Із серії «Ржищівські замальовки». Люди і долі. Історія однієї світлини
Старі фото. Кожна родина має такі в старих альбомах. У багатьох сім’ях вони збереглися ще від бабусь, бо фото – то велика цінність. Їх було небагато, пов’язані світлини були із якимись подіями і є мовчазними свідками історії сім’ї. І ще питання, чи збережуть якусь історію фото в сучасних гаджетах, чи збережуться вони самі? А от фото в альбомі або в рамочці на стіні… Це як рукописи, які, як відомо, не горять.
По музейних фотографіях можна читати історію майже двохсотлітньої давнини (поширення фото пов’язують із винаходами Нісефора Ньєлса – 1826 р. та Луї Дагера – 1839). За кожною світлиною стоїть чиєсь життя: сумна чи радісна подія, але як мало ми про це знаємо!
Тільки зараз, занурившись у вивчення музейних архівів, я усвідомила усю глибину нашої національної трагедії, коли стало зрозуміло, як свідомо і методично стирали народну пам’ять про свою історію, починаючи з родоводу. Лише в 90-их роках уже в незалежній Україні з’явилася традиція створення «родового дерева». І, намагаючись із донечкою його намалювати, я вперше задумалася, що дуже мало знаю про свою родину. У нас в сім’ї розмови про дідів і якийсь родовід взагалі були під забороною. Ніхто не розповідав, а я і не допитувалася. Історія для мене особисто складалася із якихось обмовок бабусі або посилань на подію. Говорити про минуле було не можна, бо один дід (по маминій лінії) був репресований з 1937 по 1954 рік, а значить «ворог народу». А другий (по батьку) поляк, що було ще гірше. Це зараз я розумію, що в той час мовчання було запорукою виживання. А ми, онуки, не знали, яку трагедію пережила родина, вірили в те, що комунізм «на горизонті» і думали, що живемо щасливо.
Переді мною фото із нашого сімейного архіву – мої прадід, прабабуся і бабуся Катерина, яку в сім’ї звали Кася. Уже сам цей факт мене цікавив з дитинства. І ще невідповідність зовнішнього вигляду людей на фото із офіційним статусом селян. Вибачте мене, мої рідні, за незнання, за те, що не розпитала, не зберегла для правнуків того, про що зараз уже ні в кого запитати.
Фото зроблене орієнтовно з 1910 по 1914 рік в містечку Погребище Вінницької області. Молода дівчина з батьками і у неї попереду – ціле щасливе життя! Це уже в 1915 році вона вийде заміж за молодого учителя гімназії, який після учительської семінарії приїде на роботу в Погребище і закохається в молоду хористку церковного хору, яким він теж керував. Це він відправить молоду дружину на навчання в учительський клас Ржищівської монастирської школи, звідки вона з дипломом учительки пішки добиратиметься до Володарки, бо був буремний 19-ий рік. Це вона в страшному 37-му стане дружиною ворога народу, яку взимку з трьома дітьми виселять з учительської квартири і ніхто з селян не посміє прихистити сім’ю. Це їй доведеться кілька років жити в закинутій сирій землянці, це в неї на руках помре від скоротічної чахотки, як тоді називали агресивний туберкульоз, 18-річний красень син, а найменша донька, моя мама, вижила лише завдяки тому, що жила в інтернаті, навчаючись в школі в районі.
А в 1947 році доля знову привела бабуню в Ржищів. Діда реабілітували лише в 1954 році, тому знайти роботу їй було дуже важко. В 1947 році в Ржищеві відкрили дитячий будинок. Про голод 1947 року зараз майже ніде не згадують, але будинок був організований саме для сиріт, батьки яких померли від голоду. Знаходився він в приміщенні, відомому ржищівчанам як ветлікарня на Марушковій. А потім базова школа педучилища, а потім переїзд у Західну, як тоді називали Рівненську та Тернопільську області, де НКВдисти в боротьбі з бандерівцями просто знищували цілі села і це називалося «зачистка територій».
Але все це буде потім, і історія життя красуні на фото це історія виживання української інтелігенції, яка вимушена була писати, що «із селян», вимушена була їсти просто ложкою, бо виделка і ніж – то буржуазні прояви, а чиста українська мова – то селюцтво.
А от справжнє каяття я відчуваю, вглядаючися в обличчя прадіда і прабабці. Яка гідність і самодостатність в погляді! Зараз відкриті усі архіви і можна було б легко відтворити усі дані, але…! Я не знаю дівочого прізвища бабусі і навіть імені прабабусі! Про них теж усе замовчувалося в нашій родині.
З інтернету про Погребище дізнаюся, що це, як і Ржищів, єврейсько – польське містечко, в якому проживала чиншована шляхта (від слова чинш – оренда на землю). За реформою 1831 збіднілі польські дворяни були прирівняні до селян і міщан. Скоріше за все, моя прабабуся була саме із цих верств населення і саме так стала селянкою чи міщанкою. Але обличчя… Та і це домашнє «Кася»!. І іще один момент. На старих фото найчастіше дівчата зафіксовані з букетом штучних квітів в руках. А моя бабуня – з книжкою! Цінності і пріоритети! Мабуть, це закладається генетично, і ніякий записаний в документах статус на них не впливає.
З тієї скупої інформації знаю, що прабабуся мала косу, яка сягала землі. А прадід був багатим – мав млини і багато коней.
А от, яку подію відзначали спільним фото, уже мені ніхто не розповість. Хочеться думати, що то були заручини з молодим учителем, після яких красуню – наречену очікувало нове щасливе життя.
Старі фотографії на стіл розкладу…
Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник