На весь народ в Україні – одне серце, єдиний «вдих – видих!» Уже притупилася реакція на сирени, на щоденну молитву – прохання в соцмережах – збір на дрон, на ліки, на автомобіль! Потрібно, потрібно!… І люди несуть, перераховують, печуть і пакують посилки, крутять свічки, плетуть «кікімори»… В країні війна! Дехто живе без тривог і донатів… У кожного свій «поріг болю»…
А на фронті – солдат. І кожен скаже – страшно, боляче, холодно! Але вони стоять, бо тут, дома, є ми – матері і дружини, діти і родичі, і усі ті, хто пакує, плете, збирає і… молиться за Перемогу!
Ржищівщина дала фронту сотні своїх синів. І вже не одне життя забрала проклята війна, але вони стоять, бо тут є ми!
День солдата на «нулі»
(Один день на війні випускника Ржищівського гуманітарного коледжу Даценка Олександра)
«… Над Україною палає безліч зір,
Немов пшоно, все небо застелили!
А значить, в Україні буде мир,
Бо загасити їх не стане сили!..(Людмила Трищук- Луцук)
Олександр, 30 років
Я бачу тріщинки на стелі і перерахував пластини жалюзі, що закривають вікна. Уже день, зимовий похмурий день, але в мене глибоко в голові спалахують сонячні іскорки. Вони болючі, десь на межі з реальністю, часто «іскрить» із шумом, ніби шарудить земля із зруйнованого міною окопу, яка засипала мене там, під Вугледаром, в той лютневий день, один із тих, що ведуть свій відлік від 24 лютого 2022 року. І з кожною іскрою все чіткіше чую: живий, живий, я живий!
Я чекаю на операцію, уже двадцять другу! Я так просив, щоб мені відрізали ногу, бо від болю плавиться мозок, біль скручує все тіло в тугий вузол і перетворює тебе в пекучий вогняний клубок, який не дає вирватися все з того ж окопу, з тієї «нори», де ти похований заживо, де ти уже помер, але чомусь відчуваєш запах мокрої землі, змішаної з порохом. Виходячи з чергового наркозу, я кричу на всю палату, щоб швидше дали патрони, Хочу простягнути руку, щоб кинути гранату, але обидві руки теж перебиті, і я відчуваю, як по тілу тече гаряча кров…
Яка довга і болюча дорога довжиною в п’ять госпіталів – Катеринівка, Курахове, Покровське, Дніпро, Вінниця! Слабка надія і усвідомлення того, що я живий, з’явилися в Кураховому, в колишній лікарні, яку пристосували для огляду поранених на «нулі». В Катеринівці, куди мене спочатку дотягли, а потім довезли до медпункту, весь час кололи протишокові і намагалися зупинити кров. Від її втрати я весь час засинав, а від контузії не міг сфокусувати зір, тому практично не бачив. Не бачив, які папери «підписував», бо прострелені руки не працювали, не бачив, хто дав мені два рази затягнутися сигаретою, але не дав пити, хоча мені здавалося, що помираю не від поранення, а від спраги. Не бачив і того хірурга, який першим стулив докупи моє розірване на частини тіло і поклав так, як має бути, мою ногу, яка трималася практично на шкірі, і з якої стирчала велика біла кістка… Ось закінчиться війна і я його обов’язково знайду! Я його не бачив, але знаю, що це був Бог, який із кривавих шматків складав людей. Він не давав ніяких гарантій і мене двічі викреслювали із евакуаційних списків, як безнадійного: перебиті і практично відірвані обидві ноги, прострелені руки, забої грудної клітки і внутрішніх органів (спас бронежилет), важкужча контузія, яка тримає людину між тим і цим світом і на межі реальності. Але на те він і Бог! Я молився, лежачи під землею в тому окопі, а у Божої Матері було обличчя найкраще в світі – моєї дружини. Ми одружилися перед самою війною, і я не встиг надивитися!
Найбільше операцій було уже в Дніпрі. За ці дванадцять днів через постійний страшенний біль і передозування наркозу, через неправильно підібрану донорську кров було дві зупинки серця. Але, коли я знову відкривав очі, біля мене була вона, моя ікона, моя кохана! А в голові пульсометр – живий, живий!
І поступово в свідомості почали складатися пазли того страшного дня на «нулі».
3.03. 2022 року. 22 – 23 година.
Я солдат мотопіхотної роти. З десятьма побратимами виїхали на КПС ( контрольно – спостережний пункт) в Романівці. Це якийсь напівпідвал в розбитому ангарі при шахті. Збиті з дощок ліжка – нари, на яких передрімали до ранку. Дуже холодно. Ми в повній амуніції, зверху укрилися спальниками. Дуже хочеться пити. Коли відправлялися на завдання – піднести на «нуль» засоби хімзахисту – командир сказав, що на КСП все є, і ніяких продуктових запасів брати не треба. Виявилося, що немає ні їжі, ні води.
6.30 ранку.
Вирушили до позицій. Це біля трьох кілометрів через лісопосадку. На мені автомат, сім магазинів, три гранати. Темно, іти по бур’янах і канавах важко. Відчув під ногою камінчик – виявилося, що це край міни. Обережно відійшов, але щось із нею робити було ніколи.
7.00
Дійшли до «Аяксу» – (такими термінами умовно називають бойові позиції), а точка доставки – «Купол». Почався мінометний обстріл, а відкриту ділянку до «Купола» прострілює снайпер.
8.00
Перебіжками добралися до «Купола». При мінометному обстрілі недостатньо окопа. Почали в окопі рити «нору» – яму – заглиблення. Підвезли (і як прорвалися?) боєкомплекти – патрони, гранати. Сусідня позиція під умовною назвою «Фіджі». Туди не доїхати, потрібно підносити снаряди.
14.00
Обстріл посилився і почався ворожий наступ. Русня повзе, як мурахи, на наші позиції. На «Фіджі», в основному, новобранці і серед них розпочалася паніка. Їх ніхто не вчив тому, як залишатися хоробрими під дощем із мінометних осколків, коли на тебе лізе дика орда і ти чуєш між вибухами їхні гавкаючі голоси.
Ми з товаришем Романом, який загинув у цьому бою, почали пробиратися до першого окопу і зупиняти своїх, бо із восьми один уже був убитий. Але в окопі ми залишилися утрьох. По черзі перезаряджали автомати, і цей дрібний металевий ляскіт, мабуть, назавжди залишиться в моїй голові.
Навколо здиблена земля, і лише фонтанчики з піску і дрібного каміння показують, де впав черговий смертоносний осколок. Якби не балаклава, ми б задихнулися від того місива піску, щебеню, пороху.
Заклинило автомат. Рома змінив мене на позиції, а я перекотився далі, щоб почистити затвор. На долю секунди побачив сіре небо – прямо над нами висів дрон. Я спробував його збити, але треба економити патрони, та і невідомо, якого ворога важливіше відбити. А найстрашнішим ворогом і був саме той дрон!
Снаряд упав за півметра від товариша і метрів за два від мене. Рома загинув зразу. Мене вибухом кинуло на стінку окопа. Світ затуманився і настала раптова тиша. Потім я усвідомив, що це була тільки перша контузія.
Ніякої орієнтації в часі не було, і скільки я так пролежав, не знаю. Коли отямився, відчув, що в мене ніби немає ніг. Одяг пошматований і залитий кров’ю. Лівої ноги практично немає. Бронік на грудях був зігнутий. Мабуть, саме він і врятував мене від смертельного удару. Хотів себе перев’язати, але прилетів другий снаряд і в без того ніби розпаленій голові прогримів вибух. Тіло стало зовсім недієздатним, кров фонтаном била із ніг і я почав засинати.
Ніби через туман відчув, як прибіг товариш, почав турнікетом перетягувати ногу, намагаючись зупинити кров. Кров не зупинялася, мене перенесли і поклали біля входу в окоп, вкололи протишоковий препарат і побігли на відстріл.
Уже темніло, коли припинили мінометний обстріл і на нас посунули ворожі танки. Окоп обрушився – і мене засипало землею. Я був похований заживо, але обличчя не засипало і я бачив небо. Я подумки молився і бачив Божу Матір з обличчям моєї дружини, моєї Тані. І в той момент не існувало нічого, окрім мене і неї.
Бій тривав ще години три, але часу, болі, холоду чи взагалі реальності я не відчував. Лежав, присипаний землею, але мене знайшли і дотягли до «Купола». Тільки там переклали на ноші і почали переносити далі,але нас помітили, мабуть, також із дрона. І знову почався обстріл. Хлопці сховалися у воронки, а я, лежачи на ношах, уже нічого не боявся і ні про що не думав. У ліву ногу раптово ужалила оса і дуже запекло. Де вона взялася зимою? Тільки в госпіталі мені сказали, що то були два осколки, які пробили мені стопу. Дуже хотілося курити і пити…
18.00
Евакуаційна машина забрала мене і ще трьох поранених, в якомусь селі перезагрузили в медичну машину, довезли до Катеринівки, тоді до Курахова, де і оперували вночі.
Пити мені дали лише вранці наступного дня, коли бог в голубому паперовому халаті з вправними руками хірурга з’єднав шматки мого тіла, але не давав ніяких гарантій, а рідне, найкрасивіше в світі обличчя було єдиним, що я бачив. Побілілі губи шептали: живий, живий!
З того бою не повернулося п’ятеро…
«…Попрошу в тебе, Боженько, я,
Щоб закінчилась швидше війна.
Щоби сліз не лила більше мати,
Щоб з війни повернулись солдати!» (З вірша Л. Трищук – Луцук )
