(До 90-річчя з дня народження Михайла Крамара)
На тихій Ржищівщині, у мальовничому селі Пії, серед зелених садів, польових доріг і щирих людських сердець 4 листопада 1935 року народився майбутній митець, якому судилося стати одним із облич українського театру й кіно — Михайло Полікарпович Крамар.
Уже змалку він відрізнявся від інших підлітків щирим характером, любов’ю до людей і доброю усмішкою, що, здавалося, світилася навіть у найсіріші дні. Ця природна відкритість і любов до життя згодом стануть його головними акторськими інструментами.
Перші кроки до сцени він зробив у шкільному театральному гуртку.
Веселий, дотепний, життєрадісний Михайло дуже полюбився глядачам як у рідному селі, так і в районі. Ржищівчани і досі згадують, що коли на районний огляд художньої самодіяльносіті приїжджала Піївська школа, то в залі яблуку не було де впасти – всі із захопленням чекали, коли з’явиться Крамар, а потім ще довго в залі чувся запальний сміх і шанувальники його таланту ніяк не хотіли відпускати його . Саме тоді стало зрозуміло: сцена — це не просто захоплення, а покликання, що стане його долею
Тому після закінчення школи дорога привела юнака до Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, який він успішно закінчив 1957 року. І саме того ж року відчинилися для нього двері головного храму української сцени – Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Тут він і залишився на все життя – понад півстоліття служіння мистецтву, глядачеві, Україні.
Його нечасто бачили у головних ролях, але кожна поява на сцені – як спалах живого тепла. Михайло Крамар умів створити образ так, що навіть найменший епізод запам’ятовувався глядачам надовго.
Його персонажі – прості, людяні, зі щирим гумором і філософією серця.
Глядачі театру Франка пам’ятають його Трохима з «Мартина Борулі» Івана Карпенка-Карого, Оверка з «Фараонів» Олександра Коломійця, Золотуєва у «Прощанні в червні» Вампілова, Барона Альфонсо Кйоччу з італійської комедії «Моя професія – синьйор з вищого світу».
У кожному образі він був природним, мовби живим відлунням народу, який його породив.
Він був також великим майстром імпровізації, який жив сценою. Його колеги з теплотою згадували: «Крамар умів перетворити будь-яку роль на свято». Його усмішка, дотепність, невимушеність і справжня доброта притягували людей. Він ніколи не гнався за славою – просто грав, як дихав. Крамар був талісманом театру. Вважалося, що коли Михайло Полікарпович грав на сцені — це був гарний знак і вистава обов’язково вийде вдалою. Актор щоразу доводив,що нема малих ролей – є великі актори.
.
Не менше вражали його роботи й у кінематографі. На екрані Михайло Крамар з’явився з середини 1950-х років – ще юнаком у фільм «Тривожна молодість».
Актор у ролі Петра Маремухи у фільмі «Тривожна молодість»
Потім актор зіграє ще багато цікавих ролей: кухаря в фільмі “Максим Перепелиця”(до речі епізоди цієї стрічки фільмували у селі Гусинці), водія в “Королеві бензоколонки”, друга бурсака Хоми в фільмі “Вій» за повістю Миколи Гоголя”та багато інших
.
Та, безперечно, справжню народну любов він здобув завдяки фільму «Сватання на Гончарівці» за повістю Г. Квітки- Основ’яненка, де зіграв роль сільського парубка Стецька – наївного, смішного і водночас надзвичайно людяного, сповненого чарівності, добродушності та простоти.
М. Крамар у ролі Стецька у фільмі «Сватання на Гончарівці»
Цей образ став класикою українського кіно, а ім’я актора –улюбленим серед глядачів. До цього часу більше ніхто не зміг перевершити Крамара у цій ролі. Старше покоління і сьогодні згадує Стецька у неповторному виконанні нашого земляка з посмішкою на обличчі.
У 2000 році Михайлу Полікарповичу Крамару було присвоєно високе звання Народного артиста України – заслужене визнання його щирого таланту й довголітнього служіння мистецтву. Та найбільшою нагородою для нього завжди була любов публіки.
Але, нюе дивлячи, всі нагороди і визнання, він залишався простою, скромною людиною. Любив приїздити до рідних Піїв, зустрічатися із земляками, говорити їхньою говіркою, сміятися над жартами дитинства. Казав, що саме тут, серед знайомих стежок і хат, він черпає силу і натхнення для творчості.
Пішов із життя митець 26 серпня 2008 року, залишивши по собі цілу галерею добрих і мудрих образів, що й сьогодні живуть у пам’яті глядачів. Його ім’я — це символ таланту, праці й доброти, що виростають із простої української землі.
Ст. науковий співробітник – Бабенко Л. М.