До Дня Героїв та 145 – річчя з Дня народження С.В.Петлюри, українського, державного, військового діяча.
22 травня минає 145 років від дня народження Симона Петлюри. Яким він був, що його спонукало боротися за Україну? Якою була ця боротьба та чому його боялася Москва?
В російській свідомості було три види українця-ворога: мазепенці, бандерівці, а посередині, між ними – петлюрівці. Симон Петлюра ─ український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, а також засновник Українських збройних сил. Проте, тривалий час точиться дискусія: чи був він національним героєм?.
Симон Васильович Петлюра керував Українською державою в найважчий період її існування. Він ─ засновник війська, яке захищало Україну від більшовиків понад століття тому. І коли визвольні змагання 1917-1921 років закінчилися, Петлюра намагався зберегти державницьку традицію. Він очолював Державний центр Української Народної Республіки за кордоном, сподіваючись, що українську державність вдасться відновити.
Збереження цієї традиції закінчилося тим, що державність була відновлена, і в 1992 році президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав клейноди й символи влади першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку. Симон Петлюра став лідером національного визвольного руху, символом визвольної боротьби. І його роль посилилась навіть після трагічної загибелі. Учасників цього руху стали називати його прізвищем «петлюрівці».
Він боровся за свободу України і намагався захисти її усіма можливими і наявними на той час засобами. Навіть тоді, коли українська армія зазнала поразки у боротьбі і була змушена відступити за Збруч, була інтернована і роззброєна поляками, а Симон Петлюра перебував на нелегальному становищі у Польщі, потім емігрував далі в Західну Європу, опинився у Франції, і тоді він не втрачав віри у перемогу справи, за яку бореться і залишився єдиним лідером, який не зійшов з капітанського мостика корабля, який називався Україною.
«Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами» (Із листа Симона Петлюри до Юрія Гуменюка. 1926 рік).
Щоб дискредитувати Симона Петлюру в уявленні суспільства, радянською пропагандою було створено багато міфів. Антисеміт, погромник, грабіжник тощо ─ це ті кліше і штампи, які були штучно нав’язані. Деякі з них продовжують жити дотепер саме через незнання людей.
Симон Пелюра народився 22 травня 1879 року в Полтаві, у міщанській багатодітній родині. Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі, далі була духовна семінарія, з якої його виключили за так званий “мазепинський дух”. Його позбавили можливості продовжити навчання в Росії, і щоб уникнути арешту, Петлюрі доводиться їхати на Кубань. Там займався вчительством. А також узявся до вивчення документів Кубанського війська. Тут виходить низка його наукових статей. Так Петлюра почав займатися публіцистичною діяльністю. Не маючи спеціальної освіти, зацікавився історією, з головою поринув у її вивчення і досяг значних успіхів.
У 1904 році Петлюра знову опиняється під загрозою арешту і змушений виїжджати з Кубані, їхати до Києва, а пізніше ─ до Львова, де знайомиться з Іваном Франком, Михайлом Грушевським.
Проте, він не припиняв своєї революційної діяльності, перебував у складі Революційної української партії, пізніше ─ Української соціал-демократичної робітничої партії.
З початком Першої світової війни починає працювати в Союзі Земств на Західному фронті,і саме там зближується з військовою масою. Це призвело до того, що на І Всеукраїнському з’їзді, який відбувся у травні 1917 року в Києві, Симона Петлюру обирають головою Українського генерального військового комітету. І на цій посаді він повністю віддається створенню українського війська, докладає чимало зусиль, щоб відновити його традиції. На його думку, для цього треба було створити національну армію. На початок листопада 1917 були українізовані 6-й, 10-й, 17-й, 21-й і, частково, третій Сибірський та 11-й армійські корпуси.
Проте у грудні 1918 року вибухнув конфлікт через те, що Винниченко виступав проти створення власного війська, вважав, що Україні буде досить міліційних формувань для підтримання порядку ─ мовляв, жодних загроз від більшовиків не існує. Натомість Петлюра наполягав на війську, бо вбачав реальну загрозу у більшовиках і готувався до її відбиття.
Восени – на початку зими 1917 року Петлюра придушив три спроби більшовиків захопити владу в Києві
В середині грудня 1917 року він став жертвою політичного заколоту. Його усунули з посади генерального секретаря військових справ, і він опинився поза офіційним урядом. Тоді Петлюра підключився до процесу створення добровольчих частин, які взяли участь у придушенні Арсенальського повстання і захисті України від більшовиків.
До цих формувань приєдналися і ржищівчани. У кінці грудня 1917 року вступив до Студентського куреня Українського Вільного Козацтва наш земляк Петро Іванович Поржи – Олексієнко. В січні 1918 року туди ж записалися й Петрові друзі і вже в кінці січня брали участь в боях під Крутами проти червоної армії більшовиків.
27 липня 1918 року Симона Петлюру заарештували за звинуваченням у підготовці протиурядового заколоту і майже 4 місяці утримували в Лук’янівській тюрмі. Він виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським повстанням Директорії УНР (у Білій Церкві тоді дислокувався загін Січових стрільців Євгена Коновальця). До складу Директорії Петлюру обрали заочно.
22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. В цей час більшовицька Росія вдруге почала збройну агресію проти України.
У травні Симон Петлюра був обраний головою Директорії УНР . У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії.
Ржищівська молодь також воює у лавах регулярної Армії УНР, бере участь в жорстоких боях 1 – го Зимового походу, який тривав 163 дні з 6 грудня 1919 року по 6 травня 1920 року. Командиром походу С. Петлюрою був призначений генерал – полковник М. Омелянович – Павленко. Із спогадів підхорунжого П.І.Поржи – Олексієнка дізнаємося, що їхнє військо в районі Ямполя вступає під командування Головного Отамана Симона Петлюри. Старшини і козаки, голодні і босі хоробро боролися з ворожими силами і завдавали їм великих втрат в кожній із 50 великих битв і сутичок. Головним завданням Зимового походу були партизанські дії у ворожому запіллі, а метою — збереження української державності на території України.
Проте, у жовтні 1920-го Польща уклала перемир’я з радянською Росією. Війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані. У 1921 році уряд УНР, українське військо під натиском більшовиків змушені були залишити територію України і емігрувати у Польщу. Знайшовши прихисток у Польщі, уцілілі підрозділи Армії УНР здійснили Другий зимовий похід в окуповану російсько –більшовицькими військами Україну. Мета – підняти селянські повстання і визволити рідну землю з чужинського ярма.
25 жовтня 1921 року, коли в Україні вже панувала радянська влада, три групи Армії УНР розпочали Другий зимовий похід в Україну. Ідейним натхненником і фронтменом і Першого , і Другого походів був Симон Петлюра – голова Директорії УНР, який з кількома тисячами Українського війська вимушено опинився за кордоном, але повноважень не склав. У Польщі перебували й воєначальники Армії УНР. Зокрема генерал – хорунжий Юрко Тютюнник, який і очолив Другий похід. Хибні переконання Симона Петлюри та Юрка Тютюнника, що в Україні сприятлива ситуація для повстання, від самого початку прирекли учасників Другого зимового походу на загибель. Надто не рівні сили…. Проте жоден із добровольців не відмовився від небезпечного рейду за незалежність України.
П.І.Поржи – Олексієнку вдалося вижити і знову перебратися за кордон. Все життя Петро Іванович був вірний Армії УНР і рідній Україні, хоч і жив в еміграції. У власними руками збудованій будівлі (м.Денвер. США), він створив музей Армії УНР. Великий патріот України, наш земляк П.І.Поржи – Олексієнко нагороджений всіма воєнними орденами і військовими пропам’ятними хрестами, як Орден Зимового походу, Хрест Симона Петлюри, Хрест в 40 – ву річницю Армії УНР (воєнний хрест), Хрест УГА, медаль Архистратига Михаїла І – ї Дивізії УНА, Армії УПА, а також нагородами Білоруської, Польської і Німецької Армій, численними грамотами, подяками і т.д.
Петлюра не брав безпосередньої участі в поході. Симон Васильович фанатично – у кращому розумінні цього слова – вірив у самостійну Україну і люто ненавидівї її ворогів – російських більшовиків. Ленін вважав його особистим ворогом. Тому Петлюру необхідно було вбити. Більшовицький уряд постійно вимагав у Варшави видати їм Симона Васильовича. Тож у жовтні 1923 року він змушений був перебратися до Франції.
25 травня 1926-го біля 14-ї години Симон Петлюра загинув у Парижі від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарта. Поховали Головного Отамана 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас.
Молодший брат Петлюри Олександр став відомим військовим діячем, полковником армії УНР, а його племінник Степан Скрипник ─ патріархом Української автокефальної православної церкви. Після того, як українські визвольні змагання були програні, частина його рідних опинилася в еміграції, а ті, що залишилися в Україні, практично всі були знищені радянською системою, зокрема його сестри Марина і Феодосія.
«Ти переможеш, великий народе-мученику. І переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з втомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері України. Минуть жахливі криваві роки боротьби синів твоїх і невпинна праця загоїть рани кривавої руїни. Дасть пишні скарби для всіх народів світу. Дасть спокій і щастя великій, вільній, самостійній Україні», – говорив С. Петлюра.
Слава Україні! Героям Слава!
Підготували зав. відділом з основного виду діяльності – Гудзій О.В. та ст.. науковий співробітник – Бабенко Л. М.