Свято Калити на Ржищівщині

У нас в Україні, як і на Ржищівщині існують започатковані ще в Трипіллі свята сонячного кола – Коляда, Великдень, Купайло, й Калита. Кожна пора року має свято пошани Сонця. Так свято Коляди приурочене зимовому сонцестоянню і відзначається у день найдовшої ночі – 24 грудня, Купайло – в день найкоротшої ночі – 22 червня.

Виходячи із природної зумовленості про закономірність свят сонячного циклу, доводиться тільки дивуватися, що трипільці, які жили на землях сучасної Ржищівщини,   встановили в пошану Сонця свято Купайло (розквіт животворних сил Сонця) та свято Калети (напад на нього «нечистої сили»), без жодних засобів наукового спостереження, чуттям вгадали місяці найбільшого і найменшого напруження сонячної енергії. І не тільки чуттям. Дослідження орнаментів на трипільських горщиках: коло з рівнобіжним хрестом, або сваргоподібним знаком на тарелях, трипільський ромб (символ родючості засіяного поля), зображення місяців у різних фазах переконують, що це  – перші зразки календаря.

 Калита – четверте свято річного кола сонячного циклу, осідає сонце і спадає його енергія. Темінь ночі доточується. Люди, сповнені оптимізму, тягнуться до Сонця – Калити, уславлюючи його життєдайну силу.

Християнська ідеологія поступово піддавала забуттю світогляд наших пращурів, родоначальників української нації, із космогонічними устремліннями. Святкування Дня Святого Андрія Первозванного відтіснили прадавнє свято Калити. Але те, що закладене на генетичному рівні знищити не можна. Тому в ржищівському краї,  вже майже сім тисяч років молодь святкує Калиту, збираючись в будинку культури, клубі, школі, ліцеї та ін.

Збираються дівчата – а саме вони мали право готувати Калиту (великий корж з білого борошна, круглий за формою і плаский) вдосвіта в одній із світлиць, йшли по воду до кількох криниць, щоб до сходу сонця замісити тісто. Місять тісто всі по черзі, починаючи з найстарших дівчат, і закінчуючи дівчуром років десяти, або й менше. При цьому дотримувались спеціальних дійств, які нагадували випікання весільного короваю: примовляння, пісенні сюжети. Ось один з таких.

А ми калету місили,

З усіх криниць воду носили…

Тісто солодке з медом. Зверху корж оздоблювали сухими вишнями, калиною, посипали маком. Робили одну або чотири дірочки. Запікали в печі на дровах, складених навхрест, так, щоб вона була сухою і важко відкушувалась. Ввечері приходили хлопці, і калиту підв’язували червоною стрічкою до сволока посередині хати, причому ще й високо, щоб парубок міг дістати зубами калиту тільки тоді, як добре підстрибне.

Дівчата при цьому заспівували:

У небо наша калета, у небо,

 А ти, сонечко, підіймись,

Та на нас подивись:

Ми калету чіпляємо,

На місяць поглядаємо,

Свою долю радісно закликаємо…

Поки калита (калета) випікалася в печі і поки її вішали до сволока, дівчата встигали ще й поворожити. Це були чисті ворожіння, а не ті, що здійснюються якимись ворожбитами, котрі викликають духів, а такі, коли люди просять кращої долі у природи. Бо ніч ця була магічною: можна було загадувати свою долю, час одруження, майбутнього судженого. Загадковий світ ворожби теж мав глибоке коріння аж з часів Трипілля (VI – ІІІ тис. до Р.Х.) Ворожіння пов’язане, як правило, з водою, а вода – джерело життя, як і вогонь.

Для Ржищівщини характерні такі ворожіння:

• Дівчата переставляють чоботи до порога від покутя: чий перший стане на поріг, та дівчина першою вийде заміж.
• Капають із палаючої свічки віск у миску з водою – якщо віск набере форму вінця, то вийде дівчина заміж.
• У воду кладуть два листочки барвінку (перед тим скаламутивши її), якщо листочки зійдуться – на одруження.
• Хлопці приводять голодну собоку, дівчата розкладають під лавою «балабушки» (маленькі хлібчики), попередньо позначивши, де чия. В якій послідовності пес хвататиме і їстиме «балабушки», в такій послідовності дівчата будуть виходити заміж. А в котрої тільки перекусить – буде мати дитину. Котрої «балабушку» почне загрібати – та дівчина помре. Дівчата, яким випадає щасливий жереб, урочисто виводять пса з хати, перев’язавши його стрічками навхрест.

Починається основне дійство – кусання калити. Серед присутніх вибирали пана Калетинського (від назви коржа), який мав керувати дійством і мазати сажею тих, хто засміється, не відкусивши шматочок калити. Пана Коцюбинського, того, хто мав їхати на коцюбі,  взявши її між ноги.

• Добрий день пане Калетинський!
• Доброго здоров’я, пане Коцюбинський!
•  Куди їдете?
• Калету кусати…
• А я буду, – остерігав Калетинський, по обличчю писати!
• А я вкушу! – наполягав Коцюбинський.
• А я впишу!.

Під гучний сміх і жарти дівчата і хлопці почергово їхали калету кусати. Ніхто із присутніх при спритному пану Калетинському калету так і не вкусить. Зате майже у всіх щоки будуть у сажі. По закінченні дійства калету знімали і розділяли між усіма присутніми, приказуючи: « Калети солодка була, а тепер ми її з’їли – за женихом полетіли».

Отже, калета під стелю – це символ Сонця і Бога – предка, і Бога шлюбу;мак у коржі – зорі на небі, діти Сонця; мак – зорі віщують безлч кіп на полі( високий урожай),взагалі багатство і достаток, що його творить і подає Сонце, Дажбог.

Як бачимо, дажбозькі вірування позначені високою поетикою з глибоким філософським підтекстом – готування молоді до майбутнього одруження, продовження роду, який при християнізації втратив чимало раціонального і мудрого.

Пам’ятаймо і шануймо наші звичаї і обряди, бо це неоціненна скарбниця свідчень про багатотисячолітній шлях пізнання світу нашими далекими пращурами, формування українського етносу, української культури, української державності.

У статті використано спогади Вареник Л.Л., Недобой С.І., Новохацької Г.І.

Автор Гудзій О.В