Цей лютий…

Цей лютий триває ще й досі…Історіям того лютого 1097 днів. Хвилини, дні, тижні, місяці незламності перетворились у роки. Про це у згадках учнів Стайківського ліцею “Світоч”…

Полтавець Лілія

16 років, с. Стайки

Я досі пам’ятаю той день…О 6 ранку 24 лютого мене розбудила мама зі словами -«Почалася війна».

Ми швидко збирали речі та їхали з нашого міста до Стайок.По дорозі ми бачили вертольоти, літкаи, що проносилися в небі. Моя, тоді ще вагітна, мама,весь час  плакала…

Кожного дня вона боїться за мене та молодших брата та сестру…

Пам’ятаю дні перших днів широкомасштабної війни. Ми складали речі і спускали їх у холодний підвал, готуючись до атаки. Щоразу, ще й досі, коли лунає сигнал повітряної тривоги чи везуть на щиті Героя, чи лунає гімн, я повертаюся думками того 24 лютого 2022 року, проживаючи все знову…

Пилипова Олександра 16 років , с. Стайки

З самого початку широкомасштабного вторгнення я боялася двох речей. Смерті близьких та окупації… Багато  хто з сімей назавжди втратив можливість обійняти рідну людину, почути її голос.Скільки б часу не пройшло страх не зникає, а з кожним днем стає чомусь сильнішим…Адже ніколи не знаєш, що меже трапитися з тобою через декілька хвилин…

Тривоги, влучання  та руйнування жител, будівель закладів освіти, лікарень, вокзалів, смерті військових лише підсилюють емоцію страху…Та віра не згасає! Я ніколи не перестану вірити в силу наших захисникіа. І щоразу дякую їм за е, що мої страхи не справдилися…

Геращенко Олександр, 16 років, с. Стрітівка

Мій найбільший життєвий страх –темрява.Кожна людина має свої страхи. Хтось боїться висоти, хтось-павуків..Темрява для мене незвіданий страх, як невідомість.А людська природа така, що найбільше боїмося невідомого.

День 24 лютого 2022 року я порівнюю з темрявою і страхом , що виникав і досі не зникає  поспіль 1097 днів і ночей. Страх за своє життя, життя моїх рідних та близьких і навіть за зовсім незнайомих мені захисників та захисниць. Коли я бачу меморіал у центрі Києва, який складається з тисяч прапорців у пам’ять про загиблих,  мої думки паралізує темрява

Поночовна Маргарита, 16 років, с. Стайки

Це був ранок, який назавжди поділив життя українців на “до” і “після”….Я не чула ракетних ударів, лише прокинувшись остаточно від новини вголос «Війна», почала читати новини. У Telegram-каналах почали з’являтися повідомлення з фотографіями житлових будинків у полумʼї. Відео, які рвуть душу.

7 ранку  24 лютого 2022 року. Суцільний хаос: хтось скуповує ліки, хтось набиває сумки продуктами, а інші поспіхом заводять автівки, тікаючи в невідомість…

Війна не лише забрала повноцінне щасливе життя, а й вдарила по моєму  моральному стану. Я переживаю за кожного військового й полоненого, мрію, щоб усе це було просто страшним сном…

В Стайках та околишніх селах громади тихо. Тихо і наступного дня: про війну нагадують лише новини, налякані обличчя перехожих та пусті полиці в магазинах…

Андрієвська Анастасія, 16 років, с. Стайки

Зимові ранки зазвичай починаються затемна: у лютому, коли діти збираються до школи, сонце ще не сходить. Але цього дня прокинулася незвично пізно…Коли я розплющила очі й роззирнулася – навколо вже було світло.. Мама не розбудила до школи. Я читаю новини. “Почалося”…

Того дня, здається, що село живе своїм звичним життям, але щось всередині не дає спокою. Чуються ревіння літаків та свист ракет, ї навіть можна розгледіти, так низько вони курсують по Дніпру в напрямку Києва , а ще їх можна рахувати. А ще блокпости, що почали з’являтися на в’їзд та виїзд…стривожені обличчя чоловіків віщували щось лихе…У той день я вирішила стати волонтеркою…розпочалося в’язання сіток…душу тривожить те, що це не закінчується і досі…