До відзначення 20 – ї річниці відкриття експозиції музею презентуємо тематичну збірку інтерв`ю.

Спогади Щенявської Ольги

На кінець 2002 року виникла ідея у міського керівництва провести фестиваль «Ржищівський вінок». В команді міського голови зібралися потужні генератори ідей. Життя завирувало. На основі матеріалів, знайдених археологами під час розкопок на землях Ржищева, в березні 2003 року було відкрито міський археологічний музей як відділення Київського обласного археологічного музею. Для організації робіт по укомплектації  та створенні першої експозиції музею, було запрошено ржищівчанку, наукового співробітника Державного національного музею ім. Т.Г.Шевченка м. Канева Сергійчук Ларису Володимирівну. З нею я була знайома з 1988 року, неодноразово слухала її цікаві розповіді про Т.Г.Шевченка на Тарасовій горі. Ми були запалені ідеями, які об’єднали всіх небайдужих людей. Організаційні питання різних напрямків щодо музею по завданню тодішнього голови міста Спичака Миколи Антоновича вирішувала безпосередньо я, Щенявська Ольга Григорівна. Роботу по створенню наукової бази музею, опис археологічних знахідок,здійснювали  Сергійчук Л.В., Пасека Наталія Іванівна, Литвин Сергій. Коштів бракувало. Міський голова Микола Антонович відшукував спонсорів, меценатів, залучав місцевих підприємців. Меблі для музею збирали б/у з міської ради, з бібліотеки, закладів освіти, з мого кабінету – вазони. Допомагали друзі, знайомі. Закрутилася така собі толока. Головне – було велике бажання створити гідний науковий археологічний осередок в нашому місті. Під музей орендували кілька кімнат і окремий вхід у дитячому садочку « Сонечко». Після ремонту дві кімнати були відведені під музейні зали. На вікна поставлені грати. Кілька вітрин заповнені артефактами та їх фрагментами. На великих дерев’яних кубах – трипільські реставровані горщики, наша гордість. Влітку 2003 року Ржищівський музей відкрив двері і радо зустрів перших відвідувачів.

Зародилася ще одна  ідея –  до 110 – ї річниці відкриття Трипільської культури  в центрі м. Ржищів спорудити пам’ятник цій древній культурі та закласти сквер. Відкриття єдиного пам’ятника Трипільській культурі в світі відбулося 30 жовтня 2003 року. Автор – скульптор Анатолій Гайдамака. Виконавці: Олена Рязанцева  та Юрій Фомін.

У 2004 році при фінансовій підтримці меценатів М.Т.Волошина та Ніни Павлівни Білоконь у Ржищеві проходив Міжнародний симпозіум скульпторів. Вони повинні були створити скульптури, присвячені Трипільській культурі. Роботи майстрів М.Горлового, В.Шолудька, М.Сівака, О.Альошкіна, М.Білика були встановили у сквері, а  скульптура «Трипільська богиня»  П. Карама ( Ліван) біля приватного музею «Українського мистецтва» Михайла Волошина.

 За сприяння археологів М.Ю.Відейка та С.М.Рижова проходило поповнення музейної колекції трипільськими артефактами.

Виникла негайна потреба в оновленні і розширенні експозиції. Кропітка робота тривала два роки. Троє жінок, троє наукових співробітників музею Сергійчук Лариса Володимирівна, Пасека Наталія Іванівна і Гудзій Ольга Василівна своїми науковими знаннями, своїми вмілими руками створили другу експозицію Ржищівського археологічного музею, яка була відкрита 18 квітня 2005 року. На відкритті експозиції були присутні народний депутат України багатьох скликань І.Заєць, співробітники Інституту Археології НАНУ М.Ю.Відейко, Н.В.Шиянова, Н.В.Блажевич; О.В.Трачук – голова товариства «Коло – Ра», Народний скульптор В.І.Зноба, директор Київського обласного археологічного музею М.І.Городиський та ін.; гості, представники громадськості м. Ржищева.

З цією експозицією Ржищівського археологічного музею ознайомилося тисячі гостей міста, містяни, студенти, учні шкіл, десятки іноземних туристів. У 2009 році експозиція була демонтована у зв’язку з переїздом в інше приміщення.

   Спогади Гудзій Ольги Василівни

В Ржищівський археологічний музей я прийшла працювати 12 січня 2004 року на посаду наукового співробітника. Лариса Володимирівна Сергійчук – завідувачка музеєм сказала: « Вчи давню історію, вивчай трипільську культуру». По Трипіллю такого різноманіття матеріалу як сьогодні не було. Інформація черпалася із наукових рубрик газет та єдиної книги М.Ю.Відейка «Трипільська енциклопедія». Наталія Іванівна Пасека працювала зберігачем фондів. Вона вчила мене граматиці керамічних черепків, тобто розпізнавати їх , визначати до якої археологічної культури належать, до якого історичного часу.

Створення постійної експозиції вимагало наукових знань, зокрема з археології. Тож ми з Ларисою Володимирівною стали регулярно відвідувати архів Інституту Археології НАН України, опрацьовувати звіти вчених – археологів, які проводили розкопки у Ржищівському районі і у місті Ржищеві зокрема. Сергійчук Л.В. і Пасека Н.І. працювали над складанням тематико – експозиційного плану нової музейної експозиції, а я, Гудзій О.В., писала екскурсію по ній.

Коли привезли в музей вітрини , почалася технічна сторона створення експозиції. Ми в трьох почали їх збирати, користуючись схемами і «фігурними» викрутками. Нам це вдавалося. Відносно легко збиралися маленькі вітрини. А великі!.. Тут без курйозних випадків не обійшлося…

Далі слідувало вирізання поличок із ДЕСП спеціальними пилками  – ножовками. Було з Наталею Іванівною «наріжемся» так, що руки боліли –  ні підняти, ні заснути вночі. Жартували, підтримуючи себе: «Біцепси качаємо!».

Потім полиці вітрин, задні стінки обклеювали і оббивали мішковиною. Найцікавішою була магія підбору потрібного кольору фарби – морської хвилі. Цією справою керувала Наталія Іванівна. У відрі колотилася принесена з дому зелена і синя, доливалася сіра і біла. Контроль проводила  Лариса Володимирівна. Я випробовувала колір фарби щіткою на мішковині. Колотили довго і добилися свого – кольору морської хвилі. Всі пофарбовані стенди, полиці сушили просто на подвір’ї. Забивали гвіздки, вкучували болти, пришивати , прикріплювати музейні предмети на поличках чи просто на стендах. Руки у нас грубішали, втрачали жіночу ніжність. За манікюр прийшлося забути.

Мозковим і науковим центром створення експозиції (підбором артефактів, схем, фото, ілюстрацій) була Сергійчук Л.В. А вже технічне і художнє оформлення лежало на плечах Гудзій О.В. і Пасеки Н.І. Хочу зазначити, що під час роботи безпосередньо над експозицією, працювали разом втрьох. Коли виникали якісь спірні питання, нові ідеї, ми завжди дослухалися до аргументів один одного. Адже робили одну справу. В експозицію ставили не тільки готові артефакти, а й створювали самі. Підбирали керамічні фрагменти, «займалися мозаїкою». Якщо знаходили профіль посудини, склеювали. А вже через день – два фрагмент трипільського горщика чи миски з красивим орнаментом або наліпом красувався на поличці чи на стенді вітрини. Працювали з любов’ю.

Урочисте відкриття експозиції, створеної руками трьох жінок, науковців нашого музею,  відбулося 18 квітня 2005 року. На презентації були присутні гості із Київської обласної ради, Департаменту культури області, науковці з Інституту археології НАНУ, мер м. Ржищева Спичак М.А., керівники ржищівських закладів та установ та ін. За роки існування з 2005 року по 2009 р.р. тисячі відвідувачів з нашої місцевості, міст і сіл України, ближнього зарубіжжя, Польщі, Австралії, США та ін. ознайомилися з експозицією Ржищівського археологічног музею. В книзі відгуків залишили теплі слова і найкращі побажання.

                                                                                                  Гудзій О.В.

Спогади Пасеки Володимира Івановича – завідувача відділом культури Ржищівської міської ради

Початком створення музею стало, відновлення історичної справедливості щодо міста Ржищів та Ржищівської громади, несправедливо віднесених як неперспективних районів Київської області. Колись один із самих найбільших районв Київщини, у зв’язку з відсутністю залізниці, став неперспективним. Маючи доволі різноманітну промисловість і заклади освіти, та пам’ять про те, що колись це було містечко з 12 – ти тисячним населенням, давало надію на відновлення міста. Як працівники культури, ми стали проводити масові заходи а вулиці, наслідком яких стало створення «Співочого поля», завдячуючи тодішньому голові селищної ради Ярошкевичу Володимиру Матвійовичу. Можна сказати, з нього багато що почалось: це створення міста обласного підпорядкування та надії на перспективу розвитку громади. Щоб краще засвітитись, ми стали проводити ще більше масових заходів таких як День молоді, День міста, День Незалежності. А особливо людям сподобалось свято Івана Купайла, яке дало поштовх на створення фестивалю « Ржищівський вінок». До нас поїхали зацікавлені люди, почали шукати творчих особистостей, які народилися у Ржищеві. Як наслідок  меценатом міста Михайлом Трохимовичем Волошиним були створені музеї творчості Володимира Сидорука та Олексія Горбенка. Самою значущою подією стало відкриття Археологічного музею. На той час археологами  проводилися розкопки трипільського поселення в урочищі Ріпниця на південно – східній околиці Ржищева. Вчені вже мали певні артефакти і напрацювання, а також ідею щодо створення музею в місті. За щасливої нагоди в Ржищів переїхала на проживання науковий співробітник Канівського музею ім. Т.Г.Шевченка Лариса Володимирівна Сергійчук , яка тут народилася, була патріотом свого міста. Вона згодилася очолити музей, допомогти у створенні. Завдяки наполегливості і фанатичному підходу до справи Лариси Володимирівни та її команди науковців ( Пасека Н.І. – зберігач фондів, Гудзій О.В. – науковий співробітник) було створено археологічний музей і його нову експозицію, яка була відкрита 18 квітня 2005 року. Сергійчук Л.В. мріяла розширити  музей. Паралельно проводили збір краєзнавчих матеріалів. У Ржищеві в середині ХХ ст. проживала чисельна єврейська громада. Вона шукала зв’язки з людьми, які проживали тут. Я ,по можливості, допомагав в роботі по створенню музею.

Спогади Пасеки Наталії Іванівни – зберігача фондів  музею.

Моя робота в КОАМ Ржищівське відділення розпочалася з толоки – підготовки приміщення для музею, яке надали в дитсадочку «Сонечко» (це дві зали, коридор і підсобні приміщення.)

Сергійчук Лариса Володимирівна – корінна ржищівчанка, яка повернулася до рідного дому, після 30 – ти річної роботи в Канівському державному музеї Тараса Шевченка. Їй адміністрація міста Ржищева,  зокрема голова міста Спичак Микола Антонови, запропонували взятися за створення археологічного, в подальшому археолого – краєзнавчого музею в місті і посаду завідувачки. Це був 2003 рік.

З 2001 року в Ржищеві (ур. Ріпниця) поводилися розкопки поселення трипільської та черняхівської культури ІА НАНУ, де було знайдено багато артефактів.

В травні 2003року Сергійчук Лариса Володимирівна запропонувала мені посаду зберігача фондів. Ми з нею за місяць повинні були приготувати приміщення для прийому артефактів з розкопок і створити міні експозицію, бо в липні 2003 року в нашому місті Ржищеві відбувався І фольклорно – етнографічний та археологічний фестиваль «Ржищівський вінок», присвячений 110 – річниці з дня відкриття Трипільської культури, і створення міського музею, який був відділенням Київського обласного археологічного музею.

І так місяць толоки: звільнення приміщення від витяжних метало – конструкцій, вигрібання будівельного сміття, заготовка глини, піску, цегли ( це все перевозив на мотоциклі мій чоловік Пасека В.І.). Напитали будівельника, щоб переставив двері і замурував місце від старих. Далі штукатурка, побілка. Фарбували все всі разом, щоб швидше закінчити ремонт кімнат.

У 20 – х числах червня 2003 року мене зарахували на посаду зберігача фондів.

Трачук Олексій Васильович – голова товариства «Коло – Ра», яке сприяло та організовувало проведення археологічних розкопок, здав нам у музей 14 ящиків фрагментів кераміки з розкопок і 7 планшетів (90х50) з прикріпленими фрагментами трипільського посуду, які зробили студенти Ржищівського індустріально – педагогічного технікуму, що приймали участь в розкопках. Черняхівський горщик (піфос)для зберігання зерна ІУ ст. н.е. (який реставрував Юрій Соміков), трипільський глечик біконічної форми з антропоморфним малюнком ІУ тис. до н.е.  і дві миски реставрувала Ганна Василівна Шиянова. Макет відновленого трипільського житла і велику кам’яну зернотерку

Городиський Микола Ілліч – директор обласного археологічного музею с. Трипілля ( наш Ржищівський музей був відділенням) виділив нам 5 маленьких вітрин, в яких ми розмістили реставрований посуд, фото дослідників – археологів ур. Іван – гора та ур. Ріпниця. З міцного картону зробили 7 підставок у вигляді куба різних розмірів. На них розмістили етнографію, на підвіконнику лежали 2 шматки давньої домотканної тканини ( в музей віддала моя перша вчителька, яка зберегла ще бабусине). На підлозі стояв черняхівський піфос.

Багато гостей фестивалю відвідали наш музей, зокрема науковці ІА НАНУ: Відейко М.Ю., Рижов С.М., Шиянова Г.В. ,Трачук О.В., Смолякова Л.І. та ін.
Відфестивалили і прийнялися за документацію: завела головну книгу музейного обліку і багато допоміжних, денумерувались, описувались і записувались всі предмети, які вже були прийняті в музей. Сергійчук Л.В. повезла мене в музей  Історії України в м. Київ, щоб перейняти досвід правильного ведення картотеки і паспортизації кожного музейного предмету.

В січні 2004 року до нас працювати науковим співробітником прийшла Гудзій Ольга Василівна. Вона писала екскурсії по трьох розділах нової майбутньої експозиції: «Трипільська культура», «Черняхівська культура», «Київська Русь».

Щоб підготувати науковий фундамент нової експозиції музею, Сергійчук Л.В., яка вже мала свої плани і бачення щодо нової експозиції, як досвідчений музейник збирала історичні документи, наприклад, карти України Г.де Боплана, на якій зображено Ржищівський замок О.К.Воронича.

Лариса Володимирівна разом з Гудзій Ольгою Василівною їздили у відрядження в Київ у архіви, налагоджували зв’язки безпосередньо з вченими – археологами Н.В.Блажевич, П.П.Толочком які на початку 80 – х років ХХ ст. досліджували городище Іван у Ржищеві. Записували їх спогади. Влітку 2004 року безпосередньо працювали на розкопках в ур. Ріпниця, спілкувалися з дослідниками Рижовим С.М. та Магомедовим Б.В.

За відносно короткий строк було зібрано і опрацьовано значний обсяг наукового матеріалу.

Під час створення нової музейної експозиції ми, три жінки паралельно зі своїми музейними професіями, були і різноробочими – закуповували і приносили руками фарбу, металеві прути для грат на вікна і двері. ДВП і ДСП для виготовлення щитів і полиць під майбутню експозицію ми різали самі пилкою, обклеювали мішковиною або моїми  старими лляними шторами, які я принесла з дому. Потім ми фарбували ці оббиті і обклеєні щити і сушили надворі. Вітер наносив сухі лусочки з берези на мокрі щити.. Образливо було до сліз, коли акуратно старалися їх відшкребти від уже висохлої поверхні.

Поки все висихало, ми ходили до людей збирати краєзнавчі експонати: вишиті рушники, сорочки, старі хустки, історичні світлини та ін. Учитель Кириченко І.О. подарував музею зі своєї столярної майстерні ще дідівські рубанки, фуганки і багато іншого.

 Оформлення кожного стенду чи вітрини проходило під керівництвом Сергійчук Л.В. Спочатку ми втрьох відбирали потрібні фрагменти посуду і інші артефакти, а далі в хід ішли гвіздки, молотки, саморізи, викрутки, шило, капронові нитки, якими кріпили все на щиті. Ну тут «гімнастика» була і для рук, ніг, спини,( потрібно було сидіти і під щитом, нагнутися над щитом, щоб закріпити предмети).

Наша праця була не даремною. Нова експозиція , яка була відкрита 18 квітня 2005 року, вразила своєю досконалістю не тільки пересічних відвідувачів, а й професійних музейних знавців.

Спогади Миколи Спичака

Місто Ржищів, як і багато інших міст та містечок України, славиться своїми людьми, своєю культурною спадщиною та багатющою історією. І цьому є сила силенна доказів: ще з далеких доісторичних часів на місці Ржищева були трипільські поселення. Багато вчених-археологів, які вивчали Трипілля, зацікавилися і ржищівськими локаціями, однією з яких є наша Ріпниця, де і почалися розкопи трипільських поселень у 2000 –них роках.

Український археолог первісності, палеолітознавець, кандидат історичних наук, доцент Сергій Миколайович Рижов, реставратор археологічних знахідок із кераміки, скла та кістки Ганна Василівна Шиянова, український науковець, археолог, дослідник трипільської культури, доктор історичних наук Михайло Юрійович Відейко, Олексій Васильович Трачук – це люди, завдяки запалу, ентузіазму, зусиллям яких світ дізнався про трипільські скарби ржищівщини: знайдені унікальні речі, історичні артефакти, місця поселення трипільців, їх посуд, предмети побуту, знаряддя праці.

З початком робіт на розкопах виникла проблема фінансування і дякуючи небайдужим людям, трудовим колективам, одним з яких є колектив Ржищівського індустріально-педагогічного технікуму, директором якого на той час був Віктор Олексійович Матвієнко та заступником Андрій Юрійович Перегонцев, було організоване проживання та харчування археологів, волонтерів, які безпосередньо займалися розкопами. Особлива подяка і іншим меценатам – Ніні Павлівні Білокінь та Михайлу Трохимовичу Волошину.

Після розголосу про ржищівське поселення трипільців на місце розкопів поїхали науковці, туристи, вчені, зокрема місто відвідав і український історик, професор, академік НАН України Петро Петрович Толочко.

Побачивши зацікавленість науковців, туристів та містян до питання вивчення Трипільської культури виникла ідея створення міського археологічного музею. Постало питання відведення приміщення та залучення спеціалістів музейної справи. На посаду директора я запросив нашу землячку, ржищівчанку, наукову співробітницю Канівського національного музею Тараса Шевченка Ларису Володимирівну Сергійчук. Лариса Володимирівна сформувала колектив працівників – фанатів, етнузіастів своєї справи, серед яких були Ольга Гудзій, Наталія Пасека.

18 квітня 2005 року відбулося відкриття Ржищівського археологічного музею у приміщенні колишнього дитячого садочка «Сонечко». На відкриття музею були запрошені люди, причетні до археологічних розкопок та почесні гості, серед яких народний депутат України Іван Заєць.

Згодом, музей був перенесений у приміщення колишнього банку «Україна», де знаходиться і нині.

Зважаючи на брак коштів у місцевому бюджеті було прийняте рішення про передачу музею на баланс Київської обласної ради. І це рішення було правильне – оскільки сьогодні ми маємо прекрасний музей Комунальний заклад Київської обласної ради «Ржищівський археолого-краєзнавчий музей» – осередок культури міста, де вирує справжнє життя, дякуючи його очільниці Людмилі Карпенко та прекрасному колективу музейників.

Відкриття музею – це один з перших найяскравіших кроків до розвитку туризму у Ржищеві. Далі був Парк Трипільської культури, але то вже інша історія…

Передсвятковий тиждень в музеї насичений різноманітними активностями, серед яких майстер – клас “Великодня свічка”, “Пасхальний пряник”. Діти долучились до акції “Великодній кошик для ЗСУ” та стали учасниками етнообрядів.

Тож про це вже у фотогалереї!

Народний календар. Вербна неділя 

     Вербна неділя — одне з важливих християнських свят, яке святкують напередодні Великодня. Йогодата  визначається за місячним календарем: Великдень припадає на першу неділю після першого повного Місяця, що настає після весняного рівнодення.

   У 2025 році Вербна неділя випадає на 13 квітня за календарем, тобто рівно за тиждень до Великодня, яке святкується 20 квітня.

Це свято, що відзначається з великою урочистістю, має важливе значення у православній традиції.  

    Засноване воно на євангельській історії про вхід Ісуса Христа в Єрусалим.   В день Песаху люди зустрічали його, викладаючи шлях пальмовими гілками і вигукуючи “Осанна!”. Це символізувало прихід Месії, який був сприйнятий не як завойовник, а як смиренний цар Люди сподівалися, що Ісус звільнить їх від рабства Римської імперії і не розуміли, що Христос може дарувати їм небесне, а не земне, спасіння.

   Від пальмових гілок і пішла назва цього свята на заході, а в православній традиції головним атрибутом стала верба, а сам день назвали Вербною неділею.

   З цим святом в Україні пов`язані давні традиції та обряди.

Один із головних — це освячення вербових гілочок у церквах. Вважається, що ця рослина має особливу силу, оскільки вона першою розпускається навесні й символізує пробудження життя, а освячена вербаприносить благословення в дім, оберігаючи родинувід хвороб і негараздів. Ці гілочки зберігаються вдома протягом року, часто ставляться біля ікон або за образами.

    Після освячення люди легенько торкаються ними один до одного, промовляючи побажання здоров’я, сили і багатства: “Не я б’ю – верба б’є! За тиждень – Великдень! Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!”

   Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.

   Свяченій вербі приписується і магічна сила. Нею вперше навесні виганяють скот на пасовисько, — «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Також викидають гілля свяченої верби надвір під час граду — «щоб град зупинився».

    Вербна неділя — це ще й частина Великого посту. тому існують на цей день певні заборони. Не слід цього дня:

-сваритися і лаятися — цей день має бути мирним і спокійним;

-працювати фізично — особливо в селі, де зазвичай уникали важкої праці, як прання, шиття чи прибирання, роботі в полі чи саду;

-вживати м’ясо, молоко, яйця — оскільки триває великий піст, їжа має бути пісною;

-стригти волосся — в народі вірили, що це можевідібрати здоров’я і удачу;

-відмовляти у допомозі – вважається, що відмова в добрій справі цього дня може обернутися проти вас у майбутньому.

-веселитися надмірно — хоча це радісний день, але гучних святкувань не влаштовують, бо ще триваєпіст.    

  На Ржищівщині існувало багато народних прикмет, пов`язаних з цим святом. Зокрема, спостерігаючи за погодою на Вербну неділю, передбачали , яким буде літо та врожай цього року :                                                                                                                                – сонячна безвітряна погода в цей день віщує тепле літо;

– якщо на Вербну неділю йде дощ, то весь урожай має бути гарним;

– холодний день свідчить про затяжну весну та прохолодне літо ; 

– якщо дме сильний вітер, то варто очікувати мінливої погоди влітку;

– мороз на Вербну неділю означає, що буде   гарний урожай ярових;

– якщо верба розпустилася рано, то рік буде врожайним;

Також старі люди говорили, що на Вербному тижні не можна садити і сіяти городину, бо буде «ликовата»і гірка або виросте велика як верба і не дасть урожаю. 

  Вербна неділя — це важливе свято, яке сповнене традицій, що пов’язують людей з природою, духовністю та їх корінням. Це час для очищення, внутрішнього відродження і підготовки до Великодня.

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

БЛАГОВІЩЕННЯ

(Звістка про радісну подію)

Мелодійний урочистий дзвін  християнських храмів піднімається високо в небо, летить над містами і селами, над ріками і полями, і опускається над лісами аж до самісінького сухого торішнього листу, з – під  якого пробиваються білі дзвоники підсніжників і виглядають синьоокі проліски, стверджуючи прихід весни і великого свята Благовіщення. Його назва походить від грецького слова євангелісмос – провіщення, а також євангеліон – добра, радісна, звістка. Це християнське богородичне свято належить до дванадесяти і випадає на 25 березня. Мотивом його служать євангельські розповіді про добру звістку (благовіщення) Діві Марії від ангела Гавриїла про те, що вона народить Сина Божого зачатого духом святим.

Це положення зафіксовано  у третьому члені Нікео – Цареградського символу віри: «Заради вас, людей, і заради нашого спасіння зійшов з небес від духа святого і Діви Марії втілився і став людиною». Євангельські сюжети про народження Божого Сина від земної жінки, про боговтілення в людину мають багато спільного з подібними дохристиянськими і нехристиянськими легендами.

         Святкування  Благовіщення встановлене у IV, але набуло поширення лише у VIII ст. Його дату визначили, відрахувавши від Різдва 9 місяців. Строк святкування залежить від числа, на яке воно випадає: раніше лазаревої суботи – 3 дні у суботу – 2, у страсну або світлу седмиці – 1. Але свято не відміняється на Паску, а на піст послаблюється.

         За народними повір’ями Благовіщення  – це найбільше свято на небі і на землі: «Грішників (як  на Паску) в пеклі не мучать»: « Дівка коси не плете, птиця гнізда не звиває», тож люди в цей день не займалися фізичною працею. Також заборонялося лихословити і ворожити.

Наші предки в часи Київській Русі на Благовіщення відзначали прихід справжньої весни і початок нового циклу життя. Тому будинок належало добре прибрати, щоб “очистити” його від усього негативу. Цей звичай прибирати оселю вже століттями існує на нашій землі. Його дотримуються і нині. Віруючі заздалегідь прибирають в будинку, перуть постільну білизну і скатертини, виносять старі речі.

На свято Благовіщення в храмах священослужителі проводять урочисті літургії в особливих блакитних шатах. Віряни щиро моляться Богу, адже вважається, що в цей день відкриваються небеса і Господь чує всі наші прохання. Після літургії в небо випускають пташок чи білих голубів як символ Святого Духа аби Бога прославити та просили  щастя тому, хто випустив. Ця дуже гарна традиція теж має глибоке коріння, яке сягає сивої глибини ще в дохристиянські часи і  пов’язана з культом сонця і поверненням птахів з вирію. Пізніше звичай набув релігійного змісту: голуб, який символізує душу, вилітаючи з клітки, звільняється від усіх гріхів і летить назустріч божому світлу, сподіваючись на порятунок.

Прийшовши з церкви, господар виганяв на подвір’я всю живність з хліва, щоб весну чула; пасічник виставляв вулики на пасіку; прив’язували до сівалок свячену проскуру.  Господині ж, які  ще до світанку посіяли розсаду капусти, ставили ікону Борогородиці у діжку з посівним зерном, примовляючи: «Мати Божа, Гавриїле – архангеле, благословіть нас урожаєм, благословіть вівсом та житом, ячменем, пшеницею та всякою пашницею». А  дівчата, йдучи по воду, видивлялися на землі первоцвіт:  якщо знайде цю квітку – цього літа заміж вийде. По обіді біля церкви дівчата водили свій перший весняний хоровод — “кривий танець”, закликаючи весну – красну.

У Благовіщення Пресвятої Богородиці прийнято родиною збиратися за спільною вечерею, накривати багатий стіл. Хоча ще триває Великий піст, на честь свята дозволяється їсти рибу і морепродукти. Також на Благовіщення освячують сіль в храмі і солять нею страви.

Етнографічна експедиція  науковців Ржищівського археолого – краєзнавчого музею побувала в селі Півці Ржищівської громади, де записала ще кілька прикмет, пов’язаних з цим празником. Наприклад. Не можна до Благовіщення городитися  чи ремонтувати паркан, бо не буде дощу і збереться поганий урожай. Весна в цей день остаточно поборола зиму. Бог благословляє землю і відкриває її для сівби і лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж “турбувати” чи «будити» землю, тобто копати чи орати, сіяти чи садити, вважалося великим гріхом. На Благовіщення відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни.

 В цей день слідкували й за погодою. « На Благовіщення дощ – вродиться жито»; « Мокре Благовіщення – грибне літо»; « Гроза на Благовіщення – до теплого літа, врожаю горіхів»; « Сніг ще лежить – літо буде неврожайним»; «Мороз ударив – добре вродять огірки» і т. д.  Примічали, яка погода на Благовіщення – такою ж і на Великдень буде.

Народні традиції

Народ наш береже

А хто їх забуває –

той втрачає все.

                            (В. Гуленко)

Завідувач з основного виду діяльності Ольга Гудзій

До Всесвітнього дня письменника презентуємо медіапроєкт “Факти із життя в в Ржищеві класика єврейської літератури Шолом Алейхема”

“Шолом-Алейхем” – мир вам! З таким привітанням прийшов понад сто років тому до євреїв Шолом Рабинович, який незабаром став найпопулярнішим, найулюбленішим письменником Шолом-Алейхемом.Його життя було цікавим і багатогранним.

– Письменник народився 2 березня 1859 р. в Переяславі в заможній сім’ї . Його батько займався виготовленням вин, володів льохом “Продаж різних вин Південного берега”.

 – Справжнє ім’я письменника – Соломон Нахумович Рабинович.

– Першим літературним твором 13-річного хлопця став  рукописний збірник колоритних лайливих висловів його мачухи «Мачушин лексикон»

– У юнацькому віці йому дуже сподобався твір «Робінзон Крузо». Настільки надихнувшись ним, хлопчик в 15 років написав свою, єврейську версію Крузо. І з цього моменту він твердо вирішив стати письменником

– Завдяки майстерній передачі образів в своїх творах, його називали єврейським Марком Твеном. До речі, Алейхем був знайомий з ним особисто, і Твен зізнався, що вважав себе американським Шолом- Алейхемом.

– По закінченню  Переяславського повітового училища з 17 років він вирішив заробляти для себе сам. Почав давати приватні уроки з загальноосвітніх дисциплін у Переяславі та Ржищеві.

– З 1876 році він став працювати домашнім учителем у одного багатого підприємця Лоєва, навчаючи його дочку, Голде(Ольгу) . Закохавшись в свою ученицю, Шолом- Алейхем розумів, що благословення її батька йому не домогтися, так як він сам бідний. Але через 6 років Голде всупереч волі батька все – таки стала дружиною письменника і навіть народила йому 6 дітей!

– У 1880 році працював в Лубнах на посаді казенного рабина – зв’язковим між місцевою владою і громадою євреїв.

 – Після публікацій в першій газеті на ідиші «Фолксблат», до нього приходить слава і популярність.

 – Після смерті свого багатого тестя, Шолом переїжджає до Києва,  і починає грати на біржі. Навіть 5 років не минуло, як він спустив всю спадщину і пустився в «подорож», бігаючи від кредиторів.

– Високо цінував Шолом-Алейхем Тараса Шевченка, зберігав у своїй бібліотеці “Кобзаря”, любив, знав напам’ять багато віршів Кобзаря.

– Письменник спілкувався з видатними діячами української культури — його сучасниками, зокрема, з Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком.

– Письменник добре знав і любив українську пісню, мав чистий голос, хоч і з невеликим діапазоном.

– Часом у своїх творах він давав містам і містечкам свої умовні назви : Бойберік – Боярка, Чорноморськ – Одеса, Єгупець – Київ. а Росію називав – тітка Рейзі.

– Помер Шолом-Алейхем 13 травня 1916 року. І подія ця пов’язана з… містикою.

Річ у тім, що письменник був дуже забобонним. Ніколи сторінки своїх рукописів не нумерував числом 13, а ставив замість цього двічі по 12. Його рідні визнають днем його смерті 12 травня, хоча насправді він помер 13 числа.

Йому було всього 57 років. До речі, кажуть, Шолом-Алейхем також боявся і числа “57”, тому що саме у цьому віці помер його батько.

У Ржищеві вийшла заміж старша сестра письменника Брохе, яка трагічно загинула в 49 років. За розум, доброту і розсудливість у місті називали «шоломниця».

 Життєва мудрість від Шолома-Алейхема

Нічого на світі немає гіршого, ніж коли лаєш людину, з брудом її змішуєш, а та мовчить. У вас жовч розливається, а вона сидить і посміхається.

Немає на світі рани, яка б не залікувалася, і немає такого горя, яке не було б забуте.

Ось станемо старшими на кілька годин – тоді порозумнішаємо.

Не по своїй волі живе людина, нам не дано взяти свою долю в руки, а  спробуй-но взяти, по руках отримаєш.

Як моя мама каже: “Глухий чув, як німий розповідав, що сліпий бачив, як кульгавий побіг”.

Найстрашніший біль – той, який не викажеш.

Якщо судилося кланятися, то кланяйся голові, а не ногам.

Догодити цілому світові ніколи не беріться – не вийде!

Коли їстимеш плоди своєї тяжкої праці – буде тобі втішно і добре.

Багатство вік не замінить.

Хворий – одужає, п’яний – протверезіє, чорноволосий – посивіє, але дурень залишиться дурнем.

Ніякої відповіді – також відповідь.

Розум і каяття – обидві ці речі завжди приходять занадто пізно.

І донині в серцях шанувальників творчості класика єврейської літератури Шолом-Алейхема знаходять відгук його слова: “Живіть у мирі та радості. У важкі часи допомагайте один одному. Допомагайте бідним і пам’ятайте моє ім’я – Шолом-Алейхем”.

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

        Неможливо уявити собі завершення зими без традиційної Масниці.

 А чи знаєте ви, що це одне з найдавніших слов’янських свят, тому що бере свій початок ще з дохристиянських часів, з періоду поклоніння язичницьким богам. В Україні це свято називається Масниця, але є й інші його назви, серед яких – Колодій, Сиропусний тиждень, Сирна седмиця, Заговини та інші.

       Воно символізувало прихід весни та пробудження природи. Древні слов’яни відзначали “проводи зими” та початок весни і Весняного сонцевороту – поворотної точки, а саме перемогу денного світла над довгими зимовими ночами.

     В ці дні наші пращури вшановували Сонце, яке несло тепло і пробуджувало природу, тому й готували жертовний хліб, схожий на це небесне світило – млинець. Вони вірили, що разом з круглим рум’яним млинцем з’їдають частинку тепла і могутності небесного світила.

    Перші згадки про Масницю в календарях наших предків датуються ІV ст. н.е. (до речі, такий календар було знайдено і  у  селі Ромашки  на Київщині) у них підтверджується те, що в дохристиянські часи святкували її в період весняного рівнодення. А із запровадженням християнства  було перенесено на більш ранній термін.

    Зважаючи на велику популярність масничних обрядів та їх значення для народу, Православна Церква не відштовхнула народні традиції, а раціонально використала.

    В наш час Сирна седмиця не має чіткої дати святкування, адже залежить від найголовнішого християнського свята Великодня та передує семитижневому Великому посту.

    У 2025 році Масничний тиждень розпочнеться 24 лютого і триватиме до 2 березня. Сім днів поспіль дозволено їсти масло, рибу, яйця та молочні продукти.

Проте,  для українців головною обрядовою їжею під час Масниці передусім були вареники з сиром.

Вважається, що вперше їх стали вживати  на наших землях ще  стародавні трипільці, за кілька тисячоліть до нашої ери.  Вареники вони  ототожнювали з Місяцем ,що був символом жіночого начала, і плодовитістю. Борошно для тіста брали з різних видів злаків: , пшениці, ячменю. Полюбляють у нас цю страву і донині.

     Ще одна назва свята – Колодій. Вона з’явилася ще за часів язичництва. Наші предки вважали, що це давній маленький Сонце-Божич, який підріс і набрався сили розкручувати Сонячне Коло, тобто став Коло-Дієм. З ним пов’язано багато обрядодійств.  

     Існували вони і на Ржищівщині. Зокрема ,  традиція прив’язувати колодки( дерев’яні поліна) до ніг тим,хлопцям, хто ще без пари, символічно караючи їх за те, що вони вчасно (тобто, до початку посту) не одружилися. . Хлопець міг відкупитися від колодки подарунками, грошима або частуваннями. Так, у жартівливій формі громада засуджувала неодружену молодь і тим самим заохочувала до продовження роду. Все це супроводжувалося піснями, танцями, жартами

    У наших предків Маснииця вважалася жіночим святом і цей тиждень називався в народі Бабським, а Колодій – «бабським» святом. За давніми звичаями, протягом цього тижня чоловікам варто було дослухатися до жінок і виконувати всі їхні забаганки. Юнаки дарували дівчатам подарунки та ласощі.

    Кожен день цього тижня мав свої звичаї. Наприклад, у понеділок жінки виготовляли колодки, а у вівторок їх хрестили. У середу зяті йшли на гостину до своїх тещ. У четвер подруги збиралися разом, випивали та гуляли, «щоб телята родились» і «щоб масло не гіркло» У п’ятницю зять пригощав тещу,   «щоб горло не пересихало» а в суботу – невістка свекруху.

   У неділю наставала кульмінація гулянь.,що знаменувала  проводи Масниці та Прощений день. Згідно зі звичаєм, у цей день потрібно було забувати всі образи і просити вибачення  один у одного. . Ця традиція збереглася й донині.

  Цього ж дня й проводжали Колодія, спалювали опудало Зими, що символізувало проводи холодів і народження Весни та нового життя і

і припиняли веселощі, адже у понеділок розпочинався Великий піст!

    В ці  дні також існувала традиція вшановувати покійних родичів. Для цього на ніч  залишали на покуті вареники з сиром, млинці, масло, щоб вночі душі пращурів мали що поїсти. 

    А ще на Ржищівщині існували різні прикмети, пов’язані з цим святом.

• Наші предки вірили, якщо проведеш цей тиждень у  сумному настрої, то весь рік сумуватимеш, а чим гучніше і веселіше зустрінеш Масницю, тим рік буде щасливішим.
• Категорично заборонялося сваритися, адже це могло накликати на сім’ю біду.
• Цього тижня заборонялося прясти, тому що міль з’їсть прядиво чи одяг з нього.
• Також не дозволялося заготовляти м’ясо, сир, інакше продукти обов’язково зіпсуються.

Щиро вітаємо зі святом Масниці, з нашим українським Колодієм! Бажаємо вдосталь наїстися солодких вареників та млинців!

 Пам’ятаймо, цінуймо та поважаймо  традиції та звичаї наших пращурів  та святкуймо наші рідні тисячолітні свята!

Десятий рік поспіль в усьому світі 11 лютого відзначається молоде, але важливе свято – Міжнародний день жінок і дівчат в науці. Воно було прийняте Генеральною Асамблеєю ООН 22 грудня 2015 року з метою забезпечення повного і рівного доступу жінок і дівчат будь – якого віку  до досягнень і розвитку науки, техніки й інновацій та їх безпосередньої участі в них.

Міжнародний день жінок і дівчат у науці повинен нагадувати всім нам про те, яку важливу роль відіграють жінки у науковому і технологічному співтоваристві, а також заохочувати жінок і дівчат до участі в науці. Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш наголосив з цього приводу:  «Давайте домагатися того, щоб кожна дівчинка, де б вона не знаходилася, мала можливість реалізувати свої мрії, досягти розквіту сил і вносити свій вклад в забезпечення сталого майбутнього для всього людства».

Сумно, що в XXI столітті науковці жіночої статі стикаються з дискримінацією та домаганнями.

Якщо оперувати сучасними даними ЮНЕСКО,то  жінки і дівчата, як і раніше, в науковому середовищі все ж таки представлені значно менше, ніж чоловіки: в середньому лише 30% науковців в усьому світі — жінки. Численні дослідження показали, що жінки в областях STEM (наука, технології, інженерія та математика) публікують менше наукових матеріалів, отримують менші виплати за свої дослідження і не досягають у своїй кар’єрі більшого прогресу, ніж чоловіки.

Після народження дитини жінки в науці частіше стикаються з дискримінацією. За довгі проміжки відсутності активної наукової діяльності деякі установи штрафують своїх співробітників, понижуючи їх рейтинг. В одному британському університеті дослідили це питання і виявилося, що 100 % оштрафованих науковців є саме мами з маленькими дітьми.

Втім, гендерні програми останніх років роблять свою справу: все більше молодих жінок обирають для себе технічні спеціальності і шлях в науці, про розробки жінок-вчених почали розповідати в усьому світі. 

Українські жінки теж ніколи не відставали від світових тенденцій, нам дійсно є чим пишатись. Причому на даний момент в Україні жінок у науці 46% — майже вдвічі більше, ніж в середньому у світі. Значно менше за своїх закордонних колег українські дослідниці жаліються і на гендерні упередження.

В Україні з року в рік  збільшується кількість можливостей для жінок у науці: з’являються спеціальні стипендії, менторські програми для підтримки науковиць. З метою відзначення  талановитих вчених – жінок та заохочення їх до розвитку української науки у 2018 році в Україні була запроваджена премія, що є частиною глобальної Програми L’ORÉAL-ЮНЕСКО “Для жінок у науці“, започаткованої компанією L’ORÉAL у 1998 році. Така ініціатива дає можливість у найважчий час, у найлютішу фазу війни, озирнутися навколо, відзначити і надихнутися працею неймовірних науковиць, які роблять спільноту сильнішою, мудрішою та цікавішою.

Але це ще не перемога. Для прикладу хочу зазначити, що серед чинних академіків НАН України – 155 чоловіків і всього 7 жінок. В Україні серед науковців лише 45% становлять жінки. І на портретах “видатних науковців” у шкільних чи університетських кабінетах ми бачимо переважно чоловіків. Історія жінок-науковиць – це не просто історія досягнень. Це історія спротиву та боротьби, історія, що існує “незважаючи на”.

 Останнім часом наука набуває жіночого обличчя. Нині до жінки в науці почали ставитися ліберальніше. Позитивні зрушення відчутні. 

 Математикиня Юлія Безвершенко в одному з інтерв’ю зазначила: “Популяризувати науку серед жінок треба зі шкільного віку — показувати їм можливості інженерії, програмування, науки. Спробувавши це, вони не будуть противитися можливості обрати такий шлях, якщо будуть відчувати в собі таку спроможність”.

Наразі Україна займає 12 місце за кількістю жінок-вчених в рейтингу серед 41 країни світу. Українки успішно працюють у різних галузях наук. Найбільше науковиць у галузі суспільних (65,8%), медичних (65,2%), гуманітарних (60,3%) наук; у технічних науках — 34,1%. 

Вже кілька років поспіль науковці нашого музею на музейних інтернетсторінках  висвітлюють матеріали про життя та досягнення в науці жінок – вчених, видатних українок, які змінили і продовжують змінювати світ науки, незважаючи на перешкоди, від 300-х років нашої ери ( жінки почали займатися наукою ще з давніх часів, зокрема, Гіпатія Олександрійська (математика, астрономія, механіка) 370-415 рр. була однією з найвидатніших вчених свого часу) і до сьогодення своєю працею доводять, що жінка може все!

 От і сьогодні розповідаємо про Оксану Крупку з Броварів – переможницю міжнародного конкурсу “Жінки в науці”.

Оксана Крупка –хімік, кандидатка хімічних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка, старша наукова співробітниця хімічного факультету, входить до ТОП-10 успішних українських вчених-жінок за версією Укрінформ-2020.

Народилася Крупка Оксана Михайлівна в місті Кривий Ріг. Хімію полюбила ще зі школи з 8 класу, дякуючи вчительці хімії Олешицькій Н.І., яка змогла зацікавити наукою хімією, і не лише теоретичною,  а й експериментальною.  По закінченню школи у виборі професії не сумнівалась.

У 2001 році закінчила хімічний факультет Криворізького державного педагогічного університету. У 2004 році – аспірантуру кафедри хімії високомолекулярних сполук хімічного факультету КНУ, де з цього ж року працює науковою співробітницею різних рівнів. Сфера наукової діяльності: дослідження й розвиток полімерних сполук, що мають нелінійно-оптичні властивості для потенційного використання в оптоелектроніці та фототехнологіях.

Стажувалась у Франції та США, авторка 23-х наукових праць, у тому числі 1 патенту України та 1 європейського патенту.

12 грудня 2019 року у Києві відбулася друга церемонія нагородження жінок-науковців українською премією L’ORÉAL-ЮНЕСКО «Для жінок у науці». Серед трьох лауреаток була і Оксана Крупка. Вона отримала грошову премію у розмірі 150 000 гривень.

 «Я маю величезну привілею і вважаю, що мені неймовірно пощастило, – посміхаючись говорить пані Оксана, – займаюсь справою яка подобається. Жодного разу я не хотіла працювати в бізнесі, не тому що це не цікаво, а тому що це не моє. Наука – дає унікальну можливість захоплюватись, пізнавати щось нове кожного дня, аналізувати».

Наукове кредо науковиці: Компетентність, Професіоналізм, Добропорядність.

Кажуть, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього. Людина, яка не знає минулого — як перекотиполе: куди вітер подме, туди воно і котиться, куди приб’ється — там і залишить своє насіння. Але ж людство не перекотиполе...

29 січня 2025 року в Україні відзначається День Героїв Крут, котрий для Українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.

Більше століття тому молоді захисники Української Народної Республіки власною кров’ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху.

В кінці грудня 1917 року уряд радянської росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки, створивши «український червоний уряд» у Харкові та відправивши на Київ війська, що складалися з балтійських матросів і червоноармійців – головорізів з Москви, Пітера, Смоленська тощо. Бій відбувся 29 січня 1918 року поблизу залізничної станції Крути, що розташована за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина.

                 Фото 1. Незадовго до бою.

  Одночасно з ним у Києві розпочалося третє більшовицьке повстання, яке змусило у вирішальний момент розвернути підкріплення, спрямоване на цей напрямок, на його придушення. Українське військове командування очікувало основного наступу більшовиків не з напрямку Бахмача, а з полтавського напрямку, тому саме туди скерувало свіжі та найбільш боєздатні підрозділи чисельністю 500 вояків, а натомість до ст. Крути відправлено 300 виснажених курсантів 1-ї Української військової школи ім. Б.Хмельницького та козаків «Вільного козацтва», до яких приєдналися студенти і гімназисти. Українське військо налічувало приблизно 500 – 600 переважно юних вояків.

                                Фото.2.  Українське військо

 Вони прийняли на полі нерівний бій із 4-тисячною (за іншою версією – 6-тисячною) більшовицькою армією під проводом есера михайла муравйова, рішуче відстоюючи право українського народу жити у власній державі. Жорстокий бій тривав до вечора, було відбито кілька атак, бойові втрати складали до 300 убитих, поранених, полонених. Командир Аверкій Гончаренко віддав наказ відійти. Один підрозділ студентів  у сутінках втратив орієнтир  і вийшов на станцію Крути, уже захоплену червоноармійцями. 27 полонених юнаків було розстріляно. Наймолодшим було по 16 років. Вони — студенти, курсанти, школярі — виявилися у своєму патріотизмі вище за класові інтереси і, коли постала потреба, без вагань віддали молоде життя в ім’я волі свого народу.

Бій під Крутами відбувся в рамках першої російсько – української війни. Він був успішним для оборонців української державності – наказ командування було виконано, стрімкий наступ ворога було зупинено та здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії й мости. Плани ворога пішли шкереберть Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, розмоклою дорогою. Ця затримка ворога дала змогу уряду УНР підписати 9 лютого Берестейський договір з країнами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія). УНР визнали самостійною державою, а її армія здобула підтримку німецької та австро-угорської армій у боротьбі з більшовиками. Берестейський мирний договір врятував молоду українську державність.

В масштабах всесвітньої історії ця битва зовсім незначна. Вона не є зразком військового мистецтва. Десятки подібних були і до неї, і після.  Але це — символ нескореного духу нашої нації. Це — пересторога тим, хто і нині сподівається поставити націю на коліна.

Події далекого 1918 року — важливий урок для нас, сучасних українців. Це урок мужності й водночас, урок того, якими недалекоглядними ми можемо бути в своїх рішеннях, коли йдеться про життя молодих людей.

Німецький філософ Гегель стверджував, що історія повторюється двічі: або як фарс, або як трагедія. На жаль, його передбачення підтвердили події, які відбулися в Україні в 2004-2014 роках. Повторенням у наш час помилок, які здійснили майже сто років тому керівники УНР, неможливо не назвати роки правління Віктора Ющенка. Під час подій помаранчевого Майдану,  отримавши високу довіру  українського народу, він за короткий час забув усі свої зобов’язання перед ним. Фактично зрадив ідеалам Майдану. Своєю безвідповідальною політикою розчистив шлях до президентства двічі судимого злодія Віктора Януковича, прихвостня путіна, що в лютому 2014 року наказав розстріляти на Майдані та вулицях Києва мирних українських громадян, студентів, які постали проти прокремлівських зрадників.

Порівнюємо наших сьогоднішніх молодих захисників східних рубежів країни із Героями Крут:  багато із них  у розквіті життя — загинули, але перемогли. Тих 300 вояків, студентів з Крут, які протиставилися кількатисячній більшовицькій навалі. Вони, хоча усі полягли, але перемогли, тому що ми про них пам’ятаємо. 200 українських студентів протистояли двом тисячам «Беркуту» — постраждали, але перемогли. Жодна краплина крові не була пролита намарне! І ми це бачимо та відчуваємо. Це справжня духовна сила Українського Народу! 

Через 104 роки й 1 місяць після історичного бою під Крутами там знову залунали постріли та вибухи. Ішов ворог – той самий, споконвічний – російська орда. Знову рвалася на Київ.
Історію другого бою пишуть зараз. Проти росіян єдиним фронтом виступили ЗСУ й тероборона. Бійцям дуже допомогли місцеві жителі, чого, до речі, не було в 1918-му. Прозріли?

“Наше бойове завдання – взяти Київ… Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”, –  Михайло Муравйов, який командував більшовиками, сказав це на мітингу в Бахмачі у 1918 році. Те саме міг би повторити будь-який російський командир і у 2022-му.

Ситуація майже ідентична. Але з різницею у сотню років.

 Події – наче новий виток спіралі.

Із спогадів очевидців подій під Крутами в лютому 2022 року.

«У день вторгнення, 24 лютого зранку,  — згадує той день О.Бузун, — ми провели виконком Крутівської громади. О 12:00 усі наші старости вже були в ніжинському військкоматі й отримали зброю І одразу, хоч і в хаосі, але почали формувати місцеву тероборону. Прийшли близько 30 найактивніших чоловіків. Координував Микола Ворона з Крут. Я був у військкоматі й виконував військові розпорядження».

«У напрямку села Крути в перші дні повномасштабного вторгнення військових ЗСУ не було. З 25 лютого рух спротиву чинила наша тероборона, — окреслює ситуацію 37-річний Олександр Шевченко, полковник ЗСУ, заступник начальника управління ракетних військ і артилерії ОК “Північ”. –  Ішли колони ворожої 90-ї танкової дивізії центрального військового округу, 6-й танковий полк, командиром якого був полковник Захаров, він загинув пізніше під Броварами. Росіян було близько 3000 осіб. З нашого боку опір чинили до 400 осіб: ТРО, рух опору, місцеві жителі».

Коли генерал-майору Віктору Ніколюку, командувачу військ ОК “Північ”, доповіли про рух ворожої техніки в тому напрямку, він подзвонив голові місцевої громади. Той дав теробороні команду діяти.

       Фото.3.Олег Бузун (ліворуч) з побратимом-тероборонцем на блокпосту

«25 і 26 лютого дорогою, поруч з меморіалом пам’яті Героїв Крут, відкритому у 2006 році, сунули російські війська, – розповідає О. Бузун. – Понад 700 одиниць важкої техніки. Через кілька днів місцеві жінки вже почали розрізняти танки, БТРи, САУ. У колоні 500 одиниць танків Т-72 точно було. Тентовані КамАЗи з солдатами. Легковики, схожі на джипи. Бензовози, польові кухні. Їх навіть не рахували»…

Звернути на Крути російську армію спонукав підрив батуринського мосту через річку Сейм на їхньому шляху до Києва. Росіяни не мали можливості переправитися, а тому пішли в обхід, через Конотоп (Сумська область) у бік Бахмача й через залізницю, через Плиски, Хороше Озеро та Крути.

« І тут сказала своє слово наша тероборона, – гордо каже голова Крутівської громади і додає, –   тероборонці затримали просування російської колони на три дні. Біля залізничної станції Крути вони вирубали майже всю лісосмугу завдовжки 200 м і створили завал на дорозі».

Фото.4. Володимир Хілько, інспектор з питань благоустрою територій населених пунктів Крутівської Т.Г

«О третій дня почали валити, — описує 25 лютого Володимир Хілько, інспектор з питань доброустрою територій населених пунктів Крутівської ТГ.  –  Назбирали бензопил. Від села до лісопосадки – десь 1 км. Їхали хто велосипедами, хто машинами, хто мотоциклами. Нас з пів сотні було: і тероборонці, й просто місцеві жителі. Спилювали всі дерева, завалювали дорогу. Бензопили гули години дві точно. Три доби потім росіяни не могли там проїхати».

На четверту добу, 28 лютого, окупанти таки зібралися рушити розчищеною дорогою далі – на Ніжин. Селяни згадують, як о шостій ранку разом завелась і загуркотіла на все село їхня техніка. Але на виїзді з села колону “зустріли” перші залпи українських “Ураганів” – військові встигли зайняти й підготувати позиції за 15 км звідти, в Ніжині.

«Поки росіяни розбирали завали, українські військові виграли час, підготувалися, зайняли зручні позиції, – уточнює полковник Олександр Шевченко з ОК “Північ”. – А коли російські танки рушили в напрямку Києва, їх накривали наші “Урагани”».

 На тій ділянці працював перший дивізіон 27-ї реактивної бригади, що підпорядковується Сухопутним військам.

             Фото 5. Знищена ворожа техніка, що залишилася в селі. Фото Юлії Семенець

 «Гатили їх добре. У мене тоді кухвайка на пуговицях була, аж розщібнулася від вибухової хвилі, — сміється Хілько. — Танки їздили, як на шосе. Дорогу вибили повністю. Я жартую, що підготували її до великого будівництва. Асфальт і зрізати не треба, від нього нічого не лишилося».

Остаточно угрупування росіян, що наступало на цьому напрямку, розбили вже на Київщині.

“Під час ведення бойових дій у Броварському районі Київської області зазнала значних втрат в особовому складі й техніці батальйонно-тактична група (БТГр) 6-го танкового полку (Чебаркуль) 90-ї танкової дивізії Центрального військового округу, – дає офіційне зведення полковник О.Шевченко. – Зокрема ліквідовано командира полку полковника А.Захарова. В результаті значних втрат БТГр 6 разом з БТГр 239 були змушені відступити та перейти до оборони”.

Внаслідок вогневого ураження РСЗВ БМ-27 «Ураган» затримано рух колони окупанта. За словами голови Крутівської територіальної громади Олега Бузуна, російські війська втратили вбитими близько 200 осіб.

Фото.6. Табличка на знищеній техніці ворога. Фото Юлії Семенець

Бої, що тривали 28 лютого та 1 березня 2022 року, як і за 104 роки до того між селами Пам’ятне та Хороше Озеро в ході війни Росії проти України.

                Фото.7. Меморіал пам’яті Героїв Крут.

 Росіяни не знищили меморіал пам’яті Героїв Крут.

«Чи не даремною була жертовність під Крутами тоді, у 1918-му? – розмірковує Олег Бузун. – Особливо московська історіографія старалася применшити, “затушувати” ті події. Були сумніви. Але це не була поразка. Ні тоді, ні тепер. Це було протистояння сили волі й духу. Герої Крут боролися. І це зерно проросло. Зараз ми дали відсіч. Бо розуміємо, де ми, хто та на якій землі виросли».

 Нинішньому поколінню довелося відчути дихання подвигів у наш час. Саме зараз пишуться героїчні сторінки історії України, кожного її регіону. Тепер нам стає більш зрозумілим подвиг київських студентів. І подвиг сьогоднішніх воїнів, які ціною власного життя таки не віддають своєї землі. Вони відстоюють її, незалежно, чи це Схід, чи Захід, чи Південь, чи Північ — до останнього свого дихання.  Упродовж віків ми достатньо віддали молодого цвіту країни на вівтар жертовності. Мабуть, настав таки той час, коли ми повинні сказати всьому світу — ми сильна нація, ми вистоїмо. Адже сила наша — у нашій єдності, у нашій цілісності, у нашій рішучості та вірі. «Борітеся — поборете, вам Бог помагає!». Ми будемо боротися, і ми переможемо. Слава Україні! Героям Слава!

Зав. відділом Гудзій О.В.

        

Талант від Бога…

      Думка, що не полишає кожного, хто торкнувся таємниці творчості нашого земляка.  видатного митця, Заслуженого художника УкраїниВолодимира Сидорука.  Талант, який проявився ще у дитинстві, що живився сивою давниною рідного народу. його легендами і піснями,  корінився у вічних цінностях рідної землі та її історії,  уособлюється трепетними образами рідних краєвидів і колоритних персонажів, зворушливими деталями та монументальними горизонтами.

Творчість В. Сидорука припадає на 1937-1997 роки ХХст., охоплюючи більш як півстолітній період. Його ім`я не звучало в унісон з іменами провідних. як здавалось на той час, майстрів, з ним нечасто доводилося зустрічатися на шпальтах популярних друкованих видань. 

Ірпінські дуби: ескіз та картина 

А втім він прожив довге, до останніх днів насичене творчістю життя, залишивши по собі величезну мистецьку спадщину, яка ще чекає на вивчення і належну оцінку. А все починалося тут, у маленькому містечку Ржищеві, де народився майбутній художник 3 січня 1925 року у  селянській родині.

    Ще з дитинства малий Володя захоплювався малюванням. Ось як він про це згадує: «Скільки себе пам`ятаю, я малювавав. Олівці і папір були для мене найкращим подарунком і забавкою.Перемальовував із книжкових картинок могутніх богатирів, із ікон , що висіли в хаті, таємничі лики святих. Але більш за все подобалось малювати своє село – хати, лісових звірят. Тоді в наших лісах зайці і лисиці були не рідкість.

   Ще дитиною я в клуні влаштував собі справжню майстерню. Коли у хаті лягали спати, я крадькома біг туди, запалював гасову лампу, і радіючи, що ніхто не заважає, малював до глибокої ночі. Батько мене не сварили, але і не заохочували, думали, що мине це дитяче захоплення.

   На щастя, чи на жаль, не минулося.. Хлопець ріс допитливим і мрійливим: прогулянки біля річки Леглич він уявляв собі мандрами у диких джунглях, а широчезний Дніпро був для Володі безмежним морем, за яким існували незвідані світи. 

   Вечорами у своєму закутку він малював те, що найбільше вразило його уяву і запало в пам’ять. Якось на очі йому потрапила газета з портретамитогочасних вождів. Він старанно їх перемалював. А мудрий, навчений життям дід, без слів кинув їх у піч, нічого не пояснивши онукові. Тоді, в трагічні 30-і, вчорашні вожді часто ставали  «ворогами народу» і за такі малюнки світили Соловки.               У 14 років юнак вирішує круто змінити свою долю. 20 кілометрів пішки до Кагарлика, а потім на потяг – і в Київ. Мета – вчитися на художника.

     Відомо з його біографії, що ще в 13 років Володя зробив розпис на пілонах Ржищівської Свято- Троїцької церкви, зобразивши Святих Ольгу і Володимира. Ім’я молодого автора з часом забулося. І ось у 1995 році у будівельному технікумі Ржищева відбулась персональна виставка В.Ф. Сидорука з нагоди його 70- річчя. Серед запрошених гостей був і місцевий священник, який похвалився розписом  у храмі, що зробила якась дитина і що той розпис зберігається, шануючи  талант. Тут ювіляр і зізнався, що він і є тією дитиною. Відвідувачі виставки тут же поїхали до Свято-Троїцької церкви подивитися на ще один твір майстра. На жаль, він до цього часу не зберігся в зв’язку з капітальним ремонтом храму на поч. 2000-рр. Та все це буде потім…

Спочатку навчання у Республіканській художній школі у талановитих митців таких, як І. Хворостовський та Г. Киянченко,  ІІ Світова війна,лихоліття окупації у рідному Ржищеві, тяжкі і трагічні фронтові дороги війни, важке поранення.Потім робота в Івано-Франківському музично- драматичному театрі, повернення на Київщину, в Ірпінь – і сотні художніх полотен : пейзажі, натюрморти, портрети, картини на історичну тематику та  ін. Багато у майстра творівприсвячених Т. Г. Шевченку. Серед них одна , що виконана  ще у часи навчання в художній школі – «Хата баби Вівді. Ржищів»(1940 р.)                     .

Науковці Ржищівського археолого- краєзнавчого музею, провівши наукове дослідження, виявили, що існує два варіанти цієї картини . А сама вона має ось таку історію. Колись від старих людей почув Володя переказ про те( і це підтверджено документально), що у Ржищеві, на високих схилах Дніпра мріяв поселитись Шевченко.  І цю хату разом із невеликим  клаптиком землі хотів купитийого троюрідний брат Варфоломій у баби Вівді для Тараса, але купівля не відбулася.

На передньому плані зображено осяяну світлом хатину, яка від старості похилилась до землі. Майже зруйнована, вона залита сонцем; скошені двері, стара повітка, криниця, дерев’яний тинокбіля якого квітує груша. Це вказує на те, що загальний настрій картини не про руйнування і старість, а про тепло і затишок, про щирість господарів. Фото копія цієї картини прикрашає експозицію  краєзнавчої зали Ржищівськогоархеолого- краєзнавчого музею, а копія картини , що написана Володимиром Пасекою є у фондовій колекції музею.

  Хоча Володимир Сидорук значну частину свого життя провів в Ірпені, він часто бував у рідному місті. Тут неодноразово проходили його виставки, творчі зустрічі. Саме він разом із Любов’ю Гуловою  брав участь у створенні музеюобразотворчого мистецтва у Ржищеві. І який за його ініціативи було названо іменем І.-В. Задорожного «Задорожний найстарший наш колега. І народився у Ржищеві, і творив. Потрібно назвати музей в його честь, – так аргументував свою ідеюВолодимир Федорович», — згадує Любов Гулова, екс-директор музею Івана-Валентина Задорожного. На початку 2000-х у Ржищеві існував приватний музей В. Ф. Сидорука, в якому були представлені з  одні з найкращих полотен художника.

Сьогодні з нагоди 100- річчя з дня народження нашого виданого земляка, Заслуженого художника України Володимира  Федоровича Сидорука ми вшановуємо людину величезного таланту та його внесок в скарбницю українського малярського мистецтва. Його творами буде захоплюватися ще не одне покоління поціновувачів  таланту великого майстра.

Теплий вечір на Дніпрі

Фонтан в Маріїнському парку взимку

Соняхи після дощу

Бузок в Ботанічному саду

Цикл новорічно-різдвяних святкувань продовжує свято Маланки. яке відзначається 31 грудня за новоюліанським календарем, в переддень Нового року. Його також називають Щедрий вечір та Щедра кутя.

Свято Маланки має дуже давні вікові традиції, що походять ще з обрядів дохристиянських часів. Його пов’язують з богинею родючості Мокош, проте в християнській традиції у цей день відзначають преподобної Меланії, тож назва видозмінилася. За переказами, після викрадення Маланки злим Змієм її врятував Василь. Тому свято ще називають Василя та Маланки.

Воно символізує щедрість, багатство та благодать. Щедрий вечір святкується після закінчення Різдвяного посту , тому святковий стіл повен мати багато різноманітних страв, а особливо м’ясних, на відміну від пісного Святвечора перед Різдвом.

Свято має багато обрядових ігор, перевдягань і пісень.

Серед головних народних атрибутів свята: традиційні страви, кутя, щедрівки та водіння кози – міні сценки, що розігрують діти та молодь.

Старі люди згадують, що на Ржищівщині  починали щедрувати  після заходу сонця. Святково вбрані діти та молодь збиралися групами та обходили своїх сусідів та знайомих, щоб щедрівками прославити господарів і побажати їм здоров’я, достатку,  благодаті та урожаю в Новому  році.

Натомість господарі пригощали щедрувальників цукерками, горішками або давали гроші.

Щедрівки ніколи не співали вдень. Ними величали Свято Щедрого вечора, Місяця і зірок. На відміну від колядок, де прославляли Ісуса Христа, у щедрівках віншували пана- господаря і його родину і бажали йому усіляких гараздів.

Не обходилося  в цей день і без обряду «водіння кози».

 Це  театралізована вистава, яка містила таких персонажів: Козу, Маланку та Василя, Діда і Бабу, Лікаря,  циган та інших.  Супроводжувалася вона піснями та жартами.

Роль Маланки завжди виконував переодягнений хлопець. Йому яскраво підводили брови і рум’янили щоки. У руки давали веретено, віник чи ляльку. Згідно зі сценарієм, хлопець мав пародіювати жіночі заняття, роблячи все незграбно.

Іншого хлопця переодягали у Козу – зазвичай брали вивернутий кожух і одягали маску кози. У народі ще з часів язичництва ця тварина вважалася символом родючості землі і дуже шанувалася.

 «Де коза ходить, там жито родить, де не буває, там вилягає, де коза ногою, там жито копо. Де коза рогом, там жито стогом», –  співається в обрядовій пісні.

Козу водив Дід. Під час обряду він мав «убити» її палицею, а потім тужити за нею й намагатися оживити. Це йому вдається зробити завдяки  Лікарю та ритуальним діям – співу та пританцьовування, а також дарам, що мають піднести господарі.

Ідея цієї вистави – перемога життя над смертю. У давні часи для скотарів та землеробів це мало особливе значення в період зимового сонцестояння, коли ще було далеко до весни. У давнину таке переодягання виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом звичай перетворився на веселу розвагу молоді.

Зі святом Маланки пов’язано багато вірувань.

Зокрема, про те, що на нього, як і в новорічну ніч, тварини можуть говорити. У цей день господарі старалися пригостити худобу смачною їжею.

Також, на Щедрий вечір дівчата ворожили на долю. Напередодні, на свято Катерини, ставили у воду гілочку вишні й на Маланки спостерігали, чи вона розпуститься. Якщо так – дівчина скоро вийде заміж.

Господарі ворожили, щоб дізнатися, чи буде врожай наступного року. Найстарший чоловік у домі в передноворічну ніч клав на підвіконня пелюстки цибулі та сипав в них трохи солі. На ранок дивилися, чи сіль в пелюстці суха, чи мокра. Таким і буде травень – важливий місяць для всіх землеробів.

Наступного дня після Маланки святкування тривало, бо приходив Новий рік і святого Василя Великого .

Обряди на Маланки були заборонені в часи Радянського Союзу. За «маланкування» можна було отримати заслання на 10-15 років.

У 2023 році це свято  було внесене до списку нематеріальної спадщини України.

Цим народним звичаям  налічується вже сотні років,  вони міцно вплелися в українську культуру,  Щедру кутю ми святкуємо і зараз. Це свято віри у торжество світла над темрявою, добра над злом, щоб люди жили краще, щоб земля краще родила чим торік, щоб майбутні діти Роду жили щасливіше!