Всесвітній день туристичних журналістів – це особлива дата, коли ми звертаємо увагу на тих, хто відкриває для широкої аудиторії красу подорожей, знайомить із новими маршрутами та допомагає пізнавати культурну спадщину. Туристичні журналісти формують враження про країну, її унікальні місця, а також створюють інформаційний простір, де важливими стають навіть маленькі міста з великою історією.
Ржищівський археолого – краєзнавчий музей долучився до дослідження «Туристична індустрія Ржищева очима журналістів», яке засвідчило, що інтерес до нашого міста з боку медіа та туристичних видань зростає. Журналісти відзначають, що Ржищів приваблює насамперед своєю автентичністю, багатою археологічною та етнографічною спадщиною. Музей, розташований у реставрованій будівлі кінця XIX – початку XX століття, став справжнім культурним центром, де зберігаються унікальні артефакти та де постійно відбуваються тематичні виставки й науково-просвітницькі заходи. Саме він визначається серцем туристичного Ржищева.
Журналістка видання «Україна туристична» зазначила: «Я була вражена тим, наскільки глибоко у маленькому місті може бути представлена археологічна спадщина. Експонати музею дають змогу відчути живий зв’язок поколінь».
Блогер-мандрівник Олександр К. поділився: «Ржищів – це не лише музей, це атмосфера Дніпра, круч і відчуття автентичного Подніпров’я. Це місто, яке варто показувати світу».
А журналістка культурної рубрики одного з національних телеканалів сказала: «Мені здалося, що кожна екскурсія тут перетворюється на невелику театралізовану подорож у часі. Це робить музей цікавим навіть для тих, хто зазвичай далекий від історії». Важливою частиною розвитку туризму є партнерство з туристичними компаніями. Вони допомагають інтегрувати музей до популярних маршрутів, організовують екскурсії, тури вихідного дня, етнографічні подорожі та культурні заходи. Завдяки цьому Ржищів стає доступнішим для гостей з різних регіонів України, а журналісти отримують змогу описувати не лише експозиції, а й атмосферу міста, його природу, сучасні культурні ініціативи.
Ми щиро вдячні за співпрацю і для нас це створює унікальні можливості для розвитку Ржищева як туристичного центру. У результаті журналісти мають змогу ділитися новими враженнями зі своїми читачами, розповідати про культурну спадщину міста та відкривати Ржищів як важливу точку на туристичній мапі України.
Дослідження засвідчило, що місто сприймається як місце, куди хочеться повертатися, а музей — як культурне серце цього простору. Попереду багато нових спільних проєктів, адже тільки у партнерстві можна досягти справжнього розвитку туристичної індустрії.
23 серпня в Україні відзначається День Державного Прапора – одного із головних символів нашої країни. Він є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення. Із синьо-жовтим стягом українці проходили періоди труднощів, здобували незалежність та раділи перемогам.
Наш прапор не завжди мав такий вигляд. Його еволюція відображає багатовікові процеси розвитку України як держави, а українців – як нації, що відбулася.
Прапор як символ, а спочатку як засіб сигналізації, виник ще за античних часів. Спершу він використовувався в країнах Європи і поширився на українські землі в добу Середньовіччя. Найчастіше прапором вважався шматок тканини, прикріплений до списа, що мав вказувати на місце збору воїнів. Жодне військо без прапора не вирушало в похід і не вступало в бій.
Знамена спочатку возили разом із зброєю, перед боєм ставили на узвишші, щоб кожен ратник бачив їх. Літописи зберегли такі вирази: “наволочив стяги” – що означало прикріпити їх до держаків, і “поставити стяги”, що символізувало готовність війська до бою.
Деякі сучасні історики вважають, що традиція використовувати жовто-сині кольори існувала ще з язичницьких часів. Вона органічно вплелася у християнську релігію, і сьогодні в православних храмах Вогонь і Вода – найбільші святості, які виражаються через жовту і блакитну барви.
В добу Київської Русі прапори були здебільшого червоного кольору – найбільш зручного для передачі сигналу під час бою. Ці стяги були трикутно-клинової форми, на яких зображувалися князівські знаки. Відомо, що князь Володимир Великий мав власний знак (герб) – золотий тризуб на синьому фоні. Це могло слугувати концепцією майбутнього національного прапора, адже поєднання синього та жовтого кольорів в історії України ми зустрічаємо доволі часто.
Відомо, що в 13-му столітті золотий лев на синьому тлі прикрасив герб сина Данила Галицького – Лева (на його честь отримав свою назву Львів). Потім синьо-жовті кольори майнули в Грюнвальдській битві 1410 року, де поруч з литовцями і смоленцями у складі польської армії билися галичани. А вже в 15-16 століттях їх почали використовувати в гербах українських міст, особливо тих, хто отримав Магдебурзьке право.
Герб Данила Галицького
З різних письмових згадок видно, що в козацькому війську довго не було одного типу козацьких корогв, а панувала повна довільність, так само і щодо барв прапорів.
У роки національно-визвольної війни 1648–1657 рр. козацьке військо використовувало прапори різних кольорів. Очевидець штурму козаками м. Гомеля в 1651 р. писав: “О 8 годині рано при зміні варти побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білим обідком, потім показалася друга, червона корогва, а коло неї – три білі і дві чорні, і дві жовто-блакитні”.
Козацький прапор Війська Запорізького
З XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорозького часто стали виготовляти з блакитного полотнища, на яке жовтою фарбою наносилися зорі, хрести, зброя. Лицева сторона полкових і сотенних корогв була національною емблемою з зображенням козака у золотому чи жовтому щитовому полі на блакитному полотнищі, а зворотна – полковою чи сотенною емблемою відповідного кольору з встановленим зображенням.
Традицію використання козаками жовто-блакитних кольорів підтверджує і те, що ще напередодні Другої світової війни в Ермітажі зберігалися козацькі прапори з поєднанням цих кольорів. На одному з прапорів – архистратиг Михаїл, одягнутий в золоту кирею і блакитні штани. Ще на одному знамені “1774 року февраля 28 створеному коштом останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського: продовгуватий прямокутник блакитного кольору, на якому яскраві золоті герби”.
У березня 1848 року в Австрійській імперії вибухнула революція, так звана «Весна народів». Ці події стали поштовхом для українського національно-визвольного руху. У квітні того ж року в місті Львів було створено Головну Руську Раду, яка відновила використання герба Руського королівства (Галицько-Волинської держави) ХІІІ-XIV століття з зображенням золотого лева на синьому фоні. Національними прапорами вважалися синьо-жовті та жовто-сині біколори (вживалися обидва варіанти)
На початку ХХ століття, після падіння царату в Російській імперії та на тлі національно-визвольного руху, такий стяг поширився всією Україною. Під синьо- жовтими прапорами проходили багатотисячні мітинги. Під ними вирушали на фронт.
Протягом 1918-1920 р. в УНР (Українська Народна Республіка) національний прапор було двічі перевернуто. Спочатку це зробив Михайло Грушевський – голова Центральної Ради та перший президент України. Будучи істориком, він уважно вивчив весь матеріал стосовно прапорів, які існували на території України і прийшов до висновку, що в традиціях наших предків прапор повинен бути з блакитним фоном і золотим малюнком на ньому. Саме таким і був перший варіант державного прапора, запропонований Грушевським – блакитне полотнище з жовто-золотими зірками на ньому та велика буква У на такому ж полотні Кількість зірок мала відповідати числу українських земель, що об’єдналися в одну державу. Жоден із цих варіантів не був затверджений. Але коли мова зайшла про біколор, він наполіг саме на тому, щоб жовтий колір, відповідно до канонів геральдики, розташовувався вгорі, а синій – внизу.
Варіанти прапорів, запропоновані М. Грушевським
За гетьмана Скоропадського український прапор виглядав наступним чином: блакитна смуга вгорі, а жовта – внизу. Синьо-жовтим був стяг генерального штабу головного отамана Симона Петлюри, загони Махна так само використовували блакитно-жовті прапори.
Прапори Армії УНР
В радянській Україні синьо-жовті кольори прапора були замінені яскраво червоним кольором. Звичайно, більшості українців це не подобалося, адже окрім заборони національної символіки, репресіям, з боку центральної кремлівської влади, піддавалося все українське.
Довший час перебуваючи у підпілля, український прапор знову замайорів 14 березня 1990 року в містечку Стрий, а через дев’ять днів – над Тернопільською міською Радою, потім у Львові, Івано-Франківську та Житомирі, а через деякий час синьо-жовта хвиля патріотизму докотилася до столиці, де в липні 1990 року над Київрадою також було піднято наш легендарний прапор.
23 серпня 1991 року група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор у сесійну залу Верховної Ради .Якраз до цієї події і прив`язаний Указ Президента України Леоніда Кучми «Про День Державного Прапора України» № 987/2004. На сьогоднішній день, цей прапор, як реліквія, урочисто зберігається під склом в музеї ВРУ. 4 вересня 1991 року національний синьо-жовтий прапор замайорів над Верховною Радою України. 28 січня 1992 року Державний Прапор України затверджений Верховною Радою України
Нині, як і раніше, всі важливі події в житті України, відбуваються під синьо-жовтим стягом.
Під час повномасштабної війни його кольори набули особливого значення. З прапором українці чинять спротив окупації, воїни щоденно складають присягу на вірність Україні. З прапором проводжають бійців в останню путь. Сині та жовті барви можна побачити на найважливіших міжнародних майданчиках по всьому світу.
Синьо-жовтий стяг — це колір Перемоги, яку впевнено наближають наші славні Збройні Сили України і Перемога неодмінно буде за Україною! Ми всі віримо, що невдовзі наш прапор замайорить на всій території нашої вільної та незалежної держави, включно з Кримом та усіма населеними пунктами окупованих нині областей.
Слава Україні! Слава нашим Збройним Силам! З Днем Державного Прапора, дорогі українці !
Літо приходить спілими вишнями. А пік літа – це спілі кавуни, родичі огірка і гарбуза. Кавуни- це великі круглі або овальні плоди з соковитою, солодкою м’якоттю червоного, рожевого або жовтого кольору, вкриті товстою зеленою, смугастою або однотонною шкіркою. Вони є популярною літньою культурою, відомою своїм освіжаючим смаком і корисними властивостями.
Достеменні дані про впровадження цього свята невідомі. Проте загальновизнаним є факт, що Всесвітній день кавуна почали відзначати американці. У Сполучених Штатах без цієї ягоди не обходиться жодна літня вечірка та пікнік. Неймовірний солодкий смак, свіжа соковитість та низька калорійність зробили кавун найулюбленішим фруктом для більшості населення Землі. Тому не дивно, що він заслуговує на свій власний всесвітній день.
Вирощування кавунів як культурної рослини почали ще стародавні єгиптяни. Доказами популярності цієї рослини є насіння кавунів, знайдені в будівлях епохи 12-ї династії, що правила в Стародавньому Єгипті ще у 20 столітті до нашої ери. Кавуни клали до гробниць фараонів, оскільки вони символізували собою добробут та джерело продуктів харчування в загробному світі. До слова, насіння цієї ягоди було знайдено в усипальниці фараона Тутанхамона.
Згадується ця ягода і в поезії Вергілія, а це свідчить про те, що давні римляни також вирощували цю ягоду. У Римі полюбляли споживати кавун у свіжому та в засоленому вигляді, також римляни нерідко ласували кавуновим медом.
У 5 столітті кавун «перекочував» до Азії, де мешканці Китаю прозвали його «динею із Заходу».
До Європи кавуни проникли приблизно між XI та XIV століттями. Спочатку це були дорогі ласощі, доступні тільки знаті. Пізніше кавун став більш масовим і улюбленим продуктом.
Сьогодні кавуни вирощують по всьому світу — від Іспанії до Туреччини, від України до Ізраїлю. І хоча сорти, форми та смаки можуть відрізнятися, любов до цієї освіжаючої ягоди залишається незмінною у мільйонів людей.
В Україну, аж до другої половини 17 століття, кавуни завозилися з південних країн. Їх не споживали у сирому вигляді, а готували з них різні страви з прянощами.
Чомусь так склалося, що кавуни українці асоціюютьз Херсоном. Хоча не будемо сперечатися із херсонських просторів кавун найсмачніший.Але яружно – балочний рельєф ржищівської землі теж забезпечує кавунам комфортні умови для росту.
То чи ж був у Ржищеві баштан?
« У 50 –х роках ХХ століття у нашому колгоспі сіяли великі баштани» – згадує жителька с.Півці Катерина Булига. Вони тягнулися понад півецьким яром до с.Березівка(нині м.Ржищів вул.Б.Хмельницького), а потім по схилах горбів аж до с.Онацьки. Кавуни виростали великі, підставляли свої зелені в смужку боки до сонця і, здавалося, що от – от покотяться з горба. А молодь – у всі віки молодь, ходила на баштани , вибачайте за відвертість,красти кавуни. З собою брали ліхтарики і ножі, вдягалися в темний одяг. Хтось один присвічував ліхтариком, другий надрізав ягоди і дивилися чи червона м’якоть. Тож сторожі, щоб захистити урожай від хлопців і дівчат, не кричали, не лаялись, а гукали: « Не ріжте кавунів! Ідіть сюди! Тут велика купа, як гора, вибирайте які хочете! Беріть стільки донесете!».На початку 60 –х років баштанне господарство, на жаль, почало згортатися і в с. Березівка і в Півцях.Але як без кавунів? Протягом півстоліття поспіль їх вирощували на присадибних ділянках, на городах ржищівчани та жителі громади, як кажуть, для себе. І досі в пам’яті живуть горби Маківщини, вкриті зелено – смугастим «горохом» кавунів.
Нині на землі ржищівській вирощення кавунів знову набирає популярності, особливо серед орендаторів. Чи окупація частини Херсонської області вплинула, чи зміна клімату в бік підвищення літніх температур. А можливо, все ж таки, корисні властивості ( покращує роботу травної системи та знижує артеріальний тис). Але минулого літа, один із кавунових фермерів виростив та продавав на місцевому ринку дуже смачні та соковиті плоди і ржищівчани із задоволенням ласували місцевими кавунами. Адже, кавун, безсумнівно, незамінний в літню спеку, добре освіжає і має позитивний вплив на наше здоров’ я.
Хочемо вірити, що Україна ще дізнається і про «ржищівський баштан»
Смачного!Смакуйте кавуни! Смакуйте літо!
Завідувач відділом з основного виду діяльності Ольга Гудзій.
P.S.Пропонуємо до перегляду картини українських художників на “кавунну тему”
Без перебільшення і з гордістю можна констатувати, що про українську жінку в світі ходять легенди. Українки ставали королевами, впливали на політику великих держав, з’являлися на полотнах всесвітньо відомих художників і створювали всесвітньо відомі полотна власноруч. Вони робили наукові відкриття, виступали на світових сценах, засновували школи і писали книжки.
Серед них – княгиня Ольга – видатна історична постать, одна із золотих сторінок нашої багатовікової історії. Вона була дружиною князя Ігоря і матір’ю Святослава Хороброго. Ця мудра, сильна, харизматична жінка на цілих 17 років стала правителькою Київської Русі — однієї з наймогутніших держав того часу .Міць духу та лідерство Ольги не залишилися непоміченими Церквою, яка зарахувала її до лику святих і надала чин рівноапостольної( рівної апостолам)
11 липня за новоюліанським календарем Православна церква України вшановує пам’ять цієї святої.
Рівноапостольна княгиня Ольга
Походження Ольги залишається загадковим. Існує навіть версія, що вона була останньою з нащадків Аскольда, чия сім’я могла бути вивезена до Пскова . Деякі історики стверджують, що Ольга походила з боярського роду, а це вже само по собі означало її високе соціальне становище в давньоруському суспільстві. Бояри були частиною правлячої еліти, мали земельні володіння та відігравали ключову роль у політичному житті держави. Походження з такої сім’ї надало Ользі не тільки статус, але й доступ до освіти та управлінських навичок, які пізніше допомогли їй ефективно керувати Руссю.
.Після смерті чоловіка Ігоря, якого убили древляни у 945 році, Ольга стала регенткою Русі, взявши управління країною на себе в ім’я малолітнього сина Святослава. На той час її роль була визначальною для держави.
Одним із перших викликів для Ольги було забезпечення стабільності у Київській Русі. Княгиня повністю взяла на себе управління країною , розв’язуючи внутрішні конфлікти та зміцнюючи централізовану владу, що дало їй змогу втримати контроль над різними частинами держави.
Вона активно працювала над розвитком дипломатичних відносин із Візантійською імперією, а також використовувала дипломатію для укладення мирних угод із сусідніми племенами та державами. Це допомогло зменшити кількість військових конфліктів і зосередити зусилля на внутрішньому розвитку
Княгиня Ольга сприяла розвитку торгівлі між Руссю та іншими країнами, включно з Візантією та арабськими державами, що також сприяло культурному обміну та технологічному прогресу .
Однією з найважливіших реформ Ольги було введення регулярної системи збору податків. До її правління податкова система на Русі була нерегулярною та часто спричиняла конфлікти між різними регіонами і центральною владою.
Нею були внесені зміни до правової системи, встановлені межі кордону Київський Русі.
Але чому ж княгиню вважають святою?
У середині X століття Русь опинилась на перехресті впливів різних релігій та культур. З одного боку, язичництво було панівним віровченням серед місцевих слов’янських племен, з іншого — посилювався зовнішній християнський вплив з Візантії та інших християнських держав. Саме в цей час Ольга знaйoмиться з християнством і знаходить в цьому мудрість і заспокоєння. Її вважають покровителькою християнської віри – вона стала проповідувати християнське вчення на Русі, навернула у віру багатьох людей. Вибір Ольги на користь християнства відображав її бачення стратегічного напряму розвитку держави.
Хрещення Ольги відбулося під час поїздки до Константинополя, столиці Візантійської імперії, де вона зустрілася з імператором Костянтином VII. Цей візит не лише зміцнив дипломатичні зв’язки між двома державами, але й став відправною точкою для релігійного переходу правительки.
Згідно з історичними записами, Ольга прийняла хрещення за християнським обрядом і отримала християнське ім’я Єлена на честь святої рівноапостольної Єлени, матері імператора Костянтина Великого, що символічно підкреслювало її новий духовний шлях.
Після повернення до Києва княгиня активно зайнялася поширенням християнства серед своїх підданих. Вона заснувала церкви, підтримувала , стала заступницею нової віри перед традиційними язичницькими віруваннями,
Вона засновувала перші християнські церкви на території Києва та інших великих міст, Під її патронатом було збудовано кілька великих храмів, які слугували не лише релігійними, але й культурними центрами.
Також замовляла створення ікон та релігійних реліквій, що сприяло культурній інтеграції та підвищенню релігійної освіти серед населення
Зі зростанням християнського впливу, Ольга зрозуміла потребу підвищити рівень грамотності та освіченості населення. Вона ініціювала заснування перших шкіл при церквах, де учнів навчали читанню, письму та основ християнської доктрини.
Художник Володимир Сидорук
Ця княгиня стала першою святою православної церкви серед правлячої династії Київської Русі. Канонізація підтверджує образ Ольги як “рівноапостольної”, тобто рівної апостолам за своїми заслугами перед церквою.
Цю святу вшановують не тільки в православній церкві, але й у католицькій. Її фігура є своєрідним мостом між східними та західними християнськими традиціями, що підкреслює значимість цієї жінки в християнській історії Європи. У православній традиції вона вшановується як свята Ольга, а в католицькій — як свята Олена. Ікони з ії зображення є у кожному храмі. У Ржищівській Свято- Троїцькій церкві віряни також поклоняються рівноапостольній княгині Ользі. Ікону цієї святої на одному з пілонів зобразив наш земляк Володимир Сидорук – заслужений художник України, ще будучи 13- річним юнаком.
На жаль, вона не збереглась.
А на початку 2000 років образ цієї жінки відтворив відомий український живописець Іван Шишман – член Національної Спілки художників України , заслужений художник України, який з командою провідних майстрів пензля(всі члени Спілки художників ) здійснював розпис Ржищівського храму.
Художник Іван Шишман
Художник Іван Шишман
Це був один з найбільш знакових об’єктів художника, в якому протягом 2004 -2011 рр. виконано 1500 кв. м розписів у незвичайній і дуже давній техніці холодної енкаустики, тобто фарбами на основі бджолиного воску, що дає змогу зберегти цілісність зображеного на довгий час.
Ікона княгині Ольги знаходиться в центрі храму на лівому пілоні.
Ікона рівноапостольної княгині Ольги у Ржищівській Свято-Троїцькій церкві.2025р.
Рівноапостольна княгиня Ольга залишається унікальною постаттю в історії Русі: вона була першою і останньою жінкою, яка правила цією країною. До неї жінки не займали такої високої позиції в ієрархії влади, і після неї також: жодна жінка не керувала Україною і донині.
У свято рівноапостольної княгині Ольги християни зазвичай йдуть до церкви. Вони просять у святої сімейного щастя та гарного врожаю. У народі вважають, що Ольга опікується нужденними.
До ікон Святої Ольги моляться про втіху вдoви, а молоді дівчата просять вдалого заміжжя. Їй моляться, щоб уберегти себе і дітей від біди, а також про повернення чоловіка в сім’ю. Крім того, їй моляться про зміцнення новонавернених християн. А ще Свята Ольга вважається заступницею матерів, синів і вдів.
Тож помолимося в цей день рівноапостольній Ользі і попросимо заступництва для всіх наших воїнів, вдовам – втіхи у їхньому горі, матерям – дочекатись своїх синів живими з перемогою..
Також у цей день вітаємо всіх тих, хто носить ім’я цієї великої святої. Нехай вона завжди вас охороняє і оберігає.
На батьківському обійсті розмаїття цвіту. Така пора: буяють кущі і трави, насаджені іще мамою, цвіте запахущий жасмин, а по усьому двору – сині і рожеві ромашки, які так любив батько. І над усім цим різнобарв’ям рояться бджоли. Це не ті бджоли, які розводив і глядів, як малих дітей, батько. Він мав увесь бджолярський реманент, сітку, яку накидав на крислатого бриля, і з десяток, чи й більше, бджолиних сімей. Він з ними розмовляв, часто співав, і, коли бурштиновою річкою тік «молодий» мед, то це виглядало, як справжнє чаклунство. Коли наймолодший із дітей перекинув вулика і був жорстоко за це покараний самими бджолами, батько прорік – буде пасічником! Малий пасічником бути більше не хотів. Досить того, що ім’я мав незвичне – Радомир! Разом із сестрою Веселкою та Купавою він звик до здивованих запитань і поглядів.
Такі імена двом молодшим дітям дали батьки, коли після життєвих випробувань дійшли до вибору праслов’янського світогляду. Неоязичників, які прославляють Ярила, Рожаницю і інших праслов’янських богів, розуміли далеко не всі односельці (добре, що в селі вони були не одні такі «диваки». Була ще родина Бердників, таких же «ворогів» і «інакомислящих» дисидентів – «шестидесятників», виселених з рідного Києва «за сотий кілометр»). Тому для батька улюбленим місцем для роздумів були дніпровські кручі, а улюбленим заняттям, окрім бджіл, риболовля. Він любив усе справжнє, насичене, запашне і смачне. Тому трави косив рідко, а у дружини найчастіше замовляв улюблені налисники з сиром. Та не завжди їх вистачало, адже у сім’ї шестеро дітей, а роботи і стабільного заробітку практично не було. Куплена за найменші гроші стара хатина в Гребенях потребувала ремонтів та перебудови. Тому усе по господарству батько – інтелігент і інтелектуал, людина мистецтва – робив своїми руками. Велике моріжкове подвір’я, поки росли діти, теж нагадувало бджолиний вулик. А тепер на ньому господарює наймолодший. Але це уже наступна сторінка життєвої книги, яка пишеться родом, до останнього його представника.
А сьогодні мова про батька. Василь Степанович Литвин – кобзар, мудрець, великий українець, світла людина, лицар українського народного духу, заслужений артист України, вчитель, духовний наставник, творець Стрітівської кобзарської школи, член Історичного клубу «Холодний Яр».
Народився Василь Литвин 4 червня 1941 року на Миколаївщині. Це ще були теплі і щасливі мирні дні 41 –го! Народ мріяв про майбутнє і не думав про те, що світом уже почала свій смертоносний хід Друга Світова війна.
Родина Степана та Марії Литвинів теж була багатодітною, але із дванадцяти дітей вижили тільки четверо. Дружними і співучими в цій сім’ї були усі, але найближчим Василеві був брат Микола, з яким після восьмирічки подалися до Кролевця на ткацьку фабрику. Паралельно навчалися в вечірній школі і встигали ходити на гурток до Михайла Івановича Білошапки, який навчав гри на бандурі. 1961 року брати Литвини вступили до Київського музичного училища ім. Глієра по класу бандури .
Та життя у братів складалося по – різному. Згодом Микола Литвин перевівся до Тернопільського музучилища, а Василь Литвин 1964 року, не закінчивши ІІІ курсу, через складні матеріальні умови змушений був залишити навчання, став працювати у Чернігівській філармонії. Микола, після закінчення музучилища працював у Тернопільській філармонії, куди запросив і брата Василя.
Через націоналістичні погляди та репертуар братів Литвинів їх було звільнено з роботи. 1966 року Микола потрапив під слідство, а Василя мобілізували в армію, хоча за станом здоров’я він не міг служити. Ще в Києві Василь познайомився із студенткою університету ім. Т. Г. Шевченка Антоніною Гармаш. Згодом одружилися. Тоня написала листа самому міністру оборони Гречку, після чого Василя Степановича з армії демобілізували.
Але через заборону влади влаштуватись на роботу за фахом було неможливо. Лише після втручання митців – шестидесятників А.Горської, В.Стуса, В. Овсієнка був запрошений на роботу художнім керівником у будинку культури с. Іванків Бориспільського району Київської області.
1969 рік відкрив для України потужний талант Василя Литвина. На концерті «Співають кобзарі» (після масового знищення кобзарів 1934 р. — перший великий концерт) він повернув до життя історичну пісню «Ой, полети галко», присвячену П. Калнишевському. Після концерту був запрошений на роботу до оркестру українських народних інструментів. Згодом до нього приєднався Микола. В одному з перших концертів оркестру в Київській філармонії брати Литвини виконали пісню «Марш Богдана Хмельницького» (сл. С. Руданського, муз. М. Литвина), яка мала шалений успіх. Їх репертуар не сподобався радянській владі, бо мав націоналістичний характер. Василя знову звільняють з роботи і сім’я Литвинів змушена була переїхати до родичів у с. Гребені Київської області.
В цей період відкрився композиторський талант митця. Його поціновувачами були друзі-шестидесятники І. Дзюба, Г. Тютюнник, А.Горська,Н.Матвієнко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, О. Бердник , який згодом теж оселився в с. Гребенях. В тандемі з Бердником, вони створили десятки життєствердних націоналістичних пісень: «Ой ходив я степом, «Як затихнуть громи стоголосі», «Людей нема», «Хто ти, людино?»
1989 року Фонд культури скликав комітет по порятунку народної пісні, куди запросили й В. Литвина. Василь Степанович запропонував створити кобзарську школу. До цього проекту долучилися багато людей. Першим фундаментом до створення школи кобзарського мистецтва був концерт «Кобзарська дума» в Палаці «Україна» в 1989 році. Під час виступу В. Литвина на концерті з піснею « Народе мій…» (сл. І. Франка), коли прозвучав рядок: «Вірю в силу духа, і в день воскресний твойого повстання…», весь п’ятитисячний зал встав на ноги.
У серпні 1989 року була створена у с. Стрітівка Київської області єдина в світі школа кобзарського мистецтва.Василь Степанович разом з дружиною Антоніною стали одними з перших викладачів цього навчального закладу.
Щоб знайти талановитих дітей для кобзарської школи, Литвин їздив по всій Україні і напитував по селах, в яких сім’ях найкраще співають? Сам слухав той спів, переконував батьків віддати дітей на навчання. Школа була інтернатного типу, на державному забезпеченні, і щоб вона реально працювала, то багато людей приклало до цього своїх сил і свого впливу.
Василь Литвин – носій високої духом прадавньої української кобзарської традиції. Йому властиві драматичне перевтілення, експресія співу, інструментальна імпровізаційність. Всьому цьому він навчав і своїх учнів.
У доробку митця понад 100 авторських пісенних творів. З його участю знято кілька фільмів. Зіграв роль Кобзаря у к/ф «Дитячі роки Т. Шевченка» (кін. 1980-х рр.). Озвучив персонажів Левка, Вакули, виконав за кадром укр. пісню «Ой, гиля, гиля, гусоньки» у к/ф «Вечори на хуторі біля Диканьки.
Але роки визнання таланту Василя Литвина не заспокоїли його бунтарську душу. Подвійні стандарти, обман, видавання фікції за істину і відчуття другорядності українців на своїй рідній землі, прагнення молоді розмовляти російською, ледь вийшовши з автобуса у Києві на Подолі… Не про таке відродження України він мріяв. Томі і сидів часто на дніпрових кручах, вдивляючись в безмежні задніпровські простори, тому і шукав істину в Рідновірстві, що ставить собі за мету відновити і підтримати прадавні вірування слов’ян.
Помер Василь Степанович Литвин 7 квітня2017 року в Києві.Похований в селі Гребені.
На запитання, хто із дітей Василя Литвина успадкував його пісенний талант, відповідають, що усі потрошку. Але я слухала у свій час виступ одного із його онуків – Данка. Запитала в бабусі Антоніни , чи заспіває він сам якусь із пісень діда, і почула у відповідь: – а то вже як захоче! Значить, є характер і волелюбство, а в погляді – бунтарство і незалежність. Після кобзарської школи хлопець вступив до Київського національного університету культури і мистецтв, але війна змінила тисячі життів українських хлопців. Данко на фронті, змінив кобзу на автомат і захищає те, чому вклонявся і служив усе життя його дід – рідну, незалежну, вільну Україну, в якій навіки буде незламною і мова, і пісня, і національний дух!
Ментальне здоров’я – це ресурс, який допомагає людині жити, адаптуватися та відновлюватися. В умовах війни турбота про нього стала такою ж важливою, як фізична безпека. Україна крок за кроком будує систему підтримки ментального здоров’я, інтегруючи її в усі сфери життя. Надважливою складовою цього процесу є формування та поширення нової культури, в якій піклування про власний стан стає щоденною звичкою.
Це також про усвідомлення, що ментальне здоров’я – спільна відповідальність різних секторів: медицини, соціальної сфери, економіки, освіти, безпеки, культури.
Програма “Ти як?” містить чимсало корисних ресурсів, що доступні на сайті, як от “Сенсотека.Ти як?”
1. Коли важко рухатись, просто йди! Крок за кроком. У кожному кроці — сила, що рухає вперед.
2. Той, хто не може витримати наше світло, стрибає по нашій тіні. Не звертай уваги на тих, хто бачить лише твою тінь. Бережи світло!
3. Близькість стає більшою там, де ми її цінуємо. Як відчувають свою цінність ті, хто з тобою поруч?
4. З чесності із собою може починатись розуміння інших. Що сьогодні дозволиш побачити в собі?
5. Мудрість — це вибір любові та розуміння там, де інші обирають злість та знецінення. Саме сьогодні — час для твоєї мудрості.
6. Усе приходить вчасно. Нам важливо робити кроки до бажаного та дочекатись. Сьогодні зроби те, що залежить від тебе.
7. У тобі — океан сил, мудрості та доброти. Дозволь собі відчути свою глибину.
8. Замість слів «я не зможу, я не знаю», скажи: «Я ще не знаю, я ще не намагався / не намагалася». Це дасть сили і простір, щоб рухатись. Почни саме сьогодні.
9. Не дозволяй іншим вирішувати, який / яка ти і на що ти здатен / здатна. Сила — в тобі.
10. Мрії дають нам шанс побачити майбутнє. Про що ти мрієш?
11. Коли ми стаємо для себе друзями, світ стає до нас більш дружнім. Що ти можеш зробити для себе, як для друга чи подруги?
12. Якщо не зрозуміло — запитай! Це відкриває простір для ясності та заощаджує сили.
13. Квіти розквітають вчасно — тоді, коли настає для цього час. І ти розкриєшся так само.
14. Ніхто не може забрати того, що в нас усередині. Твої скарби сили — з тобою. Які скарби ти в собі цінуєш?
15. Хто ти для себе зараз — друг чи критик? Нехай твій внутрішній голос буде до тебе дружнім.
16. Кожна буря чи ураган неодмінно закінчується. Ти зможеш їх витримати, залишаючись собою. Ти впораєшся!
17. Коли навколо все змінюється, цінності стають віссю, за яку можна триматись. За яку цінність тримаєшся ти?
18. Ти — особлива унікальна мелодія, якої до тебе не було та не буде у світі. Звучи голосно!
19. Іноді наймудріше рішення — дозволити собі почати спочатку. Не тримайся за те, що змушує применшуватися. Обирай себе!
20. Радість — сила, яка зміцнює. Що додасть тобі радості?
21. Твоє життя — це власний унікальний витвір. Не порівнюй себе з іншими. Твори своє!
22. Помилки часто сприймають, як перешкоди, але насправді вони — сходинки. Продовжуй йти!
23. Твоя усмішка для когось стане добрим знаком. Усміхнись!
24. Можливість відпочити допомагає зростати нашій силі. Зроби паузу!
25. Поруч з тобою світ стає теплішим. Прояви своє тепло!
26. Навіть у найменших діях та справах є зерня великого. Відзначай найменшу дію чи внесок.
27. Справжня близькість — дозволити собі та іншому бути собою. Будь близьким до себе!
28. Іноді те, що ми вважаємо своєю слабкістю, є нашою найбільшою силою. Ти бачиш свою силу?
29. Коли ми порівнюємо себе з іншими, ми перестаємо бачити себе і свої справжні цілі. Рівняйся на себе та свої мрії!
30. Обіймай так, наче весь світ пригортаєш до серця. Інакше, навіщо тоді обійми?
31. Емоції — це спеції до нашого життя. Вони додають смаку. Але не переборщи з ними!
32. Відпочинок — не нагорода, а наше право. Скористайся ним!
33. Коли дорога невідома, достатньо зробити перший крок, аби пройти її. Крокуй до своєї сили!
34. Щирість та відкритість — дари, яких гідні не всі. Бережи свої дари!
35. Уяви, що кожного разу, коли ти попри все дозволяєш собі відчувати, народжується нова квітка. Ти вирощуєш сади та твориш всесвіти. Відчувай!
36. Коли ми падаємо, наші переконання дають нам сили піднятись. У тебе завжди є ці сили!
37. Можна бути недосконалими, але цінними. Ти — цінність!
38. Нас визначають не наші помилки, а те, що ми робимо після того, як помилились. Що робиш ти?
39. Без пауз неможлива музика. Без зупинок неможливий шлях. Роби паузи, щоб звучати!
40. У тому, що здається простим, приховані досвід та глибина. Цінуй тих, хто робить складне простим.
41. Коли не знаєш, куди йти, що є твоїм внутрішнім компасом? Який він показує напрямок?
42. У всіх наших емоцій є сила стати буревієм. Прислухайся до них, поки вони ще мов слабкий вітер.
43. Тільки наповнена людина має змогу поділитися. Дай собі наповнитись!
44. Відчувати — це дозволити собі бути життєвим.
45. Мудрість більше слухає, ніж говорить. Слухай, плекаючи мудрість.
46. Кожна емоція хоче бути дозволеною та почутою. Ти чуєш?
47. Кожен дощ у нашому житті дає щось нове й обов’язково закінчиться. Твій — також.
48. Серце та мудрість знають те, до чого розум ще міг не дорости. Що зараз каже твоє серце?
49. Щоб знайти відповідь, потрібно зупинитись. Можливо, саме зараз.
50. Коли не знаєш, з чого розпочати, зроби вдих та видих. Все важливе починається з них.
51. Помилка — часто найцінніший дарунок. Вона дає шанс на зміни. Дозволь собі помилятись.
52. Дай собі шанс звільнитися — відпусти те, що більше не твоє!
53. Усмішка собі — це визнання того, що ми заслуговуємо на любов і підтримку, навіть якщо сьогоднішній день не ідеальний. Усміхнись собі саме зараз.
54. Ті, хто нам кажуть «ні», роблять нам послугу. Ми дізнаємося скільки в нас насправді сил. Ти можеш більше, ніж думаєш.
55. Коли ми порівнюємо себе з кимось, наздоганяємо когось, ми біжимо від себе. Повернися до себе!
56. Наші цілі та дії спираються на наші цінності. На яку цінність ти спираєшся саме зараз?
57. Помилка — це не крапка. Вона дає можливість відкрити новий поворот у сюжеті твоєї історії. Ти — автор. Пиши!
58. Наші внутрішні бурі не визначають всієї погоди. Буря обов’язково стихне. Ти знов побачиш сонце!
59. Любов — це не тільки почуття, а й вибір. Що ти робиш, аби зберегти свою любов?
60. Твоя турбота про себе навчає турботі й інших. Чому ти вчитимеш сьогодні?
61. Любов — це коли ми дозволяємо іншій людині бачити себе справжнім або справжньою без страху осудження. Любов до себе — коли ми в таких самих стосунках із собою. Спробуй сьогодні себе не осуджувати.
62. Ми не знаємо, до чого нас приведе життя. Твоя історія пишеться саме зараз.
63. Коли ти робиш вдих та видих — світ дихає разом з тобою. Вдих… Видих…
64. Турбота про себе сьогодні — це піклування про своє завтра. Що зробиш для себе сьогодні?
65. Проявити любов до себе — це відмовитись від того, що виснажує. Це не просто, але ти впораєшся.
66. Недосконалість — це частина твоєї унікальності. Ти — унікальний! Ти — унікальна!
67. Наша вразливість відкриває шлях до більш глибокого зв’язку з іншими. Сила — у справжності!
68. Спостереження за своїм диханням — це розмова із собою. Вдих… Видих…
69. Ніхто не побачить твою глибину, якщо ти її ховаєш навіть від себе. Ти глибше і сильніше, ніж здається.
70. Відчувати — означає бути в контакті з тим, що насправді важливо. Ти — важливий! Ти — важлива!
71. Твій погляд на себе важливіший за будь-чий. Подивись на себе, як друг або подруга.
72. Відчуй, де закінчуються твої можливості й починається прийняття. Тобі вистачить мудрості це розрізнити.
73. У дитинстві ми любили себе любов’ю дорослих, які були поруч. Хтось любив нас до того, як ми дізналися, що таке любов. Тепер твоєї любові вистачить!
74. Коли не видно дороги, цінності допомагають побачити, куди йти! Які цінності тебе ведуть саме зараз?
75. Бути вірним іншим — це частина вірності собі.
76. Навіть коли втома дуже сильна, відпочинь, але не здавайся.
77. Коли ти віриш, що тебе можуть любити, і приймаєш цю любов, то твоя любов до інших зростає. Будь більшим!
78. Помилка, що осмислена чи виправлена, не є помилкою.
79. Краща версія себе — це і є ти.
80. Коли ми обіймаємо свій біль, у нас з’являються сили обійняти інших. Обіймаю тебе!
81. Ми не знаємо, де в кожної людини точка старту і яким буде фініш. Не порівнюй свій шлях з іншими. Ти — особливий! Ти — особлива!
82. Якщо ти можеш пригадати тих, хто радує тебе, — це вже багатство.
83. Ми крокуємо, відштовхуючись від землі чи підлоги. Ми вирішуємо, спираючись на цінності. Крокуй впевнено!
84. Якщо ти зараз не віриш у себе, можеш спертися на тих, хто в тебе вірить. Вони точно є!
85. Любити — це мати силу змінювати без бажання, щоб хтось змінився. У тебе є ця сила!
86. Уміння у звичному побачити нове те незвичне — це прояв геніальності. Дивись на світ очима своєї геніальності!
88. Той, кому зараз легко, колись доклав великих зусиль. Легкість приходить з часом.
89. У кожному є велич. Відчуй свою!
90. Який голос звучить всередині тебе? Голос підтримки чи критика? Почуй те, що дає тобі сили.
91. Коли ти не робиш за інших те, що вони можуть та мають робити самі, вони починають відчувати свою силу. Ти — теж.
92. Подивись на себе очима того, хто тебе любить. Бачиш красу?
93. Щоб не відбувалося сьогодні, завтра буде новий день. Продовжуй йти!
94. У той момент, коли ми хочемо бути схожими на інших, хтось мріє бути схожим на нас.
95. Коли внутрішню пустоту заповнюєш чимось зовнішнім, вона більшає. Що для тебе важливо саме зараз?
96. Ніколи не знаєш, як і через кого повернеться доброта, яку ти проявляєш. Сій добро! Плекай добро! Нехай його стає більше!
97. Очі, засліплені люттю, перестають бачити. Не піддавайся їй, аби бачити ясно.
98. Часто нас дратують ті, хто нагадує нам про нашу недосконалість. Бачиш, у чому ви схожі?
99. Коли ти замінюєш слова «за що це мені» на «що я можу з цим зробити», ти повертаєш собі силу. Силу діяти!
100. Довіра допомагає бачити найкраще в інших. Не з усіма це можливо, але подивись, скільки навколо краси!
101. Дихати — це дозволити собі брати та віддавати. Вдих… Видих…
102. Як обіймаєш ти — пригортаєш до ребер чи до самого серця?
Всеукраїнська програма ментального здоров’я «Ти як?», ініційована Оленою Зеленською, має на меті допомогти українцям знайти джерело сили. Джерело внутрішнє, в собі, на рівні усвідомлення й визнання власного психічного стану та хоча б приблизної оцінки ступеня його кризовості. Піклування про ментальне здоров’я має стати звичною відповідальністю кожного. Також необхідно створити систему сервісів і послуг, які зможуть різними засобами та дієвими механізмами підтримати людину, коли вона не справляється самостійно.
Розробку та впровадження Всеукраїнської програми ментального здоров’я координує МОЗ України. Всесвітня організація охорони здоров’я – експертний партнер, виконавчий партнер – громадська організація «Безбар’єрність».
Майданчиком для розробки та ухвалення рішень є Міжвідомча координаційна рада при Кабінеті Міністрів України. Комунікаційна кампанія реалізується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).
Тоді розповідайте про нього колегам та відвідувачам ваших молодіжних центрів. Ви також можете поділитися посиланням на сайт посібника на ваших Facebook- та Instagram-сторінках.
9 травня Україна разом із ЄС відзначає на державному рівні День Європи. В цей день ми згадуємо про історію європейської інтеграції,та як народи,які колись ворогували, зуміли об’днатися заради спільного майбутнього.Це свято було визнанано Радою Європи у 1964 році. В Україні День Європи почали відзначати з 2003 року. Враховуючи події Євромайдану та підписання Україною Угоди про Асоціацію з ЄС у 2014 році, це свято набуло не просто символічного значення. У червні 2022 року Україна одержала кандидатський статус ЄС. Нині ключовим питанням є питання вступу України до європейської спільноти. Адже українці довели власною боротьбою проти російського агресора свою європейську ідентичність. Ми є частиною родини європейських держав зі спільними цінностями і прагненнями.
Європу вважають культурною столицею світу. Найбільш яскраво це виражено у музеях, які популяризують ту чи іншу країну.
Вони є важливим засобом культурного обміну, збагачення культур, розвитку взаєморозуміння, співробітництва й миру між народами.
В рамках відзначення Дня Європи в Україні в Ржищівському археолого- краєзнавчому музеї було створено проєкт «Найвідоміші музеї Європи», де ми познайомимо своїх читачів із найбільш значимими європейськими музеями. Сьогоднішня розповідь про деякі із них.
Лувр
Франція, Париж
Найпопулярніший музей світу, який щоденно приймає до 25-30 тисяч відвідувачів. Архітектурний ансамбль Лувру сформувався в XVI-XVII століттях, коли палац служив резиденцією французьких королів. Після переїзду двору в Версаль тут розмістилася Королівська Академія живопису і скульптури, а після Французької революції 1789-1799 років комплекс перетворився на публічний музей. В наш час колекція Лувра нараховує понад 400 тисяч експонатів, з яких виставляються близько 35 тисяч. Центральне місце в експозиції музею займає Мона Ліза – безцінна картина Леонардо да Вінчі, яка зберігається за куленепробивним склом.
Версальський палац
Франція, Версаль
Палацово-парковий комплекс в передмісті Парижа, який став символом блиску, розкоші і бездоганного смаку. Версальський палац зведений в XVII столітті Людовиком XIII і виконував функцію головної королівської резиденції до Французької революції 1789-1799 років, після якої тут був відкритий публічний музей. Грандіозна будівля в стилі класицизму складається з 3500 кімнат, серед яких всесвітньо відомі Дзеркальний зал, Великі та Малі королівські покої, Зал Битв і Королівська опера. Навколо розкинувся не менш величний парк площею 8 квадратних кілометрів. Багато європейських монархів брали Версаль за зразок для будівництва власних резиденцій.
Історико- археологічний музей Великої Британії
Історико-археологічний музей Великої Британії. Великобританія. Лондон
Головний історико-археологічний музей Великої Британії і один з найбільших музеїв світу. Він був заснований в XVIII столітті і займає 94 галереї, загальна протяжність яких становить 4 кілометри. В основу закладу увійшли колекції трьох відомих людей – графа Роберта Харлі, лікаря Хенсен Слоуна і антиквара Роберта Коттона. Від останнього музей отримав величезну колекцію книг, яка стала основою для створення Британської бібліотеки. Саме тут, а не в Каїрі, знаходиться найбільша колекція давньоєгипетських експонатів. Шість котів офіційно числяться в штаті Британського музею на посаді щуроловів.
Національний музей Прадо
Національний музей Прадо.Іспанія, Мадрид
Найбільший музей Іспанії, експозиція якого може скласти конкуренцію паризькому Лувру. Створенням музею ми зобов’язані королю Карлу V. У XVI столітті він захопився колекціонуванням живопису, а його нащадки продовжили справу і поповнювали збори новими предметами мистецтва. У XIX столітті монарша родина вирішила виставляти колекцію для загального огляду, для чого замовили будівництво музейного комплексу. Експозиція Прадо нараховує майже 20 тисяч експонатів, серед яких роботи Ель Греко, Рафаеля, Ботічеллі, Тиціана, Рубенса, Босха. Тут можна побачити копію Мони Лізи Леонардо да Вінчі, зроблену його учнем.
Музей д’Орсе
Музей д’Орсе .Франція. Париж
Національний музей мистецтв, розташований на березі Сени, в будівлі колишнього вокзалу і прилеглого до нього готелю. За задумом, колекції д’Орсе охоплюють період від 1848 до 1914 року, стаючи хронологічним продовженням колекцій Лувру, на базі яких виник музей. Мистецькі твори створені після 1915 року демонструє Центр Жоржа Помпіду. Головна гордість закладу – розкішне зібрання робіт імпресіоністів та постімпресіоністів, серед яких шедеври Ван Гога, Моне, Ренуара. Живопис – не єдине, чим можна насолоджуватися в музеї: експозиції скульптур і декоративно-ужиткового мистецтва тут не менш видатні.
Археологічний парк Помпеї
Археологічний парк Помпеї.Італія
Археологічний парк Помпеї.Італія
Майже всі знайомі з сумною історією цього величного античного міста, яке зникло за один день внаслідок виверження вулкана Везувія. Помпеї були розкопані в XVIII-XX століттях і перетворені на музей під відкритим небом площею 67 гектарів. Тонни вулканічного попелу чудово зберегли залишки старовинних будівель і, навіть, їх жителів. Тут можна побачити справжнє місто часів Римської імперії у всій своїй повноті – від храмів і театрів до громадських туалетів і публічних будинків. Територією археологічного комплексу можна пересуватися не тільки пішки, а й взяти в оренду велосипед.
Державний музей або Рейксмузей
Рейксмузей. Нідерланди. Амстердам
Це один із найвідоміших музеїв Голландської столиці. Відмінною рисою Рейксмузею від решти — є витвори Йогана Вермеера та Рембрандта, а не лише його зовнішня ошатність. Державний музей Нідерландів змушений був змінити своє місце розташування чи не одразу після свого відкриття, проте впродовж років він лише збільшував свої території. Сьогодні він виглядає майже так само велично, як і на початку свого існування, у 1800-ті роки.
Національний музей Археології в Афінах
Національний музей АрхеологіїГреція . Афіни
Національний Археологічний Музей Афін – це найбільший музей на території Греції, де розміщується найбільша колекція найцінніших артефактів давньогрецької культури, що налічує понад 20 000 різних об’єктів, колекції кераміки і скульптур музею вважаються одними з найбагатших у світі. Своє ім’я музей отримав у 1881 р. від грецького прем’єр-міністра Чарілаоса Трікопіса. Всі вони відносяться до ранніх форм цивілізації, виявлених на території Греції, і, звичайно ж, до самої античної епохи. Музей розташований в районі Ексархія в центрі Афін між вулицею Епірус, Боболінас і Тосітсас, а вхід знаходиться на Патіссіон-Авеню поруч з історичним будинком Політехнікуму Афін. Перший національний археологічний музей в Греції був заснований грецьким прем’єр-міністром Іоаннісом Каподістріасом на острові Егіна ще в 1829 р. З тих пір археологічна колекція змінила декілька виставкових майданчиків. Будівництво даного музею тривало з 1866 по 1889 рр.. Будівля була виконана в неокласичному стилі і інтер’єр прекрасно поєднується з характером експонованих предметів мистецтва.
Музей Ватикану
Ватикан
Музей Ватикану – комплекс найбільших музеїв, які об’єднують найцінніші музейні колекції та унікальні папські палаци міста-держави Ватикан. Він містить 22 окремі колекції, в межах від етруського і єгипетського мистецтва до карт і сучасного релігійного мистецтва. Навіть якщо Ви не релігійні, то все одно будете вражені чистою красою і пишністю купола Мікеланджело і спіральних колон Берніні. У Ватикані, а саме в тій частині, яка доступна для всіх туристів, є дві головні визначні пам’ятки: Собор Святого Павла і Музей Ватикану. Колекція мистецтва Ватикану була заснована в 1769 році. Музей Ватикану включає в себе 1400 залів і 50 000 експонатів. Один з найвідоміших – Сікстинська капела, справжня перлина Музею Ватикану. У музеї також знаходиться зал з картами Італії, зал російського іконопису, Фрески Рафаеля, зали сучасного сакрального мистецтва, зал з колекцією православних ікон і багато іншого.
Королівський замок у Варшаві
Королівський замок у Варшаві.Польща
Королівський замок у Варшаві (Zamek Królewski w Warszawie) – найвідоміша визначна пам’ятка польської столиці, яка декілька століть була резиденцію правителів Речі Посполитої, а сьогодні тут знаходиться один з найцікавіших музеїв Варшави, в якому відтворено інтер’єри королівської резиденції і зібрана велика колекція польських витворів мистецтва. Замок знаходиться у Старому місті польської столиці, своїм головним фасадом він виходить на Замкову площу, а парковим фасадом – на Віслу. Він є одним з найпопулярніших музеїв Польщі, в якому можна побачити картини видатних живописців, старовинні меблі, нумізматичну колекцію, великі збори східних килимів і європейських гобеленів. Основні експозиції розташовані в залах замку, красивий декор яких заслуговує не меншої уваги, ніж самі колекції..
Національний музей Тараса Шевченка у Києві
Національний музей Тараса Шевченка. . Україна, Київ
Одним з найвідоміших музеїв України є Національний музей Тараса Шевченка у Києві. Він презентує творчий доробок та матеріали про життєвий і творчий шлях великого українського митця, генія і пророка – Тараса Григоровича Шевченка, .
У виставкових залах музею можна побачити оригінали картин, які принесли славу Великому Кобзарю. Тут зберігаються особисті речі митця та архівні матеріали. Також представлено рідкісні фотографії поета, прижиттєві видання з дарчими написами та твори його сучасників
Сам музей розташований у старовинній будівлі на бульварі Тараса Шевченка, що належала відомим меценатам та колекціонерам творів образотворчого мистецтва — родині Терещенків. Цукровий магнат та меценат Микола Терещенко придбав будівлю в 1875 році та провів перебудову у стилі Ренесанс, завдяки чому вона стала прекрасним палацом та окрасою Києва. Після ІІ Світової війни будівлю вибрали для розміщення музею Тараса Шевченка, який відкрили в тому ж будинку, де він колись перебував. Державний музей Т. Г. Шевченка було відкрито 24 квітня 1949 року, а в 2001 році він отримав статус національного. Це незабутнє місце, де можна дізнатися більше про життя та творчість одного з найвизначніших поетів та художників України.
Музеї будь-якої країни завжди були важливими просторами, де бережуть об’єкти культурної спадщини .Вони допомагають зберегти артефакти, мистецтво, документи та інші об’єкти, що ілюструють історію та культуру різних народів та єпох. Це важливо не лише для майбутніх поколінь, але й для збереження ідентичності сучасного суспільства.
До відзначення 20 – ї річниці відкриття експозиції музею презентуємо тематичну збірку інтерв`ю.
Спогади Щенявської Ольги
На кінець 2002 року виникла ідея у міського керівництва провести фестиваль «Ржищівський вінок». В команді міського голови зібралися потужні генератори ідей. Життя завирувало. На основі матеріалів, знайдених археологами під час розкопок на землях Ржищева, в березні 2003 року було відкрито міський археологічний музей як відділення Київського обласного археологічного музею. Для організації робіт по укомплектації та створенні першої експозиції музею, було запрошено ржищівчанку, наукового співробітника Державного національного музею ім. Т.Г.Шевченка м. Канева Сергійчук Ларису Володимирівну. З нею я була знайома з 1988 року, неодноразово слухала її цікаві розповіді про Т.Г.Шевченка на Тарасовій горі. Ми були запалені ідеями, які об’єднали всіх небайдужих людей. Організаційні питання різних напрямків щодо музею по завданню тодішнього голови міста Спичака Миколи Антоновича вирішувала безпосередньо я, Щенявська Ольга Григорівна. Роботу по створенню наукової бази музею, опис археологічних знахідок,здійснювали Сергійчук Л.В., Пасека Наталія Іванівна, Литвин Сергій. Коштів бракувало. Міський голова Микола Антонович відшукував спонсорів, меценатів, залучав місцевих підприємців. Меблі для музею збирали б/у з міської ради, з бібліотеки, закладів освіти, з мого кабінету – вазони. Допомагали друзі, знайомі. Закрутилася така собі толока. Головне – було велике бажання створити гідний науковий археологічний осередок в нашому місті. Під музей орендували кілька кімнат і окремий вхід у дитячому садочку « Сонечко». Після ремонту дві кімнати були відведені під музейні зали. На вікна поставлені грати. Кілька вітрин заповнені артефактами та їх фрагментами. На великих дерев’яних кубах – трипільські реставровані горщики, наша гордість. Влітку 2003 року Ржищівський музей відкрив двері і радо зустрів перших відвідувачів.
Зародилася ще одна ідея – до 110 – ї річниці відкриття Трипільської культури в центрі м. Ржищів спорудити пам’ятник цій древній культурі та закласти сквер. Відкриття єдиного пам’ятника Трипільській культурі в світі відбулося 30 жовтня 2003 року. Автор – скульптор Анатолій Гайдамака. Виконавці: Олена Рязанцева та Юрій Фомін.
У 2004 році при фінансовій підтримці меценатів М.Т.Волошина та Ніни Павлівни Білоконь у Ржищеві проходив Міжнародний симпозіум скульпторів. Вони повинні були створити скульптури, присвячені Трипільській культурі. Роботи майстрів М.Горлового, В.Шолудька, М.Сівака, О.Альошкіна, М.Білика були встановили у сквері, а скульптура «Трипільська богиня» П. Карама ( Ліван) біля приватного музею «Українського мистецтва» Михайла Волошина.
За сприяння археологів М.Ю.Відейка та С.М.Рижова проходило поповнення музейної колекції трипільськими артефактами.
Відкриття експозиції. 8.04.2005Відкриття експозиції. 8.04.2005
Виникла негайна потреба в оновленні і розширенні експозиції. Кропітка робота тривала два роки. Троє жінок, троє наукових співробітників музею Сергійчук Лариса Володимирівна, Пасека Наталія Іванівна і Гудзій Ольга Василівна своїми науковими знаннями, своїми вмілими руками створили другу експозицію Ржищівського археологічного музею, яка була відкрита 18 квітня 2005 року. На відкритті експозиції були присутні народний депутат України багатьох скликань І.Заєць, співробітники Інституту Археології НАНУ М.Ю.Відейко, Н.В.Шиянова, Н.В.Блажевич; О.В.Трачук – голова товариства «Коло – Ра», Народний скульптор В.І.Зноба, директор Київського обласного археологічного музею М.І.Городиський та ін.; гості, представники громадськості м. Ржищева.
З цією експозицією Ржищівського археологічного музею ознайомилося тисячі гостей міста, містяни, студенти, учні шкіл, десятки іноземних туристів. У 2009 році експозиція була демонтована у зв’язку з переїздом в інше приміщення.
Спогади Гудзій Ольги Василівни
В Ржищівський археологічний музей я прийшла працювати 12 січня 2004 року на посаду наукового співробітника. Лариса Володимирівна Сергійчук – завідувачка музеєм сказала: « Вчи давню історію, вивчай трипільську культуру». По Трипіллю такого різноманіття матеріалу як сьогодні не було. Інформація черпалася із наукових рубрик газет та єдиної книги М.Ю.Відейка «Трипільська енциклопедія». Наталія Іванівна Пасека працювала зберігачем фондів. Вона вчила мене граматиці керамічних черепків, тобто розпізнавати їх , визначати до якої археологічної культури належать, до якого історичного часу.
Створення постійної експозиції вимагало наукових знань, зокрема з археології. Тож ми з Ларисою Володимирівною стали регулярно відвідувати архів Інституту Археології НАН України, опрацьовувати звіти вчених – археологів, які проводили розкопки у Ржищівському районі і у місті Ржищеві зокрема. Сергійчук Л.В. і Пасека Н.І. працювали над складанням тематико – експозиційного плану нової музейної експозиції, а я, Гудзій О.В., писала екскурсію по ній.
Коли привезли в музей вітрини , почалася технічна сторона створення експозиції. Ми в трьох почали їх збирати, користуючись схемами і «фігурними» викрутками. Нам це вдавалося. Відносно легко збиралися маленькі вітрини. А великі!.. Тут без курйозних випадків не обійшлося…
Формується нова експозиція. Сергійук Л.В., Пасека Н.І., Гудзій О.В.
Далі слідувало вирізання поличок із ДЕСП спеціальними пилками – ножовками. Було з Наталею Іванівною «наріжемся» так, що руки боліли – ні підняти, ні заснути вночі. Жартували, підтримуючи себе: «Біцепси качаємо!».
Пасека Н.І. і Гудзій О.В. працюють у фондах
Потім полиці вітрин, задні стінки обклеювали і оббивали мішковиною. Найцікавішою була магія підбору потрібного кольору фарби – морської хвилі. Цією справою керувала Наталія Іванівна. У відрі колотилася принесена з дому зелена і синя, доливалася сіра і біла. Контроль проводила Лариса Володимирівна. Я випробовувала колір фарби щіткою на мішковині. Колотили довго і добилися свого – кольору морської хвилі. Всі пофарбовані стенди, полиці сушили просто на подвір’ї. Забивали гвіздки, вкучували болти, пришивати , прикріплювати музейні предмети на поличках чи просто на стендах. Руки у нас грубішали, втрачали жіночу ніжність. За манікюр прийшлося забути.
Мозковим і науковим центром створення експозиції (підбором артефактів, схем, фото, ілюстрацій) була Сергійчук Л.В. А вже технічне і художнє оформлення лежало на плечах Гудзій О.В. і Пасеки Н.І. Хочу зазначити, що під час роботи безпосередньо над експозицією, працювали разом втрьох. Коли виникали якісь спірні питання, нові ідеї, ми завжди дослухалися до аргументів один одного. Адже робили одну справу. В експозицію ставили не тільки готові артефакти, а й створювали самі. Підбирали керамічні фрагменти, «займалися мозаїкою». Якщо знаходили профіль посудини, склеювали. А вже через день – два фрагмент трипільського горщика чи миски з красивим орнаментом або наліпом красувався на поличці чи на стенді вітрини. Працювали з любов’ю.
Урочисте відкриття експозиції, створеної руками трьох жінок, науковців нашого музею, відбулося 18 квітня 2005 року. На презентації були присутні гості із Київської обласної ради, Департаменту культури області, науковці з Інституту археології НАНУ, мер м. Ржищева Спичак М.А., керівники ржищівських закладів та установ та ін. За роки існування з 2005 року по 2009 р.р. тисячі відвідувачів з нашої місцевості, міст і сіл України, ближнього зарубіжжя, Польщі, Австралії, США та ін. ознайомилися з експозицією Ржищівського археологічног музею. В книзі відгуків залишили теплі слова і найкращі побажання.
Гудзій О.В.
Спогади Пасеки Володимира Івановича – завідувача відділом культури Ржищівської міської ради
Початком створення музею стало, відновлення історичної справедливості щодо міста Ржищів та Ржищівської громади, несправедливо віднесених як неперспективних районів Київської області. Колись один із самих найбільших районв Київщини, у зв’язку з відсутністю залізниці, став неперспективним. Маючи доволі різноманітну промисловість і заклади освіти, та пам’ять про те, що колись це було містечко з 12 – ти тисячним населенням, давало надію на відновлення міста. Як працівники культури, ми стали проводити масові заходи а вулиці, наслідком яких стало створення «Співочого поля», завдячуючи тодішньому голові селищної ради Ярошкевичу Володимиру Матвійовичу. Можна сказати, з нього багато що почалось: це створення міста обласного підпорядкування та надії на перспективу розвитку громади. Щоб краще засвітитись, ми стали проводити ще більше масових заходів таких як День молоді, День міста, День Незалежності. А особливо людям сподобалось свято Івана Купайла, яке дало поштовх на створення фестивалю « Ржищівський вінок». До нас поїхали зацікавлені люди, почали шукати творчих особистостей, які народилися у Ржищеві. Як наслідок меценатом міста Михайлом Трохимовичем Волошиним були створені музеї творчості Володимира Сидорука та Олексія Горбенка. Самою значущою подією стало відкриття Археологічного музею. На той час археологами проводилися розкопки трипільського поселення в урочищі Ріпниця на південно – східній околиці Ржищева. Вчені вже мали певні артефакти і напрацювання, а також ідею щодо створення музею в місті. За щасливої нагоди в Ржищів переїхала на проживання науковий співробітник Канівського музею ім. Т.Г.Шевченка Лариса Володимирівна Сергійчук , яка тут народилася, була патріотом свого міста. Вона згодилася очолити музей, допомогти у створенні. Завдяки наполегливості і фанатичному підходу до справи Лариси Володимирівни та її команди науковців ( Пасека Н.І. – зберігач фондів, Гудзій О.В. – науковий співробітник) було створено археологічний музей і його нову експозицію, яка була відкрита 18 квітня 2005 року. Сергійчук Л.В. мріяла розширити музей. Паралельно проводили збір краєзнавчих матеріалів. У Ржищеві в середині ХХ ст. проживала чисельна єврейська громада. Вона шукала зв’язки з людьми, які проживали тут. Я ,по можливості, допомагав в роботі по створенню музею.
Моя робота в КОАМ Ржищівське відділення розпочалася з толоки – підготовки приміщення для музею, яке надали в дитсадочку «Сонечко» (це дві зали, коридор і підсобні приміщення.)
Сергійчук Лариса Володимирівна – корінна ржищівчанка, яка повернулася до рідного дому, після 30 – ти річної роботи в Канівському державному музеї Тараса Шевченка. Їй адміністрація міста Ржищева, зокрема голова міста Спичак Микола Антонови, запропонували взятися за створення археологічного, в подальшому археолого – краєзнавчого музею в місті і посаду завідувачки. Це був 2003 рік.
З 2001 року в Ржищеві (ур. Ріпниця) поводилися розкопки поселення трипільської та черняхівської культури ІА НАНУ, де було знайдено багато артефактів.
В травні 2003року Сергійчук Лариса Володимирівна запропонувала мені посаду зберігача фондів. Ми з нею за місяць повинні були приготувати приміщення для прийому артефактів з розкопок і створити міні експозицію, бо в липні 2003 року в нашому місті Ржищеві відбувався І фольклорно – етнографічний та археологічний фестиваль «Ржищівський вінок», присвячений 110 – річниці з дня відкриття Трипільської культури, і створення міського музею, який був відділенням Київського обласного археологічного музею.
І так місяць толоки: звільнення приміщення від витяжних метало – конструкцій, вигрібання будівельного сміття, заготовка глини, піску, цегли ( це все перевозив на мотоциклі мій чоловік Пасека В.І.). Напитали будівельника, щоб переставив двері і замурував місце від старих. Далі штукатурка, побілка. Фарбували все всі разом, щоб швидше закінчити ремонт кімнат.
У 20 – х числах червня 2003 року мене зарахували на посаду зберігача фондів.
Трачук Олексій Васильович – голова товариства «Коло – Ра», яке сприяло та організовувало проведення археологічних розкопок, здав нам у музей 14 ящиків фрагментів кераміки з розкопок і 7 планшетів (90х50) з прикріпленими фрагментами трипільського посуду, які зробили студенти Ржищівського індустріально – педагогічного технікуму, що приймали участь в розкопках. Черняхівський горщик (піфос)для зберігання зерна ІУ ст. н.е. (який реставрував Юрій Соміков), трипільський глечик біконічної форми з антропоморфним малюнком ІУ тис. до н.е. і дві миски реставрувала Ганна Василівна Шиянова. Макет відновленого трипільського житла і велику кам’яну зернотерку
Городиський Микола Ілліч – директор обласного археологічного музею с. Трипілля ( наш Ржищівський музей був відділенням) виділив нам 5 маленьких вітрин, в яких ми розмістили реставрований посуд, фото дослідників – археологів ур. Іван – гора та ур. Ріпниця. З міцного картону зробили 7 підставок у вигляді куба різних розмірів. На них розмістили етнографію, на підвіконнику лежали 2 шматки давньої домотканної тканини ( в музей віддала моя перша вчителька, яка зберегла ще бабусине). На підлозі стояв черняхівський піфос.
Багато гостей фестивалю відвідали наш музей, зокрема науковці ІА НАНУ: Відейко М.Ю., Рижов С.М., Шиянова Г.В. ,Трачук О.В., Смолякова Л.І. та ін. Відфестивалили і прийнялися за документацію: завела головну книгу музейного обліку і багато допоміжних, денумерувались, описувались і записувались всі предмети, які вже були прийняті в музей. Сергійчук Л.В. повезла мене в музей Історії України в м. Київ, щоб перейняти досвід правильного ведення картотеки і паспортизації кожного музейного предмету.
В січні 2004 року до нас працювати науковим співробітником прийшла Гудзій Ольга Василівна. Вона писала екскурсії по трьох розділах нової майбутньої експозиції: «Трипільська культура», «Черняхівська культура», «Київська Русь».
Щоб підготувати науковий фундамент нової експозиції музею, Сергійчук Л.В., яка вже мала свої плани і бачення щодо нової експозиції, як досвідчений музейник збирала історичні документи, наприклад, карти України Г.де Боплана, на якій зображено Ржищівський замок О.К.Воронича.
Лариса Володимирівна разом з Гудзій Ольгою Василівною їздили у відрядження в Київ у архіви, налагоджували зв’язки безпосередньо з вченими – археологами Н.В.Блажевич, П.П.Толочком які на початку 80 – х років ХХ ст. досліджували городище Іван у Ржищеві. Записували їх спогади. Влітку 2004 року безпосередньо працювали на розкопках в ур. Ріпниця, спілкувалися з дослідниками Рижовим С.М. та Магомедовим Б.В.
За відносно короткий строк було зібрано і опрацьовано значний обсяг наукового матеріалу.
Під час створення нової музейної експозиції ми, три жінки паралельно зі своїми музейними професіями, були і різноробочими – закуповували і приносили руками фарбу, металеві прути для грат на вікна і двері. ДВП і ДСП для виготовлення щитів і полиць під майбутню експозицію ми різали самі пилкою, обклеювали мішковиною або моїми старими лляними шторами, які я принесла з дому. Потім ми фарбували ці оббиті і обклеєні щити і сушили надворі. Вітер наносив сухі лусочки з берези на мокрі щити.. Образливо було до сліз, коли акуратно старалися їх відшкребти від уже висохлої поверхні.
Поки все висихало, ми ходили до людей збирати краєзнавчі експонати: вишиті рушники, сорочки, старі хустки, історичні світлини та ін. Учитель Кириченко І.О. подарував музею зі своєї столярної майстерні ще дідівські рубанки, фуганки і багато іншого.
Оформлення кожного стенду чи вітрини проходило під керівництвом Сергійчук Л.В. Спочатку ми втрьох відбирали потрібні фрагменти посуду і інші артефакти, а далі в хід ішли гвіздки, молотки, саморізи, викрутки, шило, капронові нитки, якими кріпили все на щиті. Ну тут «гімнастика» була і для рук, ніг, спини,( потрібно було сидіти і під щитом, нагнутися над щитом, щоб закріпити предмети).
Наша праця була не даремною. Нова експозиція , яка була відкрита 18 квітня 2005 року, вразила своєю досконалістю не тільки пересічних відвідувачів, а й професійних музейних знавців.
Спогади Миколи Спичака
Місто Ржищів, як і багато інших міст та містечок України, славиться своїми людьми, своєю культурною спадщиною та багатющою історією. І цьому є сила силенна доказів: ще з далеких доісторичних часів на місці Ржищева були трипільські поселення. Багато вчених-археологів, які вивчали Трипілля, зацікавилися і ржищівськими локаціями, однією з яких є наша Ріпниця, де і почалися розкопи трипільських поселень у 2000 –них роках.
Український археолог первісності, палеолітознавець, кандидат історичних наук, доцент Сергій Миколайович Рижов, реставратор археологічних знахідок із кераміки, скла та кістки Ганна Василівна Шиянова, український науковець, археолог, дослідник трипільської культури, доктор історичних наук Михайло Юрійович Відейко, Олексій Васильович Трачук – це люди, завдяки запалу, ентузіазму, зусиллям яких світ дізнався про трипільські скарби ржищівщини: знайдені унікальні речі, історичні артефакти, місця поселення трипільців, їх посуд, предмети побуту, знаряддя праці.
З початком робіт на розкопах виникла проблема фінансування і дякуючи небайдужим людям, трудовим колективам, одним з яких є колектив Ржищівського індустріально-педагогічного технікуму, директором якого на той час був Віктор Олексійович Матвієнко та заступником Андрій Юрійович Перегонцев, було організоване проживання та харчування археологів, волонтерів, які безпосередньо займалися розкопами. Особлива подяка і іншим меценатам – Ніні Павлівні Білокінь та Михайлу Трохимовичу Волошину.
Після розголосу про ржищівське поселення трипільців на місце розкопів поїхали науковці, туристи, вчені, зокрема місто відвідав і український історик, професор, академік НАН України Петро Петрович Толочко.
Побачивши зацікавленість науковців, туристів та містян до питання вивчення Трипільської культури виникла ідея створення міського археологічного музею. Постало питання відведення приміщення та залучення спеціалістів музейної справи. На посаду директора я запросив нашу землячку, ржищівчанку, наукову співробітницю Канівського національного музею Тараса Шевченка Ларису Володимирівну Сергійчук. Лариса Володимирівна сформувала колектив працівників – фанатів, етнузіастів своєї справи, серед яких були Ольга Гудзій, Наталія Пасека.
18 квітня 2005 року відбулося відкриття Ржищівського археологічного музею у приміщенні колишнього дитячого садочка «Сонечко». На відкриття музею були запрошені люди, причетні до археологічних розкопок та почесні гості, серед яких народний депутат України Іван Заєць.
Згодом, музей був перенесений у приміщення колишнього банку «Україна», де знаходиться і нині.
Зважаючи на брак коштів у місцевому бюджеті було прийняте рішення про передачу музею на баланс Київської обласної ради. І це рішення було правильне – оскільки сьогодні ми маємо прекрасний музей Комунальний заклад Київської обласної ради «Ржищівський археолого-краєзнавчий музей» – осередок культури міста, де вирує справжнє життя, дякуючи його очільниці Людмилі Карпенко та прекрасному колективу музейників.
Відкриття музею – це один з перших найяскравіших кроків до розвитку туризму у Ржищеві. Далі був Парк Трипільської культури, але то вже інша історія…
Передсвятковий тиждень в музеї насичений різноманітними активностями, серед яких майстер – клас “Великодня свічка”, “Пасхальний пряник”. Діти долучились до акції “Великодній кошик для ЗСУ” та стали учасниками етнообрядів.
Вербна неділя — одне з важливих християнських свят, яке святкують напередодні Великодня. Йогодата визначається за місячним календарем: Великдень припадає на першу неділю після першого повного Місяця, що настає після весняного рівнодення.
У 2025 році Вербна неділя випадає на 13 квітня за календарем, тобто рівно за тиждень до Великодня, яке святкується 20 квітня.
Це свято, що відзначається з великою урочистістю, має важливе значення у православній традиції.
Засноване воно на євангельській історії про вхід Ісуса Христа в Єрусалим. В день Песаху люди зустрічали його, викладаючи шлях пальмовими гілками і вигукуючи “Осанна!”. Це символізувало прихід Месії, який був сприйнятий не як завойовник, а як смиренний цар Люди сподівалися, що Ісус звільнить їх від рабства Римської імперії і не розуміли, що Христос може дарувати їм небесне, а не земне, спасіння.
Від пальмових гілок і пішла назва цього свята на заході, а в православній традиції головним атрибутом стала верба, а сам день назвали Вербною неділею.
З цим святом в Україні пов`язані давні традиції та обряди.
Один із головних — це освячення вербових гілочок у церквах. Вважається, що ця рослина має особливу силу, оскільки вона першою розпускається навесні й символізує пробудження життя, а освячена вербаприносить благословення в дім, оберігаючи родинувід хвороб і негараздів. Ці гілочки зберігаються вдома протягом року, часто ставляться біля ікон або за образами.
Після освячення люди легенько торкаються ними один до одного, промовляючи побажання здоров’я, сили і багатства: “Не я б’ю – верба б’є! За тиждень – Великдень! Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!”
Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
Свяченій вербі приписується і магічна сила. Нею вперше навесні виганяють скот на пасовисько, — «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Також викидають гілля свяченої верби надвір під час граду — «щоб град зупинився».
Вербна неділя — це ще й частина Великого посту. тому існують на цей день певні заборони. Не слід цього дня:
-сваритися і лаятися — цей день має бути мирним і спокійним;
-працювати фізично — особливо в селі, де зазвичай уникали важкої праці, як прання, шиття чи прибирання, роботі в полі чи саду;
-вживати м’ясо, молоко, яйця — оскільки триває великий піст, їжа має бути пісною;
-стригти волосся — в народі вірили, що це можевідібрати здоров’я і удачу;
-відмовляти у допомозі – вважається, що відмова в добрій справі цього дня може обернутися проти вас у майбутньому.
-веселитися надмірно — хоча це радісний день, але гучних святкувань не влаштовують, бо ще триваєпіст.
На Ржищівщині існувало багато народних прикмет, пов`язаних з цим святом. Зокрема, спостерігаючи за погодою на Вербну неділю, передбачали , яким буде літо та врожай цього року : – сонячна безвітряна погода в цей день віщує тепле літо;
– якщо на Вербну неділю йде дощ, то весь урожай має бути гарним;
– холодний день свідчить про затяжну весну та прохолодне літо ;
– якщо дме сильний вітер, то варто очікувати мінливої погоди влітку;
– мороз на Вербну неділю означає, що буде гарний урожай ярових;
– якщо верба розпустилася рано, то рік буде врожайним;
Також старі люди говорили, що на Вербному тижні не можна садити і сіяти городину, бо буде «ликовата»і гірка або виросте велика як верба і не дасть урожаю.
Вербна неділя — це важливе свято, яке сповнене традицій, що пов’язують людей з природою, духовністю та їх корінням. Це час для очищення, внутрішнього відродження і підготовки до Великодня.
Журналістка видання «Україна туристична» зазначила: «Я була вражена тим, наскільки глибоко у маленькому місті може бути представлена археологічна спадщина. Експонати музею дають змогу відчути живий зв’язок поколінь».
Блогер-мандрівник Олександр К. поділився: «Ржищів – це не лише музей, це атмосфера Дніпра, круч і відчуття автентичного Подніпров’я. Це місто, яке варто показувати світу».
А журналістка культурної рубрики одного з національних телеканалів сказала: «Мені здалося, що кожна екскурсія тут перетворюється на невелику театралізовану подорож у часі. Це робить музей цікавим навіть для тих, хто зазвичай далекий від історії». Важливою частиною розвитку туризму є партнерство з туристичними компаніями. Вони допомагають інтегрувати музей до популярних маршрутів, організовують екскурсії, тури вихідного дня, етнографічні подорожі та культурні заходи. Завдяки цьому Ржищів стає доступнішим для гостей з різних регіонів України, а журналісти отримують змогу описувати не лише експозиції, а й атмосферу міста, його природу, сучасні культурні ініціативи. 
