Червень
1 червня 1937 року у селі Балико-Щучинка народився Скомаровський Вадим Петрович(1937 -2020)– відомий український письменник. Член Національної спілки письменників України.
2 червня 1928 року в Києві народився Ященко Леопольд Іванович(1928-2016) – музикознавець, фольклорист, хоровий диригент, композитор, керівник хору «Гомін». Член Національної спілки композиторів України. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1993), премії імені П. Чубинського (1992). Автор книг «Українські народні романси» (1961), «Буковинські народні пісні» (1963), «Григорій Верьовка (нарис про життя і творчість)» (1965), «Державна заслужена капела бандуристів Української РСР» (1970) та інших.
2 червня 1807 року у м. Богуславі народився Сошенко Іван Максимович (1807-1876) – український маляр і педагог. Близький друг Т.Г.Шевченка, що брав участь у викупі його із кріпацтва.
6 червня 1952 року у с. Яблунівка Кагарлицького(Обухівського) р-ну народився Трубай (Карасьов) Василь Володимирович – український прозаїк, поет, кінодраматург, публіцист. Член Національної спілки письменників України.
17 червня -121 річниця з дня народження Болобана Леоніда Вітовича (справжн.Серговський) (1893-1979) − українського драматурга, театрального діяча. Народився у м.Біла Церква.
19 червня – 1953року народилася Губрій Тетяна Володимирівна −живописеця і художниця декоративного текстилю. Член Спілки професійних художників м.Біла Церква. Народилася у м.Біла Церква.
22 червня 1938 року у с. Стави Кагарлицького( Обухівського) району народився Литвин Едуард Григоровч – український письменник, член Національної спілки письменників.
23 червня 1926 року у місті Богуслав народився Ротенштейн Анатолій Олександрович(1926- 1992) – відомий український режисер.Заслужений діяч мистецтв України.
Леопольд Ященко: життя для Пісні
Ця людина за життя стала пісенною легендою України. Леопольд Ященко- музикознавець-фольклорист, композитор, громадський діяч, палкий ентузіаст збереження й відродження українського побутового співу на міських теренах. Створений ним етнографічний хор “Гомін”, чи, як його називають люди, “хор Ященка” вже понад півстоліття злітає на крилах народної пісні й всенародної любові. Адже його керівник щедро ділився з людьми Божим вогнем − і ніколи не ставив межі між хором і слухачами… Леопольд Ященко народився 2 червня 1928 року в Києві .
Навчався в Київській консерваторії, закінчив аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де працював у наступні роки. У 1961 році захистив кандидатську дисертацію «Українське народне багатоголосся».«Перед вступом до консерваторії я вперше побував у фольклористичній експедиції. Поїхати в село і послухати пісень — це було щастя, і коли я почув, що є такий Інститут фольклору та етнографії, то зразу зрозумів, що це — моє. І щоліта на канікулах виїжджали й записували», — згадував митець.
У 1968 році Ященко підписав колективного листа до ЦК КПРС проти закритих судових процесів над політв’язнями, за що був звільнений з роботи. 1969-го створив етнографічний хор «Гомін», який відроджував у Києві народні свята та звичаї й виконував майже виключно українські народні пісні.
– То було справді духовне відродження: людей різного віку, професій, уподобань об’єднала пісня, що стала для Києва пробудженням. До нас тягнулися звідусіль, як спраглі до джерела: ми відчували себе місіонерами на рідній землі і, де могли, як могли, піснею повертали людям дух, — згадував тодішній учасник хору Юрій Гомін.
Хор закрили за два роки як «націоналістичний», а самого Леопольда Ященка виключили зі Спілки композиторів.
Перебуваючи в опалі, завідував дитячим сектором при Будинку композиторів України, керував фольклорним ансамблем, навіть працював маляром на заводі та теслярем у радгоспі.
У 1984 році організував етнографічний хор, якому згодом повернули назву «Гомін».
Саме «Гомін» першим у Києві виконав «Ще не вмерла Україна», «Боже Великий, Єдиний», «Ой у лузі червона калина» та інші патріотичні пісні.
1989-го поновлений у Спілці композиторів України.
Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1993), премії імені П. Чубинського (1992). Автор книг «Українські народні романси» (1961), «Буковинські народні пісні» (1963), «Григорій Верьовка (нарис про життя і творчість)» (1965), «Державна заслужена капела бандуристів Української РСР» (1970) та інших.
– Коли відбувалися велелюдні українські здвиги у Києві — пан Леопольд вів туди свій хор. Попереду несли хоругву «Гомону» — це стиль українських мітингів. Хор заводив до співу тисячі людей на площах. Я чув його на Тарасовій горі у Каневі, на День незалежності, на Помаранчевій революції, на Мовному Майдані, на Революції гідності. На мітингу за визнання УПА на початку 2000-х, коли нас на Хрещатику зібралося кілька сотень проти комуністичних «боксерів» і тітушок, багатьох побили. Навіть коли вже розходилися — біля метро виловлювали тітушки і «мєнти» — били за те, що носиш вишиванку. Хор «Гомін» не злякався, гордо стояв і співав, — пригадував релігієзнавець і політичний оглядач Андрій Ковальов.
Помер митець 2 квітня 2016-го в Києві.
– Вся світова культура — це сукупність національних. Втратить свою Україна — одночасно втратить і світ, — наголошував Леопольд Ященко.
З любов’ю до юних сердець
Вадим Скомаровський давно знаний як дитячий письменник, чиї вірші увійшли до багатьох читанок і хрестоматій, отже — стали хрестоматійними».
Творчий доробок Вадима Петровича складає понад 30 книжок для дітей та три збірки сатири і гумору для дорослих. А загалом його поетичний здобуток витримав шалений тиск часу й продовжує бути затребуваний сучасним читачем.
Вiн лауреат літературних премій імені Лесі Українки, Миколи Трублаїні, Олександра Копиленка, Наталі Забіли, Степана Олійника, Iвана Нечуя-Левицького, Заслужений працівник культури України, член Національної спілки письменників України.
Вадим Петрович Скомаровський народився 1 червня 1937 року в селі Балико-Щучинка Кагарлицького(нині Обухівського) району на Київщині. Його дитинство припало на страшні роки Другої Свiтової війни. Під час фашистської окупації він втратив двох менших братів. На фронті під Ленінградом, у січні 1944 року, загинув батько Вадима — Петро Якимович Скомаровський, колишній директор сільської школи, вчитель української мови та літератури. Мати Федосія Василівна, все життя працювала в сільській школі вчителькою початкових класів.
Після закінчення семирічки, а потім Ржищівського педучилища Вадим працював учителем у Бородянській школі на Київщині. Згодом закінчив Ізмаїльський педагогічний інститут. За фахом учитель і журналіст.
Подальша його журналістська та редакційно-видавнича робота була тісно пов’язана зі школою та молоддю.
А розпочав Вадим Скомаровський публікуватися 1954 року в ржищівській районній газеті. Невдовзі з’явилися i перші поетичні збірки: «У сестрички радість» (1959) та «Зірочка» (1961). Уже цi перші книжечки письменника засвідчили, що в нашій дитячій літературі з’явилося цікаве поетичне ім’я.
У 1989 роцi Вадим Скомаровський за книгу вибраних творів «Свіжа борозна» та збірку віршів «Завтра в школу» отримав Літературну премію імені Лесі Українки (тепер Премія ім. Лесi Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва).
Новою гранню творчості Вадима Скомаровського стали гумористичні та сатиричні поезії, мініатюри, шаржі. Вони й склали основу книги «Трасти і контрасти», що побачила світу у видавництві Український письменник 1999 року. А у 2002 році вийшла друком нова збірка поета «Комп’ютер з характером».
Рiднi баликощучинські краєвиди надихнули Вадима Петровича на створення цілої збірки поезій «Джерело з Криничного Яру». Епіграфом автор узяв слова з народної мудрості: «Щасливий, хто ходить стежками свого дитинства». І хоч збірка адресована дітям молодшого та середнього шкільного віку, вірші про неповторну красу малої батьківщини автора, без сумніву, западуть у душу і дорослому читачеві. Це художньо довершене видання є помітним набутком письменника. Недарма ж твори з нього були нещодавно відзначені літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького.
Серед останніх книг для дітей і дорослих Вадима Петровича Скомаровського – «Ходить сонце по колу», «Оподаткований хапуга», «Химерна вдача».
Низку віршів поета покладено на музику українськими композиторами.
Віршам поета притаманні м’який ліризм, посмішка, мудре батьківське слово. Читаючи йоговірші , читач вiдчуває закоханість митця в навколишнiй свiт та людей, що живуть поруч i головне, що треба берегти все живе, любити й плекати красу довкола нас.
Помер митець 11грудня 2020 року.
Іван Сошенко. Добрий ангел Кобзаря
Не секрет, що ми, українці, не знаємо свого культурного надбання. Вихолощена радянською пропагандою царина постає неповною та кастрованою. І нам вкрай необхідно себе відкрити, придивитись, пізнати. Бо українська культура – не лише шаровари, вишиванки та галушки.
Такою недовідкритою постаттю є й Іван Максимович Сошенко (2 червня 1807 – 19 липня 1876). Український художник та педагог. Уродженець Богуслава, що на Київщині, онук вільнолюбного кожум’яки. На його честь у цьому містечку зведено пам’ятник.
Іван Максимович Сошенко
Сошенко – один із найближчих друзів Тараса Шевченка, брав найактивнішу участь у його визволенні з кріпацтва. Деякі дослідники навіть стверджують: без Сошенка й не було б Шевченка.
Ось що пишуть дослідники біографії цього відомого художника-реаліста (Ганна Черкаська): «Сошенкові стелився шлях заможної людини, світило одруження з багатою нареченою. Всього цього він зрікся за одну ніч, коли почув від заїжджого петербуржця Рибачкова про Академію мистецтв, радощі творчого життя.
Був холодний листопад 1831 року, буяла холерна пошесть, але Сошенко з кількома мідяками в кишені подався до столиці. За три дні прибулець знайшов роботу, комірчину, записався вільним слухачем до Академії мистецтв. За всіх студентів-українців сказав Руданський “сидить в хаті на болоті третій місяць без борщу”. Іван поставив собі високу планку і робив усе для здійснення мети. Він учився у Венеціанова та Єгорова. Від швагра Ширяєва почув про Тараса, земляка, який теж учився у Вільшанського дяка. На наступний день босий і обтріпаний Шевченко прийшов на квартиру у гості до Сошенка, потягнувся цілувати руку майбутньому благодійнику. Сошенко зробив усе для організації викупуТараса з кріпацтва і визначення його майбутнього. Іван Максимович звернувся до Євгена Гребінки із проханням допомогти “звільнити Тараса від жалюгідної долі кріпака”. Далі були відвідини майстерні Карла Брюллова. Знаєте, що тоді найбільше вразило Шевченка? Червона кімната. Це враження він зберіг до останньої хвилини, покидаючи землю, Тарас Григорович видихнув слова: “Червона кімната”. Після викупу Сошенко забрав Шевченка до себе жити.»
Протягом усього творчого шляху Сошенка-художника найбільше цікавило рідне, українське. Це відчуття передається через картини «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі», портрети історичних діячів (Хмельницького, Мазепи, Гонти).
Із збережених творів Сошенка відомі: «Портрет бабусі Чалого», «Жіночий портрет», «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі» (1857); пейзажі; ікони.
Ікони Сошенка «відрізняються від звичайної малярської роботи», він їх власноруч підписував «Ив. Сошенко» або «писалъ живоп. Ив. Сошенко». При цьому односельці позували йому для образів.
У 1832–1838 роках навчався у Петербурзькій академії мистецтв.
Під час навчання Сошенко створює ряд жанрових та історичних полотен, портретів, пейзажів, займається монументальними стінописом, копіюванням класичного малярства.
Після Академії у липні 1839 він виїжджає працювати до Ніжинського повітового училища.
У 1846 через погіршення стану здоров’я змушений переїхати до Немирова працювати у гімназії. Серед його тодішніх учнів був скульптор Гуйський, портретист Страшинський, пейзажист Орловський, що потім став професором академії мистецтв. У цьому місті Сошенко одружився з Марцеліною Віргінською.
Для заробітку в цей час копіював роботи з картинної галереї Потоцького, і три картини «Водоспад», «Ранок», «Вечір». Є наукові припущення, що на замовлення управителя маєтку пана Г. Абази Іван Сошенко виконав копію (можливо, копії) портрета Софії Потоцької роботи Лампі. Він також, за деякимим свідченнями, писав портрети своїх стареньких батьків під час відвідин їх у Звенигородці влітку 1852 року.
За вісім років після відставки у Немирові, виконуючи замовлення сільських церков, мав лише єдину значну роботу — запрестольний образ для жіночого монастиря «Успіння Матері Божої», великого розміру, з постатями у людський зріст. Сошенко працював над образом півтора року.
У липні 1856 переїздить до Києва викладати у ІІ Київській гімназії, де він прослужив 20 років. Працюючи в гімназії, він цікавиться історією мистецтва, звітами про річні виставки у Петербурзькій академії мистецтв. Читає багато літератури, зокрема Кольба і Куглера.
Сошенко також намалював кілька українських краєвидів, створив портрети Хмельницького, Мазепи, Гонти і Гонтихи, любив писати портрети старих людей.
19 липня 1876 під час подорожі до рідного Богуслава занедужав і зупинився у Корсуні. Тут він пробув 2 місяці у лікарні і помер над річкою Россю, біля якої народився. Похований у Корсуні.
Підготувала старший науковий співробітник Людмила БАБЕНКО