Із серії “Ржищівські замальовки”
Історія однієї світлини.
За кілька кілометрів від Ржищева, у мальовничому міжгір’ї над Дніпром, протягом багатьох століть існує Спасо – Преображенський монастир, невідомо коли і ким заснований. Дослідники церковно – монастирської старовини ще у ХІХ ст. вказували на те, що основою монастиря послугувала створена природою печера, де під час Великого посту проводили час в молитвах схимники Антоній і Феодосій, засновники Києво-Печерської лаври. Таким чином, можна вести відлік часу існування монастиря, як і Києво – Печерської лаври, з Х –ХІ століття.
Перед нами фото 1914 року. 1 серпня 1914 року розпочалася Перша світова війна. Практично уся Європа переживає військовий стан. В навчальних закладах вводяться додаткові заняття з військової підготовки. В програму учительських шкіл з 1 вересня вводять години санітарної підготовки. Готували сестер милосердя, які стали незамінними і в госпіталях, і в окопах Першої світової. На фото учениці учительського класу Ржищівської монастирської жіночої школи на заняттях із санітарної підготовки в монастирському саду. Але війна десь далеко, а молодість це обов’язково мрії про кохання, про щастя, про велич учительського сподвижництва. Тепла осінь, монастирський сад іще в зелених шатах, а супутниця дівочих мрій гітара завжди під рукою (до речі, музична освіта і володіння інструментом було обов’язковою вимогою для вчителів початкових класів виключно до початку ХХІ століття). Хто зробив фото – невідомо. Адже в Ржищеві було кілька фотосалонів, і один із них «Фотограф Погребной» (дід цього фотографа Митрофан разом зі своїм братом Леонтієм Погребним були творцями монастирського іконостасу і вівтаря, які не збереглися в буремні революційні дні). Але випадковий фотограф зберіг для нас цінну інформацію, зокрема, яку форму носили школярки. Вони знаходилися в монастирі в статусі послушниць і їх форма була по стандарту гімназичної, а не монашеської. І коси були обов’язковими. Це після 17-го року коротка стрижка стала символом пролетарського духу, а поки що – війна і революція десь далеко, тепла осінь, монастирський сад, подруга – гітара і віра в безмежне щастя.
Цікавою є історія виникнення і розвитку закладу, учениці якого зображені на фото, який став базою для розвитку педагогічної освіти в Ржищеві.
В 1596 році ржищівські землі купує волинський шляхтич Федір Воронич. Будучи на той час православним, частину земель він дарує Ржищівському монастирю. Під час визвольної війни українців під проводом Хмельницького монастир був практично зруйнований. Про стан монастиря і монастирських земель ми дізнаємося із найдавніших документів про судову тяжбу спадкоємців Федора та Василя Вороничів Самуїла і Олександра, які після повернення Правобережної України в склад Речі Посполитої повернулися у Ржищів і прагнули відсудити у монастиря землі «…від Дніпра між Іван горою і Хоминим лісом, у Вороновому лісі з пасіками, по річці Чучинці і сінокосом та землями між Ходоровом, Баликівщиною, Липовим Рогом та Ріпницею». При цьому в документі вказувалося, що « …ніхто з нащадків не може чинити перешкоди у використанні лісів, полів, сіножатей, озер, пасік ігуменом і монастирською братією». Тяжбу Вороничі програли, бо частина земель уже була монастирем перепродана.
Під час нападу турків у 1678 році монастир знову був вщент розгромлений, і лише після Бахчисарайського договору Іваном Мазепою підписаний документ, який підтверджує всі земельні володіння монастиря на правому і лівому боці Дніпра і підпорядкування його Свято-Троїцькому Кирилівському Київському монастирю.
Вороничі, які на той час перейшли в католицизм, таки відсудили частину земель , на яких в 1740 році заснували село Чучинку, і передали їх у володіння католицькому Ржищівському монастирю Святих Тринітаріїв. Судова тяжба між монастирем і нащадками Вороничів поміщиками Дзялинськими тривала аж до 1823 року (документ зберігається у центральному історичному архіві).
Монастир був дуже бідним аж до 1787 року, коли був побудований трапезний храм в ім’я Катерини та Варвари, а пізніше головна церква Преображення Господнього. А в 1845 році ігумен Авраамій розпочинає будівництво нової головної церкви монастиря. Цього разу – цегляної.
У 1852 році чоловічий монастир у Ржищеві за клопотанням київського митрополита Філарета перепрофільовується у жіночий і цю церкву добудовує ігуменія Юлія ( в миру Яхонтова). Уже жіночий монастир швидко розвивається і багатіє. Джерелами фінансування монастиря були як приходські внески, так і прибутки з монастирської економії та капітал в Державному позиковому банку (філія цього банку була і в Ржищеві. І зараз існує «банківський дім» на Марушковій).
З документів відомо, що в 1853 році у власності монастиря було 42 десятини землі: під монастирськими будівлями, садами, городами, ліском мілкого дерева. Монастирю належало рибне озеро Домаха, водяний млин на озері в Трипіллі, який постійно здавався в оренду, 50 вуликів, паром для переправи через Дніпро. На той час у монастирі мешкали ігуменя, 2 священники, 13 черниць, 4 послушниці. Поблизу монастиря, як і в давні часи, виникло невелике сільце в якому в середині ХІХ століття було до 20 хат і майже 150 мешканців і яке дістало в народі назву Монастирок.
В 1866 році місце ігумені зайняла черниця Марія і продовжила розвиток матеріальної бази монастиря – зводить житловий корпус і 16 господарських будівель. Друга половина ХІХ ст. – це період стабільності і процвітання Спасо-Преображенського жіночого монастиря у Ржищеві.
Влітку 1878 року газета «Киевлянин» вміщує статтю «Прогулка в Ржищевский монастир», в якій знаходимо цікавий матеріал про це чудесне місце над Дніпром: «Монастир являє собою групу чистеньких будинків, мальовничо розташованих на схилі гори між зеленню дерев. Серед цього поселення височіють дві церкви, навколо кожного будинку клопіткими руками насаджені найрізноманітніші квіти…»
Саме в таких умовах, з ініціативи ігуменії, в новому корпусі в 1870 році було відкрите училище для бідних дівчат. У цій же статті відмічається, що «…вони мешкають у самому монастирі і виховуються виключно на монастирські кошти. Монастир винаймає ще двох класних виховательок, що при незначних коштах є актом великої доброчинності». В 1868 – 71 р.р. споруджується спеціальний корпус з настоятельськими келіями та училищем, з 12 покоїв, з 9 трубами, трьома коридорами та трьома ганками, один з яких зі скляною галереєю – училищний. В цьому ж корпусі під одним дахом була влаштована домова церква в ім’я Життєдайного Джерела.
У звіті монастиря за 1879 р. читаємо: «Ржищівське жіноче училище являється учбово виховним для початкової освіти сиріт і дітей бідних батьків».
Засноване училище в 1870р. з дозволу митрополита Київського, знаходиться під головним керівництвом настоятельки монастиря та підзвітне єпархіальному архієрею. В училищі працюють: начальниця училища, її помічниці – дві вчительки та законовчитель. Головна увага начальниці вчительок спрямована на учбово-виховну частину; викладаються предмети за синодальною програмою. В училищі встановлено три класи з дворічним курсом навчання кожний, тобто, всього навчалися 6 років.
Прийом дітей дозволяється, як в перший клас так і в наступні, відповідно до їх знань. В училищі викладалося 17 предметів, 6 з яких мали богословський напрямок. Учениці дотримувалися порядку, неухильно спостерігали за його дотриманням. Щодня в кожному класі відбувалося 4 уроки тривалістю 1 година 15 хвилин. Існувала 5-ти бальна система оцінювання. Вихідними були неділі, церковні свята та літні і зимові вакації (канікули). При цьому на свята і в неділю обов’язковою була служба в церкві. Дуже цікавим у звіті є той пункт, де вказується, що « …вільний від навчання час діти використовували для відпочинку, прогулянок, ігор та вправ, які розвивали та укріпляли сили тілесні».
В 1871 році при школі відкривається учительський клас. Саме ця подія поклала початок розвитку педагогічної освіти в Ржищеві. Це був також дворічний курс, на який можна було поступити по закінченню монастирської школи, або маючи іншу базову освіту.
На 1893 рік в школі навчалося 30 учениць. Яким було їхнє життя ми можемо лише здогадуватися, ознайомившись з характеристикою монахині, яка була завідувачкою школи.
Дворянка, донька полковника і сестра відомого письменника Миколи Лєскова Наталія Семенівна Лєскова народилася в Орловській губернії. Від народження мала фізичну ваду хребта. Горб і кульгавість зробили дівчинку замкнутою та відлюдькуватою, з віком характер її ставав все замкнутішим та озлобленим. Дід по батьку цієї родини був священником, тому дитина з роду жила в молитвах і читанні. Дядько по батьку був професором медицини в Київському університеті святого Володимира. Коли помер батько, опіку над сиротою взяв київський дядько. Так Наталія опинилася в Києві і через деякий час в Ржищівському монастирі. Після постригу вона отримала статус мантійної монахині – тобто повністю відмежованої від мирського життя (від грецького слова «одиночний»). Такі монахи отримують нове ім’я і дають чотири чернечі обітниці. Брат Микола також переїхав до Києва, на службу в Київську казенну палату. Він часто навідував сестру в монастирі і з його листів ми дізнаємося про життя монахині Геннадії. Він писав, що норов Наталії (Геннадії) стає все нестерпнішим. Хвилини люті і дратівливості застилають їй здоровий глузд. Вона дуже прискіплива до виконання підлеглими своїх обов’язків і дуже аскетична.
Ось така людина налагодила ідеальний порядок і режим в монастирській школі, особливо слідкувала за дотриманням постів та аскетою учениць. Ми лише можемо уявити атмосферу, в якій проживали дівчатка, які хотіли бути не монашками, а вчителями. Будучи найосвіченішою особою в монастирі Геннадія вимагала від учениць максимальних старань, тому якість освіти була дуже високою.
Для залучення паломників в Монастирку в 1903 році була побудована пристань, до якої тричі на тиждень швартувався пароплав, що ішов по курсу Київ – Кременчук. Завдяки цьому учениці 3-го класу щороку здійснювали паломництво в Козельщанський жіночий монастир.
Для отримання статусу вчителя початкової школи випускниці учительського класу повинні були здавати додатковий екзамен спеціальній комісії. Але з 1889-го року ранг учительського класу підвищили і учениці уже отримували повноцінний документ про освіту.
Зміни в роботі школи почалися після лютневої революції 1917 року. Тимчасовий уряд видає розпорядження усі церковні та монастирські школи передати у відання міністерства народної освіти. Юридично школа відійшла під опіку Ржищівської управи, залишаючись в монастирських приміщеннях.
Буремні 1917 – 1920 роки привнесли нові зміни. Реорганізація учительської школи в учительську семінарію. Рівень семінарії відповідав рівню інститутської освіти. В цьому статусі навчальний заклад в Монастирку проіснував лише рік. А потім прийшла радянська влада. Профпедшкола, педкурси, педтехнікум, педучилище, РІПТ, гуманітарний коледж… Коли в 1921 році в Ржищів перевезли дітей – сиріт з Поволжя, то дитячий будинок (прототип Макарівського) розмістили в монастирських приміщеннях. Семінарію, перепрофільовану у профпедшколу, перевели в приміщення Ржищівської гімназії, в якому педагогічний заклад працює до цього часу. Але це уже зовсім інша історія.
Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник