Для Ржищівщини найголовнішим був і залишається  Різдвяний цикл свят (від Святвечора до Водохреща), пов’язаний із відродженням нового сонця. У ньому найбільше обрядодій, якими намагалися забезпечити здоров’я, щастя, достаток.

 На Різдво традиційним у нас є обряд колядування. Колядування — давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок) з метою сповіщення про добру новину –  сповіщали про народження світу, а у християнських колядках – про народження  Ісуса Христа, а також  величаннями та побажаннями господарю і його родині щастя, добра та злагоди. Цей обряд  обов’язково поєднувався з відповідними обрядовими та ігровими діями, танцями, музикою, жартами тощо, які разом й надавали святу поетично-величальної піднесеності, справляли на учасників обрядових дій незабутнє емоційне враження.

На Ржищівщині колядують всі: діти, дорослі парубки та дівчата, колядують і старші люди — найчастіше  на церкву. Хоча  колядування є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований, а нині став традиційним.

 У нашому  місті, за давньою традицією, першими колядують діти після появи на небі яскравої зірки, зазвичай по закінченню Святої вечері 24 грудня. Після них колядують окремо ватаги хлопців і дівчат. Юнь одягалися в найкращий святковий одяг. Особливими красунями виглядали незаміжні дівчата, вбрані у вінки, спеціально приготовлені. У коси вплітали яскраві стрічки. Витягали особливі кохужи, багаті сорочки. Кожна дівчина мала такі сорочки, які вишивалися перед тим на вечорницях. Прикрашалися намистами — коралями, дукачами.

 Колядувати хлопці і дівчата ходили вже із зіркою, із дзвіночками. Зірка – традиційний атрибут різдвяного обряду колядування, пов’язаний з народженням Ісуса Христа, адже чудесне народження провістила саме «Вифлеємська зірка».

Виготовлення зірки було почесною роботою. Чоловіка, який виготовляв Різдвяні Зірки, в народі називали звіздарем.

Із спогадів поважних чоловіків  ржищівчан.

Як правило, Різдвяну Зірку виготовляли заздалегіть із звичайного решета, до якого прилагоджували «роги» (8,  12 ) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок могли бути прикріплені картинки на релігійні сюжети. Всередину зірки вставляли свічку, утворюючи ліхтар. Інколи Зірка могла обертатися навколо своєї осі. Якщо корпус обертався навколо свічки, то обклеєна різнокольоровим папером зірка відповідно по-різному світилася.

 Гуртувалися колядники за територіальним принципом — окремими вулицями або кутками.  Кожна ватага вибирала собі головного – Березу (людину, яка добре знала колядки), латкового (який збирав сало й ковбаси), скарбника, хлібоношу, міхоношу (людину веселої вдачі, витівника), звіздаря (найгарнішого та найсправнішого у гурті хлопця, носив зорю),  танцюристів, дзвонарів, скрипалів і т.д.  В тематиці віншувальних колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви — мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо. Коляда тривала цілу ніч, поки не обходили кожен будинок у поселенні.

У деяких селах Ржищівської громади колядують на перший день Різдвяних свят 25 грудня після віншувальних церковних дзвонів. Порядок колядування залишається сталим –  першими колядують діти.

Вертеп ( театральне дійство, в основу якого покладено євангельське оповідання про народження Ісуса Христа), у різдвяних обрядодіях на Ржищівщині став поширеним з кінця ХХ ст.

У Святвечір дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, поминали душі померлих.

Найпопулярніші колядки.

Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна світлом засіяла.

Де Христос родився, з Діви воплотився,
Як чоловік пеленами убого оповився.

Пастушки з ягнятком перед тим дитятком
На колінця припадають, Царя-Бога вихваляють.

– Ой ти, Царю, Царю, небесний Владарю,
Даруй літа щасливії цього дому господарю.

Даруй господарю, даруй господині,
Даруй літа щасливії нашій славній Україні.

Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Застеляйте столи, та все килимами, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Бо прийдуть до тебе три празники в гості, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
А той перший празник – Різдво Христове, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
А той другий празник – Святого Василя, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
А той третій празник – Святе Водохреща, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Колядки виконують тільки на Різдво, бо в них прославляють народження Христа.  

Найбільш поширені дитячі віншівки

Я – маленький хлопчик,
Сів собі на стовпчик,
В сопілочку граю,
Діток забавляю.

А ви, люди, чуйте,
Коляду готуйте.
Яблучка, горішки –
Це мої потішки.

Бігла теличка та з березничка
Та до діда в двір.
А ти, діду, дай пиріг.
А ти, бабо, глянь на поличку.
Дай паляничку.
Паляничка впала,
Дайте кусок сала.

***
Колядин-дин,
Я у батька один.
Винесіть мені пиріжок
Та положіть у мішок.
З руками, з ногами,
Щоб бігав за нами.

Коляда, коляда,
Дай, дядьку, пирога!
Як не даси пирога,
Візьму вола за рога,
Та виведу на моріг,
Та виломлю правий ріг.
У ріг буду трубити,
Волом буду робити,
Хвостом буду поганять
Та на гречку орать.
Добривечір!

З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну змінилося наше життя, змінився наш світ, змінилися і наші колядки. Все більше співає молодь Ржищівщини ось такі колядки:

“Зірка яскрава в небі тривожному”

Зірка яскрава в небі тривожному
Вість українцю показує кожному:
Мерехтить кажучи:
“Діва на сіні вже оповила Божу дитину”.

Зірці різдвяній в цім боці планети
Зовсім байдужі ворожі ракети.
Хоче наш ворог свято забрати,
Та зоря сяє ясно й завзято.

Зірка освячує Схід благодаттю
І підлягає в окопи солдатів,
Знає, як хочуть в це свято додому,
Знає, що мають кутю вони й втому.

Поки не згасла у темряві ночі,
Раптом солдат піднімає вверх очі,
Видно прохання у сильних очах:
“До перемоги світи, зірко, шлях”.

Мирного і спокійного Різдва, мої любі земляки!

                                                                       

Зав.віддлом Гудзій О.В.

Згідно з Указом Президента України від  10 листопада 2006 року «Про День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» такою датою  визначено 14 грудня – день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС.

Цей день, разом з днем Чорнобильської трагедії, стоїть в одній шерензі з безліччю інших трагічних дат, які свідчать про те, якою ціною давалася і дається нині українцям збереження нашої державності, захист своєї країни, охорона та відродження найбагатшого скарбу – своєї землі. І разом з тим ці дати  – свідчення невимовного патріотизму і  героїзму нашого народу.

Аварія на Чорнобильській АЕС стала лакмусовим папером визначення «могутності і непохитності» тодішнього Радянського Союзу, свідком страшних трагедій, фальсифікацій, зрад і дерибану на фоні народного подвигу і самопожертви.

Слово «Чорнобиль» пульсуючою раною забилося в серці кожного українця з того трагічного дня 26 квітня 1986 року. Ржищів, маючи на той час багато державних підприємств, забезпечених технікою та виробничими ресурсами, включився в загальнонародну боротьбу зі страшною катастрофою. Першими під мобілізацію потрапили водії транспортних засобів. В найнебезпечніші перші дні аварії вони, не забезпечені спецзахистом, були направлені в саме радіаційне пекло, за що і поплатилися здоров’ям і дехто життям.

Не всі учасники тих подій в подальшому були офіційно признані ліквідаторами аварії на ЧЕС. Не всі числяться в офіційних списках. Наш музей прагне мати якнайповнішу інформацію, тому прохання додавати свої поправки і спогади в коментарях, або безпосередньо звертатися в музей.

За наданою офіційно і зібрану музеєм маємо таку статистику. Були учасниками ліквідації аварії на ЧЕС жителі Ржищева та Ржищівської громади:

Водії автобусів (автопарк)

1. Глобай М.А.
2. Недоступ М. Ф.
3. Середа О. П.
4. Редька П. М.
5. Козинець В. М.
6. Дудка В. Б.
7. Цілуйко А.
8. Столярчук А.
9. Рогозовець В.
10.  Романенко М. І.

Водії вантажних машин (автоколона)

1. Вареник П. М.
2. Гребеник М. П.
3. Стеценко А. Д.
4. Марченко Ю. В.

Працівники Ржищівської ГЛМС

1. Іваненко Б. В.
2. Прохоренко М.
3. Зелений В.
4. Лісова Л. Т.
5. Кравчук П. М.

Працівники побуткомбінату

1. Бондар Н. М.
2. Дорофеєва В Я.
3. Стрельцова Р. Г.
4. Задорожня К. М.
5. Жукова Н. Г.

Працівники закладів освіти (СПТУ № 28)

1. Тесленко Степан Йосипович
2. Добросько Іван Васильович
3. Хоменко Віктор Володимирович
4. Путієнко Юрій Андрійович
5. Клочан Михайло Борисович

   Учасниками тих трагічних подій були представники багатьох інших організацій Ржищева.

Статус ліквідаторів серед жителів Ржищева офіційно мають 71 чоловік, серед яких інвалідність після участі в ліквідації аварії отримали 51.

    На території міста за даними на 2021 рік зі статусом ліквідаторів проживало 189 чоловік, включаючи переселенців. Тому список ржищівчан, учасників ліквідації аварії, потребує уточнення.

    Спогади про ті трагічні події болючою раною відгукуються в серцях ліквідаторів. З деякими із них  ми знайомитимемо наших читачів в музейній рубриці «Ржищівські замальовки. Люди і долі.»

Ржищівські замальовки. Люди і долі.

•          Спогади Світлани Чміленко

       Першого Травня 1986 року в Ржищеві було сонячно, але вітряно. Вітер дув південний, теплий, він зривав цвіт із вишень і ніс його на Київ і далі – через  братню Білорусь в країни Європи. Вітер дув уже кілька днів, і ще 27 квітня в далекій Данії, в лабораторії ядерних досліджень забили тривогу – там було зафіксовано великий скачок радіації, принесеної з українського Полісся. Можливо, саме цей вітер ВРЯТУВАВ нас і наших дітей від смертельної біди, але ми тоді про це не знали.

Кілька днів тому відсвяткували Паску і чекали Першотравня. Демонстрації та маївки були традиційними, вихідні мали бути веселими – на природі і з шашликами. А найочікуванішим це свято було для дітей. Ще зберігалася традиція  оформлення колон паперовими гірляндами, плакатами та портретами вождів. Молодь, не переймаючись змістом лозунгів, кричали «Ура!» і ніхто не думав ні про яку «солідарність трудящих» – чекали чергової порції радості на шляху до комунізму.

От тільки цього року Першотравень був якимось тривожним. Ніхто не знав, що власне трапилося, але чутки про якусь аварію ширилися, обростали припущеннями і домислами.

Мій чоловік тоді працював на Ржищівському винзаводі, дочці було 3 рочки і ми, як і всі, чекали свята. Хоча напередодні і був Великдень, але Першотравень на той час вважався більшим святом. Ще 27 числа він прийшов з роботи і сказав, що десь у Чорнобилі дуже сильна повінь і затоплена велика площа. Вони заводськими машинами будуть їхати туди на ліквідацію наслідків, але коли і куди точно – не знають.

Першотравневі фото того чорнобильського року зафіксували усміхнені обличчя, паперові квіти на паличках у дітей, а зразу після демонстрації – порожні вулиці в Києві і машини, що йшли рядами і мили дорогу…

       Спогади Павла Редьки – ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС.

       На той час мені було 34 роки. працював на автобусі водієм,  Пам’ятаю так  ті події:  26 квітня їхав по алеї до Будівельного технікуму (нині Ржищівський фаховий коледж будівництва та економіки), по радіо передали про аварію в Чорнобилі, але конкретної інформації ніякої не було.

       Вночі на 27 квітня поступило розпорядження в Ржищівський автопарк від воєнкомату мобілізувати по тривозі 5 автобусів. Виділили машини водіїв Кабана Миколи, Ільїна Анатолія, Глабая Миколи, Цілуйка Анатолія. Водіїв без ніяких роз’яснень забрали з домівок до автопарку, і 5 наших автобусів зразу вночі поїхали до Білої Церкви, де прямо на трасі формувалася автоколона. Уже під ранок зупинилися в лісі під Прип’яттю. Там творився повний «Армагедон» – транспорту приїхало дуже багато, обладнаної стоянки не було, машини переганяли з місця на місце і це без ніяких засобів захисту, бо правдивої інформації і картини того, що відбувається і на скільки це небезпечно, не знав ніхто. В такій обстановці повного колапсу хлопці пробули там два дні, а потім поїхали додому.

    Автобуси, які два дні простояли в зоні найбільшого ураження, повернули на маршрут і вони продовжували возити людей на Київ.

    Протягом місяця наладжувалася робота по ліквідації аварії. На базі Кагарлицького автопарку було сформовано 4 загони, які почали працювати за вахтовим графіком – по два водії на машину, по 7 робочих днів.  Ржищівські водії були в складі 4-го загону. 6 червня на першу вахту поїхали Дудка Віктор та Середа Олександр.

       В складі Ржищівського загону зі мною працювали Ананій Столярчук, Середа Олександр, Недоступ Микола , Козинець Валерій, Рогозовець  Володимир, Романенко Микола. До чорнобильської зони ми доїжджали спецтранспортом, а там пересідали на нові автобуси, які із зони уже не виїжджали. Кожному видали дозиметри, але які на них були накопичені показники, які були наші медичні дані ніхто із нас не знав.  На той час уже було налагоджене харчування в їдальнях, а воду пили лише бутильовану.

     Я возив  робітників з домівок  Прип’яті до самого четвертого реактора, чотири рази в сутки милися і міняли одяг. Зміна тривала 6 годин, тоді водії мінялися. Я був у парі з Володею Рогозовцем. Давали нам спеціальний одяг, оброблений якимось захистом від радіації. Але на відпочинок із зони зараження нас ніхто не вивозив, спали тут же в гуртожитках або обладнаних тимчасових таборах. У кожного був свій об’єкт і маршрут, але реальної картини небезпеки ми на той час не розуміли. На вахту їздили хто раз, а хто і двічі, за що і поплатилися здоров’ям.

      Із спогадів учасниці ліквідації аварії на ЧАЕС Бабенко (Макарової) Галини Павлівни

      У 1987 році я поступила на роботу кіоскером у м. Ржищів від Кагарлицької пошти. Так, як у мене не було малих дітей, мене зразу ж направили на вахтову роботу в район Чорнобильської АЄС. Якраз тоді туди направляли групу із телефоністів, телеграфістів, поштарів з Кагарлика та Обухова.   Наша група прибула за два дні до Нового року і зустрічали його ми вже там.                                                                             

        Нас всіх везли автобусом, кругом був сосновий ліс, в якому виднілися жовті дерева. Привезли у с. Зелений Мис, що недалеко від Чорнобиля. Туди пускали тільки по перепустках. Тут було багато військових і простих робітників.                                                                                                                                                       Нам видали перепустки і  поселили у вагончики «брандербурги», кожен з  яких мав свій номер. Потім ми прийняли вахту, кожен працював за призначенням: телеграфісти і телефоністи у відділенні, поштарки носили пресу по селах. Я працювала в кіоску, який дзвенів , мов вулик. Свіжа преса надходила кожного дня. Людей було дуже багато. Працювали без вихідних.                                                                                                      Робітників  кожного дня возили на ЧАЄС автобусами, а жили вони тут у Зеленому Мисі. Годували нас усіх у їдальні дуже добре. У вагончиках був душ. Для відпочинку все було.                                                                                                           Змінити мали нас через два тижні. Але ніхто не приїхав. Отож,  прийшлось ще працювати і чекати  зміну. Вдома нас начальство вітало і навіть нагородило медалями «Ліквідатор наслідків аваріі на Чорнобильській АЕС».                                          

Спогади учасниці ліквідації  наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Лісової Лідії Тихонівни,

В період, коли сталася аварія на ЧАЕС, я працювала головним бухгалтером у Ржищівській ГЛМС(Держлісгоп). У 1987 році при здачі звіту в обласне управління «Київліс» мене викликав начальник і повідомив, що мене відправляють на тиждень у відрядження в Чорнобильський лісгосп, який на той час знаходився в с. Дитятки в стані реорганізації, а багато працівників розрахувались або були евакуйовані разом із сім’ями.

       Поселили мене в Дитятках на квартирі в однієї жінки в 100 метрах від колючого дроту, за яким була «зона відчуження». Моїм завданням було перевірка і підготовка документів, які розроблялись в даний місяць і перевірка і систематизація вже готових.  Хоча лісгосп і готували до реорганізації, робота тут не припинялася. Директор разом із спеціалістами кожного дня їздили в Чорнобиль на місце аварії та вирубку вже понівечених дерев.

      В час сьогоднішнього лихоліття і чергових випробувань для нашого народу багато історичних моментів нівелюються, багато спроб ідеалізувати або навпаки перебільшити роль конкретних людей , але не слід забувати, що основною рушійною силою історії є народ. І, як писав І. Котляревський, «Любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша від гармат…!»

Після цього у Дитятках я була ще 3 рази по кілька днів. Зі мною працювали й представники інших лісгоспів, зокрема, Фастівського, та економіст управління «Київліс».

Чміленко С. П. , старший науковий співробітник

Бабенко Л. М., старший науковий співробітник

Михайло Юрійович Шмушкевич – творчий шлях письменника                              

Наш земляк Михайло Юрійович Шмушкевич – український письменник – прозаїк єврейського походження. Народився 11 листопада 1913 року у м. Ржищеві у робітничій сім’ї. Закінчив місцеву семирічку, після чого переїхав до Києва. Працював слюсарем на металокомбінаті і одночасно навчався на робітничому факультеті Індустріального інституту. Деякий час займав посаду директора Київського дитбудинку № 11. Вступивши на філологічний факультет Київського державного університету, Шмушкевич перейшов на роботу в газету «Київський піонер». Саме на цей період життя припадає початок його літературної творчості.  У 1932 році  була надрукована його перша повість для дітей та юнацтва «Кнопка». З початком німецько-радянської війни  письменник був мобілізований до лав червоної армії. Воював на Південно-Західному фронті спочатку старшим інструктором політвідділу, а з 1942 року став начальником військової розвідки. Не забуваючи майстерності пера, редагував дивізійну газету.

При виході  радянських військ з київського оточення був поранений на березі Псла, після чого на тривалий час перебував у військовому шпиталі.

    У травні 1942 р. під час невдалої наступальної харківської операції вдруге був тяжко поранений і непритомним  потрапив у полон, де пройшов усі кола пекла фашистських концтаборів.  працюючи в кам’яних кар’єрах Рамельсбаха.

Будучи одним із керівників антифашистського руху опору у Франції, брав участь в повстанні військовополонених, які 18 березня 1945 р. прорвалися в розташування американських військ. В кінці 1945 року був звільнений, але ще кілька місяців перебував у спецтаборі для перевірки колишніх військовополонених радянських офіцерів у районі м. Невель. Після  беріївської чистки повернувся до Києва, де працював у молодіжній пресі.

У листопаді 1948 року, був ліквідований Єврейський антифашистський комітет (ЄАК) – перша (з часів приходу більшовиків до влади) офіційно санкціонована позакласова громадська організація, що була створена 1942 році та будувала свою діяльність на чисто національній основі. Ця акція була частиною широкої політико-ідеологічної кампанії, започаткованої і контрольованої тодішнім політичним режимом.

Від 1948 року радянська влада починає цькувати  українських та єврейських літераторів, звинувачуючи їх у націоналізмі. Почалися арешти. Дана участь не оминула і М.Ю. Шмушкевича.

19 травня 1949 року митець потрапив під підозру за неправдивим звинуваченням у шпигунстві на користь американської розвідки і був заарештований органами МДБ. Слідство тривало майже рік. А в березні 1950 року  письменник був засуджений за ст.54-1б (зрада Батьківщини) КК УРСР  на 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах особливого режиму. Під час багатомісячного перебування у  тюремній камері у колишнього вояка відкрились старі рани. Прикутий до ліжка, він відбував покарання в Абезькому інвалідному таборі (Комі АРСР).      

 19 березня 1955року за рішенням військової прокуратури СРСР був звільнений як безвинно репресований. За своє довге життя (а прожив він 90років) з – під пера письменника з’явилося багато цікавих творів Михайло Шмушкевич  автор романів «Сонце не згасає» (1958), «Йду на сближение» (1974), «Тепла осінь» (1977), «Аутодафе на Соборній» (1983), «Совість» (1984), «Парижанка» (1990), а також повістей: «Два Гавроші» (1962), «Випробування» (1964), «Іменем закону», «Солов’їний гай» (1966), «Подвиг генерала» (1977), «Я вас чекаю» (1980), та кількох збірок оповідань.

М. Шмушкевич здійснював і літературні записи зі слів авторів, серед них книги – « Дорожче за життя»(1987); «Алмази шліфуються» (1961) (автор Т.М. Шашло), документальна повість «Останній постріл» (1970) (автор З. Слюсаренко, генерал-лейтенант танкових військ), книга « Коли любиш…» (1963) (автор О. Гординська, учасниця оборони Києва, партизанка) та інші.

Відійшов у вічність письменник у 2003 році.

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник

Листопад, як і інші місяці року, має свої свята.

8 листопада – Собор Архистратига Михайла – велике християнське свято на честь Архистратига Михайла та очолюваних ним янголів Господніх. У християнській традиції – ангел – цілитель, згодом – захисник, патрон вояків і лицарів. Покровитель душ померлих, які він зважує на терезах. Часто зображується у вигляді воїна, що перемагає дракона чи чорта, із мечем, прапором або терезами. Церква шанує Михайла як захисника віри християнської і поборника зла і темних сил. Свято Собору, тобто сукупність святих янгелів на чолі з архангелом Михайлом, встановлено на початку ІV ст. Культ янгелів в християнстві грає важливу роль.

В Україні з часів київського князя Всеволода архангел Михайло є покровителем Києва, Київської області і взагалі Наддніпрянщини. Він символізує світлі сили, готові боронити Київ від лиха, тому і займає центральне місце на гербі столиці. Постать архангела Михайла зображена у білій княжій сорочці, військовому вбранні з срібним обладунком, декорованим стилізованим диском Сонця, на блакитному тлі давньоруського щита.

Символами столиці і знаком небесного покровительства є статуя Архистратига Михайла на Майдані Незалежності та Михайлівський Золотоверхий Собор і монастир.

Згідно з віруваннями і народними традиціями українців, на свято не можна робити наступне:

• Займатися важкою фізичною працею
• Брати до рук гострі предмети
• Пліткувати, наговорювати на інших
• Засуджувати людей, бажати зла
• Відмовляти нужденним у допомозі
• Сваритися чи конфліктувати, лихословити

15 листопада – початок Різдвяного посту.

Пилипівський піст (Різдвяний, Корочун) – один з постів східних християнських церков, який дотримується з 15 листопада до 24 грудня. Піст називають Пилиповим, оскільки він традиційно починається на наступний день після свята апостола Пилипа. (14 листопада)

21 листопада – Введення у храм Пресвятої Богородиці – це одне з дванадцяти найбільших християнських Богородичних свят, встановлене на честь події приведення пресвятої Богородиці Марії своїми батьками в Єрусалимський храм для присвячення Богу. Свято описує дитячі роки Пречистої Діви і має на меті розповісти про приготування Марії бути Божою Матір’ю. Всі пісні та гімни, що виконуються під час Богослужінь – неймовірно поетичні. В цей день обов’язково потрібно відвідати церкву та помолитися від чистого серця, поставивши свічку Діві Марії.

На свято Введення в храм Пресвятої Богородиці не можна робити:

• Розважатися
• Робити важку роботу
• Лаятися, злословити, думати про когось погано
• Шити та в’язати
• Не рекомендується позичати або віддавати гроші
• Укладати шлюби та вінчатися

24 листопада – день святої великомучениці Катерини. Віряни жінки йдуть до церкви, моляться до заступниці про щасливий шлюб, добрих женихів і наречених, просять жіночого щастя, а також при важких пологах. Бо священномучениця Катерина Олександрійська вважається ще й покровителькою пологів, материнства. Біля ікони святої Катерини, дівчата, які мріють про кохання, завзято моляться, поставивши свічку.

Увечері традиційно напередодні Катерини незаміжні дівчата збиралися на вечорниці й ворожили на судженого.

Прикмети в день святої Катерини:

• Ясна погода – буде морозна зима
• Тепла погода – морози вдарять аж на Варвари
• Холодно – буде голодно
• Маленькі зірки на небі – скоро буде снігопад

30 листопада – день святого апостола Андрія ( Калита) – народно – християнське свято. Вважається днем пам’яті мученицької смерті одного із дванадцяти апостолів Христових – Андрія Первозванного. За церковними легендами, святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на одному з пагорбів поставив хрест зі словами: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє благодать Божа».

В цей день гріх щось робити без поважної причини.

Також забороняли будь – яку інтелектуальну працю, бо є забобон, що в цей день від цього можна втратити розум.

В цей день народного календаря  присвячували обряд – забаву «Калиту». Суть його полягає в переведенні юнаків і юнок у дорослі вікові класи. Як і в значної кількості українських свят, в його обрядах проглядаються дохристиянські традиції.

Завідувач відділом з основного виду діяльності Ольга ГУДЗІЙ

81 рік тому,  6 листопада 1943 року, радянські війська внаслідок кривавої наступальної операції визволили столицю України місто Київ від німецько-фашистських загарбників. Ця великомасштабна операція стала центральною подією в битві за Україну.

На думку істориків, битва за Київ була однією з найбільш жорстоких та кривавих в історії Другої світової війни, внаслідок чого загинули мільйони людей, виконуючи наказ Йосипа Сталіна — взяти місто за будь-яку ціну до річниці Жовтневої революції.

Стверджуючи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці створили потужну систему укріплень, щоб тримати стратегічну оборону на правому березі Дніпра, яка була названа “Східний вал”.

Головні події у битві за Київ розгорнулися наприкінці вересня — на початку жовтня 1943 року. У воєнних подіях брали участь 1-й, 2-й, 3-й та 4-й Українські фронти.

Київська наступальна операція, яка тривала з 3-го до 13 листопада 1943 року і була складовою частиною «Битви за Дніпро» — так називають ряд взаємопов’язаних військових операцій радянських військ.

 Наприкінці вересня 1943 року, війська 1-го Українського фронту, яким командував генерал армії Микола Ватутін, захопивши плацдарми на правому березі Дніпра, двічі (з 12 по 15 і з 21 по 23 жовтня) розпочинали наступ з метою звільнення Києва.

Головний удар завдавали з південного, Букринського, плацдарму, допоміжний — з північного, Лютізького. Але всі спроби прорватися до Києва з півдня виявилися невдалими.

При штурмі «Східного валу» радянське командування допустилось декількох серйозних прорахунків. Як наслідок, підготовка переправи через Дніпро проводилась поспіхом, що призвело до значних невиправданих втрат.

Штурм міста почався ранком 3 листопада 1943 року. Танкісти 3-ї гвардійської армії з піхотою, в ніч на 4 листопада, пішли в атаку з увімкненими сиренами й засвіченими фарами.. Вирішальною ж у битві за Київ стала ніч з 5 на 6 листопада, коли солдати радянської армії увійшли до столиці України, форсувавши з тяжкими боями Дніпро

По Брест-Литовському шосе (зараз —проспект Берестейський) у місто пробились танкісти капітана Д.Чумаченка. Першим на головному танку прорвався в Київ гвардії старшина Н.Шолуденко. У районі заводу “Більшовик” він був смертельно поранений. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Радянські танки на вулицях звільненого Києва. 1943.

Загалом битва за Дніпро тривала з серпня по грудень 1943 року, ставши однією з наймасштабніших операцій світової історії. Якщо вважати битву за Дніпро однією операцією, то жертви перевищать найкривавішу військову операцію людства — битву під Сталінградом.

 Гітлерівська Німеччина під час битви за Дніпро втратила вбитими та пораненими 124 тисяч солдатів та офіцерів, у той час як Радянській армії ця битва  коштувала життя до 200 тисяч бійців.

Проте деякі історики приводять і значно більші цифри, сягаючи приблизно чверть мільйона, враховуючи «чорносвитників» — не вдягнутих у форму і фактично беззбройних мобілізованих юнаків.

За спогадами очевидців, восени 1943 року вода у Дніпрі була червоною від крові, а тіла загиблих виловлювали аж біля берегів Туреччини.

Битва за Київ стала виявом масового героїзму. Поруч з солдатами бились з ворогом партизани і підпільники — другий фронт. За героїзм і мужність при визволенні Києва 17,5 тис. воїнів-визволителів нагороджені орденами і медалями, 668 з них — званням Героя Радянського Союзу.

Вулиці звільненого Києва1943.

Починаючи з вересня 1941 року і до листопада 1943-го столиця України  – Київ була окупована ворогом. Окупація міста тривала 778 днів. За цей трагічний час населення  міста скоротилося майже втричі, а багато унікальних київських пам’яток були втрачені назавжди, зокрема: Успенський собор Києво-Печерської Лаври, історична забудова Хрещатика та прилеглих вулиць, Хмарочос Гінзбурга, цирк Крутікова, а також усі мости через Дніпро.

Також внаслідок бойових дій були знищена значна частина промислових підприємств, кілька сотень будинків, заклади освіти, електростанції, водопровідна мережа та об’єкти залізничного транспорту.

За деякий час до міста стали повертатися з евакуації кияни. За спогадами Амвросія Кришталя, попри страшні руїни, люди були настільки щасливі, повернувшись додому, що готову були цілувати бруківку.

Відбудова понівеченого війною Києва почалася у 1944 році з реконструкції Хрещатика під керівництвом головного архітектора міста Анатолія Добровольського, яка тривала до середини 1950-х років, створивши звичайний усім та впізнаваний архітектурний ансамбль головної вулиці столиці.

Битви за Дніпро та визволення Києва мали величезне військово-стратегічне, політичне, міжнародне, моральне значення. Був створений стратегічний плацдарм, який забезпечив звільнення всієї України. Це був потужний удар по фашистській Німеччині, який відіграв видатну роль та прискорив завершення Другої світової війни. 

Ольга ГУДЗІЙ, завідувач з основного виду діяльності

До відзначення цієї дати презентуємо дослідження науковців музею з життєпису та дослідницьких етапів Вікентія Хвойки

Нікому досі не відомо, чому саме так, а не інакше складається доля людини. Хтось вірить у волю Всевишнього, хтось — у випадковий збіг численних обставин.
Життєвий шлях відомого українського археолога-самоука чеського походження Вікентія (Чеслава) Хвойки (1850—1914) скидався на неймовірне хитросплетіння одного й другого.

Народився Хвойка у шляхетній родині у 1850 році, здобув освіту (комерційне училище) в Чехії. Перебуваючи в Празі, захопився давньою історією та старожитностями, вивчав поширені європейські мови. Все йшло доволі позитивно. Однак раптом доля робить різкий кульбіт – і Вікентій у віці 27 років (подейкували, що з особистих мотивів) переїздить до Києва. Спочатку викладав німецьку мову і малювання, згодом зайнявся агротехнічною справою. Аж раптом стався прикрий і водночас визначальний випадок . У вогні вигоріла вщент його лабораторія. Розпачу не було меж. Знову випадок ? Знайдені на згарищі рештки скляних браслетів через безгрошів’я Вікентій вирішив продати. Київські знавці старожитності пояснили, що це жіночі прикраси часів Київської Русі.  Це миттєво роз’ятрило в душі Хвойки його давнє захоплення історією й археологією. Тож 43-річний Вікентій  вирішує поставити крапку на агрономії і присвятити себе улюбленій археології.

Із 1893-го до 1914 року Хвойка дослідив археологічні пам’ятки майже всіх епох історичного розвитку суспільства на території України. Його розкопки охоплюють території сучасних Київської(Трипілля, Халеп’я, Верем’я, Жуківці, Ржищів), Черкаської, Полтавської, Сумської, Житомирської та Хмельницької областей. Зокрема, на Ржищівщині археолог проводив розкопки двічі – 1899 р.- пізньозарубинецький могильник, а в 1901 р. –  трипільське поселення.

Ним були знайдені численні рештки оригінального розписаного посуду та ще багато всіляких статуеток. Дослідження встановило, що знайдені артефакти належать до 4 тисячоліття до н. е. Це було відкриття світового рівня – відкриття Трипільської культури – праматері українського народу.

 Дослідник щорічно в літній період відкривав до десяти нових археологічних пунктів. А за результатами своїх розкопок він написав десять наукових праць.

Усі його відкриття засвідчили, що археолог-самоук є справді талановитим дослідником, доводили, що ця людина здатна до самоудосконалення і професійного зростання.

Один із журналістів про Вікентія Хвойку написав так: «Він розкопав історію України і не тільки…його праця заслуговує на десятки пам’ятників – споруджений лише один у селі Трипілля.»

Приємно, що Вікентій Хвойка, хоч і був за національністю чехом, палко любив Київ та Україну, вважав її своєю другою батьківщиною. Він мріяв, щоб усе ним знайдене і напрацьоване залишилося саме тут, у Києві. На щастя, більшість колекцій, ним здобутих, таки зберігається в Національному музеї історії України та в музеях міст Переяслав- Хмельницький, Ржищів , Черкаси та інших.

Помер дослідник 2 листопада 1914 року, похований на Байковому цвинтарі. Кияни вшанували пам’ять вченого-археолога меморіальною дошкою на вул. Борисоглібській, 1, а на Подолі його іменем названо одну з вулиць.

У дні 110-ї річниці смерті Вікентія Хвойки ми знову згадуємо видатного дослідника, з вдячністю схиляємо голови перед його пам’яттю. Адже, якби Хвойка відкрив світові одну лише трипільську культуру, археолога вже можна було б назвати справді унікальним. А його праці, колекції, які він зібрав, його неймовірний азарт дослідника надихали і надихатимуть не одне покоління науковців на подальше вивчення нашої давньої, такої багатої і цікавої історії.

Заступник директора з основного виду діяльності – Гудзій О. В., ст. науковий співробітник – Бабенко Л. М.

До Дня автобмобіліста в Україні

     Колись у Ржищеві було дві «гарячі точки» – місце активного» штурму перед вихідними студентами, жінками з великими торбами, набитими «базарним» скарбом – картоплею, вишнями, салом. Штурмували транспорт, що відправлявся на Київ.

      На березі Дніпра це була пристань – гордість і окраса усього Ржищева, місце прогулянок, побачень, зустрічей і проводжань. Ржищівчани пишалися тим, що до нашого дебаркадеру пришвартовувалися не лише «Комети», «Ракети»  та «Метеори», а і морські красені – теплоходи. Велика вивіска з написом «Ржищів» гордо вітала усіх пропливаючих  і була далеко видна шкіперам на баржах, які ціле літо чистили русло Дніпра, черпаючи пісок. Діти на пляжі весело ловили «морську хвилю», жінки швидко грузилися  зі своїми торбами, поважно проходили студенти. Їх було менше, бо з’їздити в Київ на «Ракеті» було дорого – 2 карбованці 60 копійок!  (Хто пам’ятає іншу ціну, пишіть в коментарі)

       Така ж вивіска «Ржищів» була і на менше престижному, але не менше улюбленому ржищівчанами приміщенні, яке іменувалося «Автостанція». Правда, на період, коли у Ржищеві знімали фільм «Тут нам жити» замінили вивіску на «Снігурі», і всі, хто були не в курсі такої події, дивувалися, куди ж вони приїхали? Але це було недовго.

      На невеличкому майданчику перед автостанцією завжди паркувалися горбатенькі «ПаЗи» і величаві «ЛаЗи», а до них вишиковувався різношерстний натовп, не менший, ніж на переговорну станцію на пошту, теж місце студентських тусовок, бо поговорити з рідними по телефону можна було лише замовивши переговори на телеграфі.

       Квиток до Києва через Стайки коштував 1 карбованець 25 копійок, а через Кагарлик  – 1, 50!  Тому «стайківські» автобуси штурмувалися особливо активно.

        Змінилася ситуація з перевезеннями в кінці 90-их, коли почали набирати силу «ринкові відносини». Річковий транспорт знищувався особливо швидко і катастрофічно. Самі річковики не розуміли, що відбувається. А відбувалася уже тоді визначена програма по знищенню України!

       Перетерпів катастрофічні зміни і наш автопарк. Усі ржищівчани пам’ятають період «транспортного колапсу», безрежимного курсування легкових автомобілів, власників яких іменували «грачами». Я в дитинстві, читаючи про далекі країни, дивувалася, чого це рикші в Індії б’ються за пасажирів? Підійшов автобус – сідай і їдь. А до такого стану у нас дійшло з появою «грачів». Саме їх виснажлива праця, гонитва за тим карбованцем, конкурентна боротьба і призвела до формування нового типу перевезень – маршруток.

          З початку 2000-их років Україну, як і інші пострадянські республіки, заполонили «товари з Європи». Серед них були і завезені мікроавтобуси, які не випускалися в Україні. Спочатку «Фіати», а потім «Мерседеси» різних модифікацій почали курсувати автошляхами, шокуючи невибагливих  пасажирів своїм комфортом і зручністю. Водії мікроавтобусів гордо поглядали на «грачів», тому що переваги в бізнесі були явно на їх боці. Але несистематизованість, відсутність графіків, медичного та професійного контролю водіїв являли собою не лише проблему якісних перевезень, а і загрозу життю пасажирів. Державні вимоги врегулювання цієї сфери обслуговування викликали у перевізників неоднозначну реакцію. Адже оформлення цілого пакету документів вимагало не лише грошей і наполегливості. Це було ходіння по безлічі інстанцій, а, основне, необхідність створення нової матеріальної бази, адже «де – юре» старий автопарк належав невідомо кому і користуватися ним було неможливо. А починати усе «з нуля» було дуже ризиковано.

          За таку справу в Ржищеві взявся Михайло Миколайович Лобуренко. У 2000 році, отримавши ліцензію на пасажирські перевезення, він почав створювати новий автопарк.

         На той час припинив своє існування Ржищівський рибгосп. Його майно було розпайоване і ніхто не знав, що з ним робити. Михайло Миколайович, маючи великий фермерський досвід, добре засвоїв головний принцип – потрібно максимально подбати про відповідність підприємства державним стандартам та вимогам. Викупивши паї  у бувших працівників рибгоспу та кілька «ЛаЗів» у автопарку, залучивши до перевезень власників мікроавтобусів, він налагодив регулярні пасажирські перевезення спочатку на маршрутах Ржищів – Київ, а пізніше і по всьому Кагарлицькому та Богуславському районах.

           Почавши з 5 машин у 2005 році на даний час довів автопарк до 30 по Ржищеву і практично стільки ж по Кагарлику. В переліку машин на автопідприємстві працюють «Мерседеси», «Еталони», «Богдани».

Контроль за здоров’ям водіїв здійснюють два медичних працівники, а за справністю техніки два механіки, які є дипломованими спеціалістами. Технічне оснащення та автопарк постійно оновлюється. Для гарантії безпеки та попередження аварійності на всіх автобусах встановлені відеокамери та відеорегістратори.

          Послугами автопарку по перевезеннях робітників користуються рідприємства Ржищева, Кагарлика, Обухова. Налагоджений стабільний розклад руху маршруток є зручним і стабільним, для пасажирів працює послуга попереднього запису на рейс. Єдиним проблемним питанням для Ржищева залишається облаштування нової автостанції, все з тією ж рідною для нас вивіскою. Але будемо надіятися, що це питання часу, і ржищівчани матимуть і комфортну автостанцію і всі необхідні при ній служби.

          Бути керівником любої організації – дуже турботлтва і трудоємка справа. Але Михайло Миколайович  знаходить час і на благодійну та громадську діяльність. Він виступає спонсором та меценатом для проведення культурно – масових заходів, організації екскурсій , закупівлі новорічних подарунків та спонсорської допомоги тим, хто цього потребує.

          В житті немає нічого стабільного, але, пам’ятаючи тяжкі 2000-і роки, сподіваємося, що комфорт і безпека громадян в питаннях пасажирських перевезень будуть постійними, відповідатимуть усім європейським вимогам!

         То в день професійного свята ми зичимо усім причетним до Дня автомобіліста здоров’я, бадьорості, впевненості в завтрашньому  дні! Автотранспортному підприємству – процвітання і державних гарантій, а усім водіям – ні цвяха, ні жезла!

       С. П. Чміленко, старший науковий співробітник.

Український народ завжди любив і поважав козацтво. Постаті козаків захоплювали своєю мужністю, патріотизмом, вірністю безкорисливістю, щирою дружбою прагненням до свободи. У походах і боях відзначались вони розумом, хитрістю, вражали великою відвагою і терпінням, здатністю дивитись в очі смерті і вмирати, як справжні лицарі.

Багато існує переказів, легенд,  складено пісень , написано художніх творів  про цих мужніх і славних народних захисників. У кожному куточку України є місця і назви пов’язані із добою Козаччини. Не винятком є і наш Ржищів  – сотенне містечко  Канівського полку з його давньою і славною історією.

В’їжджаючи у наше місто по Київському шляху, праворуч ви можете побачити герб Ржищева , а ліворуч-великий дерев’яний хрест , такі за давньою українською традицією ставили при в’їзді до населених пунктів. Ліворуч від нього на березі Дніпра розкинувся мальовничий куточок з цікавою назвою Крутий Вивіз. Здавна селилися тут дніпровські рибалки і бакенщики, перевізники та паромщики . Одним словом , козацька вольниця. Це був своєрідний форпост Ржищева з півночі на південь.  Пам’ятає це місце багато героїчних і трагічних подій. Ніколи тут не було багато хатів , адже мав він обмежену площу, та в історії нашого міста і  України в цілому , відіграв неабияку роль. Саме між ржищівським Крутим Вивозом та Жидовою Долиною за одним із козацьких апокрифів, у 1657році , відразу після смерті Богдана Хмельницького , відбулася рада козацької старшини, після якої на гетьманування було висунуто генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Він мав гетьманувати , допоки не подорослішає малолітній Юрась Хмельниченко. Після цієї наради офійне проголошення Виговського гетьманом відбулося у 1658 році в Чигирині. Кажуть , дуже потужну підтримку на нараді у

Крутому Вивозі Виговський мав від Канівського полковника та Ржищівського сотника Чугуя.

У своїй книзі « Легенди Ржищівщини…» Олег Предаченко місцевий краєзнавець окрім згадки про подію у Крутому Вивозі, вміщує також  цікаву легенду про історію топонімів Дудківщина та Хомине. « А як був кошовим отаманом на Січі Іван Сірко, то дуже строго поставив він із законами поміж січовим товариством. Злодіїв і п’яниць повиводив зовсім. Самі ж братчики киями побили всіх. А за інші проступки, навіть самих заслужених запорожців виселяв з паспортом в Польщу та Росію. Отак у Ржищеві опинилися троє козаків – запорожців Канівського та Іркліївського куреня Симеон Дудка, Хома Горб («Ріпа»по- вуличному)та Данило Задорожний. Переказували , що один із них таємно жінку провів у Січ, а двоє інших це приховали. Запорожцям же  заборонено було мати жінок у Січі . Отож цим трьом нічого не зробили, а тільки із Січі попросили піти. Але із собою грошей дали чимало. Бо у багатьох Сіркових походах сміливо воювали. Тож і опинилися вони у Ржищеві. Спочатку поляки їх тиснути стали , але все одно вони лишились. Згодом на січові гроші прикупили вони землі . Один із них – біля міської фортеці , а двоє інших – між монастирем та Легличчю. На тих землях січових побратимів почали селитися  люди , як на слободі, бо колишні запорожці не дуже велику ціну за землю із православних брали. Самі ржищівські люди і прозвали ті землі Дудківщина , Хомине, Хомин ліс, Горбівщина , Ріпниця. За цією ж легендою , оженившись у Ржищеві, козак Горб дав початок розгалуженому дереву прізвищ: Горбачі , Горбенки , Горбаченки. А Задорожні та Дудки і нині живуть у Ржищеві. Якщо взяти до рук реєстр Ржищівської сотні Канівського полку , складений за часів Виговського(1650-х) років , то серед інших козацьких прізвищ ми знайдемо і Горба , і Задорожного і Дудку…»       

 Незрівнянною красою вирізняється мальовничий куточок Маківщина. Розміщений він на потужних підземних жилах , які ,виходячи на поверхню, утворюють джерела, копанки і кринички. Серед них можна виділити Козацьку криницю, Видумку, Бистру. Досліджували цей незвичайний куточок і краєзнавці, і науковці нашого музею.

Джерело Козацька криниця знаходиться у ярку, на початку урочища Зубриха.  За переказами , водою саме з Козацької криниці послугувалися козаки-характерники  при виготовленні своїх цілющих відварів і настоїв . Вода в ній м’яка та солодкувата за присмаком. Вилікувані ними смертельно хворі з вдячністю назвали те джерело Козацька криниця.

За місцевими переказами, пов’язаними з Козацькою добою, є  урочищем Кам’яниця.

 На ній в ті часи існувала невелика фортеця, яка з однієї сторони контролювала стару київську дорогу, а з іншої –вона була козацькою залогою , яка обслуговувала сигнальну фігуру , яка сягала заввишки до 60 сажнів (майже 90 метрів). З неї можна було побачити як акваторію Дніпра аж до самого Києва , так і переправи через Дніпро в районі Іван-гори і Монастирка, тобто Кам’яниця мала важливе стратегічне значення.

 На випадок облоги козаки, які служили на фігурі, викопали підземний хід з фортеці до джерела Видумка аби без перешкод послугуватись її смачною водою (до речі, залишки цього підземного ходу у вигляді провалів на стежці з Горянщини і до Видумки видно ще й досі).      

                            

 В одному з боїв, захищаючи залогу, поклали голови три рідні брати – козаки.

В пам’ять про них на Кам’яниці були поставлені три хрести із каменю, зроблені із половецьких і скіфських баб.

Один із них дуже своєрідний(без однієї поперечини) й  досі лежить на стежці до Видумки, інший, скинутий з Кам’яниці від якого видно тільки вершок , і досі біля криниці.

                                       

Біля джерела росла чотирьохобхватна верба, за переказами посадив її Іван Богун – соратник Богдана Хмельницького. Ні блискавки, які недноразово в неї втрапляли, ні омела, яка зовсім її обсідала, ні буревії, – здавалось, ніщо не могло її знищити, але нічого не буває вічного, і кілька років тому вона всохла і її довелось зрізати.

Поляки, котрі володіли Ржищевом до 1775 року, аби стерти з пам’яті навіть згадку про козацьку фортецю, зрівняли її із  землею.

Козацькі хрести –  німі свідки нашої славної історії, також  встановлювали на честь перемоги  у якійсь битві, на могилах козаків, які відзначились своєю хоробрістю і лицарством  або вихідців із славного козацького роду.

Дуже цікавою пам’яткою, на вулиці Солов’їній є кам’яний козацький хрест,  який стоїть на місці, де знаходилась садиба останнього ржищівського козацького сотника, і називають його Іванів хрест за іменем правнука, що загинув на цьому місці мученицькою смертю від рук поляків в боротьбі за правду, за волю простих людей. Хрест має своєрідну форму – форму мальтійського хреста, що є ознакою Війська Запорозького.     

В самому центрі Ржищева, виблискуючи золотими хрестами на сонці, стоїть Свято – Троїцька храм, споруджений у 1860 році , на землі, де стояв  дерев’яний. З цим місцем пов’язана ще одна сторінка історії Ржищева – козацького сотенного містечка.

 У грудні 1653 року гетьман Богдан Хмельницький, наступник великих князів Київської Русі, вів попередні переговори з російським посольством, очолюваним В. Бутурліним, про перехід козаків у підданство Росії. Переговори, що проходили у ржищівській Святотроїцькій церкві, охоронялися козачими кордонами. Встановлювалися і військові маяки, що давали змогу бачити округу довкола. Такий маяк відомий у селі Грушів (на південь від Ржищева), а курінь козаків очолював козак Нечай». У Ржищеві  В.Бутурлін від імені свого володаря одержав знаки поваги, виявлені йому запорізькими козаками, які віддали йому міста Київ, Ставище, Ржищів, Трипілля, Трахтемирів, Канів.

Сформована в кровопролитних битвах держава, не мала достатньо сил захистити себе. Становище України було тяжке. Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України, брак надійних союзників звертали думки до православної Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.

8 (18) січня 1654 року у Переяславі на загальновійськовій раді, за описом, складеним московськими дяками, було проголошено акт про військово-політичний союз Гетьманщини і Московського царств, що став поворотним пунктом в подальшому історичному поступі України, який одні історики називають найбільшою легендою в слов’янській історії, інші — днем, якого не було, треті — першою спробою нав’язати українцям «русскій мір». 

Переяславська рада висвітлила відмінність у політичних цінностях і традиціях, з якими обидві сторони укладали угоду. Потім Богдана Хмельницького навчить досвід « не дуже розраховувати на захист володаря, який завжди продає свою допомогу тому, хто більше заплатить та ще й руйнує, грабує, палить усе, що належить другу чи ворогу. Він сподівався згодом позбутися такого союзника».

   Тема Козаччини  ржищівського краю мало   вивчена, хоча несе в собі дуже багато цінної і цікавої інформації. Науковці нашого музею продовжують дослідження унікальних історичних  пам’яток, пов’язаних з тим часом.

   Отже, ми пишаємося тим, що наш край має багату історичну спадщину козацької минувшини і, завдання кожного з нас вивчати її, зберегти для майбутніх поколінь. Молимося Божій матері Покрові за наших Героїв – жителів Ржищівської ОТГ, які нині продовжуючи славні традиції своїх пращурів – козаків, захищають неньку Україну від рашистської навали.

Зав. відділом Гудзій О.В.

Ст. наук. співробітник Бабенко Л.М.

Час, проведений в музеї, якнайкраще закарбують стилізовані тематичні світлини. Вже традиційними форматами музейних зустрічей є фотопроєкти, якими ми хочемо з вами поділитись.

Портрети

Активності

Обирайте формат та послугу і бронюйте за номером 04573 6-22-07! Чекаємо на вас!

Це перший випуск колекції спогадів про медичних працівників Ржищівської громади, що тематично приурочений Дню медичного працівника в Україні.

           Славетна і багата історія нашого древнього міста. Але історія це не лише низка подій та зміна епох. Історія – це долі людей, які на ці події впливали. Як визначає філософія, саме «людський фактор» і є домінуючим. Іменами визначних діячів називають міста і вулиці, відтворюють в пам’ятниках їх образи. Кожен населений пункт має своїх героїв. Один вчинок може увіковічнити пам’ять про людину. А як виміряти значимість людини, яка не вважає себе героєм, праця якої – щоденний подвиг, а пам’ять про неї зберігають вдячні земляки? А саме такі люди і складають той «людський фактор», що є рушієм історії і портретом цілої епохи.

Цикл «Ржищівські замальовки» продовжує знайомити вас зі знаковими постатями нашого міста в рубриці «Люди і долі».

             Ржищів початку 20-их років ХХ століття став свідком тих буремних подій, в які була втягнута Україна після жовтневого перевороту. Терором і кров’ю насаджувалася радянська влада, заможне і благополучне населення Ржищева жило в постійному страху, було пограбоване і знекровлене. Перша хвиля еміграції погнала з обжитих місць євреїв, зачинялися крамниці і мануфактури, більшість чоловіків, яких не мобілізували ще в царську армію на фронти  І-ої світової війни, вступали в ряди різних військових формувань. Дворяни та більшість представників інтелігенції емігрували. Усі лихоліття і випробування того часу лягло на плечі селян та безземельних бідняків, які втратили роботу.

              Якраз на Різдво, 25 грудня 1921 року (6 січня Різдво почали святкувати лише з 1930 року), в селянській родині Чередніченків, що проживали на виїзді з Ржищева на Кагарлик (сучасна забудована вулиця навпроти заводського гуртожитку) народилася дівчинка.  Назвали її Анастасією. Будучи старшою із трьох сестер, дорослою вона стала рано. Батьки в 30-их роках вимушені були вступити в колгосп (у Ржищеві їх було три), а наділ землі, залишений сім’ї, потрібно було обробляти і з того жити.

              Поєднання міщанського і сільського  укладів життя в ржищівчан призводило до формування якоїсь двоякості: типовий сільський стиль в поєднанні з міським шармом. Лікарня, педучилище, відроджені промислові підприємства сприяли формуванню у молоді прагнення до освіти, формувалося нове покоління робітників та інтелігенції. На відміну від селян, які були рабами на колишній своїй землі, ржищівчани мали право вибору. Але лише ті, що здобули освіту. Тому і вчилися старанно, щоб вибитися «в люди».

               Закінчивши в 1939 році школу (після усіх освітніх реформ їх в Ржищеві залишилося дві), Анастасія поїхала в Київ, щоб вчитися далі. Та відразу зі вступом не склалося, тому поступила дівчина на роботу на цукеркову фабрику, яка з 1923 року носила назву «Карла Маркса» і випускала, в основному, шоколад.

               Деміївка, де розміщувалася фабрика , в 30-их роках ХХ століття була околицею Києва, забудованою маленькими приватними будиночками та робітничими бараками. Ніяких умов для проживання, в теперішньому розумінні, там не було. А от для відпочинку киян ще з середини 20-их років існували робочі клуби, куди ходила на танці робітнича молодь, а в парках в неділю грали духові оркестри і працювали відкриті  танцювальні майданчики. Молодь вірила в перемогу ідей комунізму в усьому світі, носила короткі стрижки і… ходила на танці. Мабуть, саме там познайомилася з молодим курсантом льотного училища наша Анастасія.

                В перший же день початку війни 1941 – 1945 років бомбили Київ. Це був літній сонячний недільний день. Вдивляючись в небо, дівчина рахувала літаки, адже віднедавна її так почали цікавити і небо, і літаки, адже там, серед хмар, летить у світле майбутнє її доля… Але навколо почали вибухати бомби, і на цілих п’ять років відкинула, а для кого і знищила те світле майбутнє війна.

                 Володимира Олійника, того самого льотчика – курсанта, направили служити на Далекий Схід, а Анастасія записалася добровольцем на фронт, в санітарну частину, з якою і пройщла усю війну, закінчивши її в Кенінгсберзі. Тисячі скалічених солдат залишилися живими завдяки тендітним дівчаткам, які надлюдськими зусиллями, зціпивши зуби, витягали їх з поля бою. Скривавлені бинти, рвані рани і сотні смертей навкруг не злякали мужньої дівчини. Вона бачила, як повертають людей до життя боги – лікарі. І про вибір професії після війни уже питання не поставало. Маючи військові нагороди – орден «Червоної зірки», «За взяття Кенінгсберга»,  медаль «За відвагу» та такий медичний досвід Анастасія Григорівна вирішила пов’язати  подальше життя з медициною.

                  Ангел – охоронець зберіг у тій страшній війні життя і їй, і коханому. Одружившись в 1946 році, подружжя їде на Далекий Схід, на місце служби Володимира, де Анастасія поступила в Хабаровський медінститут. В Хабаровську народилися дві доньки, але і Анастасія, і Володимир завжди прагнули повернутися в Україну.

               В перше повоєнне десятиліття Ржищів бурхливо розвивається, потребує нових спеціалістів. Переїхавши на батьківщину, Анастасія Григорівна працювала в ржищівській лікарні і гінекологом, і терапевтом, але більшість ржищівчан пам’ятають її як лікаря – рентгенолога.

               Обладнання і облаштування рентген – кабінетів удосконалювалося з роками. Від пластинок  з позначеними хрестиком ураженими ділянками до рентгенологічних плівок і сучасних цифрових апаратів. Але захищеність медперсоналу завжди була недостатня, а  робота небезпечна. І саме в таких умовах пропрацювала Анастасія Григорівна до 1988 року. Вийшовши на пенсію, вона передала естафету старшій дочці Наталії.

                Вирішивши продовжити династію, Наталія Володимирівна після школи поступила в Ленінградський медінститут. Але, як кажуть в народі,  «від долі не втечеш!». Кохання і щастя чекали на неї в рідному Ржищеві. На квартиру до батьків поселився хлопець з Білої Церкви, який навчався в будівельному технікумі…

                Одружилися в 1980-му році і повіз чоловік молоду дружину в Тернопіль, куди отримав направлення по закінченню КІСІ ( зараз університет будівництва і архітектури). Наталія Володимирівна працювала там санітарним лікарем, там народилися дві доньки. Але – історія повторюється! В 1987 році родина повернулася в Ржищів. Анастасія Григорівна, виходячи на пенсію, передала естафету дочці!

                 Сімейною ознакою в роду Олійників була рання сивина. Густюще темне волосся із завжди стильною стрижкою, а по ньому – срібна пряжа, як ранній заморозок. Тендітна красуня із срібним волоссям – такою знають усі ржищівчани Мельник Наталію Володимирівну, яка 33 роки пропрацювала лікарем рентгенологом. За посадовою інструкцією працівники рентген – кабінетів повинні щоквартально проходити дозометричний контроль, особливо після Чорнобильської катастрофи це є актуальним. Тільки посміхалася лікар, здаючи на перевірку свій дозиметр. На жаль, немає такого приладу, яким би можна було виміряти дозу болю, співчуття та вболівання за хворих людей, адже вони осідають в серці лікаря. 

                З 2005 року немає серед нас Анастасії Григорівни, з 2021 року Наталія Володимирівна на заслуженому відпочинку. Більше 60 років стояли на сторожі життя та здоров’я  ржищівчан  представниці династії лікарів Олійник – Мельник, які разом з іншими медичними працівниками тих років складали славу та авторитет Ржищівській лікарні.

                З 2023 року указом президента День медичного працівника в Україні відмічають 27 липня.
                В переддень професійного свята додільно вклоняємося людям в білих халатах, які не «завдяки», а «всупереч» усім реформам та негараздам готові прийти на допомогу і несуть  важку професійну ношу в цей найскладніший для нашої держави час!

Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник