Це перший випуск колекції спогадів про медичних працівників Ржищівської громади, що тематично приурочений Дню медичного працівника в Україні.
Славетна і багата історія нашого древнього міста. Але історія це не лише низка подій та зміна епох. Історія – це долі людей, які на ці події впливали. Як визначає філософія, саме «людський фактор» і є домінуючим. Іменами визначних діячів називають міста і вулиці, відтворюють в пам’ятниках їх образи. Кожен населений пункт має своїх героїв. Один вчинок може увіковічнити пам’ять про людину. А як виміряти значимість людини, яка не вважає себе героєм, праця якої – щоденний подвиг, а пам’ять про неї зберігають вдячні земляки? А саме такі люди і складають той «людський фактор», що є рушієм історії і портретом цілої епохи.
Цикл «Ржищівські замальовки» продовжує знайомити вас зі знаковими постатями нашого міста в рубриці «Люди і долі».
Ржищів початку 20-их років ХХ століття став свідком тих буремних подій, в які була втягнута Україна після жовтневого перевороту. Терором і кров’ю насаджувалася радянська влада, заможне і благополучне населення Ржищева жило в постійному страху, було пограбоване і знекровлене. Перша хвиля еміграції погнала з обжитих місць євреїв, зачинялися крамниці і мануфактури, більшість чоловіків, яких не мобілізували ще в царську армію на фронти І-ої світової війни, вступали в ряди різних військових формувань. Дворяни та більшість представників інтелігенції емігрували. Усі лихоліття і випробування того часу лягло на плечі селян та безземельних бідняків, які втратили роботу.
Якраз на Різдво, 25 грудня 1921 року (6 січня Різдво почали святкувати лише з 1930 року), в селянській родині Чередніченків, що проживали на виїзді з Ржищева на Кагарлик (сучасна забудована вулиця навпроти заводського гуртожитку) народилася дівчинка. Назвали її Анастасією. Будучи старшою із трьох сестер, дорослою вона стала рано. Батьки в 30-их роках вимушені були вступити в колгосп (у Ржищеві їх було три), а наділ землі, залишений сім’ї, потрібно було обробляти і з того жити.
Поєднання міщанського і сільського укладів життя в ржищівчан призводило до формування якоїсь двоякості: типовий сільський стиль в поєднанні з міським шармом. Лікарня, педучилище, відроджені промислові підприємства сприяли формуванню у молоді прагнення до освіти, формувалося нове покоління робітників та інтелігенції. На відміну від селян, які були рабами на колишній своїй землі, ржищівчани мали право вибору. Але лише ті, що здобули освіту. Тому і вчилися старанно, щоб вибитися «в люди».
Закінчивши в 1939 році школу (після усіх освітніх реформ їх в Ржищеві залишилося дві), Анастасія поїхала в Київ, щоб вчитися далі. Та відразу зі вступом не склалося, тому поступила дівчина на роботу на цукеркову фабрику, яка з 1923 року носила назву «Карла Маркса» і випускала, в основному, шоколад.
Деміївка, де розміщувалася фабрика , в 30-их роках ХХ століття була околицею Києва, забудованою маленькими приватними будиночками та робітничими бараками. Ніяких умов для проживання, в теперішньому розумінні, там не було. А от для відпочинку киян ще з середини 20-их років існували робочі клуби, куди ходила на танці робітнича молодь, а в парках в неділю грали духові оркестри і працювали відкриті танцювальні майданчики. Молодь вірила в перемогу ідей комунізму в усьому світі, носила короткі стрижки і… ходила на танці. Мабуть, саме там познайомилася з молодим курсантом льотного училища наша Анастасія.
В перший же день початку війни 1941 – 1945 років бомбили Київ. Це був літній сонячний недільний день. Вдивляючись в небо, дівчина рахувала літаки, адже віднедавна її так почали цікавити і небо, і літаки, адже там, серед хмар, летить у світле майбутнє її доля… Але навколо почали вибухати бомби, і на цілих п’ять років відкинула, а для кого і знищила те світле майбутнє війна.
Володимира Олійника, того самого льотчика – курсанта, направили служити на Далекий Схід, а Анастасія записалася добровольцем на фронт, в санітарну частину, з якою і пройщла усю війну, закінчивши її в Кенінгсберзі. Тисячі скалічених солдат залишилися живими завдяки тендітним дівчаткам, які надлюдськими зусиллями, зціпивши зуби, витягали їх з поля бою. Скривавлені бинти, рвані рани і сотні смертей навкруг не злякали мужньої дівчини. Вона бачила, як повертають людей до життя боги – лікарі. І про вибір професії після війни уже питання не поставало. Маючи військові нагороди – орден «Червоної зірки», «За взяття Кенінгсберга», медаль «За відвагу» та такий медичний досвід Анастасія Григорівна вирішила пов’язати подальше життя з медициною.
Ангел – охоронець зберіг у тій страшній війні життя і їй, і коханому. Одружившись в 1946 році, подружжя їде на Далекий Схід, на місце служби Володимира, де Анастасія поступила в Хабаровський медінститут. В Хабаровську народилися дві доньки, але і Анастасія, і Володимир завжди прагнули повернутися в Україну.
В перше повоєнне десятиліття Ржищів бурхливо розвивається, потребує нових спеціалістів. Переїхавши на батьківщину, Анастасія Григорівна працювала в ржищівській лікарні і гінекологом, і терапевтом, але більшість ржищівчан пам’ятають її як лікаря – рентгенолога.
Обладнання і облаштування рентген – кабінетів удосконалювалося з роками. Від пластинок з позначеними хрестиком ураженими ділянками до рентгенологічних плівок і сучасних цифрових апаратів. Але захищеність медперсоналу завжди була недостатня, а робота небезпечна. І саме в таких умовах пропрацювала Анастасія Григорівна до 1988 року. Вийшовши на пенсію, вона передала естафету старшій дочці Наталії.
Вирішивши продовжити династію, Наталія Володимирівна після школи поступила в Ленінградський медінститут. Але, як кажуть в народі, «від долі не втечеш!». Кохання і щастя чекали на неї в рідному Ржищеві. На квартиру до батьків поселився хлопець з Білої Церкви, який навчався в будівельному технікумі…
Одружилися в 1980-му році і повіз чоловік молоду дружину в Тернопіль, куди отримав направлення по закінченню КІСІ ( зараз університет будівництва і архітектури). Наталія Володимирівна працювала там санітарним лікарем, там народилися дві доньки. Але – історія повторюється! В 1987 році родина повернулася в Ржищів. Анастасія Григорівна, виходячи на пенсію, передала естафету дочці!
Сімейною ознакою в роду Олійників була рання сивина. Густюще темне волосся із завжди стильною стрижкою, а по ньому – срібна пряжа, як ранній заморозок. Тендітна красуня із срібним волоссям – такою знають усі ржищівчани Мельник Наталію Володимирівну, яка 33 роки пропрацювала лікарем рентгенологом. За посадовою інструкцією працівники рентген – кабінетів повинні щоквартально проходити дозометричний контроль, особливо після Чорнобильської катастрофи це є актуальним. Тільки посміхалася лікар, здаючи на перевірку свій дозиметр. На жаль, немає такого приладу, яким би можна було виміряти дозу болю, співчуття та вболівання за хворих людей, адже вони осідають в серці лікаря.
З 2005 року немає серед нас Анастасії Григорівни, з 2021 року Наталія Володимирівна на заслуженому відпочинку. Більше 60 років стояли на сторожі життя та здоров’я ржищівчан представниці династії лікарів Олійник – Мельник, які разом з іншими медичними працівниками тих років складали славу та авторитет Ржищівській лікарні.
З 2023 року указом президента День медичного працівника в Україні відмічають 27 липня.
В переддень професійного свята додільно вклоняємося людям в білих халатах, які не «завдяки», а «всупереч» усім реформам та негараздам готові прийти на допомогу і несуть важку професійну ношу в цей найскладніший для нашої держави час!
Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник