Історія однієї світлини
Радісна зустріч
В одному із затишних куточків міста Ржищева по вулиці Адмірала Петренка (Сталіна) стояла невеличка хатина, якої зовсім не видно було у тіні розкішних дерев. Тут жили три незвичайні жінки, які залишили теплі спогади у житті Ліни Василівни Костенко. Це сестри Петрунькіни – кузини її матері. Їх було четверо. Одна з них – Сусанна – талановита художниця. На жаль, померла дуже молодою.
Юлія Михайлівна – друга сестра – була надзвичайно красивою. Мала великі темні очі і косу аж до колін, яка відтягувала голову назад, витончені риси обличчя, спокійну і добру вдачу.
Ганна Михайлівна, середня сестра, навпаки, любила жартувати, знала багато цікавих і смішних історій . Обидві вони працювали телефоністками на станції «Ріка».
Найменша – Зінаїда Михайлівна. Була теж дуже красивою статною жінкою, гарно малювала, захоплювалася мемуарною літературою. Любила ходити на Дніпро і малювати з натури. Вона працювала кресляркою на заводі «Радіатор».
Саме їм, уже стареньким і сивим, присвятила поетеса свій вірш «Три грації».
Немов чарівні декорації –
Жасмин, троянди і бузок,
Кузини мамині, три грації,
Як три принцеси із казок.
Маленька Ліна любила бувати у них у гостях, бігати і ховатись у зарослях старого саду.
В цьому домі завжди панувала атмосфера доброти, поваги один до одного, взаєморозуміння, гостинності, готовності прийти на допомогу ближньому.
У роки ІІ Світової війни домівка Перунькиних стала прихистком для родини Ніни Іванівни Бабакової, яка деякий час проживала тут разом із своїми двома маленькими доньками.
Страшне лихо увірвалось у життя цієї жінки. З приходом на нашу землю фашистів, чоловік її пішов на фронт, де пропав безвіти. Ніна Іванівна залишилась одна з малими дітьми на руках. Тікаючи від війни, вона повернулася з міста Попельні Житомирської області, де до того часу проживала родина у Ржищів. Але від біди не сховаєшся. Їх будинок було зруйновано снарядом.
І тоді сестри Петрунькіни взяли її з дітьми до себе, виділили окрему кімнату, хоча самим прийшлося потісниться, огорнули любов’ю і турботою її дівчаток. У них прожила Ніна Іванівна більше, ніж пів року, поки не відремонтувала свій будинок. За це жінка була вдячна сестрам все своє життя. Часто приходила в гості вже зі своєю дорослою донькою Зоєю та маленькою онукою Іринкою.
На світлині ми бачимо момент однієї з таких зустрічей на ганку біля тієї самої старенької хатини. Як ніжно і трепетно тримає на руках Ганна Михайлівна Іринку, а обличчя сестер Юлії Михайлівни і Зінаїди Михайлівни світяться ніжністю, теплом і добротою. Вони раді зустрічі зі своєю давньою подругою , з якою стали, як рідні, і все життя підтримували один одного.
Ось така історія цієї незвичайної світлини, історія людяності і доброти, що притаманна українцям.
В найтяжчі періоди історії, вони готові прийти на допомогу ближньому, розділити радість і біль втрати, поділитись останнім .Це особливо стосується нашого часу, коли в Україні йде жорстока війна. Тисячі людей, втративши домівки, своїх рідних, близьких, були змушені покинути ті місця, де вони народились та прожили майже все своє життя, і шукати прихистку далеко від рідної землі. Але в українців чужої біди не буває.
Жителі Ржищівської громади теж не стали осторонь людського горя. Як своїх рідних прийняли людей з тимчасово окупованих територій або територій, де тривають бої, допомогли всім необхідним, огорнули увагою та турботою.
Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник
(*висловлюємо вдячність Ірині КОРДЕНКО за надану світлину та інформацію стосовно неї)