Із циклу «Діалоги під час війни»

 (Розмова з Мариною Малаховою – керівником Ржищівського осередку акції «Рушник надії»)

Годинник на руці відлічує хвилини  – ні не хвилини – вічність! Вічність чекання, надії, боротьби із тугою та розпачем. І щоденна вранішня розмова :

– Добрий ранок, коханий! Люблю, сумую, чекаю! – летить як молитва, яку не чують, а відчувають і за тисячі кілометрів!

         Цей годинник чоловік передав з речами з фронту під час служби в окремій механізовану бригаді «Холодний яр». Бахмут! Але зараз він як провідник, як той невидимий дріт, від якого іде сигнал від серця і до серця – люблю, сумую, чекаю!

        Війна для них розпочалася, як і для усіх – із тривожних нічних дзвінків 24 лютого 2022 року, із повідомлення про дистанційне навчання в школі і … із збору «тривожного чемоданчика». І з тієї миті вона вже все розуміла, а він сам 25-го поїхав в ТЦК.

         В цей день їй виповнилося 40 років і, як раніше, мався бути його улюблений торт, шашлики і своє власне домашнє вино… І все це буде, тільки з відстрочкою до закінчення війни! А поки що – час зупинився!

          Із позицій щоранку летіли SMS-ки, і в очікуванні їх серце тріпотіло, калатало десь ніби поза тілом. Останній раз на зв’язок він вийшов  2 травня… А 7 травня з ТЦК СП привезли сповіщення про зниклих без вісти. Їх, ржищівчан, земляків і побратимів там, під Бахмутом, було троє.

           Уже майже 1000 .днів їх чекають дружини і матері, за них моляться і свої молитви зливають в одну. І кожен день – як століття! Але життя продовжується, бо ростуть син і донечка. А син так схожий на тата!

         Ні на столі, ні в гаманці немає ніяких фотографій, бо коханий образ завжди з тобою. Єдиний фетиш – остання вітальна листівка, і, коли торкаєшся її рукою, то ніби шифром Брайля читаєш усе своє життя…

            На її сімнадцятий день народження  знайомий привів свого друга. Хлопець був першим гостем, що зайшов того дня до хати і… залишився на все життя! Після того дня ще було 9 років зустрічей, навчання, професійного становлення, наймане житло, будівництво свого, потім одруження, народження дітей… – і безмежного всеоб’ємного щастя! Кажуть, що щасливі пари усі схожі. Вони були щасливі до того останнього зв’язку 2 травня …..

        Страшна статистика, але таких дружин і матерів, що чекають своїх солдат, маючи сповіщення, що вони «зниклі безвісти», в Україні тисячі. Спільна біда спонукала їх об’єднатися для спільних дій і підтримки для реалізації акції «Рушник надії». 25 липня 2025 року відбулося відкриття Ржищівського осередку акції. Координатором осередку (а в Ржищівській громаді є більше 40 сімей, воїни з яких вважаються зниклими безвісти) стала Марина Малахова, годинник на руці якої рахує години та хвилини розлуки зі своїм героєм. З 22 січня виставка «Вишиті символи віри» в рамках акції «Рушник надії» проходитиме в Ржищівському археолого – краєзнавчому музеї. Це уже восьма виставка в Україні.

       Сьогодні розмова про участь в цій унікальній акції, про життя «до» і «після», про віру в силу духу, в силу молитви і любові з Мариною Малаховою, дружиною командира відділення ОМБР, зниклого безвісти того страшного 3 травня.

• Як виникла ідея організації виставки «Рушник надії»?

           Коли зустрілися дві жінки – організатори керівник ГО «Жінки роду» та член ГО «Народжені вільними 2024», то в розмові згадали майже містичні історіі, як із пісні. Це історія побратима, якому мама дала вишитий рушник. Солдат вважає його своїм оберегом. Інша історія про те, що мама чекала полоненого сина в сорочці, яка передавалась у спадок. А містицизм в тому, що із згорілої бабусиної хати цілою залишилася лише стара вишита сорочка.

           Тому виникла ідея створити єдиний рушник із прадавніми українськими символами, який би, як Оранта, захистив від біди зниклих безвісти та полоненихвійськових. Такий рушник мав бути 25 метрів в довжину. Але виявилося, що єдине полотно створити неможливо, бо кожна жінка вкладає у вишивку свої символи, а вишивки мають свої регіональні відмінності. Тому вирішили, що кожна жінка вишиватиме свій, а у поєднанні ці рушники матимуть величезну захисну ауру.

• Як творився ваш рушник?

         У нашій сім’ї вміла і любила вишивати мамина мама. Я вишивати теж навчилася, але моїм основним захопленням це не було, поки не прониклася сакральним змістом вишивки. Відразу вирішила доєднатися до акції «Рушник надії». Ржищівський осередок розпочав роботу 25 липня, а закінчили 20 вересня. На початку роботи найважчим завданням було створити  узор. Для цього перебрали усі символи «Мови вишивки». Перший символ, який випав – символ «Повертайся живим», потім доєднались на полотні «Україна», «Щастя», «Господи вбережи. В процесі створення композиції просто сам по собі виник образ Матері Божої, плюс зірка Діви Марії. З матеріалами проблеми не було, а помічницями в роботі стали волонтери села Грушів.

• Окрім рушника в експозиції виставки в  Ржищівському музеї є і ваша вишита ікона.

       Ну, в магічну силу ікони вірили усі українці з моменту хрещення Русі. Нехай моя віра, надія і любов, підсилені магічною символікою, зіллється з молитвами усіх наших жінок за воїнів, які, як ті атланти, тримають на своїх плечах майбутнє України і своїми грудьми захищають наше сьогодення.

      Нехай усі наші сини, брати, чоловіки повернуться додому живими, а ті, що зараз в полоні, отримають таку енергетичну та магічну силу, яка збереже їхнє життя і допоможе повернутися додому!

         А годинник на руці рахує години до їх повернення і вказує на всемогутню силу любові, віри і надії!

     Чорнобиль…  Слово, яке назавжди змінило долю мільйонів людей. Невидима загроза, що прийшла вночі 26 квітня 1986 року і залишила слід, який і досі болить. Радіація забрала тисячі життів, зруйнувала плани на майбутнє, розділила час на “до” та “після”

    Щороку 14 грудня в Україні вшановують тих, хто став на захист людства від наймасштабнішої техногенної катастрофи ХХ століття — аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Цей день присвячений ліквідаторам, людям, які ціною власного здоров’я та життя стримали радіаційну біду, захистили та врятували Україну та світ від ще страшніших наслідків.  

     Саме 14 грудня 1986 року було офіційно повідомлено про завершення будівництва і прийняття в експлуатацію комплексу захисних споруд над зруйнованим у результаті вибуху четвертим енергоблоком ЧАЕС, чим було завершено перший етап ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Це, по суті, була перша перемога над зловісним атомом, який вирвався з-під контролю людини після квітневого вибуху. Це день пам’яті,,який давно став скорботним нагадуванням всьому людству про героїзм ліквідвторів та важку перемогу над вогнем, який охопив реактор атомної станції. Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей і опромінення тисяч ліквідаторів.

                                               Ікона « Чорнобильський Спас»

    Понад 600 тисяч осіб – військовослужбовці, поліцейські, пожежники, медики, інженери, водії, будівельники, працівники державних підприємств, установ та організацій, виконували роботи, пов’язані з усуненням самої аварії та її наслідків.

     Серед головних завдань ліквідаторів були: гасіння пожеж, охолодження реактора, будівництво “саркофагу”, дезактивація територій, медична допомога, евакуація населення.          

Серед тих, хто боровся зі страшним лихом було чимало наших земляків, які ризикуючи життям та здоров’ям, в ті пекельні дні з честю виконали свій обов’язок перед Батьківщиною. Напередодні цього свята ми презентуємо спогади декого з них, зібрані науковцями Ржищівського археолого – краєзнавчого музею.

Віктор Васильович Костюченко:

                                                Костюченко Віктор Васильович

    «Аварія на ЧАЕС сталася 26 квітня 1986 року. Про неї ми почули вранці 27. Офіційного повідомлення не було, чутки ширилися між людьми. Моя сім`я жила тоді по вулиці Кірова, 48. Всі чоловіки, близько 200 осіб, з нашої та інших вулиць зібрались біля Чорнобильського військомату Ніхто нас не викликав, ми зійшлися, думали, що потрібна буде допомога для ліквідації аварії. А вже 28 квітня всім дорослим чоловікам та жінкам було огологшено про те, що потрібно вантажити пісок у мішки, які потім скидали на зруйнований реактор. Працювали організаціями, у бригадах  чоловіки і жінки разом. Я тоді працював у ПМК – 4. Було вісім вертольотів. У навантажені піском мішки ми клали свинцеві чушки (по три штуки в кожен) вагою по 30 кг, мішки чіпляли до парашута, потім вертоліт відлітав на Прип`ять і скидав їх на реактор.»

                                Настенко Валентин Володимирович

       Настенко Валентин Володимирович: « Перед аварією я працював головним механіком у ПМК – 4. Коли стався вибух на Чорнобильській станції, спочатку ніякої організації  по ліквідац аварії не було. Лиш через кілька днів працівників багатьох підприємств у наказовому порядку направили  прибирати та засипати піском сховище опромінених радіацією  предметів. Одягнені ми були хто в чому, без спецодягу та захисту. Я був одним із наймолодших і тому мене  завжди відправляли на найважчі роботи.

Мою дружину з донькою та дружину мого товариша з дитиною разом із багатьма іншими відправили в санаторій у м. Миколаїв на три місяці.

Мій батько , Володимир Йосипович, у 1986 році працював майстром у Чорнобильському лісгоспі і теж брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.»

           Томченко Микола Петрович: « У 1986 році я служив у Поліському райвідділі міліції і брав участь в евакуації постраждалих із забрудненої території.

                                                Томченко Микола Петрович

Жителям Прип’яті було наказано брати із собою їжу, на три дні, документи і коштовності, щоб все вмістилося в одну сумку. Для евакуації прибули автобуси «Ікаруси» на 40 посадкових місць, але людей було дуже багато і набивалось іноді   майже до сотні.

Формували колони до 20-ти автобусів, і вони  виїжджали  з міста вже у другій половині дня. Колона, яку я супроводжував, їхала до Бородянки.   Разом з іншими колегами був у першому автобусі.

     Нашипм завданням було забезпечити порядок, оперативність руху та спокій людей, які залишали свої домівки.»

Це лише кілька імен наших земляків ліквідаторів, але за кожним із них — ціла історія мужності та самопожертви. Дехто повернувся з підірваним здоров’ям, дехто вже відійшов у вічність. Проте їхній внесок — неоціненний.

    Сьогодні ми складаємо шану і дякуємо тим, хто став на боротьбу з радіаційною стихією і ризикуючи своїм життям і здоров’ям захистив світ від ядерної загрози .

Ст. науковий співробітник –  Бабенко Л. М.

Триває війна і триває проговорення війни у поезіях різних авторів і авторок: дебютантів і професіоналів, ветеранів і цивільних, волонтерів і переселенців, очевидців і тих, хто на відстані.

Це творення нового жанру в літературі – націоналістичної поезії. Формується нова генерація поетів, які своїми віршами ведуть боротьбу за честь і свободу рідної землі.

До вашої уваги рядки віршів авторів та авторок, які одного дня зробили доленосний вибір і стали на захист своєї країни

Хтось ніколи й не думав писати, але так сталось, що змовчати не зміг.

Чому військові пишуть? Щоб зафіксувати досвід «тут і тепер». Щоб не втратити памʼять про побратимів і посестер. Щоб поділитися з нами тим, що пережито — через текст, поетичне слово, думку. Іноді — щоб відповісти на запитання: «Що залишиться після мене?»

Ті, хто бачив війну на власні очі, документують її у своїх текстах і перетворюють на сильну пронизливу поезію

Свій музейний проєкт ми присвячуємо військовим, очевидцям дійсності  війни- живим і загиблим Героям.

 Ми оприлюднюємо найпопулярніші і деякі симптоматичні вірші, створені про цю війну із 2014-го по 2024-ий рік. У цих текстах шукаємо опертя і сили.

Знайомтесь

Воїн-доброволець, заступник командира батальйону «ОУН», член Народного руху та Української Гельсінської спілки, активний учасник Революції Гідності, філолог, художник… Це далеко не повний перелік ролей одного зі знакових творців сучасної ветеранської літератури, талановитого поета та прозаїка Бориса Гуменюка, у текстах якого творча емоційність переплітається з громадянською активністю в єдиному феномені письменника-комбатанта.

З кінця грудня 2022 року Борис Гуменюк вважається зниклим безвісти…

«Я — ДОБРОВОЛЕЦЬ, МЕНЕ НА ВІЙНУ НІХТО НЕ КЛИКАВ, ТОЖ НІХТО НЕ МОЖЕ З ВІЙНИ ВІДРАХУВАТИ, І ДЕМБЕЛЬ МІЙ СУТО УМОВНИЙ»…

…Бачу сон…Ромашкове поле

У ромашках – квіткою ти

А у нас тут поле бою

А у нас тут блок – пости…

Слова візерунки долі

Слід хреста на моїм плечі

Три самотні зозулі в полі

Кують не роки, а мечі

Ті мечі що кують зозулі

Значать долю мою навхрест

Нащо тіло – ловити кулі

Нащо вмер – щоб знову воскрес

Ніч ввійшла крізь в броню в БеТееРі

Ніч гірка як причасне вино

Ніч розлилась як кров на папері

Але в кожної ночі є дно

Але всесвіт народжений риком

Щоб піднятись – мусиш впасти

Ангели плачуть тихо

Щоб його не проклясти

…Наш блок – пост чимось схожий на церкву

А окоп – мабуть на вівтар

«Хочу сина твого у жертву», –

Знову проосить Старий Вівтар….

Максим Кривцов

Посмертно отримав звання героя України та орден “Золота Зірка”

Максим Кривцов брав участь у Революції Гідності, пішов на війну добровольцем у 2014-му, а після повномасштабного вторгнення Росії повернувся на фронт. 7 січня 2024 він загинув на фронті.

У грудні 2023 року вийшла перша поетична збірка Максима “Вірші з бійниці” — її визнали однією з найкращих українських книжок року за версією українського PEN.

Кривцов на фронті почав писати роман, який так і залишився незакінченим.

“Я поверну собі своє життя

обіцяю”

написано маркером на стіні одного

популярного закладу Києва

там і кава, і тістечка, і модний одяг, намисто, музика та балкони з неймовірним виглядом

я бачив

як туман обіймає хмарочос

ніжно та тихо.

“Любові не існує”

написано на іншому поверсі цього закладу

а ще не існує моря

не існує повітря

не існує снів

і мене

але кава тут добра

знизу хтось дописав:

“Сонце, хто тебе змусив так думати?”

а я розкажу вам, хто:

болото, по якому важко дійти до бліндажу із позиції

міни, які падають поруч

завʼязана туго на шиї мотузка зими

частини людини

розкидані

розгублені по полю

химерно та неохайно

сон, який змушує кричати

дощ, коли тобі ще кілька днів чекати на зміну

і сонце,

яке заховалось в підвал

бо повітряна тривога

дійсно

хто тебе так змусив думати, сонце?

Коротка відпустка

кілька днів разом з дорогою

я бачусь із друзями

ліплю з глини

вперше за два роки випікаю чизкейк,

який так собі вдався

разом з подругою спостерігаємо,

як кішка зими схопила мишку вулиці

тримає

я можу дихати

дорогу напроти перебігає дівчина

тримаючи за повідець великого худого пса

десь виринають останні поверхи хрущовок

наче плавці батерфляєм

мерехтять гірляндами

ще трохи

і я знову захочу стати частиною

звичайного міста,

вигулювати великого пса,

смажити яєшню,

пити каву в симпатичних книгарнях з високими полицями

це небезпечно

це дуже небезпечно

спокійне життя – це хвороба

викинь ці думки

наче використані бахіли

втікай звідси

у свій бліндаж

у своє болото

у свої міни

я поверну собі життя

я поверну собі життя?

Обіцяю.

(із книги «Вірші із бійниці», 2023)

Валентина Матвіїв

взірцем сили духу…. Її син Тарас загинув 2020 року, світла, розумна, талановита дитина, яка лишила після себе цікавий творчий доробок. Батьки Тараса  невтомно популяризують його творчість, їздять з презентаціями по всій Україні, беруть участь у різноманітних заходах пам’яті сина…. скільки за цим стоїть((, як важко знову і знову переживати загибель сина, вкотре розповідаючи про його коротке і славне життя…

ВЕСЬ СВІТ ЗАВМЕР…

Весь світ завмер в очікуванні лиха,

Що йде до нас із півночі війна…

В моєму ж серці все напрочуд тихо…

Може, тому що скоро вже весна?!..

Може, тому що є ще Бог Всевишній —

Він є початок всього і кінець!

І… скоро розцвітати білій вишні,

І йти з весняним вітром під вінець…

Може, тому що скоро зІйде грядка,

І що травою в луках зашумить…

Бо все в цей світ приходить по-порядку —

Та лиш Йому відома точна мить!

І тільки Він один, напевне, знає,

Що все, що було досі — недарма!

Я думаю, моя душа не крає,

Бо буде в нас ще не одна зима.

Ще поживем. Відборем. Відвоюєм.

За нами — правда і предвічний Бог!

Ще на кремлівських стінах намалюєм

Тризуб і прапор наших перемог!

А поки що… Готуймося до бою —

Божих дітей проти дітей пітьми.

Точім слова і чистьмо свою зброю —

Бо в Бога йде весна після зими…

Артем Попік

У 2015 році Артем вступив до лав ЗСУ та почав боронити рідну Донеччину, отримав відзнаки за оборону Авдіївки. Мав звання старшого солдата, служив стрільцем-зенітником зенітного ракетного відділення зенітного ракетного-артилерійського взводу роти вогневої підтримки.

Свій останній бій Артем прийняв 14 травня 2024 року в селі Стариця Харківської області. Загинув під час виконання бойового завдання – отримав вибухове поранення під час захисту Батьківщини.

Сідай.

Заспокойся.

Сирени заснули.

Українські сувеніри

У кулику кава

Вершки

Й кардамон

Давай поговорим

Про мирне минуле

Про те, чим жилось,

Що бажалось

Як було

Військова форма

Про те, що сьогодні лиш сон

Давній сон.

Ще трохи тримає заряд телефон

Зв’язок обітнеться і знову хто чим

Займеться.

Заплаче.

Білітимуть скроні.

За тих, хто лишився у ката в полоні

За тих,  хто на каві

На нервах

Безсонні

Тримає нам небо

За них помовчим.

За них ми попросим

Каміння і сосни

Захмарні

Підземні

Вогню й води сили

Щоб їх оминали доноси та грози

Щоб їх напували потоки та роси

Щоб кожен

Додому

Прийшов собі

Цілим.

Зв’язок обітнеться.

Крізь схили та гори

Коли для життя забракує причин

Готуй собі каву

Вершки.

Мрії й горе

Розкладуй на купки

На рівні

На двоє

І ми поговорим.

І ми помовчим.

Сергій Скальд

Військовий та поет із Чернівців. Загинув у бою проти російської армії у Маріуполі , Він був оборонцем заводу “Азовсталь”. Скальду було 43 роки.

Вибір

Ти обираєш між добром і злом,

Між словом “хочу” та між словом “мушу”,

Померти вовком чи постійно вити псом,

Загартувати чи продати свою душу!

Ти обираєш світло чи пітьму,

Вогонь повстання чи холопську долю,

Ти обираєш між “так треба” і “чому”,

Прийняти правила чи вийти з-під контролю.

Ти обираєш сам, коли і з ким,

Творити щось, а може руйнувати,

Прогресувати, чи чекати змін,

Шукати правду, чи іти у депутати!

Тож не вагайся і не бійся помилок,

Час все колись розставить по місцях,

Розтане біль у сяйві перемог,

Якщо свій шлях ти обираєш сам.

Цей постріл снайпера мав бути тільки мій

Здорова, братік! Ну розказуй, як ти там?

Та ти сідай, так прямо на бушлати.

Закуриш? Ні. А може по 100 грам?

Що кажеш? Хочеш разом помовчати…

Так, братіку. Можливо ти правий.

Немає толку від пустих розмов

Але скажи, чому я досі ще живий?

Чому не я, а ти від нас пішов?

Я кожен день пригадую той бій,

Я дав команду групі “за броню!”

Цей постріл снайпера мав бути тільки мій,

Що ти робив на лінії вогню?

Ні, ми не перший тиждень на війні.

Не перший рік в руках тримаєм зброю.

Навіщо, брат? Відповідай мені!

Від тої кулі ти закрив мене собою?

Прозорі очі мертвого солдата,

Вказали співрозмовнику на стіну.

на фотокартку названого брата

що обіймав двох діток та дружину

Христина Панасюк

Дивлюся на зоряне небо, крізь потяга рух.

І згадую море нічне і таке неймовірне.

Я мрію про ніжні обійми і дотики рук.

Схід сонця, дощі і світанки, і латте ванільне.

Я хочу, щоб Чорне й Азовське на волі й без мін.

Дивитися в небо і не рахувати хвилини.

Я хочу стрибати у хвилі , немов я дельфін…

І кожному дню усміхатися, наче дитина…

Влухаюся в зоряне небо, це звук ППО?

Доноситься сяйво й молитва серця об’єднала.

І поряд плече побратима. Нам не всеодно!

Тут Бог береже і обійми міцні зігрівають.

Я бачу Азовське і Чорне на волі й без мін.

Я бачу Донецьк і Луганськ синьо-жовтим і вільним.

Я бачу щасливе майбутнє усіх поколінь.

Квітучу, натхненну, єдину мою Україну!

Гліб Бабіч

«НЕ ВМИРАЙ ЗА НЕЇ – ВБИЙ ЗА НЕЇ!»

Поет, пісняр, військовий, блогер.

«Десятки знищених орків, в цілому – шість років на фронті, п’ять ротацій. Здавалося б, береженого й Бог береже. Тому звістка про загибель Гліба розірвала вечірню тишу, неначе грім – ясне небо», – написав Порошенко.

Коли смерть присяде на бруствер, спитає – “Ну що тут ти?”

Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,

Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.

У піхоти з артою і Богом – зАвжди прямий канал

Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,

Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.

Скрипне радіо – “Прийняв. Тримайтеся, пацани”.

Решту слів не почую. Бо знову накрив “приход”.

Оживе на позиції стадо сталевих слонів,

Поверне свої хоботи в сторону наших бід.

І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,

Для швидкої доставки – без декларацій і мит.

Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал,

Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем.

Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.

Другий, третій, а потім іще і ще.

А над нами небо луснуло наче віконне скло,

Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.

Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.

Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.

“Що там, брате? Прийом? – Та все по плюсах, братан!

Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!”

Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!

Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма…

Артем Полежака

«МЕНІ ЗНОВУ СНИЛОСЯ , ЩО Я ЦІЛУВАВСЯ…»

— Так курити не можна,

Це ж капєц вобщє скільки ти куриш,

До того ж таке лайно,

Що не купують навіть задешево.

— Ти знаєш, по-перше,

Тут іншого і не купиш,

А по-друге, я оце покурю,

І наче війни на п’ять хвилин стало менше.

Отак розчленуєш життя на низку моментів,

А потім уже і не знаєш, що з цього гірше:

Чи коли по нам звично стелять із мінометів,

Чи коли тиша приходить,

І нема нічого страшнішого за цю тишу.

Із хорошого: зникло безсоння, оце цікаво.

Скільки ми на нулі? Це вже день п’ятдесят сьомий —

Уявляю, як весь в цивільному

Замовляю в кав’ярні каву.

І тоді дуже швидко я засинаю.

Мабуть, я посміхаюсь при цьому.

Газета «Ржищів» — літопис життя нашого краю

(До 30-ї річниці виходу першого номера газети «Ржищів»)

  Кожне місто має свій голос — той, що звучить у серцях його мешканців, у новинах і спогадах, у розповідях про минуле й сьогодення. Для Ржищева таким голосом стала газета «Ржищів», що вперше побачила світ 25 листопада 1995 року. Саме цього дня вийшов її перший номер, який став важливою подією для всіх жителів міста.

 А починалося все так…6 червня 1995 року Верховна Рада постановила «Віднести селище міського типу Ржищів Кагарлицького району Київської області до категорії міст обласного підпорядкування.» І вже 21 вересня на першій сесії міської ради було затверджено структуру, штатний розпис міськвиконкому, утворено структурні відділи,  також було прийняте рішення про створення друкованого органу – міської газети.

Першим редактором газети «Ржищів» став Павло Малєєв — ентузіаст, який зумів згуртувати навколо себе творчих людей, небайдужих до долі рідного міста та придніпрвського краю.

Саме під його керівництвом видання знайшло свій стиль, своє слово, свою інтонацію — щиру, відверту, по-домашньому близьку кожному ржищівчанину.

У своєму інтерв’ю до 20 –  річчя газети Павло Терентійович згадував про те, як створювалося це видання і які труднощі потрібно було подолати, щоб газета вийшла.

«Мене тоді викликав голова Кагарлицької райради і запропонував очолити новостворену редакцію. На місці, мовляв, кандидатів не зайшлося. В цьому я переконався згодом, коли вже в газеті було кількаразово подано запрошення на постійну роботу працівників за фахом журналіста…

          Проєкти мої не мали меж. Працюючи над статутом редакції, передбачив, що тижневик висвітлюватиме на своїх дванадцяти сторінках  не тільки життя міста, а й придніпровських поселень тодішньої Ржищівщини ( до 1963 року Ржищів був центром однойменного району). Це передбачення підтримав тодішній голова міськради Володимир Ярошкевич та члени міськвиконкому. Такий підхід дозволив  редакції запланувати цикл матеріалів про історичне минуле краю.»   

           На сторінках першого випуску були вміщені матеріали, що розповідали про історію Ржищева, його минуле і людей, котрі творили славу міста. Зокрема, читачі знайомилися з уривками з праць Л. Похилевича, у яких описувалася давня історія краю. Газета торкалася й сторінок, пов’язаних з іменем Тараса Шевченка — у першому номері було надруковано розповідь про пошуки Варфоломієм Шевченком ділянки землі для будівництва оселі для Великого Кобзаря.

          Крім історичних матеріалів,  знайшлося місце й для сучасного життя Ржищева. Тут було опубліковано вітання від Кагарлицької районної ради, інтерв’ю з головою Ржищівської міської ради Ярошкевичем В. М., а також низка статей про майбутнє заводу «Радіатор», який на той час відігравав значну роль у промисловому розвитку міста. Тут були і  перші відповіді на питання читачів, корисні поради, вірші Бориса Дегтярьова, гумористична сторінка, спортивні новини, інформація про нову продукцію заводу продтоварів, про створення жіночого клубу, нову збірку пісень Миколи Дейнеги.  навіть була програма телепередач. Газета прагнула охопити все — від історії до сьогодення, від економіки до духовності.

 У місті своєї друкарні не було, тому газета набиралась та друкувалась поліграфістами Кагарлицької районної друкарні.

Ржищівчани довго чекали свого місцевого видання, адже останній раз у Ржищеві  газета виходила більше 30 років тому. Це була «районка» «Червоний прапор», тодішнього Ржищівського району. Вона висвітлювала життя наших краян багато років. Надія Ножовнік (в минулому працівниця цього видання), згадує : «… ось у мене в руках перші номери міської газети  «Ржищів». Дивилась і перед очима зринали знайомі рядки кореспонденцій, заміток, повідомлень, макети сторінок, пригадалась робота в газеті…

Тридцять три роки ми не мали свого друкованого органу, який був нашим порадником, другом, надавав допомогу. І ось все оживає знову…Хай колишня районна оживає у «Ржищеві», стане її продовженням».
          Видання швидко здобуло прихильність ржищівчан. Люди чекали кожного номера, щоб дізнатися про життя громади, важливі події, нові імена та спогади старожилів. Газета стала справжнім дзеркалом місцевого життя, літописом буднів і свят міста над Дніпром.

          Працювали над газетою  не тільки члени редакції, багато жителів міста стали її активними дописувачами . Серед них – історик-краєзнавець Віктор Умрихін, письменник і художник Борис Дегтярьов, секретар міськради Лариса Моргун. А також В. Дудка, В. Прудченко, В. Пасека, Н. Ножовник, В. Фалько, Л. Гулова, І. Гончаренко, Л. Леляк  та інші. Сприяли  передплаті газети спонсори – підприємці С. Данелія та Ю. Редька, керівники багатьох підприємств та організацій міста.

Серед активних дописувачів були і співробітники нашого музею : Лариса Сергійчук, Ольга Гудзій, Юлія Настенко, Людмила Бабенко, Наталія Дзюба, Наталія Притула.Це були публікації про історичні події, архітектурні пам’ятки, археологічні знахідки та давні традиції,біографії та нариси про людей, які зробили внесок в історію та розвиток краю,матеріали про місцевих митців, письменників, фольклор, народні ремесла та культурні заходи.

          Але  випробування 90-х спіткали і нашу газету… «Брак коштів» зробив свою справу: через великі борги друкарня відмовилася співпрацювати із редакцією.Тож у 1997 році випуск газети був призупинений. і «Ржищів» на певний час зник зі шпальт.

          Та попри труднощі, дух газети виявився сильнішим за обставини. У 2000 році видання відродилося. Нове покоління редакторів — Олег Передаченко, Олександр Адаменко, Володимир Поляк, Дмитро Налісний,Марина Зайченко, Альона Пастухова,  Ярослава Бутенко — повернули газету до життя. Кожен із них вніс у неї частинку свого серця, своє бачення, свою душу.  Відновлення видання стало своєрідним другим народженням газети. Вона знову почала збирати на своїх сторінках усе, чим живе місто: новини, репортажі, інтерв’ю, історичні матеріали, поетичні та публіцистичні публікації.           Особливого значення  місцева газета набула під час створення Ржищівської об’єднаної територіальної громади. Об’єднавши навколишні села, громада стала більшою, складнішою за структурою, різноманітною за інтересами. У цих умовах виникла гостра потреба у власному друкованому органі, який би об’єднував людей, інформував про рішення влади, відображав реальне життя сіл та міста. Саме тому у 2019 році народилася газета «Ржищівський вінок». Назва стала символічною: так, як у вінок вплітаються різні квіти, так і газета об’єднала різні голоси громади, перетворившись на майданчик єдності й співпраці.
         Місцева газета — це не просто періодичне видання. Це — частина історії міста, краю, його пам’ять і душа, своєрідний літопис. Вона об’єднує покоління, нагадує про минуле, зберігає традиції і водночас дивиться у майбутнє. Її сторінки — це дзеркало часу, у якому відбивається шлях ржищівчан, їхня праця, надії, радощі та спільні здобутки.
         Сьогодні, перегортаючи перші номери газети, ми розуміємо: це була не просто спроба створити місцеве видання. Це була потреба  — мати свій голос, який говоритиме про рідне місто, його людей, його долю.

Людмила Бабенко, старший науковий співробітник та Ольга Гудзій, завідувач з основного виду діяльності

20 листопада об 11:00 Національний проєкт з медіаграмотності «Фільтр» Міністерства культури України та Суспільне Мовлення проведуть Всеукраїнський урок медіаграмотності 2025.

Цьогоріч дата має особливе значення: саме 20 листопада Україна вперше відзначатиме День захисту дітей разом з усім світом — у Всесвітній день дитини.

Урок транслюватиме Суспільне Культура у телеефірі та на ютуб-каналі. До перегляду запрошуються учні 5–11 класів та вчителі з усіх регіонів України.

Урок знятий у форматі командного квесту: дві команди підлітків виконуватимуть завдання разом із запрошеними експертами, змагаючись у медіаграмотності, уважності до деталей та вмінні критично мислити. Формат передбачає едьютейнмент: навчання через гру, командну взаємодію та приклади з реального життя.

Ведучим стане Тімур Мірошниченко. Серед гостей уроку — акторка та блогерка Ірина Кудашова, телеведучий Анатолій Анатоліч, головна експертка Національного банку України Тетяна Машлаковська, експертка з ШІ Ольга Петрів і блогерка Ellevika (Вікторія
Олійник), які допоможуть підліткам розібратися з викликами сучасного цифрового світу.
Урок включатиме три тематичні блоки, присвячені впливу соцмереж на молодь,
фінансовій безпеці онлайн та розпізнаванню ШІ-згенерованого контенту:

• «Життя у соцмережах VS реальність» — акторка й блогерка Ірина Кудашова
  разом із підлітками аналізуватиме контент із тіктоку й інстаграму: як розпізнати
  постановні історії в соцмережах, приховану рекламу та не піддаватися токсичним
  стандартам «успішного успіху».
• «Фінансова грамотність» — телеведучий Анатолій Анатоліч і головна експертка
  Національного банку України Тетяна Машлаковська пояснять, як розпізнати
  шахрайські схеми онлайн.
• «Штучний інтелект» — експертка з ШІ Ольга Петрів та блогерка Ellevika розкажуть,
  як визначити, що відео є діпфейком. Крім цього, глядачі побачать процес створення
  діпфейку.
  Після трансляції уроку класи-глядачі зможуть разом пройти онлайн-тест,
  відсканувавши QR-код, що з’явиться під час ефіру. Посилання на тест також буде
  оприлюднене організаторами в соцмережах одразу після трансляції. Серед класів, які
  наберуть максимальну кількість балів, випадковим чином розіграють подарунок від
  спонсорів уроку — ноутбук MacBook Air.
  Всеукраїнський урок медіаграмотності — це щорічна подія, що навчає дітей
  орієнтуватися в цифровому середовищі, протидіяти маніпуляціям і безпечно споживати
  інформацію. У 2023 році урок зібрав понад 100 000 переглядів на телебаченні та
  онлайн. У 2024 році — близько 80 000 переглядів.

Всеукраїнський урок з медіаграмотності реалізовує національний проєкт з
медіаграмотності «Фільтр» Міністерства культури та Суспільне Мовлення у партнерстві
з Міністерством освіти і науки України та за підтримки UNDP Ukraine / ПРООН в Україні
та фінансування уряду Японії.

(До 90-річчя з дня народження Михайла Крамара)

      На тихій Ржищівщині, у мальовничому селі Пії, серед зелених садів, польових доріг і щирих людських сердець  4 листопада 1935 року народився майбутній митець, якому судилося стати одним із облич українського театру й кіно — Михайло Полікарпович Крамар.

     Уже змалку він відрізнявся від інших підлітків щирим характером, любов’ю до людей і доброю усмішкою, що, здавалося, світилася навіть у найсіріші дні. Ця природна відкритість і любов до життя згодом стануть його головними акторськими інструментами.

    Перші кроки до сцени він зробив у шкільному театральному гуртку.

Веселий, дотепний, життєрадісний Михайло дуже полюбився глядачам як у рідному селі, так і в районі. Ржищівчани  і досі згадують, що коли на районний огляд художньої самодіяльносіті приїжджала Піївська школа, то в залі яблуку не було де впасти – всі із захопленням чекали, коли з’явиться Крамар, а потім ще довго  в залі чувся запальний сміх  і шанувальники його таланту ніяк не хотіли  відпускати  його . Саме тоді стало зрозуміло: сцена — це не просто захоплення, а покликання, що стане його долею

     Тому після закінчення школи дорога привела юнака до Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, який він успішно закінчив 1957 року. І саме того ж року відчинилися для нього двері головного храму української сцени – Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Тут він і залишився на все життя – понад півстоліття служіння мистецтву, глядачеві, Україні.
    Його нечасто бачили у головних ролях, але кожна поява на сцені – як спалах живого тепла. Михайло Крамар умів створити образ так, що навіть найменший епізод запам’ятовувався глядачам надовго.
Його персонажі – прості, людяні, зі щирим гумором і філософією серця.
     Глядачі театру Франка пам’ятають його Трохима з «Мартина Борулі» Івана Карпенка-Карого, Оверка з «Фараонів» Олександра Коломійця, Золотуєва у «Прощанні в червні» Вампілова, Барона Альфонсо Кйоччу з італійської комедії «Моя професія – синьйор з вищого світу».
У кожному образі він був природним, мовби живим відлунням народу, який його породив.

    Він був  також великим майстром імпровізації, який жив сценою. Його колеги з теплотою згадували: «Крамар умів перетворити будь-яку роль на свято». Його усмішка, дотепність, невимушеність і справжня доброта притягували людей. Він ніколи не гнався за славою – просто грав, як дихав. Крамар був талісманом театру. Вважалося, що коли Михайло Полікарпович грав на сцені — це був гарний знак і вистава обов’язково вийде вдалою. Актор щоразу доводив,що нема малих ролей – є великі актори.

.

     Не менше вражали його роботи й у кінематографі. На екрані Михайло Крамар з’явився з середини 1950-х років – ще юнаком у фільм «Тривожна молодість».

                         Актор у ролі Петра Маремухи у фільмі «Тривожна молодість»

    Потім актор зіграє ще багато цікавих ролей: кухаря в фільмі “Максим Перепелиця”(до речі епізоди цієї стрічки фільмували    у селі Гусинці), водія в “Королеві бензоколонки”, друга бурсака Хоми в фільмі “Вій» за повістю Миколи Гоголя”та багато інших

                                                 .

    Та, безперечно, справжню народну любов він здобув завдяки фільму «Сватання на Гончарівці» за повістю Г. Квітки- Основ’яненка, де зіграв роль сільського парубка Стецька –  наївного, смішного і водночас надзвичайно людяного,  сповненого чарівності, добродушності та простоти.

        М. Крамар у ролі Стецька у фільмі «Сватання на Гончарівці»

   Цей образ став класикою українського кіно, а ім’я актора –улюбленим серед глядачів. До цього часу більше ніхто не зміг перевершити Крамара у цій ролі. Старше покоління і сьогодні згадує Стецька  у неповторному виконанні нашого земляка з посмішкою на обличчі.

           
    У 2000 році Михайлу Полікарповичу Крамару було присвоєно високе звання Народного артиста України – заслужене визнання його щирого таланту й довголітнього служіння мистецтву. Та найбільшою нагородою для нього завжди була любов публіки.

 Але, нюе дивлячи, всі нагороди і визнання, він залишався простою, скромною людиною. Любив приїздити до рідних Піїв, зустрічатися із земляками, говорити їхньою говіркою, сміятися над жартами дитинства. Казав, що саме тут, серед знайомих стежок і хат, він черпає силу і натхнення для творчості.

    Пішов із життя митець 26 серпня 2008 року, залишивши по собі цілу галерею добрих і мудрих образів, що й сьогодні живуть у пам’яті глядачів. Його ім’я — це символ таланту, праці й доброти, що виростають із простої української землі.

Ст. науковий співробітник – Бабенко Л. М.

2 листопада 1914 року перестало битись невгамовне серце Вікентія (Чеслав, Честослав, Вікенс) В’ячеславовича Хвойки українського археолога – людини, яка вміла відкривати нове в минулому. Чех за походженням, він надзвичайно багато зробив для України, дослідивши, окрім усього іншого, Трипільську, Черняхівську та Зарубинецьку культури.

Відкриття Трипільської культури знаменитий український учений  Вікентій Хвойка здійснив у 1896 році. І це відкриття стало, без перебільшення, справжнім проривом в українській і світовій археології. Подією, яку можна порівняти з відкриттям прадавньої Трої Генріхом Шліманом у 1873 році або гробниці Тутанхамона, що її знайшов у пісках Єгипту Говард Картер у 1922 році.

Вікентій Хвойка займався археологічними дослідженнями приблизно з 1890 року. Уже тоді він намагався довести, що українські землі були заселені набагато раніше, про те говорила тогочасна історіографія. І заселені не мисливцями чи кочовиками, а аграрною цивілізацією, схожою на сучасних українців. Відомо, що місця для майбутніх розкопок Хвойка визначав, подорожуючи селами навколо Києва. Розпитував місцевих мешканців, чи під час польових робіт вони не знаходили старовинних речей, черепків. Селяни за невелику винагороду охоче приносили свої знахідки і показували, де їх знайшли. Вивчивши артефакти, Вікентій Хвойка дедалі більше укріплювався у своїй здогадці. А саме — сучасна українська культура сягає своїм корінням у доісторичні часи.

У 1896 – 1898 р.р.відкрив і дослідив пам’ятки трипільської культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки, біля містечка Ржищів на Київщині, а також на березі Дніпра в Києві.

В околицях названих сіл, В.Хвойка виявив залишки стародавніх селищ із численними зразками майстерно розписаного посуду. Орачі тут здавна вигортали плугами не тільки пофарбовані черепки, а й великі шматки обпаленої глини з відбитками соломи та дерев’яних паль. Щоб досліджувати археологічні пам’ятки, Вікентій Хвойка наймав бригаду копачів, які рили траншеї. Уже перші розкопки виявили багатометрові глинобитні майданчики із цілими або розчавленими розписаними посудинами: від величезних, понад метр заввишки, до маленьких, ніби іграшкових. Траплялися глиняні статуетки людей та тварин, кам’яні наконечники стріл, списів, а також сокири й кістки свійських та диких тварин. У серпні 1899 року Вікентій Хвойка продемонстрував результати своїх розкопок учасникам XI Археологічного з’їзду, який відбувався в Києві, під час екскурсії в с. Юшки в ур. Куряче поле.Науковці ознайомилися із знайденими артефактами,  зокрема із горщиком до країв заповненим зернами пшениці.

 Творцями трипільської культури В. Хвойка вважав місцеве хліборобське населення, тобто далеких предків слов’ян. А традиція спалювати тіла померлих, як це було помічено під час розкопок, з його точки зору, була поширена на Подніпров’ї з трипільської доби аж до хрещення Русі. Це мало свідчити про безперервне існування тут одного й того самого народу.

Зауважимо, що пізніші дослідники спростовували висновки

 В. Хвойки про безперервний розвиток дніпровських слов’ян із часів Трипілля до князівських. На їхню думку, носіями трипільської культури були племена середземноморського і дунайського походження. Втім, останнім часом усе частіше лунають голоси на захист теорії В. Хвойки. У будь-якому разі знахідки, зроблені знаменитим археологом біля села Трипілля на Київщині, доводять: ще за три тисячі років до Різдва Христова на території сучасної України проживали розумні й працьовиті люди, які обробляли землю, сіяли жито й пшеницю, будували свої міста і уміли створювати надзвичайно гарні керамічні вироби.

Також значну увагу науковець приділяв збереженню та популяризації здобутих матеріалів. Він є автором понад 36 друкованих праць, був дійсним членом багатьох наукових товариств, брав активну участь у роботі ХІ–ХV Археологічних з’їздів. Вагомою заслугою дослідника стала розробка періодизації та історичної послідовності ранньослов’янських культур, а також ідея про автохтонність місцевого українського населення.

Сторінка із польового щоденника В.В.Хвойки. НА ІА НАНУ.

Село Юшки Обухівського р – ну Київської обл. ур. Куряче поле – місце розкопок  під час ХІ Археологічногоз’їзду в 1899 р.  (фото 2019 р).

Фрагмент трипільського горщика.м. Ржищів. 1901.

Трипільський мальований посуд. IVтис. до н.е.

111 років минуло, як пішов із життя Вікентій Хвойка. В Україні вшановують його як видатного дослідника та музеєзнавця.

Вшанування пам’яті видатного археолога, включає:

-щорічні заходи на його могилі на Байковому кладовищі за участю громадських організацій ,  закладів освіти та культури.

-випуск пам’ятних монет .У 2000 році Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 2 гривні на честь 150-річчя з дня народження вченого.

-заходи, що відбуваються в Національному музеї історії України та інших музейних установах, що включають виставкові проєкти, ематичні екскурсії, круглі столи, наукові конференції

– заснована премія за видатні відкриття в археології

– його ім’ям названі вулиці в Києві, Ходосівці та Черкасах

– музей Вікентія Хвойки, що розташований в с.Халеп’я.  Його відкрили в день народження видатного археолога – 20 лютого 2009 р. Це і досі єдиний музей в Україні, присвячений його діяльності

= Кияни вшанували пам’ять вченого-археолога меморіальною дошкою на вул. Борисоглібській, 

– Парк Трипільської культури був створений у 2003 році за проектом Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП), Львівської Національної академії мистецтв (ЛНАМ) та Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА). Розташовується він на території МАУП, перед головним входом до академії

Наукові співробітники нашого музею продовжують досліджувати науковий спадок  Вікентія Хвойки. Ця робота включає маловідомі сторінки його життєвої біографії, аналіз його знахідок, зокрема артефактів часів Трипільської культури (IV-III тисячоліття до н. е.) та класифікацію пам’яток для кращого розуміння історії України. Більшість його колекції зберігається й експонується в Національному музеї історії України. Всі свої набутки він заносив до інвентарної книги, яка також зберігається в музеї. Останній запис значиться за номером 17008, тож спадщина величезна. В архіві Інституту археології НАН України зберігається листування Хвойки з сучасниками та вченими. Понад 1230 листів.

Цьогоріч наукові співробітники КЗ КОР «Ржищівський археолого-краєзнавчий музей» виступають активними консультантами для здобувачів освіти закладів професійної освіти  Київщини-учасників обласного пошукового проєкту «Трипільська культура: погляд через тисячоліття», що ініційований навчально-методичним кабінетом професійно-технічної освіти у Київській області(директор Стасєєва Марина Андріївна)

Кожен куточок України має свій голос — особливу мелодію мови, у якій чути історію, побут і характер людей. Так і Ржищівщина розмовляє по-своєму: лагідно, часом кумедно, а головне — щиро. Діалектні слова нашого краю — це не просто звуки, а жива пам’ять про минуле, у якому дзвенять дитячі сміх,   пахне свіжоспеченими балабениками і чується мамине « Дитино, лемзяй уже обідати».

У самому Ржищеві часто можна почути слова, що приїжджому здаються дивними.

Топтанка — то не танець, а проста й смачна страва — картопля, розім’ята ложкою з молоком чи олією. «Та зроби вже топтанки, бо голодні!» — казали господині.

Тулька — невелика солона морська рибка. Що дуже смакує із картоплею в мундирах та цибулею , яку дуже полюбляють ржищівчани.

Шкоргати — йти, шкрябаючи ногами по землі. «Сашко йшов повільно, шкоргаючи ногами.»

Балабеники — маленькі млинці чи оладки, які завжди пахнуть теплом і затишком.

А куцафейку(теплий одяг) з кобеняком(капюшоном) одягають місцеві жителі, коли холодно. «Дядько, одягнувши нашвидкуруч кацафейку, побіг відчиняти двері»

Мусолити – це про тих, хто щось довго і нудно робить.

Видриган – людина, яка носить закороткий одяг. «Одягнувся, як той видриган», – насмішкувато звернулась бабуся до онука».

Лемзяти – повільно йти. «Ледве долемзяв додому»

   У селі Б. Щучинка мова має свої барви. Там можна почути гурки — так місцеві називають огірки( і не тільки в цьому селі),  ослінчик — невеличкий стільчик , на якому люблять посидіти старші люди, дивлячись на тихий двір і річку.

   А ось у Ведмедівці свої перлини. Люди там кажуть мнясо, вимовляючи лагідно, по-домашньому;  кухвайка,  хверма — слова. вимовлені з м’яким подихом сільського говірця, категорично не приймаючи запозичений звук [ф]

У кожному слові — не помилка, а відбиток живого мовлення, традиції, що не зникає.

  В Уляниках збереглося колоритне слово пісище — велика піщана ділянка, що розкинулась за селом. Це ж треба ! Ніколи не здогадаєшся!

  А у Юшках – свої цікавинки. Слово віхоть – ганчірка, якою фарбували стіни. У Ржищеві віхтиком мили посуд.

  У Липовому Розі завжди родять смачні соковиті помидори.

  А ще ржищівські старожили переповідають про те, як колись на вулиці, у дворах чи на базарі лунали  єврейські жарти, слова на їдиш  та меткі прислів’я,що підкреслювали колорит місцевого життя. З часом вони стали невід’ємною частиною народної мови Ржищівщини  й досі слугують містянам, щоб влучно висловити свою думку.

Ось деякі з них:

   Бейлати – нічого не робити, тинятись без діла,

   Хайка – погана хазяйка, нечупара .

   А вислів «мішігіне коп» і до цього часу вживають деякі ржищівчани з іронією і ніжним жартом, коли  говорять про людину трохи чуднувату, не таку , як усі. «Та він якийсь «мішігіне коп», – постійно щось вигадує.»

   Фениберики строїть. Так у Ржищеві характеризують того, хто вередує, кривляється або манірно поводиться, удаючи із себе важливішого, ніж є насправді.

«Та не строй вже фениберики! – ми знаємо, яка ти є насправді»

  Слова мого рідного краю — наче намистини, нанизані на нитку часу. Кожне з них пахне ржищівським вітром, дзвенить над Дніпром і зберігає голос предків. Мова Ржищівщини — не музейна пам’ятка, а жива душа краю. І поки звучать наші «топтанки» й «ослінчики», доти житиме пам’ять про людей, що любили своє слово так само, як землю, на якій стоїть їхня хата.

Людмила Бабенко, старший науковий співробітник

Сьогодні, коли Україна щодня боронить своє право на життя та свободу, особливо важливо чути голоси тих, хто зробив свідомий вибір стати на захист держави. Це інтерв’ю — відверта розмова із захисником, для якого служба у війську стала не лише виконанням обов’язку, а й покликом серця.

Ми говоримо про те, як народжується рішення одягнути військову форму, які випробування чекають у перші дні служби, що відчувають рідні, коли їхній син чи чоловік підписує контракт і вирушає на фронт. Тут є щирість і відвертість — про труднощі та незвичні умови, про підтримку родини та віру у краще, про перший бойовий виїзд і ті речі, які стають найціннішими на війні: дисципліна, побратимство і внутрішня сила.

Ця розмова — про шлях, вибір і досвід, який назавжди змінює людину, але водночас загартовує її дух.

Про шлях і вибір

 • Як ви прийшли до рішення стати на захист України?
 • Що було найважчим у перші дні служби?
Ходити строєм, слухати якихось «лівих» людей, вертикаль-ієрархія і все так. Не моє це. До кінця ніколи не звикну.
 • Як ваша сім’я сприйняла цей вибір?
Дружина, мама, батьки дружини пережили підписання мною контракту дуже мужньо. Мене ніхто «не хоронив» і не влаштовував істерик, мовляв «тебе ж там убʼють». Пропонували допомогу, підтримували, але з високим духом і вірою в краще.
Думаю, всі здогадувались що я долучусь до Сил Оборони, тому оголошений мною факт не був сюрпризом. Зараз сімʼя пишається мною і я маю радість часто від них то чути.

Про службу та бойовий досвід

 • Яким ви запам’ятали свій перший бойовий виїзд/завдання?
 • Що для вас найважливіше під час служби — дисципліна, побратимство чи щось інше?
Для мене найважливіше – мати свою частинку простору на якому я зможу розгорнутись і показати результат. Погано вживаюсь в рамках.
 • Чи є у вас особисті традиції чи ритуали перед виконанням завдань?
Перед виходом на роботу завжди ретельно чищу зуби. Не знаю чому. Просто так повелось. Колись забув дома почистити – чистив перед заїздом в сектор на заправці ОККО.
 • Які риси людини найбільше допомагають витримати фронтові випробування?
Не знаю. Мабуть, кожному допомагає щось своє, що найвиразніше проявлено. Комусь залізна воля, комусь оптимізм, комусь бажання помсти, а комусь любов до тих хто дома чекає.

Про побратимів та підтримку

 • Що для вас означає слово «побратим/посестра»?
 • Чи можете згадати момент, коли взаємопідтримка врятувала ситуацію?
 • Які слова підтримки від цивільних найбільше гріють душу?
Чим можу допомогти?
Я рідко приймаю від когось допомогу. Але це для мене прояв того, що людині важливо і вона готова витратити свої часові/матеріальні ресурси для підтримки. А все оце «тримайся там», за винятком коли воно від важливих для мене людей, викликає роздратування. Самі тримайтесь.

Про мирне життя та мрії

 • Що найбільше хочеться зробити після перемоги?
Дітей
 • Як змінилося ваше сприйняття простих речей — дому, родини, мирного неба?
Дім і родина кристалізувались в абсолютну цінність. Складно описати радість, що відчуваєш приїхавши додому хоча б на один вечір. Війну варто було б пройти хоча б для того, щоб пережити відчуття повернення додому.
Про мирне небо не дозволяю собі думати. Контра спем сперо)

 • Яку Україну ви мрієте побачити в майбутньому?
З реалізованим принципом невідворотності покарання. Іншими словами, зараз я віддаю перевагу справедливості перед милосердям. Побачим, як буде далі.

Ми вклоняємося тим, хто бореться на передовій і доводить, що бути українцем — означає мати залізну волю і незламний дух.
Сьогоднішні захисники — наші сучасні козаки, які ведуть битву за майбутнє країни. Наш ворог — давній і підступний, але з кожною атакою наші герої стають міцнішими й сильнішими від ворога. Тому що за ними справедливість і добро, Небесна Покрова, наші надії й мрії, наша ідентичність і наша свобода.
Дякуємо кожному захиснику та захисниці за мужність, стійкість, сміливість, любов до свого народу й рідного краю.
Віримо у вас, сподіваємося на вас, робимо все можливе, щоб допомогти вам здобути таку довгоочікувану Перемогу.

*з міркувань безпеки у тексті не згадуються імена, посади та звання