28 травня – Всеукраїнський день краєзнавства

Ржищівський археолого – краєзнавчий музей був створений у 2003 році. Основне його завдання – збереження  пам’яток  матеріальної і духовної культури рідного краю, яка міститься в предметах, піснях, побуті ржищівчан.

Ця діяльність є провідним напрямом роботи музею, підґрунтям всіх інших напрямів музейної діяльності .На даний час наші науковці працюють над кількома краєзнавчими  проєктами: «Пісні мого краю», «Страви притаманні Ржищівській ОТГ», «Ржищівські стежки Ліни Костенко», «Ржищівському  роду нема переводу» та ін.

Фондова колекція поповнюється завдяки тісній співпраці з жителями міста та навколишніх сіл, проведеним етнографічним і краєзнавчим експедиціям. Експозиція краєзнавчої зали повністю складена із предметів, подарованих  нашими земляками, що датуються ХІХ – поч. ХХІ ст. Серед них побутові предмети, продукція місцевих підприємств, особисті речі містян, книги, світлини, зброя  ІІ Світової війни та ін.

О.В. Гудзій, зав. відділом – «Розвиток археологічного краєзнавства на Ржищівщині», «Різдвяні свята на Ржищівщині: традиціїї та інновації», «Календарно – обрядові пісні зимового циклу. Ржищівщина».

Л.М.Бабенко, ст. н. співробітник – «Історія єврейської громади Ржищева», «Теплий вирій її дитинства», «Козацькі пам’ятки на карті Ржищівщини».

О.А. Іванчук, ст.н. співробітник – «Ржищівська козацька сотня», «Спас на воді».

Ю.В.Настенко, ст. н. співробітник – «Ржищівський Свято –Троїцький  храм», «Трагедія на ЧАЕС у спогадах очевидців».

Г.В.Онікієнко, н.співробітник – «Імпресіонізм Сергія Дуплія».

Музей. Усім з дитинства знайоме слово. Але, що уявляє пересічний громадянин, коли це слово чує? Стенди і вітрини з експонатами, мистецькі шедеври чи інсталяції, наглядача залів на стільчику в кутку…  Але сучасний музей – набагато ширше, глибше і об’ємніше поняття. Тож давайте заглибимося в історію і перенесемося в часи стародавньої Греції, в якій сформувалося дане поняття і виникли перші музеї.

            В античну епоху храми, а потім і приватні колекції (з ІІІ ст. до н.е.) зосереджували переважно витвори мистецтва.    Пізніше різноманітні зібрання зберігалися у візантійських соборах і монастирях, а потім (з ХІІІ ст.) в середньовічних соборах Франції, Італії, Німеччини та інших країн.

            У Давній Греції мусейонами (музеями) називалися вівтарі для жертвоприношення музам, які вважалися покровительками мистецтв і наук. Храми, в яких містилися такі вівтарі і в яких зберігалися твори мистецтв, називалися мусеями. Перші публічні музеї, що розміщувалися поза релігійними спорудами, були державними і виконували не лише зберігальну, а і наукову, просвітницьку  та виховну функції, виникли в ХVII ст.

             Ідея створення музею в Ржищеві виникла з потреби написання історії Ржищева та збереження історичних артефактів.

           60-ті роки ХХ століття були дуже насичені подіями, пов’язаними з будівництвом Канівського водосховища. Експедиція Інституту археології Академії наук України  проводила розкопки  в історичних місцях, які потребували додаткових досліджень. В список таких об’єктів увійшло і городище часів Київської Русі, залишки якого знаходилися  на Іван – горі у Ржищеві.

         Для Ржищева це була подія! Адже до робіт на розкопках залучали місцевих жителів, за цю роботу платили гроші, та й були цікавими і результати,  і спілкування з науковцями. Працювали там і студенти педучилища, а з ними викладач музики Силкін Степан Диментійович. Білорус, якого розподілили в Ржищів «на поселення», як і багатьох представників інтелігенції з республік, території яких до ІІ світової війни були в складі інших держав, як і славнозвісний Вікентій Хвойка, проникся українською історією. А надихнули його до подальших досліджень саме розкопки  Іван – города. Силкін з дружиною проживав у напіврозваленій халупі і будував свій новий будинок. От у ньому і зберігав Степан Диментійович те, що було розкопано на Іван – горі і що вдалося потайки винести. Адже усі знахідки пакувалися в ящики  і відправлялися не просто в Київ, а в Москву. Мабуть, боялися тодішні чиновники від науки, що будуть знайдені артефакти, які розкажуть українцям відмінну від загальноприйнятої історію.

           Більшість жителів Ржищева не розуміли цінності брудних черепків, шматків заліза та уламків кісток, вважали Силкіних диваками.   А репресований білорус, захопившись ідеєю відтворити і зберегти для нащадків історію Ржищева, почав формувати музейну експозицію, збирати матеріали і писати книгу «Ржищівський район».  В новому будинку Силкіни так і не пожили. Весь він був облаштований під музей, до якого пішли люди, понесли туди нові експонати. Так поступово сформувалося дві експозиції – археологічна і краєзнавча. А музей став культурно – науковим центром Ржищева.

              Але історія вносить свої корективи. Після смерті Силкіних музей перестав функціонувати, а експонати були передані на зберігання в різні навчальні заклади.  Україна стала самостійною державою, Ржищів – містом обласного підпорядкування. Виникла потреба створення музею, який би відповідав усім вимогам музейної справи. Від виникнення ідеї до її реалізації пройшло довгих 23 роки.

            У 2003 році, з ініціативи мера Ржищева Спичака М. А., був відкритий музей, який числився як філія Київського обласного археологічного музею. Експозицію розмістили в кількох кімнатах дитячого садочка «Сонечко». Уся робота колективу  була спрямована на поповнення фондів. У лютому 2007 року музею було передано в аренду приміщення колишньої вищої початкової школи, в якій до того часу розміщався банк «Україна». А  в липні 2008 року відбулася реорганізація Київського обласного археологічного музею і рішенням КОР створений  Ржищівський археолого – краєзнавчий музей.  І лише у 2011 році відбулося відкриття нової експозиції , а Ржищів отримав унікальний науковий, методичний, культурно – просвітницький  центр.

          Сучасна експозиція демонструється у трох залах – археологічній, краєзнавчій та виставковій. Музей має етнографічну майстерню, бібліотеку та фондову залу.

           Музей здійснює цілий ряд послуг: екскурсійні, інформативні, методичні, науково – публіцистичні та консультаційні. Проводить майстер – класи, етнографічні театралізовані дійства, тематичні семінари та конференції, художні виставки та виставки народних майстрів, тематичні вечори, кінолекторії. Інформаційний простір, в рамках якого можна отримати  наукову консультацію, охоплює період «від Трипілля до сучасності».

Музей працює без вихідних з 9.00 до 17.00. Завжди радий і щиро приймає відвідувачів!

Світлана ЧМІЛЕНКО, старший науковий співробітник

Сьогодні урок 9 класу учнів ОЗО Ржищівської гімназі «Гармонія» мав абсолютно незвичну форму. Провела його вчитель української мови та літератури, заступник директора з навчально – виховної роботи – Інна Іванівна ІЛЬЇНА.

21 лютого – Міжнародний день рідної мови, який сьогодні відзначили учні на відкритому уроці. Урок в музеї – абсолютно нова, сучасна, цікава форма навчання. Були продемонстровані різноманітні методи та форми роботи.

Тризуб – символ волі

До офіційних символів держави, поряд з прапором та гімном, належить також державний герб. Державний Герб – це символ, який презентує певну країну як суверенну незалежну державу, офіційна емблема, зображувана на офіційних документах, печатках, грошових знаках держави. Державний Герб України складається з Малого та Великого Гербів.   

19 лютого 1992 року Верховна Рада України затвердила своєю постановою малий Державний герб незалежної України. Ним став золотий тризуб на синьому щиті – національний символ українців часів визвольних змагань на початку ХХ століття. Згідно з Конституцією України, тризуб, як Знак Княжої Держави Володимира Великого, є головним елементом великого Державного герба України. В цьому році 19 лютого минає  30 років із дня його затвердження. Великий Герб України знаходиться ще у стадії розробки. На сьогодні до Верховної Ради України подано кілька варіантів законопроектів.

Що значить герб України для пересічного громадянина? Чому герб саме тризуб, а не щось інше? Що означає такий знак, коли він з’явився? Більша частина населення сприймає його лише як золотавий символ на синьому фоні, ну можливо ще вбачає в ньому слово «воля». Нажаль на цьому знання й розуміння закінчуються, хоча символ- тризуб таїть в собі багато значень та знань.

«…Се оздоба питоменна, не запозичена, зв’язана з нашою тисячолітньою державною політичною i культурною історією», – писав Михайло Грушевський у статті «Український Державний герб» наприкінці лютого 1918 року, невдовзі після узаконення Тризуба символом УНР.

І ще аргументував: «Київська держава Володимира Великого була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія. Вона обіймала всі тодішні українські землі. Від неї веде початок наше право, письменність, мистецтво, державне і релігійне життя… Народна Українська Республіка, поставивши завданням об’єднати в самостійній Українській державі українські землі й відновити повноту культурного й політично-національного життя, бере за герб старий знак Володимира Великого».

  — «Прийнятий в грудні 1917 року Українською Центральною Радою державний герб тризуб зайняв своє перше і почесне місце на першій  державній банкноті Української Народної Республіки — 100 карбованців, виданому 24 грудня 1917 року»

Остаточно Володимирів тризуб був прийнятий на пропозицію Михайла Грушевського, як Великий і Малий державний Герб УНР у відповідному орнаментальному обрамуванні — Малою Радою (12 лютого 1918 року у Коростені) та Центральною Радою (22 березня 1918 року). Автором проектів був Василь Кричевський. Тоді ж (22 березня 1918) схвалено велику й малу печатки УНР зі знаком тризуба. Він фігурував на «державних кредитових білетах, банкнотах» (автори проектів Георгій Нарбут, О. Красовський, І. Модзалевський, В. Кричевський й ін.) Української Народної Республіки, згодом — на грошах Української Держави гетьмана Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки.

Ось така офіційна історія нашого герба. А що кажуть археологи?

Зображення тризуба археологи знаходять повсюдно на монетах, печатках, посуді, цеглі, настінних розписах.

Під час розкопок  в 60-х р.р. на Київщині  в містечку Ржищів,  під керівництвом В. Гончарова було знайдено клеймо на денці керамічної посудини, яке має вигляд тризуба. Місце знахідки це древнє городище Іван.

 Посли Київського князя Ігоря (912—945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами. Київський князь Володимир Святославович (980—1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого — тризуб. Для Володимира власна монета була символом влади, символом держави, підкресленням його авторитету. На срібляниках і злотнику Володимира пізніше з’являється його родовий герб тризуб.

Тризуб був і на срібних монетах Ярослава Мудрого

Князь Володимир, увівши християнство, й сам став прикладом смирення: востаннє одружився та зайнявся зведенням храмів. За такий приклад навернення Ватикан звів у головному храмі святого Петра український вівтар з двома фресками, на яких зображено княгиню Ольгу та князя Володимира з тризубом та Десятинною церквою.

До речі, фресок інших царів чи голів держав у храмі – серці Ватикану, немає.

Так тризуб Володимира трактується як символ влади над трьома різними світами.

Однак тризуб на території сучасної України був ще задовго до вищезгаданих подій. Згідно археологічних знахідок його широко використовували трипільські племена у ІІІ – ІV столітті до нашої ери. В ті прадавні часи тризуб був знаком старійшин. Приклади використання символу тризуба зустрічаються в археологічних знахідках на Поділлі, в Ольвії та багатьох інших цікавих місцях. Вважається, що трипільці вірили в триєдиність світу: Праву – небо,  Яву – простір, Наву –  земля. Головний секрет символу тризуба полягає саме в сакральному числі 3. Трійця, або триєдинство супроводжують людство з часів зародження перших цивілізацій. Це завжди три рівноправні сили, що походять від Абсолюту який притаманний кожній культурі. Земного, підземного та небесного, а будь-яка людина має три важливих аспекти тіло, дух та душу, й кожне явище що виникає в всесвіті має три основні стадії – появу, чи виникнення, розвиток й знищення. Згодом, після трипільців символ тризуба використовували скіфи, які вважали себе прямими нащадками атлантів. Цікаво що перша письмова згадка про тризуб загалом зустрічається в праці Платона «Тімен» та датується 360-350 роками до нашої ери. Платон в ній описує царів-атлантів, котрі одягалися в блакитний одяг, прикрашений золотим тризубцем.

 Доволі вірогідно й те що тризуб міг бути рунічним символом, котрий зображує дерево з трьома гілками спрямованими до гори й символізував позитивне значення, а на противагу йому існував перевернутий символ, котрий ніс негативне значення.

Також поширеною є думка що тризуб – це відображення вісника небесної справедливості Рарога, чи сокола що летить з висоти польоту до низу. Для більшості древніх культур цей птах мав велике значення, та асоціювався з перемогою над злом, символом влади, доблесті та сили. У віруваннях наших же предків, сокіл займав місце на верхівці світового дерева, й можливо саме тому падаючий до низу сокіл, став прототипом герба династії Рюриковичів.

Скільки дослідників стільки й різноманітних гіпотез, нажаль достеменно взнати значення символу тризуба дізнатися навряд чи вдасця, але приваблювати та спонукати до пошуків істини, пізнання та розуміння таємниць предків він не перестане ніколи.

  Як би не здавалося що український герб тризуб єдиний в світі, однак існують й інші держави які використовують його як державну символіку, наприклад Барбадос. Цікаво що й прапор Барбадосу також синьо-жовтий. В цій країні тризуб трактується як триєдинство принципів правління: для народу, з народу та з народом.

  У країни досі немає Великого Гербу, але «малий Герб» – тризуб – має прадавні корені та завдяки своїй лаконічності міцно «прижився» у використанні. Відкритий конкурс проектів державного герба України оголосили ще 24 червня 1991 року – за два місяці до проголошення Незалежності – немов щось відчували. Робочу групу було створено під егідою Комісії з питань культури і духовного відродження, до неї увійшли історики, мистецтвознавці та музейники. Для участі в конкурсі надійшло понад 200 робіт, з яких 192 мали зображення тризуба. Вони всі тепер зберігаються в Центральному державному архіві органів центральної влади та управління. Переміг проект розроблений групою українських геральдистів — Андрієм Гречилом, Олексієм Коханом та Іваном Турецьким. Їхнє напрочуд елегантний ескіз нині знаний у всьому світі. Знак графічно красивий, лаконічний, самобутній – а головне стародавній, – Тризуб фактично легітимізовує історичний зв’язок модерної України із Київською Руссю.

 Герб Держави Україна — синій щит із золотим тризубом київського князя Володимира Великого – за Конституцією, один із трьох державних символів – нарівні з прапором і гі́мном        

  Цінуйте та бережіть своє, шануйтеся українці.

Ольга ІВАНЧУК, старший науковий співробітник

Ржищівська Троїцька церква – архітектурна пам’ятка ХІХ століття є двопрестольною. Перший престол освячений на честь Святої Трійці – Отця і Сина і Святого Духа у вигляді голуба. У 1917 році  Троїцька церква стала ще й двопрестольна, другий престол було освячено на честь трьох Святителів – Василя Великого, Григорія Богослова та Іоана Златоустого. Кожного року 12 лютого у Ржищівській Троїцькій церкві проходить святкове богослужіння на честь трьох Святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоана Зластоуста. Пiсля реставрацii Троїцькоi церкви на початку 2000-х рокiв у 2009 роцi другий престол Василя Великого,Григорiя Богослова, Iоанна Златоуста було переосвячено у 2009 роцi пiсля капiтального ремонту.

За легендою під час правління візантійського імператора Олексія Комніна (1081–1118) в Константинополі між православними виникла суперечка: одні ставили вище всіх Василія Великого, другі – Григорія Богослова, треті – Іоанна Златоуста. Кожна з сторін наполягала на своїй думці, і не могли дійти згоди. Різниця в поглядах поглиблювалася, у кожної зі сторін з’явилися свої послідовники, з яких одні називали себе “василіанами”, другі – “григоріанами”, треті – “іоанітами”. Своїми суперечками ревні і нерозумні прихильники великих ієрархів завдавали шкоди церкві Христовій. Тоді Іоанну, єпископу Євхаїтському, було видіння, в якому з’явилися всі три отці церкви і сказали: “Між нами немає ні першого, ні другого, ні останнього. Як за життя ми старалися бути в єдності, так і зараз бажаємо єдності віруючих, тому оголоси про це християнам і нехай вони припинять про нас сперечатися. Для цього признач свято для всіх нас в один день”.

Так, 12 лютого 1076 р. було встановлено одне свято, яке святкують ржищівщани  і всі люди кожного року – Собор Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Життя всіх трьох Святителів – приклад дієвого пастирства. Їх повчання, а ще більше спосіб життя, схожий на самого Ісуса Христа. Василій Великий народився 329 р. у Кесарії Каппадокійській у багатій сім’ї. В училищі в Кесарії подружився із Григорієм Богословом, який був на рік старший від Василія. Потім юнаки перейшли на навчання в Афіни, де вивчали всі науки того часу. Після закінчення навчання Василію запропонували роботу вчителя і адвоката. Та разом з товаришем Григорієм Богословом він вирушив в Понтійську пустелю. Там вони в убогій хатині вели аскетичне життя і молилися. Звідти Василія Великого викликали в Кесарію, де він прийняв спочатку сан диякона, потім священика, потім єпископа. Він прославився своїми проповідями, на які збиралося багато народу, та численними творами. Григорій повернувся додому в Назіанз, де єпископом був його батько. Після смерті батьків він жив у монастирі св. Текли в Селевкії.

Коли помер Василій, Григорій, виконуючи останнє прохання свого друга, поїхав до Константинополя, де серед віруючих точилася жорстка ворожнеча. У 379 р. Святитель Григорій почав служити та проповідувати в невеликій домашній церкві своїх родичів, яку назвав ″Анастасія″ (Воскресіння), вірячи, що саме тут почне відроджуватися християнство. Він переконливо спростовував всі доводи єретиків, натхненно розкриваючи істинне вчення церкви. Іоанн Златоуст народився в Антіохії в 350 р. Навчався в різних школах Афін. У 25-річному віці повернувся до своєї матері та прийняв хрещення. Він хотів постригтись у ченці, але мати вблагала його не робити цього. Спочатку був псаломщиком в церкві, а після смерті матері пішов у монастир, де став дияконом, а пізніше священиком. На його проповіді приходили не лише віруючі у Христа, але й язичники. Він пояснював народу обов’язки християн, палко проповідував любов до ближнього та милосердя. Його красномовність так впливала на віруючих, що вони записували його проповіді та вивчали напам’ять. Важко знайти в давній літературі такий збірник повчань, в якому не було б слів Іоанна Златоуста.

Цікавим є питання перекладів творів Іоанна. Перші переклади творів Златоуста церковнослов’янською мовою пов’язані з ім’ям Максима Грека. Він у 1525 р. переклав “Беседы Златоуста на Евангелие от Иоанна”, а його учень монах Селіван – “Беседы Златоуста на Евангелие от Матвея”. Саме вони поширювалися в рукописах у слов’янсьх народів. Першим друкованим твором Іоанна Златоуста, що вийшов у Острозі в 1595 р., був “Маргарит” (перли повчань), що містив близько 30 слів. Він був перекладений ченцем Діонісієм, учнем болгарського патріарха Феодосія (XIII ст.) “Маргарит” після Острозького видання 1595 р., з доповненнями, було надруковано в 1642 і 1698 рр. у Москві. У Києві в друкарні Києво-Печерської лаври в 1623 р. вперше були видані твори Іоанна Златоуста ″Беседы на 14 посланий святого апостола Павла″ та ″Беседы на деяния святых апостолов″ у 1624 р. Перша книга була перекладена з грецького друкованого тексту кліриком львівської церкви Гаврилом Дорофєєвичем, видана друкарем Памбою Бериндою. Друга була з передмовами архімандритів Єлисея Плетенецького та Захарії Копистенського, друкував Стефан Беринда та Андрій Наумович. А от інші твори Іоанна Златоуста ″Беседы на Евангелие от Матфея″ і ″Беседы на Евангелие от Иоанна″ (останні з виправленнями та доповненнями Андрія Курбського) були переглянуті Діонісієм Греком і видані в 1664 і 1665 рр. у Москві. Кілька слів Златоуста було надруковано разом зі словами інших отців церкви в “Соборнику”, виданому в 1647 і 1700 рр. у Москві. Там само у 1709 р. вийшли друком “Беседы на послания апостола Павла”, а в 1712 р. – “Беседы на деяния апостолов”. Пізніше, в другій половині XVIII ст., в Києві були перекладені та видані інші праці Златоуста. Це ″Беседы на первую книгу Бытия, переведенные с греческого в двух частях″ у 1773 р. та ″Беседы о покаянии такожды на некоторые Господские праздники и воскресные дни″ у 1774 р. У цей же час у Москві та Санкт-Петербурзі переклали та видали “Беседы на первую книгу Моисеевого Бытия” (М., 1766), “Беседы на десять псалмов Давидовых” (М., 1773), “Беседы на некоторые псалмы Давидовы” (М., 1775), “Беседы на все псалмы Давидовы” (М., 1787), “Беседы к антиохийскому народу” (СПб., 1778). Крім того, у Москві з’явились, в перекладі з латини “Дух или мысли Иоанна Златоуста, или сокращенное нравственное его учение” у 1781 р., були також знову видані “Маргарит” у 1764 та 1776 рр., “Беседы на Евангелие от Матфея” у 1781 р., “Беседы на Евангелие от Иоанна” у 1793 р.

Перекладом творів Іоанна Златоуста також займалися в Київській духовній академії. У 1823 р. вийшли друком “Беседы о покаянии” та “Беседы на разные праздничные дни”. У ХIХ ст. переклали російською мовою всі твори Іоанна Златоуста. Це зробили викладачі Московської духовної академії. Наслідком їх роботи було видання “Творения святых отцов, в русском переводе, издаваемые при Московской духовной академии” (1843–1915). Кириличні видання тоді рекомендувалося друкувати за зразками Синодальних друкарень. А гражданського друку це не стосувалося, тому твори всіх трьох святителів у виданнях “Творений святых отцов, в русском переводе, издаваемые при Московской духовной академии” є найповнішими перекладами всіх трьох святителів. Київська духовна академія також видавала свої переклади отців церкви “Библиотека творений св. отцов и учителей церкви западных, издаваемая при Киевской духовной академии” (1879–1882) У відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій є всі названі вище твори Іонна Златоуста, а також твори різних видань Василія Великого та Григорія Богослова. Вони зберігаються в книжкових колекціях Київської духовної академії, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого монастиря та Софійського кафедрального собору. Поєднання трьох святителів у одному святі лише ще раз доводить штучність всіх політичних і ідеологічних розділень. Немає таких суперечок, які не можна було б подолати справжнім християнам, в основі моралі яких є любов.

Юлія НАСТЕНКО, старший науковий співробітник

СІРОШТАН ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ, 10. 01. 1952, народився на хуторі Богданівка (с. Зорівка) Ржищівського на той час району.

Який Ваш основний вид діяльності сьогодні?

В нинішній час – пенсіонер. Позаштатно співпрацюю з РНБОУ у питаннях повернення військовополонених на Донбасі та пошуку-повернення загиблих українських військових. Системно й консультативно готую аналітичні матеріали для низки  українських діаспор з питань соціального захисту ветеранів, діяльності міжнародних, зарубіжних та українських громадських ветеранських організацій.

Які маєте цілі, плани на найближче майбутнє?

Щодо планів на майбутнє, то почав працювати над підбіркою матеріалів по історії України двадцятих-тридцятих років минулого століття (на базі архівних документів діяльності спецслужб). Та й з’явилася можливість більше уваги приділяти внукам.

Розкажіть, будь ласка, де здобували освіту.

Освіта: після закінчення чотирьох класів Зорівської початкової школи та восьми класів Великопріцьківської середньої школи навчався у Ржищівському будівельному технікумі (1967-1971 рр); вищі освіти здобув у Москві, як викладач історії та фахівець з питань історії і теорії радянського та зарубіжного кіномистецтва; навчався у аспірантурі Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР.

Розкажіть про Вашу професійну та громадську діяльність, а також було б цікаво дізнатись про Ваші життєві принципи чи цінності

З дитинства мав інтерес та потяг до гуманітарної сфери діяльності. Строкова військова служба та навчання на кафедрі повітряно- десантних військ у виші (48 стрибків з парашутом загалом) дещо зкорегували уподобання. У подальшому, як офіцер діючого резерву ПДВ залучався до кількох військових спецоперацій (основні з них НДРЄ, НРА, Луганщина України). З часом виробилася в характері, поведінці, знаннях історії українська патріотична складова. Що й привело до підтримки Народного руху України, активної участі у двох Майданах. Вважаю, що честь офіцера може реально базуватися тільки на ідеях патріотизму. Бо патріотичне – це не тільки всеукраїнське, у більшій мірі це коли дають, а не під себе гребуть. А ще слід органічно поєднувати для себе святі поняття БатьківщИна і БАтьківщина, захищаючи їх від ворога. Як зовнішнього, так і внутрішнього.  Ідеологічна ж складова  –  це псевдопатріотика, як шлях до надмірного мілітаризму, фашизму й нацизму. Такі маю переконання.

            У професійній діяльності мав поєднання гуманітарного та громадського: більше 10 років працював у апараті ЦК Комсомолу України, від інструктора до завідуючого відділом; 5 років переймався організацією інформаційної та міжнародної роботи в зоні відчуження Чорнобильської АЕС, саме в час активної ліквідації наслідків катастрофи; 4 роки керував Державною службою з питань інвалідів та ветеранів України; створював та багато років був одним із керівників Української Спілки ветеранів Афганістану (за моєї ініціативи та організаційного сприяння створена й активно діє Ржищівська міська організація УСВА); працював проректором та викладав історію України у Інституті економіки, управління та господарського права.

              Оскільки активна фаза мого життя припала на злам світової й національної історії, то стресові події не могли не відобразитися й на мені особисто. Щоправда, розгубленості не було. Виправдали себе професійний інтерес до історії, патріотична налаштованість мислення, критичний погляд на російско-імперське питання. Згоден, зараз не складно бути розумним “заднім розумом”, якщо про вихідців із радянського часу. Та все ж вважаю, що зайняти продуктивну проукраїнську нішу мені особисто допомогли культура базової освіти та активна життєва позиція. Як позиція пошуку.

Як вплинула служба в Афганістані на світогляд? Якою бачите армію в Україні? Життя «до» і «після» звання.

Щодо афганської теми. Тут дещо ширше, оскільки є прямий звязок з нинішньою російсько-українською війною (саме це визначення для мене є беззаперечним).

               Та минувшина вже покрита курявою часу. Та все-таки значна більшість моїх побратимів-афганців оцінюють свій Афган по радянській версії історії, з усіма особистими ностальгійними фантазіями. Якщо у офіцера тоді ще було якесь право вибору, то солдат чи сержант на зарубіжній війні були підневільними у абсолюті. Хоча будь – яка війна – це не стільки героїка, мужність, честь і плече-до-плеча, скільки дуже брудна робота, місцями просто жахлива. Вона й об’єднує її учасників у подальшому, переростаючи у видимість бойового братерства. Чому у видимість? Та тому, що його ілюзії з часом щось ставить на випробування, безжально ламаючи.  У нашому афганському випадку це російська агресія. Бо діяльність створеної у дев’яності міжнародної організації “Бойове братерство без кордонів” (голова командарм Громов Б.В.) до 2014-го активно підтримувалася українськими ветеранами-афганцями. Але спільно з Російським союзом ветеранів Афганістану ця структура стала основою десантів по захопленню Криму й Донбасу. Потім пішли групи на місця бойових дій, і афганці почали впізнавати колишніх братів по зброї через приціли такої ж зброї. А з нашого боку в бойових діях на Донбасі взяли участь 37 тис. УБД на території інших держав та миротворців. От проти них і воюють “побратими-росіяни”. І не тільки як вагнерівці. За даними нашої розвідки громадськими об’єднаннями афганців було відправлено в Крим і на Донбас 39 добровільних команд з різних регіонів РФ. Відомі і факти торгівлі “двохсотими”, заробітчанства на передачі через лінію зіткнення полонених. Якщо ті афганці допомогли витягнули з полону 62-х наших військових, то за неповними даними 24 з них – за чималу мзду. Це і є бойове братерство, яке гроша ламаного не вартує.

         Дещо інше забарвлення має у своєму розладі таке братерство у внутрішньоукраїнських умовах. Тут свою розкольну роль зіграла своя ж держава. Багаточисельний і монолітний афганський рух владу лякав за любої влади. У його розкол вкладалися великі кошти, і в кінцевому рахунку афганська бойовитість була значно послаблена низкою розбірок та протистоянь.

          В цілому ж афганська тема в Україні все ще знаходиться в полоні брехні й замовчування. Ще й досі перебувають в емоціях помічені тією війною. Навіть штурм палацу Тадж-Бек у Кабулі (палац Аміна) все ще ними експлуатується як легендарна спецоперація, видатний подвиг радянського спецназу. А в дійсності там була повна бездарність з трагічними наслідками, яка розкрутила махове колесо кривавої майже десятирічной війни. Безглузда бойня призвела до загибелі 25 радянських військових (з них 9 від рук своїх) і знищенню всієї сім’ї прорадянського президента. Та основне трагічне у тому, що було дано старт втягненню СРСР у чужу громадянську війну без жодного шансу на кінцевий успіх. Як геополітичне самовбивство.

          Маємо багато дискутивного щодо провини наших військовиків як окупантів. Від рук яких загинуло, мов, 2 млн місцевих жителів. У цьому перебільшень забагато. Бо йшла по-азійськи жорстока громадянська війна, з її  багаточисельними втратами серед мирного населення. А протистояння підігрівалося двома системами на чолі з СРСР і США. До речі, жертв з радянського боку також було значно більше, ніж офіційно все ще заявлено. Саме від різного роду спецоперацій, досі Росією засекречених. Відповідають дійсності хіба що дані про 88%  з майже 700 учасників війни, які хронічно захворіли чи були поранені.

        Якщо Росія все ще героїзує афганську тему, то в Україні все впевненішим стає висновок, за якого афганці – жертви обставин того часу. Бо всі вони вийшли з однієї комуністичної шинелі. Як, до речі, і вся тодішня молодь. Проблема лиш у тому, що в Афган попадали діти робітників, селян і малопокірних представників інтелігенції. А за мізерним винятком весь народ, український включно, знав, бачив і мовчав. Привозилися в домівки цинкові труни, поверталися до приголомшених батьків покалічені діти, часто зовсім сиві, а народ мовчав, виконуючи і перевиконуючи свої недолугі соцзобов’язання. То ж щодо Афганістану 80-х каятися повинні всі вихідці з того часу, бо це був і державний і громадський злочин.

          Зараз наше суспільство вимушено заговорило про “психіку війни”. І ті синдроми, які вона несе учасникам бойових дій. Тут і згодився знову “афганський досвід”. Важко з цим змиритися, але Україна вже стала фронтовою державою, світовою гібридною військово-технологічною лабораторією. Маємо ситуацію, вихід з якої у консолідації суспільства на патріотичній основі і формуванні дієздатної професійної армії. Але й досвід вихідців з війни 33-річної давнини все ж залишається доречним.

Усім відома фраза «Хто володіє інформацією, той володіє світом». Сьогодні вона актуальна, як ніколи. Інформація це і статистика, і досягнення, і новини, і трактування подій. Але, на жаль, вона рідко буває об’єктивною і не завжди правдивою, адже доноситься до нас з подачі певних людей. Навіть позиція «Факти, лише факти!» теж має суб’єктивну основу. Тому інформація – справа політична! З її допомогою формується так звана «громадська думка», суспільна мораль, вожді і лідери ведуть народ в «потрібному напрямку».  В тоталітарних державах це яскраво виражено, в демократичних завжди ведеться боротьба за доступ і подачу інформації, і не завжди мирна.  В наш час суцільного інтернету пересічний громадянин губиться  в інформаційному морі і, врешті – решт,  ми припливаємо до витоків: обираємо ту суб’єктивну подачу, в яку хочеться вірити.

Після випуску в Німеччині  в 1609 році першої газети, а пізніше, після винайдення радіо, ЗМІ стали основним джерелом інформації.

Radiare –  з латинської –  «випромінювати». Хоча і приписують відкриття радіо Миколі Теслі у 1893 році, це питання суперечливе. Але, з початком радіотрансляцій, саме ЗМІ стають основним джерелом інформації.

Всесвітній день радіо (World Radio Day) відзначається щорічно 13 лютого, починаючи з 2012 року, за рішенням Генеральної конференції ЮНЕСКО.

Дата проведення обрано не випадково – 13 лютого 1946 вперше вийшло в ефір Радіо ООН, станція якого розташовувалася в штаб-квартирі Організації Об’єднаних Націй.

В календарі професійних свят українці мають День працівників радіо, телебачення та зв’язку, що святкується 16 листопада на честь початку мовлення Українського радіо (1924 рік).

В своєму краєзнавчому дослідженні ми б хотіли поділитися із читачами з історією виникнення радіомовлення в Ржищеві.

В 90-х роках ХХ століття розпочала свою самостійну роботу радіостанція «Ржищів», кореспондентом, редактором і ведучим якої став Віктор Умрихін. Запросив його на роботу тодішній редактор газети «Ржищів» Павло Малєєв.

Із біографічної довідки. Віктор Васильович Умрихін народився 3 червня 1965 року у Ржищеві. Закінчив педагогічне училище, Київський педінститут. З 1988 року працював секретарем Обухівського райкому комсомолу. Заочно закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка за фахом історика. З 1996-го по  2003 рік  очолював Ржищівське радіомовлення. Після його закриття по причині відсутності фінансування продовжував роботу в газеті «Ржищів». Автор книжок «Історія Ржищівщини» (1995р.) та «Ржищеву – 850» (2001р.) Помер 14 січня 2005 року.

В 1996 році Ржищівська міська рада прийняла рішення про створення радіо як структурного підрозділу ржищівської газети. В Умрихін згадував, що перша радіопередача вийшла 18 травня 1996 року. Вийшла в «живому ефірі»  з використанням бобінного магнітофону. Тоді студія не мала ні приміщення, ні обладнання. До 1997 р. мовлення велося у прямому ефірі. А в 1997р. тодішній депутат Київської обласної ради Віктор  Пасак подарував редакції диктофон, після чого з’явилися перші передачі в запису. Міська газета тимчасово із-за фінансових проблем припинила свою діяльність, тож її структурному підрозділу – радіомовленню – довелося стати самостійною організацією. Згодом побільшало техніки, покращилася якість. Але аудіообладнання залишалося непрофесійним, хоча і дозволяло зробити монтування. Трансляція уже була без зупинок, недоречних пауз і повторів. З’явилася можливість зробити і музичне оформлення. Але транслювати передачі доводилося через міський відділ зв’язку, і тут виникало безліч проблем.

З 1996 по 2003 рік із приймачів лунало привітне «Доброго ранку, радіослухачі!».Цих позивних із нетерпінням очікували радіослухачі  у Ржищеві  і найближчих селах!Радіопрограми виходили тричі на тиждень, а в останні роки по суботах. А займалася усією підготовкою одна людина. Це був титанічний труд.  Тільки з часом були залучені спочатку громадські кореспонденти, а потім і штатні, і підібрати їх було не так просто. Адже, на думку В. Умрихіна, радіожурналіст повинен, в першу чергу, уміти слухати, мати чітко визначену громадянську позицію.

 Співробітником і приємником В. Умрихіна стала Людмила Поляк-Моргуліс, яка продовжила радіотрансляції  з 2009 по 2013 рік . На цей період радіостанція виросла в радіокомпанію «Ржищів», редактором і журналістом в одній особі і була пані Людмила. Передачі виходили в ефір щоранку в понеділок о 7 годині в мережі проводового радіомовлення в рРжищева, теж охоплюючи села Кузьминці, Уляники, Б.Щучинку, В. Пріцьки, Гребені.

 Радіомовна організація Ржищева мала свій статут, в якому зазначено, що радіо має оприлюднювати інформацію із життя світу, держави, області, міста. Але сам В. Умрихін намагався не лише піднімати проблеми і до чогось спонукати, а й безпосередньо закликати до дій, бути об’єктивним і не вдаватися в крайнощі. Тому протягом багатьох років ржищівські радіопозивні та такий мелодійний голос ведучого радували ржищівчан, і стаціонарні, і портативні радіоприймачі були налаштовані на відповідні хвилі.

Змінилися умови, можливості радіомовлення, але залишилися потреби людей в інформації, в душевній розмові, в необхідності орієнтуватися у цьому нелегкому житті та засиллі інтернету.

Ольга Гудзій, завідувач відділом з основного виду діяльності

Світлана Чміленко, старший науковий співробітник