Газета «Ржищів» — літопис життя нашого краю

(До 30-ї річниці виходу першого номера газети «Ржищів»)

  Кожне місто має свій голос — той, що звучить у серцях його мешканців, у новинах і спогадах, у розповідях про минуле й сьогодення. Для Ржищева таким голосом стала газета «Ржищів», що вперше побачила світ 25 листопада 1995 року. Саме цього дня вийшов її перший номер, який став важливою подією для всіх жителів міста.

 А починалося все так…6 червня 1995 року Верховна Рада постановила «Віднести селище міського типу Ржищів Кагарлицького району Київської області до категорії міст обласного підпорядкування.» І вже 21 вересня на першій сесії міської ради було затверджено структуру, штатний розпис міськвиконкому, утворено структурні відділи,  також було прийняте рішення про створення друкованого органу – міської газети.

Першим редактором газети «Ржищів» став Павло Малєєв — ентузіаст, який зумів згуртувати навколо себе творчих людей, небайдужих до долі рідного міста та придніпрвського краю.

Саме під його керівництвом видання знайшло свій стиль, своє слово, свою інтонацію — щиру, відверту, по-домашньому близьку кожному ржищівчанину.

У своєму інтерв’ю до 20 –  річчя газети Павло Терентійович згадував про те, як створювалося це видання і які труднощі потрібно було подолати, щоб газета вийшла.

«Мене тоді викликав голова Кагарлицької райради і запропонував очолити новостворену редакцію. На місці, мовляв, кандидатів не зайшлося. В цьому я переконався згодом, коли вже в газеті було кількаразово подано запрошення на постійну роботу працівників за фахом журналіста…

          Проєкти мої не мали меж. Працюючи над статутом редакції, передбачив, що тижневик висвітлюватиме на своїх дванадцяти сторінках  не тільки життя міста, а й придніпровських поселень тодішньої Ржищівщини ( до 1963 року Ржищів був центром однойменного району). Це передбачення підтримав тодішній голова міськради Володимир Ярошкевич та члени міськвиконкому. Такий підхід дозволив  редакції запланувати цикл матеріалів про історичне минуле краю.»   

           На сторінках першого випуску були вміщені матеріали, що розповідали про історію Ржищева, його минуле і людей, котрі творили славу міста. Зокрема, читачі знайомилися з уривками з праць Л. Похилевича, у яких описувалася давня історія краю. Газета торкалася й сторінок, пов’язаних з іменем Тараса Шевченка — у першому номері було надруковано розповідь про пошуки Варфоломієм Шевченком ділянки землі для будівництва оселі для Великого Кобзаря.

          Крім історичних матеріалів,  знайшлося місце й для сучасного життя Ржищева. Тут було опубліковано вітання від Кагарлицької районної ради, інтерв’ю з головою Ржищівської міської ради Ярошкевичем В. М., а також низка статей про майбутнє заводу «Радіатор», який на той час відігравав значну роль у промисловому розвитку міста. Тут були і  перші відповіді на питання читачів, корисні поради, вірші Бориса Дегтярьова, гумористична сторінка, спортивні новини, інформація про нову продукцію заводу продтоварів, про створення жіночого клубу, нову збірку пісень Миколи Дейнеги.  навіть була програма телепередач. Газета прагнула охопити все — від історії до сьогодення, від економіки до духовності.

 У місті своєї друкарні не було, тому газета набиралась та друкувалась поліграфістами Кагарлицької районної друкарні.

Ржищівчани довго чекали свого місцевого видання, адже останній раз у Ржищеві  газета виходила більше 30 років тому. Це була «районка» «Червоний прапор», тодішнього Ржищівського району. Вона висвітлювала життя наших краян багато років. Надія Ножовнік (в минулому працівниця цього видання), згадує : «… ось у мене в руках перші номери міської газети  «Ржищів». Дивилась і перед очима зринали знайомі рядки кореспонденцій, заміток, повідомлень, макети сторінок, пригадалась робота в газеті…

Тридцять три роки ми не мали свого друкованого органу, який був нашим порадником, другом, надавав допомогу. І ось все оживає знову…Хай колишня районна оживає у «Ржищеві», стане її продовженням».
          Видання швидко здобуло прихильність ржищівчан. Люди чекали кожного номера, щоб дізнатися про життя громади, важливі події, нові імена та спогади старожилів. Газета стала справжнім дзеркалом місцевого життя, літописом буднів і свят міста над Дніпром.

          Працювали над газетою  не тільки члени редакції, багато жителів міста стали її активними дописувачами . Серед них – історик-краєзнавець Віктор Умрихін, письменник і художник Борис Дегтярьов, секретар міськради Лариса Моргун. А також В. Дудка, В. Прудченко, В. Пасека, Н. Ножовник, В. Фалько, Л. Гулова, І. Гончаренко, Л. Леляк  та інші. Сприяли  передплаті газети спонсори – підприємці С. Данелія та Ю. Редька, керівники багатьох підприємств та організацій міста.

Серед активних дописувачів були і співробітники нашого музею : Лариса Сергійчук, Ольга Гудзій, Юлія Настенко, Людмила Бабенко, Наталія Дзюба, Наталія Притула.Це були публікації про історичні події, архітектурні пам’ятки, археологічні знахідки та давні традиції,біографії та нариси про людей, які зробили внесок в історію та розвиток краю,матеріали про місцевих митців, письменників, фольклор, народні ремесла та культурні заходи.

          Але  випробування 90-х спіткали і нашу газету… «Брак коштів» зробив свою справу: через великі борги друкарня відмовилася співпрацювати із редакцією.Тож у 1997 році випуск газети був призупинений. і «Ржищів» на певний час зник зі шпальт.

          Та попри труднощі, дух газети виявився сильнішим за обставини. У 2000 році видання відродилося. Нове покоління редакторів — Олег Передаченко, Олександр Адаменко, Володимир Поляк, Дмитро Налісний,Марина Зайченко, Альона Пастухова,  Ярослава Бутенко — повернули газету до життя. Кожен із них вніс у неї частинку свого серця, своє бачення, свою душу.  Відновлення видання стало своєрідним другим народженням газети. Вона знову почала збирати на своїх сторінках усе, чим живе місто: новини, репортажі, інтерв’ю, історичні матеріали, поетичні та публіцистичні публікації.           Особливого значення  місцева газета набула під час створення Ржищівської об’єднаної територіальної громади. Об’єднавши навколишні села, громада стала більшою, складнішою за структурою, різноманітною за інтересами. У цих умовах виникла гостра потреба у власному друкованому органі, який би об’єднував людей, інформував про рішення влади, відображав реальне життя сіл та міста. Саме тому у 2019 році народилася газета «Ржищівський вінок». Назва стала символічною: так, як у вінок вплітаються різні квіти, так і газета об’єднала різні голоси громади, перетворившись на майданчик єдності й співпраці.
         Місцева газета — це не просто періодичне видання. Це — частина історії міста, краю, його пам’ять і душа, своєрідний літопис. Вона об’єднує покоління, нагадує про минуле, зберігає традиції і водночас дивиться у майбутнє. Її сторінки — це дзеркало часу, у якому відбивається шлях ржищівчан, їхня праця, надії, радощі та спільні здобутки.
         Сьогодні, перегортаючи перші номери газети, ми розуміємо: це була не просто спроба створити місцеве видання. Це була потреба  — мати свій голос, який говоритиме про рідне місто, його людей, його долю.

Людмила Бабенко, старший науковий співробітник та Ольга Гудзій, завідувач з основного виду діяльності

20 листопада об 11:00 Національний проєкт з медіаграмотності «Фільтр» Міністерства культури України та Суспільне Мовлення проведуть Всеукраїнський урок медіаграмотності 2025.

Цьогоріч дата має особливе значення: саме 20 листопада Україна вперше відзначатиме День захисту дітей разом з усім світом — у Всесвітній день дитини.

Урок транслюватиме Суспільне Культура у телеефірі та на ютуб-каналі. До перегляду запрошуються учні 5–11 класів та вчителі з усіх регіонів України.

Урок знятий у форматі командного квесту: дві команди підлітків виконуватимуть завдання разом із запрошеними експертами, змагаючись у медіаграмотності, уважності до деталей та вмінні критично мислити. Формат передбачає едьютейнмент: навчання через гру, командну взаємодію та приклади з реального життя.

Ведучим стане Тімур Мірошниченко. Серед гостей уроку — акторка та блогерка Ірина Кудашова, телеведучий Анатолій Анатоліч, головна експертка Національного банку України Тетяна Машлаковська, експертка з ШІ Ольга Петрів і блогерка Ellevika (Вікторія
Олійник), які допоможуть підліткам розібратися з викликами сучасного цифрового світу.
Урок включатиме три тематичні блоки, присвячені впливу соцмереж на молодь,
фінансовій безпеці онлайн та розпізнаванню ШІ-згенерованого контенту:

• «Життя у соцмережах VS реальність» — акторка й блогерка Ірина Кудашова
  разом із підлітками аналізуватиме контент із тіктоку й інстаграму: як розпізнати
  постановні історії в соцмережах, приховану рекламу та не піддаватися токсичним
  стандартам «успішного успіху».
• «Фінансова грамотність» — телеведучий Анатолій Анатоліч і головна експертка
  Національного банку України Тетяна Машлаковська пояснять, як розпізнати
  шахрайські схеми онлайн.
• «Штучний інтелект» — експертка з ШІ Ольга Петрів та блогерка Ellevika розкажуть,
  як визначити, що відео є діпфейком. Крім цього, глядачі побачать процес створення
  діпфейку.
  Після трансляції уроку класи-глядачі зможуть разом пройти онлайн-тест,
  відсканувавши QR-код, що з’явиться під час ефіру. Посилання на тест також буде
  оприлюднене організаторами в соцмережах одразу після трансляції. Серед класів, які
  наберуть максимальну кількість балів, випадковим чином розіграють подарунок від
  спонсорів уроку — ноутбук MacBook Air.
  Всеукраїнський урок медіаграмотності — це щорічна подія, що навчає дітей
  орієнтуватися в цифровому середовищі, протидіяти маніпуляціям і безпечно споживати
  інформацію. У 2023 році урок зібрав понад 100 000 переглядів на телебаченні та
  онлайн. У 2024 році — близько 80 000 переглядів.

Всеукраїнський урок з медіаграмотності реалізовує національний проєкт з
медіаграмотності «Фільтр» Міністерства культури та Суспільне Мовлення у партнерстві
з Міністерством освіти і науки України та за підтримки UNDP Ukraine / ПРООН в Україні
та фінансування уряду Японії.

(До 90-річчя з дня народження Михайла Крамара)

      На тихій Ржищівщині, у мальовничому селі Пії, серед зелених садів, польових доріг і щирих людських сердець  4 листопада 1935 року народився майбутній митець, якому судилося стати одним із облич українського театру й кіно — Михайло Полікарпович Крамар.

     Уже змалку він відрізнявся від інших підлітків щирим характером, любов’ю до людей і доброю усмішкою, що, здавалося, світилася навіть у найсіріші дні. Ця природна відкритість і любов до життя згодом стануть його головними акторськими інструментами.

    Перші кроки до сцени він зробив у шкільному театральному гуртку.

Веселий, дотепний, життєрадісний Михайло дуже полюбився глядачам як у рідному селі, так і в районі. Ржищівчани  і досі згадують, що коли на районний огляд художньої самодіяльносіті приїжджала Піївська школа, то в залі яблуку не було де впасти – всі із захопленням чекали, коли з’явиться Крамар, а потім ще довго  в залі чувся запальний сміх  і шанувальники його таланту ніяк не хотіли  відпускати  його . Саме тоді стало зрозуміло: сцена — це не просто захоплення, а покликання, що стане його долею

     Тому після закінчення школи дорога привела юнака до Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, який він успішно закінчив 1957 року. І саме того ж року відчинилися для нього двері головного храму української сцени – Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Тут він і залишився на все життя – понад півстоліття служіння мистецтву, глядачеві, Україні.
    Його нечасто бачили у головних ролях, але кожна поява на сцені – як спалах живого тепла. Михайло Крамар умів створити образ так, що навіть найменший епізод запам’ятовувався глядачам надовго.
Його персонажі – прості, людяні, зі щирим гумором і філософією серця.
     Глядачі театру Франка пам’ятають його Трохима з «Мартина Борулі» Івана Карпенка-Карого, Оверка з «Фараонів» Олександра Коломійця, Золотуєва у «Прощанні в червні» Вампілова, Барона Альфонсо Кйоччу з італійської комедії «Моя професія – синьйор з вищого світу».
У кожному образі він був природним, мовби живим відлунням народу, який його породив.

    Він був  також великим майстром імпровізації, який жив сценою. Його колеги з теплотою згадували: «Крамар умів перетворити будь-яку роль на свято». Його усмішка, дотепність, невимушеність і справжня доброта притягували людей. Він ніколи не гнався за славою – просто грав, як дихав. Крамар був талісманом театру. Вважалося, що коли Михайло Полікарпович грав на сцені — це був гарний знак і вистава обов’язково вийде вдалою. Актор щоразу доводив,що нема малих ролей – є великі актори.

.

     Не менше вражали його роботи й у кінематографі. На екрані Михайло Крамар з’явився з середини 1950-х років – ще юнаком у фільм «Тривожна молодість».

                         Актор у ролі Петра Маремухи у фільмі «Тривожна молодість»

    Потім актор зіграє ще багато цікавих ролей: кухаря в фільмі “Максим Перепелиця”(до речі епізоди цієї стрічки фільмували    у селі Гусинці), водія в “Королеві бензоколонки”, друга бурсака Хоми в фільмі “Вій» за повістю Миколи Гоголя”та багато інших

                                                 .

    Та, безперечно, справжню народну любов він здобув завдяки фільму «Сватання на Гончарівці» за повістю Г. Квітки- Основ’яненка, де зіграв роль сільського парубка Стецька –  наївного, смішного і водночас надзвичайно людяного,  сповненого чарівності, добродушності та простоти.

        М. Крамар у ролі Стецька у фільмі «Сватання на Гончарівці»

   Цей образ став класикою українського кіно, а ім’я актора –улюбленим серед глядачів. До цього часу більше ніхто не зміг перевершити Крамара у цій ролі. Старше покоління і сьогодні згадує Стецька  у неповторному виконанні нашого земляка з посмішкою на обличчі.

           
    У 2000 році Михайлу Полікарповичу Крамару було присвоєно високе звання Народного артиста України – заслужене визнання його щирого таланту й довголітнього служіння мистецтву. Та найбільшою нагородою для нього завжди була любов публіки.

 Але, нюе дивлячи, всі нагороди і визнання, він залишався простою, скромною людиною. Любив приїздити до рідних Піїв, зустрічатися із земляками, говорити їхньою говіркою, сміятися над жартами дитинства. Казав, що саме тут, серед знайомих стежок і хат, він черпає силу і натхнення для творчості.

    Пішов із життя митець 26 серпня 2008 року, залишивши по собі цілу галерею добрих і мудрих образів, що й сьогодні живуть у пам’яті глядачів. Його ім’я — це символ таланту, праці й доброти, що виростають із простої української землі.

Ст. науковий співробітник – Бабенко Л. М.

2 листопада 1914 року перестало битись невгамовне серце Вікентія (Чеслав, Честослав, Вікенс) В’ячеславовича Хвойки українського археолога – людини, яка вміла відкривати нове в минулому. Чех за походженням, він надзвичайно багато зробив для України, дослідивши, окрім усього іншого, Трипільську, Черняхівську та Зарубинецьку культури.

Відкриття Трипільської культури знаменитий український учений  Вікентій Хвойка здійснив у 1896 році. І це відкриття стало, без перебільшення, справжнім проривом в українській і світовій археології. Подією, яку можна порівняти з відкриттям прадавньої Трої Генріхом Шліманом у 1873 році або гробниці Тутанхамона, що її знайшов у пісках Єгипту Говард Картер у 1922 році.

Вікентій Хвойка займався археологічними дослідженнями приблизно з 1890 року. Уже тоді він намагався довести, що українські землі були заселені набагато раніше, про те говорила тогочасна історіографія. І заселені не мисливцями чи кочовиками, а аграрною цивілізацією, схожою на сучасних українців. Відомо, що місця для майбутніх розкопок Хвойка визначав, подорожуючи селами навколо Києва. Розпитував місцевих мешканців, чи під час польових робіт вони не знаходили старовинних речей, черепків. Селяни за невелику винагороду охоче приносили свої знахідки і показували, де їх знайшли. Вивчивши артефакти, Вікентій Хвойка дедалі більше укріплювався у своїй здогадці. А саме — сучасна українська культура сягає своїм корінням у доісторичні часи.

У 1896 – 1898 р.р.відкрив і дослідив пам’ятки трипільської культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки, біля містечка Ржищів на Київщині, а також на березі Дніпра в Києві.

В околицях названих сіл, В.Хвойка виявив залишки стародавніх селищ із численними зразками майстерно розписаного посуду. Орачі тут здавна вигортали плугами не тільки пофарбовані черепки, а й великі шматки обпаленої глини з відбитками соломи та дерев’яних паль. Щоб досліджувати археологічні пам’ятки, Вікентій Хвойка наймав бригаду копачів, які рили траншеї. Уже перші розкопки виявили багатометрові глинобитні майданчики із цілими або розчавленими розписаними посудинами: від величезних, понад метр заввишки, до маленьких, ніби іграшкових. Траплялися глиняні статуетки людей та тварин, кам’яні наконечники стріл, списів, а також сокири й кістки свійських та диких тварин. У серпні 1899 року Вікентій Хвойка продемонстрував результати своїх розкопок учасникам XI Археологічного з’їзду, який відбувався в Києві, під час екскурсії в с. Юшки в ур. Куряче поле.Науковці ознайомилися із знайденими артефактами,  зокрема із горщиком до країв заповненим зернами пшениці.

 Творцями трипільської культури В. Хвойка вважав місцеве хліборобське населення, тобто далеких предків слов’ян. А традиція спалювати тіла померлих, як це було помічено під час розкопок, з його точки зору, була поширена на Подніпров’ї з трипільської доби аж до хрещення Русі. Це мало свідчити про безперервне існування тут одного й того самого народу.

Зауважимо, що пізніші дослідники спростовували висновки

 В. Хвойки про безперервний розвиток дніпровських слов’ян із часів Трипілля до князівських. На їхню думку, носіями трипільської культури були племена середземноморського і дунайського походження. Втім, останнім часом усе частіше лунають голоси на захист теорії В. Хвойки. У будь-якому разі знахідки, зроблені знаменитим археологом біля села Трипілля на Київщині, доводять: ще за три тисячі років до Різдва Христова на території сучасної України проживали розумні й працьовиті люди, які обробляли землю, сіяли жито й пшеницю, будували свої міста і уміли створювати надзвичайно гарні керамічні вироби.

Також значну увагу науковець приділяв збереженню та популяризації здобутих матеріалів. Він є автором понад 36 друкованих праць, був дійсним членом багатьох наукових товариств, брав активну участь у роботі ХІ–ХV Археологічних з’їздів. Вагомою заслугою дослідника стала розробка періодизації та історичної послідовності ранньослов’янських культур, а також ідея про автохтонність місцевого українського населення.

Сторінка із польового щоденника В.В.Хвойки. НА ІА НАНУ.

Село Юшки Обухівського р – ну Київської обл. ур. Куряче поле – місце розкопок  під час ХІ Археологічногоз’їзду в 1899 р.  (фото 2019 р).

Фрагмент трипільського горщика.м. Ржищів. 1901.

Трипільський мальований посуд. IVтис. до н.е.

111 років минуло, як пішов із життя Вікентій Хвойка. В Україні вшановують його як видатного дослідника та музеєзнавця.

Вшанування пам’яті видатного археолога, включає:

-щорічні заходи на його могилі на Байковому кладовищі за участю громадських організацій ,  закладів освіти та культури.

-випуск пам’ятних монет .У 2000 році Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 2 гривні на честь 150-річчя з дня народження вченого.

-заходи, що відбуваються в Національному музеї історії України та інших музейних установах, що включають виставкові проєкти, ематичні екскурсії, круглі столи, наукові конференції

– заснована премія за видатні відкриття в археології

– його ім’ям названі вулиці в Києві, Ходосівці та Черкасах

– музей Вікентія Хвойки, що розташований в с.Халеп’я.  Його відкрили в день народження видатного археолога – 20 лютого 2009 р. Це і досі єдиний музей в Україні, присвячений його діяльності

= Кияни вшанували пам’ять вченого-археолога меморіальною дошкою на вул. Борисоглібській, 

– Парк Трипільської культури був створений у 2003 році за проектом Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП), Львівської Національної академії мистецтв (ЛНАМ) та Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА). Розташовується він на території МАУП, перед головним входом до академії

Наукові співробітники нашого музею продовжують досліджувати науковий спадок  Вікентія Хвойки. Ця робота включає маловідомі сторінки його життєвої біографії, аналіз його знахідок, зокрема артефактів часів Трипільської культури (IV-III тисячоліття до н. е.) та класифікацію пам’яток для кращого розуміння історії України. Більшість його колекції зберігається й експонується в Національному музеї історії України. Всі свої набутки він заносив до інвентарної книги, яка також зберігається в музеї. Останній запис значиться за номером 17008, тож спадщина величезна. В архіві Інституту археології НАН України зберігається листування Хвойки з сучасниками та вченими. Понад 1230 листів.

Цьогоріч наукові співробітники КЗ КОР «Ржищівський археолого-краєзнавчий музей» виступають активними консультантами для здобувачів освіти закладів професійної освіти  Київщини-учасників обласного пошукового проєкту «Трипільська культура: погляд через тисячоліття», що ініційований навчально-методичним кабінетом професійно-технічної освіти у Київській області(директор Стасєєва Марина Андріївна)

Кожен куточок України має свій голос — особливу мелодію мови, у якій чути історію, побут і характер людей. Так і Ржищівщина розмовляє по-своєму: лагідно, часом кумедно, а головне — щиро. Діалектні слова нашого краю — це не просто звуки, а жива пам’ять про минуле, у якому дзвенять дитячі сміх,   пахне свіжоспеченими балабениками і чується мамине « Дитино, лемзяй уже обідати».

У самому Ржищеві часто можна почути слова, що приїжджому здаються дивними.

Топтанка — то не танець, а проста й смачна страва — картопля, розім’ята ложкою з молоком чи олією. «Та зроби вже топтанки, бо голодні!» — казали господині.

Тулька — невелика солона морська рибка. Що дуже смакує із картоплею в мундирах та цибулею , яку дуже полюбляють ржищівчани.

Шкоргати — йти, шкрябаючи ногами по землі. «Сашко йшов повільно, шкоргаючи ногами.»

Балабеники — маленькі млинці чи оладки, які завжди пахнуть теплом і затишком.

А куцафейку(теплий одяг) з кобеняком(капюшоном) одягають місцеві жителі, коли холодно. «Дядько, одягнувши нашвидкуруч кацафейку, побіг відчиняти двері»

Мусолити – це про тих, хто щось довго і нудно робить.

Видриган – людина, яка носить закороткий одяг. «Одягнувся, як той видриган», – насмішкувато звернулась бабуся до онука».

Лемзяти – повільно йти. «Ледве долемзяв додому»

   У селі Б. Щучинка мова має свої барви. Там можна почути гурки — так місцеві називають огірки( і не тільки в цьому селі),  ослінчик — невеличкий стільчик , на якому люблять посидіти старші люди, дивлячись на тихий двір і річку.

   А ось у Ведмедівці свої перлини. Люди там кажуть мнясо, вимовляючи лагідно, по-домашньому;  кухвайка,  хверма — слова. вимовлені з м’яким подихом сільського говірця, категорично не приймаючи запозичений звук [ф]

У кожному слові — не помилка, а відбиток живого мовлення, традиції, що не зникає.

  В Уляниках збереглося колоритне слово пісище — велика піщана ділянка, що розкинулась за селом. Це ж треба ! Ніколи не здогадаєшся!

  А у Юшках – свої цікавинки. Слово віхоть – ганчірка, якою фарбували стіни. У Ржищеві віхтиком мили посуд.

  У Липовому Розі завжди родять смачні соковиті помидори.

  А ще ржищівські старожили переповідають про те, як колись на вулиці, у дворах чи на базарі лунали  єврейські жарти, слова на їдиш  та меткі прислів’я,що підкреслювали колорит місцевого життя. З часом вони стали невід’ємною частиною народної мови Ржищівщини  й досі слугують містянам, щоб влучно висловити свою думку.

Ось деякі з них:

   Бейлати – нічого не робити, тинятись без діла,

   Хайка – погана хазяйка, нечупара .

   А вислів «мішігіне коп» і до цього часу вживають деякі ржищівчани з іронією і ніжним жартом, коли  говорять про людину трохи чуднувату, не таку , як усі. «Та він якийсь «мішігіне коп», – постійно щось вигадує.»

   Фениберики строїть. Так у Ржищеві характеризують того, хто вередує, кривляється або манірно поводиться, удаючи із себе важливішого, ніж є насправді.

«Та не строй вже фениберики! – ми знаємо, яка ти є насправді»

  Слова мого рідного краю — наче намистини, нанизані на нитку часу. Кожне з них пахне ржищівським вітром, дзвенить над Дніпром і зберігає голос предків. Мова Ржищівщини — не музейна пам’ятка, а жива душа краю. І поки звучать наші «топтанки» й «ослінчики», доти житиме пам’ять про людей, що любили своє слово так само, як землю, на якій стоїть їхня хата.

Людмила Бабенко, старший науковий співробітник

Сьогодні, коли Україна щодня боронить своє право на життя та свободу, особливо важливо чути голоси тих, хто зробив свідомий вибір стати на захист держави. Це інтерв’ю — відверта розмова із захисником, для якого служба у війську стала не лише виконанням обов’язку, а й покликом серця.

Ми говоримо про те, як народжується рішення одягнути військову форму, які випробування чекають у перші дні служби, що відчувають рідні, коли їхній син чи чоловік підписує контракт і вирушає на фронт. Тут є щирість і відвертість — про труднощі та незвичні умови, про підтримку родини та віру у краще, про перший бойовий виїзд і ті речі, які стають найціннішими на війні: дисципліна, побратимство і внутрішня сила.

Ця розмова — про шлях, вибір і досвід, який назавжди змінює людину, але водночас загартовує її дух.

Про шлях і вибір

 • Як ви прийшли до рішення стати на захист України?
 • Що було найважчим у перші дні служби?
Ходити строєм, слухати якихось «лівих» людей, вертикаль-ієрархія і все так. Не моє це. До кінця ніколи не звикну.
 • Як ваша сім’я сприйняла цей вибір?
Дружина, мама, батьки дружини пережили підписання мною контракту дуже мужньо. Мене ніхто «не хоронив» і не влаштовував істерик, мовляв «тебе ж там убʼють». Пропонували допомогу, підтримували, але з високим духом і вірою в краще.
Думаю, всі здогадувались що я долучусь до Сил Оборони, тому оголошений мною факт не був сюрпризом. Зараз сімʼя пишається мною і я маю радість часто від них то чути.

Про службу та бойовий досвід

 • Яким ви запам’ятали свій перший бойовий виїзд/завдання?
 • Що для вас найважливіше під час служби — дисципліна, побратимство чи щось інше?
Для мене найважливіше – мати свою частинку простору на якому я зможу розгорнутись і показати результат. Погано вживаюсь в рамках.
 • Чи є у вас особисті традиції чи ритуали перед виконанням завдань?
Перед виходом на роботу завжди ретельно чищу зуби. Не знаю чому. Просто так повелось. Колись забув дома почистити – чистив перед заїздом в сектор на заправці ОККО.
 • Які риси людини найбільше допомагають витримати фронтові випробування?
Не знаю. Мабуть, кожному допомагає щось своє, що найвиразніше проявлено. Комусь залізна воля, комусь оптимізм, комусь бажання помсти, а комусь любов до тих хто дома чекає.

Про побратимів та підтримку

 • Що для вас означає слово «побратим/посестра»?
 • Чи можете згадати момент, коли взаємопідтримка врятувала ситуацію?
 • Які слова підтримки від цивільних найбільше гріють душу?
Чим можу допомогти?
Я рідко приймаю від когось допомогу. Але це для мене прояв того, що людині важливо і вона готова витратити свої часові/матеріальні ресурси для підтримки. А все оце «тримайся там», за винятком коли воно від важливих для мене людей, викликає роздратування. Самі тримайтесь.

Про мирне життя та мрії

 • Що найбільше хочеться зробити після перемоги?
Дітей
 • Як змінилося ваше сприйняття простих речей — дому, родини, мирного неба?
Дім і родина кристалізувались в абсолютну цінність. Складно описати радість, що відчуваєш приїхавши додому хоча б на один вечір. Війну варто було б пройти хоча б для того, щоб пережити відчуття повернення додому.
Про мирне небо не дозволяю собі думати. Контра спем сперо)

 • Яку Україну ви мрієте побачити в майбутньому?
З реалізованим принципом невідворотності покарання. Іншими словами, зараз я віддаю перевагу справедливості перед милосердям. Побачим, як буде далі.

*з міркувань безпеки у тексті не згадуються імена, посади та звання

Щорічно 30 вересня відзначається Всеукраїнський день бібліотек. Бібліотека – це справжня скарбниця, яка зберігає пам’ять і мудрість народу. В Україні налічується понад 40 тисяч бібліотек, в яких працює близько 53 тисяч бібліотекарів.

Тож до цієї нагоди ми створили спецпідбірку бібліотек України.

1. Наукова бібліотека Львівського університету імені І. Франка

Адреса: м. Львів, вул. Драгоманова, 5

Дуууже стара бібліотека, відкрита ще у 1608 році при Єзуїтському колегіумі. Саме тому має величезний фонд — кажуть, тут понад 3 мільйони книг, серед яких чимало старовинних рукописів й стародруків. Є й унікальні видання, які переїхали до цих величних стін з особистих бібліотек Івана Мазепи, кардинала Мазаріні, короля Людовіка XV. До речі, про стіни — вони дійсно вражають. Будівля висока та світла, завдяки безлічі вікон. Стіни прикрашені орнаментами з написами латиною. А стеля — частково скляна.

2. Бібліотека Центру Митрополита Шептицького

Адреса: м. Львів, вул. Стрийська, 29

Ця бібліотека зовсім не старовинна, проте не менш прекрасна. Й тішить ультрасучасною архітектурою, продуманістю та інклюзивністю. Панорамні вікна, багато світла, сучасні зручні меблі та понад 160 тисяч книг. Та це ще не все — тут можна не тільки знайти рідкісну книгу, але й потрапити на цікаву лекцію.

3. Національна бібліотека імені Ярослава Мудрого

Адреса: м. Київ, вул. Грушевського, 1

Ще одна старовинна й велика бібліотека в добірці, яка була заснована 1866 року. Нинішній її фонд налічує понад 4,7 мільйона примірників, а до його формування свого часу долучилось багато чиновників та киян. Будівля, в якій зараз знаходиться заклад, була споруджена у 1911 році на зібрані містянами гроші і є найдавнішою у Києві суто бібліотечною спорудою. Вона витримана в дусі італійського ренесансу, читальні зали прикрашені ліпниною та орнаментами, масивними люстрами.

4. Національна бібліотека України імені Вернадського

Адреса: м. Київ, пр. Голосіївський, 3

Місце, яке входить не лише до переліку найгарніших бібліотек країни, але й до найбільших бібліотек світу. Чому? Це пояснюється простою формулою «27 поверхів + 14 мільйонів книг». Тут не так багато стародруків, зате вдосталь книг, які вийшли пізніше обмеженим накладом. 

5. Національна бібліотека для дітей

Адреса: м. Київ, вул. Баумана, 60

Це, мабуть, єдина дитяча бібліотека в країні, куди можна привести навіть тих малюків, які не вміють читати. А все завдяки унікальному (і це слово тут максимально доречне) оздобленню, яке створила українська художниця-керамістка Ольга Рапай. Панно та композиції, що прикрашають фасад та внутрішні стіни, натхненні відомими персонажами з українських казок. Тут й книги відкривати не обов’язково, бо навіть стіни розповідають історії. Проте, якщо все ж захочеться це зробити, буде з чого обрати — у бібліотечному фонді зберігається більш ніж 500 тисяч видань.

6. Львівська національна бібліотека України імені Василя Стефаника

Адреса: м. Львів, вул. Стефаника, 2

Одна з найбільших українських бібліотек, де зібрано понад 8 мільйонів видань. Здебільшого це наукова література, тому цей заклад на вулиці Стефаника залишається місце паломництва наукових робітників та студентів з усієї країни. В місцевому фонді понад 250 тисяч рідкісних видань, але є й дійсно унікальні, що існують в єдиному екземплярі — 49 інкунабул. Приміщення бібліотеки реконструювали, тому фасади та інтер’єри дуже лаконічні: білий колір, мінімалістичне оздоблення. Проте у залі рукописів можна побачити оригінальну ліпнину XIX століття.

7. Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека імені Михайла Івасюка

Адреса: м. Чернівці, вул. Вірменська, 14

Будівля, в якій зараз розташовується бібліотека, має статус архітектурної пам’ятки XIX століття. Тому не дивно, що вона настільки гарна: оригінальні різьблені сходи з натурального дерева, декілька старовинних камінів, виключно дерев’яні меблі всюди. А розкішні вітражі доповнюють ефект бібліотеки з фентезі-всесвітів. Не всі зали доступні для відвідування, проте час від часу тут проводять екскурсії усією будівлею.

8. Івано-Франківська обласна бібліотека для дітей

Адреса: м. Івано-Франківськ, пл. Міцкевича, 2

Опинившись перед приміщенням бібліотеки, спершу складно зрозуміти, що це — бібліотека чи невеличкий замок. Бо вона нагадує його і зовні, і зсередини. На фасаді вас зустрічає справжня фортечна вежа. А внутрішні стіни та стеля розписані фресками, на яких живуть герої найкращих дитячих казок та їхні автори. Сама будівля теж доволі старовинна — її звели у 1895 році для польського молодіжного товариства «Сокіл».

9. Одеська національна наукова бібліотека

Адреса: м. Одеса, вул. Пастера, 13

До того, як стати науковою, ця бібліотека була публічною — першою такою в Україні. Вона була створена у 1829 році, а до формування фонду долучилось багато заможних одеситів й не лише. Станом на зараз фонд закладу — це 5 мільйонів примірників, написаних близько 130 мовами. А приміщення закладу — блискучий зразок архітектури в стилі неокласицизму. Й зовні, й всередині воно виглядає величним й навіть заворожує.

10. Харківська наукова бібліотека імені В. Короленко

Адреса: м. Харків, пров. Короленка, 18

Заклад з максимально універсальним фондом, в якому налічується близько 7,2 мільйона примірників. А в архівному фонді присутні особливо цінні документи, що також є частиною Національного архівного фонду України. Будівля, в якій бібліотека знаходиться зараз, є памʼяткою архітектури. Спроєктована саме для бібліотеки, зведена у стилі французького ренесансу. Внутрішні приміщення прикрашені оригінальним ліпленням. На жаль, бібліотека постраждала внаслідок ворожих обстрілів та потребує ремонту.

У день професійного свята від щирого серця вітаємо бібліотечних працівників, читачів і партнерів!

Нехай не вичерпується джерело віри, надії та любові до бібліотечної справи і рідної землі. А наступні роки пройдуть під мирним небом, принесуть процвітання та добробут. Тож зосереджуємо всіх сил на зміцнення Української держави.

Низький уклін Збройним Силам України, нашим захисникам і захисницям, волонтерам і військовим медикам! Слава Україні! Героям Слава!

Герої існують не тільки в фільмах. Герої – це наші військові, які зі зброєю в руках боронять рідну Україну. Але є ще герої без зброї – рятувальники, котрі першими опиняються на місці катаклізмів і катастроф, вибухів, обстрілів і пожеж, не бояться ризику й важкої роботи, аби поборотися за найцінніше — життя.

   Щороку 17 вересня в Україні відзначають День рятівника. Це професійне свято працівників Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС), а також всіх, хто займається порятунком людей від небезпеки, стихійних лих та інших загроз. Це свято мужніх, сильних та відважних людей, безстрашних героїв, які готові прийти на допомогу всім, хто опинився в біді.

   Під час повномасштабного вторгнення ці героїчні люди зіштовхнулися з новими викликами. Вони долають наслідки ворожих обстрілів, щодня допомагають постраждалим, перевозять важкопоранених до медичних закладів. Їхня робота важлива і психологічно важка. Тому в цей день ми висловлюємо вдячність всім тим, хто ризикуючи своїм життям, піклується про безпеку та рятує життя інших людей.

      У нашому місті теж знаходиться один із підрозділів ДСНС – 20-а Державна пожежно-рятувальна частина, 9-го ДПРЗ ГУ ДСНС України, яку очолює майор служби цивільного захисту Кутюк Ігор Олександрович. Ця частина має давню і славну історію, адже була створена 150 років тому.

Пожежі з давніх-давен були одним із найтяжчих народних лих. Полум’я не тільки перетворювало на попіл окремі будинки та селища, а й знищувало цілі міста. Одна із великих пожеж, відомості якої дійшли до нашого часу, трапилася у квітні 1431 року: велика пожежа охопила Ржищів, вогонь майже повністю знищив містечко. Починаючи з ХІХ ст. великі пожежі відбувались майже щороку.

 Віктор Умрихін, місцевий краєзнавець, у своїх дослідженнях історії рідного краю писав про те, що великих збитків господарству Ржищівщини завдавали весняні повені і особливо пожежі. Забудова центру Ржищева була дуже щільною, а будинки – здебільшого дерев’яними під солом’яними дахами, а ще те ,що місто знаходиться в своєрідній природній воронці і потоки повітря, особливо в весняно-осінню пору, створювали своєрідний вихор та до того ж протяг із Дніпра. Все це підсилювало навіть незначну пожежу і переносило вогонь на інші будівлі. Проте, що пожежі завдавали великих збитків місцевому населенню, говорить ще один історичний факт. Наприклад, з 3 по 5 серпня 1865 року від нищівного полум’я пожежі у Ржищеві постраждали 18 єврейських сімей – 68 душ. Тоді у  ржищівчан згоріли будинки і майно на суму до 200 000 карбованців. 

 «Погорільці» звернулися із проханням до Київського губернатора допомогти їм матеріально  та у створенні пожежного обозу, який почав діяти з 1875 року

Так розпочинається історія Ржищівської пожежної частини.

За архівними даними на початок ХХ ст. пожежна частина Ржищева «…состоит из 3 насосов, 12 бочек, 15 багров, 6 топоров, 2 лестниц, 8 ведер и 2 дрог; лошадей и робочих нет». Обоз утримувався на кошти міщанського та селянського товариств з витратою 600 карбованців на рік .

 Після створення на території міста пожежної частини пожежі стали менш масштабними …

 Для належного функціонування пожежної частини потрібно було побудувати спеціальне приміщення, яке в подальшому називалося пожежне депо.

 Виконання будівельних робіт було доручено селянину Михайлу Васильовичу Петрунькіну (ймовірно родичу Ліни Костенко по материнській лінії), який не тільки взяв за роботу малу плату, а й доплатив свої кошти будівельникам. На кінець 1898 року будівництво приміщення і каланчі було закінчено. Згідно постанови Київського губернського правління від 16 ттравня 1898 року у Ржищеві запрацювала пожежна команда в складі 1-го Бредмейстера і 7- пожежних службовців.

Багато літ минуло з того часу, великих змін зазнала Ржищівська пожежна частина, зокрема, у 1973 р. її було переміщено в новозбудовану одноповерхову будівлю з двома виїздами по вулиці Шевченка. Колишня будівля пожежної частини знаходиться неподалік центру міста по вулиці Солов’їній. Деякі приміщення старої будівлі пожежної частини збереглися й донині.

З 2011 року Ржищівська професійна пожежна частина № 15 була воєнізована.

Напередодні Дня рятівника ми побували в гостях у бійців 20 частини ДПРЧ 9 -го ДПРЗ ГУ ДСНС України. Начальник частини – Ігор Олександрович разом з бійцями 1-го караулу шанобливо зустрів нас, співробітників музею ,та радо поділився інформацією про будні вогнеборців.

Колектив частини складається із 23 осіб . Завдяки  державі та зарубіжним партнерам на сьогоднішній день частина оснащена всіма необхідними сучасними технічними засобами та індивідуальним спорядженням для бійців. 

Щоденно пожежники проводять навчання  з фізичної та психологічної підготовки, по удосконаленню професійних навичок та майстерності, тому що їхня  боротьба  з вогнем вимагає не тільки миттєвої реакції, блискавичних рішень, відточених дій , а й сміливості, хоробрості, мужності, відваги.

 З початком повномаштабного вторгнення рф в Україну кількість виїздів збільшилась. До сезонних , побутових додалися виїзди на пожежі приватних будинків , лісових та польових ділянок, об’єктів цивільної інфраструктури, спричинені прильотами та падінням уламків збитих рашистських  дронів.  Караули 20-ї ДПРЧ брали участь у ліквідації наслідків обстрілів у місті Ржищеві, селах Стайки та Трипілля, гасили пожежі, рятуючи життя та майно жителів сіл Ржищівської громади.

      Шановні рятівники, працівники та ветерани рятувальної справи! Щиро вітаємо вас із професійним святом – Днем рятівника України!

   Дякуємо вам за те, що на вас завжди можна покластися, за повсякденну працю, що для звичайної людини є подвигом. За роботу, яка не знає вихідних і вимагає величезної самовіддачі, мужності й організованості. За особливе і безкорисливе добро, якому ви присвячуєте своє життя, за вашу сміливість, високу майстерність і вірність обов’язку! Дякуємо вам за те, що ви завжди готові вирушити на допомогу та гідно несете почесне звання «рятувальник»! 

Зав. відділом з основного виду діяльності – Гудзій О.В., ст. науковий співробітник – Бабенко Л. М.

До дня фізичної культури та спорту з ржщівчанкою Тетяною ЧОРНОВОЛ

1. Про дитинство та Ржищів

• Що для Вас означає рідне місто Ржищів? Рідне місто Ржищів для мене — це особливе місце сили. Воно асоціюється із затишком, домівкою та теплом. Тут промайнули найкращі роки мого дитинства.

• Як спорт увійшов у Ваше життя? Чи пам’ятаєте перші кроки в секції/на тренуваннях? Мої перші кроки у спорті я зробила не сама, а завдяки чудовій людині та тренеру — Ніні Олександрівні Навлоці. Саме вона запросила мене на перше тренування з легкої атлетики та навчила мене любити спорт так, як любила його сама. На кожне тренування мені завжди хотілося йти з радістю, адже тренер створювала атмосферу, у якій хотілося ставати кращим. Наші заняття були не лише про спорт, а й про життєву підтримку, яку ми всі отримували від Ніни Олександрівни. Я безмежно вдячна своєму першому тренеру за все, що вона робила й робить до сьогодні. Це величезна праця, і, як показує практика, таких тренерів, як вона, дуже мало.

• Чи були у Вас спортивні кумири в дитинстві? У дитинстві у мене не було спортивних кумирів у класичному розумінні. Але я завжди рівнялася на свою тренерку — неймовірну Ніну Олександрівну, яка надихала мене своїм прикладом і любов’ю до спорту. Крім того, я часто дивилася на її доньку — Владу Колесник, і завжди мріяла мати таку ж гарну фігуру, як у неї. Саме ці приклади мотивували мене рости, тренуватися і ставати кращою з кожним днем.

2. Про спортивний шлях

• Який момент Ви вважаєте переломним у своїй кар’єрі? Для мене переломним стало усвідомлення, що спорт — це не лише змагання, а й шлях до самопізнання. Коли я навчилася контролювати емоції, правильно налаштовувати себе та бачити сенс у кожному тренуванні, результати почали приходити самі.

• Що було найважчим під час тренувань і змагань? Найважче для мене — це не фізичне навантаження, а контроль емоцій. Усе вирішує психологічний настрій: коли розумієш, для чого ти це робиш, тоді всі пазли складаються.

• Яка Ваша найбільш пам’ятна перемога? Моя найбільш памʼятна перемога це коли я вперше виграла чемпіонат України серед дорослих в 2024 році

• Як Ви справляєтеся з поразками? Не скажу, що це легко, адже перемоги завжди додають більше мотивації, ніж поразки. Але за роки в спорті я навчилася сприймати поразку як сигнал тривоги — мов червоне світло, яке змушує зупинитися, проаналізувати свої дії та знайти шлях, як стати сильнішою.

3. Про місто і підтримку

• Чи відчували Ви підтримку громади Ржищева під час Ваших виступів? Звісно відчувала , багато людей з міста пишуть мені приємні повідомлення бажаючи успіху , радіють моїм перемогам, за що я дуже вдячна, це додає сил та натхнення.

• Чи хотіли б Ви бачити у Ржищеві більше спортивних можливостей для дітей та молоді? Я б дуже хотіла , щоб у Ржищеві спорт став справжньою частиною життя дітей і молоді. Це неймовірно важливо, бо спорт допомагає не лише розвиватися фізично, а й знаходити себе, свої таланти та захоплення — так, як колись це стало можливим для мене. Через тренування та секції діти можуть знайти нових друзів, відкрити для себе хобі, навчитися дисципліні та впевненості в собі. Більше спортивних можливостей у нашому місті — це шанс для кожної дитини вирости здоровою, цілеспрямованою і щасливою. Я щиро вірю, що спорт може змінювати життя, і хочу, щоб кожна дитина у Ржищеві мала таку можливість.

• Чи мрієте Ви виховати тут майбутніх чемпіонів? Можливо, час покаже. Але я б дуже хотіла , щоб діти у нашому місті мали усі можливості рости здоровими, активними та щасливими.

4. Особисте

• Як спорт вплинув на Ваш характер? Спорт неймовірно вплинув на мій характер — можна сказати, він його сформував. Він навчив мене бути дисциплінованою, не здаватися перед труднощами і йти до своєї мети, навіть коли здається, що це неможливо. Завдяки спорту я навчилася цінувати підтримку команди, дружбу та взаємоповагу. Він дав мені впевненість у собі і силу, які допомагають не лише на тренуваннях, а й у житті. Спорт зробив мене кращою, сильнішою і більш цілеспрямованою.

• Чи є у Вас традиції або ритуали перед змаганнями? Перед змаганнями у мене є свої маленькі ритуали.Я люблю побути наодинці, щоб зосередитися та правильно налаштувати себе. Часто слухаю мотивуючу музику, яка додає енергії та впевненості. Також роблю гарний макіяж і зачіску — це допомагає мені почуватися впевнено та готовою до виступу.

• Як Ви відпочиваєте після інтенсивних тренувань? Після інтенсивних тренувань я обов’язково відпочиваю: приділяю час сну та якісному харчуванню. В окремі дні люблю відвідувати сауну або басейн для розвантаження м’язів, а також роблю масажі, щоб відновити тіло і повернутися до тренувань свіжою та енергійною.

5. Для молодого покоління

• Що б Ви порадили дітям та підліткам, які тільки починають займатися спортом? Я порадила б дітям та підліткам, які тільки починають займатися спортом, ніколи не здаватися і завжди вірити у свої сили. На початку шлях може здаватися важким, але саме через труднощі приходять справжні перемоги. Важливо мати терпіння, любити те, що робиш, і пам’ятати, що спорт — це не лише про медалі, а й про розвиток, дружбу та віру в себе.

• Чому, на Вашу думку, важливо залишатися вірним спорту навіть тоді, коли важко? На мою думку, важливо залишатися вірним спорту навіть тоді, коли важко, бо саме в такі моменти формується сила характеру. Труднощі вчать нас терпінню, витривалості й умінню не опускати руки. Спорт — це не лише про результат, а й про шлях, і саме цей шлях робить нас сильнішими.

• Які риси характеру найважливіші для спортсмена? На мою думку, найважливіші риси характеру для спортсмена — це наполегливість, дисципліна і сила волі. Без них неможливо витримати важкі тренування та змагання. Важливими також є терпіння й уміння працювати над собою щодня, навіть коли результат не приходить відразу. Не менш значущі — віра у себе та вміння не здаватися перед труднощами. І, звичайно, любов до того, що робиш, адже саме вона допомагає долати всі перешкоди.

6. Для музейного акценту

• Як би Ви хотіли, щоб Вас запам’ятали земляки? Я хотіла б, щоб мої земляки запам’ятали мене , як приклад того, що навіть із маленького Ржищева можна мріяти по- великому й досягати висот. Я хочу, щоб діти та молодь вірили: якщо працювати над собою і не здаватися, то можна здійснити будь-яку мрію.

• Яке місце у Вашому житті займає спортивна спадщина? Спортивна спадщина займає в моєму житті дуже особливе місце. Це не лише результати чи медалі, а передусім досвід, дисципліна і цінності, які я отримала завдяки спорту. Це пам’ять про тренування, змагання, людей, які були поруч і підтримували, — усе те, що сформувало мене як особистість.

• Якщо б у музеї була Ваша особиста річ, що б Ви хотіли залишити для експозиції? Я б залишила свою іменну медаль. Вона — символ усієї праці, сили духу й любові до спорту. Хай вона нагадує кожному, що мрії здійснюються, якщо йти до них наполегливо.