Мелодійний урочистий дзвін християнських храмів піднімається високо в небо, летить над містами і селами, над ріками і полями, і опускається над лісами аж до самісінького сухого торішнього листу, з – під якого пробиваються білі дзвоники підсніжників і виглядають синьоокі проліски, стверджуючи прихід весни і великого свята Благовіщення. Його назва походить від грецького слова євангелісмос – провіщення, а також євангеліон – добра, радісна, звістка. Це християнське богородичне свято належить до дванадесяти і випадає на 25 березня. Мотивом його служать євангельські розповіді про добру звістку (благовіщення) Діві Марії від ангела Гавриїла про те, що вона народить Сина Божого зачатого духом святим.
Це положення зафіксовано у третьому члені Нікео – Цареградського символу віри: «Заради вас, людей, і заради нашого спасіння зійшов з небес від духа святого і Діви Марії втілився і став людиною». Євангельські сюжети про народження Божого Сина від земної жінки, про боговтілення в людину мають багато спільного з подібними дохристиянськими і нехристиянськими легендами.
Святкування Благовіщення встановлене у IV, але набуло поширення лише у VIII ст. Його дату визначили, відрахувавши від Різдва 9 місяців. Строк святкування залежить від числа, на яке воно випадає: раніше лазаревої суботи – 3 дні у суботу – 2, у страсну або світлу седмиці – 1. Але свято не відміняється на Паску, а на піст послаблюється.
За народними повір’ями Благовіщення – це найбільше свято на небі і на землі: «Грішників (як на Паску) в пеклі не мучать»: « Дівка коси не плете, птиця гнізда не звиває», тож люди в цей день не займалися фізичною працею. Також заборонялося лихословити і ворожити.
Наші предки в часи Київській Русі на Благовіщення відзначали прихід справжньої весни і початок нового циклу життя. Тому будинок належало добре прибрати, щоб “очистити” його від усього негативу. Цей звичай прибирати оселю вже століттями існує на нашій землі. Його дотримуються і нині. Віруючі заздалегідь прибирають в будинку, перуть постільну білизну і скатертини, виносять старі речі.
На свято Благовіщення в храмах священослужителі проводять урочисті літургії в особливих блакитних шатах. Віряни щиро моляться Богу, адже вважається, що в цей день відкриваються небеса і Господь чує всі наші прохання. Після літургії в небо випускають пташок чи білих голубів як символ Святого Духа аби Бога прославити та просили щастя тому, хто випустив. Ця дуже гарна традиція теж має глибоке коріння, яке сягає сивої глибини ще в дохристиянські часи і пов’язана з культом сонця і поверненням птахів з вирію. Пізніше звичай набув релігійного змісту: голуб, який символізує душу, вилітаючи з клітки, звільняється від усіх гріхів і летить назустріч божому світлу, сподіваючись на порятунок.
Прийшовши з церкви, господар виганяв на подвір’я всю живність з хліва, щоб весну чула; пасічник виставляв вулики на пасіку; прив’язували до сівалок свячену проскуру. Господині ж, які ще до світанку посіяли розсаду капусти, ставили ікону Борогородиці у діжку з посівним зерном, примовляючи: «Мати Божа, Гавриїле – архангеле, благословіть нас урожаєм, благословіть вівсом та житом, ячменем, пшеницею та всякою пашницею». А дівчата, йдучи по воду, видивлялися на землі первоцвіт: якщо знайде цю квітку – цього літа заміж вийде. По обіді біля церкви дівчата водили свій перший весняний хоровод — “кривий танець”, закликаючи весну – красну.
У Благовіщення Пресвятої Богородиці прийнято родиною збиратися за спільною вечерею, накривати багатий стіл. Хоча ще триває Великий піст, на честь свята дозволяється їсти рибу і морепродукти. Також на Благовіщення освячують сіль в храмі і солять нею страви.
Етнографічна експедиція науковців Ржищівського археолого – краєзнавчого музею побувала в селі Півці Ржищівської громади, де записала ще кілька прикмет, пов’язаних з цим празником. Наприклад. Не можна до Благовіщення городитися чи ремонтувати паркан, бо не буде дощу і збереться поганий урожай. Весна в цей день остаточно поборола зиму. Бог благословляє землю і відкриває її для сівби і лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж “турбувати” чи «будити» землю, тобто копати чи орати, сіяти чи садити, вважалося великим гріхом. На Благовіщення відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни.
В цей день слідкували й за погодою. « На Благовіщення дощ – вродиться жито»; « Мокре Благовіщення – грибне літо»; « Гроза на Благовіщення – до теплого літа, врожаю горіхів»; « Сніг ще лежить – літо буде неврожайним»; «Мороз ударив – добре вродять огірки» і т. д. Примічали, яка погода на Благовіщення – такою ж і на Великдень буде.
Народні традиції
Народ наш береже
А хто їх забуває –
той втрачає все.
(В. Гуленко)
Завідувач з основного виду діяльності Ольга Гудзій
До Всесвітнього дня письменника презентуємо медіапроєкт “Факти із життя в в Ржищеві класика єврейської літератури Шолом Алейхема”
“Шолом-Алейхем” – мир вам! З таким привітанням прийшов понад сто років тому до євреїв Шолом Рабинович, який незабаром став найпопулярнішим, найулюбленішим письменником Шолом-Алейхемом.Його життя було цікавим і багатогранним.
– Письменник народився 2 березня 1859 р. в Переяславі в заможній сім’ї . Його батько займався виготовленням вин, володів льохом “Продаж різних вин Південного берега”.
– Справжнє ім’я письменника – Соломон Нахумович Рабинович.
– Першим літературним твором 13-річного хлопця став рукописний збірник колоритних лайливих висловів його мачухи «Мачушин лексикон»
– У юнацькому віці йому дуже сподобався твір «Робінзон Крузо». Настільки надихнувшись ним, хлопчик в 15 років написав свою, єврейську версію Крузо. І з цього моменту він твердо вирішив стати письменником
– Завдяки майстерній передачі образів в своїх творах, його називали єврейським Марком Твеном. До речі, Алейхем був знайомий з ним особисто, і Твен зізнався, що вважав себе американським Шолом- Алейхемом.
– По закінченню Переяславського повітового училища з 17 років він вирішив заробляти для себе сам. Почав давати приватні уроки з загальноосвітніх дисциплін у Переяславі та Ржищеві.
– З 1876 році він став працювати домашнім учителем у одного багатого підприємця Лоєва, навчаючи його дочку, Голде(Ольгу) . Закохавшись в свою ученицю, Шолом- Алейхем розумів, що благословення її батька йому не домогтися, так як він сам бідний. Але через 6 років Голде всупереч волі батька все – таки стала дружиною письменника і навіть народила йому 6 дітей!
– У 1880 році працював в Лубнах на посаді казенного рабина – зв’язковим між місцевою владою і громадою євреїв.
– Після публікацій в першій газеті на ідиші «Фолксблат», до нього приходить слава і популярність.
– Після смерті свого багатого тестя, Шолом переїжджає до Києва, і починає грати на біржі. Навіть 5 років не минуло, як він спустив всю спадщину і пустився в «подорож», бігаючи від кредиторів.
– Високо цінував Шолом-Алейхем Тараса Шевченка, зберігав у своїй бібліотеці “Кобзаря”, любив, знав напам’ять багато віршів Кобзаря.
– Письменник спілкувався з видатними діячами української культури — його сучасниками, зокрема, з Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком.
– Письменник добре знав і любив українську пісню, мав чистий голос, хоч і з невеликим діапазоном.
– Часом у своїх творах він давав містам і містечкам свої умовні назви : Бойберік – Боярка, Чорноморськ – Одеса, Єгупець – Київ. а Росію називав – тітка Рейзі.
– Помер Шолом-Алейхем 13 травня 1916 року. І подія ця пов’язана з… містикою.
Річ у тім, що письменник був дуже забобонним. Ніколи сторінки своїх рукописів не нумерував числом 13, а ставив замість цього двічі по 12. Його рідні визнають днем його смерті 12 травня, хоча насправді він помер 13 числа.
Йому було всього 57 років. До речі, кажуть, Шолом-Алейхем також боявся і числа “57”, тому що саме у цьому віці помер його батько.
У Ржищеві вийшла заміж старша сестра письменника Брохе, яка трагічно загинула в 49 років. За розум, доброту і розсудливість у місті називали «шоломниця».
Життєва мудрість від Шолома-Алейхема
Нічого на світі немає гіршого, ніж коли лаєш людину, з брудом її змішуєш, а та мовчить. У вас жовч розливається, а вона сидить і посміхається.
Немає на світі рани, яка б не залікувалася, і немає такого горя, яке не було б забуте.
Ось станемо старшими на кілька годин – тоді порозумнішаємо.
Не по своїй волі живе людина, нам не дано взяти свою долю в руки, а спробуй-но взяти, по руках отримаєш.
Як моя мама каже: “Глухий чув, як німий розповідав, що сліпий бачив, як кульгавий побіг”.
Найстрашніший біль – той, який не викажеш.
Якщо судилося кланятися, то кланяйся голові, а не ногам.
Догодити цілому світові ніколи не беріться – не вийде!
Коли їстимеш плоди своєї тяжкої праці – буде тобі втішно і добре.
Розум і каяття – обидві ці речі завжди приходять занадто пізно.
І донині в серцях шанувальників творчості класика єврейської літератури Шолом-Алейхема знаходять відгук його слова: “Живіть у мирі та радості. У важкі часи допомагайте один одному. Допомагайте бідним і пам’ятайте моє ім’я – Шолом-Алейхем”.
Неможливо уявити собі завершення зими без традиційної Масниці.
А чи знаєте ви, що це одне з найдавніших слов’янських свят, тому що бере свій початок ще з дохристиянських часів, з періоду поклоніння язичницьким богам. В Україні це свято називається Масниця, але є й інші його назви, серед яких – Колодій, Сиропусний тиждень, Сирна седмиця, Заговини та інші.
Воно символізувало прихід весни та пробудження природи. Древні слов’яни відзначали “проводи зими” та початок весни і Весняного сонцевороту – поворотної точки, а саме перемогу денного світла над довгими зимовими ночами.
Перші згадки про Масницю в календарях наших предків датуються ІV ст. н.е. (до речі, такий календар було знайдено і у селі Ромашки на Київщині) у них підтверджується те, що в дохристиянські часи святкували її в період весняного рівнодення. А із запровадженням християнства було перенесено на більш ранній термін.
Зважаючи на велику популярність масничних обрядів та їх значення для народу, Православна Церква не відштовхнула народні традиції, а раціонально використала.
В наш час Сирна седмиця не має чіткої дати святкування, адже залежить від найголовнішого християнського свята Великодня та передує семитижневому Великому посту.
У 2025 році Масничний тиждень розпочнеться 24 лютого і триватиме до 2 березня. Сім днів поспіль дозволено їсти масло, рибу, яйця та молочні продукти.
Проте, для українців головною обрядовою їжею під час Масниці передусім були вареники з сиром.
Вважається, що вперше їх стали вживати на наших землях ще стародавні трипільці, за кілька тисячоліть до нашої ери. Вареники вони ототожнювали з Місяцем ,що був символом жіночого начала, і плодовитістю. Борошно для тіста брали з різних видів злаків: , пшениці, ячменю. Полюбляють у нас цю страву і донині.
Ще одна назва свята – Колодій. Вона з’явилася ще за часів язичництва. Наші предки вважали, що це давній маленький Сонце-Божич, який підріс і набрався сили розкручувати Сонячне Коло, тобто став Коло-Дієм. З ним пов’язано багато обрядодійств.
Існували вони і на Ржищівщині. Зокрема , традиція прив’язувати колодки( дерев’яні поліна) до ніг тим,хлопцям, хто ще без пари, символічно караючи їх за те, що вони вчасно (тобто, до початку посту) не одружилися. . Хлопець міг відкупитися від колодки подарунками, грошима або частуваннями. Так, у жартівливій формі громада засуджувала неодружену молодь і тим самим заохочувала до продовження роду. Все це супроводжувалося піснями, танцями, жартами
У наших предків Маснииця вважалася жіночим святом і цей тиждень називався в народі Бабським, а Колодій – «бабським» святом. За давніми звичаями, протягом цього тижня чоловікам варто було дослухатися до жінок і виконувати всі їхні забаганки. Юнаки дарували дівчатам подарунки та ласощі.
Кожен день цього тижня мав свої звичаї. Наприклад, у понеділок жінки виготовляли колодки, а у вівторок їх хрестили. У середу зяті йшли на гостину до своїх тещ. У четвер подруги збиралися разом, випивали та гуляли, «щоб телята родились» і «щоб масло не гіркло» У п’ятницю зять пригощав тещу, «щоб горло не пересихало» а в суботу – невістка свекруху.
У неділю наставала кульмінація гулянь.,що знаменувала проводи Масниці та Прощений день. Згідно зі звичаєм, у цей день потрібно було забувати всі образи і просити вибачення один у одного. . Ця традиція збереглася й донині.
Цього ж дня й проводжали Колодія, спалювали опудало Зими, що символізувало проводи холодів і народження Весни та нового життя і
і припиняли веселощі, адже у понеділок розпочинався Великий піст!
В ці дні також існувала традиція вшановувати покійних родичів. Для цього на ніч залишали на покуті вареники з сиром, млинці, масло, щоб вночі душі пращурів мали що поїсти.
А ще на Ржищівщині існували різні прикмети, пов’язані з цим святом.
Наші предки вірили, якщо проведеш цей тиждень у сумному настрої, то весь рік сумуватимеш, а чим гучніше і веселіше зустрінеш Масницю, тим рік буде щасливішим.
Категорично заборонялося сваритися, адже це могло накликати на сім’ю біду.
Цього тижня заборонялося прясти, тому що міль з’їсть прядиво чи одяг з нього.
Також не дозволялося заготовляти м’ясо, сир, інакше продукти обов’язково зіпсуються.
Щиро вітаємо зі святом Масниці, з нашим українським Колодієм! Бажаємо вдосталь наїстися солодких вареників та млинців!
Пам’ятаймо, цінуймо та поважаймо традиції та звичаї наших пращурів та святкуймо наші рідні тисячолітні свята!
Десятий рік поспіль в усьому світі 11 лютого відзначається молоде, але важливе свято – Міжнародний день жінок і дівчат в науці. Воно було прийняте Генеральною Асамблеєю ООН 22 грудня 2015 року з метою забезпечення повного і рівного доступу жінок і дівчат будь – якого віку до досягнень і розвитку науки, техніки й інновацій та їх безпосередньої участі в них.
Міжнародний день жінок і дівчат у науці повинен нагадувати всім нам про те, яку важливу роль відіграють жінки у науковому і технологічному співтоваристві, а також заохочувати жінок і дівчат до участі в науці. Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш наголосив з цього приводу: «Давайте домагатися того, щоб кожна дівчинка, де б вона не знаходилася, мала можливість реалізувати свої мрії, досягти розквіту сил і вносити свій вклад в забезпечення сталого майбутнього для всього людства».
Сумно, що в XXI столітті науковці жіночої статі стикаються з дискримінацією та домаганнями.
Якщо оперувати сучасними даними ЮНЕСКО,то жінки і дівчата, як і раніше, в науковому середовищі все ж таки представлені значно менше, ніж чоловіки: в середньому лише 30% науковців в усьому світі — жінки. Численні дослідження показали, що жінки в областях STEM (наука, технології, інженерія та математика) публікують менше наукових матеріалів, отримують менші виплати за свої дослідження і не досягають у своїй кар’єрі більшого прогресу, ніж чоловіки.
Після народження дитини жінки в науці частіше стикаються з дискримінацією. За довгі проміжки відсутності активної наукової діяльності деякі установи штрафують своїх співробітників, понижуючи їх рейтинг. В одному британському університеті дослідили це питання і виявилося, що 100 % оштрафованих науковців є саме мами з маленькими дітьми.
Втім, гендерні програми останніх років роблять свою справу: все більше молодих жінок обирають для себе технічні спеціальності і шлях в науці, про розробки жінок-вчених почали розповідати в усьому світі.
Українські жінки теж ніколи не відставали від світових тенденцій, нам дійсно є чим пишатись. Причому на даний момент в Україні жінок у науці 46% — майже вдвічі більше, ніж в середньому у світі. Значно менше за своїх закордонних колег українські дослідниці жаліються і на гендерні упередження.
В Україні з року в рік збільшується кількість можливостей для жінок у науці: з’являються спеціальні стипендії, менторські програми для підтримки науковиць. З метою відзначення талановитих вчених – жінок та заохочення їх до розвитку української науки у 2018 році в Україні була запроваджена премія, що є частиною глобальної Програми L’ORÉAL-ЮНЕСКО “Для жінок у науці“, започаткованої компанією L’ORÉAL у 1998 році. Така ініціатива дає можливість у найважчий час, у найлютішу фазу війни, озирнутися навколо, відзначити і надихнутися працею неймовірних науковиць, які роблять спільноту сильнішою, мудрішою та цікавішою.
Але це ще не перемога. Для прикладу хочу зазначити, що серед чинних академіків НАН України – 155 чоловіків і всього 7 жінок. В Україні серед науковців лише 45% становлять жінки. І на портретах “видатних науковців” у шкільних чи університетських кабінетах ми бачимо переважно чоловіків. Історія жінок-науковиць – це не просто історія досягнень. Це історія спротиву та боротьби, історія, що існує “незважаючи на”.
Останнім часом наука набуває жіночого обличчя. Нині до жінки в науці почали ставитися ліберальніше. Позитивні зрушення відчутні.
Математикиня Юлія Безвершенко в одному з інтерв’ю зазначила: “Популяризувати науку серед жінок треба зі шкільного віку — показувати їм можливості інженерії, програмування, науки. Спробувавши це, вони не будуть противитися можливості обрати такий шлях, якщо будуть відчувати в собі таку спроможність”.
Наразі Україна займає 12 місце за кількістю жінок-вчених в рейтингу серед 41 країни світу. Українки успішно працюють у різних галузях наук. Найбільше науковиць у галузі суспільних (65,8%), медичних (65,2%), гуманітарних (60,3%) наук; у технічних науках — 34,1%.
Вже кілька років поспіль науковці нашого музею на музейних інтернетсторінках висвітлюють матеріали про життя та досягнення в науці жінок – вчених, видатних українок, які змінили і продовжують змінювати світ науки,незважаючи на перешкоди, від 300-х років нашої ери ( жінки почали займатися наукою ще з давніх часів, зокрема, Гіпатія Олександрійська (математика, астрономія, механіка) 370-415 рр. була однією з найвидатніших вчених свого часу) і до сьогодення своєю працею доводять, що жінка може все!
От і сьогодні розповідаємо про Оксану Крупку з Броварів – переможницю міжнародного конкурсу “Жінки в науці”.
Оксана Крупка –хімік, кандидатка хімічних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка, старша наукова співробітниця хімічного факультету, входить до ТОП-10 успішних українських вчених-жінок за версією Укрінформ-2020.
Народилася Крупка Оксана Михайлівна в місті Кривий Ріг. Хімію полюбила ще зі школи з 8 класу, дякуючи вчительці хімії Олешицькій Н.І., яка змогла зацікавити наукою хімією, і не лише теоретичною, а й експериментальною. По закінченню школи у виборі професії не сумнівалась.
У 2001 році закінчила хімічний факультет Криворізького державного педагогічного університету. У 2004 році – аспірантуру кафедри хімії високомолекулярних сполук хімічного факультету КНУ, де з цього ж року працює науковою співробітницею різних рівнів. Сфера наукової діяльності: дослідження й розвиток полімерних сполук, що мають нелінійно-оптичні властивості для потенційного використання в оптоелектроніці та фототехнологіях.
Стажувалась у Франції та США, авторка 23-х наукових праць, у тому числі 1 патенту України та 1 європейського патенту.
12 грудня 2019 року у Києві відбулася друга церемонія нагородження жінок-науковців українською премією L’ORÉAL-ЮНЕСКО «Для жінок у науці». Серед трьох лауреаток була і Оксана Крупка. Вона отримала грошову премію у розмірі 150 000 гривень.
«Я маю величезну привілею і вважаю, що мені неймовірно пощастило, – посміхаючись говорить пані Оксана, – займаюсь справою яка подобається. Жодного разу я не хотіла працювати в бізнесі, не тому що це не цікаво, а тому що це не моє. Наука – дає унікальну можливість захоплюватись, пізнавати щось нове кожного дня, аналізувати».
Кажуть, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього. Людина, яка не знає минулого — як перекотиполе: куди вітер подме, туди воно і котиться, куди приб’ється — там і залишить своє насіння. Але ж людство не перекотиполе...
29 січня 2025 року в Україні відзначається День Героїв Крут, котрий для Українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.
Більше століття тому молоді захисники Української Народної Республіки власною кров’ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху.
В кінці грудня 1917 року уряд радянської росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки, створивши «український червоний уряд» у Харкові та відправивши на Київ війська, що складалися з балтійських матросів і червоноармійців – головорізів з Москви, Пітера, Смоленська тощо. Бій відбувся 29 січня 1918 року поблизу залізничної станції Крути, що розташована за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина.
Фото 1. Незадовго до бою.
Одночасно з ним у Києві розпочалося третє більшовицьке повстання, яке змусило у вирішальний момент розвернути підкріплення, спрямоване на цей напрямок, на його придушення. Українське військове командування очікувало основного наступу більшовиків не з напрямку Бахмача, а з полтавського напрямку, тому саме туди скерувало свіжі та найбільш боєздатні підрозділи чисельністю 500 вояків, а натомість до ст. Крути відправлено 300 виснажених курсантів 1-ї Української військової школи ім. Б.Хмельницького та козаків «Вільного козацтва», до яких приєдналися студенти і гімназисти. Українське військо налічувало приблизно 500 – 600 переважно юних вояків.
Фото.2. Українське військо
Вони прийняли на полі нерівний бій із 4-тисячною (за іншою версією – 6-тисячною) більшовицькою армією під проводом есера михайла муравйова, рішуче відстоюючи право українського народу жити у власній державі. Жорстокий бій тривав до вечора, було відбито кілька атак, бойові втрати складали до 300 убитих, поранених, полонених. Командир Аверкій Гончаренко віддав наказ відійти. Один підрозділ студентів у сутінках втратив орієнтир і вийшов на станцію Крути, уже захоплену червоноармійцями. 27 полонених юнаків було розстріляно. Наймолодшим було по 16 років. Вони — студенти, курсанти, школярі — виявилися у своєму патріотизмі вище за класові інтереси і, коли постала потреба, без вагань віддали молоде життя в ім’я волі свого народу.
Бій під Крутами відбувся в рамках першої російсько – української війни. Він був успішним для оборонців української державності – наказ командування було виконано, стрімкий наступ ворога було зупинено та здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії й мости. Плани ворога пішли шкереберть Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, розмоклою дорогою. Ця затримка ворога дала змогу уряду УНР підписати 9 лютого Берестейський договір з країнами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія). УНР визнали самостійною державою, а її армія здобула підтримку німецької та австро-угорської армій у боротьбі з більшовиками. Берестейський мирний договір врятував молоду українську державність.
В масштабах всесвітньої історії ця битва зовсім незначна. Вона не є зразком військового мистецтва. Десятки подібних були і до неї, і після. Але це — символ нескореного духу нашої нації. Це — пересторога тим, хто і нині сподівається поставити націю на коліна.
Події далекого 1918 року — важливий урок для нас, сучасних українців. Це урок мужності й водночас, урок того, якими недалекоглядними ми можемо бути в своїх рішеннях, коли йдеться про життя молодих людей.
Німецький філософ Гегель стверджував, що історія повторюється двічі: або як фарс, або як трагедія. На жаль, його передбачення підтвердили події, які відбулися в Україні в 2004-2014 роках. Повторенням у наш час помилок, які здійснили майже сто років тому керівники УНР, неможливо не назвати роки правління Віктора Ющенка. Під час подій помаранчевого Майдану, отримавши високу довіру українського народу, він за короткий час забув усі свої зобов’язання перед ним. Фактично зрадив ідеалам Майдану. Своєю безвідповідальною політикою розчистив шлях до президентства двічі судимого злодія Віктора Януковича, прихвостня путіна, що в лютому 2014 року наказав розстріляти на Майдані та вулицях Києва мирних українських громадян, студентів, які постали проти прокремлівських зрадників.
Порівнюємо наших сьогоднішніх молодих захисників східних рубежів країни із Героями Крут: багато із них у розквіті життя — загинули, але перемогли. Тих 300 вояків, студентів з Крут, які протиставилися кількатисячній більшовицькій навалі. Вони, хоча усі полягли, але перемогли, тому що ми про них пам’ятаємо. 200 українських студентів протистояли двом тисячам «Беркуту» — постраждали, але перемогли. Жодна краплина крові не була пролита намарне! І ми це бачимо та відчуваємо. Це справжня духовна сила Українського Народу!
Через 104 роки й 1 місяць після історичного бою під Крутами там знову залунали постріли та вибухи. Ішов ворог – той самий, споконвічний – російська орда. Знову рвалася на Київ. Історію другого бою пишуть зараз. Проти росіян єдиним фронтом виступили ЗСУ й тероборона. Бійцям дуже допомогли місцеві жителі, чого, до речі, не було в 1918-му. Прозріли?
“Наше бойове завдання – взяти Київ… Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”, – Михайло Муравйов, який командував більшовиками, сказав це на мітингу в Бахмачі у 1918 році. Те саме міг би повторити будь-який російський командир і у 2022-му.
Ситуація майже ідентична. Але з різницею у сотню років.
Події – наче новий виток спіралі.
Із спогадів очевидців подій під Крутами в лютому 2022 року.
«У день вторгнення, 24 лютого зранку, — згадує той день О.Бузун, — ми провели виконком Крутівської громади. О 12:00 усі наші старости вже були в ніжинському військкоматі й отримали зброю І одразу, хоч і в хаосі, але почали формувати місцеву тероборону. Прийшли близько 30 найактивніших чоловіків. Координував Микола Ворона з Крут. Я був у військкоматі й виконував військові розпорядження».
«У напрямку села Крути в перші дні повномасштабного вторгнення військових ЗСУ не було. З 25 лютого рух спротиву чинила наша тероборона, — окреслює ситуацію 37-річний Олександр Шевченко, полковник ЗСУ, заступник начальника управління ракетних військ і артилерії ОК “Північ”. – Ішли колони ворожої 90-ї танкової дивізії центрального військового округу, 6-й танковий полк, командиром якого був полковник Захаров, він загинув пізніше під Броварами. Росіян було близько 3000 осіб. З нашого боку опір чинили до 400 осіб: ТРО, рух опору, місцеві жителі».
Коли генерал-майору Віктору Ніколюку, командувачу військ ОК “Північ”, доповіли про рух ворожої техніки в тому напрямку, він подзвонив голові місцевої громади. Той дав теробороні команду діяти.
Фото.3.Олег Бузун (ліворуч) з побратимом-тероборонцем на блокпосту
«25 і 26 лютого дорогою, поруч з меморіалом пам’яті Героїв Крут, відкритому у 2006 році, сунули російські війська, – розповідає О. Бузун. – Понад 700 одиниць важкої техніки. Через кілька днів місцеві жінки вже почали розрізняти танки, БТРи, САУ. У колоні 500 одиниць танків Т-72 точно було. Тентовані КамАЗи з солдатами. Легковики, схожі на джипи. Бензовози, польові кухні. Їх навіть не рахували»…
Звернути на Крути російську армію спонукав підрив батуринського мосту через річку Сейм на їхньому шляху до Києва. Росіяни не мали можливості переправитися, а тому пішли в обхід, через Конотоп (Сумська область) у бік Бахмача й через залізницю, через Плиски, Хороше Озеро та Крути.
« І тут сказала своє слово наша тероборона, – гордо каже голова Крутівської громади і додає, – тероборонці затримали просування російської колони на три дні. Біля залізничної станції Крути вони вирубали майже всю лісосмугу завдовжки 200 м і створили завал на дорозі».
Фото.4. Володимир Хілько, інспектор з питань благоустрою територій населених пунктів Крутівської Т.Г
«О третій дня почали валити, — описує 25 лютого Володимир Хілько, інспектор з питань доброустрою територій населених пунктів Крутівської ТГ. – Назбирали бензопил. Від села до лісопосадки – десь 1 км. Їхали хто велосипедами, хто машинами, хто мотоциклами. Нас з пів сотні було: і тероборонці, й просто місцеві жителі. Спилювали всі дерева, завалювали дорогу. Бензопили гули години дві точно. Три доби потім росіяни не могли там проїхати».
На четверту добу, 28 лютого, окупанти таки зібралися рушити розчищеною дорогою далі – на Ніжин. Селяни згадують, як о шостій ранку разом завелась і загуркотіла на все село їхня техніка. Але на виїзді з села колону “зустріли” перші залпи українських “Ураганів” – військові встигли зайняти й підготувати позиції за 15 км звідти, в Ніжині.
«Поки росіяни розбирали завали, українські військові виграли час, підготувалися, зайняли зручні позиції, – уточнює полковник Олександр Шевченко з ОК “Північ”. – А коли російські танки рушили в напрямку Києва, їх накривали наші “Урагани”».
На тій ділянці працював перший дивізіон 27-ї реактивної бригади, що підпорядковується Сухопутним військам.
Фото 5. Знищена ворожа техніка, що залишилася в селі. Фото Юлії Семенець
«Гатили їх добре. У мене тоді кухвайка на пуговицях була, аж розщібнулася від вибухової хвилі, — сміється Хілько. — Танки їздили, як на шосе. Дорогу вибили повністю. Я жартую, що підготували її до великого будівництва. Асфальт і зрізати не треба, від нього нічого не лишилося».
Остаточно угрупування росіян, що наступало на цьому напрямку, розбили вже на Київщині.
“Під час ведення бойових дій у Броварському районі Київської області зазнала значних втрат в особовому складі й техніці батальйонно-тактична група (БТГр) 6-го танкового полку (Чебаркуль) 90-ї танкової дивізії Центрального військового округу, – дає офіційне зведення полковник О.Шевченко. – Зокрема ліквідовано командира полку полковника А.Захарова. В результаті значних втрат БТГр 6 разом з БТГр 239 були змушені відступити та перейти до оборони”.
Внаслідок вогневого ураження РСЗВ БМ-27 «Ураган» затримано рух колони окупанта. За словами голови Крутівської територіальної громади Олега Бузуна, російські війська втратили вбитими близько 200 осіб.
Фото.6. Табличка на знищеній техніці ворога. Фото Юлії Семенець
«Чи не даремною була жертовність під Крутами тоді, у 1918-му? – розмірковує Олег Бузун. – Особливо московська історіографія старалася применшити, “затушувати” ті події. Були сумніви. Але це не була поразка. Ні тоді, ні тепер. Це було протистояння сили волі й духу. Герої Крут боролися. І це зерно проросло. Зараз ми дали відсіч. Бо розуміємо, де ми, хто та на якій землі виросли».
Нинішньому поколінню довелося відчути дихання подвигів у наш час. Саме зараз пишуться героїчні сторінки історії України, кожного її регіону. Тепер нам стає більш зрозумілим подвиг київських студентів. І подвиг сьогоднішніх воїнів, які ціною власного життя таки не віддають своєї землі. Вони відстоюють її, незалежно, чи це Схід, чи Захід, чи Південь, чи Північ — до останнього свого дихання. Упродовж віків ми достатньо віддали молодого цвіту країни на вівтар жертовності. Мабуть, настав таки той час, коли ми повинні сказати всьому світу — ми сильна нація, ми вистоїмо. Адже сила наша — у нашій єдності, у нашій цілісності, у нашій рішучості та вірі. «Борітеся — поборете, вам Бог помагає!». Ми будемо боротися, і ми переможемо. Слава Україні! Героям Слава!
Думка, що не полишає кожного, хто торкнувся таємниці творчості нашого земляка. видатного митця, Заслуженого художника УкраїниВолодимира Сидорука. Талант, який проявився ще у дитинстві, що живився сивою давниною рідного народу. його легендами і піснями, корінився у вічних цінностях рідної землі та її історії, уособлюється трепетними образами рідних краєвидів і колоритних персонажів, зворушливими деталями та монументальними горизонтами.
Творчість В. Сидорука припадає на 1937-1997 роки ХХст., охоплюючи більш як півстолітній період. Його ім`я не звучало в унісон з іменами провідних. як здавалось на той час, майстрів, з ним нечасто доводилося зустрічатися на шпальтах популярних друкованих видань.
Ірпінські дуби: ескіз та картина
А втім він прожив довге, до останніх днів насичене творчістю життя, залишивши по собі величезну мистецьку спадщину, яка ще чекає на вивчення і належну оцінку. А все починалося тут, у маленькому містечку Ржищеві, де народився майбутній художник 3 січня 1925 року у селянській родині.
Ще з дитинства малий Володя захоплювався малюванням. Ось як він про це згадує: «Скільки себе пам`ятаю, я малювавав. Олівці і папір були для мене найкращим подарунком і забавкою.Перемальовував із книжкових картинок могутніх богатирів, із ікон , що висіли в хаті, таємничі лики святих. Але більш за все подобалось малювати своє село – хати, лісових звірят. Тоді в наших лісах зайці і лисиці були не рідкість.
Ще дитиною я в клуні влаштував собі справжню майстерню. Коли у хаті лягали спати, я крадькома біг туди, запалював гасову лампу, і радіючи, що ніхто не заважає, малював до глибокої ночі. Батько мене не сварили, але і не заохочували, думали, що мине це дитяче захоплення.
На щастя, чи на жаль, не минулося.. Хлопець ріс допитливим і мрійливим: прогулянки біля річки Леглич він уявляв собі мандрами у диких джунглях, а широчезний Дніпро був для Володі безмежним морем, за яким існували незвідані світи.
Вечорами у своєму закутку він малював те, що найбільше вразило його уяву і запало в пам’ять. Якось на очі йому потрапила газета з портретамитогочасних вождів. Він старанно їх перемалював. А мудрий, навчений життям дід, без слів кинув їх у піч, нічого не пояснивши онукові. Тоді, в трагічні 30-і, вчорашні вожді часто ставали «ворогами народу» і за такі малюнки світили Соловки. У 14 років юнак вирішує круто змінити свою долю. 20 кілометрів пішки до Кагарлика, а потім на потяг – і в Київ. Мета – вчитися на художника.
Відомо з його біографії, що ще в 13 років Володя зробив розпис на пілонах Ржищівської Свято- Троїцької церкви, зобразивши Святих Ольгу і Володимира. Ім’я молодого автора з часом забулося. І ось у 1995 році у будівельному технікумі Ржищева відбулась персональна виставка В.Ф. Сидорука з нагоди його 70- річчя. Серед запрошених гостей був і місцевий священник, який похвалився розписом у храмі, що зробила якась дитина і що той розпис зберігається, шануючи талант. Тут ювіляр і зізнався, що він і є тією дитиною. Відвідувачі виставки тут же поїхали до Свято-Троїцької церкви подивитися на ще один твір майстра. На жаль, він до цього часу не зберігся в зв’язку з капітальним ремонтом храму на поч. 2000-рр. Та все це буде потім…
Спочатку навчання у Республіканській художній школі у талановитих митців таких, як І. Хворостовський та Г. Киянченко, ІІ Світова війна,лихоліття окупації у рідному Ржищеві, тяжкі і трагічні фронтові дороги війни, важке поранення.Потім робота в Івано-Франківському музично- драматичному театрі, повернення на Київщину, в Ірпінь – і сотні художніх полотен : пейзажі, натюрморти, портрети, картини на історичну тематику та ін. Багато у майстра творівприсвячених Т. Г. Шевченку. Серед них одна , що виконана ще у часи навчання в художній школі – «Хата баби Вівді. Ржищів»(1940 р.) .
Науковці Ржищівського археолого- краєзнавчого музею, провівши наукове дослідження, виявили, що існує два варіанти цієї картини . А сама вона має ось таку історію. Колись від старих людей почув Володя переказ про те( і це підтверджено документально), що у Ржищеві, на високих схилах Дніпра мріяв поселитись Шевченко. І цю хату разом із невеликим клаптиком землі хотів купитийого троюрідний брат Варфоломій у баби Вівді для Тараса, але купівля не відбулася.
Хата баби Вівді
На передньому плані зображено осяяну світлом хатину, яка від старості похилилась до землі. Майже зруйнована, вона залита сонцем; скошені двері, стара повітка, криниця, дерев’яний тинокбіля якого квітує груша. Це вказує на те, що загальний настрій картини не про руйнування і старість, а про тепло і затишок, про щирість господарів. Фото копія цієї картини прикрашає експозицію краєзнавчої зали Ржищівськогоархеолого- краєзнавчого музею, а копія картини , що написана Володимиром Пасекою є у фондовій колекції музею.
Хоча Володимир Сидорук значну частину свого життя провів в Ірпені, він часто бував у рідному місті. Тут неодноразово проходили його виставки, творчі зустрічі. Саме він разом із Любов’ю Гуловою брав участь у створенні музеюобразотворчого мистецтва у Ржищеві. І який за його ініціативи було названо іменем І.-В. Задорожного «Задорожний найстарший наш колега. І народився у Ржищеві, і творив. Потрібно назвати музей в його честь, – так аргументував свою ідеюВолодимир Федорович», — згадує Любов Гулова, екс-директор музею Івана-Валентина Задорожного. На початку 2000-х у Ржищеві існував приватний музей В. Ф. Сидорука, в якому були представлені з одні з найкращих полотен художника.
Сьогодні з нагоди 100- річчя з дня народження нашого виданого земляка, Заслуженого художника України Володимира Федоровича Сидорука ми вшановуємо людину величезного таланту та його внесок в скарбницю українського малярського мистецтва. Його творами буде захоплюватися ще не одне покоління поціновувачів таланту великого майстра.
Цикл новорічно-різдвяних святкувань продовжує свято Маланки. яке відзначається 31 грудня за новоюліанським календарем, в переддень Нового року. Його також називають Щедрий вечір та Щедра кутя.
Свято Маланки має дуже давні вікові традиції, що походять ще з обрядів дохристиянських часів. Його пов’язують з богинею родючості Мокош, проте в християнській традиції у цей день відзначають преподобної Меланії, тож назва видозмінилася. За переказами, після викрадення Маланки злим Змієм її врятував Василь. Тому свято ще називають Василя та Маланки.
Воно символізує щедрість, багатство та благодать. Щедрий вечір святкується після закінчення Різдвяного посту , тому святковий стіл повен мати багато різноманітних страв, а особливо м’ясних, на відміну від пісного Святвечора перед Різдвом.
Свято має багато обрядових ігор, перевдягань і пісень.
Серед головних народних атрибутів свята: традиційні страви, кутя, щедрівки та водіння кози – міні сценки, що розігрують діти та молодь.
Старі люди згадують, що на Ржищівщині починали щедрувати після заходу сонця. Святково вбрані діти та молодь збиралися групами та обходили своїх сусідів та знайомих, щоб щедрівками прославити господарів і побажати їм здоров’я, достатку, благодаті та урожаю в Новому році.
Натомість господарі пригощали щедрувальників цукерками, горішками або давали гроші.
Щедрівки ніколи не співали вдень. Ними величали Свято Щедрого вечора, Місяця і зірок. На відміну від колядок, де прославляли Ісуса Христа, у щедрівках віншували пана- господаря і його родину і бажали йому усіляких гараздів.
Не обходилося в цей день і без обряду «водіння кози».
Це театралізована вистава, яка містила таких персонажів: Козу, Маланку та Василя, Діда і Бабу, Лікаря, циган та інших. Супроводжувалася вона піснями та жартами.
Роль Маланки завжди виконував переодягнений хлопець. Йому яскраво підводили брови і рум’янили щоки. У руки давали веретено, віник чи ляльку. Згідно зі сценарієм, хлопець мав пародіювати жіночі заняття, роблячи все незграбно.
Іншого хлопця переодягали у Козу – зазвичай брали вивернутий кожух і одягали маску кози. У народі ще з часів язичництва ця тварина вважалася символом родючості землі і дуже шанувалася.
«Де коза ходить, там жито родить, де не буває, там вилягає, де коза ногою, там жито копо. Де коза рогом, там жито стогом», – співається в обрядовій пісні.
Козу водив Дід. Під час обряду він мав «убити» її палицею, а потім тужити за нею й намагатися оживити. Це йому вдається зробити завдяки Лікарю та ритуальним діям – співу та пританцьовування, а також дарам, що мають піднести господарі.
Ідея цієї вистави – перемога життя над смертю. У давні часи для скотарів та землеробів це мало особливе значення в період зимового сонцестояння, коли ще було далеко до весни. У давнину таке переодягання виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом звичай перетворився на веселу розвагу молоді.
Зі святом Маланки пов’язано багато вірувань.
Зокрема, про те, що на нього, як і в новорічну ніч, тварини можуть говорити. У цей день господарі старалися пригостити худобу смачною їжею.
Також, на Щедрий вечір дівчата ворожили на долю. Напередодні, на свято Катерини, ставили у воду гілочку вишні й на Маланки спостерігали, чи вона розпуститься. Якщо так – дівчина скоро вийде заміж.
Господарі ворожили, щоб дізнатися, чи буде врожай наступного року. Найстарший чоловік у домі в передноворічну ніч клав на підвіконня пелюстки цибулі та сипав в них трохи солі. На ранок дивилися, чи сіль в пелюстці суха, чи мокра. Таким і буде травень – важливий місяць для всіх землеробів.
Наступного дня після Маланки святкування тривало, бо приходив Новий рік і святого Василя Великого .
Обряди на Маланки були заборонені в часи Радянського Союзу. За «маланкування» можна було отримати заслання на 10-15 років.
У 2023 році це свято було внесене до списку нематеріальної спадщини України.
Цим народним звичаям налічується вже сотні років, вони міцно вплелися в українську культуру, Щедру кутю ми святкуємо і зараз. Це свято віри у торжество світла над темрявою, добра над злом, щоб люди жили краще, щоб земля краще родила чим торік, щоб майбутні діти Роду жили щасливіше!
Для Ржищівщини найголовнішим був і залишається Різдвяний цикл свят (від Святвечора до Водохреща), пов’язаний із відродженням нового сонця. У ньому найбільше обрядодій, якими намагалися забезпечити здоров’я, щастя, достаток.
На Різдво традиційним у нас є обряд колядування. Колядування — давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок) з метою сповіщення про добру новину – сповіщали про народження світу, а у християнських колядках – про народження Ісуса Христа, а також величаннями та побажаннями господарю і його родині щастя, добра та злагоди. Цей обряд обов’язково поєднувався з відповідними обрядовими та ігровими діями, танцями, музикою, жартами тощо, які разом й надавали святу поетично-величальної піднесеності, справляли на учасників обрядових дій незабутнє емоційне враження.
На Ржищівщині колядують всі: діти, дорослі парубки та дівчата, колядують і старші люди — найчастіше на церкву. Хоча колядування є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований, а нині став традиційним.
У нашому місті, за давньою традицією, першими колядують діти після появи на небі яскравої зірки, зазвичай по закінченню Святої вечері 24 грудня. Після них колядують окремо ватаги хлопців і дівчат. Юнь одягалися в найкращий святковий одяг. Особливими красунями виглядали незаміжні дівчата, вбрані у вінки, спеціально приготовлені. У коси вплітали яскраві стрічки. Витягали особливі кохужи, багаті сорочки. Кожна дівчина мала такі сорочки, які вишивалися перед тим на вечорницях. Прикрашалися намистами — коралями, дукачами.
Колядувати хлопці і дівчата ходили вже із зіркою, із дзвіночками. Зірка – традиційний атрибут різдвяного обряду колядування, пов’язаний з народженням Ісуса Христа, адже чудесне народження провістила саме «Вифлеємська зірка».
Виготовлення зірки було почесною роботою. Чоловіка, який виготовляв Різдвяні Зірки, в народі називали звіздарем.
Із спогадів поважних чоловіків ржищівчан.
Як правило, Різдвяну Зірку виготовляли заздалегіть із звичайного решета, до якого прилагоджували «роги» (8, 12 ) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок могли бути прикріплені картинки на релігійні сюжети. Всередину зірки вставляли свічку, утворюючи ліхтар. Інколи Зірка могла обертатися навколо своєї осі. Якщо корпус обертався навколо свічки, то обклеєна різнокольоровим папером зірка відповідно по-різному світилася.
Гуртувалися колядники за територіальним принципом — окремими вулицями або кутками. Кожна ватага вибирала собі головного – Березу (людину, яка добре знала колядки), латкового (який збирав сало й ковбаси), скарбника, хлібоношу, міхоношу (людину веселої вдачі, витівника), звіздаря (найгарнішого та найсправнішого у гурті хлопця, носив зорю), танцюристів, дзвонарів, скрипалів і т.д. В тематиці віншувальних колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви — мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо. Коляда тривала цілу ніч, поки не обходили кожен будинок у поселенні.
У деяких селах Ржищівської громади колядують на перший день Різдвяних свят 25 грудня після віншувальних церковних дзвонів. Порядок колядування залишається сталим – першими колядують діти.
Вертеп ( театральне дійство, в основу якого покладено євангельське оповідання про народження Ісуса Христа), у різдвяних обрядодіях на Ржищівщині став поширеним з кінця ХХ ст.
У Святвечір дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, поминали душі померлих.
Найпопулярніші колядки.
Нова радість стала, яка не бувала, Над вертепом звізда ясна світлом засіяла.
Де Христос родився, з Діви воплотився, Як чоловік пеленами убого оповився.
Пастушки з ягнятком перед тим дитятком На колінця припадають, Царя-Бога вихваляють.
– Ой ти, Царю, Царю, небесний Владарю, Даруй літа щасливії цього дому господарю.
Даруй господарю, даруй господині, Даруй літа щасливії нашій славній Україні.
Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився! Застеляйте столи, та все килимами, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився! Бо прийдуть до тебе три празники в гості, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився! А той перший празник – Різдво Христове, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився! А той другий празник – Святого Василя, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився! А той третій празник – Святе Водохреща, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився! Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Колядки виконують тільки на Різдво, бо в них прославляють народження Христа.
Найбільш поширені дитячі віншівки
Я – маленький хлопчик, Сів собі на стовпчик, В сопілочку граю, Діток забавляю.
А ви, люди, чуйте, Коляду готуйте. Яблучка, горішки – Це мої потішки.
Бігла теличка та з березничка Та до діда в двір. А ти, діду, дай пиріг. А ти, бабо, глянь на поличку. Дай паляничку. Паляничка впала, Дайте кусок сала.
*** Колядин-дин, Я у батька один. Винесіть мені пиріжок Та положіть у мішок. З руками, з ногами, Щоб бігав за нами.
Коляда, коляда, Дай, дядьку, пирога! Як не даси пирога, Візьму вола за рога, Та виведу на моріг, Та виломлю правий ріг. У ріг буду трубити, Волом буду робити, Хвостом буду поганять Та на гречку орать. Добривечір!
З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну змінилося наше життя, змінився наш світ, змінилися і наші колядки. Все більше співає молодь Ржищівщини ось такі колядки:
“Зірка яскрава в небі тривожному”
Зірка яскрава в небі тривожному Вість українцю показує кожному: Мерехтить кажучи: “Діва на сіні вже оповила Божу дитину”.
Зірці різдвяній в цім боці планети Зовсім байдужі ворожі ракети. Хоче наш ворог свято забрати, Та зоря сяє ясно й завзято.
Зірка освячує Схід благодаттю І підлягає в окопи солдатів, Знає, як хочуть в це свято додому, Знає, що мають кутю вони й втому.
Поки не згасла у темряві ночі, Раптом солдат піднімає вверх очі, Видно прохання у сильних очах: “До перемоги світи, зірко, шлях”.
Згідно з Указом Президента України від 10 листопада 2006 року «Про День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» такою датою визначено 14 грудня – день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС.
Цей день, разом з днем Чорнобильської трагедії, стоїть в одній шерензі з безліччю інших трагічних дат, які свідчать про те, якою ціною давалася і дається нині українцям збереження нашої державності, захист своєї країни, охорона та відродження найбагатшого скарбу – своєї землі. І разом з тим ці дати – свідчення невимовного патріотизму і героїзму нашого народу.
Аварія на Чорнобильській АЕС стала лакмусовим папером визначення «могутності і непохитності» тодішнього Радянського Союзу, свідком страшних трагедій, фальсифікацій, зрад і дерибану на фоні народного подвигу і самопожертви.
Слово «Чорнобиль» пульсуючою раною забилося в серці кожного українця з того трагічного дня 26 квітня 1986 року. Ржищів, маючи на той час багато державних підприємств, забезпечених технікою та виробничими ресурсами, включився в загальнонародну боротьбу зі страшною катастрофою. Першими під мобілізацію потрапили водії транспортних засобів. В найнебезпечніші перші дні аварії вони, не забезпечені спецзахистом, були направлені в саме радіаційне пекло, за що і поплатилися здоров’ям і дехто життям.
Не всі учасники тих подій в подальшому були офіційно признані ліквідаторами аварії на ЧЕС. Не всі числяться в офіційних списках. Наш музей прагне мати якнайповнішу інформацію, тому прохання додавати свої поправки і спогади в коментарях, або безпосередньо звертатися в музей.
За наданою офіційно і зібрану музеєм маємо таку статистику. Були учасниками ліквідації аварії на ЧЕС жителі Ржищева та Ржищівської громади:
Водії автобусів (автопарк)
Глобай М.А.
Недоступ М. Ф.
Середа О. П.
Редька П. М.
Козинець В. М.
Дудка В. Б.
Цілуйко А.
Столярчук А.
Рогозовець В.
Романенко М. І.
Водії вантажних машин (автоколона)
Вареник П. М.
Гребеник М. П.
Стеценко А. Д.
Марченко Ю. В.
Працівники Ржищівської ГЛМС
Іваненко Б. В.
Прохоренко М.
Зелений В.
Лісова Л. Т.
Кравчук П. М.
Працівники побуткомбінату
Бондар Н. М.
Дорофеєва В Я.
Стрельцова Р. Г.
Задорожня К. М.
Жукова Н. Г.
Працівники закладів освіти (СПТУ № 28)
Тесленко Степан Йосипович
Добросько Іван Васильович
Хоменко Віктор Володимирович
Путієнко Юрій Андрійович
Клочан Михайло Борисович
Учасниками тих трагічних подій були представники багатьох інших організацій Ржищева.
Статус ліквідаторів серед жителів Ржищева офіційно мають 71 чоловік, серед яких інвалідність після участі в ліквідації аварії отримали 51.
На території міста за даними на 2021 рік зі статусом ліквідаторів проживало 189 чоловік, включаючи переселенців. Тому список ржищівчан, учасників ліквідації аварії, потребує уточнення.
Спогади про ті трагічні події болючою раною відгукуються в серцях ліквідаторів. З деякими із них ми знайомитимемо наших читачів в музейній рубриці «Ржищівські замальовки. Люди і долі.»
Ржищівські замальовки. Люди і долі.
Спогади Світлани Чміленко
Першого Травня 1986 року в Ржищеві було сонячно, але вітряно. Вітер дув південний, теплий, він зривав цвіт із вишень і ніс його на Київ і далі – через братню Білорусь в країни Європи. Вітер дув уже кілька днів, і ще 27 квітня в далекій Данії, в лабораторії ядерних досліджень забили тривогу – там було зафіксовано великий скачок радіації, принесеної з українського Полісся. Можливо, саме цей вітер ВРЯТУВАВ нас і наших дітей від смертельної біди, але ми тоді про це не знали.
Кілька днів тому відсвяткували Паску і чекали Першотравня. Демонстрації та маївки були традиційними, вихідні мали бути веселими – на природі і з шашликами. А найочікуванішим це свято було для дітей. Ще зберігалася традиція оформлення колон паперовими гірляндами, плакатами та портретами вождів. Молодь, не переймаючись змістом лозунгів, кричали «Ура!» і ніхто не думав ні про яку «солідарність трудящих» – чекали чергової порції радості на шляху до комунізму.
От тільки цього року Першотравень був якимось тривожним. Ніхто не знав, що власне трапилося, але чутки про якусь аварію ширилися, обростали припущеннями і домислами.
Мій чоловік тоді працював на Ржищівському винзаводі, дочці було 3 рочки і ми, як і всі, чекали свята. Хоча напередодні і був Великдень, але Першотравень на той час вважався більшим святом. Ще 27 числа він прийшов з роботи і сказав, що десь у Чорнобилі дуже сильна повінь і затоплена велика площа. Вони заводськими машинами будуть їхати туди на ліквідацію наслідків, але коли і куди точно – не знають.
Першотравневі фото того чорнобильського року зафіксували усміхнені обличчя, паперові квіти на паличках у дітей, а зразу після демонстрації – порожні вулиці в Києві і машини, що йшли рядами і мили дорогу…
Спогади Павла Редьки – ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС.
На той час мені було 34 роки. працював на автобусі водієм, Пам’ятаю так ті події: 26 квітня їхав по алеї до Будівельного технікуму (нині Ржищівський фаховий коледж будівництва та економіки), по радіо передали про аварію в Чорнобилі, але конкретної інформації ніякої не було.
Вночі на 27 квітня поступило розпорядження в Ржищівський автопарк від воєнкомату мобілізувати по тривозі 5 автобусів. Виділили машини водіїв Кабана Миколи, Ільїна Анатолія, Глабая Миколи, Цілуйка Анатолія. Водіїв без ніяких роз’яснень забрали з домівок до автопарку, і 5 наших автобусів зразу вночі поїхали до Білої Церкви, де прямо на трасі формувалася автоколона. Уже під ранок зупинилися в лісі під Прип’яттю. Там творився повний «Армагедон» – транспорту приїхало дуже багато, обладнаної стоянки не було, машини переганяли з місця на місце і це без ніяких засобів захисту, бо правдивої інформації і картини того, що відбувається і на скільки це небезпечно, не знав ніхто. В такій обстановці повного колапсу хлопці пробули там два дні, а потім поїхали додому.
Автобуси, які два дні простояли в зоні найбільшого ураження, повернули на маршрут і вони продовжували возити людей на Київ.
Протягом місяця наладжувалася робота по ліквідації аварії. На базі Кагарлицького автопарку було сформовано 4 загони, які почали працювати за вахтовим графіком – по два водії на машину, по 7 робочих днів. Ржищівські водії були в складі 4-го загону. 6 червня на першу вахту поїхали Дудка Віктор та Середа Олександр.
В складі Ржищівського загону зі мною працювали Ананій Столярчук, Середа Олександр, Недоступ Микола , Козинець Валерій, Рогозовець Володимир, Романенко Микола. До чорнобильської зони ми доїжджали спецтранспортом, а там пересідали на нові автобуси, які із зони уже не виїжджали. Кожному видали дозиметри, але які на них були накопичені показники, які були наші медичні дані ніхто із нас не знав. На той час уже було налагоджене харчування в їдальнях, а воду пили лише бутильовану.
Я возив робітників з домівок Прип’яті до самого четвертого реактора, чотири рази в сутки милися і міняли одяг. Зміна тривала 6 годин, тоді водії мінялися. Я був у парі з Володею Рогозовцем. Давали нам спеціальний одяг, оброблений якимось захистом від радіації. Але на відпочинок із зони зараження нас ніхто не вивозив, спали тут же в гуртожитках або обладнаних тимчасових таборах. У кожного був свій об’єкт і маршрут, але реальної картини небезпеки ми на той час не розуміли. На вахту їздили хто раз, а хто і двічі, за що і поплатилися здоров’ям.
Із спогадів учасниці ліквідації аварії на ЧАЕС Бабенко (Макарової) Галини Павлівни
У 1987 році я поступила на роботу кіоскером у м. Ржищів від Кагарлицької пошти. Так, як у мене не було малих дітей, мене зразу ж направили на вахтову роботу в район Чорнобильської АЄС. Якраз тоді туди направляли групу із телефоністів, телеграфістів, поштарів з Кагарлика та Обухова. Наша група прибула за два дні до Нового року і зустрічали його ми вже там.
Нас всіх везли автобусом, кругом був сосновий ліс, в якому виднілися жовті дерева. Привезли у с. Зелений Мис, що недалеко від Чорнобиля. Туди пускали тільки по перепустках. Тут було багато військових і простих робітників. Нам видали перепустки і поселили у вагончики «брандербурги», кожен з яких мав свій номер. Потім ми прийняли вахту, кожен працював за призначенням: телеграфісти і телефоністи у відділенні, поштарки носили пресу по селах. Я працювала в кіоску, який дзвенів , мов вулик. Свіжа преса надходила кожного дня. Людей було дуже багато. Працювали без вихідних. Робітників кожного дня возили на ЧАЄС автобусами, а жили вони тут у Зеленому Мисі. Годували нас усіх у їдальні дуже добре. У вагончиках був душ. Для відпочинку все було. Змінити мали нас через два тижні. Але ніхто не приїхав. Отож, прийшлось ще працювати і чекати зміну. Вдома нас начальство вітало і навіть нагородило медалями «Ліквідатор наслідків аваріі на Чорнобильській АЕС».
Маю медаль «За врятовані життя».
Спогади учасниці ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Лісової Лідії Тихонівни,
В період, коли сталася аварія на ЧАЕС, я працювала головним бухгалтером у Ржищівській ГЛМС(Держлісгоп). У 1987 році при здачі звіту в обласне управління «Київліс» мене викликав начальник і повідомив, що мене відправляють на тиждень у відрядження в Чорнобильський лісгосп, який на той час знаходився в с. Дитятки в стані реорганізації, а багато працівників розрахувались або були евакуйовані разом із сім’ями.
Поселили мене в Дитятках на квартирі в однієї жінки в 100 метрах від колючого дроту, за яким була «зона відчуження». Моїм завданням було перевірка і підготовка документів, які розроблялись в даний місяць і перевірка і систематизація вже готових. Хоча лісгосп і готували до реорганізації, робота тут не припинялася. Директор разом із спеціалістами кожного дня їздили в Чорнобиль на місце аварії та вирубку вже понівечених дерев.
В час сьогоднішнього лихоліття і чергових випробувань для нашого народу багато історичних моментів нівелюються, багато спроб ідеалізувати або навпаки перебільшити роль конкретних людей , але не слід забувати, що основною рушійною силою історії є народ. І, як писав І. Котляревський, «Любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша від гармат…!»
Після цього у Дитятках я була ще 3 рази по кілька днів. Зі мною працювали й представники інших лісгоспів, зокрема, Фастівського, та економіст управління «Київліс».
Михайло Юрійович Шмушкевич – творчий шлях письменника
М.Ю. Шмушкевич
Наш земляк Михайло Юрійович Шмушкевич – український письменник – прозаїк єврейського походження. Народився 11 листопада 1913 року у м. Ржищеві у робітничій сім’ї. Закінчив місцеву семирічку, після чого переїхав до Києва. Працював слюсарем на металокомбінаті і одночасно навчався на робітничому факультеті Індустріального інституту. Деякий час займав посаду директора Київського дитбудинку № 11. Вступивши на філологічний факультет Київського державного університету, Шмушкевич перейшов на роботу в газету «Київський піонер». Саме на цей період життя припадає початок його літературної творчості. У 1932 році була надрукована його перша повість для дітей та юнацтва «Кнопка». З початком німецько-радянської війни письменник був мобілізований до лав червоної армії. Воював на Південно-Західному фронті спочатку старшим інструктором політвідділу, а з 1942 року став начальником військової розвідки. Не забуваючи майстерності пера, редагував дивізійну газету.
При виході радянських військ з київського оточення був поранений на березі Псла, після чого на тривалий час перебував у військовому шпиталі.
У травні 1942 р. під час невдалої наступальної харківської операції вдруге був тяжко поранений і непритомним потрапив у полон, де пройшов усі кола пекла фашистських концтаборів. працюючи в кам’яних кар’єрах Рамельсбаха.
Будучи одним із керівників антифашистського руху опору у Франції, брав участь в повстанні військовополонених, які 18 березня 1945 р. прорвалися в розташування американських військ. В кінці 1945 року був звільнений, але ще кілька місяців перебував у спецтаборі для перевірки колишніх військовополонених радянських офіцерів у районі м. Невель. Після беріївської чистки повернувся до Києва, де працював у молодіжній пресі.
З творчого доробку М.Шмушкевича
З творчого доробку М.Шмушкевича
У листопаді 1948 року, був ліквідований Єврейський антифашистський комітет (ЄАК) – перша (з часів приходу більшовиків до влади) офіційно санкціонована позакласова громадська організація, що була створена 1942 році та будувала свою діяльність на чисто національній основі. Ця акція була частиною широкої політико-ідеологічної кампанії, започаткованої і контрольованої тодішнім політичним режимом.
Від 1948 року радянська влада починає цькувати українських та єврейських літераторів, звинувачуючи їх у націоналізмі. Почалися арешти. Дана участь не оминула і М.Ю. Шмушкевича.
19 травня 1949 року митець потрапив під підозру за неправдивим звинуваченням у шпигунстві на користь американської розвідки і був заарештований органами МДБ. Слідство тривало майже рік. А в березні 1950 року письменник був засуджений за ст.54-1б (зрада Батьківщини) КК УРСР на 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах особливого режиму. Під час багатомісячного перебування у тюремній камері у колишнього вояка відкрились старі рани. Прикутий до ліжка, він відбував покарання в Абезькому інвалідному таборі (Комі АРСР).
19 березня 1955року за рішенням військової прокуратури СРСР був звільнений як безвинно репресований. За своє довге життя (а прожив він 90років) з – під пера письменника з’явилося багато цікавих творів Михайло Шмушкевич автор романів «Сонце не згасає» (1958), «Йду на сближение» (1974), «Тепла осінь» (1977), «Аутодафе на Соборній» (1983), «Совість» (1984), «Парижанка» (1990), а також повістей: «Два Гавроші» (1962), «Випробування» (1964), «Іменем закону», «Солов’їний гай» (1966), «Подвиг генерала» (1977), «Я вас чекаю» (1980), та кількох збірок оповідань.
М. Шмушкевич здійснював і літературні записи зі слів авторів, серед них книги – « Дорожче за життя»(1987); «Алмази шліфуються» (1961) (автор Т.М. Шашло), документальна повість «Останній постріл» (1970) (автор З. Слюсаренко, генерал-лейтенант танкових військ), книга « Коли любиш…» (1963) (автор О. Гординська, учасниця оборони Києва, партизанка) та інші.
