Новорічний спомин із дитинства
Новий рік. Це пора, коли ми згадуємо про минуле, мріємо про майбутнє і чекаємо на диво.
У роки мого дитинства Новий рік приходив тихо й урочисто, ніби знав: на нього чекають і діти, і дорослі. Зима тоді здавалася справжньою — зі скрипучим снігом під валянками, з морозними візерунками на шибках і червоними від холоду щоками та носом. А найкращими розвагами дітвори ставали ковзани, лижі та санчата, які діставали тільки-но випадав перший сніг
Дорослі готувалися до свята завчасно. У магазинах вистоювали довгі черги, щоб купити щось смачне до столу. На кухнях варили холодець, різали олів’є, пекли домашні пироги, готували інші смачні страви Особливим ароматом свята для нас були мандарини — їхній запах наповнював оселю і асоціювався з Новим роком. В передноворічну ніч родини збиралися за святковим столом біля телевізора, дивилися святкові програми, слухали знайомі пісні, сміялися з гумористичних передач.
Коли стрілки годинника наближалися до півночі, дорослі піднімали келихи, вітаючи один зі святом і вірячи в те, що наступний рік принесе краще життя. А малеча загадувала бажання і чекала, що вони обов’язково здійсняться. За вікнами лунали хлопавки, феєрверки, а інколи — просто дитячий сміх.
Найяскравіші ж новорічні спогади у мене пов’язані з дитячим садочком. Саме там для нас, дітей, оживала новорічна казка. Підготовка до святкового ранку починалася задовго до Нового року. Виховательки терпляче вчили нас віршів і пісень, пояснювали рухи в хороводах, а ми старанно повторювали кожне слово.
Особливою була підготовка костюмів. Святковий одяг не купували — його створювали власними руками. Мами вечорами шили своїм донечкам костюми «сніжинки»: крохмалили марлю, пришивали стрічки та «дощик», вирізали із картону корону, обклеювали її ватою та обшивали марлею, а зверху – скляним новорічним намистом, щоб їх доні були найкращими.
Дівчатка зазвичай, на новорічних ранках були сніжинками, лисичками, білочками, хлопчики — зайчиками, ведмедиками, мушкетерами. Потім було веселе свято з хороводами навкруг ялинки, іграми та розвагами.
Найочікуванішою миттю, звичайно ж, була поява Діда Мороза. Ми, малеча , щиро вірили , що він справжній,. декламували вірші під ялинкою, а він роздавав нам подарунки. Для багатьох з нас це було справжнім дивом, яке запам’яталося на все життя.
На такий спомин навіяла мене світлина із мого дитинства. На ній вихованці дитячого садочка, який знаходився на території заводу «Радіатор». Це було зручно для батьків, які приходили на зміну і приводили сюди своїх дітей, яких можна було залишити і на ніч. Мене вранці тато привозив у садок яскравою «Явою», я вмощувалась попереду на м’якій подушечці, як на троні, на заздрість іншим.
Хоча поруч і був завод, садочок весною і влітку потопав у зелені та квітах. У приміщенні було по-домашньому затишно, а вихователі та няні доброзичливі та привітні. А ще ми, хто ходив у цей садок, дуже любили свята, особливо новорічні, коли діти та вихователі перевтілювалися у казкових героїв. Було весело : велика ялинка у кімнаті, Дід Мороз, а після свята – обов’язкове фото на пам’ять. Як ось це, де зібралися майже всі вихованці, нарядні, щасливі ,але трішечки серйозні, мабуть, втомились від новорічних розваг. . Я думаю, про цю подію і досі пам’ятають Мусієнко Надя, яка стоїть у другому ряду ліворуч, Терещенко Валя (1-й ряд перша ліворуч), сестрички Іваненки – Таня та Оленка, що примостилися у старшенької дівчинки на руках і я – Жук Люда , в темному костюмі з білим бантом у першому ряду ліворуч та багато інших. Вибачте, кого не назвала, але я надіюсь, що ви відгукнетесь і згадаєте цей день.
Новорічні свята тоді були скромними, не вражали розкішшю, зате зігрівали щирістю, спокоєм і справжньою вірою в диво.
І сьогодні, згадуючи ті роки, розумієш: справжнє свято живе не в достатку, а в теплі людських душ і сердець.
Ст. науковий співробітник – Л. М. Бабенко.