Наші вітання всім, хто пов` язав своє життя із мистецтвом у ролі художника! До відзначення Дня художника в Україні КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей” презентує екскурс “Художники мого краю”
Дуплій Сергій Олександрович
Дуплій Сергій Олександрович (07.08.1958) – художник-колорист, заслужений художник України, член Національної спілки художників України, відмінник народної освіти України.
Народився в с. Сидорівці Корсунь-Шевченківського (нині – Звенигородського) району. Малювати любив з раннього дитинства. Перші малюнки здібного школяра потрапили на міжнародні дитячі виставки, однак тоді його талант ніхто не підтримав.
У 1980 р. закінчив Київський державний інститут фізичної культури і спорту. Працював тренером Корсунь-Шевченківської дитячо-юнацької спортивної школи (1980–1987), а також учителем основ образотворчого мистецтва Корсунь-Шевченківської дитячої школи мистецтв ім. К.Г.Стеценка (нині – Корсунь-Шевченківська дитяча школа мистецтв ім. К.Г.Стеценка).
Значний вплив на формування Сергія, як художника й особистість, мав черкаський художник Євген Найден. Коли Сергій за годину майстерно виконав олівцем портрет свого товариша, то Є.Найден не міг повірити, що юнак не має спеціальної освіти. Він порадив йому все залишити й присвятити себе лише образотворчому мистецтву.
Становлення Сергія як художника проходило під впливом імпресіоністів, роботи яких його переконали, що кращою школою для художника є робота на пленері.
У 1985 р. він уперше взяв участь в обласній художній виставці в м. Черкасах, на якій експонувались шість його етюдів. А через два роки три етюди «Листопад», «Лютневе марево», «Біля головної станції» були представлені на республіканській художній виставці в м. Києві. Того ж року відбулася перша персональна художня виставка молодого митця в художній галереї Музею історії Корсунь-Шевченківської битви, де художник представив 60 картин і етюдів. Відвідувачі виставки відзначили самобутній талант молодого митця.
У 1987 р. переїхав до м. Ржищева Київської області, де з часом повністю зосередився на творчій роботі.
Раннім роботам Сергія Дуплія, зокрема, «Морозне сонце» (1980), «Янталка. Зима» (1984), «Янталка. Туманний ранок» (1986), «Над Россю. Етюд» (1986), «У парку квітневе сонце» (1986), притаманне поетичне бачення світу. Його роботи наповнені смутком і радістю, пробудженням, тривогою і спокоєм, нерозгаданою таємницю. Вибираючи темний колорит, сполучення тягучих в’язких барв, відкинувши найменшу думку про теплий промінь чи окраєць світла, художник розчинив колір у повітрі, лишивши об’єкти матеріальності.
По-особливому сприймаються його твори «Піони», «Хата баби Химки», «Дніпро в місті Ржищеві», де яскравою, соковитою олійною фарбою невимушена, віртуозна манера виконання створює кольорову непрочитаність. Усі полотна залиті великими різнокольоровими мазками, посилюючи веселий настрій в роботах.
Понад 10 років художник не брав участі у виставках. Це були роки наполегливої праці й творчого пошуку. Художник набуває власної манери письма, виробляє свій особистий почерк. Він полюбляє широкі пастозні мазки; вільні, експресивні, сміливо прокладені прямокутники поверх ґрунтованого тла.
Після тривалої перерви у виставковій діяльності в лютому 2004 р. у Музеї культурної спадщини в м. Києві відбулася персональна ювілейна виставка, присвячена 25-річчю творчої діяльності Сергія Дуплія. На ній експонувалося 68 полотен художника. Під час відкриття виставки відомий мистецтвознавець Володимир Підгора зазначив: «Нарешті, ми дочекались незаангажованого, незвичайно сильного, могутньо-імпульсивного художника, який мислить за допомогою кольору. Досягнувши гармонії неповторного колориту та глибокої фактури, художник відзначає, що сама фактура ніколи не була самоціллю, а лише способом передачі відчуттів». Виставка тривала понад місяць, її відвідали тисячі киян, гостей міста, серед них – відомі колекціонери й мистецтвознавці. Безліч захоплених відгуків залишили відвідувачі виставки про картини, які вражають буйністю кольорів, своєю експресивною динамікою, і нестримним потоком позитивної енергії.
Людмила Ганушевич
Наприкінці ХХ століття народилася Людмила Ганушевич, а саме 17 січня 1974 року у мальовничому місті Ржищеві – перлині Середнього Подніпров’я. Батьки Захарченко Віталій Володимирович – радіотехнік та мама Захарченко Лідія Іпатіївна вчитель. З малку маленька Людмила росла у любові сімейному затишку, достатку рідних. Дитячі та юні роки життя не були пов’язані з мистецтвом. З малку маленька корінна ржищівчанка була відмінницею та зразковою ученицею. Закінчила Ржищівську середню школу №1 ім. Олега Кошового. Захарченко Андрій Віталійович – рідний брат мисткині захоплюється картинами сестри та радіє за неї. По життєвій дорозі йшла впевнено, досягаючи поставлених цілей, крокуючи в ногу з часом. З 1991-го по 1996 роки навчалася у Полтавському кооперативному інституті. Спеціальність інженер технолог. Людмила Ганушевич належить до тих митців, яких називають самородками. Мистецтво захопило її несподіванно і тепер займає значну частину життя. Творчий процес сприймається піднесено і сьогодні художниця невтомно опановує майстерність, навчається. Головні мотиви в її творчості – квіти, природа рідного Ржищева та Дніпра, який в наших краях напрочуд широкий і мальовничий. [ 1, c.12]
Найперша виставка живопису мисткині «Колір Життя» проходила у нашому археолого-краєзнавчому музеї з 3 травня по 3 червня 2018 року.
У Ржищівському археолого-краєзнавчому музеї експонувалися роботи мисткині на ІІІ Всеукраїнському живописному пленері «Ржищів. Дніпро. Ніч» (2 липня – 2 серпня 2018 року)
Багатим на події став для Людмили 2018 рік. Це персональні виставки в Українському фонді культури імені Бориса Олійника, Миколаївському обласному художньому музеї імені В.В. Верещагіна, галереї «Елизаветград» у Кропивницькому, участь у кількох всеукраїнських виставках, а також Міжнародній виставі «До Грузії з любов’ю» у Музеї Івана Кавалерідзе. Одна з робіт художниці брала участь у благодійному аукціоні на врученні Національної премії «Найкраща жінка в професії». Отримані від продажу кошти пішли на допомогу знедоленим дітям. Це моя перша персональна виставка у музеї майстерні Івана Кавалерідзе –зазначила Людмила Ганушевич. – Провести її запропонувала мистецтвознавець Наталія Сухоліт, яка вже допомагала у реалізації деяких моїх проектів. 2018-2019 років –художня студія НСХУ. Художниця живописом захоплювалася завжди, але особливо в останні роки, і тепер без нього не уявляє свого життя. Вона вся в творчості.
З 2020 року- член Національної спілки художників України. Член Rotary-club «Kyiv-Capital»;приватний підприємець з 1999року; член правління ГО «Об’єднання підприємців і промисловості м.Ржищева»; член ГО «Українсько–польське товариство м. Ржищева»; засновник міського конкурсу дитячого малюнку «Мальовничі куточки Ржищівської громади. У 2021 році стала членом Національної спілки художників.
Нагороди: Національна премія «Найкраща українка в професії».
Творчий шлях Людмили Ганушевич – це історія, до якої хочеться постійно звертатися, яка доводить, що не існує обмежень для людини, коли вона хоче досягти результату – знайти себе, проявити закладені від народження здібності.
Сьогодні художниця живе і працює у рідному Ржищеві- легендарному містечку, яке розташувалося між Києвом і Каневом і відоме з прадавніх часів. Могутній Дніпро, височезні схили, незбагненні космічні краєвиди на затоплену церкву у Гусинцях – всі ці фактори поступово і впевнено формували у Людмили ті естетичні ідеали, які виплеснулися на полотні різноманіттям кольору. Людмила почала малювати у зрілому віці, маючи певний бізнесовий досвід, інженерну освіту та активну громадську позицію по відношенню до всього, що відбувалося у рідному місті. Художниця не приховує, що народилася на одній з легендарною Ліною Костенко, вулиці. Будинок батьків, де провела дитинство мисткиня, знаходиться майже по сусідству із будинком, де народилася видатна поетеса – лауреат Шевченківської премії. Факт цікавий, але всіх цих моментів було замало. Людмила мала неспокій, який підштовхував її ходити тим шляхом, яким раніше вона не ходила. І цей шлях називався живописом. Образотворче мистецтво жило в свідомості художниці завжди, як неодмінна складова натури і особливо давалося навзнаки, коли Людмила потрапляла до музею чи галереї. Десь глибоко всередині існувало тверде переконання «і я так можу». Але взятися за пензлі тривалий час не виходило – справи, турботи і страх. Малювання сприймалося доленосною подією, до якої слід було ретельно готуватися. Художниця принципово відчувала, що арт-крок принципово змінить її життя, ставлення до самої себе і світу. Вихід із зони комфорту і перехід у площину творчих пошуків був складним. Людмила вирішила спробувати і, купила фарби, папір і мольберт та почала малювати. Колір головна складова її творчості. Енергійна, часто відкрита палітра – камертон авторки. Рельєфна фактурність декоративних площин виникає як наслідок експресивної натури мисткині, яка перетворює її на полотнах у нову реальність – яка поза часом і простором. Живописи Людмили Ганушевич переважно натюрморти, претендують на монументальність, незважаючи на те, що є станковими. Вони не вкладаються у звичайне розуміння натюрморту. Епічні, енергійні зображення – це стани художниці, яка видозмінюючи той чи інший предмет ( квітку, вазу, глечик) відшліфовує свої власні випромінювання. Не мрійливі і не спокійні – квіти Людмили Ганушевич вольові, шабутні, розкидані вітром. Бентежні вони так само, як і авторка, яка прагне вирватися за межі буденності, часто намагаються вийти за межі простору полотна. Людмила зізнається, що коли малює зникає для світу, забуваючи про реальність та умовності навколо. Глибоко занурюється у світ власних творів і повністю зливається із фарбою у експресивній нестримній жазі.
Жанр натюрморту виник у творчій біографії не тільки і не стільки через любов до природи, а здебільшого, тому, що є найшвидшим шляхом, який завжди «під руками» та дозволяє без зайвого клопоту оволодіти натурою і розпочати живописну роботу.
І буде соромно схибити, намалювати щось не гідне їхньої величі», – розповідає Людмила: – «Я дуже люблю ці чарівні рослини. Коли починаю їх малювати, то забуваю про все, тоді для мене не існує нічого окрім творчості. Є роботи, які створюю буквально на одному подиху за кілька годин. Для інших потрібно досить багато часу так над картиною «Танець білих чашок» працювала майже рік.»
Пейзаж – ще одна тема художниці, із якою пов’язані численні подорожі та мандрівки, які дозволяють створювати пленерні картини. Краєвиди Дніпра та рідного Ржищева, архітектурні пам’ятки Києва та балтійські яхти литовської Ніди – Людмилу захоплює все, що побачить око і відчує тонка мрійлива натура. А стан, в якому перебуває художниця, схожий на стан першовідкривача, якого підкорює і вражає все, що зустрічається на нових теренах і просторах.
Перші живописні «проби пери» були вдалими і отримали схвальні відгуки педагогів, художників і звичайних глядачів. Підкорювало перш за все її дивовижне вроджене відчуття кольору, своєрідна пластика якого в роботах Людмили набирає нового звучання та ваги. Колір головний, саме він керує рукою та пензлем мисткині, володіє її серцем і думками. Часто, захопившись етюдом, Людмила навіть не помічає, як відкидає пензлі і продовжує малювати пальцями, що дозволяє працювати швидше, розкутіше і краще відчувати структуру фарби.
Ржищівчани та рідні мисткині захоплені наполеливістю та ентузіазмом художниці. Людмила з дитинства виділялася вольовим характером. Рідні та друзі радіють успіхам художниці. У Ржищівському археолого-краєзнавчому музеї була відкрита перша персональна виставка Людмили Ганушевич звідки вона пішла у світ мистецтва.
Процес самовдосконалення і навчання був підсилений уроками, які їй пощастило отримати у Ржищеві від заслуженого художника України Сергія Дуплія. Довгі розмови про мистецтво, практичні заняття – всі ці моменти Людмила Ганушевич вважає безцінними у контексті «педагог учень» і завжди із внутрішньою подякою згадує про першого вчителя. Сьогодні Людмила Ганушевич виставляється на всеукраїнських спілчанських виставках, в музеях, центрах, галереях. Людмилу із задоволенням запрошують до участі у пленерах та виставках, українські, литовські та турецькі куратори. Емоційний, колоритний живопис та відверта натура художниці сприяють активному просуванню у арт – просторі. Людмила вважає, що попереду багато перемог, злетів та падінь, звершень, несподіваних зустрічей та вражень, які дарують сенс та зміст життя. Людмила Ганушевич сміливо увійшла в мистецьке коло України, як молода художниця та впевнено і яскраво заявила про себе своїм стилем та кольоровою гамою. В живописі вона як і в житті, небайдужа і неспокійна, працьовита в своїх творчих пошуках. Радує її активна участь у Всеукраїнських виставках, де від року в рік видно, як зростає майстерність молодої мисткині. Впевнений, що вона має велике і щасливе творче майбутнє, і найкращі її твори попереду. Так каже про мисткиню Віктор Ковтун Народний художник України лауреат національної премії України імені Тараса Шевченка, академік професор, почесний громадянин міста Харків.
Гулов Олександр Васильович (1937 – 1993 )
О.В.Гулов – художник-аматор. Народився 18 лютого 1937 року в селі поблизу Харкова в учительській сім`і. Батьки зародили в душі сина любов до рідного краю, української мови, літератури, до поетичного слова. Олександр у дитинстві будував моделі літаків, а пізніше – кораблів, любив малювати та писати вірші. Після школи здобув технічну освіту в Куп`янському автодорожньому технікумі. Був направлений на роботу в Запоріжжя. Рік працював механіком в автопарку. Потім пішов на службу в армію, де був художником-оформлювачем. Проходив службу в Новосибірську, там і одружився. Його дружина Любов Федосіївна підтримувала бажання чоловіка малювати, у всьому допомагала йому.
Свою першу картину «Тріолька» Олександр написав олійними фарбами у 1963 році.
З 1979 року подружжя проживало в м. Коломиї Івано-Франківської області. У Ржищів приїхали у 1988 році, тут Олександр Васильович влаштувався працювати художником -оформлювачем у будівельний технікум.
Здавалося, що його руки ніколи не знали втоми. Маючи вроджений естетичний смак, він з року в рік оформлював навчальні кабінети, бібліотеку, коридори та фойє навчального закладу, садочок-школу «Дніпряночка», міську аптеку, кафетерій. А ще чудово оформив учительську. Гулов є автором монументу «Алея героїв Дніпра».
Митець самотужки опанував найпотаємніше в колориті, у композиції. Мав свій погляд і підхід до справи, до творчості. Це підтверджують його картини, написані олійними фарбами, аквареллю, олівцем. Художник свої емоційні переживання переносив на полотно, на папір. Царина живопису, графіка були для нього країною вічного відкриття, пізнання, осмислення.
Доля щедро нагородила майстра талантом художника. Самотужки опрацював різні техніки живопису. Він серйозно займався емаллю, різьбою по дереву.
Дуже любив природу і відображав її красу на своїх полотнах. Вміло малював портрети. Трапляються у його художній спадщині твори з фантастичними сюжетами. Олександр Васильович тонко розумівся на поезії, цитував багатьох класиків, у молоді року писав оригінальні віршовані листи, а музика, здебільшого романси, були складовою його духовних уподобань.
Б.С. Дегтярьов згадує: «Саша всюди був незамінним і незмінним помічником, порадником дружині, друзям. Він мав легку вдачу, талант творчої людини, що йшла в ногу з часом. Порядна це була людина. Завжди спокійний, толерантний, уважний і чуйний до інших, надійний, доброзичливий.
У приміщенні будівельного технікуму в картинній галереї була організована виставка робіт О.Гулова, В.Піскова і моїх…Багато років нас поєднувала щира дружба та мистецькі турботи».
Олександр Васильович був повний нових творчих планів. Лихо підкралося зненацька…Його не стало у 1993 році. Друзі згадують митця як людину, яка жила творчістю, порядну і безмежно добру, готову завжди прийти на допомогу. Його життєвим кредо були слова: «Будь уважним до чужої думки, навіть якщо вона хибна. Будь тактовним, особливо з жінками».
З його творчістю ржищівчани мали змогу ознайомитися у місцевому музеї образотворчого мистецтва ім. Івана-Валентина Задорожного на виставці «Залишити слід на Ржищівській землі» з нагоди 80-ти річчя з дня народження художника.
Задорожний Іван-Валентин Федорович (1921 – 1988)
З давніх часів ніч на 7 липня у народі вважалася найбільш чарівною, бо, за народними віруваннями, у таку ніч відбувалася боротьба злих та добрих сил, і добро мусило отримати перемогу. Саме такої ночі з 6 на 7 липня 1921 року в робітничій сім`ї в одному із маленьких будиночків Ржищева, які тісно попритулялися один до одного, народився наш земляк – Іван-Валентин Задорожний. Рано від хвороби та нестатків померла його мати, за нею, згорьований, ліг у могилу й батько. Це був страшний 1933 рік голодомору, у який Іван став круглим сиротою. Виснаженого хлопця, з пухлими від голоду ногами, чужі люди привозять до Києва і залишають просто на вулиці. Як і сотні інших безпритульних, він потрапляє до дитячого будинку. Згодом Івана всиновили чужі люди, які стали його прийомними батьками, дали нове ім`я–Валентин.
Та життя підлітка у цій сім`ї не склалося, і він іде від своїх благодійників знову на вулицю. Живе випадковими заробітками, часто перебивається з хліба на воду, але скрізь і завжди малює. Найбільше його душа прагла навчатися малювати, щоб бути не просто вправним самоуком, а стати досвідченим художником. Нарешті доля всміхнулася талановитому хлопцеві: протягом 1937-1939 років він навчається в Республіканській художній школі ім. Т.Г. Шевченка.
Пішов служити у військо, тут його застала війна. На фронті був бойовим розвідником, отримав два тяжкі поранення – у боях за Ростов і за Новоросійськ. Всього траплялося за ці роки війни–і радощів, і болю мав багато. Зазнав Іван-Валентин і неправого суду: у 1943 році за брехливим звинуваченням з нього, бойового розвідника, зірвали погони і запровадили на Північ, у табори ГУЛАГу. За що? Всі українці були того часу під підозрою Та все ж пощастило, бо трапився людяний слідчий. Розібралися, повернули назад, на фронт.
Після війни Іван-Валентин поступив до Київського художнього інституту, а після закінчення його з 1952 року три роки навчався в аспірантурі. З того часу художник завжди був у вирі мистецького життя, учасником майже всіх відомих художніх виставок. У 1960 році Івану-Валентину Задорожному було присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР.
У монументальному мистецтві став працювати з 1965 року. Своїм неповторним світобаченням і світовідтворенням він одразу став у ряд провідних монументалістів України. У 60-70-их роках партійні ідеологи тероризували художника за те, що він зображував на полотнах видатних українських діячів, історичну славу України: П.Могилу, М.Чурай, Роксолану–за те, що малював селянські обличчя, спрацьовані, вузлуваті – через те неестетичні – селянські руки. За умов морального терору, заборон митець працює і творить, незважаючи ні на що.
У скульптурно-декоративному мистецтві Задорожний витворив чимало образів давньоруських богів–Ярила, Стрибога, Берегині, Купайла, Сварога, Даждьбога, Світовида, Морани, Хорса…
За декілька років творчості йому вдалося виконати близько трьох десятків творів монументального мистецтва – вітражів, рельєфів, розписів, мозаїк. Задорожний – автор скульптур, плакатів, різьблених творів, гобеленів. Його роботи відомі у різних містах України. Різьблений барельєф «Криниця Коцюбинського» знаходиться у Чернігові. Вітраж «Т.Г.Шевченко і народ» (у співавторстві з Ф.Глущуком і В.Перевальським) виконаний для Киівського університету. Мозаїка «Моя Батьківщина» (1970), вітраж «Наша пісня–наша слава», рельєф «Весільне свято» знаходяться у Кременчуці (1971-1972). Вітраж «Намисто», мозаїка «Ніжність», розписи «Криничка», «Калинова сопілка», стели «Паросток», «Квіти пам`яті», «Ластівчине гніздо», «Зимова казка» – у селі Калита на Київщині (1972-1973). Вітраж «Космос», розпис «Народження технічної думки», металопластика «Робітничий хорал» – у Павлограді (1974-1975).
Але кардинальною віхою в його творчому житті стало полотно «Мої земляки». Праобразами для цього колективного портрета стали земляки Задорожного з маленького містечка. Протестуючи проти нереальної манери соцреалізму, проти бездумного оспівування «щасливої праці на благо нашої радянської Батьківщини», він зобразив людей праці з почорнілими, порепаними руками, у стоптаних кирзяках. інваліда на милицях. Дехто від втоми сидить, а дехто ледь стоїть. І у всіх найбільше вражає не статура чи постава, а опущені плечі, байдужі до життя очі – ознака песимізму, страшної втоми. Більшість своїх робіт, виконаних у манері соцреалізпму, художник знищив, щоб більше не повертатися до цієї манери.
Цікавим є історико-портретний цикл останніх років життя художника. У новому малювальному стилі подані своєрідні образи: «Аттіла», «Аліпій», «Ярослав Мудрий», «Максим Березовський», «Чучинська Оранта», «Левко Симиренко», «Юрій Кондратюк (Шагрей)», «Портрет матері», «Вселенська вечеря», «На вічній дорозі розп`яті ми…»
За серію робіт 1964-88 років І-В Задорожний був удостоєний звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка. У 1980-81 роках викладав у Київському художньому інституті. Твори митця виставляються в Берліні (Німеччина), Варшаві (Польща), в Югославії. Митець ніколи не цурався свого подвійного імені, яке став носити після того, як детально дізнався, хто він, звідки, коли уже по війні знайшов могилу своєї матері, з'ясував, що при народженні був названий Іваном, а вже потім наречений Валентином.
Помер художник 21 жовтня 1988 року у Києві. Похований, за його заповітом, у Ржищеві, біля могили своєї матері Ніни Тертичної на Дудківському кладовищі.
У Ржищеві діє музей Івана-Валентина Задорожного з постійно діючою виставкою його картин.
Сидорук Володимир Федорович (1925 – 1991)
В.Ф.Сидорук – один із найяскравіших митців українського живопису другої половини XX ст. Його картини досягли рівня європейського мистецтва. Він «справжній велетень образотворчості» (В. Підгора, історик мистецтвознавства). Талант художника розкривається в усіх жанрах образотворчого мистецтва,грає барвами веселок на полотнах, яких він намалював кілька тисяч. Творчість Сидорука припадає на 1939 – 1997 роки, охоплює більш як півстолітній період (58 років) . Палка мрія стати справжнім художником зародилася у Володі ще в дитячі роки.
Народився він 3 січня 1925 року у Ржищеві в селянській родині. Дорога до опанування секретами малярства була нелегкою. Батьки Володі вважали його наміри стати художником «дурницею»,бажали, щоб син оволодів краще якимось корисним для життя ремеслом. Відомо,що у свої 13 років хлопець зробив розпис на пілонах (чотиригранних колонах) у Ржищівській церкві – зобразив святих Володимира та Ольгу.
Закінчивши школу, 14-річний хлопець подався у Київ, не попередивши батьків. Там родичі допомогли йому поступити до Республіканської художньої школи ім.Т.Г.Шевченка. Почалося цікаве і насичене життя. Його вчителями були талановиті художники – педагоги Іван Хворостецький і Григорій Киянченко, які зуміли відшліфувати талант свого учня. Ранні роботи Володі – замальовки селищних краєвидів,композиційні начерки,присвячені Шевченку. Серед них – картина «Хата баби Вівді» (1940р.) Про цю хату у Ржищеві ходила легенда: ніби Шевченко хотів купити її ,щоб збудувати на цьому місці собі притулок біля Дніпра.
Отримавши вагому основу для подальшого навчання,Сидорук опановує секрети малярства вже самотужки,шляхом наполегливої щоденної праці. У 1941 році, після нападу фашистів,хлопець повертається У Ржищів. «Страшна війна знищила нашу землю,наш народ перебила і покалічила… і мене не обійшла. На будівництві укріплень під Борисполем мені хвилею від зриву забрало зір на обидва ока. Забраний зір – це моя трагедія в житті і мистецтві. Після війни мені врятував зір на одне око професор Філатов своїми порадами і залізною установкою». ( Із листа Сидорука до друга І.Булавицького).
Коли Ржищів був звільнений, Володимира мобілізували в армію. З 1944 по 1945 роки він проходив військову службу у Станіславі (тепер Івано – Франківськ). Потім 5 років працював у місцевому драмтеатрі ім. Франка сценографом – малював декорації до вистав Т.Шевченка,І.Франка,М. Гоголя та інших авторів, а також створював акторам ескізи костюмів. Період праці в театрі був плідним і щасливим. Художник намалював кілька картин для музею М.Черемшини, який був відкритий у м. Снятині.
Переїхавши до Ірпеня з дружиною, двома синами та батьками, він купив ділянку землі біля вокзалу і побудував за власним проектом 2 – поверховий будинок. Віднині Ірпінь стане для художника улюбленим куточком на землі,який він постійно буде відображати на своїх полотнах.
«Життя прекрасне ще й тому, що можна мандрувати»,–цей вислів М.Пржевальського митець сповідував усе своє життя. Об'їздив майже всю Україну,побував у Грузії, Вірменії,Латвії, Польщі,Іспанії, Канаді. І скрізь малював. У нього було стільки задумів,творчих планів, що ними дивував своїх друзів. Про його працездатність можна говорити як про легенду. Свої пейзажі,композиції завжди писав з натури,не відриваючись, якого б формату не були картини. А любив він великі формати. Малював легко,майстерно,а ще надзвичайно швидко, що іноді викликало здивування, а іноді недовіру.
Художник О. Хмельницький згадує: «Ми всі поїхали на «натуру» зробити ескізи під Києвом, а Володя за цей день намалював картину 200х250 см. Вони всі здуріли, бо їх група – 20 художників – лише встигли зробити маленькі замальовки,ескізи. Володя дійсно був художником від Бога».
Якось у Канаді створив за чотири години картину «Ніагарський водоспад» (120х300см). Вражені таким шедевром мистецтва, практичні японці й китайці, бізнесмени з Саудівської Аравії давали художнику великі гроші, але Сидорук, як завжди, відмовив покупцям і привіз картину в Україну. Не купався в матеріальних статках, бо не були вони ціллю його життя.
Немає хліба – то пусте,
Не піддававсь цій драмі.
Зате бузок живий цвіте
На полотні у рамі.
В.Крищенко, «Художник»
Девізом його пейзажної лірики було «Прекрасним є життя!» Любив Карпати,краса цього краю полонила його на все життя. Щороку з близькими друзями їздив туди на замальовки. Його знали і любили в багатьох гуцульських селах, запрошували в гості.
Особливо любив писати квіти Київщини – живі,на природі,або зібрані в естетичний букет. Квітів намалював стільки, що вони можуть бути унаочненням для книг з ботаніки. Улюбленцями художника були мальви і цар польових квітів… будяк! Цвітуть – не відцвітають квіти рідної землі на полотнах «Флокси», «Маки», «Бузок», «Хризантеми», «Сон – квіти», «Чорнобривці», «Білі півонії», «Жоржини», «Щириці й чорнобривці»…Любив малювати непоказну ірпінську природу – тиху р. Тетерів, красені дуби в зеленій хащі, мрійливі верби,стрункі сосни, лісові затінки Кончі -Заспи – весь цей гармонійний світ, де так добре відпочивається людині від щоденних турбот.
Сидорук не лише унікальний пейзажист, він – різножанровий художник. Писав картини в історичному,батальному,портретному,побутовому жанрах, виконував фантастичні композиції,писав натюрморти,був першокласним графіком,ілюстрував твори Т. Шевченка, В. Стефаника, М. Гоголя… Йому було під силу творити в монументальному мистецтві. Скрізь він досяг естетичних вершин. У 50-70 р.р. багато полотен присвятив Т.Шевченку: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Малий Тарас у дяка в науці», «Шевченко в Каневі над Дніпром», «Земля Тараса», «Думи, мої, думи»; ілюстрував твори Кобзаря: «Катерина», «Перебендя», «Гайдамаки» ( «Гонта. Похорон синів» ).
Широко представлена в його творах козацька тематика,визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького,історія Київської Русі, період Великої Вітчизняної війни.
Наполегливо працюючи, художник здійснив свою юнацьку мрію про великі виставочні зали,де можна було б розвішати багато великих полотен. Він мав 12 персональних виставок. Найбільшою стала виставка в Українському домі, присвячена 70-річчю художника (1995 р.). Його полотна постійно експонувались на обласних,республіканських виставках,зберігаються нині в численних музеях України, у приватних колекціях, прикрашають адміністративні установи,банки, бібліотеки,навчальні заклади,знаходяться за кордоном. Окремі з них – «Ніагарський водоспад», «Лопушанська долина ранньою весною», «Айстри», «Ірпінський дуб» – можна було бачити в Маріїнському палаці у Києві.
Виставка картин нашого земляка була організована в картинній галереї Ржищівського будівельного технікуму, а з січня 2003 року тривала у мистецькому центрі «Мальовнича Україна» (організатор М.Г.Волошин). Тисячі людей різного віку з України,Москви, Вільнюса, далекої Англії,США, Канади відвідали музей, залишили захоплені відгуки: «Чародій пензля, неповторний, унікальний митець! Його картини випромінюють енергію життя». І майже завжди , наприкінці екскурсії : «Навіть уявити собі не могли, що в такому маленькому містечку можна побачити такі шедеври живопису!»
За спогадами друзів, Володимир Федорович був людиною
чуйної вдачі, щедрим, гостинним. «Мав широку, добру душу… а завжди, на загал, був чудовою людиною. Трохи диваком, бо художник – усі свої задуми , все життя – лише робота,робота, якою він жив». ( З листа Лукавецьких до сина художника Ігоря). Він був надзвичайно скромною людиною,мало дбав про славу,далекий був від видавців, мистецтвознавців. Лише у 1980 році отримав почесне звання Заслуженого художника України.
В.Ф. Сидорук чесно пройшов свою мистецьку ниву, будучи відданим послідовником вітчизняної академічної школи живопису,його твори пройшли випробування часом і заслужено повертаються в число мистецьких надбань XXI століття.
Пісков Володимир Іванович
До відомих талановитих людей нашого міста заслужено відносимо художника – аматора Володимира Івановича Піскова. Хоч писати картини почав у зрілому віці, але встиг залишити добру згадку про себе та свої полотна у серцях ржищівчан.
Народився майбутній митець 31 січня 1918 р. в м. Тростянець Сумської області в селянській сім’ї. Батько помер, коли хлопчику було два роки. Володю виховувала мати – Іванова Варвара Гаврилівна.
Трудову діяльність Володимир Іванов почав у 1936 р. Спочатку працював учнем радиста, а після закінчення курсів інструкторів фізкультури – в школі.
З 1938 по 1945 р.р. Володимир Іванович служив в армії, воював на фронтах Другої Світової війни. Зустрів Перемогу командиром взводу управління полку 3 – ої танкової армії (І Український фронт).
Закінчивши Дніпропетровську Вищу партійну школу, працював на різних партійних посадах в м. Києві і Київській області.
Після одруження з молодою вчителькою Пісковою Лідією Василівною взяв прізвище дружини. У 1952 році молоде подружжя оселилося в м. Ржищеві.
З 1952 по 1954 р.р. Пісков Володимир Іванович працював начальником Ржищівського райвідділу МВС, а з вересня 1960 по 1972 р.р. – начальником виправних робіт МВС Кагарлицького району. За цей час написав дві книжки – «Из опыта работы Кагарлыкской инспекции исправительных работ», 1966р.; «Из опыта работы инспекций исправительных работ ОИТУ УВД Киевского облисполкома», 1971р.
У 1972 році влаштувався на роботу в завод «Радіатор» начальником відділу кадрів. З 1985 року працював на цьому ж заводі художником – оформлювачем.
Саме тоді і розкрився у Володимира Івановича творчий талант художника. Перша його картина написана наприкінці 1983 року. На ній автор зобразив своїх дітей – дочок Раю і Ларису на природі біля берези. Сюжетом наступного твору став зимовий пейзаж села Великі Пріцьки.
Будучи творчою особистістю Володимир Іванович захоплювався не тільки малярством. Він вмів працювати з деревом, з металом. Але найбільше любив фотографувати – людей, природу, тварин. Їздив по селах, збирав закази, робив портрети. В той час ще не було кольорової фотоплівки, то Володимир Іванович сам вручну розфарбовував світлини спеціальними фарбами. Замовлень було дуже багато. Частенько до роботи залучалися і діти.
І тільки у шестидесятирічному віці одне захоплення переросло в інше. Працюючи художником – оформлювачем Володимир Іванович мав все необхідне для написання картин – фарби, основи; писав картини навіть на звороті використаних лозунгів, плакатів, ним же написаних.
Для створення картин спочатку Пісков В.І. фіксував зображення на плівці, а потім переносив його на полотно. Інколи писав копії листівок. Робив певні спроби писати з натури. Місцеві мешканці часто бачили Володимира Івановича з художнім приладдям на березі Леглича чи в центрі міста, або на пагорбі, з якого виднілися чудові краєвиди, і мали змогу спостерігати, як з – під його пензля народжувалися мальовничі пейзажі рідної землі. Творив малогабаритні і великомасштабні картини в реалістичному жанрі, виписуючи кожен елемент, кожну деталь сюжету. Писав тільки олійними фарбами, наносячи зразу на полотно без попередніх штрихів.
На його полотнах можна побачити рідних художника, друзів, улюблені краєвиди міста, натюрморти. Дуже любив квіти, які талановито переносив на полотно в оригінальних композиціях або в шикарних букетах, підкреслюючи красу кожної квітки.
Ранні роботи митця життєрадісні, світлі. Пізні, які писав після 85 років, притягують до себе своєю трагічністю, що відчувається в темних кольорах, які використовував художник для передачі своїх емоцій.
Картини Піскова В.І. це набагато більше, ніж маленький шматочок великого світу, вміло відтворений художником. Його роботи налаштовують на певний настрій, дарують відчуття прекрасного, спонукають щодня насолоджуватися життям і вміти помічати дива посеред сірої буденності.
Картини Піскова Володимира Івановича відомі не лише ржищівчанам, а й гостям міста. Художник дарував свої картини друзям і просто людям, установам і підприємствам. Його твори «Леглич», «Квіти» і нині прикрашають стіни другого поверху міської поліклініки. Триптих «Ржищів» зображений на обкладинці книги «Нариси з історії Ржищева», виданої Ржищівським археолого – краєзнавчим музеєм.
По собі художник залишив більше 40 полотен. Більша частина з них зберігається в рідному домі Піскових по вул. Рибальській, де доньки Лариса і Раїса створили картинну галерею робіт свого батька.
Мистецтво – вираження найглибших думок найпростішим способом.
Альберт Енштейн
Цікава інформація. Дякую
Дякуємо!