Липень
7 липня 1921 року у Ржищеві народився Задорожний Іван Феодосійович (1921- 1988) – відомий український художник–монументаліст, живописець, графік. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка.
8 липня 1938 року у Жукині Вишгородського р -ну народився Танюк Леонід Степанович ( Лесь Танюк )– відомий український режисер театру і кіно, сценарист, мистецтвознавець, голова Національної спілки театральних діячів України( з 1992р). народний артист України, громадський і політичний діяч, народний депутат України 1- 5 скликаннь, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (з 1995р), голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В.Стуса (1993 – 2014)
9 липня 1936 року у Білій Церкві народився Хоменко Олег Борисович (1936 -2000) – український письменник і журналіст. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Лауреат республіканської премії ім. Я. Галана. Автор творів: «Здобутки винахідливих», «Слід на землі», «Гомони, вітре» та ін.
10 липня 1947 року у м. Києві народився Дмитрук Андрій Всеволодович – український письменник-фантаст і сценарист. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України.
14 липня 1902 року у м. Києві народився Радченко Петро Андрійович(1902 -1942) – український письменник, журналіст, член літературних організацій «Молодняк» та ВУСПП.
16 липня 1956 року у с. Світанок Переяслав – Хмельницького р-ну народився Шовкошитний Володимир Федорович – письменник, співавтор Декларації про Суверенітет України, Акту проголошення незалежності України та Конституції України. народний депутат України першого скликання. Нині заступник голови Національної спілки письменників України, керівник видавництва «Український пріоритет».
19 липня 1939 року у с. Велика Вільшанка Васильківського(Обухівського) р-ну народився Мовчан Павло Михайлович – український поет, перекладач, сценарист, журналіст, політик, громадський діяч. Заслужений діяч мистецтв України, голова ВУТ «Просвіта», член Спілки письменників України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка,
21 липня 1936 року у с. Погреби Васильківського( Обухівського ) р-ну народився Коваленко Володимир Миколайович(1936-2006) – український майстер художньої кераміки; член Спілки народного мистецтва України з 1993року.
22 липня 1891 року у м. Києві народився Пилипенко Сергій Володимирович (1891- 1934) – український письменник (прозаїк, поет, байкар) літературний критик, громадський діяч. Один із представників Розстріляного відродження
27 липня 1937 року у м. Васильків народився Дячков Володимир Якович (1937- 2008)- – –
журналіст, письменник, публіцист, літературний критик. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Лауреат літературної премії ім. Дмитра Загула.
30 липня 1928 року у м. Боярка народилася Зельдич Ася Давидівна (1928- 2008)- українська художниця скла. Членкиня Спілки художників України(1959) та Асоціації американських художників (з 1990-х). Заслужений художник України.
Він світ творив різцем і пензлем
Іван-Валентин Задорожний
Іван-Валентин Задоржний народився у мальовничих місцях, наскрізь просякнутих Трипільською культурою, сивими згадками про велич Київської Русі й густо зрошених людською кров’ю — там, де сотні років тому проходив Подніпровський оборонний вал. В обороні свого роду-племені, рідного слова й материної пісні чимало славних пращурів поклали голови на цих високих кручах. Тепер і його прах, як прах Великого Кобзаря у Каневі, покоїться у рідній прабатьківській землі – у Ржищеві.
Свій страдний шлях митець почав 1921-го, в селянській родині. Мати померла, коли хлопчику виповнилося всього один рік. А під час Голодомору 1932- 33рр батько, помираючи, у відчаї й надії порятувати Івана, відправляє його зі знайомим у Київ: у місті була надія вижити. Відтоді він залишається сам на сам з власною долею.
Понад усе любив читати й малювати. Асфальт заміняв йому полотно, а замість фарб була крейда. Якось, захоплено малюючи при світлі нічних ліхтарів, не помітив, що за ним хтось спостерігає. То був Гніздовський, начальник, який опікувався дитячими будинками. Якийсь час Іван жив у нього. Там і отримав друге ім’я – Валентин. Ідилія прийомної родини тривала недовго, і незабаром він знову опиняється на вулиці. Перебиваючись випадковими роботами (топить грубки в школі й навіть працює ретушером у газеті “Вісті”!), по змозі вчиться. Світ не без добрих людей – талановитого юнака запримітили і взяли до Республіканської художньої школи ім.Т.Г.Шевченка.
А потім буде війна – від дзвінка до дзвінка – з усіма її жахіттями й несправедливістю: розвідрота морської піхоти, два поранення в боях під Ростовом і Новоросійськом і… Кемьлаг. Але олівці й фарби не полишав упродовж усієї війни і навіть у концтаборі.
Після 1945-го повертається в Київ, закінчує Київський художній інститут, аспірантуру. Про його світогляд уже тоді свідчить дисертаційна робота – “Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану свого сина Тимоша” (1954).
Свіжий подих 1960-х років – шістдесятництво – не оминув і Задорожного. Картина “Мої земляки” (1964) стає вододілом між двома етапами його творчості. На панорамному полотні – земляки з села Щучинка, побіля Ржищева: безногий, на милиці, ветеран; молодий коваль; молода мати з немовлям на руках; дівча з голубом на руках; старенька бабуся, з глибоким смутком в очах і поставі; ще кілька постатей жінок і чоловіків, а збоку й сам художник із мольбертом і картиною під пахвою. І вся ця композиційна група здебільшого в білих (як святі!) з голубими тінями шатах на тлі отих жовто-голубих горбів придніпровських. Вони немов висічені з мармуру, що додає картині якогось внутрішнього трагізму й водночас незламної сили духу.
Картина, що з’явилася на виставці, зчинила галас і вразила багатьох – насамперед “братів”-художників. Вони побачили в ній отой гнаний і нищений віками дух національної і людської гідності простого українського селянина. Не забарилися й чиновники від культури: тодішній міністр Бабійчук розцінив її як “рецидиви бойчукізму” і порадив “писати як усі”. Однак ні звинувачення в націоналізмі, ні “проработки” у начальства успіху не мали – автор стояв на своєму. Свідчення тому наступні картини “Садкам цвісти”, “Бабуся Ніла”…
Це був початок переосмислення й перегляду своїх творчих концепцій. Станковий живопис стає затісним для втілення його творчих задумів. 1966 року він переходить із живописної у секцію монументального мистецтва. І у співавторстві з іншими художниками починає роботу над вітражем “Т.Г.Шевченко і народ” у Київському держуніверситеті. Потім будуть вітражі “Наша пісня — наша слава”, “Космос”, київського фунікулера та інші.
Окрема сторінка творчості Івана-Валентина – повернення до сивої дохристиянської давнини нашого народу. Для збереження і відтворення скульптурно-декоративних традицій він обирає різьбу по дереву. Під його різцем народжуються давньоруські боги – Сварог, Стрибог, Дажбог, Ярило, Купайло, Лада, Світовид. А легендарні засновники Києва – Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь – оживають у гобелені.
За життя Задорожний встиг створити й низку талановитих парсун історичних постатей: Аттіли, Аліпія, Ярослава Мудрого, Максима Березовського, Юрія Кондратюка тощо. У задумах були Ліна Костенко й Тарас Шевченко, Гальшка Гулевичівна й ілюстрації до “Кобзаря” і ще багато іншого. Але здійснити й невеликої частки задуманого йому вже не судилося – 1988 року відлетів він у вищі світи. Похований у рідному Ржищеві.
У 1995-му йому посмертно присвоєно Шевченківську премію.
Митець, що здатний був відчувати за собою історичний простір українського народу.
Письменник Розстріляного відродження
Сергій Пилипенко – людина, якою захоплювалися в 20-і роки ХХ століття сучасники, але після подій, пов’язаних з репресією, на довгий час залишався маловідомою фігурою в історії української культури. Його життєвий шлях і творча спадщина коштують окремого дослідження, тому що розмова про культурно-літературне життя України, яка на початку 20-30-х років ХХ століття була сконцентрована в Харкові, неможливо без цієї неординарної людини.
Пилипенко Сергій Володимирович – народився 22 липня в 1891 р. в Києві в сім’ї народного учителя.
У 1909 р. закінчив Першу київську гімназію. Навчаючись, активно брав участь в колах Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), членом якої вважав себе з 1908 р. Після гімназії вступив на історичний факультет Київського університету (відділ славістики). Мріяв присвятити себе літературі і вивченню іноземних мов.
На початок Першої світової війни вчителював в м. Броварах. Влітку в 1914 р. Сергія Пилипенко призвали до царської армії і відправили на фронт, де він пройшов шлях від рядового до капітана, був тричі поранений, відрізнився безприкладною мужністю і відвагою, отримав усі можливі бойові офіцерські нагороди. В цей же час починає займатися журналістикою, редагував в Ризі фронтову газету «Український голос».
Після демобілізації в 1918 р. повернувся в місто Київ. Продовжив займатися літературою і журналістикою. Очолив редакцію газети «Народна воля».
Потім працював головним редактором багатьох газет, зокрема, редагував газету «Селянська правда», обіймав керівні посади у видавництвах «Книгоспілка».
Організував першу в Радянському Союзі письменницьку організацію «Плуг» і став її головою. Цей період життя Сергія Володимировича наповнений активною письменницькою працею і виданням своїх книг і статей.
У кінці 20-х років ХХ століття Сергій Володимирович Пилипенко працює директором Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка в Харкові (співпрацює з видатним діячом Д. Багалієм). Очолював редакційну колегію журналу літературознавства – «Літературний архів», редактором наукових видань творів класиків, в 1931-32 р.р. увійшов до редколегії «Літературної газети», був відповідальним секретарем Федерації письменників України. Редакторська праця забирала у С.В. Пилипенко немало часу. Все ж він залишив цікаву і різноманітну літературну творчість. Він відомий як публіцист, автор поезій, нарисів, оповідань, казок, гумористичних і сатиричних творів. Значна частина літературної спадщини була опублікована за його життя. Але немало творів загублені і знищені.
В 1933 р. С.В. Пилипенко був заарештований і розділив долю цілої плеяди представників української інтелігенції 1930-хх років ХХ століття, трагічну долю тих, кого пізніше назвуть Розстріляне Відродження.
Судова трійка 23 лютого в 1934 р. клопотала перед Колегією ОГПУ про застосування до Пилипенка «вищої міри соціального захисту – «розстріл». Колегія ОДПУ УССР 3 березня в 1934 р. затвердила цю пропозицію.
Пройшов час. 30 квітня в 1957 р. вирок відносно Пилипенко С.В. був скасований і справа припинена через відсутність складу злочину. Сергій Володимирович Пилипенко реабілітований посмертно.
У 1963 в Києві вперше після смерті письменника вийшла його збірка «Байки та оповідання», 2007 у серії «Розстріляне відродження» видано «Вибрані твори» письменника., 2018 вийшли друге видання «Вибраних творів» і книжка «Тисячі в одиницях. Вибрані оповідання і байки». У Харкові при університеті міського господарства відкрито музей П. (1995), на колишньому Селянському будинку на Павлівському майдані, № 4, де він мешкав, встановлено меморіальну дошку (1998).
Сьогодні, у наш час, ім’я С.В. Пилипенка повертається в нашу історичну пам’ять. Воно звучить на численних міжнародних літературних і історичних конференціях не лише в нашій країні, але і за кордоном.. Його творчість стала відома в багатьох країнах світу