Ржищівська Троїцька церква – архітектурна пам’ятка ХІХ століття є двопрестольною. Перший престол освячений на честь Святої Трійці – Отця і Сина і Святого Духа у вигляді голуба. У 1917 році  Троїцька церква стала ще й двопрестольна, другий престол було освячено на честь трьох Святителів – Василя Великого, Григорія Богослова та Іоана Златоустого. Кожного року 12 лютого у Ржищівській Троїцькій церкві проходить святкове богослужіння на честь трьох Святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоана Зластоуста. Пiсля реставрацii Троїцькоi церкви на початку 2000-х рокiв у 2009 роцi другий престол Василя Великого,Григорiя Богослова, Iоанна Златоуста було переосвячено у 2009 роцi пiсля капiтального ремонту.

За легендою під час правління візантійського імператора Олексія Комніна (1081–1118) в Константинополі між православними виникла суперечка: одні ставили вище всіх Василія Великого, другі – Григорія Богослова, треті – Іоанна Златоуста. Кожна з сторін наполягала на своїй думці, і не могли дійти згоди. Різниця в поглядах поглиблювалася, у кожної зі сторін з’явилися свої послідовники, з яких одні називали себе “василіанами”, другі – “григоріанами”, треті – “іоанітами”. Своїми суперечками ревні і нерозумні прихильники великих ієрархів завдавали шкоди церкві Христовій. Тоді Іоанну, єпископу Євхаїтському, було видіння, в якому з’явилися всі три отці церкви і сказали: “Між нами немає ні першого, ні другого, ні останнього. Як за життя ми старалися бути в єдності, так і зараз бажаємо єдності віруючих, тому оголоси про це християнам і нехай вони припинять про нас сперечатися. Для цього признач свято для всіх нас в один день”.

Так, 12 лютого 1076 р. було встановлено одне свято, яке святкують ржищівщани  і всі люди кожного року – Собор Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Життя всіх трьох Святителів – приклад дієвого пастирства. Їх повчання, а ще більше спосіб життя, схожий на самого Ісуса Христа. Василій Великий народився 329 р. у Кесарії Каппадокійській у багатій сім’ї. В училищі в Кесарії подружився із Григорієм Богословом, який був на рік старший від Василія. Потім юнаки перейшли на навчання в Афіни, де вивчали всі науки того часу. Після закінчення навчання Василію запропонували роботу вчителя і адвоката. Та разом з товаришем Григорієм Богословом він вирушив в Понтійську пустелю. Там вони в убогій хатині вели аскетичне життя і молилися. Звідти Василія Великого викликали в Кесарію, де він прийняв спочатку сан диякона, потім священика, потім єпископа. Він прославився своїми проповідями, на які збиралося багато народу, та численними творами. Григорій повернувся додому в Назіанз, де єпископом був його батько. Після смерті батьків він жив у монастирі св. Текли в Селевкії.

Коли помер Василій, Григорій, виконуючи останнє прохання свого друга, поїхав до Константинополя, де серед віруючих точилася жорстка ворожнеча. У 379 р. Святитель Григорій почав служити та проповідувати в невеликій домашній церкві своїх родичів, яку назвав ″Анастасія″ (Воскресіння), вірячи, що саме тут почне відроджуватися християнство. Він переконливо спростовував всі доводи єретиків, натхненно розкриваючи істинне вчення церкви. Іоанн Златоуст народився в Антіохії в 350 р. Навчався в різних школах Афін. У 25-річному віці повернувся до своєї матері та прийняв хрещення. Він хотів постригтись у ченці, але мати вблагала його не робити цього. Спочатку був псаломщиком в церкві, а після смерті матері пішов у монастир, де став дияконом, а пізніше священиком. На його проповіді приходили не лише віруючі у Христа, але й язичники. Він пояснював народу обов’язки християн, палко проповідував любов до ближнього та милосердя. Його красномовність так впливала на віруючих, що вони записували його проповіді та вивчали напам’ять. Важко знайти в давній літературі такий збірник повчань, в якому не було б слів Іоанна Златоуста.

Цікавим є питання перекладів творів Іоанна. Перші переклади творів Златоуста церковнослов’янською мовою пов’язані з ім’ям Максима Грека. Він у 1525 р. переклав “Беседы Златоуста на Евангелие от Иоанна”, а його учень монах Селіван – “Беседы Златоуста на Евангелие от Матвея”. Саме вони поширювалися в рукописах у слов’янсьх народів. Першим друкованим твором Іоанна Златоуста, що вийшов у Острозі в 1595 р., був “Маргарит” (перли повчань), що містив близько 30 слів. Він був перекладений ченцем Діонісієм, учнем болгарського патріарха Феодосія (XIII ст.) “Маргарит” після Острозького видання 1595 р., з доповненнями, було надруковано в 1642 і 1698 рр. у Москві. У Києві в друкарні Києво-Печерської лаври в 1623 р. вперше були видані твори Іоанна Златоуста ″Беседы на 14 посланий святого апостола Павла″ та ″Беседы на деяния святых апостолов″ у 1624 р. Перша книга була перекладена з грецького друкованого тексту кліриком львівської церкви Гаврилом Дорофєєвичем, видана друкарем Памбою Бериндою. Друга була з передмовами архімандритів Єлисея Плетенецького та Захарії Копистенського, друкував Стефан Беринда та Андрій Наумович. А от інші твори Іоанна Златоуста ″Беседы на Евангелие от Матфея″ і ″Беседы на Евангелие от Иоанна″ (останні з виправленнями та доповненнями Андрія Курбського) були переглянуті Діонісієм Греком і видані в 1664 і 1665 рр. у Москві. Кілька слів Златоуста було надруковано разом зі словами інших отців церкви в “Соборнику”, виданому в 1647 і 1700 рр. у Москві. Там само у 1709 р. вийшли друком “Беседы на послания апостола Павла”, а в 1712 р. – “Беседы на деяния апостолов”. Пізніше, в другій половині XVIII ст., в Києві були перекладені та видані інші праці Златоуста. Це ″Беседы на первую книгу Бытия, переведенные с греческого в двух частях″ у 1773 р. та ″Беседы о покаянии такожды на некоторые Господские праздники и воскресные дни″ у 1774 р. У цей же час у Москві та Санкт-Петербурзі переклали та видали “Беседы на первую книгу Моисеевого Бытия” (М., 1766), “Беседы на десять псалмов Давидовых” (М., 1773), “Беседы на некоторые псалмы Давидовы” (М., 1775), “Беседы на все псалмы Давидовы” (М., 1787), “Беседы к антиохийскому народу” (СПб., 1778). Крім того, у Москві з’явились, в перекладі з латини “Дух или мысли Иоанна Златоуста, или сокращенное нравственное его учение” у 1781 р., були також знову видані “Маргарит” у 1764 та 1776 рр., “Беседы на Евангелие от Матфея” у 1781 р., “Беседы на Евангелие от Иоанна” у 1793 р.

Перекладом творів Іоанна Златоуста також займалися в Київській духовній академії. У 1823 р. вийшли друком “Беседы о покаянии” та “Беседы на разные праздничные дни”. У ХIХ ст. переклали російською мовою всі твори Іоанна Златоуста. Це зробили викладачі Московської духовної академії. Наслідком їх роботи було видання “Творения святых отцов, в русском переводе, издаваемые при Московской духовной академии” (1843–1915). Кириличні видання тоді рекомендувалося друкувати за зразками Синодальних друкарень. А гражданського друку це не стосувалося, тому твори всіх трьох святителів у виданнях “Творений святых отцов, в русском переводе, издаваемые при Московской духовной академии” є найповнішими перекладами всіх трьох святителів. Київська духовна академія також видавала свої переклади отців церкви “Библиотека творений св. отцов и учителей церкви западных, издаваемая при Киевской духовной академии” (1879–1882) У відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій є всі названі вище твори Іонна Златоуста, а також твори різних видань Василія Великого та Григорія Богослова. Вони зберігаються в книжкових колекціях Київської духовної академії, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого монастиря та Софійського кафедрального собору. Поєднання трьох святителів у одному святі лише ще раз доводить штучність всіх політичних і ідеологічних розділень. Немає таких суперечок, які не можна було б подолати справжнім християнам, в основі моралі яких є любов.

Юлія НАСТЕНКО, старший науковий співробітник

СІРОШТАН ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ, 10. 01. 1952, народився на хуторі Богданівка (с. Зорівка) Ржищівського на той час району.

Який Ваш основний вид діяльності сьогодні?

В нинішній час – пенсіонер. Позаштатно співпрацюю з РНБОУ у питаннях повернення військовополонених на Донбасі та пошуку-повернення загиблих українських військових. Системно й консультативно готую аналітичні матеріали для низки  українських діаспор з питань соціального захисту ветеранів, діяльності міжнародних, зарубіжних та українських громадських ветеранських організацій.

Які маєте цілі, плани на найближче майбутнє?

Щодо планів на майбутнє, то почав працювати над підбіркою матеріалів по історії України двадцятих-тридцятих років минулого століття (на базі архівних документів діяльності спецслужб). Та й з’явилася можливість більше уваги приділяти внукам.

Розкажіть, будь ласка, де здобували освіту.

Освіта: після закінчення чотирьох класів Зорівської початкової школи та восьми класів Великопріцьківської середньої школи навчався у Ржищівському будівельному технікумі (1967-1971 рр); вищі освіти здобув у Москві, як викладач історії та фахівець з питань історії і теорії радянського та зарубіжного кіномистецтва; навчався у аспірантурі Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР.

Розкажіть про Вашу професійну та громадську діяльність, а також було б цікаво дізнатись про Ваші життєві принципи чи цінності

З дитинства мав інтерес та потяг до гуманітарної сфери діяльності. Строкова військова служба та навчання на кафедрі повітряно- десантних військ у виші (48 стрибків з парашутом загалом) дещо зкорегували уподобання. У подальшому, як офіцер діючого резерву ПДВ залучався до кількох військових спецоперацій (основні з них НДРЄ, НРА, Луганщина України). З часом виробилася в характері, поведінці, знаннях історії українська патріотична складова. Що й привело до підтримки Народного руху України, активної участі у двох Майданах. Вважаю, що честь офіцера може реально базуватися тільки на ідеях патріотизму. Бо патріотичне – це не тільки всеукраїнське, у більшій мірі це коли дають, а не під себе гребуть. А ще слід органічно поєднувати для себе святі поняття БатьківщИна і БАтьківщина, захищаючи їх від ворога. Як зовнішнього, так і внутрішнього.  Ідеологічна ж складова  –  це псевдопатріотика, як шлях до надмірного мілітаризму, фашизму й нацизму. Такі маю переконання.

            У професійній діяльності мав поєднання гуманітарного та громадського: більше 10 років працював у апараті ЦК Комсомолу України, від інструктора до завідуючого відділом; 5 років переймався організацією інформаційної та міжнародної роботи в зоні відчуження Чорнобильської АЕС, саме в час активної ліквідації наслідків катастрофи; 4 роки керував Державною службою з питань інвалідів та ветеранів України; створював та багато років був одним із керівників Української Спілки ветеранів Афганістану (за моєї ініціативи та організаційного сприяння створена й активно діє Ржищівська міська організація УСВА); працював проректором та викладав історію України у Інституті економіки, управління та господарського права.

              Оскільки активна фаза мого життя припала на злам світової й національної історії, то стресові події не могли не відобразитися й на мені особисто. Щоправда, розгубленості не було. Виправдали себе професійний інтерес до історії, патріотична налаштованість мислення, критичний погляд на російско-імперське питання. Згоден, зараз не складно бути розумним “заднім розумом”, якщо про вихідців із радянського часу. Та все ж вважаю, що зайняти продуктивну проукраїнську нішу мені особисто допомогли культура базової освіти та активна життєва позиція. Як позиція пошуку.

Як вплинула служба в Афганістані на світогляд? Якою бачите армію в Україні? Життя «до» і «після» звання.

Щодо афганської теми. Тут дещо ширше, оскільки є прямий звязок з нинішньою російсько-українською війною (саме це визначення для мене є беззаперечним).

               Та минувшина вже покрита курявою часу. Та все-таки значна більшість моїх побратимів-афганців оцінюють свій Афган по радянській версії історії, з усіма особистими ностальгійними фантазіями. Якщо у офіцера тоді ще було якесь право вибору, то солдат чи сержант на зарубіжній війні були підневільними у абсолюті. Хоча будь – яка війна – це не стільки героїка, мужність, честь і плече-до-плеча, скільки дуже брудна робота, місцями просто жахлива. Вона й об’єднує її учасників у подальшому, переростаючи у видимість бойового братерства. Чому у видимість? Та тому, що його ілюзії з часом щось ставить на випробування, безжально ламаючи.  У нашому афганському випадку це російська агресія. Бо діяльність створеної у дев’яності міжнародної організації “Бойове братерство без кордонів” (голова командарм Громов Б.В.) до 2014-го активно підтримувалася українськими ветеранами-афганцями. Але спільно з Російським союзом ветеранів Афганістану ця структура стала основою десантів по захопленню Криму й Донбасу. Потім пішли групи на місця бойових дій, і афганці почали впізнавати колишніх братів по зброї через приціли такої ж зброї. А з нашого боку в бойових діях на Донбасі взяли участь 37 тис. УБД на території інших держав та миротворців. От проти них і воюють “побратими-росіяни”. І не тільки як вагнерівці. За даними нашої розвідки громадськими об’єднаннями афганців було відправлено в Крим і на Донбас 39 добровільних команд з різних регіонів РФ. Відомі і факти торгівлі “двохсотими”, заробітчанства на передачі через лінію зіткнення полонених. Якщо ті афганці допомогли витягнули з полону 62-х наших військових, то за неповними даними 24 з них – за чималу мзду. Це і є бойове братерство, яке гроша ламаного не вартує.

         Дещо інше забарвлення має у своєму розладі таке братерство у внутрішньоукраїнських умовах. Тут свою розкольну роль зіграла своя ж держава. Багаточисельний і монолітний афганський рух владу лякав за любої влади. У його розкол вкладалися великі кошти, і в кінцевому рахунку афганська бойовитість була значно послаблена низкою розбірок та протистоянь.

          В цілому ж афганська тема в Україні все ще знаходиться в полоні брехні й замовчування. Ще й досі перебувають в емоціях помічені тією війною. Навіть штурм палацу Тадж-Бек у Кабулі (палац Аміна) все ще ними експлуатується як легендарна спецоперація, видатний подвиг радянського спецназу. А в дійсності там була повна бездарність з трагічними наслідками, яка розкрутила махове колесо кривавої майже десятирічной війни. Безглузда бойня призвела до загибелі 25 радянських військових (з них 9 від рук своїх) і знищенню всієї сім’ї прорадянського президента. Та основне трагічне у тому, що було дано старт втягненню СРСР у чужу громадянську війну без жодного шансу на кінцевий успіх. Як геополітичне самовбивство.

          Маємо багато дискутивного щодо провини наших військовиків як окупантів. Від рук яких загинуло, мов, 2 млн місцевих жителів. У цьому перебільшень забагато. Бо йшла по-азійськи жорстока громадянська війна, з її  багаточисельними втратами серед мирного населення. А протистояння підігрівалося двома системами на чолі з СРСР і США. До речі, жертв з радянського боку також було значно більше, ніж офіційно все ще заявлено. Саме від різного роду спецоперацій, досі Росією засекречених. Відповідають дійсності хіба що дані про 88%  з майже 700 учасників війни, які хронічно захворіли чи були поранені.

        Якщо Росія все ще героїзує афганську тему, то в Україні все впевненішим стає висновок, за якого афганці – жертви обставин того часу. Бо всі вони вийшли з однієї комуністичної шинелі. Як, до речі, і вся тодішня молодь. Проблема лиш у тому, що в Афган попадали діти робітників, селян і малопокірних представників інтелігенції. А за мізерним винятком весь народ, український включно, знав, бачив і мовчав. Привозилися в домівки цинкові труни, поверталися до приголомшених батьків покалічені діти, часто зовсім сиві, а народ мовчав, виконуючи і перевиконуючи свої недолугі соцзобов’язання. То ж щодо Афганістану 80-х каятися повинні всі вихідці з того часу, бо це був і державний і громадський злочин.

          Зараз наше суспільство вимушено заговорило про “психіку війни”. І ті синдроми, які вона несе учасникам бойових дій. Тут і згодився знову “афганський досвід”. Важко з цим змиритися, але Україна вже стала фронтовою державою, світовою гібридною військово-технологічною лабораторією. Маємо ситуацію, вихід з якої у консолідації суспільства на патріотичній основі і формуванні дієздатної професійної армії. Але й досвід вихідців з війни 33-річної давнини все ж залишається доречним.

Усім відома фраза «Хто володіє інформацією, той володіє світом». Сьогодні вона актуальна, як ніколи. Інформація це і статистика, і досягнення, і новини, і трактування подій. Але, на жаль, вона рідко буває об’єктивною і не завжди правдивою, адже доноситься до нас з подачі певних людей. Навіть позиція «Факти, лише факти!» теж має суб’єктивну основу. Тому інформація – справа політична! З її допомогою формується так звана «громадська думка», суспільна мораль, вожді і лідери ведуть народ в «потрібному напрямку».  В тоталітарних державах це яскраво виражено, в демократичних завжди ведеться боротьба за доступ і подачу інформації, і не завжди мирна.  В наш час суцільного інтернету пересічний громадянин губиться  в інформаційному морі і, врешті – решт,  ми припливаємо до витоків: обираємо ту суб’єктивну подачу, в яку хочеться вірити.

Після випуску в Німеччині  в 1609 році першої газети, а пізніше, після винайдення радіо, ЗМІ стали основним джерелом інформації.

Radiare –  з латинської –  «випромінювати». Хоча і приписують відкриття радіо Миколі Теслі у 1893 році, це питання суперечливе. Але, з початком радіотрансляцій, саме ЗМІ стають основним джерелом інформації.

Всесвітній день радіо (World Radio Day) відзначається щорічно 13 лютого, починаючи з 2012 року, за рішенням Генеральної конференції ЮНЕСКО.

Дата проведення обрано не випадково – 13 лютого 1946 вперше вийшло в ефір Радіо ООН, станція якого розташовувалася в штаб-квартирі Організації Об’єднаних Націй.

В календарі професійних свят українці мають День працівників радіо, телебачення та зв’язку, що святкується 16 листопада на честь початку мовлення Українського радіо (1924 рік).

В своєму краєзнавчому дослідженні ми б хотіли поділитися із читачами з історією виникнення радіомовлення в Ржищеві.

В 90-х роках ХХ століття розпочала свою самостійну роботу радіостанція «Ржищів», кореспондентом, редактором і ведучим якої став Віктор Умрихін. Запросив його на роботу тодішній редактор газети «Ржищів» Павло Малєєв.

Із біографічної довідки. Віктор Васильович Умрихін народився 3 червня 1965 року у Ржищеві. Закінчив педагогічне училище, Київський педінститут. З 1988 року працював секретарем Обухівського райкому комсомолу. Заочно закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка за фахом історика. З 1996-го по  2003 рік  очолював Ржищівське радіомовлення. Після його закриття по причині відсутності фінансування продовжував роботу в газеті «Ржищів». Автор книжок «Історія Ржищівщини» (1995р.) та «Ржищеву – 850» (2001р.) Помер 14 січня 2005 року.

В 1996 році Ржищівська міська рада прийняла рішення про створення радіо як структурного підрозділу ржищівської газети. В Умрихін згадував, що перша радіопередача вийшла 18 травня 1996 року. Вийшла в «живому ефірі»  з використанням бобінного магнітофону. Тоді студія не мала ні приміщення, ні обладнання. До 1997 р. мовлення велося у прямому ефірі. А в 1997р. тодішній депутат Київської обласної ради Віктор  Пасак подарував редакції диктофон, після чого з’явилися перші передачі в запису. Міська газета тимчасово із-за фінансових проблем припинила свою діяльність, тож її структурному підрозділу – радіомовленню – довелося стати самостійною організацією. Згодом побільшало техніки, покращилася якість. Але аудіообладнання залишалося непрофесійним, хоча і дозволяло зробити монтування. Трансляція уже була без зупинок, недоречних пауз і повторів. З’явилася можливість зробити і музичне оформлення. Але транслювати передачі доводилося через міський відділ зв’язку, і тут виникало безліч проблем.

З 1996 по 2003 рік із приймачів лунало привітне «Доброго ранку, радіослухачі!».Цих позивних із нетерпінням очікували радіослухачі  у Ржищеві  і найближчих селах!Радіопрограми виходили тричі на тиждень, а в останні роки по суботах. А займалася усією підготовкою одна людина. Це був титанічний труд.  Тільки з часом були залучені спочатку громадські кореспонденти, а потім і штатні, і підібрати їх було не так просто. Адже, на думку В. Умрихіна, радіожурналіст повинен, в першу чергу, уміти слухати, мати чітко визначену громадянську позицію.

 Співробітником і приємником В. Умрихіна стала Людмила Поляк-Моргуліс, яка продовжила радіотрансляції  з 2009 по 2013 рік . На цей період радіостанція виросла в радіокомпанію «Ржищів», редактором і журналістом в одній особі і була пані Людмила. Передачі виходили в ефір щоранку в понеділок о 7 годині в мережі проводового радіомовлення в рРжищева, теж охоплюючи села Кузьминці, Уляники, Б.Щучинку, В. Пріцьки, Гребені.

 Радіомовна організація Ржищева мала свій статут, в якому зазначено, що радіо має оприлюднювати інформацію із життя світу, держави, області, міста. Але сам В. Умрихін намагався не лише піднімати проблеми і до чогось спонукати, а й безпосередньо закликати до дій, бути об’єктивним і не вдаватися в крайнощі. Тому протягом багатьох років ржищівські радіопозивні та такий мелодійний голос ведучого радували ржищівчан, і стаціонарні, і портативні радіоприймачі були налаштовані на відповідні хвилі.

Змінилися умови, можливості радіомовлення, але залишилися потреби людей в інформації, в душевній розмові, в необхідності орієнтуватися у цьому нелегкому житті та засиллі інтернету.

Ольга Гудзій, завідувач відділом з основного виду діяльності

Світлана Чміленко, старший науковий співробітник

Чуйко (Денисенко) Олена Василівна народилась 13 березня 1963 р. в сел. Ржищів Кагарлицького району в сімї освітян. Тато –  Василь Васильович Денисенко працював у Ржищівському будівельному технікумі, а також в середині 70-х років обіймав посаду директора СШ№1 ім. Олега Кошового. Мама – Алла Іванівна Денисенко працювала викладачем російської мови і літератури  Ржищівського педагогічного училища.

«У 1977 році сім’я виїхала із Ржищева, і в 1980 році я закінчила СШ№17 м.Ірпеня Київської області. У 1980 році вступила до Київського державного університету ім.Т.Г. Шевченка, на філософський факультет, відділення психології. На той час професія психолога була не дуже популярною і знаною у суспільстві, але привабила специфіка цієї професії, пов’язана із людьми, пізнанням  їхнього внутрішнього світу і можливостями надання психологічної допомоги.  У 1985 році закінчила Університет і з того часу все життя було пов’язано із цією цікавою галуззю знань. У різні часи поєднувала чотири сфери діяльності: викладацьку (у якості викладача у педагогічному училищі (у 1986-1990 році викладала у Ржищівському педучилищі), Податковій Академії м. Ірпеня (1999-2006), Київському національному університеті імені Тараса Шевченка з 2007 року до теперішнього часу); практичну діяльність (шкільний психолог, психолог гімназії, психолог -консультант, психолог-тренер, психотерапевт); управлінську (Керівник міського психологічного центру м. Находка (Росія), завідувач психологічної служби Податкової Академії, завідувач кафедрою); наукову (доктор психологічних наук у галузі вікової та педагогічної психології, професор). Наразі я завідую кафедрою соціальної реабілітації та соціальної педагогіки КНУ імені Тараса Шевченка, факультету психології.»

Які маєте плани на майбутнє? підготовка і випуск підручників та навчальних посібників нового типу; наукове стажування за кордоном, підготовка і захист докторів філософії.

Про родину. Мама, слава Богу, жива, 84 роки. Батько помер у 2001.

У мене 2 доньки, 3 внуків, а статус – “у вільному польоті”…є такий (сміється)

Старший науковий співробітник Людмила БАБЕНКО

ВИТРАЧАЙ 1000 ЗА ПРОГРАМОЮ єПІДТРИМКА

В музеї встановлено платіжний POS – термінал! Відтепер в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» можна здійснити безконтактну оплату послуг карткою Visa чи Master Card.

А також маєте можливість витратити 1000 грн за вакцинацію в музеї! Зауважуємо, що скористатися коштами можна протягом 4 днів від їх надходження на віртуальну картку.

#єПідтримка #сплачуй_безконтактно

29 січня Україна вшановує пам`ять Героїв Крут, про це в тематичному історичному екскурсі.

В ході Першої російсько-української війни 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути відбувся бій між загоном юнкерів і київських студентів та гімназистів під командою сотника Аверкія Гончаренка і червоногвардійцями Михайла Муравйова, що вели наступ на Київ.

У середині січня 1918 року більшовики розгорнули повномасштабний військовий наступ проти Української Народної Республіки. Основним напрямком їх удару була залізниця через Харків-Полтаву. Тут йшли загони під командуванням Михайла Муравйова. З Гомеля у напрямку Бахмача йому на допомогу рушив загін Рейнгольда Берзіна.

20 січня більшовики зайняли Полтаву.

З українського боку цей напрямок обороняв Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі із Симоном Петлюрою. Бої відбувались практично за кожну залізничну станцію та великі і малі міста: Ромодан, Гребінку, Доч, Чесноківку, Хутір-Михайлівський, Бахмач.

Щоб унеможливити подальше просування більшовиків, українські війська пошкодили залізничну колію. Тоді керівництво «червоних» перекинуло свої війська на бахмацький напрямок, який обороняв загін Першої української юнацької школи імені Богдана Хмельницького під командою 27-літнього сотника Аверкія Гончаренка у складі чотирьох сотень (по 150 чоловік) юнкерів і 20 старшин, що на озброєнні мали 18 кулеметів.

Бійці перебували на позиціях уже кілька тижнів, виснажились та потребували ротації. У ході різдвяно-новорічних свят частина з них самочинно поїхала до Києва на відпочинок та за допомогою.

Скориставшись цим, більшовики взяли Бахмач, де 28 січня з’єднались дві їх колони, та підступили до станції Плиски. Маючи десь зо 3 тисячі чоловік, два бронепотяги і артилерійську батарею, вони розпочали підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці Бахмач-Ніжин-Дарниця, загальне командування яким було покладене на Муравйова.

Українські підрозділи відступили до станції Крути (нині в с. Пам’ятне Борзнянського району Чернігівської області), що за 18 км від Ніжина, де посилились бронепотягом під командою сотника Миколи Ярцева і залізничною платформою з гарматою і кулеметом сотника Семена Лощенка.

У Києві в цей час активно розгорталось формування добровольчих загонів для оборони від більшовиків. Серед них — полк залізничників, полк Вільного козацтва, бойовий курінь київської організації УПСР, курінь Українського народного університету, курінь Січових стрільців. Різні студентські організації закликали вступати до цих формувань. У власний бойовий загін почала запис «Організація середнєшкільників», яка об’єднувала українців-гімназистів Києва.

Ввечері 28 січня на станції Плиски сталась невелика перестрілка між українським бронепотягом та передовим більшовицьким загоном. Червоногвардійці втратили свого командира та відступили. Український бронепотяг повернувся на станцію Крути. Пізно ввечері більшовики знову, на цей раз на бронепотязі, увійшли на станцію Плиски. Українців там уже не було. Не зорієнтувавшись у назвах, у Москву пішло донесення про взяття Крут.

Командування українських військ готувалося відступити до Ніжина, але позицій не залишило, отримавши повідомлення, що з Києва їде підкріплення.

29 (16) січня 1918 року о 4 годині ранку у Крути повернулись юнаки першої української військової школи, що раніше поїхали до Києва. Разом із ними приїхав добровольчий Студентський курінь — трохи більше ста студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Більшість з них не мала ні бойового досвіду ні навіть військового вишколу, була погано екіпірована — українське командування все ще хибно очікувало основного удару більшовиків з полтавського напрямку, на утримання якого було відправлено найбоєздатніші підрозділи.

«…командирові студентської сотні дав я відтинок найменше загрожений зі сторони противника. Познайомив командира сотні з ситуацією, поінформував, звідки і як буде діставати набої, куди направляти ранених, з ким держати зв’язок, а на випадок відвороту, як вивести сотню з бою. Для зв’язку зі мною він призначив 3 студентів, а між ними був і мій брат; його, з огляду на своє становище, як командира, я був змушений відіслати до сотні назад, прощаючи його поглядом, як показалося, навіки» — Аверкій Гончаренко «Бій під Крутами», 1938 рік

Оборону зайняли в імпровізованих шанцях по обидва боки залізничного насипу, бронепотяг Ярцева і бойова платформа Лощенка мали відбивати ворожий натиск вздовж колії. Студентів відправили на найбезпечнішу ділянку — крайній лівий фланг, якомога далі від залізниці та епіцентру сутички, що розпочалась надранок.

Більшовики почали бій значними силами — десь зо тисячею червоногвардійців і матросів-балтійців за підтримки двох бронепоїздів. Їх наступ широким фронтом вдавалось стримувати кулеметним вогнем, але завдяки чисельній перевазі натиск супротивника не послаблювався. Як згодом згадував Аверкій Гончаренко, рятувало «тільки слабе темпо його наступу».

Перестрілка не вщухала до вечора — червоні так і не зважились перейти до вирішальної атаки.

Долю бою вирішила звістка, що в Ніжині курінь імені Тараса Шевченка, десь зо вісім сотень чоловік, заявив про підтримку радянської влади, не бажаючи вести «братовбивчу війну з великоруським пролетаріатом». Це загрожувало оточенням. Гончаренко наказав усім підрозділам відступати.

Однак, бракувало зв’язкових. Добре прострілюваний залізничний насип заважав ефективному контакту між флангами. Найімовірніше, до Студентського куреню наказ про відступ надійшов надто пізно або ж узагалі не надійшов.

Чотири сотні організовано повантажились у потяг, що стояв за 2 км від станції, і вже затемна залишили Крути, не дочекавшись усіх.

«По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді довідався, що не сказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все завпевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про судьбу брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Оказалося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз большевики. Після того внедовзі й розігралася ще раз кривава драма… їх не розстрілювали, а кололи баґнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні, на своєму браті й його товаришах» — Аверкій Гончаренко «Бій під Крутами», 1938 рік

Як виявилось згодом, студентська чота заблукала і прийшла на станцію коли там уже були більшовики. Загалом до полону потрапило 36 осіб (серед них і рідний брат сотника Гончаренка), з них розстріляно відразу ж на станції — 27, замордовано пізніше — 2, відправлено до харківського шпиталю — 6, відпущено — 1.

Відступаючі з-під Крут українські загони зустрілись із підрозділами Симона Петлюри на станції Бобрик (за іншими даними — Бровари). Гайдамацький кіш Слобідської України їхав на підтримку крутянців, однак затримався у дорозі через страйк залізничників та заворушення у Києві.

9 лютого війська Муравйова взяли Київ.

Про бій під Крутами дізнались лише після визволення столиці 1 березня. До Києва повернулась Центральна Рада, за рішенням якої 19 березня на Аскольдовій могилі відбулося урочисте перепоховання загиблих. Частина тіл ідентифікована не була.

Похоронна процесія з домовинами загиблих під Крутами, Київ, Бібіковський бульвар, 19 березня 1918 року © «Літопис Червоної Калини», 1932 рік

На церемонії з промовою виступив Михайло Грушевський: «Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи. Велике щастя окупити своєю кров’ю забезпечення цієї свободи!».

Остаточного списку розстріляних під Крутами не складено — бракує джерел. Однозначно встановлено імена учнів Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства зі Студентського куреня: Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич. Також встановлено, що серед розстріляних були Микола Божинський-Божко, […] Ганкевич, Дмитро Лизогуб, Олександр Попович, Володимир Шульгин, Олександр Борозенко-Конончук, Сидір Пурик-Пуриченко.

У 2006 році на залізничній станції Крути відкрито меморіал пам’яті полеглих, у 2012 році на місці дерев’яного хреста, де покояться їх останки на Аскольдовій могилі у Києві, встановлено кам’яний.

27 січня світ вшановує пам’ять євреїв, знищених нацистами під час Другої світової війни. Згідно рішення Генеральної Асамблеї ООН 2005 року – це щорічна дата вшанування Міжнародного дня пам`яті жертв Голокосту. Саме цього дня 1945 року звільнили в`язнів найбільшого табору смерті Аушвіц – Біркенау в Освенцімі.

В Україні антиєврейський геноцид мав особливо жорстку форму. Це пояснювалося тим, що, у розумінні нацистів, тут жили не просто євреї, а євреї «більшовицькі», нібито складова основа радянської влади, що представляли собою рушійну силу світової революції, для запобігання якої і необхідно було будь – якими способами позбутися її носіїв.

Наше місто Ржищів було одним з осередків проживання єврейського населення. На ржищівській землі євреї з`явились ще в середині ХVІІ ст. після Визвольної війни. На зламі ХІХ – ХХ ст. єврейське  населення міста становило близько 10 тис. осіб, мало дві синагоги, 10 молитовних шкіл, десятки великих і малих підприємств. Єврейська громада відігравала важливу роль в економічному, культурному та духовному житті міста.

З початком ІІ Світової війни частина євреїв була мобілізована в армію, деякі евакуювалися, але значна кількість залишилась у місті. Вони не уникли трагічної нацистської окупації, яка розпочалася 28 серпня 1941 року. З перших днів фашистської влади у містечку почалися жорстокі розправи проти більшовиських активістів та єврейського населення. Ці нелюди не жаліли нікого – ні дітей, ні жінок, ні старих, влаштовуючи за ними справжнє полювання. Із спогадів Давида Лельчицького, уродженця Ржищева: «Захопивши Ржищів, німці кілька десятків чоловік – і старих, і малих замкнули в сараї й спалили…»

Назавжди  закарбувався в пам’яті місцевих жителів страшний і кривавий квітень 1943 року. Тоді у Крутому Вивозі було розстріляно (за новими даними) 1767 осіб, з них 900 дітей. Серед них і багато євреїв.

Із спогадів В.Моргуліса: «…Мій батько, Давид Моргуліс, був у числі схоплених. Він залишився живим. Його вдарили лопатою по голові. Вночі він отямився і якось вибрався з – під тіл розстріляних. Кругом стояли німецькі автоматчики, а три машини возили бранців. Людей брали, били по чім попало і кидали до ями…».

С.Живило згадує: «…Євреїв, їх туди скинули , як непотрібних і закопали. Це ж моя мама тут була, бачила. Тут (в другому протитанковому рову) було дуже багато, але трошки забрали, хто опознав.  А захоронили далі. Ото бугорок біля повороту з траси на польову дорогу, проти  мусорки. Це тепер тут мусорка, раніше просто яр був. Отут їх і похоронили.».

Місцеві жителі із співчуттям ставились до євреїв і старались  чим –небудь їм допомогти , хоч би врятувати єврейських дітей від жахливої смерті, переховуючи їх під українськими  іменами. Прикладом стала історія життя Лельчицького , який із Давида  став  Володею Петренком.

Пролітають літа…, а пам’ять жива…

У резолюції Генеральної Асамблеї ООН говориться про те, що «Голокост, що призвів до винищення однієї третини євреїв і незліченних жертв з числа представників інших меншин, буде завжди служити всім народам застереженням про небезпеки, що таять у собі ненависть, фанатизм, расизм , упередженість». Про це не слід забувати. Про це варто говорити.

Ольга ГУДЗІЙ, завідувач з основного виду діяльності

Людмила БАБЕНКО, старший науковий співробітник                                 

Акт Злуки увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це була основоположна подія для українського державотворення. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Ця подія стала відправною точкою для відліку історії сучасної Української державності. Утім, історики цілком справедливо відзначають, що 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України.

Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради, а вже за рік (22 січня 1919 року) на Софійському майдані в Києві відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (далі – УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (далі – ЗУНР) в одну державу. Внаслідок невдач Української революції 1917-1921 років державність зберегти не вдалося. І як результат, упродовж XX століття українці змушені були кількаразово відновлювати її в боротьбі.

Є низка значень терміну “соборність”. Найбільш вживані з них: об’єднання в одне державне ціле всіх земель, населених конкретною нацією на суцільній території; духовна консолідація всіх жителів держави, згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від державності, суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту для побудови демократичної держави.

У 71-у річницю Акта Злуки (22 січня 1990 року) в Україні відбулася одна з найбільших у Центрально-Східній Європі масових акцій – “живий ланцюг” як символ єдності східних і західних земель України. Понад мільйон людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Івано-Франківська через Львів до Києва. Акція засвідчила, що українці подолали страх перед комуністичною партією і готові протистояти тоталітарному режиму. 31 рік тому ця подія стала провісником падіння СРСР і відновлення незалежної України.

Пам’ять про існування власної держави у 1917–1921 роках стала одним із наріжних каменів формування модерної національної ідентичності українців, надихала на продовження визвольної боротьби. Зрештою вона завершилася відновленням незалежності у 1991 році. Через сторіччя після проголошення Акта Злуки на Софійському майдані соборність залишається на порядку денному національних завдань. Відновлення соборності відбудеться після деокупації Криму й окремих районів Донецької і Луганської областей.