Вислів «козак – вільна людина» закарбувався у свідомості з юних років. Сьогодні в Україні намагаються відродити козацтво, ретельно вивчають життя козаків, їх звичаї, традиції, створюють сучасні козацькі загони. Справді, часи козацтва — частина героїчного минулого українського народу. Козацтво в Україні виникло більше 500 років тому, в час розпаду Київської Русі після монголо-татарської навали.   Ржищівщина теж має славне козацьке минуле.   Монголо – татари пішовши з наших земель, посадили баскаків ( збирачів податків) у Каневі та Кагарлику. Життя на Ржищівщині під час панування Золотої Орди не припинялося. Спустошений край повинен був платити данину. З кінця ХV ст. впала на Україну нова східна орда – татари. Вони спустошували Надніпрянщину, до якої входив і Ржищів понад 100 років, змагаючись за неї з Польщею. Так навесні 1482 р. і влітку 1486 р. кочівники Менглі – Гірея вщент пограбували Київське Подніпров’я, забираючи людей у неволю.

 «Треба – ж  то пам’ятати, що не було тоді на світі народу страшнішого для всіх, як турки: боялись їх, як останньої біди, в Польщі, на Угорщині, і Німеччині, вважали народом  найсильнішим, непереможним.               

                                                                                          Михайло Грушевський»  

І тоді на арену боротьби із грабіжниками виступає козацтво, взявши на себе одну із основних державних функцій – захист Батьківщини. Коли козаки вже становили реальну силу, то вони за порогами в пониззі Дніпра поставили свою державу – Січ «низову» або «запорізьку».

     Тут була їхня держава, яку не могли дістати ні поляки, ні турки, ні татари».

                                                                                                  Михайло Грушевський» 

 Перші козаки з’явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці XV-го ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі.

  Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили “уходи” (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у “волості” (державну територію Литви).

Грозилися турки, як король козаків не спинить, як будуть вони і далі на турецькі й татарські краї нападати, то турки підуть походом на Польщу й знищать її до останнього. Хоч поляки дуже боялися тих погроз, але король відписував турецьким послам, що козаки люди своєвольні, йому не підвладні, нехай турки висилають своє військо на козаків.

 Як пише М. Грушевський, що тоді король став пробувати зробити, як ще давно радив Остап Дашкевич (Оста́фій Дашке́вич інколи Остап,  Євстахій; 1455 — 1535 — руський шляхтич. Староста черкаський, канівський. Частиною істориків згадується як організатор козацьких загонів, засновник та перший кошовий отаман Війська Запорізького): взяти козаків на службу, дати їм плату, звільнити від податків. Зробити фактично наймане військо. Король брав на службу, вписувати в книгу, у реєстр, ці козаки звалися реєстрові.

Як твердить «Малий словник – довідник історії України», Канівський полк –адміністративно – територіальна і військова одиниця України в 17-18ст. утворений в 1625 році як полк реєстрових козаків.

Як виявляється є такий збірник «Реєстри всього Війська Запорозького після Зборівського договору»

автор: Бодянський Осип Максимович  «ПІСЛЯ ЗБОРІВСЬКОГО ДОГОВОРУ З КОРОЛЕМ ПОЛЬСЬКИМ ЯНОМ КАЗИМИРОМ СКЛАДЕНІ

1649 РОКУ, ЖОВТНЯ 16 ДНЯ, ВИДАНІ ЗА ОРИГІНАЛОМ О.М. БОДЯНСЬКИМ».

Спогади Бодянського Осипа Максимовича

        Повертаючись із п’ятирічної подорожі своєї по закордонним слов’янським землям, влітку 1842 року, я зупинився на місяць у Варшаві, скільки для знайомства з польськими письменниками, стільки й для огляду тамтешніх архівів, де познайомився з Андрієм  Яковичем  Стороженко, як виявилося, мій безпосередній земляк за походженням і володінням, малорос. У будинку його прийнятий був я надзвичайно привітно і одразу ж отримав запрошення відвідувати його, нічого не соромлячись, коли лише заманеться. В одне з таких відвідувань, розмовляючи про нашу батьківщину, дізнався я від нього, що він має тепер у своєму розпорядженні, справжні «Реєстри Війська Запорозького», складені за його гетьмана, Богдана Хмельницького, після знаменитої перемоги, здобутої ним під Зборовим  (у нинішній Галичині), в серпні 1649 року, в силу договору з польським королем Яном Казимиром, за яким належало мати гетьману 40 тисяч козаків, до реєстру внесених, не кажучи вже про охоче комонних, та інші права та переваги, південноросійському народу, що були визнані королем. На підтвердження своїх слів Андрій Якович тут же показав мені й самі реєстри. Це грубий листівник, корінець якого в долоню, переплетений у червонувату шкіру зі шкіряними застібками зверху і знизу, на звичайному для того часу папері, всього 190 аркушів, як почерк підпису генерального писаря Війська Запорізького, Івана Виговського, так і чорнило, вказують на те, що всі «Реєстри» писані рукою останнього, що підтверджує і скорочений підпис його в двох місцях «Реєстрів» (саме, під полком Білоцерківськім, стор. 147: «І.В. Писар, в.р.» і під Уманським, країн. 167: «І. Вигов. ІІ.»).

Отже існував реєстр козаків, і ось цей список Ржищівськоі (Іржищівської) сотні, на чолі з сотником Чугуй Лузан, приблизно нараховувала 222 козаки, яка належала до Канівського полку у 1649 – 1654р.р. знайшов  місцевий історик – краєзнавець Олег Предаченко у рукописних архівах Національної наукової бібліотеки Украіни ім. В.І. Вернадського.

Один з найстаріших, ще реєстрових козацьких полків Речі Посполитої, який мав охороняти переправи через Дніпро в районі Стайок, Трахтемирова, Іржищева та Канева. Полковий центр – місто Канів над Дніпром. Нині це районне місто Черкаської області.

     Від початку 1648 р. полк став складовою армії Б. Хмельницького, а після Зборівської угоди 8 серпня 1649 року і адміністративною одиницею Війська Запорозького. Межі полку були дотичні до кордонів Київського, Білоцерківського, Корсунського, Черкаського, Кропивнянського та Переяславського полків на лівому і правому березі Дніпра. А до 1648 р. – це була територія Київського воєводства, Переяславського, Черкаського та Канівського староств. За Зборівським реєстром Канівський полк мав 3167 козаків особового складу та 16 сотень – одну полкову, дев’ять іменних та по сотні у Межирічі, Трахтемирові, Ржищеві, Стайках, Михайлівці, Масловому Ставі [Маслівці].

В Ржищівському археолого – краєзнавчому музеї, серед експонатів краєзнавчої зали є список Ржищівської козацької сотні, та артефакти козацької доби.

Протягом 1649 -65 р.р. територія Канівського полку, в який входила Ржищівська сотня, була ареною жорстокої боротьби проти польсько- шляхетського війська.  Відомо, що Канівський полк брав участь у битві під Берестечком, де втратив до половини свого складу.

Реєстрові козаки, як твердять першоджерела, це фактично наймане військо, кожен воїн отримував кваліфіковану медичну допомогу в разі поранення, грошове забезпечення, звільнювався від податків, вони мали право на землеволодіння. Містечко Трахтомирів (нині – напівзруйноване село канівського району Черкаської області, 35 км. Від Ржищева) в середині 17 століття було передано у володіння всім реєстровим козакам Війська Запорізького, там розміщувався арсенал козацької зброї та шпиталь для тяжкопоранених козаків Ржищівської сотні.

Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році відбулася рада козацької старшини, саме в Ржищеві між Крутим Вивозом та Жидовою Долиною. На раді на гетьманування було висунуто генерального писаря Війська запорозького Івана Виговського. Кажуть дуже потужну підтримку на нараді у Крутому Вивозі Виговський мав від Канівського полковника та  Ржищівського сотника Чугуя, головними доказами яких були вигуки на кшталт: «та беремо свого, місцевого! Він же з-під Германівки, а там лайно не росте!» (До речі, досі у селі Германівка, що на Обухівщині, корінними вважаються прізвища Гетьман та Виговський). Після козацької  ради в Ржищеві, офіційне проголошення Виговського гетьманом відбулося у 1658 році в Чигирині. І якби здійснилася запропонована ним Брацлавська угода між Польщею, Україною, Литвою, Молдавією, то не мали б ми того жаху що зараз. «Чорна рада» 11 вересня 1659 року у його рідній Германівці скинула Івана Виговського з гетьманування…

Отже в нашому славному краї 370 років тому стояла Іржишчівська козацька Сотня, тому випливає «апріорі» – ми є нащадками Козаків!!! Цьому є підтверження, наші ржищівські хлопці одні із перших на Київщині самоорзанізувалися на захист рідної землі, після навали росіян 24 лютого 2022 року, утворивши Ржищівське ДФТГ, чим не козацька сотня?!

  Осмислення самих себе, своєї історії, свого коріння – це те, від чого починається самоусвідомлення особистості як українця, це самоусвідомлення нації, яка почала своє відродження після вікового сну. Так в чому ж полягає такий жвавий інтерес до козаків? Чому ж ми, українці, пишається ними на весь світ?

  Унікальність нашої історії і нашого народу полягає в тому, що у козацтві виявився творчий і волелюбний дух наших предків. Кожен в Україні чув про козаків. Козак в нашій уяві — це звитяжний воїн, що не розлучається з шаблею. Захисник Вітчизни, оборонець прав і віри, звичаїв та гідності кожного, хто живе під небом України. Про них написано багато наукових книжок, цікавих романів, знято фільмів. Про наш козацький рід і його ватажків говориться в урочистій пісні нашої держави — гімні України. А про малого хлопця і дорослого парубка, що вміє відстояти свою честь і захистити слабшого, старого, жінку, у нас кажуть: справжній козак. І у це слово вкладають розуміння найбільших чеснот нашого народу.

Використані матеріали з праць В. Умрихіна – історика та місцевого краєзнавця, О. Предаченка – історика, краєзнавця, М. Грушевського – історика, державного діяча.

Ольга ІВАНЧУК, старший науковий співробітник

      Щорічно 9 жовтня у світі відзначається Міжнародний день пошти. Поштова служба існувала з найдавніших часів. Це невід’ємна частина нашого життя. У століття високих технологій, незважаючи на те, що зараз можна без проблем спілкуватися з людьми на іншому кінці планети за допомогою мобільного зв’язку чи Інтернету, пошта намагається не втрачати своїх позицій. Створюються різноманітні  кур’єрські служби, експрес –доставки та інші послуги.

      Найбільшою і найпотужнішою з них є «Нова пошта» – українська міжнародна група компаній з логістики, лідер експрес – доставки за вантажообігом. Станом на серпень 2022 компанія має найбільшу в Україні мережу, яка налічує 8500 відділень та 13600 поштоматів. В умовах війни попит на вантажоперевезення та поштові послуги збільшився в рази.

    За даними Нової пошти за 6 місяців 2022 року компанія доставила 113 млн посилок та вантажів.

    «Нова пошта» є також лідером в Україні за швидкістю доставки — до 24 годин між великими містами та до 48 годин між районними центрами. Історія компанії  почалася в лютому 2001 року, коли університетські друзі В’ячеслав Климов і Володимир Поперешнюк вирішили заснувати спільну справу. Обом було по 25 років. З вибором ринкової ніші допоміг визначитися невеликий кондитерський бізнес Володимира. Він якраз шукав шляхи транспортування товару з Полтави по Україні. Так у молодих підприємців з’явилася ідея запропонувати українцям нову послугу – швидку і зручну доставку.

      Стартовий капітал компанії «Нова пошта»тоді становив 7000 доларів, а команда на початку включала в себе 7 осіб. В’ячеслав Климов і Володимир Поперешнюк стали основними співзасновниками бізнесу. Так почалася історія компанії, яка згодом сформувала в Україні ринок експрес – доставки.                     

       На початку 2000 – х в Україні такої послуги не було, його замінювали провідники поїздів і водії маршруток. Передача посилки без будь – яких гарантій через незнайомих людей передбачала багато ризиків. Тоді В’ячеслав і Володимир поставили мету – прищепити українцям культуру безпечних і легких відправок. Спочатку доводилося пояснювати потенційним клієнтам, що доставка з «Нової пошти»  – це зручний і потрібний сервіс. Згадуючи про цей етап сьогодні, творці компанії порівнюють його з прокладанням лижні на засипаній снігом дорозі. Перші три роки роботи компанії пройшли під знаком пошуку клієнтів і шляхів розвитку. Переломним моментом стало отримання співзасновниками компанії ступеня Executive МВА.

    На сьогодні для  українців «Нова пошта» перестала бути лише сервісом доставки. Зараз  у  відділеннях можна не тільки отримати чи відправити посилку або вантаж і замовити адресну доставку, а й здійснити електронний грошовий переказ через каси ForPost, замовити послугу фулфілмента («НП Логістик»). Для зручності клієнтів в компанії впроваджують сучасні IT рішення.

     Наше місто теж іде в ногу з часом. І ржищівчани вже змогли відчути зручності та переваги «Нової пошти». Адже  майже кожен із нас хоча б один раз скористався її послугами

    Ініціатором їі відкриття в Ржищеві був Охріменко Святослав Борисович. Пізніше за цю справу взялася родина  Лобуренків.

     Перше відділення «Нової пошти» у Ржищеві було відкрито 29 березня 2013 року. З часом  з’явилися  і в інших містах Київської області: Кагарлику, Миронівці, Богуславі, а в деяких селах – поштові лавки.

       Підбір кадрів здійснювався через міський центр зайнятості, далі проводилася співбесіда і стажування у відділенні.

Сьогодні  в першому і другому відділеннях  працюють: 6 операторів, 2 вантажники, 1водій. З них 2 керівники відділень. Це, здебільшого, молоді, компетентні люди, які швидко і якісно обслуговують клієнтів.

      Всі співробітники мають соціальний пакет.

      «Нова пошта» у нашому місті надає такі види послуг: відправка або отримання посилки на відділення або адресу, зняття готівки з карти, переказ готівки по Україні з тим самим відсотком, поповнення мобільного рахунку, сплата комунальних та інших рахунків, отримання міжнародних переказів (Western Union та Ria).

     В середньому обсяг вантажоперевезень за день складає приблизно 5 тонн.

Робота відділень «Нової пошти» не припинялась і  під час пандемії. Були створені системи захисту: поставлено прозорі бар’єри на стійках, постійно проводилась дезінфекція приміщень, дотримувався масковий режим.

     Від початку повномасштабного вторгнення робота пошти зупинилась на один тиждень, пізніше наздоганяли, тому що багато вантажів затримувалось на терміналах. Потім працювали ще 2 місяці у подвійному режимі. У цей же час поява в Ржищеві великої кількості вимушено переселених осіб, створення гуманітарних штабів та волонтерських центрів потребувала  все більшого  вантажообігу, то ж обидва поштові відділення працювали з максимальною ефективністю.

        Вітаємо усіх працівників, причетних до поштової справи з Міжнародним днем пошти. Побажаємо керівникам та працівникам  розвитку їх справи, здоров’я, наснаги, терпіння та вдячних клієнтів під мирним небом України.

Старші наукові співробітники  КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» Людмила БАБЕНКО та Юлія НАСТЕНКО.     

У цей Всесвітній день учителя вчителі всього світу закликають всі уряди:

• інвестувати у вчителів!
• залучати вчителів!
• довіряти вчителям!
• поважати вчителів!

Вчителі – це основа освіти!

Із серії «Ржищівські замальовки»

« … Та ти завжди молилося за нас, стареньке педучилище в каштанах!»

       Дуже часто туристи, приїжджаючи в Ржищів, просять показати старі будівлі та історичні пам’ятки. При тому, що історія наша багатюща і розповідати тут можна безкінечно, показати є мало що. Радянська стилізація стерла неповторність українсько – польсько – єврейського містечка. Але давнє приміщення гімназії по колишній вулиці Богуславській, нині Шевченка, збереглося і  усім відоме як Ржищівське педучилище, нині гуманітарний коледж.  Нехай пробачать мені усі поети, але найкраще про цей заклад сказав Олександр Гаращенко:

« Роки спливають і минає час…

Багато хто вже ходить в генералах,

Та ти завжди молилося за нас,

Стареньке педучилище в каштанах…»

    Мабуть, немає в Україні населених пунктів, в школах яких не працювали б наші випускники. При вступі у вузи  чи при прийомі на роботу завжди питали: Ржищівське педучилище? Звичайно, беремо! Бо славився цей заклад своїми кадрами, якістю підготовки і тією «закалкою», про яку не прочитаєш ні в якому підручнику – викладачами, які були зразком порядності, гідності, мудрості, еталоном стилю і одночасно турботливими батьками для студентів.

      Якщо «серцем» Ржищева вважався завод «Радіатор», то його «душею» було, звичайно ж, педучилище.

    Мені на долю випало велике щастя бути причетною до життя цього славетного закладу, при чому через наступність і спадковість чотирьох поколінь. Коли пишуть, що засноване педучилище у 1921 році, то це лише частина правди. Адже виникло воно не на голому місці, а на базі учительської монастирської школи, якій в буремні революційні роки  був присвоєний статус учительської семінарії. Саме цю школу у 1918 році закінчувала моя бабуся. Сюди, тільки уже в педучилище, в 1947 приїхала на роботу  моя мама, тут навчалася і усе життя пропрацювала я, ці ж стіни випустили в сподвижницьке учительське життя і мою дитину.

   Та сьогодні мова не про історію закладу, а про людей, які її творили.

  У дворі між двома корпусами, у вінку із старих яблунь, стояв убогий дерев’яний будиночок, на фарбованих східцях якого завжди спав собака чи кіт. За мого студентства це був старий Мухтар і кіт Сіма. Хлопці виробничого відділу шанобливо з ними здоровалися і, йдучи з буфету тьоті Зої,  виділяли  і їм по шматку сосиски в тісті. Мухтар відкривав одне око і зверхньо дивився на підлабузників. Бо це був директорський собака!

   Старий похилий будиночок колись був і бібліотекою, і їдальнею, а із 1968-го року в ньому поселилася сім’я нового директора. Коли почали будувати новий корпус, який зараз недобудований зіяє провалами вікон, то лише тоді старий будинок знесли,  разом з ним стираючи і пам’ять про людей, що в ньому жили.  Рівняючи територію, екскаваторщик ковшем вигорнув авіабомбу, яка так і не розірвалася у війну під самим порогом. Мабуть, навіть бомба розуміла, в яке історичне місце влучила! А директор отримав скромну квартиру в будинку коло міліції.

   Приїхавши у Ржищів із Лютіжа, Микола Гурійович Шаленко очолював  заклад 28 років!

У мене він викладав історію, а Надія Арсенівна, його дружина, географію і хімію. Я навіть уявити собі не можу, щоб Микола Гурійович коли – небудь підвищив голос. Завжди в костюмі, з великим синім зошитом або папкою під рукою. А Надія Арсенівна , особливо після уроку хімії, була обсипана крейдою. Завжди в трикотажному чи кримпленовому костюмі  – за модою 70-их –  вона обтрушувала руки і примовляла : «Крейда! Скрізь ця крейда!»  

Їх дочка Алла теж тут навчалася, і, як водиться, нас із нею вважали «золотою молоддю», поки після перших же буряків, на які ми їздили регулярно, не зрозуміли, що ми скоріше жертви педагогіки!  Чогось не вивчити, від чогось ухилитися чи десь прогуляти ми просто не мали права. Згадується цікавий епізод. Наша група навчалася в підвальному приміщенні. На фізкультуру, звісно, ходили через вікно. Один раз вилізли прямо на директора, на що він спокійно сказав: ось хто буде мити вікна в усьому корпусі. І мили!

      Пізніше, коли я повернулася в педучилище в статусі викладача, для мене театром перед мікрофоном були педради. Останньою в залу завжди заходила Надія Арсенівна (до речі, і підсумкове слово теж завжди було за нею – влучно, точно, образно!). А хвилин через п’ять тихо відчинялися двері, заходив Мухтар, сідав, де хотів і уважно слухав усю педраду.

   До речі, сімейних пар серед викладачів було багато. Подружжя Трубів  і Валюх – Галенко жили в центрі. Навесні, коли усі ми грузили болото в резинових чоботях, вони приходили на роботу уже в туфлях, що викликало нашу палку заздрість. Василь Микитович Труба – викладач фізкультури. Пройшовши у війну концтабори, залишався дуже доброю і тактовною людиною. Але, якщо не здаси взимку лижні нормативи, то будеш весною їздити по траві, а оцінку просто так не отримаєш!

    Родини Корчемних, Даниленків,  Дейнег,  Хайлів  варті того, щоб про них написати цілу книгу. Але спільною для усіх викладачів рисою  була висока інтелігентність і інтелектуальність. В часи мого студентства в навчальному плані не було предмету педагогічної майстерності. Та ми переймали її у наших викладачів. Лариса Іванівна Даниленко та Клавдія Леонтіївна Корчемна на уроках  мови «виписували» навіть тих студентів, які робили по 20 помилок у диктанті. Були такі і в моїй групі, та після “муштри диктантами”, в інститутах вибрали філфаки.

    Окрема розмова про уроки музики! Особливо талановиті потрапляли до Миколи Федоровича Дейнеги.  Стати учасником його знаменитої «Дніпряночки» було особливо почесно. Коли перед репетицією хору Микола Федорович грав нам польку – бабочку, то ми літали по залі, як справжні метелики, намагаючися потрапити в такт віртуозним переборам. Талант!

    Лариса Полікарпівна Гажала могла ледь не кожен літературний твір процитувати напам’ять. Але, звичайно, ідеалом в усьому для мене була моя мама. Ще з дитинства, дивлячись, як вона іде на роботу, милувалася її поставою і вмінням себе тримати. На її уроках в аудиторії часто лунав сміх. Так передати в образах літературних героїв могла лише вона! Колись я хворіла, і провідати мене прибігли дівчата з групи.

• Що на уроках?
• Насміялися! Читали про бабей!( такий був діалект у однієї із подруг)

Виявляється, учили Нечуя – Левицького.

   Іще важливий момент, про який іноді забувають сучасні вчителі. Це усвідомлення своєї високої місії, того, що ні на хвилину ти не можеш бути вільним від своєї професії, що кожен твій крок і слово закарбується в пам’яті твоїх учнів і по тобі вони звірятимуть поняття «честь» і «совість»!

  Хочу доземно вклонитися в переддень професійного свята своїм учителям : Корчемній Клавдії Леонтіївні, Даниленко Ларисі Іванівні, Дейнезі Антоніні Дмитрівні, Хайло Любові  Іванівні, Кліщар Раїсі Семенівні, Гуленко Валентині Родіонівні, Єгорченко Ніні Ничипорівні та тим, які в Царстві небесному сяють нам з височини зорями! Ви усе життя є моїм мірилом совісті і професіоналізму! Вітаю з Професійним святом моїх колег, наших випускників і сучасних студентів. Тримайте марку і високу планку випускника Ржищівського гуманітарного коледжу! У ваших руках майбутнє нашої держави!

старший науковий співробітник Світлана Чміленко

В КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» відзначили цю дату. Учасники ранкової зустрічі «Нам потрібен мир» дізнались про історію виникнення свята, легенду про головний символ та написали особливі побажання в цей день.

Також діти долучились до флешмобу «Голуб миру». Гості власноруч виготовили символ Міжнародного дня миру – голуба та поділились своїми враженнями з ранкової зустрічі.

Всеукраїнський молодіжний рух «Let’s do it Ukraine» – учасник загальносвітового руху «Let’s Do It World», який об’єднує понад 60 мільйонів активістів у 191 країні, які щорічно організовують прибирання усвоїй країні.

 Ми, українці, – незламні, продовжуємо боронити свою землю кожен на своєму фронті. Так, працівники музею, а за сумісництвом учасники волонтерського центру «Культурний фронт» долучились до руху “Let’s do it Ukraine”.

Варто зазначити, що роботи з упорядження території оглядового майданчика «Липки» систематично проводяться КП «Ржищівська СБ та РП». Проте має місце стихійне засмічення території.

 Так, музейники прибрали значну територію оглядового майданчика «Липки», однієї з найпопулярніших туристичних дестинацій. Також була прибрана територія біля могильних плит єврейського кладовища.

          Вересень 1943 року. Фронт наблизився до Дніпра. Головні події розгорнулися саме на Київському напрямку, де вели наступ війська Воронезького фронту.

         Форсувати річку необхідно було відразу в кількох місцях з метою дезорганізувати оборону ворога. Усього на правому березі було створено 23 плацдарми, головний з яких Букринський. Труднощі для наступаючих були в тому, що відтісняючи ворога з Лівобережжя (літо – початок осені), радянські війська не виходили з безперервних боїв, втрачаючи живу силу і техніку. Тили наступаючих військ відстали, залізничні шляхи були зруйновані ворогом, автотранспорту не вистачало. У багатьох частинах гостро відчувалася нестача боєприпасів, а іноді і продуктів харчування. Смертельно втомлені, фізично ослаблені, змучені хронічним безсонням, голодні, наші воїни підійшли до Дніпра на 7 днів раніше  намічених планів.

         Але попри всі колосальні труднощі, солдати і офіцери горіли бажанням перетнути Дніпро сходу, вступити на правий берег. Механізм наступу було розкручено. Сповнені бойовим духом і натхненні обіцянкою командування присвоїти звання Героя Радянського Союзу всім, хто першим форсує річку і закріпиться на правому березі, бійці жваво почали переправу.

         Перші нічні десанти пішли на правий берег з 21 на 22 вересня. Це були бійці передових загонів 40, 47 армій і 3 – ої гвардійської танкової армії, які раніше за всіх вийшли до Дніпра в районі Букрина.

Масове форсування Дніпра розпочалося 23 вересня о 9 годині ранку. У перші дні бійці переправлялися на підручних засобах: човнах, плотах, бочках, автомобільних камерах, воротах, дверях, плащ – наметах, набитих соломою, сухим очеретом. Очевидці згадують, що майже всі хати в с. Гусинці були розібрані на потреби армії. Шквал вогню обрушили фашисти на наступаючих. У небі безроздільно панувала німецька авіація. Яких великих зусиль треба було затратити при форсуванні такої водної перепони, як Дніпро! Підходи до річки, вихід на її південно – західний берег добре проглядався противником, що займав позиції на західному березі, висота якого подекуди понад 100 метрів над рівнем річки. Піднятися на крутий обривистий берег Дніпра було надзвичайно важко, зброю і боєприпаси доводилось нести на руках. І все це під шаленим вогнем противника.

                Із спогадів Віктора Астаф’єва, учасника форсування Дніпра.

         « 25 тисяч входять у воду, а виходять на тому березі 3 тисячі, максимум 5. Вода в Дніпрі текла темно – кривавого кольору і була солоною на смак. Кипів Дніпро і палала земля. В ямах стояла червона вода…».

         23.09.1943 року о 6 годині ранку група бійців на 5 човнах під командуванням капітана О.К.Болбаса форсувала річку в районі Монастирка біля Ржищева і закріпилася .

         Біля Балико – Щучинки першими подолали Дніпро 40 добровольців 200 –го стрілецького полку на чолі з командиром капітаном В.Г.Пестряковим.

         Також  на правий берег почали переправлятися бійці біля с. Ходорів та Букрин.

         Проти ржищівського і букринського плацдармів ворог зосередив кілька дивізій, у тому числі одну танкову.

         Щоб полегшити форсування Дніпра і вихід наших військ на оперативний простір, передбачалось висадити на правий берег від Ржищева до Черкас сильний повітряний десант – 3 повітряно – десантні бригади (10 тисяч), який ввійшов в історію під назвою Дніпровської повітряно – десантної операції. Для цього було виділено 180 літаків, 35 планерів. Дисантування проводилось в ніч на 24 вересня. Було здійснено 298 літако – вильотів. Одна бригада була десантована повністю, друга – частково. Було висаджено на парашутах 4575 чоловік, 660 упаковок з боєприпасами. Щільно діяли ворожі зенітки.

         Із спогадів Григорія Чухрая, кінорежисера, учасника десанту.

         «Майже весь штурмовий десант було знищено…Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. Досі мені довелося ковтнути немало військового лиха… Але такого – падати назустріч виблискуючим трасам куль, крізь полум’я палаючих у небі парашутів товаришів, – такого іще не пробував…».

         Через недостатню підготовку сталася  ціла серія фатальних помилок, що призвели до досить трагічних наслідків: десант розсіявся  по дуже великому району (30 х 90 км), через втрату орієнтування частина десантників потрапила в розташування своїх військ і були помилково розстріляні, як німецький десант, частина – у води Дніпра (t C +8,+10) і потонула, а решта опинилася над маршируючими ворожими дивізіями і теж була розстріляна ще в повітрі. Десантники не виконали поставленого завдання. Лише третина десантників вела бойові дії в тилу у ворога.

              Фото. Військові нагороди та значки загиблих  воїнів – десантників 3 – ї повітряно – десантної бригади (командир полковник П.А. Гончаров), яка десантувалась в районі Ржищева.

         У ніч з 25 на 26 вересня 1943 року 42 – а гв.стрілецька дивізія форсувала Дніпро теж на підручних засобах біля сіл Гребені  і Юшки. Перед дивізією командування армії поставило завдання – оволодіти селами і створити  плацдарм.

На 8 годину ранку 26 вересня 1943 року передові підрозділи подолали стрімкий берег, вийшли наверх, ведучи тяжкі кровопролитні бої з ворогом, який займав вигідні підготовлені позиції. До 10 години 127 – й СП увірвався у південно – східну частину с. Гребені. На північну частину села наступав батальйон 132 – го СП. Під кінець дня 28 вересня села Гребені і Юшки зусиллями обох дивізій були очищені від ворога.

30 вересня ворог сильним угрупуванням піхоти і танків з боку Ржищева атакував частини дивізії. Ця спроба фашистів була відбита збірною групою під командуванням начальника розвідки дивізії І. П. Зими.

«Через декілька днів боїв на плацдармі – згадує Іван Павлович,- противник підтягнув проти наших двох слабо укомплектованих дивізій свої чотири дивізії і декілька окремих полків. При підтримці танків, авіації і артилерії ворог намагався знищити наше угрупування на плацдармі. Особливо небезпека виникла на лівому фланзі в урочищі Янча, де боронився 835 – й СП 237 – ї стрілецької дивізії. Під обстрілами й бомбами  я із своєю бойовою групою розвідників досягли урочища. В лісі чувся сильний бій. Він наближався. Відходили окремі групи бійців 835 – го СП. Я вирішив організувати оборону виступом вліво, утворивши мішок, для чого поставив хімвзвод з кулеметом, декількома офіцерами й медсестрою наліво до протоки Дніпра, саперів – справа вгору по схилу висоти, ближче до дороги, 44 – у розвідроту – недалеко від себе. Бажано було підпустити ворога якнайближче…

Показався ворог, який рухався групами. Ми підпустили його метрів на 50, і за моєю командою дружно «заговорили» автомати розвідників, зліва запрацювали кулемет і рушниці хіміків, справа з гори у фланг фашистам вдарили сапери. Начальник інженерної служби повів їх вперед у рукопашний бій. Загриміло дружне «ура!». Піднялися в атаку розвідники і хіміки. Німці були приголомшені і заметушилися в мішку. Не чекаючи команди, не витримали й кинулись у бій бійці 835 – го СП.

В короткій жорстокій сутичці було розгромлено не менше батальйона ворога дивізії СС «Рейх». Ліс Янча очищено від противника. Але й ми понесли втрати…».

За цей подвиг майору І.П. Зимі було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він почесний громадянин села Гребені, що входить до складу Ржищівської ОТГ.

В запеклих боях на фронті від Ржищева  до Києва обидві воюючі сторони зазнали величезних втрат. 13 жовтня 1943 року бої продовжилися з новою силою та в ще більш складних умовах. Війська 40 – ої та 27 – ої армій не прорвали ворожу оборону, але ціною великих зусиль зуміли стягнути на себе значні сили ворога, що дало можливість успішному створенню північніше Лютіжського плацдарму, де вирішувалася доля столиці України Києва.

Напередодні вшанування подвигу героїв форсування Дніпра у вересні 1943 року і початку визволення Правобережної України і Києва наші доблесні воїни ЗСУ зробили подарунок, яким підняли дух кожному українцю. Вони своїм стрімким наступом з 8 вересня 2022 року почали деокупацію Харківщини. Смерть рашистським окупантам! Україна завжди перемагала і перемагатиме своїх ворогів.

Ольга ГУДЗІЙ, завідувач з основного виду діяльності

Ексклюзивно до Дня українського кіно, в рубриці “Ржищівські замальовки” історію, котра пов`язана з відкриттям першого сінематографу на Ржишівщині.

         В 1911 році в Ржищеві відбулася подія не лише місцевого масштабу, а й усієї округи. Був відкритий перший на Ржищівщині «сінематограф»! Шикарне приміщення з характерною архітектурою та візерунчатою цегельною кладкою стало окрасою центральної вулиці Широкої.

          Будувався перший кінотеатр на кошти єврейської громади Ржищева із так званого «коробкового збору» – податку на споживання ритуальної їжі – який використовувався на соціальні потреби (зокрема облаштування доріг, утримання сирітського притулку), та пожертв ржищівських міщан. Адже вулиця Широка (нині Соборна) була центром ржищівського єврейського містечка. На ній розташовувалися крамниці, майстерні, перукарні, ресторан, і, як центр культурного життя, – сінема! Пізніше у цьому ж приміщенні діяв і Ржищівський єврейський театр.

          На той час кіно набирало надзвичайної популярності  після створення у 1895 році братами Люм’єр пристрою для транслювання на екран рухомих зображень, названого «сінематограф». У 1896 році перші сеанси відбулися в Києві та Харкові. Потім почали з’являтися «ілюзіони» – приміщення із стаціонарними кіноустановками. Перший такий кінотеатр з’явився в 1908 році у Києві, а уже в 1911 – у Ржищеві!

       Внутрішнє оздоблення таких закладів було розкішне: ліпнина, колони, оксамитові штори, у фойє – «зельтерська» (лимонад) і шоколад, а на сцені, ліворуч від екрана, рояль! Адже кіно було «німим», і обов’язковим був музичний супровід у виконанні тапера. А ліворуч він знаходився, щоб бачити за інструментом екран.

          Не збереглося фото тодішнього багатого внутрішнього оздоблення першого ілюзіону в Ржищеві, але, без сумніву, він був саме таким. Сеанси того часу були збірними. Складалися з окремих сюжетів по 15 – 20 хвилин і включали в себе драматичні та комічні сценки та хроніки. Безсумнівно, ржищівчани, як і усі інші глядачі перших фільмів, кричали від жаху  і падали під сидіння, коли прямо на них з екрану їхав поїзд, чи строчив кулемет.

        Вартість квитків була різна. Орієнтуючись на київські афіші бачимо ціни від 30 копійок до 5 карбованців за кращі місця. Це було дорого, але в нашому ілюзіоні ціни були не нижчі, бо ржищівська публіка себе поважала.

         Кінематограф і надалі набував популярності, а Ржищівщина приваблювала до себе кінематографістів. У нас було знято більше 10 тільки художніх фільмів.

           Подією місцевого масштабу стали перші зйомки Юлією Солнцевою (дружиною Олександра Довженка) фільму «Повість полум’яних літ» у 1960 році. Натурні зйомки у Ржищівському костелі та на відкритих локаціях, присутність тут  відомих акторів приваблювали місцевих жителів. Багато із них були задіяні у масовках. Коли впізнавали себе на екрані під час першого показу картини, то гамір і захоплені вигуки перекривали звук фільму.

           Далі були зйомки фільмів «Тут нам жити» (1972), «РВР» (1977), «Женці» (1979), «Чекайте на зв’язкового» (1979), «Без року тиждень» (1982), «Фуджою» (1993), «Доярка з Хацапетівки» (2007), «Толока», «Той, хто пройшов крізь вогонь» (2011).

           Ржищівське культурне життя завжди крокувало в ногу з часом. Приміщення сінеми було облаштоване під будинок культури, а в Ржищеві в 60-их роках відкритий новий кінотеатр. Хто із наших жителів не пам’ятає шикарне фойє з репродукціями картин на всю стіну місцевого художника-аматора Миколи Задоєнка, а ще фотографії улюблених акторів, чудові саморобні афіші? А дитячі сеанси по 10 копійок у неділю? А походи в кіно усією родиною? А вечірні сеанси на 9-ту вечора і місця «на гальорці»? А незмінна білетерша тьотя Ася, що мужньо стримувала напір глядачів після третього дзвінка? На превеликий  жаль, обидва приміщення, які можна було б включити в культурну спадщину Ржищева і зберегти як архітектурні перлини певних історичних періодів, занехаяні і знаходяться в плачевному стані. А могли б, як і колись, служити центром культурного дозвілля ржищівчан. Адже кіно, як один із видів мистецтва, продовжує свою тріумфальну ходу.

               Становлення українського кіно завжди відбувалося не «завдяки», а «всупереч». Український дубляж відомих фільмів був штучним і неякісним, щоб націлено дискредитувати українську мову і зменшити конкуренцію з російськомовною продукцією.

              В 1996 році Президентом України Леонідом Кучмою був виданий Указ про відзначення Дня українського кіно у другу суботу вересня.

Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник

Певно, кожен ржищівчанин має теплі, веселі спогади пов’язані з Днем фізичної культури та спорту. Хто з нас не пам’ятає осінні спортивні пригоди на відомому Ржищівському лужку?! Люди, які пов`язали своє життя з педагогічним навчальним закладом, точно пригадають: дружні змагання, смачну юшку з кулешем, футбол, від якого вболівальники надривали горло. Лужок має хист об`єднувати всіх спортсменів: і малих, і великих на Великодні свята!

Ох, які футбольні баталії бували, коли ветерани футболу з молоддю об’єднувалися! На полі тільки й чути:

• Трухан, давай!
• Валерчик (Балковий), пасуй!
• – Антонович (М. Спичак), бий!
• Ілля (Векленко) нападає, ініціатива в молодих…

У нашого міста славне спортивне минуле, спортивні команди були гордістю навчальних закладів міста. Скільки ж  відомих ржищівчан зросло зі спортивної ниви! Це Михайло Лобуренко, Микола Спичак,  Анатолій Шевчук. Нашого земляка, Тимошенка Олексія Валерійовича, знає вся Україна. Олексій Валерійович –  декан факультету фізичного виховання спорту і здоров’я університету  ім. М. Драгоманова, доктор педагогічних наук, професор та головний редактор науково – методичного журналу «Фізичне виховання в школі».

 Хочеться не оминути жодного, хто приніс спортивну славу містечку. Однією з перших,  хто був удостоєний високого звання майстер спорту СРСР по велоспорту була Новохацька Світлана Василівна, від неї естафету прийняли: Шматко Юрій Федорович – працівник фізичної культури Ржищівського будівельного технікуму, був майстром спорту з вільної боротьби, заслужений тренер України, його команда вигравала чемпіонат України з вільної боротьби аж 2 рази! Федорченко Петро Іванович був викладачем з фізичного виховання, кандидатом в майстри спорту з легкої атлетики, заслуженим працівником освіти. А майстер спорту з вільної боротьби Лебідь Веніамін Федорович тренував жіночу команду з волейболу, які вийшли в фінал чемпіонату України серед технікумів. На жаль, ці люди вже нині покійні.

В Ржищеві завжди були і є спортсмени. От ветеран спорту Чех Іван Васильович, свого часу приймав участь в районних і обласних змаганнях з баскетболу і волейболу. Спичак Микола Антонових неодноразово приймав участь в змаганнях з волейболу, гандболу з легкої атлетики в чемпіонаті України змагався, у футбольній команді «Автомобіліст» грав на чемпіонаті України. Васільєв Микола Миколаєвич,  теж ветеран спорту, грав в обласних і всеукраїнських чемпіонатах з футболу. Прохоренко Микола Олександрович, ветеран спорту з футболу, баскетболу і волейболу. Марченко Борис Володимирович неодноразово був учасником районних і обласних змагань по тенісу. Отькаленко Микола Борисович учасник районних і обласних змагань чемпіонату України з волейболу, гандболу, кандидат в майстри спорту з гандболу. З 1987 – 1993 р.р. був директором юнацької спортивної школи ФСТ «Колос». (Діяло спортивне товариство «Колос», на основі котрого було створено ФОК у грудні 1995 року.)

Радісно усвідомлювати, що в місті продовжується розвиток фізкультури і спорту, на базі ФОКУ працює ДЮСШ. Директор школи – Коношенко Олександр Єгорович, майстер спорту з вільної боротьби, з 1988 року безперервно працює в юнацькій спортивній школі, на посаді директора з 2005року. (Рішенням сесії № 451-23-07 від 23 вересня 2016 року «Про передачу Фізкультурно – оздоровчого комплексу з балансу виконавчого комітету Ржищівської міської ради Київської області на баланс відділу освіти виконавчого комітету Ржищівської міської ради Київської області» і приміщення і стадіон передано дитячо – юнацькій спортивній школі, робота якої регламентована Статутом і проводиться згідно із законами України.  Олександр Єгорович успішно витренував не одну команду ржищівських футболістів. Ось завітавши до нашого музею, він поділився спогадами, згадавши команду «Кератерм» 2005 – 2006р.н., які в 2017 – 2018 роках стали переможцями східної зони серед 12 команд, а 4 місце за Супер кубок в Київській області, в чемпіонаті приймали участь 36 команд. Наші футболісти, на чолі з тренером Коношенко Олександром Єгоровичем достойно представили Ржищів. Пам’ятаємо цих хлопців: Петровські Євген та Олександр,  Бартко Антон,  Попченко Тарас, Расюк Антон, Овсієнко Антон, Вдовенко Андрій, Степанський Максим, Старкін Сергій, Шпак Андрій, Омельченко Іван.

Згідно зі Статутом – Ржищівська дитячо – юнацька спортивна школа Ржищівської міської ради (ДЮСШ) є позашкільним навчальним закладом спортивного профілю – закладом фізичної культури і спорту. Кожен охочий може знайти собі спортивне заняття за вподобаннями, адже в школі представлені такі секції: це бокс, де тренером є майстер спорту по боксу Ляшенко Павло В’ячеславович. Секція вільної боротьби очолена Хозлу Михайлом Івановичем, майстром спорту по вільній боротьбі, який витренував чемпіона України по сумо Прядку Артема, котрий був срібним призером чемпіонату області з вільної боротьби, а також приймав участь у змаганнях в Європі. Для тренера такі чемпіони залишають щемний слід в душі. Баскетболістів тренує Животенко Владислав Вікторович, його вихованці приймають участь в районних і обласних турнірах.

Полюбляють ржищівські дітлахи й футбол! Футбольну команду ДЮСШ «Піраміда» 2010 – 2013р.н. тренує Коношенко Олександр Олександрович майстер спорту з Міжнародного класу з пауерліфтингу, до речі, ще один вихованець спортивної школи Савченко Олександр є майстром спорту Міжнародного класу по пауерліфтингу.  Команда тренера Коношенка О. О. в 2022 році вийшла у фінал з чемпіонату Київської області з футзалу.

А футболісти 2008 – 2009 р.н. ДЮСШ «Піраміда» (тренер  Пухтій Віталій Анатолійович), є учасниками чемпіонату Київської області з футболу і футзалу. «Піраміда» приймала участь в чемпіонатах області, турнірах і Всеукраїнських змаганнях. Секцію легкої атлетики очолює Навлока Ніна Олександрівна – тренер Ржищівської ДЮСШ з 1998року, в грудні 2021 року посіла перше місце в кубку України серед ветеранів з бігу на 1500м та друге місце в кубку України з бігу на 400м. Ця спортивна, тендітна жінка готує справжніх чемпіонів!

Для нас, українців, важлива перемога над російським агресором, який прийшов на нашу землю. Одні українці її виборюють на полях боїв, а інші на спортивних змаганнях. Так замайорів український прапор 11 червня в Італії, де проходили Міжнародні змагання з легкої атлетики “XXXI Meeting Citta`di Conegliano”, тримала стяг наша Тетяна Чорновол. Змагаючись, виконала відбірковий норматив на чемпіонат світу з легкої атлетики серед юніорів з бігу на 1500 м, Тетяна  посіла ІІ місце з результатом 4:22.29 хв та виборола ліцензію на Чемпіонат Світу серед юніорів в м. Калі, Колумбія. 1 – 4 серпня 2022 року в м. Калі в Колумбії в складі збірної команди України Таня взяла участь в Чемпіонаті світу з легкої атлетики серед юніорів.

Запалюються новітні зірки спорту, вихідці з Ржищева. Тетяна Чорновол (2003 р.н.) вихованка Ржищівської ДЮСШ, тренер – Навлока Ніна, яка вклала в дівчинку жагу до перемоги. Таня є неодноразовим чемпіоном та призером обласних, всеукраїнських та міжнародних змагань з легкої атлетики. Продовжила спортсменка навчання в Броварському вищому училищі фізичної культури, зараз навчається КНТЕУ.

Тож всіх причетних вітаємо з Днем фізичної культури і спорту. Це державне свято в Україні, яке відзначається щорічно у другу суботу  вересня. Цього дня вітають спортсменів, тренерів, фізкультурників. Відзначають їх внесок у популяризацію здорового способу життя та формування позитивного іміджу на міжнародному рівні.

День фізичної культури і спорту України  на державному рівні святкують з 1994 року. Свято було встановлено «… на підтримку ініціативи  фізкультурних та спортивних організацій та об’єднань громадян…» згідно з Указом Президента України «Про день фізкультури і спорту» від 29 червня 1994 року  N 340/94.

З Днем фізкультурника, громадяни! Нехай усі, від мала до велика, сьогодні висловлять свою повагу і пошану професійним спортсменам, тренерам та викладачам  ранковою зарядкою, пробіжкою по шкільному стадіону або стрибками зі скакалкою на дитячому майданчику! Не забувайте, що щаслива нація – це здорова нація!

Ольга ІВАНЧУК, старший науковий співробітник