До Міжнародного дня безневинних дітей – жертв агресії та Дня вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України
4 червня світова спільнота відзначає Міжнародний день безневинних дітей – жертв агресії. Ця дата була започаткована Організацією Об’єднаних Націй як нагадування про дітей, які стали жертвами воєн, збройних конфліктів, насильства та порушення прав людини.
Для України цей день має особливе значення. Від початку російської агресії, а особливо після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, українські діти опинилися серед найуразливіших жертв війни. Вони втрачали домівки, рідних, звичне дитинство. Багато дітей отримали поранення, були змушені покинути свої домівки або пережили окупацію. Найстрашнішою стала втрата життя.
Указом Президента України 4 червня визначено Днем вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
Цей матеріал присвячений дітям Київщини, чиї життя обірвала війна.
Київщина. Весна 2022 року
У лютому та березні 2022 року Київська область стала одним із головних напрямків наступу російських військ. Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Макарів та десятки інших населених пунктів опинилися під окупацією або в зоні активних бойових дій.
Зруйновані будинки, спалені автомобілі, понівечені школи та дитячі садки стали символами тих подій. Світ побачив кадри з Бучі та Ірпеня, які назавжди увійшли до історії як свідчення злочинів проти мирного населення.
Серед загиблих були й діти.
За кожною цифрою статистики стоїть окрема доля. У кожної дитини були власні мрії, захоплення, друзі, улюблені книжки та іграшки. Вони мали майбутнє, яке забрала війна.
Пам’ятаємо кожного
Аліса Перебийніс
2012–2022
Аліса народилася в Донецьку. Після початку російської агресії у 2014 році родина була змушена переїхати на Київщину.
Дівчинка навчалася у школі, любила читати, цікавилася тваринами та мріяла про подорожі.
6 березня 2022 року Аліса разом із мамою Тетяною, братом Микитою та бабусею намагалася евакуюватися з Ірпеня через Романівський міст. Під час евакуації колона мирних жителів потрапила під російський обстріл.
Аліса загинула разом із матір’ю та братом.
Фотографія родини після трагедії облетіла весь світ і стала одним із найвідоміших символів війни в Україні.
Історія життя
У травні 2022 року Алісі виповнилося б десять. Вона була родом із Донецька, мешкала там до двох років. У 2014-му родина Перебийніс переїхала до столиці. П’ять років орендували квартиру на Позняках, а потім придбали помешкання в Ірпені. Дівчинка навчалася в одній з місцевих шкіл. Там кажуть, що вона була обдарованою дитиною – мала високі оцінки, гарно малювала і танцювала.
«В Аліси ж була синергія творчих і технічних нахилів. Я на неї робив великі ставки щодо успіхів в технічній сфері», – каже батько Сергій Перебийніс.
«У голові не вкладається і не хочеться вірити, що Аліси більше немає. Її дуже любили однокласники. Надзвичайно щира, добра, чуйна дитина», – говорить заступниця директора школи Ніна Гнедюк.
На черговий день народження доньки батьки планували зібрати галасливу ватагу з однокласників, друзів й весело відсвяткувати цю дату. Але, як каже Сергій, війна створила нову реальність, у якій доньки вже немає.
«Як батько, я ніколи не куплю їй плаття на випускний. Не буду очікувати, коли вона піде на перші вечірки і забуде подзвонити. Ніколи не побачу онуків», – каже батько…
Повномасштабне вторгнення застало Алісу з мамою та братом в Ірпені. Її батько Сергій напередодні поїхав до своєї матері, яка була у важкому стані після ковіду. О 5 ранку 24 лютого його розбудила дружина Тетяна повідомленням про те, що повз їхній будинок пролетів снаряд. Через два дні бої вже йшли зовсім поряд – біля Гостомельського аеропорту. Утім родина, яка переживала схожий досвід у Донецьку, не панікувала. Виїхати будь-якою ціною у перші дні не прагнули, а тим паче, що вся траса до Львова була переповнена.
Із часом ситуація в Ірпені стала критичною, всі комунікації відключили. Треба було вибиратися. Тетяна з дітьми пробували виїхати тричі. 4 березня їх з Бучі накрив мінометний обстріл. 5 березня почалися вуличні бої. А 6-го їх убили…
«Востаннє ми говорили 5 березня. Обговорювали план евакуації. Я вибачився, що мене немає поряд», – пригадує Сергій.
Зранку 6 березня 2022 року Тетяна з дітьми в супроводі двох сусідів виїхали в бік Стоянки – селища на південь від Ірпеня. Уночі цей населений пункт захопили росіяни. Там була єдина дорога, через яку можна було покинути Ірпінь. Дізнавшись, що машини, які хотіли їхати через Стоянку, обстріляли росіяни, Тетяна вирішила покинути авто, й разом з дітьми пішла у напрямку Ірпінського моста. Там почався мінометний обстріл. Один зі снарядів впав поряд з Алісою, Микитою і Тетяною. Разом із ними загинув також волонтер, що вивів їх з-під моста.
У Аліси залишилися батько та інші рідні.
Іван Меть
2009–2022
Івану було лише дванадцять років.
Він жив разом із мамою в Ірпені, навчався у школі та мав багато планів на майбутнє.
На початку березня 2022 року родина намагалася врятуватися від бойових дій. Під час обстрілу хлопчик загинув разом із матір’ю.
У спогадах рідних та друзів Іван залишився добрим, щирим та допитливим хлопцем, який любив життя.
Історія життя
Іван Меть жив з мамою у новій квартирі, яку вони дуже довго мріяли придбати. Сім’я саме в Ірпені почала будувати нове щасливе життя. Щороку відпочивали на морі.
Друзі та знайомі з ніжністю та теплом відгукуються про Ваню:
«Ванічка,– один з найрозумніших, неординарних хлопчиків!», – написала подруга сім’ї, Галина.
«Марина просто обожнювала свого сина, Ванічка був її щастям.», – розповідає подруга мами Івана, Ольга.
У Івана залишилась старша сестра, бабуся та дідусь.
Анастасія Щаслива
2014–2022
Анастасії було сім років.
Вона ходила до школи, любила малювати та проводити час із друзями.
Під час російського наступу на Київщину життя дівчинки обірвалося.
Для рідних вона назавжди залишиться усміхненою дитиною, яка лише починала відкривати для себе світ.
Владислава Савчук
2019–2022
Владиславі не виповнилося навіть трьох років.
Вона тільки починала знайомитися зі світом, вимовляти нові слова та робити власні відкриття.
Її дитинство тривало надто мало.
Навесні 2022 року війна забрала життя маленької мешканки Ірпінської громади.
⸻
Дар’я Гурінова
2021–2022
Дар’ї було лише шість місяців.
Вона ще не встигла зробити свої перші кроки, сказати перші слова чи піти до дитячого садка.
Її коротке життя обірвалося під час російського вторгнення.
Дар’я стала наймолодшою серед дітей Ірпінської громади, чиї життя забрала війна.
Історія життя
Дарина Гурінова народилася у вересні 2021 року. Була очікуваною та бажаною дитиною.
«Коли Яна завагітніла, щастю не було меж. У неї були важкі пологи, у перші місяці дитина трішки хворіла. Але Яна з Максимом давали раду. Ім’я донечці вибирали вдвох. Яна запропонувала і Максиму дуже сподобалося. Ми так і не встигли її побачити, оскільки тоді якраз була пандемія. Яна дуже переживала за дитину. Ми чекали, що прийдемо до них вже у новому році. А потім почалася війна», – розповіла тітка дівчинки Оксана.
Даринка росла допитливою, лепетала перші звуки, тішила маму й тата.
«Перед повномасштабною війною ми обговорювали, куди їхати в разі вторгнення. Яна не хотіла до батьків у Славутич, думала, що в Ірпені буде безпечніше. 24 лютого, коли все почалося, ми спілкувалися. Яна розповідала про вибухи. Кілька днів вони провели з Даринкою і Максимом на підлозі у ванній. З початку березня снаряди почали прилітати поряд із будинком», – розповіла Оксана.
5 березня родина спробувала виїхати. Робили це двічі. Першого разу потрапили під обстріл і повернулися у підвал до водія, який їх вивозив. Під час другої спроби окупанти розстріляли водія. Машина з’їхала в кювет і вони почали розстрілювати її.
«Коли після звільнення Ірпеня родичів знайшли, вони були на задньому сидінні. Максим накрив собою Яну, а вона – Дарину», – розповіла Оксана.
У Даринки Гурінової залишилися бабусі, дідусі та інші рідні.
Від початку повномасштабного вторгнення в Україні внаслідок збройної агресії РФ загинуло понад 670 дітей, ще понад 2200 отримали поранення. Оскільки війна триває, ці дані постійно оновлюються.
Діти, яких забрала війна
Кожна дитина має право на життя, безпеку, любов і майбутнє.
Російська агресія позбавила цього права сотні українських дітей.
Ми часто бачимо статистику. Проте за кожною цифрою стоїть людська історія. Стоять батьки, які більше ніколи не обіймуть своїх дітей. Стоять порожні кімнати, нездійснені мрії та дитячі голоси, які більше не пролунають.
Саме тому так важливо називати імена.
Пам’ять починається з імені.
⸻
Пам’ять сильніша за забуття
Одним із символів вшанування загиблих дітей стали дзвіночки пам’яті, які щороку з’являються на деревах у різних містах України.
Їхній передзвін нагадує про голоси дітей, які більше неможливо почути.
Сьогодні музеї виконують особливу місію — документують сучасну історію. Фотографії, документи, особисті речі, свідчення очевидців та родинні спогади стають частиною національної пам’яті.
Наш обов’язок — зберегти ці історії для майбутніх поколінь.
Війна намагається перетворити людей на цифри. Музейна пам’ять повертає їм імена. Схиляємо голови у скорботі та пам’ятаємо кожного. Вічна пам’ять безневинним дітям України.