Триває війна і триває проговорення війни у поезіях різних авторів і авторок: дебютантів і професіоналів, ветеранів і цивільних, волонтерів і переселенців, очевидців і тих, хто на відстані.
Це творення нового жанру в літературі – націоналістичної поезії. Формується нова генерація поетів, які своїми віршами ведуть боротьбу за честь і свободу рідної землі.
До вашої уваги рядки віршів авторів та авторок, які одного дня зробили доленосний вибір і стали на захист своєї країни
Хтось ніколи й не думав писати, але так сталось, що змовчати не зміг.
Чому військові пишуть? Щоб зафіксувати досвід «тут і тепер». Щоб не втратити памʼять про побратимів і посестер. Щоб поділитися з нами тим, що пережито — через текст, поетичне слово, думку. Іноді — щоб відповісти на запитання: «Що залишиться після мене?»
Ті, хто бачив війну на власні очі, документують її у своїх текстах і перетворюють на сильну пронизливу поезію
Свій музейний проєкт ми присвячуємо військовим, очевидцям дійсності війни- живим і загиблим Героям.
Ми оприлюднюємо найпопулярніші і деякі симптоматичні вірші, створені про цю війну із 2014-го по 2024-ий рік. У цих текстах шукаємо опертя і сили.
Знайомтесь
Воїн-доброволець, заступник командира батальйону «ОУН», член Народного руху та Української Гельсінської спілки, активний учасник Революції Гідності, філолог, художник… Це далеко не повний перелік ролей одного зі знакових творців сучасної ветеранської літератури, талановитого поета та прозаїка Бориса Гуменюка, у текстах якого творча емоційність переплітається з громадянською активністю в єдиному феномені письменника-комбатанта.
З кінця грудня 2022 року Борис Гуменюк вважається зниклим безвісти…
«Я — ДОБРОВОЛЕЦЬ, МЕНЕ НА ВІЙНУ НІХТО НЕ КЛИКАВ, ТОЖ НІХТО НЕ МОЖЕ З ВІЙНИ ВІДРАХУВАТИ, І ДЕМБЕЛЬ МІЙ СУТО УМОВНИЙ»…
…Бачу сон…Ромашкове поле
У ромашках – квіткою ти
А у нас тут поле бою
А у нас тут блок – пости…
Слова візерунки долі
Слід хреста на моїм плечі
Три самотні зозулі в полі
Кують не роки, а мечі
Ті мечі що кують зозулі
Значать долю мою навхрест
Нащо тіло – ловити кулі
Нащо вмер – щоб знову воскрес
Ніч ввійшла крізь в броню в БеТееРі
Ніч гірка як причасне вино
Ніч розлилась як кров на папері
Але в кожної ночі є дно
Але всесвіт народжений риком
Щоб піднятись – мусиш впасти
Ангели плачуть тихо
Щоб його не проклясти
…Наш блок – пост чимось схожий на церкву
А окоп – мабуть на вівтар
«Хочу сина твого у жертву», –
Знову проосить Старий Вівтар….
Максим Кривцов
Посмертно отримав звання героя України та орден “Золота Зірка”
Максим Кривцов брав участь у Революції Гідності, пішов на війну добровольцем у 2014-му, а після повномасштабного вторгнення Росії повернувся на фронт. 7 січня 2024 він загинув на фронті.
У грудні 2023 року вийшла перша поетична збірка Максима “Вірші з бійниці” — її визнали однією з найкращих українських книжок року за версією українського PEN.
Кривцов на фронті почав писати роман, який так і залишився незакінченим.
“Я поверну собі своє життя
обіцяю”
написано маркером на стіні одного
популярного закладу Києва
там і кава, і тістечка, і модний одяг, намисто, музика та балкони з неймовірним виглядом
я бачив
як туман обіймає хмарочос
ніжно та тихо.
“Любові не існує”
написано на іншому поверсі цього закладу
а ще не існує моря
не існує повітря
не існує снів
і мене
але кава тут добра
знизу хтось дописав:
“Сонце, хто тебе змусив так думати?”
а я розкажу вам, хто:
болото, по якому важко дійти до бліндажу із позиції
міни, які падають поруч
завʼязана туго на шиї мотузка зими
частини людини
розкидані
розгублені по полю
химерно та неохайно
сон, який змушує кричати
дощ, коли тобі ще кілька днів чекати на зміну
і сонце,
яке заховалось в підвал
бо повітряна тривога
дійсно
хто тебе так змусив думати, сонце?
Коротка відпустка
кілька днів разом з дорогою
я бачусь із друзями
ліплю з глини
вперше за два роки випікаю чизкейк,
який так собі вдався
разом з подругою спостерігаємо,
як кішка зими схопила мишку вулиці
тримає
я можу дихати
дорогу напроти перебігає дівчина
тримаючи за повідець великого худого пса
десь виринають останні поверхи хрущовок
наче плавці батерфляєм
мерехтять гірляндами
ще трохи
і я знову захочу стати частиною
звичайного міста,
вигулювати великого пса,
смажити яєшню,
пити каву в симпатичних книгарнях з високими полицями
це небезпечно
це дуже небезпечно
спокійне життя – це хвороба
викинь ці думки
наче використані бахіли
втікай звідси
у свій бліндаж
у своє болото
у свої міни
я поверну собі життя
я поверну собі життя?
Обіцяю.
(із книги «Вірші із бійниці», 2023)
Валентина Матвіїв
взірцем сили духу…. Її син Тарас загинув 2020 року, світла, розумна, талановита дитина, яка лишила після себе цікавий творчий доробок. Батьки Тараса невтомно популяризують його творчість, їздять з презентаціями по всій Україні, беруть участь у різноманітних заходах пам’яті сина…. скільки за цим стоїть((, як важко знову і знову переживати загибель сина, вкотре розповідаючи про його коротке і славне життя…
ВЕСЬ СВІТ ЗАВМЕР…
Весь світ завмер в очікуванні лиха,
Що йде до нас із півночі війна…
В моєму ж серці все напрочуд тихо…
Може, тому що скоро вже весна?!..
Може, тому що є ще Бог Всевишній —
Він є початок всього і кінець!
І… скоро розцвітати білій вишні,
І йти з весняним вітром під вінець…
Може, тому що скоро зІйде грядка,
І що травою в луках зашумить…
Бо все в цей світ приходить по-порядку —
Та лиш Йому відома точна мить!
І тільки Він один, напевне, знає,
Що все, що було досі — недарма!
Я думаю, моя душа не крає,
Бо буде в нас ще не одна зима.
Ще поживем. Відборем. Відвоюєм.
За нами — правда і предвічний Бог!
Ще на кремлівських стінах намалюєм
Тризуб і прапор наших перемог!
А поки що… Готуймося до бою —
Божих дітей проти дітей пітьми.
Точім слова і чистьмо свою зброю —
Бо в Бога йде весна після зими…
Артем Попік
У 2015 році Артем вступив до лав ЗСУ та почав боронити рідну Донеччину, отримав відзнаки за оборону Авдіївки. Мав звання старшого солдата, служив стрільцем-зенітником зенітного ракетного відділення зенітного ракетного-артилерійського взводу роти вогневої підтримки.
Свій останній бій Артем прийняв 14 травня 2024 року в селі Стариця Харківської області. Загинув під час виконання бойового завдання – отримав вибухове поранення під час захисту Батьківщини.
Сідай.
Заспокойся.
Сирени заснули.
Українські сувеніри
У кулику кава
Вершки
Й кардамон
Давай поговорим
Про мирне минуле
Про те, чим жилось,
Що бажалось
Як було
Військова форма
Про те, що сьогодні лиш сон
Давній сон.
Ще трохи тримає заряд телефон
Зв’язок обітнеться і знову хто чим
Займеться.
Заплаче.
Білітимуть скроні.
За тих, хто лишився у ката в полоні
За тих, хто на каві
На нервах
Безсонні
Тримає нам небо
За них помовчим.
За них ми попросим
Каміння і сосни
Захмарні
Підземні
Вогню й води сили
Щоб їх оминали доноси та грози
Щоб їх напували потоки та роси
Щоб кожен
Додому
Прийшов собі
Цілим.
Зв’язок обітнеться.
Крізь схили та гори
Коли для життя забракує причин
Готуй собі каву
Вершки.
Мрії й горе
Розкладуй на купки
На рівні
На двоє
І ми поговорим.
І ми помовчим.
Сергій Скальд
Військовий та поет із Чернівців. Загинув у бою проти російської армії у Маріуполі , Він був оборонцем заводу “Азовсталь”. Скальду було 43 роки.
Вибір
Ти обираєш між добром і злом,
Між словом “хочу” та між словом “мушу”,
Померти вовком чи постійно вити псом,
Загартувати чи продати свою душу!
Ти обираєш світло чи пітьму,
Вогонь повстання чи холопську долю,
Ти обираєш між “так треба” і “чому”,
Прийняти правила чи вийти з-під контролю.
Ти обираєш сам, коли і з ким,
Творити щось, а може руйнувати,
Прогресувати, чи чекати змін,
Шукати правду, чи іти у депутати!
Тож не вагайся і не бійся помилок,
Час все колись розставить по місцях,
Розтане біль у сяйві перемог,
Якщо свій шлях ти обираєш сам.
Цей постріл снайпера мав бути тільки мій
Здорова, братік! Ну розказуй, як ти там?
Та ти сідай, так прямо на бушлати.
Закуриш? Ні. А може по 100 грам?
Що кажеш? Хочеш разом помовчати…
Так, братіку. Можливо ти правий.
Немає толку від пустих розмов
Але скажи, чому я досі ще живий?
Чому не я, а ти від нас пішов?
Я кожен день пригадую той бій,
Я дав команду групі “за броню!”
Цей постріл снайпера мав бути тільки мій,
Що ти робив на лінії вогню?
Ні, ми не перший тиждень на війні.
Не перший рік в руках тримаєм зброю.
Навіщо, брат? Відповідай мені!
Від тої кулі ти закрив мене собою?
Прозорі очі мертвого солдата,
Вказали співрозмовнику на стіну.
на фотокартку названого брата
що обіймав двох діток та дружину
Христина Панасюк
Дивлюся на зоряне небо, крізь потяга рух.
І згадую море нічне і таке неймовірне.
Я мрію про ніжні обійми і дотики рук.
Схід сонця, дощі і світанки, і латте ванільне.
Я хочу, щоб Чорне й Азовське на волі й без мін.
Дивитися в небо і не рахувати хвилини.
Я хочу стрибати у хвилі , немов я дельфін…
І кожному дню усміхатися, наче дитина…
Влухаюся в зоряне небо, це звук ППО?
Доноситься сяйво й молитва серця об’єднала.
І поряд плече побратима. Нам не всеодно!
Тут Бог береже і обійми міцні зігрівають.
Я бачу Азовське і Чорне на волі й без мін.
Я бачу Донецьк і Луганськ синьо-жовтим і вільним.
Я бачу щасливе майбутнє усіх поколінь.
Квітучу, натхненну, єдину мою Україну!
Гліб Бабіч
«НЕ ВМИРАЙ ЗА НЕЇ – ВБИЙ ЗА НЕЇ!»
Поет, пісняр, військовий, блогер.
«Десятки знищених орків, в цілому – шість років на фронті, п’ять ротацій. Здавалося б, береженого й Бог береже. Тому звістка про загибель Гліба розірвала вечірню тишу, неначе грім – ясне небо», – написав Порошенко.
Коли смерть присяде на бруствер, спитає – “Ну що тут ти?”
Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом – зАвжди прямий канал
Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
Скрипне радіо – “Прийняв. Тримайтеся, пацани”.
Решту слів не почую. Бо знову накрив “приход”.
Оживе на позиції стадо сталевих слонів,
Поверне свої хоботи в сторону наших бід.
І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,
Для швидкої доставки – без декларацій і мит.
Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал,
Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем.
Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.
Другий, третій, а потім іще і ще.
А над нами небо луснуло наче віконне скло,
Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.
Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.
Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.
“Що там, брате? Прийом? – Та все по плюсах, братан!
Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!”
Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!
Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма…
Артем Полежака
«МЕНІ ЗНОВУ СНИЛОСЯ , ЩО Я ЦІЛУВАВСЯ…»
— Так курити не можна,
Це ж капєц вобщє скільки ти куриш,
До того ж таке лайно,
Що не купують навіть задешево.
— Ти знаєш, по-перше,
Тут іншого і не купиш,
А по-друге, я оце покурю,
І наче війни на п’ять хвилин стало менше.
Отак розчленуєш життя на низку моментів,
А потім уже і не знаєш, що з цього гірше:
Чи коли по нам звично стелять із мінометів,
Чи коли тиша приходить,
І нема нічого страшнішого за цю тишу.
Із хорошого: зникло безсоння, оце цікаво.
Скільки ми на нулі? Це вже день п’ятдесят сьомий —
Уявляю, як весь в цивільному
Замовляю в кав’ярні каву.
І тоді дуже швидко я засинаю.
Мабуть, я посміхаюсь при цьому.