Он-лайн проєкт “Летить лелека над Чорнобилем”

До 35-роковини Чорнобиля музеєм анонсовано новий проєкт, що стане початком видання “Чорнобиль: життя «до» й «після». А поки що перші історії чорнобильських переселенців в музейному спецпроєкті он-лайн вечір спогадів “Летить лелека над Чорнобилем”

«Я розповім про найкраще місце на Землі…», – зазначає Галина Коверза :«Народилась в Чорнобилі і 11 з половиною років провела в надзвичайно мальовничому, прекрасному куточку. Очі школярки захоплювала велич міста, все здавалось більш, ніж гігантським. Тато – Олександр, не є корінним жителем міста. Дідусь приїхав працювати головним інженером лісового господарства та побудувався неподалік від річки Уж, бо ж не залишитись в цій красі було неможливо. Не позичати прекрасного цьому місту: самодостатньому і наповненому. Мати – Ніна, теж не змогла оминути побаченого, приїхавши в гості до сестри, котра перебувала в місті за направленням. В ці ж 11 я познайомилась з Міккі – спанієлем. Попелястий, з характерними для породи вухами і купіруваним, акуратним хвостиком. Більшого щастя для школярки – годі й вигадувати, хіба що, не піти до школи. Так і трапилось. Не приховати тієї радості, що відчуває дитина, отримавши незаплановані канікули. Навіть улюблений балет, яким займалась професійно, довелось відкласти. Досить підозріло закрався такий жаданий відпочинок. Неможливо було зімкнути очей моторошної ночі від страшного гулу і сирен техніки. Знову мовчання. Ці накази тиші були нестерпними, настав час збиратись. Татова сестра приїхала і забрала мене до себе у м.Київ. Постійна тимчасовість ставала розрізом життя. Далі ж, навчання і життя продовжилось у Бородянці, потім Ржищеві.Повертаючись до Чорнобиля зараз, складно описувати те, що відчуваєш. Та знаєте? Все стало таким маленьким, а вулиці коротшими. Тут було повітря, яке хотілось вдихати й вдихати: легке, чисте, свіже. Залишила цьому містечкові частинку серця і погляд Міккі. Бути дорослим – розуміти правила, бути дитиною – лиш відчувати як перегортаються найцінніші сторінки твого життя і залишаються міста назавжди. В трагедії, яка приховувалася, було моторошно залишати все на кілька днів, що вже нарахували 35 років. Напевне знаю, що у Чорнобилі сонце буде завжди яскравішим, а душі тепло і гірко водночас»

Гостя вечора он-лайн спогадів “Летить лелека над Чорнобилем” Інна Савенок

«Весна була напрочуд тепла…був вихідний день…», – згадує Савенок Інна

«Я та моя родина жили в центрі м. Чорнобиль по вул. Радянській в комунальному будинку на три сім’ї. Навпроти прекрасний парк, стадіон, спортшкола. Неподалік найулюбленіший ларьочок «Соки – води» де насмачніший в дитинстві лимонад місцевого сітроцеху та казкове морозиво. До річки Прип’ять рукою подати, хвилин 10 і ти на пляжі. Найулюбленіше в дитинстві – це прогулянка на паромі на інший берег річки, де безкарї ліси.

Навчалася я на той момент у 5 класі російської школи. Мала бабусю – Пастушенко Прасковію Олексіївну, маленьку сестричку Аню та чудових батьків. Тато – Савенок Володимир Данилович родом із с. Старі Шепеличі, що неподалік від Чорнобиля, працював водієм в дорожньо – будівельній організації. Матуся – Савенок Лариса Степанівна працювала касиром в «сберкасі».

Весна була напрочуд тепла, місто потопало в зелені та квітучих садах. Був вихідний день. В ніч з 25 на 26 квітня запахло тривогою, десь після другої години ночі потяглися шеренги пожежних машин до р. Прип’ять. Відблиск фар та гул машин не давали спати. Відстань між містом Чорнобиль та молодим містом енергетиків Прип’ять напряму кілометрів 17. Про трагедію ще нічого не говорили. І на ранок, люди пішли по робочих місцях, діти до школи та в садочки. Мама, поспішаючи на роботу, дізналася про аварію від знайомої. Прийшовши на роботу, вона почала дзвонити у відділення м. Прип’ять, та телефон мовчав. Батько віз робітників на станцію, їх не пропустили військові. А я йшла з задоволенням до школи. Того дня відчувався дивний солодкий присмак, ніби газу.

Через традиційну в СРСР секретність від громадян приховували інформацію про дійсні масштаби катастрофи. Нас у школі з 30 була ледь половина, вчителі наголошували не сіяти паніку, все під контролем. Ми весело, відбули заняття та попрощалися назавжди. Більше до школи мене не пустили. 27 квітня всі сили були кинуті на евакуацію м. Прип’ять. Про нас мовчали, старші класи почали розносити по домівках йодовані таблетки.

На вулицю мене не випускали, було сумно спостерігати за життям крізь вікно. Маленькими кроками місто охоплювала паніка. Тато з 29 по 1 травня був на завантажуванні піска. Пісок складали у парашути і гелікоптер, кружляючи над жерлом реактора, скидав його донизу. Зі слів покійного батька близько 4 тисяч тон піску, бору та свинцю знадобилось, щоб ізолювати реактор.

30 травня батько вивіз  мене та бабусю  і ще три сім’ї сусідів до Києва. Брали лише необхідне на три дні, сподіваючись повернутися. Більше від усіх панікувала бабуся. Переживала за всіх і все. Батьки залишились при роботі та евакуювались разом з підприємством, мама готувала цінності та виїхала до Києва, в одне з відділень Черкас. Тато поїхав до Бородянки.

Офіційно Чорнобиль почали евакуйовувати після 5 травня і теж на три дні. Родичі не дуже нам були раді, але, мабуть, то вже інша історія…

Хотілося б додати, що на той момент рідне місто мало потужну інфраструктуру, був  порт, суднобудівний завод, друкарню, чавунно – ливарний завод, друкарню, сітроцех, сирзавод, промкомбінат і т.д.»

Гість вечора он-лайн спогадів “Летить лелека над Чорнобилем” Онікієнко Валерій

«Уроків не буде, Чорнобильська зірвалась!»,  – пригадує Валерій Онікієнко.

«Як і годиться сумлінному школяреві, я мав один зошит і жодних ручок. Любив оформлювати стенди і «позичати»  натрій в школі, тож якби не експерименти –  навряд чи йшов на навчання. Батьки багато працювали, а господарство я ділив зі своїм братом Олександром та напіввовком, про нього трішки згодом. Народився у с. Залісся, мати – Галина, була теж звідти родом, а тато – Олександр з с. Товстий Ліс. Збудували будинок і планували наступний, але…

Це трапилось так голосно і так тихо. Я зараз розумію, що таке поставити три автобуси на могильник, тоді ж – зась. Тато все своє життя працював на автобусі, а мама завжди перетворювала абсолютно всі мрії в реальність. Все, що мене хвилювало тоді – чому мандарини не варять? Бо як на мене, вони сируваті. Було цікаво вилізти на сарай та дивитись як скидають вертольоти мішки з  піском у реактор, та всі мовчали. Тиша голосно пронизувала цвіт абрикос, який набував все темнішого забарвлення. Ми зібрались сім’єю і на певний час виїхали до Молдови. По радіо – глухо. Повернулись забрати речі, а на вулицях порожньо. Не лунало жодних слів. Знову тиша. Я згадував про Діка, так звали напіввовка, який жив у нас та  був вірним другом у всіх лісових пригодах і одного разу витяг мене з води. Тварин не можна було забирати, а автоматчики мовчки робили свою справу. До останнього подиху Дік охороняв будинок, не підпускаючи нікого. Й зараз пам’ятаю 11 номер будинку і вбитого Діка на паркані. Поїздка в Крим на відпочинок трішки згладжувала ситуацію, але лиш ту, що бачила дитина, а не світ.  Потім ми жили в Кіровограді, де знайшов собі справи до душі: дзюдо і брейк – данс. А в с. Нове Залісся жила бабуся – Прасков’я, до якої ми літали в гості і пізніше там оселилися. Тригером до всіх цих подорожей стала трагедія. Я повертався до будинку. Він майже зруйнований, та пам’ятаю свою кімнату до дрібниць і бачив відмітки мого зросту на дверях. Якби ж ви тільки знали, як 26 квітня, цвіли абрикоси…»