Чуйко (Денисенко) Олена Василівна народилась 13 березня 1963 р. в сел. Ржищів Кагарлицького району в сімї освітян. Тато –  Василь Васильович Денисенко працював у Ржищівському будівельному технікумі, а також в середині 70-х років обіймав посаду директора СШ№1 ім. Олега Кошового. Мама – Алла Іванівна Денисенко працювала викладачем російської мови і літератури  Ржищівського педагогічного училища.

«У 1977 році сім’я виїхала із Ржищева, і в 1980 році я закінчила СШ№17 м.Ірпеня Київської області. У 1980 році вступила до Київського державного університету ім.Т.Г. Шевченка, на філософський факультет, відділення психології. На той час професія психолога була не дуже популярною і знаною у суспільстві, але привабила специфіка цієї професії, пов’язана із людьми, пізнанням  їхнього внутрішнього світу і можливостями надання психологічної допомоги.  У 1985 році закінчила Університет і з того часу все життя було пов’язано із цією цікавою галуззю знань. У різні часи поєднувала чотири сфери діяльності: викладацьку (у якості викладача у педагогічному училищі (у 1986-1990 році викладала у Ржищівському педучилищі), Податковій Академії м. Ірпеня (1999-2006), Київському національному університеті імені Тараса Шевченка з 2007 року до теперішнього часу); практичну діяльність (шкільний психолог, психолог гімназії, психолог -консультант, психолог-тренер, психотерапевт); управлінську (Керівник міського психологічного центру м. Находка (Росія), завідувач психологічної служби Податкової Академії, завідувач кафедрою); наукову (доктор психологічних наук у галузі вікової та педагогічної психології, професор). Наразі я завідую кафедрою соціальної реабілітації та соціальної педагогіки КНУ імені Тараса Шевченка, факультету психології.»

Які маєте плани на майбутнє? підготовка і випуск підручників та навчальних посібників нового типу; наукове стажування за кордоном, підготовка і захист докторів філософії.

Про родину. Мама, слава Богу, жива, 84 роки. Батько помер у 2001.

У мене 2 доньки, 3 внуків, а статус – “у вільному польоті”…є такий (сміється)

Старший науковий співробітник Людмила БАБЕНКО

ВИТРАЧАЙ 1000 ЗА ПРОГРАМОЮ єПІДТРИМКА

В музеї встановлено платіжний POS – термінал! Відтепер в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» можна здійснити безконтактну оплату послуг карткою Visa чи Master Card.

А також маєте можливість витратити 1000 грн за вакцинацію в музеї! Зауважуємо, що скористатися коштами можна протягом 4 днів від їх надходження на віртуальну картку.

#єПідтримка #сплачуй_безконтактно

29 січня Україна вшановує пам`ять Героїв Крут, про це в тематичному історичному екскурсі.

В ході Першої російсько-української війни 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути відбувся бій між загоном юнкерів і київських студентів та гімназистів під командою сотника Аверкія Гончаренка і червоногвардійцями Михайла Муравйова, що вели наступ на Київ.

У середині січня 1918 року більшовики розгорнули повномасштабний військовий наступ проти Української Народної Республіки. Основним напрямком їх удару була залізниця через Харків-Полтаву. Тут йшли загони під командуванням Михайла Муравйова. З Гомеля у напрямку Бахмача йому на допомогу рушив загін Рейнгольда Берзіна.

20 січня більшовики зайняли Полтаву.

З українського боку цей напрямок обороняв Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі із Симоном Петлюрою. Бої відбувались практично за кожну залізничну станцію та великі і малі міста: Ромодан, Гребінку, Доч, Чесноківку, Хутір-Михайлівський, Бахмач.

Щоб унеможливити подальше просування більшовиків, українські війська пошкодили залізничну колію. Тоді керівництво «червоних» перекинуло свої війська на бахмацький напрямок, який обороняв загін Першої української юнацької школи імені Богдана Хмельницького під командою 27-літнього сотника Аверкія Гончаренка у складі чотирьох сотень (по 150 чоловік) юнкерів і 20 старшин, що на озброєнні мали 18 кулеметів.

Бійці перебували на позиціях уже кілька тижнів, виснажились та потребували ротації. У ході різдвяно-новорічних свят частина з них самочинно поїхала до Києва на відпочинок та за допомогою.

Скориставшись цим, більшовики взяли Бахмач, де 28 січня з’єднались дві їх колони, та підступили до станції Плиски. Маючи десь зо 3 тисячі чоловік, два бронепотяги і артилерійську батарею, вони розпочали підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці Бахмач-Ніжин-Дарниця, загальне командування яким було покладене на Муравйова.

Українські підрозділи відступили до станції Крути (нині в с. Пам’ятне Борзнянського району Чернігівської області), що за 18 км від Ніжина, де посилились бронепотягом під командою сотника Миколи Ярцева і залізничною платформою з гарматою і кулеметом сотника Семена Лощенка.

У Києві в цей час активно розгорталось формування добровольчих загонів для оборони від більшовиків. Серед них — полк залізничників, полк Вільного козацтва, бойовий курінь київської організації УПСР, курінь Українського народного університету, курінь Січових стрільців. Різні студентські організації закликали вступати до цих формувань. У власний бойовий загін почала запис «Організація середнєшкільників», яка об’єднувала українців-гімназистів Києва.

Ввечері 28 січня на станції Плиски сталась невелика перестрілка між українським бронепотягом та передовим більшовицьким загоном. Червоногвардійці втратили свого командира та відступили. Український бронепотяг повернувся на станцію Крути. Пізно ввечері більшовики знову, на цей раз на бронепотязі, увійшли на станцію Плиски. Українців там уже не було. Не зорієнтувавшись у назвах, у Москву пішло донесення про взяття Крут.

Командування українських військ готувалося відступити до Ніжина, але позицій не залишило, отримавши повідомлення, що з Києва їде підкріплення.

29 (16) січня 1918 року о 4 годині ранку у Крути повернулись юнаки першої української військової школи, що раніше поїхали до Києва. Разом із ними приїхав добровольчий Студентський курінь — трохи більше ста студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Більшість з них не мала ні бойового досвіду ні навіть військового вишколу, була погано екіпірована — українське командування все ще хибно очікувало основного удару більшовиків з полтавського напрямку, на утримання якого було відправлено найбоєздатніші підрозділи.

«…командирові студентської сотні дав я відтинок найменше загрожений зі сторони противника. Познайомив командира сотні з ситуацією, поінформував, звідки і як буде діставати набої, куди направляти ранених, з ким держати зв’язок, а на випадок відвороту, як вивести сотню з бою. Для зв’язку зі мною він призначив 3 студентів, а між ними був і мій брат; його, з огляду на своє становище, як командира, я був змушений відіслати до сотні назад, прощаючи його поглядом, як показалося, навіки» — Аверкій Гончаренко «Бій під Крутами», 1938 рік

Оборону зайняли в імпровізованих шанцях по обидва боки залізничного насипу, бронепотяг Ярцева і бойова платформа Лощенка мали відбивати ворожий натиск вздовж колії. Студентів відправили на найбезпечнішу ділянку — крайній лівий фланг, якомога далі від залізниці та епіцентру сутички, що розпочалась надранок.

Більшовики почали бій значними силами — десь зо тисячею червоногвардійців і матросів-балтійців за підтримки двох бронепоїздів. Їх наступ широким фронтом вдавалось стримувати кулеметним вогнем, але завдяки чисельній перевазі натиск супротивника не послаблювався. Як згодом згадував Аверкій Гончаренко, рятувало «тільки слабе темпо його наступу».

Перестрілка не вщухала до вечора — червоні так і не зважились перейти до вирішальної атаки.

Долю бою вирішила звістка, що в Ніжині курінь імені Тараса Шевченка, десь зо вісім сотень чоловік, заявив про підтримку радянської влади, не бажаючи вести «братовбивчу війну з великоруським пролетаріатом». Це загрожувало оточенням. Гончаренко наказав усім підрозділам відступати.

Однак, бракувало зв’язкових. Добре прострілюваний залізничний насип заважав ефективному контакту між флангами. Найімовірніше, до Студентського куреню наказ про відступ надійшов надто пізно або ж узагалі не надійшов.

Чотири сотні організовано повантажились у потяг, що стояв за 2 км від станції, і вже затемна залишили Крути, не дочекавшись усіх.

«По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді довідався, що не сказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все завпевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про судьбу брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Оказалося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз большевики. Після того внедовзі й розігралася ще раз кривава драма… їх не розстрілювали, а кололи баґнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні, на своєму браті й його товаришах» — Аверкій Гончаренко «Бій під Крутами», 1938 рік

Як виявилось згодом, студентська чота заблукала і прийшла на станцію коли там уже були більшовики. Загалом до полону потрапило 36 осіб (серед них і рідний брат сотника Гончаренка), з них розстріляно відразу ж на станції — 27, замордовано пізніше — 2, відправлено до харківського шпиталю — 6, відпущено — 1.

Відступаючі з-під Крут українські загони зустрілись із підрозділами Симона Петлюри на станції Бобрик (за іншими даними — Бровари). Гайдамацький кіш Слобідської України їхав на підтримку крутянців, однак затримався у дорозі через страйк залізничників та заворушення у Києві.

9 лютого війська Муравйова взяли Київ.

Про бій під Крутами дізнались лише після визволення столиці 1 березня. До Києва повернулась Центральна Рада, за рішенням якої 19 березня на Аскольдовій могилі відбулося урочисте перепоховання загиблих. Частина тіл ідентифікована не була.

Похоронна процесія з домовинами загиблих під Крутами, Київ, Бібіковський бульвар, 19 березня 1918 року © «Літопис Червоної Калини», 1932 рік

На церемонії з промовою виступив Михайло Грушевський: «Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи. Велике щастя окупити своєю кров’ю забезпечення цієї свободи!».

Остаточного списку розстріляних під Крутами не складено — бракує джерел. Однозначно встановлено імена учнів Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства зі Студентського куреня: Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич. Також встановлено, що серед розстріляних були Микола Божинський-Божко, […] Ганкевич, Дмитро Лизогуб, Олександр Попович, Володимир Шульгин, Олександр Борозенко-Конончук, Сидір Пурик-Пуриченко.

У 2006 році на залізничній станції Крути відкрито меморіал пам’яті полеглих, у 2012 році на місці дерев’яного хреста, де покояться їх останки на Аскольдовій могилі у Києві, встановлено кам’яний.

27 січня світ вшановує пам’ять євреїв, знищених нацистами під час Другої світової війни. Згідно рішення Генеральної Асамблеї ООН 2005 року – це щорічна дата вшанування Міжнародного дня пам`яті жертв Голокосту. Саме цього дня 1945 року звільнили в`язнів найбільшого табору смерті Аушвіц – Біркенау в Освенцімі.

В Україні антиєврейський геноцид мав особливо жорстку форму. Це пояснювалося тим, що, у розумінні нацистів, тут жили не просто євреї, а євреї «більшовицькі», нібито складова основа радянської влади, що представляли собою рушійну силу світової революції, для запобігання якої і необхідно було будь – якими способами позбутися її носіїв.

Наше місто Ржищів було одним з осередків проживання єврейського населення. На ржищівській землі євреї з`явились ще в середині ХVІІ ст. після Визвольної війни. На зламі ХІХ – ХХ ст. єврейське  населення міста становило близько 10 тис. осіб, мало дві синагоги, 10 молитовних шкіл, десятки великих і малих підприємств. Єврейська громада відігравала важливу роль в економічному, культурному та духовному житті міста.

З початком ІІ Світової війни частина євреїв була мобілізована в армію, деякі евакуювалися, але значна кількість залишилась у місті. Вони не уникли трагічної нацистської окупації, яка розпочалася 28 серпня 1941 року. З перших днів фашистської влади у містечку почалися жорстокі розправи проти більшовиських активістів та єврейського населення. Ці нелюди не жаліли нікого – ні дітей, ні жінок, ні старих, влаштовуючи за ними справжнє полювання. Із спогадів Давида Лельчицького, уродженця Ржищева: «Захопивши Ржищів, німці кілька десятків чоловік – і старих, і малих замкнули в сараї й спалили…»

Назавжди  закарбувався в пам’яті місцевих жителів страшний і кривавий квітень 1943 року. Тоді у Крутому Вивозі було розстріляно (за новими даними) 1767 осіб, з них 900 дітей. Серед них і багато євреїв.

Із спогадів В.Моргуліса: «…Мій батько, Давид Моргуліс, був у числі схоплених. Він залишився живим. Його вдарили лопатою по голові. Вночі він отямився і якось вибрався з – під тіл розстріляних. Кругом стояли німецькі автоматчики, а три машини возили бранців. Людей брали, били по чім попало і кидали до ями…».

С.Живило згадує: «…Євреїв, їх туди скинули , як непотрібних і закопали. Це ж моя мама тут була, бачила. Тут (в другому протитанковому рову) було дуже багато, але трошки забрали, хто опознав.  А захоронили далі. Ото бугорок біля повороту з траси на польову дорогу, проти  мусорки. Це тепер тут мусорка, раніше просто яр був. Отут їх і похоронили.».

Місцеві жителі із співчуттям ставились до євреїв і старались  чим –небудь їм допомогти , хоч би врятувати єврейських дітей від жахливої смерті, переховуючи їх під українськими  іменами. Прикладом стала історія життя Лельчицького , який із Давида  став  Володею Петренком.

Пролітають літа…, а пам’ять жива…

У резолюції Генеральної Асамблеї ООН говориться про те, що «Голокост, що призвів до винищення однієї третини євреїв і незліченних жертв з числа представників інших меншин, буде завжди служити всім народам застереженням про небезпеки, що таять у собі ненависть, фанатизм, расизм , упередженість». Про це не слід забувати. Про це варто говорити.

Ольга ГУДЗІЙ, завідувач з основного виду діяльності

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник                                 

Акт Злуки увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це була основоположна подія для українського державотворення. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Ця подія стала відправною точкою для відліку історії сучасної Української державності. Утім, історики цілком справедливо відзначають, що 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України.

Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради, а вже за рік (22 січня 1919 року) на Софійському майдані в Києві відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (далі – УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (далі – ЗУНР) в одну державу. Внаслідок невдач Української революції 1917-1921 років державність зберегти не вдалося. І як результат, упродовж XX століття українці змушені були кількаразово відновлювати її в боротьбі.

Є низка значень терміну “соборність”. Найбільш вживані з них: об’єднання в одне державне ціле всіх земель, населених конкретною нацією на суцільній території; духовна консолідація всіх жителів держави, згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від державності, суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту для побудови демократичної держави.

У 71-у річницю Акта Злуки (22 січня 1990 року) в Україні відбулася одна з найбільших у Центрально-Східній Європі масових акцій – “живий ланцюг” як символ єдності східних і західних земель України. Понад мільйон людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Івано-Франківська через Львів до Києва. Акція засвідчила, що українці подолали страх перед комуністичною партією і готові протистояти тоталітарному режиму. 31 рік тому ця подія стала провісником падіння СРСР і відновлення незалежної України.

Пам’ять про існування власної держави у 1917–1921 роках стала одним із наріжних каменів формування модерної національної ідентичності українців, надихала на продовження визвольної боротьби. Зрештою вона завершилася відновленням незалежності у 1991 році. Через сторіччя після проголошення Акта Злуки на Софійському майдані соборність залишається на порядку денному національних завдань. Відновлення соборності відбудеться після деокупації Криму й окремих районів Донецької і Луганської областей.