Віктор Іванович Панченко
(23.12.1975 – 31.10.2016)
Народився Віктор Іванович Панченко 23 грудня 1975 року в с. Ведмедівка Миронівського р – ну (нині Обухівського р- ну) Київської області. Тут пройшли його дитинство і юність. Після закінчення 9 –ти класів Пиївської загальноосвітньої школи навчався у Ржищівському професійно – технічному училищі № 28. Здобув спеціальність тракториста – машиніста.
У квітні 1995 – травні 1996 р.р. перебував на строковій службі у Збройних Силах України водієм – електриком військово – пожежної частини. За відмінну військову службу отримав звання молодшого сержанта. Демобілізувавшись, повернувся у рідне село. Красивий, веселий, добрий і працьовитий хлопець швидко знайшов собі пару. Одружився. Невдовзі (1997 р.) народився первісток – син Вадим.
Сім’я переїхала на проживання у Канівський р-н Черкаської області. Там тривалий час Віктор працював на маслозаводі та у фірмі «Верес».
З 2014 року – знову у рідній Ведмедівці, робота на підприємстві «Еко – Пак» в с. Балико – Щучинці та заводі «Радіатор» у Ржищеві. Був добросовісним, відповідальним, ніколи не боявся труднощів і важкої роботи.
17 серпня 2015 року Віктор Панченко був мобілізований Миронівським райвійськоматом до лав ЗСУ і вже згодом чесно виконував свій громадський обов’язок в зоні проведення антитерористичної операції на сході України. У боях проявив себе мужнім відважним солдатом. Неодноразово брав участь у складних бойових діях по забезпеченню територіальної цілісності України.
Відслужив свій мобілізаційний термін… . Але душа патріота – захисника рвалася на фронт на допомогу товаришам і Україні … . Віктор Іванович Панченко продовжив службу за контрактом. Всі його розуміли: і рідні, і односельці, і бойові побратими, бо знали як порядного, турботливого чоловіка, готового щомиті прийти на допомогу кожному, хто її потребував.
31 жовтня 2016 року на 41 – му році життя перестало битися серце вірного сина України Віктора Івановича Панченка. Нав’язана ворогом війна обірвала молоде життя. Вічна слава герою!
(31.08 1997 -16.11.2022)
АНТОН ВІТАЛІЙОВИЧ ЗАБРОДСЬКИЙ
(позивний «МАЛЮК»)
Зі спогадів сестри Марії: «Він був чуйним, добрим, але впертим і емоційним…»
У сучасному світі, людям дуже важливо мріяти, адже саме з мрії розпочинаються великі справи. Через мрії людина усвідомлює себе, що він хоче, як йому досягти успіхів, а найголовніше щастя, без нього мрія не має сенсу.У Антона Забродського теж були мрії. Одна з них – відбудувати легендарний літак МРІЮ. Захоплення літаками- це було його захопленням з дитинства.
Антон закінчив магістратуру в КПІ за спеціальністю «Авіаційна та ракето – космічна техніка. Працював на заводі ім. Антонова, провідним спеціалістом та технологом по професії літакобудування. Проживав із сім’єю у с. Петропавлівська Борщагівка Бучанського району Київської області. Своє дитинство і юність провів у бабусі та дідуся в с. Юшки Ржищівської громади. Саме тут і поховали героя – таким було його останнє бажання…
Поспішав жити, не хотів втрачати жодної хвилини. І саме повномасштабне вторгнення дало йому можливість спробувати себе у військовій справі, відчути себе значущим та необхідним.
Втім – ненадовго. Його життя обірвали російські окупанти.
Батько і син Віталій та Антон Забродські разом служили в 130 Батальйоні ТРО Києва. На війну спочатку пішов батько, за освітою військовий. Антон став до лави самооборони через місяць після повномасштабного вторгнення, не дивлячись на те, що мав молоду дружину і ще маленького сина Яна. Вважав своїм обов’язком, особливо після втрати близьких 3 осіб із родини, стати на захист Справжній патріот своєї Батьківщини,Антон не зміг спокійно всидіти вдома, коли росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну. Чоловік не вагаючись пішов до військкомату, записався добровольцем та мужньо став на захист Батьківщини .
Разом з батьком пройшли в боях Київщиною, Харківщиною , Донеччиною. Спочатку стрільцем в Ірпені, в Харкові – на швидкій евакуйовував поранених з поля бою, на Донеччині служив головним водієм роти.
Життя Антона обірвалося 16 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання – переправи через річку Сіверський Донець ,поблизу м. Слов’янська Донецької області.
Залишилася мати, батько, що до цього часу воює,сестра,дружина та син.
Щоб зберегти пам’ять про сина для майбутніх поколінь та онука , мати загиблого воїна Тетяна надала для зберігання в наш музей особисті речі військового:каску, годинник, документи про нагороди. Саме ці речі і стали початком створення експозиції, що присвячена загиблим російсько-української війни.
