Краєзнавча наука завжди прагне відшукати ті життєдайні джерела, які живлять культуру рідного краю. Одним із таких глибоких і чистих джерел для Київщини є творчість Вадима Петровича Скомаровського. Його ім’я давно стало знаковим в українській літературі, а поетичні рядки увійшли до шкільних читанок, хрестоматій та назавжди закарбувалися в пам’яті багатьох поколінь.

Вадим Скомаровський — це митець, чий творчий доробок налічує понад тридцять книг для дітей та три збірки сатири й гумору для дорослих. Проте головна цінність його спадщини вимірюється не кількістю видань, а тим, що його поетичне слово витримало шалений тиск часу й залишається щирим, живим і затребуваним сучасним читачем. Заслужений працівник культури України, член Національної спілки письменників України, він заслужив право називатися справжнім класиком, чиє серце належало рідній землі.

Щоб зрозуміти витоки ліризму та мудрості поета, варто звернутися до місця, де він уперше побачив світ. Вадим Скомаровський народився 1 червня 1937 року в мальовничому селі Балико-Щучинка  Ржищівського (нині Обухівського) району на Київщині. Це благословенний придніпровський край із кручами, ярами та особливою атмосферою історичної пам’яті.

Проте дитинство майбутнього письменника не було безтурботним — воно обпалене загравою Другої світової війни. Хлопчикові довелося пройти крізь горнило страшних випробувань. Під час жорстокої фашистської окупації родина зазнала непоправних втрат — пішли з життя двоє його менших братів. Черговим важким ударом стала звістка з фронту: у січні 1944 року під Ленінградом загинув батько — Петро Якимович Скомаровський. До війни він був директором сільської школи, поважаним учителем української мови та літератури.

Любов до рідного слова, попри усе горе, Вадиму передалася у спадок. Його мати, Федосія Василівна, все своє життя присвятила дітям, працюючи вчителькою початкових класів у сільській школі. Саме ця родинна атмосфера — культ книги, повага до знань і вчительська самопожертва — сформувала внутрішній світ майбутнього поета. Після закінчення сільської семирічки Вадим Скомаровський, без вагань, вступає до знаного Ржищівського педагогічного училище, яке здавна було кузнею кадрів для української освіти. Отримавши диплом, він розпочинає трудовий шлях у Бородянській школі на Київщині, де щодня дарує тепло своєї душі учням. Прагнення до самовдосконалення приводить його до стін Ізмаїльського педагогічного інституту. Поєднуючи в собі таланти педагога та майстра слова, Вадим Петрович здобуває фах учителя та журналіста.

Уся його подальша журналістська, редакційна та видавнича діяльність була міцно, нерозривними нитками зв’язана зі школою, дітьми та молоддю. Він говорив з юним поколінням однією мовою — мовою любові та розуміння.

Перші творчі паростки пробилися крізь кригу буденності у 1954 році, коли на сторінках ржищівської районної газети з’явилася його перша публікація. Невдовзі поетичний сад автора розквітнув першими самостійними книжками: «У сестрички радість» (1959) та «Зірочка» (1961), в яких поезія для дітей вирізняється щирістю та теплом, вона наповнена чарівністю простих, але значущих моментів життя: відкриває світ світлої дитячої мрійливості,

Ці дебютні збірки яскраво засвідчили: в українській дитячій літературі спалахнуло нове, самобутнє та надзвичайно цікаве ім’я. У 1963 році вийшла в світ книжка Вадима Скомаровського «На Тарасовій горі» — вірші, присвячені Тарасові Шевченку. Відтоді поет часто звертався до образу Великого Кобзаря. У 1973 році він видав збірку «Тарасова криниця», а в 1979 — створив поему «Тарасові птиці». Це одні з найбільш яскравих, натхненних сторінок у творчості Вадима Скомаровського.

Вершиною офіційного визнання на цьому етапі стало присудження письменнику у 1989 році найвищої республіканської нагороди у галузі дитячого письменства — Літературної премії імені Лесі Українки. Цієї честі він був удостоєний за книгу вибраних творів «Свіжа борозна» та збірку віршів «Завтра в школу». Окрім цього, його талант був поцінований преміями імені Миколи Трублаїні (1978), Олександра Копиленка (1986), Наталі Забіли (2003).

     Краєзнавчий вимір творчості Вадима Скомаровського найяскравіше виявився у його зрілі роки. Рідні баликощучинські краєвиди, спогади про босоноге дитинство та велич Дніпра ніколи не залишали серця поета. Вони трансформувалися у дивовижну за своєю художньою силою збірку поезій «Джерело з Криничного Яру».

Своєрідним творчим маніфестом автора стали слова народної мудрості, які він обрав епіграфом до цієї книги: «Щасливий, хто ходить стежками свого дитинства». Хоча збірка формально адресувалася дітям молодшого та середнього шкільного віку, її глибина вражає. Вірші, сповнені акварельних зарисовок малої батьківщини, щирої туги за минулим і захоплення природою, западають у душу кожному дорослому читачеві. Це видання стало художньо довершеним набутком письменника, за яке він цілком заслужено отримав Літературно-мистецьку премію імені Івана Нечуя-Левицького.

Водночас поет не боявся експериментувати. Новою, несподіваною гранню його багатогранного таланту стали гумористичні та сатиричні поезії, гострі мініатюри та дружні шаржі. Вони продемонстрували тонке відчуття сучасності та вміння автора помічати парадокси життя. Вони лягли в основу книг для дорослих «Трасти і контрасти» (1999) та «Комп’ютер з характером» (2002). Серед його вагомих пізніх здобутків — книги «Ходить сонце по колу», «Оподаткований хапуга» та «Химерна вдача».

Поетичне слово Вадима Петровича виявилося настільки мелодійним і ритмічно досконалим, що ціла низка його віршів була покладена на музику відомими українськими композиторами, перетворившись на пісні, що звучать і донині. Найбільш відомими творами автора, що покладені на музику та співаються, є пісні «Пісенька» (або «У дворі, де клен дріма…»), «Школярик», «Вірний друг», «Портрет Кобзаря»  та «Місяць-квітникар».

Твори В. П. Скомаровського перекладено багатьма мовами. Вони видані у Болгарії, Польщі, Чехії та Канаді.

11 грудня 2020 року  життєвий земний шлях Вадима Петровича Скомаровського завершився,  проте його творче сонце продовжує свій вічний рух по колу.

Аналізуючи його спадщину в контексті літературного краєзнавства Київщини, ми бачимо, що поезіям майстра завжди були притаманні особливий, м’який ліризм, добра усмішка та тепле, мудре батьківське слово. Крізь кожну строфу читач виразно відчуває безмежну закоханість митця в навколишній світ, у велич природи рідного Придніпров’я та у простих людей, які живуть поруч.

На зустрічі з маленьким читачами у Ржищівському ОЗО « Ржищівський ліцей «Лідер» 2013 рік.

 Головний заповіт, який залишив нам Вадим Скомаровський у своїх книгах — це усвідомлення того, що треба берегти все живе, любити, плекати й захищати красу довкола нас. Його постать назавжди вписана золотими літерами в історію культури Ржищівщини та всієї України, а його твори залишаються надійним компасом для юних душ.

Ольга ГУДЗІЙ, завідувач з основного виду діяльності

Людмила БАБЕНКО, старшйи науковий співробітник

Симон Петлюра: людина, яка не зреклася України

      25 травня 2026 року Україна вшановує пам’ять Симона Петлюри — державного, політичного та військового діяча, ім’я якого й сьогодні викликає жваві дискусії. Для одних він — символ боротьби за незалежність України, для інших — суперечлива постать доби Української революції. Проте беззаперечним залишається одне: Симон Петлюра належить до тих особистостей, які у найважчий для нації час не зрадили ідеї української державності.

    Початок ХХ століття став для України епохою великих потрясінь. Після століть бездержавності українці отримали шанс створити власну незалежну державу. Але цей шанс довелося виборювати не лише словом, а й зброєю. Саме тоді на історичну арену вийшов Симон Петлюра — людина, яка присвятила своє життя служінню Україні.

    Народився Петлюра 22 травня 1879 року в Полтаві у багатодітній козацько – священницькій родині .

З юних років він цікавився історією, культурою та політичним життям свого народу. Навчаючись у духовній семінарії, юнак долучився до українського національного руху. Уже тоді він усвідомлював: без власної держави українці приречені залишатися народом без права голосу.

    Під час революційних подій 1917–1921 років Симон Петлюра став одним із провідників Української Народної Республіки. Він очолив боротьбу за незалежність у надзвичайно складний період, коли Україна опинилася між кількома ворожими силами. Більшовицька Росія, білогвардійці, польські та інші війська — усі прагнули контролювати українські землі.

    Саме в ті роки Петлюра промовив слова, які стали символом незламності українського духу: «Нам не страшні ні ворожі армії, ні тимчасові невдачі, коли жива душа народу». У цих словах — віра в Україну, яка не згасала навіть тоді, коли, здавалося, боротьба була приреченою.

    Симон Петлюра добре розумів: незалежність не дається назавжди. Її потрібно захищати щодня. Тому він приділяв особливу увагу створенню українського війська. На його переконання, лише сильна армія могла стати гарантією існування держави.

   Петлюра не був кабінетним політиком. Він постійно перебував поруч із військом, підтримував козаків, спілкувався з людьми. Сучасники згадували його як людину стриману, але надзвичайно віддану своїй справі. Він не шукав особистої слави чи вигоди — для нього найвищою цінністю була Україна.

    Особливо актуально сьогодні звучать слова Симона Петлюри: «Державу не твориться в будучині, державу будується нині». Ця думка є важливим нагадуванням і для сучасного покоління українців. Майбутнє країни залежить не лише від політиків чи військових, а від кожного громадянина.

      Після поразки Української революції Петлюра опинився в еміграції. Але навіть далеко від Батьківщини він не припинив боротьби за українську справу. У Парижі продовжував політичну діяльність, писав статті, підтримував українську еміграцію та нагадував світові про право українців на власну державу.

     25 травня 1926 року Симона Петлюру було вбито в Парижі. Його смерть стала великою трагедією для української еміграції та всіх, хто вірив у незалежну Україну. Проте навіть куля вбивці не змогла знищити ту ідею, якій він служив.

     Минуло сто років, але постать Петлюри не втратила своєї актуальності. Сьогодні, коли Україна знову змушена боронити свою свободу та незалежність, ми по-новому осмислюємо досвід діячів Української революції. Їхня боротьба доводить: український народ ніколи добровільно не погоджувався на неволю.

    Історія часто буває несправедливою до своїх героїв. Радянська пропаганда десятиліттями намагалася очорнити ім’я Симона Петлюри, перетворити його на «ворога народу». Але правда поступово повертається. Сьогодні українці дедалі більше відкривають для себе справжнього Петлюру — не міфічного персонажа з радянських підручників, а людину, яка жила і боролася за Україну.

    Пам’ять про Симона Петлюру — це не лише данина минулому. Це нагадування про ціну свободи. Незалежність ніколи не була подарунком для українців. За неї покоління наших співвітчизників платили власним життям.

     У день пам’яті Симона Петлюри варто згадати ще одні його пророчі слова: «Український народ має право бути господарем на своїй землі». Ці слова не втратили сили й сьогодні. Вони звучать як заповіт усім поколінням українців — берегти свою державу, свою мову, свою культуру та свою свободу.

      Симон Петлюра належить до тих постатей, які не зникають із історії. Час може змінювати оцінки, але не може перекреслити жертовності та відданості своїй країні. Саме тому пам’ять про нього живе — у книгах, у спогадах, у назвах вулиць і, найголовніше, у прагненні українців бути вільними.

І поки живе Україна — житиме і пам’ять про тих, хто за неї боровся.

                                                                                             

Ольга ГУДЗІЙ, завідувач відділом з основного виду діяльності.

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

 До Дня пам’яті жертв політичних репресій

Політичні репресії тоталітарного радянського режиму 1930–1950-х років стали однією з найтрагічніших сторінок в історії України, назавжди змінивши соціальну та демографічну карту багатьох регіонів. Місто Ржищів та навколишні населені пункти Ржищівського району не стали винятком: маховик сталінського терору безжально знищував людські долі, руйнував родини та викорінював інтелектуальний потенціал краю. Це дослідження присвячене відновленню історичної справедливості та збереженню пам’яті про мешканців Ржищівщини, які стали жертвами безпідставних арештів, депортацій, примусових робіт у ГУЛАГу та позасудових розстрілів.

        Слідчі справи радянських спецслужб (НКВС–МДБ) переконливо доводять, що репресивна машина не зважала ні на походження, ні на соціальний статус людей. Жертвами терору у Ржищеві ставали представники різних національностей, які мирно співіснували в регіоні: українці, росіяни, поляки та євреї. Ідеологічні звинувачення у «шпигунстві», «контрреволюційній діяльності» чи «антирадянській агітації» висувалися людям із абсолютно різним рівнем освіти — від неписьменних селян до дипломованих фахівців.

       У базах даних реабілітованих та архівних фондах поряд із розкуркуленими селянами-одноосібниками та робітниками місцевих підприємств (зокрема, цегельних заводів) ми знаходимо представників місцевої інтелігенції та службовців. Серед політичних в’язнів Ржищівщини були:

• Вчителі, яких звинувачували у «націоналістичному вихованні» молоді;
• Інженери та технічні працівники, чиї професійні прорахунки трактували як навмисне шкідництво;
• Бухгалтери та рахуноводи, репресовані за вигадані фінансові диверсії;
• Медичні працівники, засуджені за надуману «антирадянську пропаганду» на робочих місцях;
• Духовенство, яке нищили в межах антирелігійних кампаній.

       Аналіз цих біографій дозволяє не лише поіменно згадати невинно постраждалих земляків, а й збагнути тотальний характер терору, спрямованого на залякування та денаціоналізацію місцевого населення. Комплексне вивчення архівних матеріалів дає змогу реконструювати масштаби трагедії Ржищівського краю та зберегти локальну історію для наступних поколінь.

АБЕЛЬ Ганна Карлівна, 1872 року народження, Німеччина, німка, малописьменна. Проживала у м. Ржищів Кагарлицького району, робітниця артілі ім. Крупської. Трійкою при УНКВС по Київській області 25 вересня 1938 роC ку засуджена до розстрілу. Вирок виконано 27 вересня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітована у 1989 році.

АБРАМОВИЧ Михайло Романович, 1914 р. н., м. Ржищів. Працював на заводі. Заарештований у 1937 р. за «шпигунство». Вирок: розстріл.

АДАМЕНКО Василь Артемович, 1905 р. н., м. Ржищів. З селян, робітник. Заарештований у 1938 р.

АДАМЕНКО Гнат Павлович, 1898 р. н., м. Ржищів. Заарештований у 1937 р. Вирок: розстріл.

АДАМЕНКО Микола Григорович, 1913 р. н., м. Ржищів. Заарештований у 1937 р. Реабілітований у 1989 р.

АДАМЕНКО Семен Омелянович, 1883 р. н., м. Ржищів. Заарештований у 1930 р. як «куркуль».

АРТЕМЕНКО Григорій Петрович, 1898 р. н., м. Ржищів. Заарештований у 1938 р

АРХИПОВ Іван Олексійович, 1890 року народження, с. Коришки Вятської губернії (РоC сія), росіянин, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, бухгалтер районної ощадкаси. Київським обласним судом 11 жовтня 1937 року засуджений до 8 років позбавлення волі. Реабілітований у 1957 році.

БАЛАДИНСЬКИЙ Леонід Якович, 1908 року народження, м. Херсон, українець, освіта поC чаткова. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, працював лісничим у Ржищівському лісництві. Військовим Трибуналом військ НКВС Київської області 20 вересня 1944 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Звільнений у грудні 1945 році у відповідності з УкаC зом про амністію. Реабілітований у 1992 році.

БАНЕЦЬКА Янина Михайлівна, 1890 року народження, смт Ржищів Кагарлицького району, полька, малописьменна. Проживала у м. Києві, власниця приватного квіткового магазину. Трійкою при Колегії ДПУ УСРР 10 березня 1930 року виселена на 3 роки за межі України. Реабілітова на у 1989 ро

БЕЛІНСЬКИЙ Буня Зельманович, 1894 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврей, освіта початкова, член ВКП(б) з 1917 по 1927 рр. Проживав у м. Києві, працював завідувачем майстерні «Коопремонт». Особливою Нарадою при НКВС СРСР 21 липня 1936 року засуджений до 5 років позпозбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

БОНДАРЕНКО Іван Петрович, 1882 року народження, Молдавія, українець, освіта неповна середня. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, працював грузовим касиром на пристані. Трійкою при УНКВС по Київській області 10 травня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 16 травня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1963 році.

БОНДЗИК Олександр Пилипович, 1899 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, рахівник колгоспу «П’ятирічка». Київським обласним судом 25 липня 1936 року засуджений до 3 років позбавлення волі. Реабілітований у 1991 році.

БАБЕНКО Михайло Савич, 1902 р. н., м. Ржищів. З селян. Робітник. Заарештований у 1938 р. «Трійкою» при УНКВС по Київській обл. засуджений до розстрілу. Реабілітований у 1989 р.

БАКАЛИНСЬКИЙ Андрій Пилипович, 1897 р. н., м. Ржищів. Службовець пристані. Заарештований у 1937 р. за «шпигунство». Вирок: розстріл.

БЕЗПАЛЬКО Андрій Федорович, 1897 р. н., м. Ржищів. Заарештований у 1937 р. Реабілітований у 1959 р.

БЕРЕЗОВСЬКИЙ Гнат Петрович, 1888 р. н., м. Ржищів. Працював на млині. Заарештований у 1938 р. Вирок: 10 років ВТТ.

БОРИСЕНКО Федір Тимофійович, 1890 р. н., м. Ржищів. Коваль. Заарештований у 1937 р.

ВАКУЛЕНКО Мусій Юхимович, 1894 р. н., м. Ржищів. З селян. Проживав у Ржищеві. Заарештований у 1937 р. «Трійкою» при УНКВС по Київській обл. засуджений до розстрілу. Реабілітований у 1960 р.

ВАСИЛЬЄВ Андрій Дмитрович, 1902 р. н., м. Ржищів. Робітник. Заарештований у 1937 р. Вирок: 10 років ВТТ.

ВЛАСЕНКО Григорій Артемович, 1908 р. н., м. Ржищів. Працював на річковому транспорті. Заарештований у 1937 р. Реабілітований у 1958 р.

ВОЛКОВ Костянтин Сергійович, 1896 р. н., м. Ржищів. Службовець. Заарештований у 1938 р. Реабілітований у 1989 р.

Гончар Олексій Мусійович, 1915 року. Народження, м. Ржищів. Член ОУН. Заарештований у 1944 році за «антирадянську діяльність». Засуджений до 10 років таборів.

ГОРОХОВА Ріва Фішелевна, 1889 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврейка, освіта вища (бібліотечна). Проживала у м. Києві, працювала бібліотекарем у научній бібліотеці. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 9 січня 1938 року виселена на 5 років за межі України. Реабілітована у 1956 році.

ГОСЛАВСЬКИЙ Олександр Янович, 1888 року народження, м. Варшава (Польща), поляк, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, працював агентом по постачанню заводу «Радіатор». Трійкою при УНКВС по Київській області 22 вересня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 27 вересня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.

ДАЦКОВСЬКИЙ Аншель Шаєвич, 1891 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврей, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, службовець «Союззаготшкіра». Особливого Нарадою при НКВС СРСР 26 вересня 1938 року засуджений до 8 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

ДІДКІВСЬКИЙ Іван Петрович, 1900 року народження, м.Ржищів. Одноосібник, заарештований у 1937 році під час Великого терору. Розстріляний за рішенням «трійки» НКВС у 1938 році.

ДУДКА Омелян Трохимович, 1862 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, малописьменний. Проживав у м. Ржищів, приватний торговельник. Київським обласним судом 16 січня 1929 року засуджений до 8 років позбавлення волі. Реабілітований у 1994 році

 ДУДКА Петро Григорович, 1882 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, ук раїнець, освіта початкова. Проживав у м. Києві, токар головних майстерень «Будшлях». ЛінійC ним судом Південно-Західної залізниці 26 серпня 1938 року засуджений до 10 років позбавC лення волі. Реабілітований у 1962 році.

ДУДКА Феодосій Іванович, 1894 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, укC раїнець, малописьменний. Проживав у м. Ржищів, кравець (приватний). Трійкою при УНКВС по Київській області 23 квітня 1938 року засуC джений до розстрілу. Вирок виконано 9 травня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1965 році.

ДУДЧЕНКО Дмитро Іванович, 1890 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта вища. Проживав у с. Трипілля Обухівського району, головній лікар Трипільського туберкульозного санаторію. Трійкою при УНКВС по Київській області 22 вересня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 27 вересня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.

ЗЕЛЕНИЙ Анатолій Пилипович, 1915 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Діюча армія, червоноармієць залізничного полку. Військовим Трибуналом Московсько-Донбаської залізниці 3 червня 1944 року засуджений до 10 років позбавлення волі і поразкою в правах на 3 роки. Реабілітований у 1999 році.

ІВАНЕНКО Петро Іванович, 1909 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Києві, тимчасово не працював. Трійкою при УНКВС по Київській області 28 вересня 1937 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

КАГАНСЬКИЙ Абрам Якович, 1892 року наодження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврей, освіта неповна середня. Проживав у м. Києві, працював бухгалтером райжитлової спілки. Трійкою при УНКВС по Київській області 28 квітня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виC конано 29 травня 1938 року. Місце поховання неC відомо. Реабілітований у 1989 році.

КАРЕЛІНА-ТРІЩУН Клавдія Кіндратівна, 1918 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, росіянка, освіта неповна середня. Проживала у м. Ржищів, працювала секретарем-друкаркою районного земельного відділу. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 17 березня 1945 року виселена на 5 років за межі України. Реабілітована у 1989 році.

КНУРЕНКО Петро Васильович, 1892 року наC родження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, робітник заводу «Радіатор». Трійкою при УНКВС по Київській області 15 вересня 1937 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

КОВАЛЕВСЬКИЙ Олександр Андрійович, 1897 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта неповна середня. Проживав у м. Києві, капітан пароплава «Козак». Колегією при Всеукраїнській Надзвичайній Комісії 2 червня 1919 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 2 червня 1919 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.

КОЗЛОВИЧ Микола Федорович, 1895 року народження, с. 3агора Золочівського району Львівської області, українець, освіта середня. Проживав у м. Ржищів, працював бухгалтером Ржищівського комунгоспу. Трійкою при УНКВС по Київській області 27 серпня 1937 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 7 вересня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1965 році.

КОПЕЛЬЦОВ Стефан Петрович, 1893 року народження, с. Доросині Рожищенського райоC ну Волинської області, українець, освіта середня. Проживав у м. Ржищеві Кагарлицького району, директор лісозаводу. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 21 лютого 1938 року засуджений до 10 років позбавлення волі. РеабілітоваC ний у 1960 році.

КОПЕЛЬЦОВ Стефан Петрович, 1893 року народження, с. Доросині Рожищенського райоC ну Волинської області, українець, освіта середня. Проживав у м. Ржищеві Кагарлицького району, директор лісозаводу. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 21 лютого 1938 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1960 році.

КОРЯЧЕВЦЕВА Марія Якимівна, 1897 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українка, освіта середня. Проживала у м. Києві, працювала домоуправом № 149. Військовим Трибуналом військ НКВС Київської області 8 квітня 1944 року засуджена до 10 років позбавлення волі і поразкою в правах на 5 років. Звільнена 30 листопада 1953 року. Реабілітована у 1993 році.

КОСТЕНКО Василь Григорович, 1898 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта вища. Проживав у м. Луганську, працював директором школи ФЗН № 16. Трійкою при Колегії ДПУ УСРР 21 березня 1932 року засуджений до 3 років позбавлення волі (умовно). Реабілітований у 1989 році.

КУЦЕНКО Василь Дмитрович ,1898 року народження, м. Ржищів. Кухар. Заарештований у 1937 році за «антирадянську агітацію» (ст. 54-10 КК УРСР). Засуджений до 10 років ГУЛАГу.

ЛИТОВЧЕНКО Федір Овсійович, 1892 року народження, м. Ржищів. Коваль. Розкуркулений та  у 1930 році, депортований. Повторно заарештований у засланні, розстріляний у 1937 році.

МАЛЬКО Олександр Дмитрович, 1888 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, малописьменний. Проживав у м. Києві, робітник заводу «Більшовик». Постановою НКВС СРСР 2 листопада 1937 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 13 листопада 1937 роу. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1958 році.

МАТЮХІН Сидір Маркович, 1888 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, малописьменний. Проживав у с. Гусачівка Обухівського району, священик. Особливою Нарадою при Колегії ДПУ УСРР 27 лютого 1930 року засуджений до 3 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

МОСПАН Костянтин Іванович, 1900 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, касир ощадкаси. Київським обласним судом 11 жовтня 1937 року засуджений до 3 років позбавлення волі. Реабілітований у 1957 році.

МОСПАН Василь Корнійович, 1911 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта неповна середня. Проживав у м. Києві, секретар Інституту радянського будівництва (ВУАМЛІН). Київським обласним судом 22 грудня 1935 року засуджений до 5 років. Реабілітований у 1993 році.

НАУМОВ-ЛЕКАХ Давид Борисович, 1887 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврей, освіта вища. Проживав у м. Харків, член президії Держплану УРСР, професор. Верховним Судом СРСР 9 березня 1937 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 10 березня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1957 році.

ОСТАПЧУК-ЯРЕМЧУК Єлисей Васильович, 1875 року народження, с. Прилуки Овруцького району Житомирської області, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, бухгалтер районного відділу охорони здоров’я. Трійкою при УНКВС по Київській області 22 вересня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 7 жовтня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.

ПЕРЕКОТІЙ Лаврентій Семенович, 1895 року народження, с. Бурти Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, завідувач млина. Трійкою при УНКВС по Київській області 3 жовтня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 8 жовтня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1964 році.

ПОРТНОЙ Самійло Маркович, 1903 року народження, м. Одеса, єврей, освіта неповна середня. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, другий секретар партійного комітету. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 22 лютого 1936 року засуджений до 5 років позбавлення волі. Реабілітований у 1957 році.

РАДИЧ Василь Олександрович, 1911 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, кіномеханік будинку культури. Військовим Трибуналом військ НКВС Київської області 19 листопада 1944 року засуджений до 20 років позбавлення волі. Звільнений у 1955 році. Реабілітований у 1994 році.

РЯБОКІНЬ Вакула Петрович, 1883 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, малописьменний. Член РСДРП з 1903 по 1905 рік. Проживав у м. Ржищів, слюсар МТС. Київським обласним судом 10 жовтня 1937 року засуджений до 7 років позбавлення волі. Реабілітований у 1993 році.

 РЯБОКІНЬ Михайло Іванович, 1897 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, колгоспник. Трійкою при УНКВС по Київській області 17 серпня 1937 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 17 серпня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1960 році.

САСИНОВИЧ Василь Ілліч, 1903 року народження, с. Зорівка Золотоніського району Черкаської області, українець, освіта неповна середня. Проживав у м. Ржищеві Кагарлицького району, бухгалтер райспоживспілки. Трійкою при УНКВС по Київській області 3 грудня 1937 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1963 році.

ТЕРЕЩЕНКО Григорій Миколайович, 1892 року народження, м. Ржищів Кагарлицького райоC ну, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів, селянинодноосібник. Особливою Нарадою при Колегії ДПУ УСРР 3 червня 1931 року засуджений до 3 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

ТИТАРЕНКО Роман Васильович, 1895 року народження, с. Верхівня Русинського району Житомирської області, українець, малописьменний. Проживав у м. Ржищів, завпунктом «Заготзерно». Трійкою при УНКВС по Київській області 3 жовтня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 8 жовтня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1964 році.

ТРОХИМЕНКО Федір Данилович ,1888 року народження., селянин. Повністю розкуркулений у 1930 році з конфіскацією майна та депортацією родини у Сибір.

ФЕДЮРА Григорій Артемович, 1897 року народження, с. Глажова Костопільського райоC ну Рівненської області, українець, освіта початкова. Проживав у м. Ржищів Кагарлицького району, технік будівельного управління Південно- Західної залізниці. Особливою Нарадою при Колегії ДПУ УСРР 28 вересня 1931 року виселений на 3 роки за межі України. Реабілітований у 1989 році.

ФІГУРСЬКА Єлизавета Людвігівна, 1874 роC ку народження, м. Ржищів Кагарлицького райоC ну, полька, освіта початкова. Проживала у м. Біла Церква, тимчасово не працювала. Постановою НКВС СРСР і Прокуратури СРСР 17 вересня 1937 року засуджена до розстрілу. Вирок виконано 24 вересня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітована у 1989 році.

ФРОЛОВ Іван Сергійович, 1917 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, укC раїнець, освіта вища. Діюча армія, командир танку, лейтенант. Військовим Трибуналом КоC стерівського танкового військового табору 4 січC ня 1943 року засуджений до 10 років позбавленC ня волі. Реабілітований у 1991 році.

ЧЕРЕДНИЧЕНКО Степан Петрович, 1890 року народження, м. Ржищів Кагарлицького райоC ну, українець, малописьменний. Проживав у м. Ржищів, робітник артілі «Прогрес». Трійкою при УНКВС по Київській області 8 грудня 1937 роC ку засуджений до 10 років позбавлення волі. ВиC правданий і звільнений 11 грудня 1939 року. Реабілітований у 1989 року.

ШАПОШНИК Антон Андрійович, 1902 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Проживав у м. Києві, десятник на будівництві Київської набережної. Трійкою при УНКВС по Київській області 28 вересня 1938 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 2 жовтня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1957 році.

ШЕВЧЕНКО Аникій Петрович, 1896 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта незакінчена вища. Проживав у м. Ржищів, інспектор Ржищівського районного відділу освіти. Військовим Трибуналом військ НКВС Київської області 18 вересня 1944 року засуджений до 20 років позбавлення волі. Помер в ув’язненні 29 серпня 1945 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1995 році.

ШЕПЕТА Федір Пилипович, 1914 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта початкова. Діюча армія, червоноармієць. Військовим Трибуналом Західного фронту 28 жовтня 1943 року засуджений до 8 років позбавлення волі. Реабілітований у 1990 році.

ШТУНДЕР Степан Іванович, 1886 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, поляк, малописьменний. Проживав у м. Києві, бригадир малярного цеху технічної бази 45 диC візії. Особливою Нарадою при Колегії ДПУ УСРР 7 травня 1933 року засуджений до 3 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

ШЛІОНСЬКИЙ Абрам Наумович, 1886 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, єврей, освіта вища. Проживав у м. Києві, працював юрисконсультом Київської кіностудії. Особливою Нарадою при НКВС СРСР 16 січня 1938 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1989 році.

ЩЕРБАКОВ Микола Якович, 1918 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, росіянин, освіта неповна середня. Діюча армія, молодший сержант. Військовим Трибуналом 45 армії Закавказького фронту 7 січня 1943 року засуджений до 7 років позбавлення волі. Помер в ув’язненні 4 квітня 1943 року. Місце поховання невідомо.

ЯРЕМЕНКО Яків Семенович, 1897 року народження, смт Ржищів Кагарлицького району, українець, освіта вища. Проживав у м. Києві, тимчасово не працював. Київським обласним судом 22 листопада 1936 року засуджений до 3 років позбавлення волі з наступною поразкою в в правах на 3 роки. Реабілітований у 1992 році

ЯЦКЕВИЧ Емілія Казимирівна, 1899 року народження, м. Ржищів Кагарлицького району, полька, освіта незакінчена вища. Проживала у м. Києві, вчителька середньої школи № 114. Постановою НКВС СРСР і Прокуратури СРСР 15 грудня 1937 засуджена до розстрілу. Вирок виконано 21 грудня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітована у 1989 році.

НАУКОВО-ДОКУМЕНТАЛЬНА СЕРІЯ КНИГ «РЕАБІЛІТОВАНІ ІСТОРІЄЮ» reabilitovani-04-2007.qxd

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

Краєзначе дослідження “Материнство у давнину: традиції догляду за дитиною, колискові, обереги”

Материнство в українській традиційній культурі, зокрема на Ржищівщині,   посідало особливе, майже сакральне місце. Народження дитини сприймалося не лише як родинна подія чи просто як фізіологічний акт, а як важливий етап продовження роду і життя громади, як найбільше благословення, як священна місія, що супроводжувалася складною системою обрядодій, а догляд за нею був справжнім ритуалом. Наші пращури  вірили, що новонароджена дитина є надзвичайно вразливою до впливу «нечистих» сил, тому кожен крок матері — від першого купання до вибору іграшки — мав обереговий характер.

 Відповідно, з цим явищем було пов’язано цілий комплекс звичаїв, обрядів, вірувань і практик догляду за дитиною.

 Традиції догляду: від першої купелі до «хрестин».

Перша купіль. Неодмінною маніпуляцією після пологів, якій надавалось велике значення, було перше обмивання, купання новонародженого. Повитуха (жінка, що приймала пологи) могла відразу обгорнути немовля теплими сухими пелюшками і покласти його на піч чи на тепле місце. Коли дитина обсихала, її обмивали в ночвах. Перше купання дитини було обов’язком повитухи. Таку місію також могла здійснити і рідна бабуся. Перше купання відбувалось або відразу після пологів, або на 2-3 день після народження дитини. Вірили, що перша купіль впливала на подальшу долю новонародженого – під час купання повитусі випадала нагода вдосконалити фізичні характеристики дитини, охороняти її від злих духів, здійснити ворожіння-пророцтво долі дитяти. Кожна складова купання мала особливе значення: принесену до схід сонця воду для хлопчика, гріли у глечиках, а для дівчинки – в горщиках. При нагріванні води пильнували, щоб вона не кипіла, бо дитина виросте сердитою, запальною, злою. Зазвичай купали у звичайних ночвах, при чому вода містила спеціальні домішки, застосування яких мало вплинути на майбутнє дитини – гроші, вовна, хліб, яйце. В ночви лили свячену воду, трохи молока, сипали ще пшоно (щоб не було жовтухи) чи березову тріску. Варто сказати і про різноманітний набір трав, з яких готували навар – череда, любисток, м’ята, звіробій, материнка, дев’ятисил. Щоб дівчинка росла красивою, то вливали трохи меду, кидали коралі. На дно у ночви клали срібну монету — «на багатство», яку після купання забирала баба-повитуха. У теплій воді ( температуру води міряли ліктем), коли тіло дитини розпарювалось, знаюча повитуха давила носик («щоб гарненький стояв»), витягувала пальчики («щоб не були горбаті»), заокруглювала голову («щоб була не довга, а кругла»), а також могла втягувати губами лишки води з голови, спини – тричі спльовувала в купіль зі словами «Боже, очисть тебе!» і хрестила тричі. Дитину треба було ще й поміряти:зігнути ліву ручку у ліктику, праву ніжку у колінці і легенько направляти один до одного, щоб зійшлися. Потім так само з правою ручкою і лівою ніжкою.

Воду з-під першої купелі зливати могли під піч, за межами хати (під поріг, стіну, куток, де стояли ікони), під фруктові дерева. Зважали при цьому на стать дитини: як купали дівчинку – виливали під вишню, березу; хлопчика – під дуб. Також воду зливали у воротях («щоб діти росли»), а також там, «де ніхто не ходить» (межа). В жодному разі не можна було виливати воду після заходу сонця («лихе буде дитині»).

 ( За спогадами Новохацької Ганни. м. Ржищів.)

В окремих селах Ржищівського краю існував дуже давній обряд «зливок» – ритуал очищення матері та повитухи. Вони взаємно зливали воду на руки над кущем калини або під плодовим деревом, символізуючи перехід жінки до статусу повноправної матері.

Сповивання. Далі дитину сповивали у дорослу сорочку. Основною умовою було використання полотна, яке вже було у користуванні. З часом, коли з’явилась можливість купувати тканину в крамниці (пелюшок як таких ще не існувало), широко використовували вживану постільну білизну – простирадла, елементи купованого одягу, зшитого з ситцю, бавовни (сорочки, спідниці, сукні). Головна умова – тканина мала бути м’якою і випраною. Обов’язковим атрибутом сповивання був «сповивач» («крайка», «пас», «стрічка»), довжина якого могла сягати до 3 метрів. Одним сповивачем могли сповивати кожного наступного, хто народжувався в родині («аби кривим не був»).
Щодо пупка, то він через кілька днів після народження дитини підсихав і відпадав. Його наділяли властивостями оберегу. Тому клали в колиску («від злого ока»), зашивали в подушку («щоб добре спав»), зберігали в скрині, в книжці («наука щоб йшла»). В перший день, коли дитина йшла до школи, їй давали збережений пупок розв’язати. Якщо розв’яже, буде розумною і добре вчитиметься. 

Дитину сповивали в лляні пелюшки (верчі) щільно, вірячи, що це зробить ніжки рівними, а саму дитину — спокійною. На Ржищівщині побутувала традиція класти немовля на кожух (шерстю догори) відразу після народження, щоб життя було «теплим і багатим». Сповивалася дитина до 3 – 4 місяців. Потім одягали довгу сорочечку.

(За спогадами Булиги Катерини. с. Півці)

Харчування.  Грудне вигодовування вважалося обов’язковим. Якщо у матері не було молока, використовували «жуйку» — загорнутий у чисту ганчірку розжований хліб із цукром або коржик.

 ( за спогадами Недобой Софії. с. Березівка).

         Колискові: духовний зв’язок та магія слова

         Особливе місце у догляді за дитиною займали колискові пісні (від слова «колиска»). Колиска (люлька)— не просто предмет побуту, а сакральний простір дитини. Її часто виготовляли з  особливих порід дерева — клена або явора (щоб дитина була співочою) або верби, прикрашали рушниками або стрічками. Її ніколи не ставили безпосередньо на підлогу, а підвішували до стелі. Вважалося, що дитина, яка перебуває «між небом і землею», захищена від земних злих духів. Колиску не залишали порожньою: якщо дитину забирали, туди клали предмет, щоб уберегти від нечистої сили. 

Колискові пісні виконували не лише функцію заколисування, а й мали виховне та магічне значення. Вони були першими словами, які чула дитина. Через них мати передавала знання про світ, любов, ніжність і побажання щасливої долі. У текстах часто згадувалися Котик, міфічні Сон і Дрімота як живі істоти, що приносять дитині спокій. У текстах, записаних на Ржищівщині, Котик часто «пече булки» або «несе сон у кошику». Це невипадково: адже кота наші пращури вважали хранителем домашнього вогнища.

               Котику сіренький, котику біленький

               Не ходи по хаті, не буди дитяти

               Дитя буде спати, мати буде колихати.

               Люлі, люлі, люлі чужим діткам дулі,

               А Галинці калачі, щоб спала вдень і вночі.

               Люлі, люлі, люлі прилетіли гулі,

               Гай, гай полетіли, на бабину хату сіли пироги їсти,

               а на дідову  – каки сісти.

               (колискові наспівала Гузій Євдокія. с. Березівка).

         Колискові нашого краю вирізняються своєю інтимністю та спокійним ритмом, що імітує рух люльки –  і це не просто заспокійлива мелодія, а форма магічного заклинання.

Водночас колискові пісні  виконували захисну функцію — лагідний голос матері відганяв злі сили, а дитині « прописував» майбутнє: «будеш у золоті ходити», «будеш добрим господарем» і т.д. Для нашого регіону  також характерні згадки про соловейка та зозульку, які приносять дитині щасливу долю.

         Обереги: захист простору навколо дитини

Оберегова система дитини на Ржищівщині була багатошаровою: від самого ліжка до дрібних деталей одягу. Дитячий одяг був першим і найголовнішим оберегом. Перша сорочка — льоля — шилася зі старого полотна батьків. Це не було ознакою бідності. Навпаки, вважалося, що зношена тканина є м’якою не лише фізично, а й енергетично. Вона вже «приручена», позбавлена агресивної первинної енергії нового льону, і несе в собі захисну силу батьківського роду. На дитячих вишиванках домінував червоний колір — колір вогню, крові та життя, який відлякував усе нечисте. Ключовими символами орнаментів були:

восьмикутна зірка (Алатир): символ гармонії Всесвіту, вірили, що вона створює навколо дитини захисне поле;

безконечник (Меандр): хвиляста лінія, яка символізувала вічність життя та плинність часу, оберігаючи дитину від раптових бід;

мак: оберіг проти нічних страхів, вишивали сорочки дітям, які погано спали;

дубові жолуді: символізували потенційну мужність та стійкість, призначалися суто для хлопчиків.

Прикрашали вишивкою найчастіше комірець і чохлики – саме там, де тіло контактувало з відкритим світом.

         Значну роль відігравали обереги – предмети, покликані захистити дитину.

Найпоширенішими  були:

– вода (освячена);

– вогонь (свічка);

– металеві предмети;

– рослини (мак, часник);

– червона нитка;

– християнські атрибути;

– лялька – мотанка.

 Під ліжко або поріг клали металеві предмети (ніж, сокиру). Вірили, що метал розриває негативні енергетичні зв’язки.

         На зап’ястя дитині пов’язували вовняну червону нитку. Вірили, що вовняна нитка на лівому зап’ясті захищала від «пристріту» (зурочення) — негативного впливу через заздрісний погляд.

         Після хрещення дитину захищав нагрудний хрестик, молитви і т.д.

Найпершою іграшкою була «вузликова лялька» –  найдавніший сакральний предмет. Мати робила її без голки та ножиць (щоб не «зарізати» долю). Замість обличчя намотувався сакральний хрест — символ сонця.  Це гарантувало, що лялька не забере душу дитини, а лише захищатиме її. На Ржищівщині її часто наповнювали заспокійливими травами (хмелем).  Ляльку клали в колиску ще до народження дитини, щоб вона «обжила» місце та відігнала злих духів.

Дослідження народних традицій ржищівського краю свідчить, що в давнину догляд за дитиною був нерозривно пов’язаний із природою та віруваннями предків. Кожен елемент — від трав у купелі до слів колискової — мав на меті гармонізувати стан немовляти та захистити його від зовнішніх загроз. Традиційне материнство –  це дивовижне поєднання практичного досвіду, глибокого символізму та магії. Воно було наповнене безмежною любов’ю та відповідальністю, де дитина сприймалася як дар Божий, що потребує не лише фізичного піклування, а й духовного захисту. Материнство було не обов’язком, а великим мистецтвом творення нової людини в гармонії з навколишнім світом. Сучасна психологія підтверджує багато з цих інтуїтивних знань: важливість контакту з матір’ю, заспокійливий ефект колискових та відчуття безпеки, яке дарують ритуали. Сьогодні ці знання допомагають нам краще зрозуміти власний генетичний код та важливість родинних цінностей.

Гудзій О.В.

 Герої небесної сотні Київської області

До списку Героїв Небесної Сотні, які були уродженцями або мешканцями Київської області (без урахування самого міста Києва), належать понад 15 осіб.

Ось деякі з них із зазначенням міст та селищ:

Антоніна Дворянець (м. Бровари) — 61 рік, учасниця ліквідації аварії на ЧАЕС; загинула 18 лютого 2014 року біля барикад на Інститутській.

Володимир Чаплінський (м. Обухів) — 44 роки, працював на Київському картонно-паперовому комбінаті; загинув від кулі снайпера 20 лютого.

Олександр Царьок (с. Калинівка, Васильківський район) — 55 років, активіст; загинув 20 лютого біля Жовтневого палацу.

Володимир Мельничук (м. Вишгород) — 39 років, загинув 20 лютого від вогнепального поранення, допомагаючи евакуйовувати поранених.

Дмитро Максимов (м. Київ/область) — 19 років, спортсмен-дефлімпієць; загинув 18 лютого під час вибуху гранати.

Юрій Вербицький (тіло знайдено у Бориспільському районі) — активіст, якого викрали з лікарні та закатували в лісі під Києвом.

Андрій Саєнко (м. Фастів) — 51 рік, підприємець, боєць 7-ї сотні Самооборони Майдану; загинув 20 лютого.

Віталій Васільцов (с. Гаврилівка, Вишгородський район) — 36 років, батько двох дітей; загинув від пострілу на вулиці Великій Житомирській 18 лютого.

Наразі  ми хочемо розповісти про життєвий шлях одного з Героїв Небесної Сотні

Віталій Валерійович Васільцов — український громадський діяч, активіст Євромайдану, ландшафтний дизайнер. Загинув 18.02.2014 року  під час Революції Гідності від прицільного пострілу снайпера. Йому було присвоєно звання Героя України (посмертно) за патріотизм і мужність, виявлені під час боротьби за демократію та права людини в Україні

Віталій Васільцов народився 16 листопада 1977 року в селі Гаврилівці на Хмельниччині. Певний час його родина жила на Далекому Сході, але згодом повернулася в Україну. Закінчивши місцеву школу, Віталій вступив до Уманського аграрного університету (нині Уманський національний університет садівництва), де здобув професію в галузі декоративного садівництва. Під час навчання проявив себе як талановитий спеціаліст і стажувався за кордоном.

Після завершення навчання Віталій переїхав до Києва, де заснував власний бізнес з ландшафтного дизайну. Він став одним з найкращих спеціалістів у цій галузі, маючи велику кількість успішних проєктів. Васільцов жив у селі Жорнівка Києво-Святошинського району, де брав активну участь у житті громади. Він власними зусиллями та коштами відновив криницю загального користування, обрізав дерева і прагнув створити місцевий дендропарк.

Однак, попри успіхи в бізнесі та громадській діяльності, найвизначнішим етапом у житті Віталія стала його участь у Революції Гідності. З самого початку протестів він не міг стояти осторонь подій, що відбувалися в країні. Відразу після жорстокого розгону мирних демонстрантів на Майдані 30 листопада 2013 року, Віталій приєднався до акцій протесту. Протягом трьох місяців він активно брав участь у подіях на Майдані, приїжджаючи до Києва з Жорнівки.

18 лютого 2014 року, під час сутичок на вулицях Володимирській і Великій Житомирській, Віталій отримав важке поранення від снайперської кулі. Попри негайне надання медичної допомоги, врятувати його не вдалося. Віталію було лише 36 років.

Цікаві факти

Віталій Васільцов був майстром декоративного садівництва і активно займався ландшафтним дизайном. Його проєкти високо оцінювалися клієнтами і колегами по професії.

Він постійно дбав про свою громаду: власноруч відновив стару криницю і безкоштовно допомагав мешканцям села з обрізанням дерев.

На Майдані Васільцов активно підтримував протестувальників, часто залишаючися на нічні чергування, попри загрозу життю.

За свою патріотичну діяльність та героїчну участь у Революції Гідності Віталій був нагороджений почесними відзнаками, зокрема медаллю “За жертовність і любов до України” Вшанування пам’яті

Після смерті Віталія Васільцова його ім’я увійшло до числа Героїв Небесної Сотні — людей, які віддали своє життя за свободу і незалежність України під час Революції Гідності. Указом Президента України від 21 листопада 2014 року йому було посмертно присвоєно звання Героя України. Крім того, Віталій був нагороджений орденом “Золота Зірка”.

На його честь було встановлено кілька меморіальних дошок. Одна з них знаходиться на фасаді Гавриловецької середньої школи, де навчався Віталій, а інша — на будівлі Уманського національного університету садівництва, який він закінчив. У Києві на вулиці Володимирській, де загинув Віталій, також відкрито меморіальну дошку.

Ім’я та портрет Віталія Васільцова викарбувано на меморіалі Героїв Небесної Сотні в Києві та Львові. Його пам’ять продовжують шанувати як в Україні, так і за її межами, визнання його ролі у боротьбі за свободу та незалежність України стало важливою частиною сучасної історії країни.

Нагороди та відзнаки

Золота Зірка Героя України

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Віталію Васільцову було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

Медаль за жертовність і любов до України

4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).

Меморіалізація

Ім’я та портрет В. Васільцова викарбувані на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у м. Києві, Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні у м. Львові.

На його честь встановлено меморіальні дошки:

на фасаді будівлі Гавриловецького закладу дошкільної освіти «Зернятко» імені В. В. Васільцова (17.02.2015);

на фасаді Жванецького ліцею;

на фасаді Уманського національного університету садівництва (08.05.2015);

у м. Києві (вулиця Володимирська, 15) на місці смертельного поранення В. Васільцова (18.02.2016).

На честь Героя України перейменовано вулицю (2016) та відкрито меморіальний комплекс (2018) у с. Жорнівка

Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава

 Меморіальна дошка на фасаді будівлі школи, де навчався В.В. Васільцов

8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).

 Меморіал Героїв Небесної Сотні. Київ, вулиця Інститутська 1

Могила

До Дня жінок і дівчат в науці ми презентуємо віртуальне інтерв`ю з Оксаною Юрковою. Тож запрошуємо до ознайомлення.

Оксана ЮРКОВА

кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця Інституту історії України НАН України

ПРО ШЛЯХ У НАУЦІ

1. Як і коли ви зрозуміли, що наука — це «ваше»?

Непросте питання. Важко прив’язатися до точної дати чи події. Я з дитинства любила розв’язувати різні задачі, мене захоплював процес. Байдуже, чи це була математика, хімія, фізика чи якась історична головоломка. Осявання, розв’язок! Звісно, величезне задоволення від цього. Думаю, це і привело мене в науку. І я щиро вдячна батькам, шкільним вчителям та університетським викладачам, які помітили ці мої здібності та скерували у правильному напрямку.

Однак лише під час написання кандидатської дисертації я остаточно зрозуміла, що таке наукова діяльність. Це було пов’язано з моєю абсолютно новаторською темою та архівними документами, які мені поталанило виявити, прочитати та проаналізувати. А першовідкриття — це завжди наснага та піднесення.

2. Чи був момент, коли ви хотіли залишити науку? Що допомогло залишитися?

Ні, залишити науку бажання не було. Але було і є величезне бажання звільнитись від остогидлого чиновницько-бюрократичного диктату, що останніми роками в Україні став нестерпним. Некомпетентні чиновники (до того ж часто плагіатори) становлять реальну загрозу нашому науковому поступу.

3. Який стереотип про жінок у науці вам доводилося спростовувати найчастіше?

Мені важко сказати, що я своєю працею раз-по-раз спростовувала низку стереотипних уявлень про жінок у науці. Все-таки мені дуже пощастило з місцем роботи. В моєму Інституті та моєму відділі до мене ставились і, сподіваюсь, ставляться з повагою. Втім, пригадую, що коли я була у віці «молодої вченої» (😊), я за спиною інколи чула, що справжнім автором моїх досліджень є мій чоловік (теж історик). Це було образливо та принизливо. Що зараз говорять за моєю спиною, мене вже не обходить 😊.

4. Хто або що найбільше вплинуло на ваш професійний вибір?

Оскільки я закінчила університет у 1989 році, впевнена, що визначальним у моєму житті як професійної історикині став розвал СРСР. Якби цього не сталося, я, при всіх своїх здібностях, скоріше за все не змогла би зреалізуватися так, як в незалежній Україні. Адже саме незалежність відкрила нам світ та змінила наш погляд на цей світ. Ми стали вільно писати історію своєї країни. Ми отримали доступ до колишніх спецхранів та раніше закритих архівних джерел. Особливо це було відчутно для моєї спеціалізації з історії України міжвоєнного періоду (тобто йдеться про 1920–1930-і рр.).

ПРО РОБОТУ ТА ВІДКРИТТЯ

5. Над яким дослідженням ви працюєте зараз і чому воно для вас важливе?

Беру участь у кількох проєктах, причому мої наукові зацікавлення різнопланові та багатошарові. Це Михайло Грушевський і Михайло Драгоманов, історія Української академії наук, долі вчених радянської України та діаспори, Голодомор, історична іконографія, електронні інформаційні ресурси, некрополістика.

Узагальнити можна як переплетіння «трьох “і”», де “і” — історики, інституції та ідеї. До того ж, мені не цікаво просто переписувати та переказувати, хто що сказав, написав чи зробив. Я завжди хочу зрозуміти, чому так сталося, чим або ким певна подія була спричинена. Відповідно, люблю працювати з архівними документами — ця робота вимагає системності, прискіпливості та уваги до деталей.

6. Яке ваше наукове досягнення ви вважаєте найбільш значущим — і чому?

Коли постійно працюєш сумлінно, важко виділити «найбільш значуще». Тому серед усіх проєктів згадаю два найдовші та один щойно завершений.

Двадцять років життя я віддала багатотомній «Енциклопедії історії України», де довгий час була єдиною упорядницею ілюстративного матеріалу. Це означає, що ще в той час, як в Інтернеті майже нічого не було, я мала знайти відповідні ілюстрації для енциклопедичних статей та передати їх до видавництва. Це була марудна робота з архівами, літературою, сканерами та базами даних, однак я не жалкую. Я багато чому навчилась та познайомилась з численними науковцями та їхніми працями.

Вже майже десять років за підтримки Канадського інституту українських студій працює зініційований мною е-Архів Михайла Грушевського, який є досить популярним серед фахівців. Невеличка команда однодумців-грушевськознавців на цей час виконала величезну та, не приховуватиму, унікальну роботу. Архів Грушевського по суті перетворився на Архів доби Грушевського. Цей проєкт продовжується.

Минулого, 2025 року, у видавництві «Комора» вийшли упорядковані мною «Спогади» Надії Суровцової. Радію, що мені випало стати упорядницею нового видання цих текстів та розгадати кілька таємниць мемуарів.

7. Чи траплялися у вашій роботі помилки, які зрештою привели до несподіваних відкриттів?

Звісно, помилки трапляються, наукова діяльність без них нереальна. Але в роботі науковця важливо помилки визнавати та виправляти. Наведу лише один приклад.

Готуючи ілюстрації для статті про Голодомор 1932–1933 рр. для «Енциклопедії історії України» (а це було ще на початку цього тисячоліття), я покладалася передусім на фотографії, що зберігались у державному фотоархіві, та на архівні підписи до них. Молода та недосвідчена, я тоді не припускала, що в архівних описах можуть бути помилки (а вони, на жаль, були і є).

Тому разом із верифікованими харківськими фотографіями Александра Вінерберґера, зробленими у 1933 р., я передала до видавництва деякі архівні фото. Пощастило, що підготовлену верстку уважно переглядала моя колежанка. Вона порадила перевірити декілька фото. Виявилось, що фотографії мали неправильну атрибуцію: вони були зроблені не в Україні, а у Поволжі, і не в 1933, а в 1921–1922 рр., тому ілюструвати статтю «Голодомор 1932–1933 рр.» ними категорично було не можна.

Ця вчасно помічена помилка спонукала мене більш пильно ставитися до фото та підписів до них, прискіпливо все перевіряти. Разом з тим виникло бажання з’ясувати, звідки ж з’явилась це плутанина. Зрештою, вдалося встановити, що помилки в архівних описах тих поволзьких фотографій 1921–1922 років були не випадковими, «підміна» фотографій Голодомору сталась з різних причин та на різних рівнях ще в середині 1930-х. На жаль, я була не першою і не останньою, хто подібної помилки припустився. Досить активна моя та моїх колег популяризаторська робота зараз значно зменшила кількість цих поволзьких фотографій у засобах масової інформації та в музейних експозиціях.

До фотографій доби Голодомору я весь час повертаюсь. У Цифровому архіві Голодомору — електронному ресурсі, створеному у нас в Інституті історії України — є спеціальний розділ про візуальні джерела доби Голодомору. Там ми розміщуємо фотографії міжвоєнного періоду, виявлені під час наших експедицій музеями Київщини. Цей проєкт також у стадії наповнення.

8. Як виглядає ваш звичайний робочий день поза романтизованими уявленнями про науку?

Робота історика — це написання текстів. Для того, аби текст був якісним та містив новизну, треба багато читати, працювати у бібліотеках та архівах. Пригадую, як ми з чоловіком сміялись, коли син-школяр чесно описав те, чим займаються батьки на роботі: сидять вдома та читають книжки. Справді, збоку це виглядає як неробство, але, повірте, від розумової праці втомлюєшся інколи сильніше, ніж від фізичної.

Мій звичайний робочий день ненормований. Якщо ти захоплений дослідженням, твоя голова працює постійно, вдень і вночі, байдуже, чи ти на прогулянці, чи вариш борщ, чи працюєш за комп’ютером. До того ж комп’ютер і оцифровані книжки та архівні матеріали значно інтенсифікували роботу.

Кінець-кінцем, думання, осмислення, аналіз — це ознаки саме наукової діяльності. Тому я люблю неформальне професійне спілкування з колегами та «камерні», не для «галочки», конференції та семінари.

Загалом же мій робочий день схожий на вихідний, а вихідний — на робочий. Знаю, що це неправильно. Але що вже є.

ПРО ВИКЛИКИ ТА БАЛАНС

9. З якими труднощами жінки в науці стикаються найчастіше сьогодні?

На жінку традиційно покладаються численні обов’язки. Крім власне роботи треба тягнути дім та родину, доглядати малих та старих. Родинні обставини часом стають на перешкоді закордонним стажуванням. Загалом жіноча багатозадачність важка і психологічно, і фізично, і фінансово, адже зарплати науковців у нас в Україні просто мізерні. Щастить тим жінкам, у кого є підтримка та розуміння родини. На жаль, таких не дуже багато. Відповідно, це обмежує кар’єрне зростання жінок-науковиць.

Не можна забувати й про війну. Є родини, де чоловіки у ЗСУ. Є науковиці, які змушені були з родинами виїхати з окупованих московитами міст і зараз або в Україні як переміщені особи, або працюють закордоном. Це величезні виклики, з якими мають жінки впоратись.

Навіть зараз, під час енергетичних блекаутів та за відсутності опалення, дослідниці наукову роботу не зупиняють. Я можу лише уявити, як важко тим, у кого малі діти або старі батьки, які потребують спеціального догляду.

10. Як ви поєднуєте наукову кар’єру з особистим життям та відпочинком?

Про відпочинок доводиться лише мріяти. От зараз я формально у відпустці, але працюю над своїми проєктами, треба завершити кілька текстів. Днями виступатиму на Вченій раді мого Інституту, готуюсь до доповіді. Та й ви кілька днів тому звернулись з терміновим проханням про це письмове інтерв’ю — отже, довелося присвятити йому певний час.

Відпочиваю я на конференціях, в експедиціях, коли такі трапляються, та під час неформальних зустрічей з колегами (втім, з колегами якраз розмови більше про роботу 😊). Люблю заходити до музеїв. У грудні та січні перевела трохи подих, слухаючи камерну музику Бориса Лятошинського у філармонії. Такі речі сприяють перезавантаженню.

11. Чи відчували ви коли-небудь упереджене ставлення через стать? Як реагували?

Так, звісно. Ще коли я закінчувала університет та почала думати про аспірантуру («червоний» диплом давав підстави на щось розраховувати), мені в університеті приватно пояснили, що краще мені документи не подавати: ти — жінка, вийдеш заміж, народиш дитину, дисертацію не захистиш, а університету цього не треба.

Я не сперечалась, бо під час обов’язкового на той час розподілу мені запропонували непогану альтернативу — роботу в академічному Інституті історії. Тож я рік пропрацювала стажистом-дослідником, потім пішла у декрет, потім у ще один, а потім, коли меншій дитині було півтора рочки, таки вступила до аспірантури «мого» Інституту. Колеги з Інституту побачили у мені потенціал, і я за це їм вдячна. Думаю, що я їх не підвела.

ПРО СУСПІЛЬСТВО І МАЙБУТНЄ

12. Як, на вашу думку, наука може реально змінити життя людей у найближчі 10 років?

Хотілось би, аби бурхливий розвиток техніки і технологій, що, безумовно, матиме місце у найближче десятиріччя, приніс людству не чергові дрони чи ракети, а покращив життя. Але, мабуть, для українців це буде важкий час.

13. Яку роль відіграють жінки у формуванні майбутнього науки?

На це глобальне питання відповім пафосно: хай жінок у науці буде більше.

14. Яких змін у науковій спільноті вам найбільше хочеться побачити?

В ідеалі бажано, аби суспільство цінувало науковців, підтримувало їх та прислухалось до їхньої експертної думки. Хочу бачити багато молодих вчених. Хочу, аби чиновники не намагались керувати наукою, а науковці розуміли межі своєї компетенції.

Проте найбільше бажаю завершення війни та розгрому Росії. Тоді колеги-науковці, які стали на захист нашої держави, зможуть повернутись в науку, а науковці в тилу не потерпатимуть від дроново-ракетних атак. Вклоняюсь пам’яті тих вчених, хто загинув. На превеликий жаль, мартиролог загиблих науковців від 2014 року вже дуже довгий…

ОСОБИСТЕ ТА НАТХНЕННЕ

15. Що у науці вас надихає навіть у найскладніші моменти?

Надихають нові архівні документи. Починаєш читати і забуваєш про всі негаразди.

16. Яку пораду ви дали б дівчатам, які тільки замислюються про наукову кар’єру?

Варто добре подумати, де, як та у кого навчатись і що конкретно плануєте далі робити. Дурні бюрократичні вимоги, що зараз є в Україні, а також низька оплата праці не сприяють науковим дослідженням. Між тим фінансово жінки мають себе обов’язково забезпечувати, це важливо.

17. Якщо б не наука, ким би ви могли себе уявити?

Важко сказати. Я не надто амбітна, «зробити карколомну кар’єру» — це не про мене. Мабуть, працювала б у музеї чи бібліотеці. Або вчителькою у школі.

18. Яке запитання про жінок у науці вам хотілося б чути частіше?

Хотілось би, аби люди хоча б прізвища сучасних жінок-науковиць знали 😊.

ЗАВЕРШАЛЬНЕ

19. Що для вас особисто означає День жінок у науці?

Для мене особисто — нічого.

Ні, я не жодним чином не заперечую цей День і вважаю його досить важливим медійним приводом для привернення уваги до науковок. Принаймні, в цей день згадуватимуть жінок, які зробили наукові відкриття або ж сприяли чоловікам, які зробили відкриття. Але як дослідниця я розумію, що широкий загал ще довго жінок-науковиць не сприйматиме нарівні з чоловіками-науковцями.

Тож для мене це буде ще один день, коли я працюватиму.

20. Одне речення, яке б ви хотіли сказати майбутнім жінкам-науковицям.

Насолоджуйтесь життям та досягайте своєї мети.

    Історія людства має сторінки, які боляче перечитувати знову і знову. Але є такі, які неможливо перегорнути, не вдивляючись уважно, не відчуваючи внутрішнього тремтіння. Голокост — саме така сторінка. Це трагедія, яка стала межею між цивілізацією і варварством, між людяністю і безоднею ненависті.

 У середині ХХ століття Європа побачила, як держава може перетворити вбивство на систему, а знищення — на «норму». Мільйони людей були приречені не за вчинки, а за походження, прізвище, віру. Вони втрачали право на голос, на ім’я, а згодом — і на життя. Шість мільйонів загиблих євреїв — це не лише статистика. Це зруйновані долі, мовчання колись повних голосів вулиць, ненароджені діти й обірвані сімейні історії.

    Слово «Голокост» означає «усеспалення». Але за ним — не лише вогонь крематоріїв. За ним — холод гетто, страх у чергах на депортацію, відчай матерів, які востаннє притискали до себе дітей. В івриті цю трагедію назвали «Шоа» — катастрофа. Катастрофа людської совісті.

    Нацистський режим починав не з таборів смерті. Він починав зі слів. Із поділу на «своїх» і «чужих», із дегуманізації, із мовчазної згоди суспільства. Крок за кроком людину позбавляли гідності, а потім — життя. Коли зникає повага до людини, зникає і межа між добром і злом.

    Українська земля теж стала німим свідком Голокосту. Одним із них є Бабин Яр у Києві. У вересні 1941 року за два дні тут було розстріляно понад 33 тисячі євреїв. Загалом у Бабиному Яру за роки окупації загинули десятки тисяч людей — євреї, роми, військовополонені, представники українського підпілля та мирні мешканці.

    Подібні трагедії відбувалися і в інших містах та селах України: у Кам’янці-Подільському, Харкові, Одесі, Львові, Рівному, Житомирі та сотнях малих населених пунктів.

Не оминула ця трагічна сторінка і наше місто.  Уже в перші дні війни у Ржищеві в Крутому Вивозі було розстріляно більше сотні місцевих євреїв. Масові розстріли часто здійснювалися просто неба, на очах у місцевого населення, що залишило глибокі травми в історичній пам’яті суспільства.

    Тут смерть приходила швидко, без суду й пояснень, залишаючи після себе тишу.

« Голокост від куль»- так назвали ці події історики.

   Всього ж за час фашистської окупації в Україні загинуло більше півтора мільйона євреїв.

     Згадуючи події Голокосту, неможливо не провести паралелі з тим, що відбувається сьогодні в Україні в умовах російсько-української війни. Хоча ці історичні події мають різний масштаб, контекст і ідеологічне підґрунтя, а все ж між ними існують тривожні спільні риси, які змушують уважніше ставитися до уроків історії.

     Однією з ключових ознак, що передували Голокосту, була дегуманізація. Євреїв у нацистській Німеччині зображали як «ворогів», «неповноцінних», загрозу для держави. Подібні механізми можна спостерігати і сьогодні в риториці російської пропаганди щодо українців: заперечення права українського народу на власну державність, культуру, мову, нав’язування образу «неіснуючої нації» – все це є формою ідеологічного насильства, що виправдовує агресію.

    Як і в роки Другої світової війни, російська агресія в Україні супроводжується масовими злочинами проти цивільного населення. Під час Голокосту людей знищували в гетто, таборах смерті, під час масових розстрілів. Сьогодні світ став свідком ракетних ударів по житлових кварталах, лікарнях, об’єктах критичної інфраструктури, школах,  масових  убивств мирних мешканців у Бучі, Ірпені, Маріуполі, Ізюмі та інших містах. Як і тоді, цивільні стають беззахисними жертвами війни.

    Ще одна важлива паралель — це знищення культурної та історичної спадщини. Під час Голокосту та нацистської окупації нищилися не лише люди, а й культура: синагоги,  книги, архіви,  пам’ятки. У сучасній війні Росія цілеспрямовано руйнує українські музеї, храми, історичні будівлі, бібліотеки, намагаючись стерти нашу культурну пам’ять і саму ідентичність українського народу.

     Паралелі простежуються й у долях мільйонів людей, змушених залишити свої домівки. У роки Голокосту євреїв насильно виселяли, депортували, позбавляли майна. Сьогодні мільйони українців залишились без домівок, стали внутрішньо переміщеними особами або біженцями, рятуючись від бойових дій, окупації та терору. Втрата дому, роз’єднані родини, травми дітей — це спільний біль різних історичних епох.

    Водночас, як і під час Голокосту, сучасна війна в Україні демонструє приклади людяності та солідарності. У роки нацистського терору Праведники народів світу, ризикуючи життям, рятували євреїв. Сьогодні наші волонтери, звичайні українці та громадяни інших держав допомагають нашим бійцям, переселенцям, рятують поранених, документують злочини, підтримують одне одного у такий непростий час. Ці приклади доводять, що навіть у найжорстокіших обставинах людина здатна зберігати моральні цінності.

                                                            Ржищівські волонтери

    Пам’ять про Голокост особливо актуальна нині, коли світ знову стикається з проявами агресії, імперських амбіцій і зневаги до людського життя. Вона нагадує, що злочини проти людства не починаються раптово — їм передують пропаганда, мовчазна згода, нерішучість міжнародної спільноти. Саме тому так важливо говорити правду про події в Україні, називати речі своїми іменами та не допускати повторення трагедій минулого.

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

Із циклу «Діалоги під час війни»

 (Розмова з Мариною Малаховою – керівником Ржищівського осередку акції «Рушник надії»)

Годинник на руці відлічує хвилини  – ні не хвилини – вічність! Вічність чекання, надії, боротьби із тугою та розпачем. І щоденна вранішня розмова :

– Добрий ранок, коханий! Люблю, сумую, чекаю! – летить як молитва, яку не чують, а відчувають і за тисячі кілометрів!

         Цей годинник чоловік передав з речами з фронту під час служби в окремій механізовану бригаді «Холодний яр». Бахмут! Але зараз він як провідник, як той невидимий дріт, від якого іде сигнал від серця і до серця – люблю, сумую, чекаю!

        Війна для них розпочалася, як і для усіх – із тривожних нічних дзвінків 24 лютого 2022 року, із повідомлення про дистанційне навчання в школі і … із збору «тривожного чемоданчика». І з тієї миті вона вже все розуміла, а він сам 25-го поїхав в ТЦК.

         В цей день їй виповнилося 40 років і, як раніше, мався бути його улюблений торт, шашлики і своє власне домашнє вино… І все це буде, тільки з відстрочкою до закінчення війни! А поки що – час зупинився!

          Із позицій щоранку летіли SMS-ки, і в очікуванні їх серце тріпотіло, калатало десь ніби поза тілом. Останній раз на зв’язок він вийшов  2 травня… А 7 травня з ТЦК СП привезли сповіщення про зниклих без вісти. Їх, ржищівчан, земляків і побратимів там, під Бахмутом, було троє.

           Уже майже 1000 .днів їх чекають дружини і матері, за них моляться і свої молитви зливають в одну. І кожен день – як століття! Але життя продовжується, бо ростуть син і донечка. А син так схожий на тата!

         Ні на столі, ні в гаманці немає ніяких фотографій, бо коханий образ завжди з тобою. Єдиний фетиш – остання вітальна листівка, і, коли торкаєшся її рукою, то ніби шифром Брайля читаєш усе своє життя…

            На її сімнадцятий день народження  знайомий привів свого друга. Хлопець був першим гостем, що зайшов того дня до хати і… залишився на все життя! Після того дня ще було 9 років зустрічей, навчання, професійного становлення, наймане житло, будівництво свого, потім одруження, народження дітей… – і безмежного всеоб’ємного щастя! Кажуть, що щасливі пари усі схожі. Вони були щасливі до того останнього зв’язку 2 травня …..

        Страшна статистика, але таких дружин і матерів, що чекають своїх солдат, маючи сповіщення, що вони «зниклі безвісти», в Україні тисячі. Спільна біда спонукала їх об’єднатися для спільних дій і підтримки для реалізації акції «Рушник надії». 25 липня 2025 року відбулося відкриття Ржищівського осередку акції. Координатором осередку (а в Ржищівській громаді є більше 40 сімей, воїни з яких вважаються зниклими безвісти) стала Марина Малахова, годинник на руці якої рахує години та хвилини розлуки зі своїм героєм. З 22 січня виставка «Вишиті символи віри» в рамках акції «Рушник надії» проходитиме в Ржищівському археолого – краєзнавчому музеї. Це уже восьма виставка в Україні.

       Сьогодні розмова про участь в цій унікальній акції, про життя «до» і «після», про віру в силу духу, в силу молитви і любові з Мариною Малаховою, дружиною командира відділення ОМБР, зниклого безвісти того страшного 3 травня.

• Як виникла ідея організації виставки «Рушник надії»?

           Коли зустрілися дві жінки – організатори керівник ГО «Жінки роду» та член ГО «Народжені вільними 2024», то в розмові згадали майже містичні історіі, як із пісні. Це історія побратима, якому мама дала вишитий рушник. Солдат вважає його своїм оберегом. Інша історія про те, що мама чекала полоненого сина в сорочці, яка передавалась у спадок. А містицизм в тому, що із згорілої бабусиної хати цілою залишилася лише стара вишита сорочка.

           Тому виникла ідея створити єдиний рушник із прадавніми українськими символами, який би, як Оранта, захистив від біди зниклих безвісти та полоненихвійськових. Такий рушник мав бути 25 метрів в довжину. Але виявилося, що єдине полотно створити неможливо, бо кожна жінка вкладає у вишивку свої символи, а вишивки мають свої регіональні відмінності. Тому вирішили, що кожна жінка вишиватиме свій, а у поєднанні ці рушники матимуть величезну захисну ауру.

• Як творився ваш рушник?

         У нашій сім’ї вміла і любила вишивати мамина мама. Я вишивати теж навчилася, але моїм основним захопленням це не було, поки не прониклася сакральним змістом вишивки. Відразу вирішила доєднатися до акції «Рушник надії». Ржищівський осередок розпочав роботу 25 липня, а закінчили 20 вересня. На початку роботи найважчим завданням було створити  узор. Для цього перебрали усі символи «Мови вишивки». Перший символ, який випав – символ «Повертайся живим», потім доєднались на полотні «Україна», «Щастя», «Господи вбережи. В процесі створення композиції просто сам по собі виник образ Матері Божої, плюс зірка Діви Марії. З матеріалами проблеми не було, а помічницями в роботі стали волонтери села Грушів.

• Окрім рушника в експозиції виставки в  Ржищівському музеї є і ваша вишита ікона.

       Ну, в магічну силу ікони вірили усі українці з моменту хрещення Русі. Нехай моя віра, надія і любов, підсилені магічною символікою, зіллється з молитвами усіх наших жінок за воїнів, які, як ті атланти, тримають на своїх плечах майбутнє України і своїми грудьми захищають наше сьогодення.

      Нехай усі наші сини, брати, чоловіки повернуться додому живими, а ті, що зараз в полоні, отримають таку енергетичну та магічну силу, яка збереже їхнє життя і допоможе повернутися додому!

         А годинник на руці рахує години до їх повернення і вказує на всемогутню силу любові, віри і надії!

     Чорнобиль…  Слово, яке назавжди змінило долю мільйонів людей. Невидима загроза, що прийшла вночі 26 квітня 1986 року і залишила слід, який і досі болить. Радіація забрала тисячі життів, зруйнувала плани на майбутнє, розділила час на “до” та “після”

    Щороку 14 грудня в Україні вшановують тих, хто став на захист людства від наймасштабнішої техногенної катастрофи ХХ століття — аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Цей день присвячений ліквідаторам, людям, які ціною власного здоров’я та життя стримали радіаційну біду, захистили та врятували Україну та світ від ще страшніших наслідків.  

     Саме 14 грудня 1986 року було офіційно повідомлено про завершення будівництва і прийняття в експлуатацію комплексу захисних споруд над зруйнованим у результаті вибуху четвертим енергоблоком ЧАЕС, чим було завершено перший етап ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Це, по суті, була перша перемога над зловісним атомом, який вирвався з-під контролю людини після квітневого вибуху. Це день пам’яті,,який давно став скорботним нагадуванням всьому людству про героїзм ліквідвторів та важку перемогу над вогнем, який охопив реактор атомної станції. Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей і опромінення тисяч ліквідаторів.

                                               Ікона « Чорнобильський Спас»

    Понад 600 тисяч осіб – військовослужбовці, поліцейські, пожежники, медики, інженери, водії, будівельники, працівники державних підприємств, установ та організацій, виконували роботи, пов’язані з усуненням самої аварії та її наслідків.

     Серед головних завдань ліквідаторів були: гасіння пожеж, охолодження реактора, будівництво “саркофагу”, дезактивація територій, медична допомога, евакуація населення.          

Серед тих, хто боровся зі страшним лихом було чимало наших земляків, які ризикуючи життям та здоров’ям, в ті пекельні дні з честю виконали свій обов’язок перед Батьківщиною. Напередодні цього свята ми презентуємо спогади декого з них, зібрані науковцями Ржищівського археолого – краєзнавчого музею.

Віктор Васильович Костюченко:

                                                Костюченко Віктор Васильович

    «Аварія на ЧАЕС сталася 26 квітня 1986 року. Про неї ми почули вранці 27. Офіційного повідомлення не було, чутки ширилися між людьми. Моя сім`я жила тоді по вулиці Кірова, 48. Всі чоловіки, близько 200 осіб, з нашої та інших вулиць зібрались біля Чорнобильського військомату Ніхто нас не викликав, ми зійшлися, думали, що потрібна буде допомога для ліквідації аварії. А вже 28 квітня всім дорослим чоловікам та жінкам було огологшено про те, що потрібно вантажити пісок у мішки, які потім скидали на зруйнований реактор. Працювали організаціями, у бригадах  чоловіки і жінки разом. Я тоді працював у ПМК – 4. Було вісім вертольотів. У навантажені піском мішки ми клали свинцеві чушки (по три штуки в кожен) вагою по 30 кг, мішки чіпляли до парашута, потім вертоліт відлітав на Прип`ять і скидав їх на реактор.»

                                Настенко Валентин Володимирович

       Настенко Валентин Володимирович: « Перед аварією я працював головним механіком у ПМК – 4. Коли стався вибух на Чорнобильській станції, спочатку ніякої організації  по ліквідац аварії не було. Лиш через кілька днів працівників багатьох підприємств у наказовому порядку направили  прибирати та засипати піском сховище опромінених радіацією  предметів. Одягнені ми були хто в чому, без спецодягу та захисту. Я був одним із наймолодших і тому мене  завжди відправляли на найважчі роботи.

Мою дружину з донькою та дружину мого товариша з дитиною разом із багатьма іншими відправили в санаторій у м. Миколаїв на три місяці.

Мій батько , Володимир Йосипович, у 1986 році працював майстром у Чорнобильському лісгоспі і теж брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.»

           Томченко Микола Петрович: « У 1986 році я служив у Поліському райвідділі міліції і брав участь в евакуації постраждалих із забрудненої території.

                                                Томченко Микола Петрович

Жителям Прип’яті було наказано брати із собою їжу, на три дні, документи і коштовності, щоб все вмістилося в одну сумку. Для евакуації прибули автобуси «Ікаруси» на 40 посадкових місць, але людей було дуже багато і набивалось іноді   майже до сотні.

Формували колони до 20-ти автобусів, і вони  виїжджали  з міста вже у другій половині дня. Колона, яку я супроводжував, їхала до Бородянки.   Разом з іншими колегами був у першому автобусі.

     Нашипм завданням було забезпечити порядок, оперативність руху та спокій людей, які залишали свої домівки.»

Це лише кілька імен наших земляків ліквідаторів, але за кожним із них — ціла історія мужності та самопожертви. Дехто повернувся з підірваним здоров’ям, дехто вже відійшов у вічність. Проте їхній внесок — неоціненний.

    Сьогодні ми складаємо шану і дякуємо тим, хто став на боротьбу з радіаційною стихією і ризикуючи своїм життям і здоров’ям захистив світ від ядерної загрози .

Ст. науковий співробітник –  Бабенко Л. М.

Триває війна і триває проговорення війни у поезіях різних авторів і авторок: дебютантів і професіоналів, ветеранів і цивільних, волонтерів і переселенців, очевидців і тих, хто на відстані.

Це творення нового жанру в літературі – націоналістичної поезії. Формується нова генерація поетів, які своїми віршами ведуть боротьбу за честь і свободу рідної землі.

До вашої уваги рядки віршів авторів та авторок, які одного дня зробили доленосний вибір і стали на захист своєї країни

Хтось ніколи й не думав писати, але так сталось, що змовчати не зміг.

Чому військові пишуть? Щоб зафіксувати досвід «тут і тепер». Щоб не втратити памʼять про побратимів і посестер. Щоб поділитися з нами тим, що пережито — через текст, поетичне слово, думку. Іноді — щоб відповісти на запитання: «Що залишиться після мене?»

Ті, хто бачив війну на власні очі, документують її у своїх текстах і перетворюють на сильну пронизливу поезію

Свій музейний проєкт ми присвячуємо військовим, очевидцям дійсності  війни- живим і загиблим Героям.

 Ми оприлюднюємо найпопулярніші і деякі симптоматичні вірші, створені про цю війну із 2014-го по 2024-ий рік. У цих текстах шукаємо опертя і сили.

Знайомтесь

Воїн-доброволець, заступник командира батальйону «ОУН», член Народного руху та Української Гельсінської спілки, активний учасник Революції Гідності, філолог, художник… Це далеко не повний перелік ролей одного зі знакових творців сучасної ветеранської літератури, талановитого поета та прозаїка Бориса Гуменюка, у текстах якого творча емоційність переплітається з громадянською активністю в єдиному феномені письменника-комбатанта.

З кінця грудня 2022 року Борис Гуменюк вважається зниклим безвісти…

«Я — ДОБРОВОЛЕЦЬ, МЕНЕ НА ВІЙНУ НІХТО НЕ КЛИКАВ, ТОЖ НІХТО НЕ МОЖЕ З ВІЙНИ ВІДРАХУВАТИ, І ДЕМБЕЛЬ МІЙ СУТО УМОВНИЙ»…

…Бачу сон…Ромашкове поле

У ромашках – квіткою ти

А у нас тут поле бою

А у нас тут блок – пости…

Слова візерунки долі

Слід хреста на моїм плечі

Три самотні зозулі в полі

Кують не роки, а мечі

Ті мечі що кують зозулі

Значать долю мою навхрест

Нащо тіло – ловити кулі

Нащо вмер – щоб знову воскрес

Ніч ввійшла крізь в броню в БеТееРі

Ніч гірка як причасне вино

Ніч розлилась як кров на папері

Але в кожної ночі є дно

Але всесвіт народжений риком

Щоб піднятись – мусиш впасти

Ангели плачуть тихо

Щоб його не проклясти

…Наш блок – пост чимось схожий на церкву

А окоп – мабуть на вівтар

«Хочу сина твого у жертву», –

Знову проосить Старий Вівтар….

Максим Кривцов

Посмертно отримав звання героя України та орден “Золота Зірка”

Максим Кривцов брав участь у Революції Гідності, пішов на війну добровольцем у 2014-му, а після повномасштабного вторгнення Росії повернувся на фронт. 7 січня 2024 він загинув на фронті.

У грудні 2023 року вийшла перша поетична збірка Максима “Вірші з бійниці” — її визнали однією з найкращих українських книжок року за версією українського PEN.

Кривцов на фронті почав писати роман, який так і залишився незакінченим.

“Я поверну собі своє життя

обіцяю”

написано маркером на стіні одного

популярного закладу Києва

там і кава, і тістечка, і модний одяг, намисто, музика та балкони з неймовірним виглядом

я бачив

як туман обіймає хмарочос

ніжно та тихо.

“Любові не існує”

написано на іншому поверсі цього закладу

а ще не існує моря

не існує повітря

не існує снів

і мене

але кава тут добра

знизу хтось дописав:

“Сонце, хто тебе змусив так думати?”

а я розкажу вам, хто:

болото, по якому важко дійти до бліндажу із позиції

міни, які падають поруч

завʼязана туго на шиї мотузка зими

частини людини

розкидані

розгублені по полю

химерно та неохайно

сон, який змушує кричати

дощ, коли тобі ще кілька днів чекати на зміну

і сонце,

яке заховалось в підвал

бо повітряна тривога

дійсно

хто тебе так змусив думати, сонце?

Коротка відпустка

кілька днів разом з дорогою

я бачусь із друзями

ліплю з глини

вперше за два роки випікаю чизкейк,

який так собі вдався

разом з подругою спостерігаємо,

як кішка зими схопила мишку вулиці

тримає

я можу дихати

дорогу напроти перебігає дівчина

тримаючи за повідець великого худого пса

десь виринають останні поверхи хрущовок

наче плавці батерфляєм

мерехтять гірляндами

ще трохи

і я знову захочу стати частиною

звичайного міста,

вигулювати великого пса,

смажити яєшню,

пити каву в симпатичних книгарнях з високими полицями

це небезпечно

це дуже небезпечно

спокійне життя – це хвороба

викинь ці думки

наче використані бахіли

втікай звідси

у свій бліндаж

у своє болото

у свої міни

я поверну собі життя

я поверну собі життя?

Обіцяю.

(із книги «Вірші із бійниці», 2023)

Валентина Матвіїв

взірцем сили духу…. Її син Тарас загинув 2020 року, світла, розумна, талановита дитина, яка лишила після себе цікавий творчий доробок. Батьки Тараса  невтомно популяризують його творчість, їздять з презентаціями по всій Україні, беруть участь у різноманітних заходах пам’яті сина…. скільки за цим стоїть((, як важко знову і знову переживати загибель сина, вкотре розповідаючи про його коротке і славне життя…

ВЕСЬ СВІТ ЗАВМЕР…

Весь світ завмер в очікуванні лиха,

Що йде до нас із півночі війна…

В моєму ж серці все напрочуд тихо…

Може, тому що скоро вже весна?!..

Може, тому що є ще Бог Всевишній —

Він є початок всього і кінець!

І… скоро розцвітати білій вишні,

І йти з весняним вітром під вінець…

Може, тому що скоро зІйде грядка,

І що травою в луках зашумить…

Бо все в цей світ приходить по-порядку —

Та лиш Йому відома точна мить!

І тільки Він один, напевне, знає,

Що все, що було досі — недарма!

Я думаю, моя душа не крає,

Бо буде в нас ще не одна зима.

Ще поживем. Відборем. Відвоюєм.

За нами — правда і предвічний Бог!

Ще на кремлівських стінах намалюєм

Тризуб і прапор наших перемог!

А поки що… Готуймося до бою —

Божих дітей проти дітей пітьми.

Точім слова і чистьмо свою зброю —

Бо в Бога йде весна після зими…

Артем Попік

У 2015 році Артем вступив до лав ЗСУ та почав боронити рідну Донеччину, отримав відзнаки за оборону Авдіївки. Мав звання старшого солдата, служив стрільцем-зенітником зенітного ракетного відділення зенітного ракетного-артилерійського взводу роти вогневої підтримки.

Свій останній бій Артем прийняв 14 травня 2024 року в селі Стариця Харківської області. Загинув під час виконання бойового завдання – отримав вибухове поранення під час захисту Батьківщини.

Сідай.

Заспокойся.

Сирени заснули.

Українські сувеніри

У кулику кава

Вершки

Й кардамон

Давай поговорим

Про мирне минуле

Про те, чим жилось,

Що бажалось

Як було

Військова форма

Про те, що сьогодні лиш сон

Давній сон.

Ще трохи тримає заряд телефон

Зв’язок обітнеться і знову хто чим

Займеться.

Заплаче.

Білітимуть скроні.

За тих, хто лишився у ката в полоні

За тих,  хто на каві

На нервах

Безсонні

Тримає нам небо

За них помовчим.

За них ми попросим

Каміння і сосни

Захмарні

Підземні

Вогню й води сили

Щоб їх оминали доноси та грози

Щоб їх напували потоки та роси

Щоб кожен

Додому

Прийшов собі

Цілим.

Зв’язок обітнеться.

Крізь схили та гори

Коли для життя забракує причин

Готуй собі каву

Вершки.

Мрії й горе

Розкладуй на купки

На рівні

На двоє

І ми поговорим.

І ми помовчим.

Сергій Скальд

Військовий та поет із Чернівців. Загинув у бою проти російської армії у Маріуполі , Він був оборонцем заводу “Азовсталь”. Скальду було 43 роки.

Вибір

Ти обираєш між добром і злом,

Між словом “хочу” та між словом “мушу”,

Померти вовком чи постійно вити псом,

Загартувати чи продати свою душу!

Ти обираєш світло чи пітьму,

Вогонь повстання чи холопську долю,

Ти обираєш між “так треба” і “чому”,

Прийняти правила чи вийти з-під контролю.

Ти обираєш сам, коли і з ким,

Творити щось, а може руйнувати,

Прогресувати, чи чекати змін,

Шукати правду, чи іти у депутати!

Тож не вагайся і не бійся помилок,

Час все колись розставить по місцях,

Розтане біль у сяйві перемог,

Якщо свій шлях ти обираєш сам.

Цей постріл снайпера мав бути тільки мій

Здорова, братік! Ну розказуй, як ти там?

Та ти сідай, так прямо на бушлати.

Закуриш? Ні. А може по 100 грам?

Що кажеш? Хочеш разом помовчати…

Так, братіку. Можливо ти правий.

Немає толку від пустих розмов

Але скажи, чому я досі ще живий?

Чому не я, а ти від нас пішов?

Я кожен день пригадую той бій,

Я дав команду групі “за броню!”

Цей постріл снайпера мав бути тільки мій,

Що ти робив на лінії вогню?

Ні, ми не перший тиждень на війні.

Не перший рік в руках тримаєм зброю.

Навіщо, брат? Відповідай мені!

Від тої кулі ти закрив мене собою?

Прозорі очі мертвого солдата,

Вказали співрозмовнику на стіну.

на фотокартку названого брата

що обіймав двох діток та дружину

Христина Панасюк

Дивлюся на зоряне небо, крізь потяга рух.

І згадую море нічне і таке неймовірне.

Я мрію про ніжні обійми і дотики рук.

Схід сонця, дощі і світанки, і латте ванільне.

Я хочу, щоб Чорне й Азовське на волі й без мін.

Дивитися в небо і не рахувати хвилини.

Я хочу стрибати у хвилі , немов я дельфін…

І кожному дню усміхатися, наче дитина…

Влухаюся в зоряне небо, це звук ППО?

Доноситься сяйво й молитва серця об’єднала.

І поряд плече побратима. Нам не всеодно!

Тут Бог береже і обійми міцні зігрівають.

Я бачу Азовське і Чорне на волі й без мін.

Я бачу Донецьк і Луганськ синьо-жовтим і вільним.

Я бачу щасливе майбутнє усіх поколінь.

Квітучу, натхненну, єдину мою Україну!

Гліб Бабіч

«НЕ ВМИРАЙ ЗА НЕЇ – ВБИЙ ЗА НЕЇ!»

Поет, пісняр, військовий, блогер.

«Десятки знищених орків, в цілому – шість років на фронті, п’ять ротацій. Здавалося б, береженого й Бог береже. Тому звістка про загибель Гліба розірвала вечірню тишу, неначе грім – ясне небо», – написав Порошенко.

Коли смерть присяде на бруствер, спитає – “Ну що тут ти?”

Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,

Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.

У піхоти з артою і Богом – зАвжди прямий канал

Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,

Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.

Скрипне радіо – “Прийняв. Тримайтеся, пацани”.

Решту слів не почую. Бо знову накрив “приход”.

Оживе на позиції стадо сталевих слонів,

Поверне свої хоботи в сторону наших бід.

І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,

Для швидкої доставки – без декларацій і мит.

Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал,

Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем.

Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.

Другий, третій, а потім іще і ще.

А над нами небо луснуло наче віконне скло,

Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.

Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.

Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.

“Що там, брате? Прийом? – Та все по плюсах, братан!

Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!”

Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!

Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма…

Артем Полежака

«МЕНІ ЗНОВУ СНИЛОСЯ , ЩО Я ЦІЛУВАВСЯ…»

— Так курити не можна,

Це ж капєц вобщє скільки ти куриш,

До того ж таке лайно,

Що не купують навіть задешево.

— Ти знаєш, по-перше,

Тут іншого і не купиш,

А по-друге, я оце покурю,

І наче війни на п’ять хвилин стало менше.

Отак розчленуєш життя на низку моментів,

А потім уже і не знаєш, що з цього гірше:

Чи коли по нам звично стелять із мінометів,

Чи коли тиша приходить,

І нема нічого страшнішого за цю тишу.

Із хорошого: зникло безсоння, оце цікаво.

Скільки ми на нулі? Це вже день п’ятдесят сьомий —

Уявляю, як весь в цивільному

Замовляю в кав’ярні каву.

І тоді дуже швидко я засинаю.

Мабуть, я посміхаюсь при цьому.