Кожна людина приходить у цей світ із власною партитурою. Хтось проживає життя тихо, ледь чутним шепотом, а хтось стає справжнім камертоном для цілого краю. Для Ржищівщини таким камертоном, її живим голосом і літописцем, став Віктор Васильович Умрихін. 3 червня — день його народження. Цьогоріч йому виповнився б 61 рік. Його земний шлях обірвався раптово й несправедливо рано, але напередодні цієї дати земляки знову згадують людину, чий голос та історичне слово назавжди вросли в долю рідного міста.
Віктор народився у червневі дні 1965 року в скромній і порядній родині. Батько, Василь Умрихін, працював робітником на місцевому заводі «Радіатор», а мати, Віра Тихонівна, була тамтешньою медсестрою — жінкою з великим серцем, яка нікому не відмовляла у допомозі. Саме в цій атмосфері простої робочої чесності й милосердя ріс ласкавий хлопчик Вітя, оточений особливою турботою старшої сестри Наталки.
Його шлях до свого справжнього покликання не був прямим. Було навчання у славетному Ржищівському педагогічному училищі,
а згодом — крутий поворот: акторське відділення театрального інституту імені Карпенка-Карого. Проте, провчившись два семестри та відслуживши в армії, Віктор відчув інший поклик — поклик минувшини. Він поновив навчання вже на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який успішно закінчив у 1988 році. Хто б міг подумати, що акторський хист і пристрасть історика згодом зіллються в один унікальний професійний сплав?
Ті, хто знав Віктора в молодості, згадують його як неймовірно колоритну особистість. Краєзнавець Олег Предаченко описує його у таборі «Активіст» у 1989 році: присадкуватий, кругленький, із високим розумним чолом і рудуватим волоссям. Віктор мав унікальний талант імітатора й феноменальне почуття гумору. Він міг легко, граючи обертонами свого дивовижного голосу, заговорити як зірки кіно чи тогочасні лідери — від Сталіна до Горбачова. Його неординарність дивувала: під час табірних концертів він міг продемонструвати навички йоги, танцюючи босоніж на битому склі без жодного порізу.
Але справжня магія ховалася в його голосі. Коли у 1990 році Віктор виступав на лінійці в ПТУ міста Українка, аудиторія з понад п’ятисот підлітків завмирала. Його голос то піднімався до вершин, то поринав у глибокі басові обертони. «Комісар і оратор, — згадував Олег Предаченко. — Такі піднімають батальйони в атаку». Цей голос мав магнетичну силу — він кликав за собою.
Початок 1990-х приніс злам величезної країни, переламавши мільйони доль. Віктор Умрихін, який наприкінці 1990 року вже обіймав посаду третього секретаря Обухівського райкому комсомолу, змушений був повернутися до Ржищева. Він не цурався ніякої праці — пішов на завод «Радіатор» звичайним токарем у механічний цех.
Проте історик у ньому переміг. Коли з’явилася можливість отримати ставку у Ржищівському краєзнавчому музеї імені Силкіних, Віктор без вагань погодився. Музей тоді тулився у чотирьох кімнатах першого гуртожитку. Саме там, серед старих фотографій, фондів та дореволюційних листівок, народилася ідея зафіксувати історію рідного міста. Віктор за власний кошт їздив і опрацьовував матеріали київських архівів, вишукуючи крихти правди. У буремні 90-ті роки видати книгу здавалося безумством. Це був справжній творчий подвиг, який став можливим завдяки міцній дружбі: левову частку коштів на друк виділив однокласник Віктора — Юрій Аллазаров. Книжка «Історія Ржищівщини» (1995) миттєво розійшлася серед містян, ставши настільною для багатьох.
Нова сторінка життя відкрилася у 1995 році, коли Ржищів отримав статус міста обласного підпорядкування. Тоді міський голова Володимир Ярошкевич заснував громадську газету «Ржищів». Віктор став її кореспондентом, а згодом з нуля підняв і очолив міську радіостудію. Протягом восьми років щосуботи над Ржищевом лунало його фірмове, тепле: «Доброго ранку, радіослухачі!». Київські колеги не йняли віри, дізнаючись, що передачі такої високої, професійної якості створюються на раритетному обладнанні, яке Віктор терпляче ремонтував власноруч. Колеги пам’ятають, як по-дитячому світилися його очі, коли в студії нарешті з’явився перший комп’ютер та цифрові диктофони.
Слухачі обожнювали свого редактора. У навколишніх селах жінки з повагою й ніжністю називали його «наш радіонянь» або «золоте горлечко Ржищева». Сільські бабусі, заворожені його оксамитовим баритоном, просили редакцію газети: «Покажіть нам Умрихіна! Надрукуйте його фото!», аби бодай заочно познайомитися з цією дивовижною людиною.
Сам Віктор Васильович в одному з інтерв’ю так формулював своє професійне бачення:
«Радіожурналіст, на мою думку, повинен вміти, в першу чергу, слухати. І навіть, не поділяючи думок респондентів, давати їм можливість висловитися… Мене особисто тема батьківщини, рідного міста непокоїть найбільше… Найголовніше – бути об’єктивним і не вдаватися в крайнощі. Це, на мою думку, має бути кредо кожного журналіста».
Він був людиною-оркестром, вродженим філософом, прекрасним аналітиком і душею будь-якої компанії. За словами ржищівського художника і поета Бориса Дегтярьова, мислення Віктора завжди працювало чітко, об’ємно та логічно, а його неосяжний талант дивував усіх, хто був поруч. Він умів бачити масштабне у малому й фіксувати долі звичайних працьовитих людей на пожовклих сторінках міської преси.
Його життя обірвалося раптово й трагічно 14 січня 2005 року. Віктор Умрихін пішов у вічність у розквіті творчих сил, лишивши місто в глибокому сирітстві.
На його пам’ятній плиті викарбувано слова, які він сам колись написав і які стали його життєвим маніфестом: «Кожна людина має залишити добрий слід по собі на цій святій землі».
Він цей слід залишив — глибокий, незабутній і чистий. І в день його народження ржищівчани знову гортають сторінки його історичних книг «Історія Ржищівщини» та «Ржищеву – 850», точно знаючи: голос Віктора Умрихіна досі звучить у пам’яті рідного міста.
Ольга ГУДЗІЙ, завідувач відділом з основного виду діяльності .
Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник