Інфо: Комісія з регулювання азартних ігор та лотерей України
Комісія з регулювання азартних ігор та лотерей — центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, що забезпечує державне регулювання діяльності у сфері організації та проведення азартних ігор та лотерей.
Діяльність КРАІЛ спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Основні завдання КРАІЛ: реалізація державної політики у сфері організації та проведення азартних ігор, реалізація державної політики в лотерейній сфері, здійснення державного нагляду (контролю) за ринком азартних ігор, а також у лотерейній сфері*.
Діяльність КРАІЛ здійснюється згідно з законами України, зокрема:
Закону України «Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор» (далі – Закон) — спеціальний (базовий) закон у регулюванні суспільних відносин у сфері організації та проведення азартних ігор;
Закону України «Про державні лотереї в Україні», що встановлює основні засади державного регулювання лотерейної сфери в Україні з метою створення сприятливих умов для розвитку лотерейного ринку виходячи із принципів державної монополії на випуск і проведення лотерей, забезпечення потреб державного бюджету, прав і законних інтересів громадян.
*Визначені відповідно до Положення про Комісію з регулювання азартних ігор та лотерей, яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2020 року № 891.
Відповідно до Закону, принципами державної політики у сфері організації та проведення азартних ігор є:
захист прав, законних інтересів, життя та здоров’я громадян;
забезпечення дотримання однакових для всіх гравців умов азартної гри;
забезпечення принципу відповідальної гри;
забезпечення дотримання принципів прозорості, стабільності, відкритості, рівності, справедливості та об’єктивності під час проведення азартних ігор;
унеможливлення зовнішнього впливу на результати азартних ігор;
підтримка розвитку економіки України, соціальної та культурної сфери, підтримка та розвиток спорту, медицини, освіти та науки в Україні за рахунок надходжень від проведення азартних ігор в Україні;
заборона протиправного впливу на проведення спортивних подій та їх результати;
захищеність персональних даних;
боротьба з ігровою залежністю (лудоманією).
БАЧЕННЯ (ВІЗІЯ) КРАІЛ: Забезпечення ефективної моделі державного регулювання у сфері організації та проведення азартних ігор та лотерейної сфери для досягнення оптимального балансу інтересів держави, громадян та бізнесу, зниження соціальних ризиків та захисту прав споживачів.
МІСІЯ КРАІЛ: створення та розвиток сприятливих умов для легалізації у сфері організації та проведення азартних ігор та у лотерейній сфері, спрямованих на зміцнення системної стабільності економіки держави та стимулювання інвестицій, забезпечення захисту прав громадян, а також інтеграція у світовий простір без загроз безпеці та національним інтересам України.
День журналіста встановлено 25 травня1994 року Указом Президента України Леоніда Кравчука на підтримку ініціативи делегатів I Всеукраїнського з’їзду редакторів газет і журналів.
День пам`яті українських журналістів (відзначається з 2007-го щороку в третю п'ятницю вересня й приурочений до дня зникнення журналіста Георгія Ґонґадзе — 16 вересня)
Саме слово«журналістика» походить від лат. diurnalis — «щоденний», Перша європейська газета так і називалася – «Щоденні події». Це була дерев’яна дошка, покрита гіпсом, на якому видряпували напис новин. Щодня її вивішували на головній площі Риму.
Люди, що за плату збирали різноманітну інформацію і повідомляли про все, що відбувалося, свого замовника, називалися operarii — «ремісники», «трудящі».
Перші рукописні листки з новинами з’явилися в Германії в 1300 році. А слово «газета» у значенні «повідомлення» прозвучало в 1502 році. «Газеттою» називалася дрібна монета, за яку продавали інформаційний листок. В 1605 році в тій же Німеччині з’явилися багатосторінкові газети.
Перше друковане інформаційне видання вийшло в Парижі 30 травня 1631 року. Журнал виник як додаток до газет. Вперше був виданий у 1665 р. у Франції
Перша газета в Україні з’явилася у Львові. 9 липня 1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою «Kuryer Lwowski» В 1848 році була видана перша в історії газета українською мовою «Зоря Галицька». На східних територіях перші газети почали випускати в Харкові з 1817 року.
25 листопада 1995 року у Ржищеві вийшов перший номер міської газети «Ржищів». Головний редактор Павло Малєєв.
Наступним редактором і диктором міського радіо був Віктор Умрихін.
З цього дня містяни роками дізнавалися про новини життя – буття рідного міста.
На жаль на сьогоднішній день міська газета не випускається. Всі скучили за друкованим словом.
Про новини дізнаємося із сторінок ФБ та сайтів міських установ. Чекаємо Перемогу!
Від самого початку повномасштабної війни росії проти України на території нашої країни активно працюють не тільки українські представники ЗМІ, а й журналісти міжнародних видань, таких як BBC, CNN, Reuters тощо. Багато з них висвітлюють події прямо з поля бою.
Не варто забувати, що робота журналістів під час війни пов’язана з величезними ризиками і небезпеками. Однак, попри всі труднощі, вони продовжують виконувати свою місію, усвідомлюючи важливість своєї роботи та необхідність надання об’єктивної інформації громадськості.
У цей день бажаємо гострого пера, влучних нотаток, безстрашних викриттів і удачі на цікавому, але часом ризикованому журналістському терені. Зі святом!
Щороку 24 травня відзначається як День слов’янської писемності і культури. Ця дата стала символом визнання великого внеску святих Кирила та Мефодія у розвиток слов’янської культури, освіти та писемності.
Крім українців дане свято відзначають болгари, серби, македонці, чорногорці.
Найважливішим досягненням братів було створення слов’янської абетки та переклад біблійних текстів на старослов’янську мову. Кирило і Мефодій розробили глаголицю, яка стала першою писемністю для слов’ян. Вона пізніше була модифікована і стала основою кирилиці, яку ми використовуємо і сьогодні.
Цей день нагадує нам про важливість збереження та розвитку рідної мови, культури та духовності. Він підкреслює роль писемності у формуванні національної свідомості та культурної ідентичності.
Святкування цього дня нагадує нам про те, що мова і культура є фундаментом національної ідентичності. Вони об’єднують нас, допомагають зберегти наші традиції та цінності.
Вшанування пам’яті засновників слов’янської писемності й літератури має давню традицію: у Чехії свято на честь Кирила й Мефодія почали відзначати в 1349 році, у Болгарії – в 1851. В Україні ім’я Кирила і Мефодія мала перша українська політична організація в Києві – Кирило-Мефодіївське братство (1845–1846). Вперше День слов’янської писемності і культури було відзначено у 1863 році на честь 1000-річчя створення слов’янської абетки. На жаль, за часів радянської влади зазначене свято, що об’єднує всіх слов’ян і не відзначався багато десятиліть. Повноцінно його вдалося відродити вже після проголошення Україною незалежності. Початком офіційного відзначення цього свята на державному рівні став Указ Президента України від 17 вересня 2004 року в якому підтримуючи ініціативу Національної академії наук України, громадських та релігійних організацій день 24 травня встановлено Днем слов’янської культури і писемності.
На сьогоднішній день налічується приблизно 60 етносів та 252 мільйони людей, писемність яких ґрунтується на кирилиці, яка була і продовжує залишатися тим фундаментом який по всьому світу об’єднує велику родину слов’янських народів. 1 січня 2007 року, після приєднання Болгарії до Європейського Союзу, кирилиця також стала 3-м офіційним алфавітом ЄС, після латини і грецького письма.
Послідовником творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія став український літописець Нестор, саме з нього, за даними дослідників, розпочалась писемна українська мова. Найвизначнішою працею Нестора Літописця є “Повість минулих літ” – літописний твір, який було складено в Києві на початку XII століття. Він є головним джерелом вивчення нашої стародавньої історії.
Роками та десятиліттями українцям розповідали про штучність та вторинність нашої мови. Проте, історія української писемності та культури нараховує багато сторіч. За науковими розвідками лінгвістів, мова української народності почала формуватися ще у VI–IX століттях. Розмовна мова південних районів Русі X–XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови. Зараз українська мова входить до топ 50 найпоширеніших мов світу.
Зараз Україна проживає найважчий етап у своїй сучасній історії – війну з росією. За свою свободу українці борються щодня на різних фронтах. Не виключенням є і мова, адже мова – це зброя, це ідентифікатор нації, і зараз ніхто з цим вже не сперечається. Після багатьох сторіч під забороною, українська мова знову розквітає. Від початку повномасштабної агресії відбулася хвиля переходу на українську мову. До лютого 2022 соловʼїною в побуті спілкувалися близько 40% дорослого міського населення України. Зараз цей показник наближається до 60%. Українською мовою розмовляють до 45 мільйонів людей по всьому світу. Вона є другою серед усіх мов за милозвучністю та має унікальні риси, відсутні в інших слов’янських мовах. Росія всіляко заперечуючи існування України, штучність нашої культури та мови, викликала в українців активний розвиток національної свідомості. Українці почали більше шанувати власну мову та історію, досліджувати їх та розповідати світу.
Предки уважно спостерігали за погодою цього дня, адже вважалося, що вона мала бути характерною для всього літа, могла визначати успішність врожаю та всіх сільськогосподарських робіт наступних місяців.
У цей день вірували, що важливо захистити врожай від негоди. Тому, щоб посіви не потерпали від граду та штормів, люди обходили городи з іконою в руках.
Для молодих дівчат 24 травня був особливим часом. Вони не працювали в полі, а замість цього обговорювали можливих женихів та пліткували про особисте життя. Крім того, саме цього дня люди боялися зустрічі з русалками — загадковими водяними істотами, якими, за легендою, ставали молоді дівчата-потопельниці.
Тож, відповідно до народних вірувань, цього дня не варто:
купатися в природних водоймах;
займатися робою на городі, особливо сіяти чи садити рослини, інакше городину поб’є негода;
купувати дорогу техніку та речі, адже вважається, що вони дуже швидко вийдуть з експлуатації.
До Дня Героїв та 145 – річчя з Дня народження С.В.Петлюри, українського, державного, військового діяча.
22 травня минає 145 років від дня народження Симона Петлюри. Яким він був, що його спонукало боротися за Україну? Якою була ця боротьба та чому його боялася Москва?
В російській свідомості було три види українця-ворога: мазепенці, бандерівці, а посередині, між ними – петлюрівці. Симон Петлюра ─ український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, а також засновник Українських збройних сил. Проте, тривалий час точиться дискусія: чи був він національним героєм?.
Симон Васильович Петлюра керував Українською державою в найважчий період її існування. Він ─ засновник війська, яке захищало Україну від більшовиків понад століття тому. І коли визвольні змагання 1917-1921 років закінчилися, Петлюра намагався зберегти державницьку традицію. Він очолював Державний центр Української Народної Республіки за кордоном, сподіваючись, що українську державність вдасться відновити.
Збереження цієї традиції закінчилося тим, що державність була відновлена, і в 1992 році президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав клейноди й символи влади першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку. Симон Петлюра став лідером національного визвольного руху, символом визвольної боротьби. І його роль посилилась навіть після трагічної загибелі. Учасників цього руху стали називати його прізвищем «петлюрівці».
Він боровся за свободу України і намагався захисти її усіма можливими і наявними на той час засобами. Навіть тоді, коли українська армія зазнала поразки у боротьбі і була змушена відступити за Збруч, була інтернована і роззброєна поляками, а Симон Петлюра перебував на нелегальному становищі у Польщі, потім емігрував далі в Західну Європу, опинився у Франції, і тоді він не втрачав віри у перемогу справи, за яку бореться і залишився єдиним лідером, який не зійшов з капітанського мостика корабля, який називався Україною.
«Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами» (Із листа Симона Петлюри до Юрія Гуменюка. 1926 рік).
Щоб дискредитувати Симона Петлюру в уявленні суспільства, радянською пропагандою було створено багато міфів. Антисеміт, погромник, грабіжник тощо ─ це ті кліше і штампи, які були штучно нав’язані. Деякі з них продовжують жити дотепер саме через незнання людей.
Симон Пелюра народився 22 травня 1879 року в Полтаві, у міщанській багатодітній родині. Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі, далі була духовна семінарія, з якої його виключили за так званий “мазепинський дух”. Його позбавили можливості продовжити навчання в Росії, і щоб уникнути арешту, Петлюрі доводиться їхати на Кубань. Там займався вчительством. А також узявся до вивчення документів Кубанського війська. Тут виходить низка його наукових статей. Так Петлюра почав займатися публіцистичною діяльністю. Не маючи спеціальної освіти, зацікавився історією, з головою поринув у її вивчення і досяг значних успіхів.
У 1904 році Петлюра знову опиняється під загрозою арешту і змушений виїжджати з Кубані, їхати до Києва, а пізніше ─ до Львова, де знайомиться з Іваном Франком, Михайлом Грушевським.
Проте, він не припиняв своєї революційної діяльності, перебував у складі Революційної української партії, пізніше ─ Української соціал-демократичної робітничої партії.
З початком Першої світової війни починає працювати в Союзі Земств на Західному фронті,і саме там зближується з військовою масою. Це призвело до того, що на І Всеукраїнському з’їзді, який відбувся у травні 1917 року в Києві, Симона Петлюру обирають головою Українського генерального військового комітету. І на цій посаді він повністю віддається створенню українського війська, докладає чимало зусиль, щоб відновити його традиції. На його думку, для цього треба було створити національну армію. На початок листопада 1917 були українізовані 6-й, 10-й, 17-й, 21-й і, частково, третій Сибірський та 11-й армійські корпуси.
Проте у грудні 1918 року вибухнув конфлікт через те, що Винниченко виступав проти створення власного війська, вважав, що Україні буде досить міліційних формувань для підтримання порядку ─ мовляв, жодних загроз від більшовиків не існує. Натомість Петлюра наполягав на війську, бо вбачав реальну загрозу у більшовиках і готувався до її відбиття.
Восени – на початку зими 1917 року Петлюра придушив три спроби більшовиків захопити владу в Києві
В середині грудня 1917 року він став жертвою політичного заколоту. Його усунули з посади генерального секретаря військових справ, і він опинився поза офіційним урядом. Тоді Петлюра підключився до процесу створення добровольчих частин, які взяли участь у придушенні Арсенальського повстання і захисті України від більшовиків.
До цих формувань приєдналися і ржищівчани. У кінці грудня 1917 року вступив до Студентського куреня Українського Вільного Козацтва наш земляк Петро Іванович Поржи – Олексієнко. В січні 1918 року туди ж записалися й Петрові друзі і вже в кінці січня брали участь в боях під Крутами проти червоної армії більшовиків.
27 липня 1918 року Симона Петлюру заарештували за звинуваченням у підготовці протиурядового заколоту і майже 4 місяці утримували в Лук’янівській тюрмі. Він виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським повстанням Директорії УНР (у Білій Церкві тоді дислокувався загін Січових стрільців Євгена Коновальця). До складу Директорії Петлюру обрали заочно.
22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. В цей час більшовицька Росія вдруге почала збройну агресію проти України.
У травні Симон Петлюра був обраний головою Директорії УНР . У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії.
Ржищівська молодь також воює у лавах регулярної Армії УНР, бере участь в жорстоких боях 1 – го Зимового походу, який тривав 163 дні з 6 грудня 1919 року по 6 травня 1920 року. Командиром походу С. Петлюрою був призначений генерал – полковник М. Омелянович – Павленко. Із спогадів підхорунжого П.І.Поржи – Олексієнка дізнаємося, що їхнє військо в районі Ямполя вступає під командування Головного Отамана Симона Петлюри. Старшини і козаки, голодні і босі хоробро боролися з ворожими силами і завдавали їм великих втрат в кожній із 50 великих битв і сутичок. Головним завданням Зимового походу були партизанські дії у ворожому запіллі, а метою — збереження української державності на території України.
Проте, у жовтні 1920-го Польща уклала перемир’я з радянською Росією. Війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані. У 1921 році уряд УНР, українське військо під натиском більшовиків змушені були залишити територію України і емігрувати у Польщу. Знайшовши прихисток у Польщі, уцілілі підрозділи Армії УНР здійснили Другий зимовий похід в окуповану російсько –більшовицькими військами Україну. Мета – підняти селянські повстання і визволити рідну землю з чужинського ярма.
25 жовтня 1921 року, коли в Україні вже панувала радянська влада, три групи Армії УНР розпочали Другий зимовий похід в Україну. Ідейним натхненником і фронтменом і Першого , і Другого походів був Симон Петлюра – голова Директорії УНР, який з кількома тисячами Українського війська вимушено опинився за кордоном, але повноважень не склав. У Польщі перебували й воєначальники Армії УНР. Зокрема генерал – хорунжий Юрко Тютюнник, який і очолив Другий похід. Хибні переконання Симона Петлюри та Юрка Тютюнника, що в Україні сприятлива ситуація для повстання, від самого початку прирекли учасників Другого зимового походу на загибель. Надто не рівні сили…. Проте жоден із добровольців не відмовився від небезпечного рейду за незалежність України.
П.І.Поржи – Олексієнку вдалося вижити і знову перебратися за кордон. Все життя Петро Іванович був вірний Армії УНР і рідній Україні, хоч і жив в еміграції. У власними руками збудованій будівлі (м.Денвер. США), він створив музей Армії УНР. Великий патріот України, наш земляк П.І.Поржи – Олексієнко нагороджений всіма воєнними орденами і військовими пропам’ятними хрестами, як Орден Зимового походу, Хрест Симона Петлюри, Хрест в 40 – ву річницю Армії УНР (воєнний хрест), Хрест УГА, медаль Архистратига Михаїла І – ї Дивізії УНА, Армії УПА, а також нагородами Білоруської, Польської і Німецької Армій, численними грамотами, подяками і т.д.
Петлюра не брав безпосередньої участі в поході. Симон Васильович фанатично – у кращому розумінні цього слова – вірив у самостійну Україну і люто ненавидівї її ворогів – російських більшовиків. Ленін вважав його особистим ворогом. Тому Петлюру необхідно було вбити. Більшовицький уряд постійно вимагав у Варшави видати їм Симона Васильовича. Тож у жовтні 1923 року він змушений був перебратися до Франції.
25 травня 1926-го біля 14-ї години Симон Петлюра загинув у Парижі від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарта. Поховали Головного Отамана 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас.
Молодший брат Петлюри Олександр став відомим військовим діячем, полковником армії УНР, а його племінник Степан Скрипник ─ патріархом Української автокефальної православної церкви. Після того, як українські визвольні змагання були програні, частина його рідних опинилася в еміграції, а ті, що залишилися в Україні, практично всі були знищені радянською системою, зокрема його сестри Марина і Феодосія.
«Ти переможеш, великий народе-мученику. І переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з втомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері України. Минуть жахливі криваві роки боротьби синів твоїх і невпинна праця загоїть рани кривавої руїни. Дасть пишні скарби для всіх народів світу. Дасть спокій і щастя великій, вільній, самостійній Україні», – говорив С. Петлюра.
Слава Україні! Героям Слава!
Підготували зав. відділом з основного виду діяльності – Гудзій О.В. та ст.. науковий співробітник – Бабенко Л. М.
*Інформаційна підтримка Президента України в АР Крим
18 травня — День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
1944 року в цей день, близько 5 ранку, радянською владою розпочалась операція з виселення кримських татар з Кримського півострова, яка відбувалася із застосуванням насильства. У більшості випадків кримським татарам не пояснювали, що відбувається, куди саме їх везуть, а на збори давали не більше 15 хвилин. Кримські татари покинули власні домівки не готовими до довгої та виснажливої дороги, не кажучи вже про облаштування на чужині. Всього було депортовано 47 885 сімей. До цього числа не увійшли майже 6 тис. ув’язнених кримських татар до ГУЛАГу безпосередньо під час депортації.
Депортація кримськотатарського народу — кульмінація колонізаторської політики РФ (на той час РСФСР) щодо кримських татар, корінного народу України, яка була розпочата ще Російською імперією і триває досі.
У 2024 році минає 80 років з моменту цього злочину радянського тоталітарного режиму. 2015 року Україна визнала злочин примусової депортації актом геноциду кримськотатарського народу, керуючись положеннями Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, засуджуючи політику тоталітарного режиму щодо утисків корінного народу України. Латвія та Литва у 2019 році, Канада у 2022 році визнали депортацію кримських татар — актом геноциду. Триває робота із визнання депортації актом геноциду в інших країнах.
Цей жах 80 років тому перетворився на реальність для представників корінного народу України. Ці події стали історією, яку ми не маємо права забути.
Ярмо «спецпереселенців», надане кримським татарам на території тогочасної Узбецької РСР та на Уралі, куди й була здійснена депортація, передбачало постійний нагляд репресивних радянських структур і примусову фізичну працю. Це супроводжувалося голодом і численними хворобами, спричиненими нелюдськими умовами перебування і відсутністю одягу та взуття. За офіційними даними НКВС лише за перші півтора року депортації загинуло майже 30 000 кримських татар, проте, число, підраховане Національним рухом кримськотатарського народу, є значно більшим.
Ешелонам російського імперіалізму було замало вивезти людей. Радянська система була спрагла до розкрадання, руйнування і тотального викорчовування культурного коду, сплетеного корінним етносом. 237 колективів художньої самодіяльності, 24 музеї, 861 школа, 1063 бібліотеки, увесь книжковий фонд кримськотатарською мовою та сотні унікальних рукописів були ліквідовані радянською владою одразу після примусового виселення. Окупанти змінювали назви вулиць, селищ, міст і річок, штучно позбавляючи простір згадок про правдиву історію регіону. Повністю стираючи будь-які сліди кримських татар в Криму.
Час минав, а знущання погіршувалися, ба більше — замовчувалися. Тільки на початку 90-х років почалося масове повернення кримських татар на рідні землі. Сьогодні ж РФ заперечує геноцид і не бере відповідальності за сталінські репресії та депортацію.
Майоріння блакитного прапора з тамгою 25 років допікало російській владі, а вже 2014 рік показав справжнє обличчя країни-окупантки, для якої визнання провини виявилося лише відтягуванням часу для розроблення нового плану асиміляції народу. Традиція репресій, запроваджена НКВС, бережно успадкована російськими силовими структурами та нещадно втілюється у порушеннях прав людини й нині. Руйнування культурних пам’яток корінного народу України, політичні переслідування, арешти кримських татар, незгодних з окупацією Кримського півострова, обшуки їхніх будинків у пошуках «націоналізму», незаконна мобілізація до лав російської армії є складовими злочину проти людяності, скоєному Росією.
Українська держава висловлює співчуття та надає незмінну підтримку, закликаючи світ доєднатися до визнання злочину депортації геноцидом кримськотатарського народу, що вже засвідчили на офіційному рівні Латвія, Литва, Естонія і Канада.
Зробити усе необхідне для кримських татар, аби їхні права, мова, культура і традиції були збережені є обов’язком України. Наша небайдужість, єдність і незламність, наша історична пам’ять є міцною основою для якнайшвидшого звільнення Криму від агресора.
Світла пам’ять десяткам тисяч невинним жертвам кримськотатарського народу, які загинули унаслідок депортації 1944 року!
ХРОНІКА ПОДІЙ…СКУПІ РЯДКИ ІНФОРМАЦІЇ…ЗА НИМИ НЕПОМІРНІ ВТРАТИ…СМЕРТІ… БОЇ…
У планах повномасштабного російського вторгнення у лютому 2022 року Київщина посідала особливе місце – як ворота до столиці, яку планували захопити за 3-5 днів, щоб змусити українську владу підписати повну капітуляцію на російських умовах.
Військові дії на Київщині тривали понад місяць. 15 територіальних громад Вишгородського, Бучанського та Броварського районів опинилися під окупацією – це 270 населених пунктів області. 2 квітня 2022 року українці дізналися, що Київщина звільнена від російських солдатів. За час окупації загинули 1370 жителів Київщини, 714 з них були закатовані.
24 лютого, близько 10-ї години ранку, 35 бойових вертольотів з російським десантом у супроводі штурмових Су-25 і бомбардувальників Су-24 атакували військову частину 4-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії, яка охороняла аеродром у Гостомелі. Щоб не помітила наша протиповітряна оборона, ворожі «пташки» йшли низько над водою — вздовж Київського водосховища.
Гвардійці прийняли бій, знищивши 5 російських гелікоптерів. Коли закінчилися боєприпаси та засоби протиповітряної оборони, бійці з мінімальними втратами відступили. На допомогу їм прийшли військові 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, 95-ї окремої десантно-штурмової бригади (ОДШБр) та 80-ї ОДШБр.
Під час боїв у Гостомелі сильно потерпіли легендарний Ан-225 «Мрія», найбільший у світі літак, і Ан-124 «Руслан», який мав кодове ім’я НАТО «Condor».
Ангар зі спаленою «Мрією» – найбільшим транспортним літаком у світі. Фото: BABYLON’13.
Після невдачі з аеродромом у Гостомелі росіяни здійснили спробу захопити ще один військовий аеродром – у Василькові. 26–27 лютого там було кілька спроб висадки десанту, але його успішно ліквідували українські захисники. Атака на аеродром 27 лютого закінчилася детонацією боєприпасів, що зруйнувало злітну смугу, зробивши її непридатною для російських військово-транспортних літаків.
Крім атак з повітря, колони російських окупантів рухалися наземними шляхами. Вранці 25 лютого на мосту через річку Ірпінь було розбито колону Росгвардії, сам міст зруйновано. Захоплені пізніше карти і плани російських стратегів показали, що окупанти не сподівалися на інтенсивний збройний опір з боку української армії, тому в спалених БТРах була парадна форма, травматичні набої та гумові палиці для розгону мирних демонстрацій.
Особливо запеклі бої, в ході яких було спалено десятки одиниць російської техніки, відбулися 27 лютого в Бучі та Ірпені.
Знищена російська техніка на вулиці Вокзальній у Бучі. Фото Сергія Нужненка / AP
Тривали бої і в інших населених пунктах. 28 лютого – 1 березня в Бородянці пляшками із запалювальною сумішшю було знищено російську техніку. 3 березня «азовці» зупинили ворога біля Ворзеля. 8 березня під Макаровом три українські танкові екіпажі знищили шість російських танків. Велику роль в обороні міст відіграла місцева самооборона та добровольчі формування.
Коли росіяни не змогли форсувати річку Ірпінь у Гостомелі та Ірпені, спробували на початку березня прорватися до Києва через села Горенка на західному напрямку та Мощун на півночі.
Ще одна спроба росіян прорватися на Київ була з боку Броварів. Однак 9 березня ССО «Азов» спільно з 72-ю бригадою ЗСУ в околицях міста біля села Скибин влаштували засідку та розгромили колону батальйонно-тактичних груп 6-го танкового полку 90-ї танкової дивізії армії РФ. Окупанти розосередилися у навколишніх селах.
Аеропорт Гостомеля
Лютий 2022 року. У Київській області між селами Жуківці та Трипілля Обухівського району впав військовий літак ЗСУ з 14 людьми на борту. Кількість загиблих у ДСНС не уточнили.
Події на Київщині розвивалися настільки швидко, що багато людей у перші ж дні опинилися під окупацією чи на лінії бойових дій. З 9 березня запрацювали гуманітарні коридори для евакуації цивільного населення. Спроби налагодити евакуацію були з 6 березня, однак часто ці домовленості зривалися. Частина жителів окупованих міст і сіл, які намагалися виїхати самотужки, були розстріляні окупантами попри білі прапори, написи «Люди» і «Діти» на машинах.
Наприкінці березня перевага почала схилятися на бік Сил оборони України. Залишки російських військ в районі Приірпіння опинилися в оперативному оточенні. 28 березня було повністю звільнено від окупантів Ірпінь.
30 березня відбувся один з останніх масштабних боїв на Київщині – у Дмитрівці, селі на північ від Житомирської траси. Там під час танкового бою було знищено понад 15 одиниць бойової техніки російських окупантів.
31 березня зачищено Бучу та Бровари, 1 квітня останні російські підрозділи залишили Гостомель. До 2 квітня вся Київщина була деокупована.
У боях за Київщину брали участь 4 бригада оперативного призначення імені Сергія Михальчука Національної гвардії, 72 ОМБр імені Чорних запорожців, 95 ОДШБр, 80 ОДШБр, 44 окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола, ССО «Азов», 112 та 114 бригади Сил ТрО ЗСУ, ротно-тактична група «Ірпінь», Грузинський національний легіон, Інтернаціональний легіон, батальйон імені Кастуся Каліновського, підрозділи спецпризначення НГУ «Омега» та КОРД, добровольчі підрозділи батальйонів «Свобода» і «Карпатська Січ», формування територіальної оборони.
російське вторгнення посилило волонтерський рух в Україні – він розрісся до величезних масштабів. Ми не були осторонь. 25 лютого 2022 року при музеї було організовано волонтерський центр «Культурний фронт»
На базі Центру плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки та спецодяг для захисників, збирали гуманітарну допомогу для звільнених від окупації територій ,медикаменти військовим, готували гарячі обіди для бійців Ржищівської ДФТГ . До роботи у волонтерському центрі на заклик музейників долучалися сотні містян, людей з числа ВПО, дітей та молоді.
Станом на сьогодні діяльність музейного волонтерського центру охоплює різноманітні напрямки: від –благодійних проєктів до психологічної підтримки внутрішньо переміщених осіб, сімей військових,дітей.А ще музей – це один із осередків громади, звідки регулярно допомога йде у ЗСУ та евакуйованим.
Завжди пам’ятатимемо героїчний опір Збройних Сил України, тероборонців, місцевих жителів, які пліч-о-пліч з військовими стали на захист держави. Ніколи не забудемо подвиг Героїв, які поклали власне життя за свободу та незалежність України. Наші населені пункти стали містами Героїв — містами конкретних людей, які проявили сміливість, допомагали вистояти один одному і державі”
Березень 2022 .За 20 км від Києва. Житомирська траса
Фотоархів:
Буча, 15.03.2023, провулок Гагаріна, після мінометного обстрілу.
Гостомель, березень 2022
Воїни ЗСУ в Ірпені.Березень 2022
10.03.2022 с.Мокрець, Броварського р-ну, річка Трубіж
5.03.22 ЖК Нова Буча
Святопетрівське, 2022
Святопетрівське, 2022
Макарів
Васильків
Красилівка, Броварський район
Дорога з Мотижина
Ірпінь, 02.03.2022 року
Велика Димерка
Добропарк після деокупації. Мотижин
Знищена техніка російських фашистів. Броварщина весна 2022
Бої за аеропорт Антонов
Бородянка , березень 2022
Софіївська Борщагівка
Форпост до столиці . Мощун. Київщина
Село Світильня під Броварами після окупації
Баришівка
Ржищів. Атака дронів
22.03.2023
Завжди пам’ятатимемо героїчний опір Збройних Сил України, тероборонців, місцевих жителів, які пліч-о-пліч з військовими стали на захист держави. Ніколи не забудемо подвиг Героїв, які поклали власне життя за свободу та незалежність України.
Звільнення Київщини стало символом того, що Україна зможе перемогти в цій війні. Вигравши битву за Київ, ми виграли битву за Україну стратегічно – як за незалежну суверенну державу.
До 8 березня КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей” презентує онлайн часопис “Жіночий день або день за права жінок”
В Україні та інших пострадянських країнах вкоренилася традиції відзначати 8 березня як день “весни, жіночності та краси” – але Міжнародний жіночий день має геть іншу історію.
Хотів би того хто, чи не хотів, але його підвалини – політичні, а засновницями його були активні небайдужі жінки, котрі виборювали власні права і свободи в абсолютно чоловічому світі. Історично так сталося, що на початок новітнього часу, становище жінок було критичним – у переважній більшості країн світу жінки вважалися нижчими за чоловіків, неспроможними ухвалювати рішення, тим більш брати участь у політичному, державотворчому процесі. Що б ми не взяли: освіту, медицину, науку, політику – всюди панували чоловіки. Перші жінки-лікарки, освітянки, науковці, політики, бізневумен – всі вони були схожі на тих відчайдухів, котрі, набравшись надзвичайної мужності та волі, наважились вирватися за межі гендерної сегрегації. Ще у XIX столітті в Європі та США жінки неодноразово виходили на демонстрації проти дискримінації та створювали різноманітні жіночі організації й ради. Є кілька версій того, як з’явилося свято — одна з них повʼязана з «Маршем порожніх каструль», що відбувся 8 березня 1857 року в Нью-Йорку. Тоді на вуличні протести вийшли працівниці текстильних фабрик, які вимагали скоротити робочий день з 16 годин до 10, забезпечити їх гідною зарплатою та надати право голосу на виборах.
“Марш порожніх каструль”
-А що в цей час діялося в Україні?
1894 рік, на Буковині зароджується феміністичний рух (виявляється фемінізм це не ненависть до чоловіків, а фемінізм — це рух за рівні права жінок та чоловіків, а також протидія насильству, що спрямоване проти жінок. )
Письменниця Ольга Кобилянська стає однією з ініціаторок створення “Товариства руських жінок“. У брошурі “Дещо про ідею жіночого руху”, яка описувала цілі створення руху, Кобилянська писала про важке становище жінок середнього класу, активно виступала за рівноправність між чоловіками й жінками, і за право жінок на гідне життя. Свої ідеї вона втілювала безпосередньо у творах. Її героїні — сильні духом, з характером, готові кинути виклик суспільству.
-Мілена Рудницька – одна з найяскравіших діячок України XX століття. Вона досягла успіху і як викладачка, і як політикиня, і як літераторка, і як журналістка. Вона була активною учасницею Українського жіночого конгресу в Станіславові (1934), У той період Рудницька вже здобула чималий авторитет, і її обрали очільницею “Союзу українок”. Ця організація мала значний вплив по всій Европі й налічувала понад 60 тисяч учасниць. У 1935-му Мілена Іванівна стала головою “Світового Союзу Українок”. Рудницька неодноразово їздила з доповідями до Женеви (Ліга Націй), де окрім виступів налагоджувала контакти як з громадськими, так і з урядовими організаціями.
У Лізі Націй Мілена Рудницька порушувала надзвичайно актуальні питання. 1931 року на засіданні в Женеві вона повідомила про польський терор проти українців за національною ознакою в Галичині й на Волині, а у 1933-му – про Голодомор в УСРР як найбільшу трагедію в історії України. Але тоді її не хотіли почути. Пізніше вона напише у своїй працi “Боротьба за правду про Великий Голод”. Тобто Мілена не тільки виступала за права жінок, а й була свідомою українкою, яка переживала і допомагала своїй землі.
І сама ж Леся Українка одна з найвідоміших жінок за всю історію України, активна учасниця національного жіночого руху. У своїй творчості, їй вдалося позбавити своїх героїнь тавра рабині. Її персонажі сильні, мають свій погляд, власну думку й власне бачення світу.
А як хочеться щоб українці знали про Софію Окуневську. Ця українка стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії того часу, коли жінки в принципі не могли бути лікарками — їх просто не брали на навчання до університету. Окуневська створила також школу акушерів-гінекологів і відкрила перші на території Західної України курси для сестер милосердя. Софія була талановитою й ерудованою, тож, крім медицини, писала літературні твори й публікувала їх у жіночому виданні “Перший вінок».
Як і перша жінка – археолог, (зовсім не жіноча професія), Валерія Козловська, до речі проводила розкопки на Ржищівщині, теж пробивала собі шлях серед чоловіків, і стала взірцем для жінок, доводячи тезу : «Жінка вміє все!»
І не дивно, що жінки української землі хотіли мати рівні права, бо ще із сивої давнини Трипілля так повелося, що жінка в Україні ніколи не була рабинею. Будучи дівчиною, сама вибирала собі пару (в купальну ніч). Будучи матір’ю, мала високий авторитет у хаті й родині. Вона не боялася і не соромилася виявити свою волю, бажання і вдачу, бо не мала ніколи над собою володаря, якому треба було догоджати чи боятися його. Саме культ жіночого начала в трипільському суспільстві породив знаменитий крилатий вислів «Чого хоче жінка, того хоче Бог».
-В Радянському Союзі МЖД став офіційним святом 1921 року, а сам Міжнародний день жінок називали Міжнародним днем робітниць.. Більшовики культивували образ “бойового товариша”, на агітаційних плакатах з’являлися жінки-трактористки, колгоспниці, будівельниці комунізму. Однак згодом ідеалізований образ жінок у Радянському союзі почав змінюватися, пропагували образ “матері” та “берегині домашнього вогнища”, або покірної веселої дівчинки. З роками Міжнародний жіночий день все більше трансформувався у звичайне свято, його сенс змінювався, тож згодом він став тим 8 березня, яке ми знаємо сьогодні.
Вже у 1977 році рішенням ООН Міжнародний жіночий день став всесвітнім святом. Проте в Організації Обʼєднаних Націй постановили, що кожна країна може сама обрати, коли їй відзначати МЖД, відповідно до своїх історичних та національних традицій.
Міжнародний жіночий день – це час поміркувати про досягнутий прогрес, закликати до змін і відзначити належним чином прояви мужності і рішучості з боку звичайних жінок, які грали виняткову роль в історії своїх країн і громад.
Щороку, починаючи з 2000-х тисячних, 8 березня в Києві та інших містах відбувалися марші жінок та інші акції, спрямовані на захист прав жінок. Організатори визначають Марш як “феміністичну ініціативу, яка об’єднує активісток, представниць громадських організацій та небайдужих жінок. Організаційний комітет формується щороку задля проведення Маршу та привернення уваги до викликів, з якими стикаються різні жінки в Україні”.
Посилюємо голос жінок, виступаємо за те, аби наша країна стала безпечною для жінок. Разом сильніші!
На весь народ в Україні – одне серце, єдиний «вдих – видих!» Уже притупилася реакція на сирени, на щоденну молитву – прохання в соцмережах – збір на дрон, на ліки, на автомобіль! Потрібно, потрібно!… І люди несуть, перераховують, печуть і пакують посилки, крутять свічки, плетуть «кікімори»… В країні війна! Дехто живе без тривог і донатів… У кожного свій «поріг болю»…
А на фронті – солдат. І кожен скаже – страшно, боляче, холодно! Але вони стоять, бо тут, дома, є ми – матері і дружини, діти і родичі, і усі ті, хто пакує, плете, збирає і… молиться за Перемогу!
Ржищівщина дала фронту сотні своїх синів. І вже не одне життя забрала проклята війна, але вони стоять, бо тут є ми!
День солдата на «нулі»
(Один день на війні випускника Ржищівського гуманітарного коледжу Даценка Олександра)
«… Над Україною палає безліч зір,
Немов пшоно, все небо застелили!
А значить, в Україні буде мир,
Бо загасити їх не стане сили!..(Людмила Трищук- Луцук)
Олександр, 30 років
Я бачу тріщинки на стелі і перерахував пластини жалюзі, що закривають вікна. Уже день, зимовий похмурий день, але в мене глибоко в голові спалахують сонячні іскорки. Вони болючі, десь на межі з реальністю, часто «іскрить» із шумом, ніби шарудить земля із зруйнованого міною окопу, яка засипала мене там, під Вугледаром, в той лютневий день, один із тих, що ведуть свій відлік від 24 лютого 2022 року. І з кожною іскрою все чіткіше чую: живий, живий, я живий!
Я чекаю на операцію, уже двадцять другу! Я так просив, щоб мені відрізали ногу, бо від болю плавиться мозок, біль скручує все тіло в тугий вузол і перетворює тебе в пекучий вогняний клубок, який не дає вирватися все з того ж окопу, з тієї «нори», де ти похований заживо, де ти уже помер, але чомусь відчуваєш запах мокрої землі, змішаної з порохом. Виходячи з чергового наркозу, я кричу на всю палату, щоб швидше дали патрони, Хочу простягнути руку, щоб кинути гранату, але обидві руки теж перебиті, і я відчуваю, як по тілу тече гаряча кров…
Яка довга і болюча дорога довжиною в п’ять госпіталів – Катеринівка, Курахове, Покровське, Дніпро, Вінниця! Слабка надія і усвідомлення того, що я живий, з’явилися в Кураховому, в колишній лікарні, яку пристосували для огляду поранених на «нулі». В Катеринівці, куди мене спочатку дотягли, а потім довезли до медпункту, весь час кололи протишокові і намагалися зупинити кров. Від її втрати я весь час засинав, а від контузії не міг сфокусувати зір, тому практично не бачив. Не бачив, які папери «підписував», бо прострелені руки не працювали, не бачив, хто дав мені два рази затягнутися сигаретою, але не дав пити, хоча мені здавалося, що помираю не від поранення, а від спраги. Не бачив і того хірурга, який першим стулив докупи моє розірване на частини тіло і поклав так, як має бути, мою ногу, яка трималася практично на шкірі, і з якої стирчала велика біла кістка… Ось закінчиться війна і я його обов’язково знайду! Я його не бачив, але знаю, що це був Бог, який із кривавих шматків складав людей. Він не давав ніяких гарантій і мене двічі викреслювали із евакуаційних списків, як безнадійного: перебиті і практично відірвані обидві ноги, прострелені руки, забої грудної клітки і внутрішніх органів (спас бронежилет), важкужча контузія, яка тримає людину між тим і цим світом і на межі реальності. Але на те він і Бог! Я молився, лежачи під землею в тому окопі, а у Божої Матері було обличчя найкраще в світі – моєї дружини. Ми одружилися перед самою війною, і я не встиг надивитися!
Найбільше операцій було уже в Дніпрі. За ці дванадцять днів через постійний страшенний біль і передозування наркозу, через неправильно підібрану донорську кров було дві зупинки серця. Але, коли я знову відкривав очі, біля мене була вона, моя ікона, моя кохана! А в голові пульсометр – живий, живий!
І поступово в свідомості почали складатися пазли того страшного дня на «нулі».
3.03. 2022 року. 22 – 23 година.
Я солдат мотопіхотної роти. З десятьма побратимами виїхали на КПС ( контрольно – спостережний пункт) в Романівці. Це якийсь напівпідвал в розбитому ангарі при шахті. Збиті з дощок ліжка – нари, на яких передрімали до ранку. Дуже холодно. Ми в повній амуніції, зверху укрилися спальниками. Дуже хочеться пити. Коли відправлялися на завдання – піднести на «нуль» засоби хімзахисту – командир сказав, що на КСП все є, і ніяких продуктових запасів брати не треба. Виявилося, що немає ні їжі, ні води.
6.30 ранку.
Вирушили до позицій. Це біля трьох кілометрів через лісопосадку. На мені автомат, сім магазинів, три гранати. Темно, іти по бур’янах і канавах важко. Відчув під ногою камінчик – виявилося, що це край міни. Обережно відійшов, але щось із нею робити було ніколи.
7.00
Дійшли до «Аяксу» – (такими термінами умовно називають бойові позиції), а точка доставки – «Купол». Почався мінометний обстріл, а відкриту ділянку до «Купола» прострілює снайпер.
8.00
Перебіжками добралися до «Купола». При мінометному обстрілі недостатньо окопа. Почали в окопі рити «нору» – яму – заглиблення. Підвезли (і як прорвалися?) боєкомплекти – патрони, гранати. Сусідня позиція під умовною назвою «Фіджі». Туди не доїхати, потрібно підносити снаряди.
14.00
Обстріл посилився і почався ворожий наступ. Русня повзе, як мурахи, на наші позиції. На «Фіджі», в основному, новобранці і серед них розпочалася паніка. Їх ніхто не вчив тому, як залишатися хоробрими під дощем із мінометних осколків, коли на тебе лізе дика орда і ти чуєш між вибухами їхні гавкаючі голоси.
Ми з товаришем Романом, який загинув у цьому бою, почали пробиратися до першого окопу і зупиняти своїх, бо із восьми один уже був убитий. Але в окопі ми залишилися утрьох. По черзі перезаряджали автомати, і цей дрібний металевий ляскіт, мабуть, назавжди залишиться в моїй голові.
Навколо здиблена земля, і лише фонтанчики з піску і дрібного каміння показують, де впав черговий смертоносний осколок. Якби не балаклава, ми б задихнулися від того місива піску, щебеню, пороху.
Заклинило автомат. Рома змінив мене на позиції, а я перекотився далі, щоб почистити затвор. На долю секунди побачив сіре небо – прямо над нами висів дрон. Я спробував його збити, але треба економити патрони, та і невідомо, якого ворога важливіше відбити. А найстрашнішим ворогом і був саме той дрон!
Снаряд упав за півметра від товариша і метрів за два від мене. Рома загинув зразу. Мене вибухом кинуло на стінку окопа. Світ затуманився і настала раптова тиша. Потім я усвідомив, що це була тільки перша контузія.
Ніякої орієнтації в часі не було, і скільки я так пролежав, не знаю. Коли отямився, відчув, що в мене ніби немає ніг. Одяг пошматований і залитий кров’ю. Лівої ноги практично немає. Бронік на грудях був зігнутий. Мабуть, саме він і врятував мене від смертельного удару. Хотів себе перев’язати, але прилетів другий снаряд і в без того ніби розпаленій голові прогримів вибух. Тіло стало зовсім недієздатним, кров фонтаном била із ніг і я почав засинати.
Ніби через туман відчув, як прибіг товариш, почав турнікетом перетягувати ногу, намагаючись зупинити кров. Кров не зупинялася, мене перенесли і поклали біля входу в окоп, вкололи протишоковий препарат і побігли на відстріл.
Уже темніло, коли припинили мінометний обстріл і на нас посунули ворожі танки. Окоп обрушився – і мене засипало землею. Я був похований заживо, але обличчя не засипало і я бачив небо. Я подумки молився і бачив Божу Матір з обличчям моєї дружини, моєї Тані. І в той момент не існувало нічого, окрім мене і неї.
Бій тривав ще години три, але часу, болі, холоду чи взагалі реальності я не відчував. Лежав, присипаний землею, але мене знайшли і дотягли до «Купола». Тільки там переклали на ноші і почали переносити далі,але нас помітили, мабуть, також із дрона. І знову почався обстріл. Хлопці сховалися у воронки, а я, лежачи на ношах, уже нічого не боявся і ні про що не думав. У ліву ногу раптово ужалила оса і дуже запекло. Де вона взялася зимою? Тільки в госпіталі мені сказали, що то були два осколки, які пробили мені стопу. Дуже хотілося курити і пити…
18.00
Евакуаційна машина забрала мене і ще трьох поранених, в якомусь селі перезагрузили в медичну машину, довезли до Катеринівки, тоді до Курахова, де і оперували вночі.
Пити мені дали лише вранці наступного дня, коли бог в голубому паперовому халаті з вправними руками хірурга з’єднав шматки мого тіла, але не давав ніяких гарантій, а рідне, найкрасивіше в світі обличчя було єдиним, що я бачив. Побілілі губи шептали: живий, живий!
З того бою не повернулося п’ятеро…
«…Попрошу в тебе, Боженько, я,
Щоб закінчилась швидше війна.
Щоби сліз не лила більше мати,
Щоб з війни повернулись солдати!» (З вірша Л. Трищук – Луцук )
Із серії «Люди і долі». В’ячеслав Іванович Олефіренко
Ржищівські вулиці і кутки… У них своя історія, свої герої, і про кожен можна написати цілу книгу.
Куток, відомий як Чапаєвка, усі ржищівчани пов’язують із постаттю славетної землячки Ліни Костенко. І мало хто пам’ятає її сусіда, якого з вдячністю і ностальгічною посмішкою згадують ті, чия молодість припала на 60 – 80 – ті роки минулого століття. Та і не лише ржищівчани, а і усі студенти тих років, у кого згадка про юність залишилася у чудових фото: щасливі юні обличчя, групи безтурботної молоді – і все це на фоні дніпровських круч, затоплених повінню берегів Леглича, мальовничих краєвидів Монастирка…
Особисто я добре пам’ятаю чоловіка на велосипеді в військовому плащі з капором і прорізами для рук, в штанях, калоші яких схвачені прищепками для білизни, з фотоапаратом «Фед» у футлярі, що завжди висів у нього на шиї, і з незмінною посмішкою – дуже доброю і якоюсь беззахисною. Ми, молоді студентки педучилища, вважали його диваком і безсовісно користувалися рідкісним хобі – захопленням фотографією, адже за свої шедеври він ні з кого не брав грошей.
І лише близькі люди і колеги – вчителі знали , наскільки грамотною , інтелігентною і культурною людиною був В’ячеслав Іванович Олефіренко – ржищівський фоторепортер і альтруїст, який залишив місту свій архів, по фото з якого можна прочитати історію Ржищева середини ХХ століття.
Народився В’ячеслав Іванович в Ржищеві 25 квітня 1925 року в сім’ї вчителів. Батько викладав історію, а мама українську мову. Береги Леглича з «бегемотами», квітучі сади і дніпровські кручі – атмосфера краси, мрій, поезії та історії, яка вплинула на формування чутливої душі юнака.
З початком війни в 1941 році практично усіх 16 – 17-ти річних хлопців вивезли через військкомати в евакуацію в військові училища (знаю про це, бо мій батько так само потрапив в військове училище зв’язку, а тоді зразу на фронт). Так потрапив в Київське артилерійське училище, яке евакуювали в Саратов, і В’ячеслав Іванович. На війну потрапив уже в 45 – му році. Молодому офіцеру довелося служити в Чехословаччині. Був командиром кулеметного взводу, службу закінчив у званні майора.
Нікому зараз уже не дізнатися, що перетерпіла вразлива душа зовсім молодої людини, але більшість тих, хто пройшов війну, ніколи про її будні, кров і піт не розповідали. Ставши військовим не із своєї волі, пов’язувати своє життя з армією молодий офіцер не захотів. Демобілізувавшись, поступив на стаціонарне навчання в університет ім. Т. Г. Шевченка, як батько, на істфак.
По закінченню навчання В’ячеслав Іванович повернувся в Ржищів. Після різних освітніх реформ в місті працювали дві середні школи, але Олефіренка направили на роботу завучем школи в Юшках. Після одруження перейшов на роботу в другу школу Ржищева, викладав історію в будівельному технікумі, а потім до пенсії працював в школі робітничої молоді (відомої в Ржищеві як вечірня школа).
Але, мабуть, не просто захопленням, а справжнім його покликанням, була фотографія. Захоплювався цим дивом ще з дитинства. Про розвиток професійного фотомистецтва в Ржищеві вже писалося в одній із статей в «Ржищівських замальовках». Та професійно займатися фотографією В’ячеславу Івановичу не вдалося, а от як любитель він присвячував цій справі увесь свій вільний час.
го часу було і не так багато. Ржищів – містечко провінційне. Практично усі жителі, проживаючи в приватних будинках, вели натуральне господарство. Город, птиця – як же, жити біля річки і не вирощувати гусей та качок?
Спочатку це була парафія мами в родині Олефіренків. Але не хотіла такого життя для себе дружина В’ячеслава Івановича. Вона знайшла роботу в столиці, працювала в управлінні річного порту, де згодом отримала квартиру. Але це згодом, а довгі роки і маленького сина, і старих батьків з їх городом, господарством та будинком, доглядав В’ячеслав Іванович. Так і не переїхав Олефіренко в Київ, але завжди з нетерпінням чекав у гості дружину та сина. Син був музикантом військового оркестру Київського округу. Він же привозив батьку дещо із військового одягу, в якому і пам’ятають В’ячеслава Івановича ржищівчани.
Як співав Тарас Петриненко, зорепадом летять роки у минуле навіки… Але їх пам’ять доносять до нас не лише документи, а і кадри старих світлин, які зберегли для нащадків те, що ми називаємо історією. А іще це спогад про молодість для старшого покоління і безцінні артефакти для нашого музею.
У 2000 році в газеті «Ржищів» друкувалася ціла серія робіт В’ячеслава Олефіренка під назвою «Ржищів у ретрофотографіях». Кожну свою світлину майстер підписував і його короткі коментарі – безцінна інформація з історії Ржищева.
Кожна людина залишає по собі на землі слід, і лише від кожного з нас залежить, що згадають про нас наші нащадки.
