До 80 – річчя з Дня народження, пам’яті героя України, народного артиста України Богдана Ступки присвячується…

«РОБИ СПРАВУ ЧЕСНО, З ДУШЕЮ — І ТВОЄ ДО ТЕБЕ ПРИЙДЕ. АЛЕ ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВЖЕ ЗАВТРА З’ЯВЛЯТЬСЯ ЗОЛОТІ ГОРИ»,- Богдан Ступка

На часі музейний діалог приурочений Дню захисників і захисниць України та Дню козацтва. В першу чергу, захищати – бути вірним собі і своїм переконанням. Тож в діалозі про надзвичайну силу людей, котрі не за чутками знають про АТО і стали більш, ніж учасниками. Наша шана і подяка людям, імена котрих пригадаймо разом!

Далі в матеріалі відверта розмова з особистістю, що на власні очі бачила війну та проявила непідробну силу незалежності на фронті. Вадим Коробенко розповість про «до» та «після» разом з найщемнішими спогадами дитинства та справою сьогодення.

Порівняйте себе зараз та 10 років тому. Що найбільше впадатиме у вічі людині, котра не спілкувалась з вами приблизний проміжок часу?

Я точно став сильнішим у всіх розуміннях цього слова, і по-чоловічому мудрішим. Десять років тому мені було 26, і фактично я перебував на вершині своєї професійної кар’єри. На той момент я працював на найпотужнішому телевізійному каналі країни ІНТЕРі, ледь не щотижня мав закордонні відрядження, заробляв непогані гроші й був переконаний, що так буде завжди. Однак, дуже добре, що доля розпорядилася інакше і я зазнав свого першого серйозного кар’єрного краху саме до тридцяти років. Канал продали іншим власникам, політика ведення бізнесу яких мене не зовсім влаштовувала. Було дуже складно знайти альтернативу і повернутися на звичний рівень заробітку, але ця історія раз і назавжди позбавила мене так званих «рожевих окулярів» і багато чому навчила. В першу чергу – мислити стратегічно і самому нести відповідальність за власне майбутнє, а також за майбутнє тих людей, за яких я взяв на себе відповідальність.

Що надихає Вас?

Життя, як воно є! Попереду ще дуже багато цікавого та незвіданого – нових країн, цікавих подій, реалізації власних соціальних ролей. І чим більше я дізнаюся – тим більше переконуюся в тому, що я нічого не знаю… Світ динамічно змінюється, і стан дотичності до цього процесу викликає в мене захоплення, приємне хвилювання і навіть легеньке відчуття викиду адреналіну – прямо як перед спортивними змаганнями!

Ким Ви хотіли бути в дитинстві? За якими нейздійсненними мріями жалкуєте?

Я щаслива людина, бо став тим, ким мріяв стати з дитинства. Інша справа, що я отримав практично все, про що мріяв, у відносно ранньому віці – вже до 25 років. Звісно, що я був до того неготовий і такий собі «запас мрій» було зарано вичерпано – а це так чи інакше гарантує подальшу кризу будь-якій людині. Я не є суперменом чи бетменом, я з м’яса і кісток, з примітивною нервовою системою – тому на пошук нових мрій пішло чимало часу і сил. Зараз я маю свої чіткі орієнтири на майбутнє і ні про що не шкодую – можу лише подякувати Господу та всім причетним за своє насичене і цікаве минуле.

Чим керувались при виборі навчального закладу?

Якщо бути відвертим, то я ніколи не мріяв стати економістом, митником чи товарознавцем – хоча маю дипломи саме цих спеціальностей. На той момент я просто хотів закріпитися в Києві та шукати свій шанс. Батьки не надто розділяли мого прагнення працювати на телебаченні, тому я обрав щось таке, що би дозволило мені зберегти нормальні стосунки з родиною. Але вже тоді я прекрасно розумів, що робитиму по-своєму і свого шансу не втрачу – так і вийшло в підсумку.

Чи співпадає справа, котрою Ви займаєтесь сьогодні зі здобутою освітою?

Саме фах аж ніяк! Проте, в магазинах я практично завжди «вмикаю» товарознавця і ретельно вибираю продукти харчування. Завжди звертаю увагу на харчову цінність, особливості маркування, термін придатності, показники органолептики, тощо. І я дуже задоволений тому, що знаюся в цьому – на лабораторних роботах мені дійсно було цікаво. Я власними руками, за наявності певних хімічних компонентів можу зробити воду «Дюшес» або визначити масову частку вологи і реальну свіжість червоної риби. Це якраз ті знання, які за плечима не носити і вони мені стають в пригоді майже щодня.

Розкажіть про основну дільність сьогодні.

Станом на зараз у нас з колегами є власна продакшн-студія, яка надає інформаційні послуги та виготовляє медіа-контент для різних каналів телебачення – як в Україні, так і за кордоном. У кожного з нас є своя сфера відповідальності й власні проєкти.

Як до вашого життя увійшла війна?

Коли відбулася анексія Криму – я вже тоді прекрасно розумів, що війни не уникнути. Армія була аж надто слабкою в той момент, і ворог точно цим скористається. На жаль, так і сталося – так звані «брати» вдарили саме тоді, коли ми фізично не були готовими чинити опір. З іншого боку, маски нарешті було зірвано – до переважної частини суспільства нарешті дійшло усвідомлення, що немає і ніколи не було ніяких «братів», а Росія не визнавала і ніколи не визнає нашого суверенного статусу. І коли оголосили про мобілізацію, я одразу почав готуватися. На той момент я вже мав офіцерське звання і певне розуміння того, як потрібно керувати великими групами людей – у тому числі в екстремальних ситуаціях. Влітку 2014 року ми вже були на фронті – дякувати, мої солдати повірили мені і йшли за мною аж до останнього дня нашого перебування в зоні бойових дій.

Як рідні сприйняли рішення воювати?

На жаль, мами на той момент вже не було – і це ще одна обставина, чому я вирішив поїхати на фронт. Звісно, решта родини були не в захваті від мого рішення – але всі вони розуміли, що я не буду ухилятися від служби. Тому побажали мені успіху і весь час підтримували мене.

Чи була історія, яку хотілось би обов`язково передати іншим?

Я хотів би передати іншим таку тезу, що не всі воїни – герої, і що не всі герої – обов’язково мають бути воїнами. Що не варто, як то кажуть, «забивати цвяхи мікроскопом» – а треба раціонально використовувати увесь наш ресурс. Після повернення з АТО я часто чув від доволі потужних у бізнесі людей, що їм соромно – мовляв, ми уникнули служби і захисту батьківщини, які ж ми після цього чоловіки? Я в корені з цим не згоден! Ніхто з нас не народжений для війни. Просто в певний момент, в певний історичний проміжок часу в мені виявилося більше динаміту, ніж в комусь з мого оточення. В той же час, поки я був на фронті моє оточення і друзі створювали робочі місця, підтримували армію, тримали цю країну на плаву. Як казав великий Уїнстон Черчилль, «якщо для потреб армії ми забиратимемо гроші в Міністерства культури – то за що ж ми тоді воюємо?» – і тут я з ним повністю згоден.

Як зовнішня боротьба впливала на внутрішній стан?

На фронті все просто і все зрозуміло: завдання єдине – вижити, зберегти життя іншим і виконати завдання! А от вже після повернення до мирного життя воїнами іноді можуть заволодіти сумніви, за що і за кого ж була їхня війна? В певний період часу моя свідомість тиснула на «газ» і на «гальма» одночасно. І для таких ситуацій є люди, яких називають психологами і психотерапевтами. З часом я зрозумів, що мені потрібна їхня допомога. Я по неї звернувся і після того вже не мав і не маю жодних проблем.

Які емоції переповнювали під час першого і останнього дня на фронті?

Це два діаметрально протилежних стани. У перші дні на фронті нервова система була постійно «на взводі» й реагувала відповідно на найменші загрози. Але коли ти перебуваєш в зоні бойових дій три-чотири місяці поспіль – інстинкти притупляються. Останній день – це все ж таки радість! Радість за те, що ми виконали поставлене завдання і весь мій зведений загін повернувся додому живим і майже неушкодженим.

Чи було бажання покинути все і рятуватись?

Ні, такого бажання не було. Як командир зведеного загону, я звісно продумував варіанти, яким чином я міг би вивести своїх людей на випадок потрапляння в оточення ворога. Але в той період Росія кинула чимало сил на Іловайський напрямок – ми виграли час, передислокувалися і отримали підтримку артилерії. Тому я можу сказати, що всі ті, хто загинув під Іловайськом, по суті врятували Маріуполь – взяли удар на себе і дали нам можливість виграти час та захистити південний напрямок.

В чому сила незалежності для Вас?

Я переконаний, що українці в переважній більшості своїй ще не до кінця розуміють цієї сили – і я теж не є винятком. Нам потрібно знайти шлях самих до себе. Не так давно мені вдалося побувати в Сполучених Штатах Америки, і те, як американці сприймають і захищають власну незалежність і власну країну, зламало в мені всі шаблони і стереотипи… Нам реально є чому повчитися! З іншого боку, мене радує той факт, що з кожним днем ми все далі й далі від «тюрми народів» і все ближче до самих себе! До цього самого усвідомлення незалежності. Для цього є всі передумови –можливість подорожувати країнами ЄС, свобода слова і все ж таки демократія. Вже в перший клас пішли діти, які були народжені в нових реаліях, в новітній історії України – і це вже буде зовсім інше покоління! На нього я покладаю великі сподівання.

Невичерпну вдячність висловлюємо Вадиму Коробенку за небайдужість та щирість в розмові! Хочемо побажати, щоб повсякчас відкриття самого себе ставало найцікавішою пригодою, а кожен момент життя буде черговою сходинкою до успіху. Нехай не втрачається гармонія, а ми завжди будемо раді розділити хвилини буття разом, щоб в майбутньому основним завданням було захищати свій тил і з впевненістю служити собі та своїй Батьківщині!

       Із серії «Ржищівські замальовки»         

(На часі черговий матеріал проєкту “Ржищівські замальовки”. Ця стаття насамперед про відчуття і нові давні образи міста, про які, на жаль, лиш в спогадах. Тож про найщасливішу пору і асболютно незвичний Ржищів в наступних рядках, бо рубрика продовжується і набирає обертів!)                  

       Ті образи, які так часто випливають в моїй пам’яті, мабуть, бентежать і гріють душу кожного ржищівчанина, який мав щастя народитися в 50-их, 60-их і 70-х роках минулого століття, чи яких примхлива доля закинула сюди в нагороду за якісь невідомі заслуги. До других відносилися мої батьки: мама після університету приїхала на роботу по розподілу, а батько після фронту і довгої служби в Чехословаччині теж потрапив у Ржищів по партійній рознарядці. То ж я виявилася уже корінною ржищівчанкою.

           Яким же був Ржищів мого дитинства? В першу чергу, щасливим! Він починався з недільного ранку, коли радіо – колокол на стовпі у центрі починало грати «С добрым утром, с добрым утром и хорошим днем!». Він був усміхненим! Я пам`ятаю безліч облич базарного дня. Серед них злими були лише жінки, що приїздили на базар з оточуючих сіл. Поки вони виходили з автобуса, їм назустріч залазив місцевий злодій по кличці «Фантомас». І робити жінкам на базарі після такої зустрічі уже було нічого. Особливо веселими були  обличчя чоловіків на високих східцях «Чайної». Так гордо іменувалася ще дореволюційна ресторація, що стояла на місці закинутого кафе «Леглич».

А ще ми ніколи не хворіли. Нам було ніколи! Все літо ми з ранку до ночі кисли в Дніпрі, топтали пилюку на рідній вулиці Франка, або лазили по канавах вздовж центральної, тоді Леніна, а нині Соборної. В усіх нас були однакові сандалі, які куплялися на початку літа в універмазі (нині магазин «Фора»). На кінець літа в сандалях вирізалася дірка для пальця, який раптово виріс, і ходили вони ще до середини осені, бо були невбиваємі.

           А взимку… О, взимку! Радіо радісно повідомляло, що сьогодні 30 градусів морозу, початкові та 5 – 7 класи в школу не йдуть. І ми не могли дочекатися, коли ж в кінці кінців батьки виберуться на роботу. Ми вискакували надвір, не встигнувши зав’язати цегейкової шапки. І самими нещасними залишалися діти, у яких вдома були бабусі. 30 градусів морозу! Діти в школу не йдуть! Яке щастя! Можна цілий день кататися з гірки (з парку Шевченка на Солов’їну) по двоє на санях, або по троє на лижах. Я чомусь із лиж завжди падала, і хлопці не хотіли брати мене третьою. Тому я просто бігла за ними, або їхала на штанях, і часто внизу була першою. Але час розплати настав, коли мені купили ковзани! «Снігурки», із загнутими носками, з коричневими черевичками! Біля першої школи, в минулому будинку ксьондза, а потім банку «Аваль», біля старого костелу, на стадіоні щозими заливався каток. У вихідний туди приходили цілі сім’ї, каталися молодь і дорослі, грала музика, діти у валянках шмигали у них під ногами, із-за чого часто усі падали. І це було весело! А я була королева, бо у мене були «снігурки»!

             Про універмаг спогади окремі. Там у вітрині великих вікон стояли три манекени, одягнені в «моду» певного сезону : чоловічий, жіночий і дитячий. Мимо цієї вітрини я завжди проходила дуже повільно і навшпиньках, бо батько серйозно попередив: якщо весь час бігтиму і скакатиму, то мене туди поставлять четверту. Особливо мені шкода було модну тьотю  – вона, мабуть, теж сильно скакала і бігала.

А через дорогу, при вході в міський парк, де тепер приміщення міськради, стояв старий культмаг. Ми, діти містечка, ходили туди як в казку.Там було все! Найчастіше купували зошити і чорнильні пера по 2 копійки. І, не дихаючи, дивилися під стіну навпроти прилавка – там стояли велосипеди! Це була мрія, бо від велосипедів нам, у кращому випадку, діставалися погнуті колеса, які ми палкою усе літо ганяли по теплій пилюці. Взимку полиці культмагу блищали ялинковими іграшками, а перед травневими і жовтневими святами упаковками з надувними кульками. Ті, що були зі свистком, коштували 5 копійок, великі без свистка – 7. Весь Ржищів свистів кілька святкових днів, поки одурілі від такої какафонії батьки не забирали у нас цю радість.

           А найбільшим щастям було знайти біля чайної чи любого магазину 5 чи 10 копійок! Теперішні діти цього не зрозуміють, та і не мають вони такого щастя. Адже 5 копійок – це півпорції, а 10 – ціла порція морозива! Добрішого, ніж у Ржищеві, морозива не було навіть у Києві, куди мене на «культурну програму» вивозили на «Ракеті» батьки. На честь такої події мені надягали білий матроський костюмчик і зав’язували бант. Так от, ржищівське морозиво продавали у кіоску навпроти чайної, якраз де тепер вхід в новомодну «Рябу». Його накладали ложкою в паперовий чи вафельний стаканчик і важили. Поки це дійство відбувалося, серце просто завмирало. Усі, хто 10 копійок не знайшов, заздрісно ковтали слину і просили «раз лизнути». Часто, поки кожний лизне, «щасливчику» залишалася юшечка на дні і пожований стаканчик. Але горювали ми з того не довго.

А ще найприємнішим спогадом дитинства і зараз є запахи. Як же пах Ржищів! Для мене він, в першу чергу, пах липовим цвітом. Так, так! Не акаціями, а липами! Акаціями пахла дорога на Марушкову, а моє рідне, любиме містечко (так називали єврейський центр Ржищева) пах липами! Де зараз ми маємо парк Трипільської культури, колись був старий міський парк. І, коли там зацвітали липи, то здавалося, що повітря можна пити.

           Іноді, при вітрі, сюди вплітався запах сироватки з молокозаводу. Але ми заводу це пробачали, адже там робили окрім морозива найдобріші у світі вершки. Їх технічка баба Женя виносила в резиновій грілці і продавала моїй мамі по 3 рублі за трилітрову банку. А в сметані із цього заводу плавали крупинки масла. Часто із молочного магазину ми додому доносили по півбаночки, а засохлий сметанний обідок красувався на наших замурзаних личках до вечора.

         Якщо від молочного магазину іти в напрямку до Дніпра, то тут чудові запахи були скрізь. Найбільше чаклунство – це книжковий магазин на розі. Він пах напівтемрявою, пилюкою і поліграфією. Запах картинних репродукцій, листівок з портретами кіноакторів, календарів і нових книг. О, нещасні сучасні діти! Чи знаєте ви, як пахне нова книга? Вона пахне смачніше, ніж фантики від цукерок «Мішка», чи «Пілот», які ми збирали і берегли, як найбільшу цінність.

А далі була аптека. Вона пахла йодом, гематогеном і аскорбінкою. Не пам’ятаю ціни, але це було дешевше, ніж цукерки, тому доступніше.

            Але найбільша музика запахів, цілий оркестр, цілий орган збивав нас з ніг при наближенні до Дніпра. Тут був хлібозавод, сітроцех і винзавод. Від хлібозавода завжди пахло здобою. Смачнішого хліба я не їла ніде. На буханку за 16 копійок часто чекала доля, як на недопиту сметану. Додому доносилася обгризена буханка без верхньої скоринки. А ржищівський калач конкурував лише з морозивом і цукерками «Мішка».

          Мимо винзаводу і сітроцеху пройти взагалі було неможливо. Він пах цукерками «Ракові шийки», «Барбарис», щербетом . А ще пахло сітром. Сітром називалися усі напої, окрім вина, які тут вироблялися: «Буратіно», «Дюшес», «Тархун» і – о! моє щасливе дитинство! – «Крем – сода»! Окрім усього цього щастя тут ще робили кисіль в брикетах. Ним ділилися з нами ті діти, батьки яких працювали на винзаводі. Кисіль ми з’їдали так, сухим, і навіть дивувалися, нащо його варити, коли і так смачно!

                  А далі пахло Дніпром! Це був не просто запах хвиль, запах розкаленого піску, і, навіть не запах дачників, які щоліта приїжджали сюди з Мурманська, Архангельська і Ленінграда. Це був запах свободи, канікул і якоїсь безмежної любові, що переповнювала наші дитячі душі.

             Зараз я все частіше ловлю себе на тому, що чую запах смутку і невимовної пригніченості від того, що наші внуки позбавлені такого щастя. Не здумайте звинувачувати мене в ностальгії за Радянським Союзом. Я, як внучка репресованого діда – директора школи, який відсидів в ГУЛАЗі з 37 – го по 56-ий роки за те, що вчив з хором пісню Чубинського «Ще не вмерла України ні слава, ні воля!», вже тоді мучилася питанням, чому мама не вступає в партію? І, не розуміючи, відчувала, що щось тут не так.

               У мене, як і в кожної людини, ностальгія за дитинством. А ще я хочу, щоб наші онуки отримали можливість відчути, як пахне молокозавод і ржищівське морозиво, ржищівське сітро і ржищівський калач. Щоб винзавод знову випускав вино «Золота осінь» – нектар ржищівських садів! Щоб знову задиміли труби цегельних і цукрових заводів, щоб півтори тисячі ржищівчан, не шукаючи заробітку за кордоном, знову ішли у зміну на рідний завод, заснований ще братами Швайгустами. Можливо, Ржищів знову потопатиме в ароматах, властивих лише йому, і тут буде щасливе дитинство у наших онуків і правнуків!

Старший науковий співробітник Світлана ЧМІЛЕНКО

Наш музей тісно співпрацює з багатьма художниками, є навіть організатором та співорганізатором живописних пленерів. Повсякчас у виставковій залі музею розгортаються виставки робіт художників.

Колектив радіє творчим досягненням всіх тих митців з якими звела доля впродовж функціонування нашого музею.

З нагоди Дня художника України 12 жовтня в КЗ КОР «Ржищівський арехолого – краєзнавчий музей» відбувся «Art perfformance» від Олександра Островського!

У майстер – класі з живопису взяли участь  учні 4 класу  Ржищівської гімназіїї «Гармонія» та студенти Ржищівського гуманітарного коледжу.

Учасники мали змогу доторкнутись до мистецтва разом з маестро своєї справи та музейниками. Творчий колективний процес став справжньою магією, що вилилась в  справжній шедевр.

«… Заборони треба зняти і дати українцям повну свободуі спроможність розвивати своє письменство,

науку і штуку (мистецтво),своє життя громадське.

Треба горнутися до свого українського, заохочувати до нього,

розширювати його всякими способами».

М. С. Грушевський

Онлайн кінолекторій від КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей”

Могильний вітер з тих ярів повіяв

Чад смертельних вогнищ,

Тіл димучих згар.

Дивився Київ , гнівний Київ ,

Як в полум’ї метався Бабин Яр.

29 вересня 1941 року в окупованому нацистами Києві в Бабиному Яру почались масові розстріли мирного населення міста – за два дні було вбито 33 771 тисячі євреїв (не рахуючи дітей до 3-х років, яких розстрілювали, але не рахували).Німецька армія окупувала Київ 19 вересня і з наступного дня спеціальні підрозділи СС почали підготовку виконання наказу Гітлера про знищення усіх євреїв і радянських офіційних осіб. Перший розстріл відбувся 27 вересня — були знищені 752 пацієнта психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, яка знаходилась поблизу Бабиного Яру та чотири циганські табори. Цього ж дня німецьким комендантом міста було видано наказ усім євреям разом з речами з’явитись 29 вересня з документами і цінними речами в збірний пункт біля Бабиного Яру для евакуації.  Тоді у вересні 1941 року за два дні вбили близько 34 тисяч євреїв. У роки війни тут вбивали ромів, караїмів, радянських військовополонених. 

Зранку 29 вересня понад 30 тисяч євреїв прибули на північну околицю Києва невеликими групами. Їх розстрілювали по 30-40 чоловік і скидали в рів. Після того як він наповнювався 2-3 рядами тіл, мертвих присипали землею. За два дні у Бабиному Яру було розстріляно 33 771 чоловік. Наступні розстріли євреїв відбулись 1, 2, 8 і 11 жовтня 1941 року.

За оцінками, за три роки у Бабиному Яру було розстріляно від 70 000 до 200 000 чоловік. Крім того, у Сирецькому концтаборі, де утримувались колишні комуністичні активісти, підпильники і військовополонені, за роки війни загинуло більше 25 тисяч осіб. Коли почався відступ німецької армії з території СРСР, нацисти намагались сховати сліди злочинів – їм вдалось ексгумувати частину тіл і спалити їх, але залишились числені свідки і криміналістичні докази розстрілів мирного населення Києва.«Будь проклятий той, хто зважиться забути, будь проклятий той хто скаже нам Прости!» – від усього серця проголошує М.Бажан над Бабиним Яром у Києві.

В п’ятницю, 17 вересня, КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» презентує «Музейне рандеву з Людмилою Смоляковою»!

Людмила Смолякова – українська мисткиня, реконструкторка трипільської кераміки. Реконструює та популяризує цінні надбання не лише в межах України, а й закордоном.

Калейдоскоп подій чекає на гостей музею найближчої п’ятниці, та не тільки

Бо насичена програма увібрала найособливіші екскурсії та перфоманси разом зі стилізованою творчою майстернею.

Також у програмі презентація інтерактивного тревел – проєкту про який вже скоро на нашій сторінці! Тож до зустрічі!

Маємо нагоду привітати всіх причетних з Днем фізичної культури та спорту в Україні!

Історія виникнення свята сягає 1994 року. До речі, європейські види спорту, як футбол і боротьба, почали поширюватися в Україні з кінця ХІХ ст.

А цього року в музеї започаткували перегляд онлайн – трансляцій чемпіонату з футболу.

Звісно, рух – це життя! Тож нехай спортивний небосхил завжди буде повен досягнень, котрі залюбки популяризуватимуть музейники та закарбують ці сторінки історії!