Із серії «Люди і долі». В’ячеслав Іванович Олефіренко
Ржищівські вулиці і кутки… У них своя історія, свої герої, і про кожен можна написати цілу книгу.
Куток, відомий як Чапаєвка, усі ржищівчани пов’язують із постаттю славетної землячки Ліни Костенко. І мало хто пам’ятає її сусіда, якого з вдячністю і ностальгічною посмішкою згадують ті, чия молодість припала на 60 – 80 – ті роки минулого століття. Та і не лише ржищівчани, а і усі студенти тих років, у кого згадка про юність залишилася у чудових фото: щасливі юні обличчя, групи безтурботної молоді – і все це на фоні дніпровських круч, затоплених повінню берегів Леглича, мальовничих краєвидів Монастирка…
Особисто я добре пам’ятаю чоловіка на велосипеді в військовому плащі з капором і прорізами для рук, в штанях, калоші яких схвачені прищепками для білизни, з фотоапаратом «Фед» у футлярі, що завжди висів у нього на шиї, і з незмінною посмішкою – дуже доброю і якоюсь беззахисною. Ми, молоді студентки педучилища, вважали його диваком і безсовісно користувалися рідкісним хобі – захопленням фотографією, адже за свої шедеври він ні з кого не брав грошей.
І лише близькі люди і колеги – вчителі знали , наскільки грамотною , інтелігентною і культурною людиною був В’ячеслав Іванович Олефіренко – ржищівський фоторепортер і альтруїст, який залишив місту свій архів, по фото з якого можна прочитати історію Ржищева середини ХХ століття.
Народився В’ячеслав Іванович в Ржищеві 25 квітня 1925 року в сім’ї вчителів. Батько викладав історію, а мама українську мову. Береги Леглича з «бегемотами», квітучі сади і дніпровські кручі – атмосфера краси, мрій, поезії та історії, яка вплинула на формування чутливої душі юнака.
З початком війни в 1941 році практично усіх 16 – 17-ти річних хлопців вивезли через військкомати в евакуацію в військові училища (знаю про це, бо мій батько так само потрапив в військове училище зв’язку, а тоді зразу на фронт). Так потрапив в Київське артилерійське училище, яке евакуювали в Саратов, і В’ячеслав Іванович. На війну потрапив уже в 45 – му році. Молодому офіцеру довелося служити в Чехословаччині. Був командиром кулеметного взводу, службу закінчив у званні майора.
Нікому зараз уже не дізнатися, що перетерпіла вразлива душа зовсім молодої людини, але більшість тих, хто пройшов війну, ніколи про її будні, кров і піт не розповідали. Ставши військовим не із своєї волі, пов’язувати своє життя з армією молодий офіцер не захотів. Демобілізувавшись, поступив на стаціонарне навчання в університет ім. Т. Г. Шевченка, як батько, на істфак.
По закінченню навчання В’ячеслав Іванович повернувся в Ржищів. Після різних освітніх реформ в місті працювали дві середні школи, але Олефіренка направили на роботу завучем школи в Юшках. Після одруження перейшов на роботу в другу школу Ржищева, викладав історію в будівельному технікумі, а потім до пенсії працював в школі робітничої молоді (відомої в Ржищеві як вечірня школа).
Але, мабуть, не просто захопленням, а справжнім його покликанням, була фотографія. Захоплювався цим дивом ще з дитинства. Про розвиток професійного фотомистецтва в Ржищеві вже писалося в одній із статей в «Ржищівських замальовках». Та професійно займатися фотографією В’ячеславу Івановичу не вдалося, а от як любитель він присвячував цій справі увесь свій вільний час.
го часу було і не так багато. Ржищів – містечко провінційне. Практично усі жителі, проживаючи в приватних будинках, вели натуральне господарство. Город, птиця – як же, жити біля річки і не вирощувати гусей та качок?
Спочатку це була парафія мами в родині Олефіренків. Але не хотіла такого життя для себе дружина В’ячеслава Івановича. Вона знайшла роботу в столиці, працювала в управлінні річного порту, де згодом отримала квартиру. Але це згодом, а довгі роки і маленького сина, і старих батьків з їх городом, господарством та будинком, доглядав В’ячеслав Іванович. Так і не переїхав Олефіренко в Київ, але завжди з нетерпінням чекав у гості дружину та сина. Син був музикантом військового оркестру Київського округу. Він же привозив батьку дещо із військового одягу, в якому і пам’ятають В’ячеслава Івановича ржищівчани.
Як співав Тарас Петриненко, зорепадом летять роки у минуле навіки… Але їх пам’ять доносять до нас не лише документи, а і кадри старих світлин, які зберегли для нащадків те, що ми називаємо історією. А іще це спогад про молодість для старшого покоління і безцінні артефакти для нашого музею.
У 2000 році в газеті «Ржищів» друкувалася ціла серія робіт В’ячеслава Олефіренка під назвою «Ржищів у ретрофотографіях». Кожну свою світлину майстер підписував і його короткі коментарі – безцінна інформація з історії Ржищева.
Кожна людина залишає по собі на землі слід, і лише від кожного з нас залежить, що згадають про нас наші нащадки.
старший науковий співробітник Світлана ЧМІЛЕНКО