Листопад, як і інші місяці року, має свої свята.

8 листопада – Собор Архистратига Михайла – велике християнське свято на честь Архистратига Михайла та очолюваних ним янголів Господніх. У християнській традиції – ангел – цілитель, згодом – захисник, патрон вояків і лицарів. Покровитель душ померлих, які він зважує на терезах. Часто зображується у вигляді воїна, що перемагає дракона чи чорта, із мечем, прапором або терезами. Церква шанує Михайла як захисника віри християнської і поборника зла і темних сил. Свято Собору, тобто сукупність святих янгелів на чолі з архангелом Михайлом, встановлено на початку ІV ст. Культ янгелів в християнстві грає важливу роль.

В Україні з часів київського князя Всеволода архангел Михайло є покровителем Києва, Київської області і взагалі Наддніпрянщини. Він символізує світлі сили, готові боронити Київ від лиха, тому і займає центральне місце на гербі столиці. Постать архангела Михайла зображена у білій княжій сорочці, військовому вбранні з срібним обладунком, декорованим стилізованим диском Сонця, на блакитному тлі давньоруського щита.

Символами столиці і знаком небесного покровительства є статуя Архистратига Михайла на Майдані Незалежності та Михайлівський Золотоверхий Собор і монастир.

Згідно з віруваннями і народними традиціями українців, на свято не можна робити наступне:

• Займатися важкою фізичною працею
• Брати до рук гострі предмети
• Пліткувати, наговорювати на інших
• Засуджувати людей, бажати зла
• Відмовляти нужденним у допомозі
• Сваритися чи конфліктувати, лихословити

15 листопада – початок Різдвяного посту.

Пилипівський піст (Різдвяний, Корочун) – один з постів східних християнських церков, який дотримується з 15 листопада до 24 грудня. Піст називають Пилиповим, оскільки він традиційно починається на наступний день після свята апостола Пилипа. (14 листопада)

21 листопада – Введення у храм Пресвятої Богородиці – це одне з дванадцяти найбільших християнських Богородичних свят, встановлене на честь події приведення пресвятої Богородиці Марії своїми батьками в Єрусалимський храм для присвячення Богу. Свято описує дитячі роки Пречистої Діви і має на меті розповісти про приготування Марії бути Божою Матір’ю. Всі пісні та гімни, що виконуються під час Богослужінь – неймовірно поетичні. В цей день обов’язково потрібно відвідати церкву та помолитися від чистого серця, поставивши свічку Діві Марії.

На свято Введення в храм Пресвятої Богородиці не можна робити:

• Розважатися
• Робити важку роботу
• Лаятися, злословити, думати про когось погано
• Шити та в’язати
• Не рекомендується позичати або віддавати гроші
• Укладати шлюби та вінчатися

24 листопада – день святої великомучениці Катерини. Віряни жінки йдуть до церкви, моляться до заступниці про щасливий шлюб, добрих женихів і наречених, просять жіночого щастя, а також при важких пологах. Бо священномучениця Катерина Олександрійська вважається ще й покровителькою пологів, материнства. Біля ікони святої Катерини, дівчата, які мріють про кохання, завзято моляться, поставивши свічку.

Увечері традиційно напередодні Катерини незаміжні дівчата збиралися на вечорниці й ворожили на судженого.

Прикмети в день святої Катерини:

• Ясна погода – буде морозна зима
• Тепла погода – морози вдарять аж на Варвари
• Холодно – буде голодно
• Маленькі зірки на небі – скоро буде снігопад

30 листопада – день святого апостола Андрія ( Калита) – народно – християнське свято. Вважається днем пам’яті мученицької смерті одного із дванадцяти апостолів Христових – Андрія Первозванного. За церковними легендами, святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на одному з пагорбів поставив хрест зі словами: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє благодать Божа».

В цей день гріх щось робити без поважної причини.

Також забороняли будь – яку інтелектуальну працю, бо є забобон, що в цей день від цього можна втратити розум.

В цей день народного календаря  присвячували обряд – забаву «Калиту». Суть його полягає в переведенні юнаків і юнок у дорослі вікові класи. Як і в значної кількості українських свят, в його обрядах проглядаються дохристиянські традиції.

Завідувач відділом з основного виду діяльності Ольга ГУДЗІЙ

На думку істориків, битва за Київ була однією з найбільш жорстоких та кривавих в історії Другої світової війни, внаслідок чого загинули мільйони людей, виконуючи наказ Йосипа Сталіна — взяти місто за будь-яку ціну до річниці Жовтневої революції.

Стверджуючи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці створили потужну систему укріплень, щоб тримати стратегічну оборону на правому березі Дніпра, яка була названа “Східний вал”.

Головні події у битві за Київ розгорнулися наприкінці вересня — на початку жовтня 1943 року. У воєнних подіях брали участь 1-й, 2-й, 3-й та 4-й Українські фронти.

Київська наступальна операція, яка тривала з 3-го до 13 листопада 1943 року і була складовою частиною «Битви за Дніпро» — так називають ряд взаємопов’язаних військових операцій радянських військ.

 Наприкінці вересня 1943 року, війська 1-го Українського фронту, яким командував генерал армії Микола Ватутін, захопивши плацдарми на правому березі Дніпра, двічі (з 12 по 15 і з 21 по 23 жовтня) розпочинали наступ з метою звільнення Києва.

Головний удар завдавали з південного, Букринського, плацдарму, допоміжний — з північного, Лютізького. Але всі спроби прорватися до Києва з півдня виявилися невдалими.

При штурмі «Східного валу» радянське командування допустилось декількох серйозних прорахунків. Як наслідок, підготовка переправи через Дніпро проводилась поспіхом, що призвело до значних невиправданих втрат.

Штурм міста почався ранком 3 листопада 1943 року. Танкісти 3-ї гвардійської армії з піхотою, в ніч на 4 листопада, пішли в атаку з увімкненими сиренами й засвіченими фарами.. Вирішальною ж у битві за Київ стала ніч з 5 на 6 листопада, коли солдати радянської армії увійшли до столиці України, форсувавши з тяжкими боями Дніпро

По Брест-Литовському шосе (зараз —проспект Берестейський) у місто пробились танкісти капітана Д.Чумаченка. Першим на головному танку прорвався в Київ гвардії старшина Н.Шолуденко. У районі заводу “Більшовик” він був смертельно поранений. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Радянські танки на вулицях звільненого Києва. 1943.

Загалом битва за Дніпро тривала з серпня по грудень 1943 року, ставши однією з наймасштабніших операцій світової історії. Якщо вважати битву за Дніпро однією операцією, то жертви перевищать найкривавішу військову операцію людства — битву під Сталінградом.

 Гітлерівська Німеччина під час битви за Дніпро втратила вбитими та пораненими 124 тисяч солдатів та офіцерів, у той час як Радянській армії ця битва  коштувала життя до 200 тисяч бійців.

Проте деякі історики приводять і значно більші цифри, сягаючи приблизно чверть мільйона, враховуючи «чорносвитників» — не вдягнутих у форму і фактично беззбройних мобілізованих юнаків.

За спогадами очевидців, восени 1943 року вода у Дніпрі була червоною від крові, а тіла загиблих виловлювали аж біля берегів Туреччини.

Битва за Київ стала виявом масового героїзму. Поруч з солдатами бились з ворогом партизани і підпільники — другий фронт. За героїзм і мужність при визволенні Києва 17,5 тис. воїнів-визволителів нагороджені орденами і медалями, 668 з них — званням Героя Радянського Союзу.

Вулиці звільненого Києва1943.

Починаючи з вересня 1941 року і до листопада 1943-го столиця України  – Київ була окупована ворогом. Окупація міста тривала 778 днів. За цей трагічний час населення  міста скоротилося майже втричі, а багато унікальних київських пам’яток були втрачені назавжди, зокрема: Успенський собор Києво-Печерської Лаври, історична забудова Хрещатика та прилеглих вулиць, Хмарочос Гінзбурга, цирк Крутікова, а також усі мости через Дніпро.

Також внаслідок бойових дій були знищена значна частина промислових підприємств, кілька сотень будинків, заклади освіти, електростанції, водопровідна мережа та об’єкти залізничного транспорту.

За деякий час до міста стали повертатися з евакуації кияни. За спогадами Амвросія Кришталя, попри страшні руїни, люди були настільки щасливі, повернувшись додому, що готову були цілувати бруківку.

Відбудова понівеченого війною Києва почалася у 1944 році з реконструкції Хрещатика під керівництвом головного архітектора міста Анатолія Добровольського, яка тривала до середини 1950-х років, створивши звичайний усім та впізнаваний архітектурний ансамбль головної вулиці столиці.

Битви за Дніпро та визволення Києва мали величезне військово-стратегічне, політичне, міжнародне, моральне значення. Був створений стратегічний плацдарм, який забезпечив звільнення всієї України. Це був потужний удар по фашистській Німеччині, який відіграв видатну роль та прискорив завершення Другої світової війни. 

Ольга ГУДЗІЙ, завідувач з основного виду діяльності

До відзначення цієї дати презентуємо дослідження науковців музею з життєпису та дослідницьких етапів Вікентія Хвойки

Нікому досі не відомо, чому саме так, а не інакше складається доля людини. Хтось вірить у волю Всевишнього, хтось — у випадковий збіг численних обставин.
Життєвий шлях відомого українського археолога-самоука чеського походження Вікентія (Чеслава) Хвойки (1850—1914) скидався на неймовірне хитросплетіння одного й другого.

Народився Хвойка у шляхетній родині у 1850 році, здобув освіту (комерційне училище) в Чехії. Перебуваючи в Празі, захопився давньою історією та старожитностями, вивчав поширені європейські мови. Все йшло доволі позитивно. Однак раптом доля робить різкий кульбіт – і Вікентій у віці 27 років (подейкували, що з особистих мотивів) переїздить до Києва. Спочатку викладав німецьку мову і малювання, згодом зайнявся агротехнічною справою. Аж раптом стався прикрий і водночас визначальний випадок . У вогні вигоріла вщент його лабораторія. Розпачу не було меж. Знову випадок ? Знайдені на згарищі рештки скляних браслетів через безгрошів’я Вікентій вирішив продати. Київські знавці старожитності пояснили, що це жіночі прикраси часів Київської Русі.  Це миттєво роз’ятрило в душі Хвойки його давнє захоплення історією й археологією. Тож 43-річний Вікентій  вирішує поставити крапку на агрономії і присвятити себе улюбленій археології.

Із 1893-го до 1914 року Хвойка дослідив археологічні пам’ятки майже всіх епох історичного розвитку суспільства на території України. Його розкопки охоплюють території сучасних Київської(Трипілля, Халеп’я, Верем’я, Жуківці, Ржищів), Черкаської, Полтавської, Сумської, Житомирської та Хмельницької областей. Зокрема, на Ржищівщині археолог проводив розкопки двічі – 1899 р.- пізньозарубинецький могильник, а в 1901 р. –  трипільське поселення.

Ним були знайдені численні рештки оригінального розписаного посуду та ще багато всіляких статуеток. Дослідження встановило, що знайдені артефакти належать до 4 тисячоліття до н. е. Це було відкриття світового рівня – відкриття Трипільської культури – праматері українського народу.

 Дослідник щорічно в літній період відкривав до десяти нових археологічних пунктів. А за результатами своїх розкопок він написав десять наукових праць.

Усі його відкриття засвідчили, що археолог-самоук є справді талановитим дослідником, доводили, що ця людина здатна до самоудосконалення і професійного зростання.

Один із журналістів про Вікентія Хвойку написав так: «Він розкопав історію України і не тільки…його праця заслуговує на десятки пам’ятників – споруджений лише один у селі Трипілля.»

Приємно, що Вікентій Хвойка, хоч і був за національністю чехом, палко любив Київ та Україну, вважав її своєю другою батьківщиною. Він мріяв, щоб усе ним знайдене і напрацьоване залишилося саме тут, у Києві. На щастя, більшість колекцій, ним здобутих, таки зберігається в Національному музеї історії України та в музеях міст Переяслав- Хмельницький, Ржищів , Черкаси та інших.

Помер дослідник 2 листопада 1914 року, похований на Байковому цвинтарі. Кияни вшанували пам’ять вченого-археолога меморіальною дошкою на вул. Борисоглібській, 1, а на Подолі його іменем названо одну з вулиць.

Заступник директора з основного виду діяльності – Гудзій О. В., ст. науковий співробітник – Бабенко Л. М.

До Дня автобмобіліста в Україні

     Колись у Ржищеві було дві «гарячі точки» – місце активного» штурму перед вихідними студентами, жінками з великими торбами, набитими «базарним» скарбом – картоплею, вишнями, салом. Штурмували транспорт, що відправлявся на Київ.

      На березі Дніпра це була пристань – гордість і окраса усього Ржищева, місце прогулянок, побачень, зустрічей і проводжань. Ржищівчани пишалися тим, що до нашого дебаркадеру пришвартовувалися не лише «Комети», «Ракети»  та «Метеори», а і морські красені – теплоходи. Велика вивіска з написом «Ржищів» гордо вітала усіх пропливаючих  і була далеко видна шкіперам на баржах, які ціле літо чистили русло Дніпра, черпаючи пісок. Діти на пляжі весело ловили «морську хвилю», жінки швидко грузилися  зі своїми торбами, поважно проходили студенти. Їх було менше, бо з’їздити в Київ на «Ракеті» було дорого – 2 карбованці 60 копійок!  (Хто пам’ятає іншу ціну, пишіть в коментарі)

       Така ж вивіска «Ржищів» була і на менше престижному, але не менше улюбленому ржищівчанами приміщенні, яке іменувалося «Автостанція». Правда, на період, коли у Ржищеві знімали фільм «Тут нам жити» замінили вивіску на «Снігурі», і всі, хто були не в курсі такої події, дивувалися, куди ж вони приїхали? Але це було недовго.

      На невеличкому майданчику перед автостанцією завжди паркувалися горбатенькі «ПаЗи» і величаві «ЛаЗи», а до них вишиковувався різношерстний натовп, не менший, ніж на переговорну станцію на пошту, теж місце студентських тусовок, бо поговорити з рідними по телефону можна було лише замовивши переговори на телеграфі.

       Квиток до Києва через Стайки коштував 1 карбованець 25 копійок, а через Кагарлик  – 1, 50!  Тому «стайківські» автобуси штурмувалися особливо активно.

        Змінилася ситуація з перевезеннями в кінці 90-их, коли почали набирати силу «ринкові відносини». Річковий транспорт знищувався особливо швидко і катастрофічно. Самі річковики не розуміли, що відбувається. А відбувалася уже тоді визначена програма по знищенню України!

       Перетерпів катастрофічні зміни і наш автопарк. Усі ржищівчани пам’ятають період «транспортного колапсу», безрежимного курсування легкових автомобілів, власників яких іменували «грачами». Я в дитинстві, читаючи про далекі країни, дивувалася, чого це рикші в Індії б’ються за пасажирів? Підійшов автобус – сідай і їдь. А до такого стану у нас дійшло з появою «грачів». Саме їх виснажлива праця, гонитва за тим карбованцем, конкурентна боротьба і призвела до формування нового типу перевезень – маршруток.

          З початку 2000-их років Україну, як і інші пострадянські республіки, заполонили «товари з Європи». Серед них були і завезені мікроавтобуси, які не випускалися в Україні. Спочатку «Фіати», а потім «Мерседеси» різних модифікацій почали курсувати автошляхами, шокуючи невибагливих  пасажирів своїм комфортом і зручністю. Водії мікроавтобусів гордо поглядали на «грачів», тому що переваги в бізнесі були явно на їх боці. Але несистематизованість, відсутність графіків, медичного та професійного контролю водіїв являли собою не лише проблему якісних перевезень, а і загрозу життю пасажирів. Державні вимоги врегулювання цієї сфери обслуговування викликали у перевізників неоднозначну реакцію. Адже оформлення цілого пакету документів вимагало не лише грошей і наполегливості. Це було ходіння по безлічі інстанцій, а, основне, необхідність створення нової матеріальної бази, адже «де – юре» старий автопарк належав невідомо кому і користуватися ним було неможливо. А починати усе «з нуля» було дуже ризиковано.

          За таку справу в Ржищеві взявся Михайло Миколайович Лобуренко. У 2000 році, отримавши ліцензію на пасажирські перевезення, він почав створювати новий автопарк.

         На той час припинив своє існування Ржищівський рибгосп. Його майно було розпайоване і ніхто не знав, що з ним робити. Михайло Миколайович, маючи великий фермерський досвід, добре засвоїв головний принцип – потрібно максимально подбати про відповідність підприємства державним стандартам та вимогам. Викупивши паї  у бувших працівників рибгоспу та кілька «ЛаЗів» у автопарку, залучивши до перевезень власників мікроавтобусів, він налагодив регулярні пасажирські перевезення спочатку на маршрутах Ржищів – Київ, а пізніше і по всьому Кагарлицькому та Богуславському районах.

           Почавши з 5 машин у 2005 році на даний час довів автопарк до 30 по Ржищеву і практично стільки ж по Кагарлику. В переліку машин на автопідприємстві працюють «Мерседеси», «Еталони», «Богдани».

Контроль за здоров’ям водіїв здійснюють два медичних працівники, а за справністю техніки два механіки, які є дипломованими спеціалістами. Технічне оснащення та автопарк постійно оновлюється. Для гарантії безпеки та попередження аварійності на всіх автобусах встановлені відеокамери та відеорегістратори.

          Послугами автопарку по перевезеннях робітників користуються рідприємства Ржищева, Кагарлика, Обухова. Налагоджений стабільний розклад руху маршруток є зручним і стабільним, для пасажирів працює послуга попереднього запису на рейс. Єдиним проблемним питанням для Ржищева залишається облаштування нової автостанції, все з тією ж рідною для нас вивіскою. Але будемо надіятися, що це питання часу, і ржищівчани матимуть і комфортну автостанцію і всі необхідні при ній служби.

          Бути керівником любої організації – дуже турботлтва і трудоємка справа. Але Михайло Миколайович  знаходить час і на благодійну та громадську діяльність. Він виступає спонсором та меценатом для проведення культурно – масових заходів, організації екскурсій , закупівлі новорічних подарунків та спонсорської допомоги тим, хто цього потребує.

          В житті немає нічого стабільного, але, пам’ятаючи тяжкі 2000-і роки, сподіваємося, що комфорт і безпека громадян в питаннях пасажирських перевезень будуть постійними, відповідатимуть усім європейським вимогам!

         То в день професійного свята ми зичимо усім причетним до Дня автомобіліста здоров’я, бадьорості, впевненості в завтрашньому  дні! Автотранспортному підприємству – процвітання і державних гарантій, а усім водіям – ні цвяха, ні жезла!

       С. П. Чміленко, старший науковий співробітник.

Український народ завжди любив і поважав козацтво. Постаті козаків захоплювали своєю мужністю, патріотизмом, вірністю безкорисливістю, щирою дружбою прагненням до свободи. У походах і боях відзначались вони розумом, хитрістю, вражали великою відвагою і терпінням, здатністю дивитись в очі смерті і вмирати, як справжні лицарі.

Багато існує переказів, легенд,  складено пісень , написано художніх творів  про цих мужніх і славних народних захисників. У кожному куточку України є місця і назви пов’язані із добою Козаччини. Не винятком є і наш Ржищів  – сотенне містечко  Канівського полку з його давньою і славною історією.

В’їжджаючи у наше місто по Київському шляху, праворуч ви можете побачити герб Ржищева , а ліворуч-великий дерев’яний хрест , такі за давньою українською традицією ставили при в’їзді до населених пунктів. Ліворуч від нього на березі Дніпра розкинувся мальовничий куточок з цікавою назвою Крутий Вивіз. Здавна селилися тут дніпровські рибалки і бакенщики, перевізники та паромщики . Одним словом , козацька вольниця. Це був своєрідний форпост Ржищева з півночі на південь.  Пам’ятає це місце багато героїчних і трагічних подій. Ніколи тут не було багато хатів , адже мав він обмежену площу, та в історії нашого міста і  України в цілому , відіграв неабияку роль. Саме між ржищівським Крутим Вивозом та Жидовою Долиною за одним із козацьких апокрифів, у 1657році , відразу після смерті Богдана Хмельницького , відбулася рада козацької старшини, після якої на гетьманування було висунуто генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Він мав гетьманувати , допоки не подорослішає малолітній Юрась Хмельниченко. Після цієї наради офійне проголошення Виговського гетьманом відбулося у 1658 році в Чигирині. Кажуть , дуже потужну підтримку на нараді у

Крутому Вивозі Виговський мав від Канівського полковника та Ржищівського сотника Чугуя.

У своїй книзі « Легенди Ржищівщини…» Олег Предаченко місцевий краєзнавець окрім згадки про подію у Крутому Вивозі, вміщує також  цікаву легенду про історію топонімів Дудківщина та Хомине. « А як був кошовим отаманом на Січі Іван Сірко, то дуже строго поставив він із законами поміж січовим товариством. Злодіїв і п’яниць повиводив зовсім. Самі ж братчики киями побили всіх. А за інші проступки, навіть самих заслужених запорожців виселяв з паспортом в Польщу та Росію. Отак у Ржищеві опинилися троє козаків – запорожців Канівського та Іркліївського куреня Симеон Дудка, Хома Горб («Ріпа»по- вуличному)та Данило Задорожний. Переказували , що один із них таємно жінку провів у Січ, а двоє інших це приховали. Запорожцям же  заборонено було мати жінок у Січі . Отож цим трьом нічого не зробили, а тільки із Січі попросили піти. Але із собою грошей дали чимало. Бо у багатьох Сіркових походах сміливо воювали. Тож і опинилися вони у Ржищеві. Спочатку поляки їх тиснути стали , але все одно вони лишились. Згодом на січові гроші прикупили вони землі . Один із них – біля міської фортеці , а двоє інших – між монастирем та Легличчю. На тих землях січових побратимів почали селитися  люди , як на слободі, бо колишні запорожці не дуже велику ціну за землю із православних брали. Самі ржищівські люди і прозвали ті землі Дудківщина , Хомине, Хомин ліс, Горбівщина , Ріпниця. За цією ж легендою , оженившись у Ржищеві, козак Горб дав початок розгалуженому дереву прізвищ: Горбачі , Горбенки , Горбаченки. А Задорожні та Дудки і нині живуть у Ржищеві. Якщо взяти до рук реєстр Ржищівської сотні Канівського полку , складений за часів Виговського(1650-х) років , то серед інших козацьких прізвищ ми знайдемо і Горба , і Задорожного і Дудку…»       

 Незрівнянною красою вирізняється мальовничий куточок Маківщина. Розміщений він на потужних підземних жилах , які ,виходячи на поверхню, утворюють джерела, копанки і кринички. Серед них можна виділити Козацьку криницю, Видумку, Бистру. Досліджували цей незвичайний куточок і краєзнавці, і науковці нашого музею.

Джерело Козацька криниця знаходиться у ярку, на початку урочища Зубриха.  За переказами , водою саме з Козацької криниці послугувалися козаки-характерники  при виготовленні своїх цілющих відварів і настоїв . Вода в ній м’яка та солодкувата за присмаком. Вилікувані ними смертельно хворі з вдячністю назвали те джерело Козацька криниця.

За місцевими переказами, пов’язаними з Козацькою добою, є  урочищем Кам’яниця.

 На ній в ті часи існувала невелика фортеця, яка з однієї сторони контролювала стару київську дорогу, а з іншої –вона була козацькою залогою , яка обслуговувала сигнальну фігуру , яка сягала заввишки до 60 сажнів (майже 90 метрів). З неї можна було побачити як акваторію Дніпра аж до самого Києва , так і переправи через Дніпро в районі Іван-гори і Монастирка, тобто Кам’яниця мала важливе стратегічне значення.

 На випадок облоги козаки, які служили на фігурі, викопали підземний хід з фортеці до джерела Видумка аби без перешкод послугуватись її смачною водою (до речі, залишки цього підземного ходу у вигляді провалів на стежці з Горянщини і до Видумки видно ще й досі).      

 В одному з боїв, захищаючи залогу, поклали голови три рідні брати – козаки.

В пам’ять про них на Кам’яниці були поставлені три хрести із каменю, зроблені із половецьких і скіфських баб.

Один із них дуже своєрідний(без однієї поперечини) й  досі лежить на стежці до Видумки, інший, скинутий з Кам’яниці від якого видно тільки вершок , і досі біля криниці.

Біля джерела росла чотирьохобхватна верба, за переказами посадив її Іван Богун – соратник Богдана Хмельницького. Ні блискавки, які недноразово в неї втрапляли, ні омела, яка зовсім її обсідала, ні буревії, – здавалось, ніщо не могло її знищити, але нічого не буває вічного, і кілька років тому вона всохла і її довелось зрізати.

Поляки, котрі володіли Ржищевом до 1775 року, аби стерти з пам’яті навіть згадку про козацьку фортецю, зрівняли її із  землею.

Козацькі хрести –  німі свідки нашої славної історії, також  встановлювали на честь перемоги  у якійсь битві, на могилах козаків, які відзначились своєю хоробрістю і лицарством  або вихідців із славного козацького роду.

Дуже цікавою пам’яткою, на вулиці Солов’їній є кам’яний козацький хрест,  який стоїть на місці, де знаходилась садиба останнього ржищівського козацького сотника, і називають його Іванів хрест за іменем правнука, що загинув на цьому місці мученицькою смертю від рук поляків в боротьбі за правду, за волю простих людей. Хрест має своєрідну форму – форму мальтійського хреста, що є ознакою Війська Запорозького.     

В самому центрі Ржищева, виблискуючи золотими хрестами на сонці, стоїть Свято – Троїцька храм, споруджений у 1860 році , на землі, де стояв  дерев’яний. З цим місцем пов’язана ще одна сторінка історії Ржищева – козацького сотенного містечка.

 У грудні 1653 року гетьман Богдан Хмельницький, наступник великих князів Київської Русі, вів попередні переговори з російським посольством, очолюваним В. Бутурліним, про перехід козаків у підданство Росії. Переговори, що проходили у ржищівській Святотроїцькій церкві, охоронялися козачими кордонами. Встановлювалися і військові маяки, що давали змогу бачити округу довкола. Такий маяк відомий у селі Грушів (на південь від Ржищева), а курінь козаків очолював козак Нечай». У Ржищеві  В.Бутурлін від імені свого володаря одержав знаки поваги, виявлені йому запорізькими козаками, які віддали йому міста Київ, Ставище, Ржищів, Трипілля, Трахтемирів, Канів.

Сформована в кровопролитних битвах держава, не мала достатньо сил захистити себе. Становище України було тяжке. Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України, брак надійних союзників звертали думки до православної Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.

8 (18) січня 1654 року у Переяславі на загальновійськовій раді, за описом, складеним московськими дяками, було проголошено акт про військово-політичний союз Гетьманщини і Московського царств, що став поворотним пунктом в подальшому історичному поступі України, який одні історики називають найбільшою легендою в слов’янській історії, інші — днем, якого не було, треті — першою спробою нав’язати українцям «русскій мір». 

Переяславська рада висвітлила відмінність у політичних цінностях і традиціях, з якими обидві сторони укладали угоду. Потім Богдана Хмельницького навчить досвід « не дуже розраховувати на захист володаря, який завжди продає свою допомогу тому, хто більше заплатить та ще й руйнує, грабує, палить усе, що належить другу чи ворогу. Він сподівався згодом позбутися такого союзника».

   Тема Козаччини  ржищівського краю мало   вивчена, хоча несе в собі дуже багато цінної і цікавої інформації. Науковці нашого музею продовжують дослідження унікальних історичних  пам’яток, пов’язаних з тим часом.

Зав. відділом Гудзій О.В.

Ст. наук. співробітник Бабенко Л.М.

Портрети

Активності

Це перший випуск колекції спогадів про медичних працівників Ржищівської громади, що тематично приурочений Дню медичного працівника в Україні.

           Славетна і багата історія нашого древнього міста. Але історія це не лише низка подій та зміна епох. Історія – це долі людей, які на ці події впливали. Як визначає філософія, саме «людський фактор» і є домінуючим. Іменами визначних діячів називають міста і вулиці, відтворюють в пам’ятниках їх образи. Кожен населений пункт має своїх героїв. Один вчинок може увіковічнити пам’ять про людину. А як виміряти значимість людини, яка не вважає себе героєм, праця якої – щоденний подвиг, а пам’ять про неї зберігають вдячні земляки? А саме такі люди і складають той «людський фактор», що є рушієм історії і портретом цілої епохи.

Цикл «Ржищівські замальовки» продовжує знайомити вас зі знаковими постатями нашого міста в рубриці «Люди і долі».

             Ржищів початку 20-их років ХХ століття став свідком тих буремних подій, в які була втягнута Україна після жовтневого перевороту. Терором і кров’ю насаджувалася радянська влада, заможне і благополучне населення Ржищева жило в постійному страху, було пограбоване і знекровлене. Перша хвиля еміграції погнала з обжитих місць євреїв, зачинялися крамниці і мануфактури, більшість чоловіків, яких не мобілізували ще в царську армію на фронти  І-ої світової війни, вступали в ряди різних військових формувань. Дворяни та більшість представників інтелігенції емігрували. Усі лихоліття і випробування того часу лягло на плечі селян та безземельних бідняків, які втратили роботу.

              Якраз на Різдво, 25 грудня 1921 року (6 січня Різдво почали святкувати лише з 1930 року), в селянській родині Чередніченків, що проживали на виїзді з Ржищева на Кагарлик (сучасна забудована вулиця навпроти заводського гуртожитку) народилася дівчинка.  Назвали її Анастасією. Будучи старшою із трьох сестер, дорослою вона стала рано. Батьки в 30-их роках вимушені були вступити в колгосп (у Ржищеві їх було три), а наділ землі, залишений сім’ї, потрібно було обробляти і з того жити.

              Поєднання міщанського і сільського  укладів життя в ржищівчан призводило до формування якоїсь двоякості: типовий сільський стиль в поєднанні з міським шармом. Лікарня, педучилище, відроджені промислові підприємства сприяли формуванню у молоді прагнення до освіти, формувалося нове покоління робітників та інтелігенції. На відміну від селян, які були рабами на колишній своїй землі, ржищівчани мали право вибору. Але лише ті, що здобули освіту. Тому і вчилися старанно, щоб вибитися «в люди».

               Закінчивши в 1939 році школу (після усіх освітніх реформ їх в Ржищеві залишилося дві), Анастасія поїхала в Київ, щоб вчитися далі. Та відразу зі вступом не склалося, тому поступила дівчина на роботу на цукеркову фабрику, яка з 1923 року носила назву «Карла Маркса» і випускала, в основному, шоколад.

               Деміївка, де розміщувалася фабрика , в 30-их роках ХХ століття була околицею Києва, забудованою маленькими приватними будиночками та робітничими бараками. Ніяких умов для проживання, в теперішньому розумінні, там не було. А от для відпочинку киян ще з середини 20-их років існували робочі клуби, куди ходила на танці робітнича молодь, а в парках в неділю грали духові оркестри і працювали відкриті  танцювальні майданчики. Молодь вірила в перемогу ідей комунізму в усьому світі, носила короткі стрижки і… ходила на танці. Мабуть, саме там познайомилася з молодим курсантом льотного училища наша Анастасія.

                В перший же день початку війни 1941 – 1945 років бомбили Київ. Це був літній сонячний недільний день. Вдивляючись в небо, дівчина рахувала літаки, адже віднедавна її так почали цікавити і небо, і літаки, адже там, серед хмар, летить у світле майбутнє її доля… Але навколо почали вибухати бомби, і на цілих п’ять років відкинула, а для кого і знищила те світле майбутнє війна.

                 Володимира Олійника, того самого льотчика – курсанта, направили служити на Далекий Схід, а Анастасія записалася добровольцем на фронт, в санітарну частину, з якою і пройщла усю війну, закінчивши її в Кенінгсберзі. Тисячі скалічених солдат залишилися живими завдяки тендітним дівчаткам, які надлюдськими зусиллями, зціпивши зуби, витягали їх з поля бою. Скривавлені бинти, рвані рани і сотні смертей навкруг не злякали мужньої дівчини. Вона бачила, як повертають людей до життя боги – лікарі. І про вибір професії після війни уже питання не поставало. Маючи військові нагороди – орден «Червоної зірки», «За взяття Кенінгсберга»,  медаль «За відвагу» та такий медичний досвід Анастасія Григорівна вирішила пов’язати  подальше життя з медициною.

                  Ангел – охоронець зберіг у тій страшній війні життя і їй, і коханому. Одружившись в 1946 році, подружжя їде на Далекий Схід, на місце служби Володимира, де Анастасія поступила в Хабаровський медінститут. В Хабаровську народилися дві доньки, але і Анастасія, і Володимир завжди прагнули повернутися в Україну.

               В перше повоєнне десятиліття Ржищів бурхливо розвивається, потребує нових спеціалістів. Переїхавши на батьківщину, Анастасія Григорівна працювала в ржищівській лікарні і гінекологом, і терапевтом, але більшість ржищівчан пам’ятають її як лікаря – рентгенолога.

               Обладнання і облаштування рентген – кабінетів удосконалювалося з роками. Від пластинок  з позначеними хрестиком ураженими ділянками до рентгенологічних плівок і сучасних цифрових апаратів. Але захищеність медперсоналу завжди була недостатня, а  робота небезпечна. І саме в таких умовах пропрацювала Анастасія Григорівна до 1988 року. Вийшовши на пенсію, вона передала естафету старшій дочці Наталії.

                Вирішивши продовжити династію, Наталія Володимирівна після школи поступила в Ленінградський медінститут. Але, як кажуть в народі,  «від долі не втечеш!». Кохання і щастя чекали на неї в рідному Ржищеві. На квартиру до батьків поселився хлопець з Білої Церкви, який навчався в будівельному технікумі…

                Одружилися в 1980-му році і повіз чоловік молоду дружину в Тернопіль, куди отримав направлення по закінченню КІСІ ( зараз університет будівництва і архітектури). Наталія Володимирівна працювала там санітарним лікарем, там народилися дві доньки. Але – історія повторюється! В 1987 році родина повернулася в Ржищів. Анастасія Григорівна, виходячи на пенсію, передала естафету дочці!

                 Сімейною ознакою в роду Олійників була рання сивина. Густюще темне волосся із завжди стильною стрижкою, а по ньому – срібна пряжа, як ранній заморозок. Тендітна красуня із срібним волоссям – такою знають усі ржищівчани Мельник Наталію Володимирівну, яка 33 роки пропрацювала лікарем рентгенологом. За посадовою інструкцією працівники рентген – кабінетів повинні щоквартально проходити дозометричний контроль, особливо після Чорнобильської катастрофи це є актуальним. Тільки посміхалася лікар, здаючи на перевірку свій дозиметр. На жаль, немає такого приладу, яким би можна було виміряти дозу болю, співчуття та вболівання за хворих людей, адже вони осідають в серці лікаря. 

                З 2005 року немає серед нас Анастасії Григорівни, з 2021 року Наталія Володимирівна на заслуженому відпочинку. Більше 60 років стояли на сторожі життя та здоров’я  ржищівчан  представниці династії лікарів Олійник – Мельник, які разом з іншими медичними працівниками тих років складали славу та авторитет Ржищівській лікарні.

Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник

Інфо: Комісія з регулювання азартних ігор та лотерей України

Комісія з регулювання азартних ігор та лотерей — центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, що забезпечує державне регулювання діяльності у сфері організації та проведення азартних ігор та лотерей.

Діяльність КРАІЛ спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основні завдання КРАІЛ: реалізація державної політики у сфері організації та проведення азартних ігор, реалізація державної політики в лотерейній сфері, здійснення державного нагляду (контролю) за ринком азартних ігор, а також у лотерейній сфері*.

Діяльність КРАІЛ здійснюється згідно з законами України, зокрема:

• Закону України «Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор» (далі – Закон) — спеціальний (базовий) закон у регулюванні суспільних відносин у сфері організації та проведення азартних ігор;
• Закону України «Про державні лотереї в Україні», що встановлює основні засади державного регулювання лотерейної сфери в Україні з метою створення сприятливих умов для розвитку лотерейного ринку виходячи із принципів державної монополії на випуск і проведення лотерей, забезпечення потреб державного бюджету, прав і законних інтересів громадян.

*Визначені відповідно до Положення про Комісію з регулювання азартних ігор та лотерей, яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2020 року № 891.

Відповідно до Закону, принципами державної політики у сфері організації та проведення азартних ігор є:

• захист прав, законних інтересів, життя та здоров’я громадян;
• забезпечення дотримання однакових для всіх гравців умов азартної гри;
• забезпечення принципу відповідальної гри;
• забезпечення дотримання принципів прозорості, стабільності, відкритості, рівності, справедливості та об’єктивності під час проведення азартних ігор;
• унеможливлення зовнішнього впливу на результати азартних ігор;
• підтримка розвитку економіки України, соціальної та культурної сфери, підтримка та розвиток спорту, медицини, освіти та науки в Україні за рахунок надходжень від проведення азартних ігор в Україні;
• заборона протиправного впливу на проведення спортивних подій та їх результати;
• захищеність персональних даних;
• боротьба з ігровою залежністю (лудоманією).

БАЧЕННЯ (ВІЗІЯ) КРАІЛ: Забезпечення ефективної моделі державного регулювання у сфері організації та проведення азартних ігор та лотерейної сфери для досягнення оптимального балансу інтересів держави, громадян та бізнесу, зниження соціальних ризиків та захисту прав споживачів.

МІСІЯ КРАІЛ: створення та розвиток сприятливих умов для легалізації у сфері організації та проведення азартних ігор та у лотерейній сфері, спрямованих на зміцнення системної стабільності економіки держави та стимулювання інвестицій, забезпечення захисту прав громадян, а також інтеграція у світовий простір без загроз безпеці та національним інтересам України.

День журналіста встановлено 25 травня 1994 року Указом Президента України Леоніда Кравчука на підтримку ініціативи делегатів I Всеукраїнського з’їзду редакторів газет і журналів. 

За дату святкування визначено 6 червня — день прийняття (6 червня 1992 року) Спілки журналістів України до Міжнародної федерації журналістів.

  Крім Дня журналіста, журналісти в Україні відзначають також:

• День військового журналіста України (16 лютого)
• Всесвітній день свободи преси (3 травня)
• Міжнародний день солідарності журналістів (8 вересня)
• День пам`яті українських журналістів (відзначається з 2007-го щороку в третю п'ятницю вересня й приурочений до дня зникнення журналіста Георгія Ґонґадзе — 16 вересня)
• День україномовної преси (12 листопада)
• День працівників радіо, телебачення та зв'язку (16 листопада)
• Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів (2 листопада)
• Міжнародний день спортивного журналіста (2 липня)

Журналістику ще називають четвертою владою

Саме слово «журналістика» походить від лат. diurnalis — «щоденний», Перша європейська газета так і називалася – «Щоденні події». Це була дерев’яна дошка, покрита гіпсом, на якому видряпували напис новин. Щодня її вивішували на головній площі Риму.

Люди, що за плату збирали різноманітну інформацію і повідомляли про    все, що відбувалося, свого замовника, називалися operarii — «ремісники», «трудящі». 

Перші рукописні листки з новинами з’явилися в Германії в 1300 році. А слово «газета» у значенні «повідомлення» прозвучало в 1502 році. «Газеттою» називалася дрібна монета, за яку продавали інформаційний листок. В 1605 році в тій же Німеччині з’явилися багатосторінкові газети.

Перше друковане інформаційне видання вийшло в Парижі 30 травня 1631 року.  Журнал виник як додаток до газет. Вперше був виданий у 1665 р. у Франції 

 Перша газета в Україні з’явилася у Львові. 9 липня 1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою «Kuryer Lwowski» В 1848 році була видана  перша в історії газета українською мовою «Зоря Галицька».  На східних територіях перші газети почали випускати в Харкові з 1817 року.

25 листопада 1995 року у Ржищеві вийшов перший номер міської газети «Ржищів». Головний редактор Павло Малєєв.

Наступним редактором і диктором міського радіо був Віктор Умрихін.

З цього дня містяни роками дізнавалися про новини життя – буття рідного міста.

На жаль на сьогоднішній день міська газета не випускається. Всі скучили за друкованим словом.

Про новини дізнаємося із сторінок ФБ та сайтів міських установ. Чекаємо Перемогу!

Від самого початку повномасштабної війни росії проти України на території нашої країни активно працюють не тільки українські представники ЗМІ, а й журналісти міжнародних видань, таких як BBC, CNN, Reuters тощо. Багато з них висвітлюють події прямо з поля бою.

Не варто забувати, що робота журналістів під час війни пов’язана з величезними ризиками і небезпеками. Однак, попри всі труднощі, вони продовжують виконувати свою місію, усвідомлюючи важливість своєї роботи та необхідність надання об’єктивної інформації громадськості.

Крім українців дане свято відзначають болгари, серби, македонці, чорногорці.

Найважливішим досягненням братів було створення слов’янської абетки та переклад біблійних текстів на старослов’янську мову. Кирило і Мефодій розробили глаголицю, яка стала першою писемністю для слов’ян. Вона пізніше була модифікована і стала основою кирилиці, яку ми використовуємо і сьогодні.

Цей день нагадує нам про важливість збереження та розвитку рідної мови, культури та духовності. Він підкреслює роль писемності у формуванні національної свідомості та культурної ідентичності.

Святкування цього дня нагадує нам про те, що мова і культура є фундаментом національної ідентичності. Вони об’єднують нас, допомагають зберегти наші традиції та цінності.

Вшанування пам’яті засновників слов’янської писемності й літератури має давню традицію: у Чехії свято на честь Кирила й Мефодія почали відзначати в 1349 році, у Болгарії – в 1851. В Україні ім’я Кирила і Мефодія мала перша українська політична організація в Києві – Кирило-Мефодіївське братство (1845–1846). Вперше День слов’янської писемності і культури було відзначено у 1863 році на честь 1000-річчя створення слов’янської абетки. На жаль, за часів радянської влади зазначене свято, що об’єднує всіх слов’ян і не відзначався багато десятиліть. Повноцінно його вдалося відродити вже після проголошення Україною незалежності. Початком офіційного відзначення цього свята на державному рівні став Указ Президента України від 17 вересня 2004 року в якому підтримуючи ініціативу Національної академії наук України, громадських та релігійних організацій день 24 травня встановлено Днем слов’янської культури і писемності.

На сьогоднішній день налічується приблизно 60 етносів та 252 мільйони людей, писемність яких ґрунтується на кирилиці, яка була і продовжує залишатися тим фундаментом який по всьому світу об’єднує велику родину слов’янських народів. 1 січня 2007 року, після приєднання Болгарії до Європейського Союзу, кирилиця також стала 3-м офіційним алфавітом ЄС, після латини і грецького письма.

Послідовником творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія став український літописець Нестор, саме з нього, за даними дослідників, розпочалась писемна українська мова. Найвизначнішою працею Нестора Літописця є “Повість минулих літ” – літописний твір, який було складено в Києві на початку XII століття. Він є головним джерелом вивчення нашої стародавньої історії.

      Роками та десятиліттями українцям розповідали про штучність та вторинність нашої мови. Проте,  історія української писемності та культури нараховує багато сторіч. За науковими розвідками лінгвістів, мова української народності почала формуватися ще у VI–IX століттях. Розмовна мова південних районів Русі X–XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови. Зараз українська мова входить до топ 50 найпоширеніших мов світу.

  Зараз Україна проживає найважчий етап у своїй сучасній історії – війну з росією. За свою свободу українці борються щодня на різних фронтах. Не виключенням є і мова, адже  мова – це зброя, це ідентифікатор нації, і зараз ніхто з цим вже не сперечається. Після багатьох сторіч під забороною, українська мова знову розквітає. Від початку повномасштабної агресії відбулася хвиля переходу на українську мову. До лютого 2022 соловʼїною в побуті спілкувалися близько 40% дорослого міського населення України. Зараз цей показник наближається до 60%. Українською мовою розмовляють до 45 мільйонів людей по всьому світу. Вона є другою серед усіх мов за милозвучністю та має унікальні риси, відсутні в інших слов’янських мовах. Росія всіляко заперечуючи існування України, штучність нашої культури та мови, викликала в українців активний розвиток національної свідомості. Українці почали більше шанувати власну мову та історію, досліджувати їх та розповідати світу.

Предки уважно спостерігали за погодою цього дня, адже вважалося, що вона мала бути характерною для всього літа, могла визначати успішність врожаю та всіх сільськогосподарських робіт наступних місяців.

У цей день вірували, що важливо захистити врожай від негоди. Тому, щоб посіви не потерпали від граду та штормів, люди обходили городи з іконою в руках.

Для молодих дівчат 24 травня був особливим часом. Вони не працювали в полі, а замість цього обговорювали можливих женихів та пліткували про особисте життя. Крім того, саме цього дня люди боялися зустрічі з русалками — загадковими водяними істотами, якими, за легендою, ставали молоді дівчата-потопельниці.

Тож, відповідно до народних вірувань, цього дня не варто:

купатися в природних водоймах;

займатися робою на городі, особливо сіяти чи садити рослини, інакше городину поб’є негода;

купувати дорогу техніку та речі, адже вважається, що вони дуже швидко вийдуть з експлуатації.