До Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та річниці виведення військ із Афганістану до вашої уваги зустріч – інтерв`ю з першим ексзаступником голови Державної служби з питань інвалідів і ветеранів України Володимиром Сіроштаном
СІРОШТАН ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ, 10. 01. 1952, народився на хуторі Богданівка (с. Зорівка) Ржищівського на той час району.
Який Ваш основний вид діяльності сьогодні?
В нинішній час – пенсіонер. Позаштатно співпрацюю з РНБОУ у питаннях повернення військовополонених на Донбасі та пошуку-повернення загиблих українських військових. Системно й консультативно готую аналітичні матеріали для низки українських діаспор з питань соціального захисту ветеранів, діяльності міжнародних, зарубіжних та українських громадських ветеранських організацій.
Які маєте цілі, плани на найближче майбутнє?
Щодо планів на майбутнє, то почав працювати над підбіркою матеріалів по історії України двадцятих-тридцятих років минулого століття (на базі архівних документів діяльності спецслужб). Та й з’явилася можливість більше уваги приділяти внукам.
Розкажіть, будь ласка, де здобували освіту.
Освіта: після закінчення чотирьох класів Зорівської початкової школи та восьми класів Великопріцьківської середньої школи навчався у Ржищівському будівельному технікумі (1967-1971 рр); вищі освіти здобув у Москві, як викладач історії та фахівець з питань історії і теорії радянського та зарубіжного кіномистецтва; навчався у аспірантурі Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР.
Розкажіть про Вашу професійну та громадську діяльність, а також було б цікаво дізнатись про Ваші життєві принципи чи цінності
З дитинства мав інтерес та потяг до гуманітарної сфери діяльності. Строкова військова служба та навчання на кафедрі повітряно- десантних військ у виші (48 стрибків з парашутом загалом) дещо зкорегували уподобання. У подальшому, як офіцер діючого резерву ПДВ залучався до кількох військових спецоперацій (основні з них НДРЄ, НРА, Луганщина України). З часом виробилася в характері, поведінці, знаннях історії українська патріотична складова. Що й привело до підтримки Народного руху України, активної участі у двох Майданах. Вважаю, що честь офіцера може реально базуватися тільки на ідеях патріотизму. Бо патріотичне – це не тільки всеукраїнське, у більшій мірі це коли дають, а не під себе гребуть. А ще слід органічно поєднувати для себе святі поняття БатьківщИна і БАтьківщина, захищаючи їх від ворога. Як зовнішнього, так і внутрішнього. Ідеологічна ж складова – це псевдопатріотика, як шлях до надмірного мілітаризму, фашизму й нацизму. Такі маю переконання.
У професійній діяльності мав поєднання гуманітарного та громадського: більше 10 років працював у апараті ЦК Комсомолу України, від інструктора до завідуючого відділом; 5 років переймався організацією інформаційної та міжнародної роботи в зоні відчуження Чорнобильської АЕС, саме в час активної ліквідації наслідків катастрофи; 4 роки керував Державною службою з питань інвалідів та ветеранів України; створював та багато років був одним із керівників Української Спілки ветеранів Афганістану (за моєї ініціативи та організаційного сприяння створена й активно діє Ржищівська міська організація УСВА); працював проректором та викладав історію України у Інституті економіки, управління та господарського права.
Оскільки активна фаза мого життя припала на злам світової й національної історії, то стресові події не могли не відобразитися й на мені особисто. Щоправда, розгубленості не було. Виправдали себе професійний інтерес до історії, патріотична налаштованість мислення, критичний погляд на російско-імперське питання. Згоден, зараз не складно бути розумним “заднім розумом”, якщо про вихідців із радянського часу. Та все ж вважаю, що зайняти продуктивну проукраїнську нішу мені особисто допомогли культура базової освіти та активна життєва позиція. Як позиція пошуку.
Як вплинула служба в Афганістані на світогляд? Якою бачите армію в Україні? Життя «до» і «після» звання.
Щодо афганської теми. Тут дещо ширше, оскільки є прямий звязок з нинішньою російсько-українською війною (саме це визначення для мене є беззаперечним).
Та минувшина вже покрита курявою часу. Та все-таки значна більшість моїх побратимів-афганців оцінюють свій Афган по радянській версії історії, з усіма особистими ностальгійними фантазіями. Якщо у офіцера тоді ще було якесь право вибору, то солдат чи сержант на зарубіжній війні були підневільними у абсолюті. Хоча будь – яка війна – це не стільки героїка, мужність, честь і плече-до-плеча, скільки дуже брудна робота, місцями просто жахлива. Вона й об’єднує її учасників у подальшому, переростаючи у видимість бойового братерства. Чому у видимість? Та тому, що його ілюзії з часом щось ставить на випробування, безжально ламаючи. У нашому афганському випадку це російська агресія. Бо діяльність створеної у дев’яності міжнародної організації “Бойове братерство без кордонів” (голова командарм Громов Б.В.) до 2014-го активно підтримувалася українськими ветеранами-афганцями. Але спільно з Російським союзом ветеранів Афганістану ця структура стала основою десантів по захопленню Криму й Донбасу. Потім пішли групи на місця бойових дій, і афганці почали впізнавати колишніх братів по зброї через приціли такої ж зброї. А з нашого боку в бойових діях на Донбасі взяли участь 37 тис. УБД на території інших держав та миротворців. От проти них і воюють “побратими-росіяни”. І не тільки як вагнерівці. За даними нашої розвідки громадськими об’єднаннями афганців було відправлено в Крим і на Донбас 39 добровільних команд з різних регіонів РФ. Відомі і факти торгівлі “двохсотими”, заробітчанства на передачі через лінію зіткнення полонених. Якщо ті афганці допомогли витягнули з полону 62-х наших військових, то за неповними даними 24 з них – за чималу мзду. Це і є бойове братерство, яке гроша ламаного не вартує.
Дещо інше забарвлення має у своєму розладі таке братерство у внутрішньоукраїнських умовах. Тут свою розкольну роль зіграла своя ж держава. Багаточисельний і монолітний афганський рух владу лякав за любої влади. У його розкол вкладалися великі кошти, і в кінцевому рахунку афганська бойовитість була значно послаблена низкою розбірок та протистоянь.
В цілому ж афганська тема в Україні все ще знаходиться в полоні брехні й замовчування. Ще й досі перебувають в емоціях помічені тією війною. Навіть штурм палацу Тадж-Бек у Кабулі (палац Аміна) все ще ними експлуатується як легендарна спецоперація, видатний подвиг радянського спецназу. А в дійсності там була повна бездарність з трагічними наслідками, яка розкрутила махове колесо кривавої майже десятирічной війни. Безглузда бойня призвела до загибелі 25 радянських військових (з них 9 від рук своїх) і знищенню всієї сім’ї прорадянського президента. Та основне трагічне у тому, що було дано старт втягненню СРСР у чужу громадянську війну без жодного шансу на кінцевий успіх. Як геополітичне самовбивство.
Маємо багато дискутивного щодо провини наших військовиків як окупантів. Від рук яких загинуло, мов, 2 млн місцевих жителів. У цьому перебільшень забагато. Бо йшла по-азійськи жорстока громадянська війна, з її багаточисельними втратами серед мирного населення. А протистояння підігрівалося двома системами на чолі з СРСР і США. До речі, жертв з радянського боку також було значно більше, ніж офіційно все ще заявлено. Саме від різного роду спецоперацій, досі Росією засекречених. Відповідають дійсності хіба що дані про 88% з майже 700 учасників війни, які хронічно захворіли чи були поранені.
Якщо Росія все ще героїзує афганську тему, то в Україні все впевненішим стає висновок, за якого афганці – жертви обставин того часу. Бо всі вони вийшли з однієї комуністичної шинелі. Як, до речі, і вся тодішня молодь. Проблема лиш у тому, що в Афган попадали діти робітників, селян і малопокірних представників інтелігенції. А за мізерним винятком весь народ, український включно, знав, бачив і мовчав. Привозилися в домівки цинкові труни, поверталися до приголомшених батьків покалічені діти, часто зовсім сиві, а народ мовчав, виконуючи і перевиконуючи свої недолугі соцзобов’язання. То ж щодо Афганістану 80-х каятися повинні всі вихідці з того часу, бо це був і державний і громадський злочин.
Зараз наше суспільство вимушено заговорило про “психіку війни”. І ті синдроми, які вона несе учасникам бойових дій. Тут і згодився знову “афганський досвід”. Важко з цим змиритися, але Україна вже стала фронтовою державою, світовою гібридною військово-технологічною лабораторією. Маємо ситуацію, вихід з якої у консолідації суспільства на патріотичній основі і формуванні дієздатної професійної армії. Але й досвід вихідців з війни 33-річної давнини все ж залишається доречним.
Щиро вдячні за відверту і змістовну розмову та бажаємо всіляких гараздів на життєвому шляху!