мирних мешканців у Бучі, Ірпені, Маріуполі, Ізюмі та інших містах. Як і тоді, цивільні стають беззахисними жертвами війни.

    Ще одна важлива паралель — це знищення культурної та історичної спадщини. Під час Голокосту та нацистської окупації нищилися не лише люди, а й культура: синагоги,  книги, архіви,  пам’ятки. У сучасній війні Росія цілеспрямовано руйнує українські музеї, храми, історичні будівлі, бібліотеки, намагаючись стерти нашу культурну пам’ять і саму ідентичність українського народу.

     Паралелі простежуються й у долях мільйонів людей, змушених залишити свої домівки. У роки Голокосту євреїв насильно виселяли, депортували, позбавляли майна. Сьогодні мільйони українців залишились без домівок, стали внутрішньо переміщеними особами або біженцями, рятуючись від бойових дій, окупації та терору. Втрата дому, роз’єднані родини, травми дітей — це спільний біль різних історичних епох.

    Водночас, як і під час Голокосту, сучасна війна в Україні демонструє приклади людяності та солідарності. У роки нацистського терору Праведники народів світу, ризикуючи життям, рятували євреїв. Сьогодні наші волонтери, звичайні українці та громадяни інших держав допомагають нашим бійцям, переселенцям, рятують поранених, документують злочини, підтримують одне одного у такий непростий час. Ці приклади доводять, що навіть у найжорстокіших обставинах людина здатна зберігати моральні цінності.

                                                            Ржищівські волонтери

    Пам’ять про Голокост особливо актуальна нині, коли світ знову стикається з проявами агресії, імперських амбіцій і зневаги до людського життя. Вона нагадує, що злочини проти людства не починаються раптово — їм передують пропаганда, мовчазна згода, нерішучість міжнародної спільноти. Саме тому так важливо говорити правду про події в Україні, називати речі своїми іменами та не допускати повторення трагедій минулого.

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник