Віртуальне інтерв`ю “Як це бути жінкою в науці?”

До Дня жінок і дівчат в науці ми презентуємо віртуальне інтерв`ю з Оксаною Юрковою. Тож запрошуємо до ознайомлення.

Оксана ЮРКОВА

кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця Інституту історії України НАН України

ПРО ШЛЯХ У НАУЦІ

1. Як і коли ви зрозуміли, що наука — це «ваше»?

Непросте питання. Важко прив’язатися до точної дати чи події. Я з дитинства любила розв’язувати різні задачі, мене захоплював процес. Байдуже, чи це була математика, хімія, фізика чи якась історична головоломка. Осявання, розв’язок! Звісно, величезне задоволення від цього. Думаю, це і привело мене в науку. І я щиро вдячна батькам, шкільним вчителям та університетським викладачам, які помітили ці мої здібності та скерували у правильному напрямку.

Однак лише під час написання кандидатської дисертації я остаточно зрозуміла, що таке наукова діяльність. Це було пов’язано з моєю абсолютно новаторською темою та архівними документами, які мені поталанило виявити, прочитати та проаналізувати. А першовідкриття — це завжди наснага та піднесення.

2. Чи був момент, коли ви хотіли залишити науку? Що допомогло залишитися?

Ні, залишити науку бажання не було. Але було і є величезне бажання звільнитись від остогидлого чиновницько-бюрократичного диктату, що останніми роками в Україні став нестерпним. Некомпетентні чиновники (до того ж часто плагіатори) становлять реальну загрозу нашому науковому поступу.

3. Який стереотип про жінок у науці вам доводилося спростовувати найчастіше?

Мені важко сказати, що я своєю працею раз-по-раз спростовувала низку стереотипних уявлень про жінок у науці. Все-таки мені дуже пощастило з місцем роботи. В моєму Інституті та моєму відділі до мене ставились і, сподіваюсь, ставляться з повагою. Втім, пригадую, що коли я була у віці «молодої вченої» (😊), я за спиною інколи чула, що справжнім автором моїх досліджень є мій чоловік (теж історик). Це було образливо та принизливо. Що зараз говорять за моєю спиною, мене вже не обходить 😊.

4. Хто або що найбільше вплинуло на ваш професійний вибір?

Оскільки я закінчила університет у 1989 році, впевнена, що визначальним у моєму житті як професійної історикині став розвал СРСР. Якби цього не сталося, я, при всіх своїх здібностях, скоріше за все не змогла би зреалізуватися так, як в незалежній Україні. Адже саме незалежність відкрила нам світ та змінила наш погляд на цей світ. Ми стали вільно писати історію своєї країни. Ми отримали доступ до колишніх спецхранів та раніше закритих архівних джерел. Особливо це було відчутно для моєї спеціалізації з історії України міжвоєнного періоду (тобто йдеться про 1920–1930-і рр.).

ПРО РОБОТУ ТА ВІДКРИТТЯ

5. Над яким дослідженням ви працюєте зараз і чому воно для вас важливе?

Беру участь у кількох проєктах, причому мої наукові зацікавлення різнопланові та багатошарові. Це Михайло Грушевський і Михайло Драгоманов, історія Української академії наук, долі вчених радянської України та діаспори, Голодомор, історична іконографія, електронні інформаційні ресурси, некрополістика.

Узагальнити можна як переплетіння «трьох “і”», де “і” — історики, інституції та ідеї. До того ж, мені не цікаво просто переписувати та переказувати, хто що сказав, написав чи зробив. Я завжди хочу зрозуміти, чому так сталося, чим або ким певна подія була спричинена. Відповідно, люблю працювати з архівними документами — ця робота вимагає системності, прискіпливості та уваги до деталей.

6. Яке ваше наукове досягнення ви вважаєте найбільш значущим — і чому?

Коли постійно працюєш сумлінно, важко виділити «найбільш значуще». Тому серед усіх проєктів згадаю два найдовші та один щойно завершений.

Двадцять років життя я віддала багатотомній «Енциклопедії історії України», де довгий час була єдиною упорядницею ілюстративного матеріалу. Це означає, що ще в той час, як в Інтернеті майже нічого не було, я мала знайти відповідні ілюстрації для енциклопедичних статей та передати їх до видавництва. Це була марудна робота з архівами, літературою, сканерами та базами даних, однак я не жалкую. Я багато чому навчилась та познайомилась з численними науковцями та їхніми працями.

Вже майже десять років за підтримки Канадського інституту українських студій працює зініційований мною е-Архів Михайла Грушевського, який є досить популярним серед фахівців. Невеличка команда однодумців-грушевськознавців на цей час виконала величезну та, не приховуватиму, унікальну роботу. Архів Грушевського по суті перетворився на Архів доби Грушевського. Цей проєкт продовжується.

Минулого, 2025 року, у видавництві «Комора» вийшли упорядковані мною «Спогади» Надії Суровцової. Радію, що мені випало стати упорядницею нового видання цих текстів та розгадати кілька таємниць мемуарів.

7. Чи траплялися у вашій роботі помилки, які зрештою привели до несподіваних відкриттів?

Звісно, помилки трапляються, наукова діяльність без них нереальна. Але в роботі науковця важливо помилки визнавати та виправляти. Наведу лише один приклад.

Готуючи ілюстрації для статті про Голодомор 1932–1933 рр. для «Енциклопедії історії України» (а це було ще на початку цього тисячоліття), я покладалася передусім на фотографії, що зберігались у державному фотоархіві, та на архівні підписи до них. Молода та недосвідчена, я тоді не припускала, що в архівних описах можуть бути помилки (а вони, на жаль, були і є).

Тому разом із верифікованими харківськими фотографіями Александра Вінерберґера, зробленими у 1933 р., я передала до видавництва деякі архівні фото. Пощастило, що підготовлену верстку уважно переглядала моя колежанка. Вона порадила перевірити декілька фото. Виявилось, що фотографії мали неправильну атрибуцію: вони були зроблені не в Україні, а у Поволжі, і не в 1933, а в 1921–1922 рр., тому ілюструвати статтю «Голодомор 1932–1933 рр.» ними категорично було не можна.

Ця вчасно помічена помилка спонукала мене більш пильно ставитися до фото та підписів до них, прискіпливо все перевіряти. Разом з тим виникло бажання з’ясувати, звідки ж з’явилась це плутанина. Зрештою, вдалося встановити, що помилки в архівних описах тих поволзьких фотографій 1921–1922 років були не випадковими, «підміна» фотографій Голодомору сталась з різних причин та на різних рівнях ще в середині 1930-х. На жаль, я була не першою і не останньою, хто подібної помилки припустився. Досить активна моя та моїх колег популяризаторська робота зараз значно зменшила кількість цих поволзьких фотографій у засобах масової інформації та в музейних експозиціях.

До фотографій доби Голодомору я весь час повертаюсь. У Цифровому архіві Голодомору — електронному ресурсі, створеному у нас в Інституті історії України — є спеціальний розділ про візуальні джерела доби Голодомору. Там ми розміщуємо фотографії міжвоєнного періоду, виявлені під час наших експедицій музеями Київщини. Цей проєкт також у стадії наповнення.

8. Як виглядає ваш звичайний робочий день поза романтизованими уявленнями про науку?

Робота історика — це написання текстів. Для того, аби текст був якісним та містив новизну, треба багато читати, працювати у бібліотеках та архівах. Пригадую, як ми з чоловіком сміялись, коли син-школяр чесно описав те, чим займаються батьки на роботі: сидять вдома та читають книжки. Справді, збоку це виглядає як неробство, але, повірте, від розумової праці втомлюєшся інколи сильніше, ніж від фізичної.

Мій звичайний робочий день ненормований. Якщо ти захоплений дослідженням, твоя голова працює постійно, вдень і вночі, байдуже, чи ти на прогулянці, чи вариш борщ, чи працюєш за комп’ютером. До того ж комп’ютер і оцифровані книжки та архівні матеріали значно інтенсифікували роботу.

Кінець-кінцем, думання, осмислення, аналіз — це ознаки саме наукової діяльності. Тому я люблю неформальне професійне спілкування з колегами та «камерні», не для «галочки», конференції та семінари.

Загалом же мій робочий день схожий на вихідний, а вихідний — на робочий. Знаю, що це неправильно. Але що вже є.

ПРО ВИКЛИКИ ТА БАЛАНС

9. З якими труднощами жінки в науці стикаються найчастіше сьогодні?

На жінку традиційно покладаються численні обов’язки. Крім власне роботи треба тягнути дім та родину, доглядати малих та старих. Родинні обставини часом стають на перешкоді закордонним стажуванням. Загалом жіноча багатозадачність важка і психологічно, і фізично, і фінансово, адже зарплати науковців у нас в Україні просто мізерні. Щастить тим жінкам, у кого є підтримка та розуміння родини. На жаль, таких не дуже багато. Відповідно, це обмежує кар’єрне зростання жінок-науковиць.

Не можна забувати й про війну. Є родини, де чоловіки у ЗСУ. Є науковиці, які змушені були з родинами виїхати з окупованих московитами міст і зараз або в Україні як переміщені особи, або працюють закордоном. Це величезні виклики, з якими мають жінки впоратись.

Навіть зараз, під час енергетичних блекаутів та за відсутності опалення, дослідниці наукову роботу не зупиняють. Я можу лише уявити, як важко тим, у кого малі діти або старі батьки, які потребують спеціального догляду.

10. Як ви поєднуєте наукову кар’єру з особистим життям та відпочинком?

Про відпочинок доводиться лише мріяти. От зараз я формально у відпустці, але працюю над своїми проєктами, треба завершити кілька текстів. Днями виступатиму на Вченій раді мого Інституту, готуюсь до доповіді. Та й ви кілька днів тому звернулись з терміновим проханням про це письмове інтерв’ю — отже, довелося присвятити йому певний час.

Відпочиваю я на конференціях, в експедиціях, коли такі трапляються, та під час неформальних зустрічей з колегами (втім, з колегами якраз розмови більше про роботу 😊). Люблю заходити до музеїв. У грудні та січні перевела трохи подих, слухаючи камерну музику Бориса Лятошинського у філармонії. Такі речі сприяють перезавантаженню.

11. Чи відчували ви коли-небудь упереджене ставлення через стать? Як реагували?

Так, звісно. Ще коли я закінчувала університет та почала думати про аспірантуру («червоний» диплом давав підстави на щось розраховувати), мені в університеті приватно пояснили, що краще мені документи не подавати: ти — жінка, вийдеш заміж, народиш дитину, дисертацію не захистиш, а університету цього не треба.

Я не сперечалась, бо під час обов’язкового на той час розподілу мені запропонували непогану альтернативу — роботу в академічному Інституті історії. Тож я рік пропрацювала стажистом-дослідником, потім пішла у декрет, потім у ще один, а потім, коли меншій дитині було півтора рочки, таки вступила до аспірантури «мого» Інституту. Колеги з Інституту побачили у мені потенціал, і я за це їм вдячна. Думаю, що я їх не підвела.

ПРО СУСПІЛЬСТВО І МАЙБУТНЄ

12. Як, на вашу думку, наука може реально змінити життя людей у найближчі 10 років?

Хотілось би, аби бурхливий розвиток техніки і технологій, що, безумовно, матиме місце у найближче десятиріччя, приніс людству не чергові дрони чи ракети, а покращив життя. Але, мабуть, для українців це буде важкий час.

13. Яку роль відіграють жінки у формуванні майбутнього науки?

На це глобальне питання відповім пафосно: хай жінок у науці буде більше.

14. Яких змін у науковій спільноті вам найбільше хочеться побачити?

В ідеалі бажано, аби суспільство цінувало науковців, підтримувало їх та прислухалось до їхньої експертної думки. Хочу бачити багато молодих вчених. Хочу, аби чиновники не намагались керувати наукою, а науковці розуміли межі своєї компетенції.

Проте найбільше бажаю завершення війни та розгрому Росії. Тоді колеги-науковці, які стали на захист нашої держави, зможуть повернутись в науку, а науковці в тилу не потерпатимуть від дроново-ракетних атак. Вклоняюсь пам’яті тих вчених, хто загинув. На превеликий жаль, мартиролог загиблих науковців від 2014 року вже дуже довгий…

ОСОБИСТЕ ТА НАТХНЕННЕ

15. Що у науці вас надихає навіть у найскладніші моменти?

Надихають нові архівні документи. Починаєш читати і забуваєш про всі негаразди.

16. Яку пораду ви дали б дівчатам, які тільки замислюються про наукову кар’єру?

Варто добре подумати, де, як та у кого навчатись і що конкретно плануєте далі робити. Дурні бюрократичні вимоги, що зараз є в Україні, а також низька оплата праці не сприяють науковим дослідженням. Між тим фінансово жінки мають себе обов’язково забезпечувати, це важливо.

17. Якщо б не наука, ким би ви могли себе уявити?

Важко сказати. Я не надто амбітна, «зробити карколомну кар’єру» — це не про мене. Мабуть, працювала б у музеї чи бібліотеці. Або вчителькою у школі.

18. Яке запитання про жінок у науці вам хотілося б чути частіше?

Хотілось би, аби люди хоча б прізвища сучасних жінок-науковиць знали 😊.

ЗАВЕРШАЛЬНЕ

19. Що для вас особисто означає День жінок у науці?

Для мене особисто — нічого.

Ні, я не жодним чином не заперечую цей День і вважаю його досить важливим медійним приводом для привернення уваги до науковок. Принаймні, в цей день згадуватимуть жінок, які зробили наукові відкриття або ж сприяли чоловікам, які зробили відкриття. Але як дослідниця я розумію, що широкий загал ще довго жінок-науковиць не сприйматиме нарівні з чоловіками-науковцями.

Тож для мене це буде ще один день, коли я працюватиму.

20. Одне речення, яке б ви хотіли сказати майбутнім жінкам-науковицям.

Насолоджуйтесь життям та досягайте своєї мети.