Ржищівські замальовки “Люди і долі”
Василь Литвин: пісня, проспівана душею
На батьківському обійсті розмаїття цвіту. Така пора: буяють кущі і трави, насаджені іще мамою, цвіте запахущий жасмин, а по усьому двору – сині і рожеві ромашки, які так любив батько. І над усім цим різнобарв’ям рояться бджоли. Це не ті бджоли, які розводив і глядів, як малих дітей, батько. Він мав увесь бджолярський реманент, сітку, яку накидав на крислатого бриля, і з десяток, чи й більше, бджолиних сімей. Він з ними розмовляв, часто співав, і, коли бурштиновою річкою тік «молодий» мед, то це виглядало, як справжнє чаклунство. Коли наймолодший із дітей перекинув вулика і був жорстоко за це покараний самими бджолами, батько прорік – буде пасічником! Малий пасічником бути більше не хотів. Досить того, що ім’я мав незвичне – Радомир! Разом із сестрою Веселкою та Купавою він звик до здивованих запитань і поглядів.
Такі імена двом молодшим дітям дали батьки, коли після життєвих випробувань дійшли до вибору праслов’янського світогляду. Неоязичників, які прославляють Ярила, Рожаницю і інших праслов’янських богів, розуміли далеко не всі односельці (добре, що в селі вони були не одні такі «диваки». Була ще родина Бердників, таких же «ворогів» і «інакомислящих» дисидентів – «шестидесятників», виселених з рідного Києва «за сотий кілометр»). Тому для батька улюбленим місцем для роздумів були дніпровські кручі, а улюбленим заняттям, окрім бджіл, риболовля. Він любив усе справжнє, насичене, запашне і смачне. Тому трави косив рідко, а у дружини найчастіше замовляв улюблені налисники з сиром. Та не завжди їх вистачало, адже у сім’ї шестеро дітей, а роботи і стабільного заробітку практично не було. Куплена за найменші гроші стара хатина в Гребенях потребувала ремонтів та перебудови. Тому усе по господарству батько – інтелігент і інтелектуал, людина мистецтва – робив своїми руками. Велике моріжкове подвір’я, поки росли діти, теж нагадувало бджолиний вулик. А тепер на ньому господарює наймолодший. Але це уже наступна сторінка життєвої книги, яка пишеться родом, до останнього його представника.
А сьогодні мова про батька. Василь Степанович Литвин – кобзар, мудрець, великий українець, світла людина, лицар українського народного духу, заслужений артист України, вчитель, духовний наставник, творець Стрітівської кобзарської школи, член Історичного клубу «Холодний Яр».
Народився Василь Литвин 4 червня 1941 року на Миколаївщині. Це ще були теплі і щасливі мирні дні 41 –го! Народ мріяв про майбутнє і не думав про те, що світом уже почала свій смертоносний хід Друга Світова війна.
Родина Степана та Марії Литвинів теж була багатодітною, але із дванадцяти дітей вижили тільки четверо. Дружними і співучими в цій сім’ї були усі, але найближчим Василеві був брат Микола, з яким після восьмирічки подалися до Кролевця на ткацьку фабрику. Паралельно навчалися в вечірній школі і встигали ходити на гурток до Михайла Івановича Білошапки, який навчав гри на бандурі. 1961 року брати Литвини вступили до Київського музичного училища ім. Глієра по класу бандури .
Та життя у братів складалося по – різному. Згодом Микола Литвин перевівся до Тернопільського музучилища, а Василь Литвин 1964 року, не закінчивши ІІІ курсу, через складні матеріальні умови змушений був залишити навчання, став працювати у Чернігівській філармонії. Микола, після закінчення музучилища працював у Тернопільській філармонії, куди запросив і брата Василя.
Через націоналістичні погляди та репертуар братів Литвинів їх було звільнено з роботи. 1966 року Микола потрапив під слідство, а Василя мобілізували в армію, хоча за станом здоров’я він не міг служити. Ще в Києві Василь познайомився із студенткою університету ім. Т. Г. Шевченка Антоніною Гармаш. Згодом одружилися. Тоня написала листа самому міністру оборони Гречку, після чого Василя Степановича з армії демобілізували.
Але через заборону влади влаштуватись на роботу за фахом було неможливо. Лише після втручання митців – шестидесятників А.Горської, В.Стуса, В. Овсієнка був запрошений на роботу художнім керівником у будинку культури с. Іванків Бориспільського району Київської області.
1969 рік відкрив для України потужний талант Василя Литвина. На концерті «Співають кобзарі» (після масового знищення кобзарів 1934 р. — перший великий концерт) він повернув до життя історичну пісню «Ой, полети галко», присвячену П. Калнишевському. Після концерту був запрошений на роботу до оркестру українських народних інструментів. Згодом до нього приєднався Микола. В одному з перших концертів оркестру в Київській філармонії брати Литвини виконали пісню «Марш Богдана Хмельницького» (сл. С. Руданського, муз. М. Литвина), яка мала шалений успіх. Їх репертуар не сподобався радянській владі, бо мав націоналістичний характер. Василя знову звільняють з роботи і сім’я Литвинів змушена була переїхати до родичів у с. Гребені Київської області.
В цей період відкрився композиторський талант митця. Його поціновувачами були друзі-шестидесятники І. Дзюба, Г. Тютюнник, А.Горська, Н.Матвієнко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, О. Бердник , який згодом теж оселився в с. Гребенях. В тандемі з Бердником, вони створили десятки життєствердних націоналістичних пісень: «Ой ходив я степом, «Як затихнуть громи стоголосі», «Людей нема», «Хто ти, людино?»
1989 року Фонд культури скликав комітет по порятунку народної пісні, куди запросили й В. Литвина. Василь Степанович запропонував створити кобзарську школу. До цього проекту долучилися багато людей. Першим фундаментом до створення школи кобзарського мистецтва був концерт «Кобзарська дума» в Палаці «Україна» в 1989 році. Під час виступу В. Литвина на концерті з піснею « Народе мій…» (сл. І. Франка), коли прозвучав рядок: «Вірю в силу духа, і в день воскресний твойого повстання…», весь п’ятитисячний зал встав на ноги.
У серпні 1989 року була створена у с. Стрітівка Київської області єдина в світі школа кобзарського мистецтва. Василь Степанович разом з дружиною Антоніною стали одними з перших викладачів цього навчального закладу.
Щоб знайти талановитих дітей для кобзарської школи, Литвин їздив по всій Україні і напитував по селах, в яких сім’ях найкраще співають? Сам слухав той спів, переконував батьків віддати дітей на навчання. Школа була інтернатного типу, на державному забезпеченні, і щоб вона реально працювала, то багато людей приклало до цього своїх сил і свого впливу.
Василь Литвин – носій високої духом прадавньої української кобзарської традиції. Йому властиві драматичне перевтілення, експресія співу, інструментальна імпровізаційність. Всьому цьому він навчав і своїх учнів.
У доробку митця понад 100 авторських пісенних творів. З його участю знято кілька фільмів. Зіграв роль Кобзаря у к/ф «Дитячі роки Т. Шевченка» (кін. 1980-х рр.). Озвучив персонажів Левка, Вакули, виконав за кадром укр. пісню «Ой, гиля, гиля, гусоньки» у к/ф «Вечори на хуторі біля Диканьки.
Але роки визнання таланту Василя Литвина не заспокоїли його бунтарську душу. Подвійні стандарти, обман, видавання фікції за істину і відчуття другорядності українців на своїй рідній землі, прагнення молоді розмовляти російською, ледь вийшовши з автобуса у Києві на Подолі… Не про таке відродження України він мріяв. Томі і сидів часто на дніпрових кручах, вдивляючись в безмежні задніпровські простори, тому і шукав істину в Рідновірстві, що ставить собі за мету відновити і підтримати прадавні вірування слов’ян.
Помер Василь Степанович Литвин 7 квітня 2017 року в Києві. Похований в селі Гребені.
На запитання, хто із дітей Василя Литвина успадкував його пісенний талант, відповідають, що усі потрошку. Але я слухала у свій час виступ одного із його онуків – Данка. Запитала в бабусі Антоніни , чи заспіває він сам якусь із пісень діда, і почула у відповідь: – а то вже як захоче! Значить, є характер і волелюбство, а в погляді – бунтарство і незалежність. Після кобзарської школи хлопець вступив до Київського національного університету культури і мистецтв, але війна змінила тисячі життів українських хлопців. Данко на фронті, змінив кобзу на автомат і захищає те, чому вклонявся і служив усе життя його дід – рідну, незалежну, вільну Україну, в якій навіки буде незламною і мова, і пісня, і національний дух!
Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник