Історія України — це не лише сухі літописи великих битв чи життєписи правителів. Справжнє, живе серце нашої землі б’ється у тихих наддніпрянських містечках, які віками тримали на своїх плечах українську ідентичність.
Одним із таких дивовижних куточків, де оживає сива давнина, є Ржищів. Це місто круч, дніпровських вітрів та глибоких історичних таємниць стало особливим магнітом для роду Грушевських — людей, які повернули українцям їхню власну історію та культуру.
Для великого вченого, академіка та голови Центральної Ради Михайла Грушевського Ржищів ніколи не був випадковою точкою на карті. Історик бачив у ньому живий символ і форпост українського духу на Правобережжі. Більше того, ржищівські терени нерозривно пов’язані з діяльністю його талановитого родича — відомого українського церковного діяча, етнографа, фольклориста та педагога Марка Федоровича Грушевського. Неодноразово Михайло Сергійович приїздив у Ржищів погостювати до свого троюрідного брата, що на той час проживав у містечку і служив священиком у місцевій Свято – Троїцькій церкві. Марко Федорович не тільки правив службу, а й збирав народні пісні та вивчав історію краю.
Саме під час цих відвідин та спілкування з родичем видатний історик зібрав матеріал та написав ілюстровану історико – краєзнавчу статтю – нарис «Ржищів», опубліковану 10.06.1910. №23 київської народної газети « Село» (редактор сам М.Грушевський) під скромним підписом-криптонімом «М.Г – ий».
У своїй статті – нарисі «Ржищів» Михайло Сергійович прагнув показати простим українцям, якою величною є їхня земля. Його нарис про Ржищів — це не сухий академічний звіт, а глибока, просякнута поезією та любов’ю, робота. Вчений володів рідкісним даром: за точними історичними фактами він завжди бачив живу красу природи. Свій опис він розпочинає неймовірно мальовнично:
«В гарній затишній долині над Дніпром притулився Ржищів…Гори, які високою стіною тягнуться правим берегом Дніпра, тут ніби розступаються, творячи затишну котловину, куди стікає невелика річка Леглич, і серед цієї зелені, на фоні синього Дніпра, біліють хати й церкви містечка».
Для історика цей ландшафт був живим організмом. Він тонко відчував, як кручі та близькість до великої річкової артерії формували характер ржищівчан — їхній волелюбний дух та козацьку вдачу.
Центральне місце у краєзнавчих розвідках Михайла Грушевського посідає історія Ржищівського монастиря. Він згадує гетьмана Івана Мазепу, як великого прихильника православної церкви, освіти та церковної пишноти, який підтримав Ржищівський Спасо – Преображенський монастир. Щойно ставши гетьманом, Іван Мазепа видав спеціальну гетьманську грамоту на володіння та землі для Ржищівського монастиря, подарував ікони, ризи й книги.
Вчений детально аналізує добу XVII століття, коли Україна опинилася під потужним релігійним та культурним тиском Речі Посполитої. У часи, коли православна віра та українська мова витіснялися з публічного простору, саме Ржищів став одним із центрів незламного духовного спротиву.
Аналізуючи заснування монастиря місцевими шляхтичами Вороничами перед початком Хмельниччини, вчений пише:
« В часи, коли пригнічене й задавлене українське життя шукало собі підпори й охорони в релігійних братствах та монастирях, Ржищівський монастир став тим осередком, навколо якого групувалися місцеві сили, що не хотіли зрікатися своєї народності й віри».
М.С.Грушевський показує, що монастир був справжньою культурною фортецею, де діяла школа й переписувалися книги.
Як головний літописець українського козацтва, автор з особливим захопленням описує, як козаки взяли під свій захист культурні осередки міста. (У Ржищеві стояла Ржищівська сотня Канівського полку). Вони не лише воювали на ржищівських переправах, а й дбали про соціальний розвиток:
«Козацькі полки, що проходили через Ржищів, залишали тут не лише сліди руйнації від воєнних подій, а й акти глибокої побожності та меценатства. Вони брали під свій високий козацький захист місцеві школи для дітей та шпиталі для вбогих, вважаючи це своїм святим обов’язком перед рідним краєм».
Через ці рядки Грушевський – публіцист звертався до свого сучасника у 1910 році, наголошуючи: українське воїнство завжди було захисником освіти, культури та милосердя.
Публікація нарису «Ржищів» у газеті «Село» 1910 року стала першим потужним маніфестом ржищівського краєзнавства. Михайло Грушевський довів, що історія маленького подніпровського містечка є невіддільною і яскравою частиною великого європейського літопису України.
Сьогодні Ржищівська громада свято береже цю спадщину. Символічно, що вулиця Михайла Грушевського в місті є символом вдячності великому Академіку від нащадків тих, про кого він колись так тепло писав. Його слова продовжують жити в назвах наших вулиць, у музейних вітринах та в серці кожного, хто любить свій рідний край.
Завідувач з основного виду діяльності Гудзій О.В.