Ржищів мого дитинства

       Із серії «Ржищівські замальовки»         

(На часі черговий матеріал проєкту “Ржищівські замальовки”. Ця стаття насамперед про відчуття і нові давні образи міста, про які, на жаль, лиш в спогадах. Тож про найщасливішу пору і асболютно незвичний Ржищів в наступних рядках, бо рубрика продовжується і набирає обертів!)                  

       Ті образи, які так часто випливають в моїй пам’яті, мабуть, бентежать і гріють душу кожного ржищівчанина, який мав щастя народитися в 50-их, 60-их і 70-х роках минулого століття, чи яких примхлива доля закинула сюди в нагороду за якісь невідомі заслуги. До других відносилися мої батьки: мама після університету приїхала на роботу по розподілу, а батько після фронту і довгої служби в Чехословаччині теж потрапив у Ржищів по партійній рознарядці. То ж я виявилася уже корінною ржищівчанкою.

           Яким же був Ржищів мого дитинства? В першу чергу, щасливим! Він починався з недільного ранку, коли радіо – колокол на стовпі у центрі починало грати «С добрым утром, с добрым утром и хорошим днем!». Він був усміхненим! Я пам`ятаю безліч облич базарного дня. Серед них злими були лише жінки, що приїздили на базар з оточуючих сіл. Поки вони виходили з автобуса, їм назустріч залазив місцевий злодій по кличці «Фантомас». І робити жінкам на базарі після такої зустрічі уже було нічого. Особливо веселими були  обличчя чоловіків на високих східцях «Чайної». Так гордо іменувалася ще дореволюційна ресторація, що стояла на місці закинутого кафе «Леглич».

А ще ми ніколи не хворіли. Нам було ніколи! Все літо ми з ранку до ночі кисли в Дніпрі, топтали пилюку на рідній вулиці Франка, або лазили по канавах вздовж центральної, тоді Леніна, а нині Соборної. В усіх нас були однакові сандалі, які куплялися на початку літа в універмазі (нині магазин «Фора»). На кінець літа в сандалях вирізалася дірка для пальця, який раптово виріс, і ходили вони ще до середини осені, бо були невбиваємі.

           А взимку… О, взимку! Радіо радісно повідомляло, що сьогодні 30 градусів морозу, початкові та 5 – 7 класи в школу не йдуть. І ми не могли дочекатися, коли ж в кінці кінців батьки виберуться на роботу. Ми вискакували надвір, не встигнувши зав’язати цегейкової шапки. І самими нещасними залишалися діти, у яких вдома були бабусі. 30 градусів морозу! Діти в школу не йдуть! Яке щастя! Можна цілий день кататися з гірки (з парку Шевченка на Солов’їну) по двоє на санях, або по троє на лижах. Я чомусь із лиж завжди падала, і хлопці не хотіли брати мене третьою. Тому я просто бігла за ними, або їхала на штанях, і часто внизу була першою. Але час розплати настав, коли мені купили ковзани! «Снігурки», із загнутими носками, з коричневими черевичками! Біля першої школи, в минулому будинку ксьондза, а потім банку «Аваль», біля старого костелу, на стадіоні щозими заливався каток. У вихідний туди приходили цілі сім’ї, каталися молодь і дорослі, грала музика, діти у валянках шмигали у них під ногами, із-за чого часто усі падали. І це було весело! А я була королева, бо у мене були «снігурки»!

             Про універмаг спогади окремі. Там у вітрині великих вікон стояли три манекени, одягнені в «моду» певного сезону : чоловічий, жіночий і дитячий. Мимо цієї вітрини я завжди проходила дуже повільно і навшпиньках, бо батько серйозно попередив: якщо весь час бігтиму і скакатиму, то мене туди поставлять четверту. Особливо мені шкода було модну тьотю  – вона, мабуть, теж сильно скакала і бігала.

             

А через дорогу, при вході в міський парк, де тепер приміщення міськради, стояв старий культмаг. Ми, діти містечка, ходили туди як в казку.Там було все! Найчастіше купували зошити і чорнильні пера по 2 копійки. І, не дихаючи, дивилися під стіну навпроти прилавка – там стояли велосипеди! Це була мрія, бо від велосипедів нам, у кращому випадку, діставалися погнуті колеса, які ми палкою усе літо ганяли по теплій пилюці. Взимку полиці культмагу блищали ялинковими іграшками, а перед травневими і жовтневими святами упаковками з надувними кульками. Ті, що були зі свистком, коштували 5 копійок, великі без свистка – 7. Весь Ржищів свистів кілька святкових днів, поки одурілі від такої какафонії батьки не забирали у нас цю радість.

           А найбільшим щастям було знайти біля чайної чи любого магазину 5 чи 10 копійок! Теперішні діти цього не зрозуміють, та і не мають вони такого щастя. Адже 5 копійок – це півпорції, а 10 – ціла порція морозива! Добрішого, ніж у Ржищеві, морозива не було навіть у Києві, куди мене на «культурну програму» вивозили на «Ракеті» батьки. На честь такої події мені надягали білий матроський костюмчик і зав’язували бант. Так от, ржищівське морозиво продавали у кіоску навпроти чайної, якраз де тепер вхід в новомодну «Рябу». Його накладали ложкою в паперовий чи вафельний стаканчик і важили. Поки це дійство відбувалося, серце просто завмирало. Усі, хто 10 копійок не знайшов, заздрісно ковтали слину і просили «раз лизнути». Часто, поки кожний лизне, «щасливчику» залишалася юшечка на дні і пожований стаканчик. Але горювали ми з того не довго.

А ще найприємнішим спогадом дитинства і зараз є запахи. Як же пах Ржищів! Для мене він, в першу чергу, пах липовим цвітом. Так, так! Не акаціями, а липами! Акаціями пахла дорога на Марушкову, а моє рідне, любиме містечко (так називали єврейський центр Ржищева) пах липами! Де зараз ми маємо парк Трипільської культури, колись був старий міський парк. І, коли там зацвітали липи, то здавалося, що повітря можна пити.

                                                                

           Іноді, при вітрі, сюди вплітався запах сироватки з молокозаводу. Але ми заводу це пробачали, адже там робили окрім морозива найдобріші у світі вершки. Їх технічка баба Женя виносила в резиновій грілці і продавала моїй мамі по 3 рублі за трилітрову банку. А в сметані із цього заводу плавали крупинки масла. Часто із молочного магазину ми додому доносили по півбаночки, а засохлий сметанний обідок красувався на наших замурзаних личках до вечора.

         Якщо від молочного магазину іти в напрямку до Дніпра, то тут чудові запахи були скрізь. Найбільше чаклунство – це книжковий магазин на розі. Він пах напівтемрявою, пилюкою і поліграфією. Запах картинних репродукцій, листівок з портретами кіноакторів, календарів і нових книг. О, нещасні сучасні діти! Чи знаєте ви, як пахне нова книга? Вона пахне смачніше, ніж фантики від цукерок «Мішка», чи «Пілот», які ми збирали і берегли, як найбільшу цінність.

                                                             

А далі була аптека. Вона пахла йодом, гематогеном і аскорбінкою. Не пам’ятаю ціни, але це було дешевше, ніж цукерки, тому доступніше.

            Але найбільша музика запахів, цілий оркестр, цілий орган збивав нас з ніг при наближенні до Дніпра. Тут був хлібозавод, сітроцех і винзавод. Від хлібозавода завжди пахло здобою. Смачнішого хліба я не їла ніде. На буханку за 16 копійок часто чекала доля, як на недопиту сметану. Додому доносилася обгризена буханка без верхньої скоринки. А ржищівський калач конкурував лише з морозивом і цукерками «Мішка».

          Мимо винзаводу і сітроцеху пройти взагалі було неможливо. Він пах цукерками «Ракові шийки», «Барбарис», щербетом . А ще пахло сітром. Сітром називалися усі напої, окрім вина, які тут вироблялися: «Буратіно», «Дюшес», «Тархун» і – о! моє щасливе дитинство! – «Крем – сода»! Окрім усього цього щастя тут ще робили кисіль в брикетах. Ним ділилися з нами ті діти, батьки яких працювали на винзаводі. Кисіль ми з’їдали так, сухим, і навіть дивувалися, нащо його варити, коли і так смачно!

 

                  А далі пахло Дніпром! Це був не просто запах хвиль, запах розкаленого піску, і, навіть не запах дачників, які щоліта приїжджали сюди з Мурманська, Архангельська і Ленінграда. Це був запах свободи, канікул і якоїсь безмежної любові, що переповнювала наші дитячі душі.

             Зараз я все частіше ловлю себе на тому, що чую запах смутку і невимовної пригніченості від того, що наші внуки позбавлені такого щастя. Не здумайте звинувачувати мене в ностальгії за Радянським Союзом. Я, як внучка репресованого діда – директора школи, який відсидів в ГУЛАЗі з 37 – го по 56-ий роки за те, що вчив з хором пісню Чубинського «Ще не вмерла України ні слава, ні воля!», вже тоді мучилася питанням, чому мама не вступає в партію? І, не розуміючи, відчувала, що щось тут не так.

               У мене, як і в кожної людини, ностальгія за дитинством. А ще я хочу, щоб наші онуки отримали можливість відчути, як пахне молокозавод і ржищівське морозиво, ржищівське сітро і ржищівський калач. Щоб винзавод знову випускав вино «Золота осінь» – нектар ржищівських садів! Щоб знову задиміли труби цегельних і цукрових заводів, щоб півтори тисячі ржищівчан, не шукаючи заробітку за кордоном, знову ішли у зміну на рідний завод, заснований ще братами Швайгустами. Можливо, Ржищів знову потопатиме в ароматах, властивих лише йому, і тут буде щасливе дитинство у наших онуків і правнуків!

Старший науковий співробітник Світлана ЧМІЛЕНКО