Рубрика «Люди і долі»

Ржищівські замальовки

Рубрика «Люди і долі». Сірик Світлана Миколаївна

               По вулиці  Пилипа Орлика (колись Горького) у Ржищеві, тій, що навпроти пошти, жила родина Задорожніх. Тут же, трохи вище до педучилища, Задорожніх жило ще кілька сімей. Факт їх рідства ніхто не досліджував, але була у них спільна риса – хист до співу і до малювання. Двір у квітах, стара дідова і нова батькова хата – родове гніздо по материнській лінії Задорожніх  Світлани  Миколаївни Сірик, чия «картина тижня» із фондів археолого – краєзнавчого музею виставлялася нещодавно, а колекція писанок є об’єктом особливої уваги і свідченням сьогоденної війни.

              Так от, за розповідями бабусі, коли на свята співав прадід, то в хаті тухли свічки, таку мав силу голосу.  Дід, який, по суті, приймакував у Задорожніх, поки не побудував тут же у дворі свою хату, дав двом дочкам своє прізвище Трухан. Старше покоління ржищівчан пам’ятають двох красунь – сестер Галю і Ніну, які на усі свята виступали в клубі і були солістками першого найталановитішого складу ансамблю «Дніпряночка», яким керував М, Ф, Дейнега. Дівчата співали так, що могли скласти конкуренцію сестрам Петрусенко чи іншим відомим співакам. Їм би на велику сцену! Але тяжке післявоєнне життя і тодішня рабська радянська система зламали долі не одного таланту, на які така багата наша Україна!

          Господинею на батьківському подвір’ї залишилася Галя. Хоча і змінювали покоління одне одного, а пісня у дворі не переривалася.  Уже Світлана співала з мамою отих улюблених – і про вишиту коханому сорочку, і про чорнобривці…

           До речі, щодо квітів. Першу плантацію троянд заклав у дворі Світланин батько. Він ще у ті далекі 70-ті був водієм автобуса і з Києва привіз саджанці сортових троянд, бо так хотілося не просто двору та городу біля хати, а краси! Саме туди тяглася маленька Світланка, а ще на лужок, де розцвітали на весні перші квіти «зірочки», і – малювала! Ніби прості дитячі малюнки – котики, квіти, природа – але було в них щось не дитяче: тверда лінія, підбір кольорів, композиція. Дитину малюванню ніхто не вчив, це десь із тих глибин, які зараз називають генетикою.

             А малюючи, дівчинка співала. А ще дуже любила з бабусею кулінарити. Особливим таїнством для неї було тісто. Воно здавалося живим і тоді, коли ніби «дихало» в руках, і коли підходило, і коли із нього виростали справжні шедеври.

                В той час на базі Ржищівського профтехучилища №28 відкрили нову спеціальність «кулінар – кондитер». Світлана Сірик  мріяла вступити на навчання саме туди. Але батько розпорядився інакше.  Престижнішим у той час було навчання в педучилищі. Та і відбір на музичні здібності дівчина пройшла легко. Тому поступила в педучилище. Але мрія перемогла. Потайки від батька сама забрала документи і перейшла в профучилище, де на практичних заняттях випічка переходила в категорію мистецтва.

                А ще в цей час на посаду музичного керівника в училище прийшов М. М. Горбач і створив вокальний ансамбль. Звичайно,  туди записалася і Світлана. Це був період безмежного щастя: улюблена справа, улюблена пісня, а ще танці і перші дискотеки в будинку культури. Танці в Ржищеві – це окрема історія. Це окреме місце, якого, на жаль, позбавлена сучасна молодь, місце проведення особливих суботніх вечорів, де танцювали, знайомилися, закохувалися, місце тусовок, де встановлювався неофіційний рейтинг, де були у кожного покоління свої «королі» і «королеви», де «вигулювалися» основні модні тенденції і демонструвалися нові турецькі светри. Це була своя «держава в державі» для молоді, куди похід в суботу був обов’язковий. На жаль, дівочий вік короткий. Дивись, через рік чи два підросли нові «королі» і «королеви».

                   Так і Світлана зустріла свою долю на дискотеці дуже рано і про своє заміжжя зараз згадує неоднозначно. Як велике щастя, бо має двох чудових діток, і як велику печаль, бо жилося важко і життя могло скластися зовсім по – іншому.

                  Коханий був старшим, відслужив армію, а це на той час вважалося основним показником зрілості. Жити пішли в найману квартиру, народилася донька, через 5 років синочок. Це були важкі  90 – ті роки, коли доводилося виживати, крутитися, але це вдавалося не всім. «Крутитися» довелося одній Світлані. Щастя, що бабуня залишила їй у спадок  стару хату, ту, що «родове гніздо». Заради дітей бралася за любу роботу, а коли захворів син і на постійну роботу виходити не було змоги, зайнялася випічкою.

                  Кілька поколінь випускників педучилища пам’ятають тендітну білявку з тацею пиріжків і чебуреків. Для голодних студентів інколи вони були єдиною їжею за день, бо ні їдальні, ні буфету не було. Тому і залишився їх смак, як найвище блаженство, в пам’яті на все життя. А Світлана з дітьми на ті копійки і виживали. Але заради дітей не лише працювала, а прагнула творити красу. Спочатку просто малювала те, що хотіли діти, а поступово це переросло у творчість.  Невідомо, звідки узявся сюжет картини, яку Світлана  назвала «Око всебачуще». Першими оцінили діти і друзі, з’явилися перші замовлення і продажі. Техніки пробувала різні: графіка, акварель, гуаш, акрил. Ще й час на вишивання і в’язання знаходився. На запитання, який напрямок в творчій праці вважає основним, мисткиня відповіла, що такого немає, все витікає одне з одного.

                  Але великих прибутків ця робота не приносила, а потрібно було вчити дітей. Та і часи змінилися. Стала можливою робота за кордоном. От і почалися «полуничні сезони». Нелегкий хліб заробітчан, але людина до усього звикає. Єдине, до чого важко звикнути, це полярні ночі і смак овочів із теплиць. Адже працювала в Фінляндії. А ще важко давалася одна із найскладніших європейських мов.

              Усе життя змінила війна. Материнське серце тривожилося, але вперше пропустило удар 24 лютого, після нічного дзвінка сина: «Мамо, тікай!». До 27-го числа був період якоїсь невагомості і тривоги, період «чорної діри», поки не прийшла звістка про поранення сина.

               Щоб відволіктися, почала з усіма плести маскувальні сітки і писати писанки – щодня нову. Вважала, що тепло материнських рук дасть силу відновитися і вижити її дитині.  Пізніше цю колекцію із 100 писанок Світлана Миколаївна передала в музей під назвою «Сто днів війни».

                 Коли знову поїхала в Фінляндію, принципово не користувалася соціальною допомогою, бо працювала. Українців там уже було набагато більше, і коли чули рідну мову, то віталися виключно «Слава Україні!»

                   За період війни в Україні життя змінилося і в європейських країнах. Різні організації, спілки і центри проводять велику волонтерську роботу. В м. Куопіо, де жила і працювала Світлана,  активно діє спілка «Українці за кордоном» при якій вона пройшла мовні курси, а при організації  «Finest» включилася у волонтерську діяльність. Спочатку просто давала свої вироби  на ярмарки, а потім сама стала проводити майстер – класи. Особливо усіх цікавило писанкарство. Місцева церква навіть виділила приміщення і закупила матеріали. А ще, працюючи, Світлана співала. Виступала на благодійних концертах, і українська пісня в суворій Фінляндії розтопила не одне серце.

               По закінченню контракту в листопаді 2025 року повернулася додому. Ну дуже важкими були ті полярні ночі на чужині. І так хотілося реалізувати дві свої мрії: пекти хліб і подарувати красу рідному Ржищеву. Так і з’явився в нас життєдайний хліб на живій заквасці, бездріждьовий, ще за тими прадавніми технологіями, що прийшли до нас чи не від самих трипільців.

               А щодо краси, то вже давно у Світлани Миколаївни виникло бажання засаджувати у Ржищеві пустирі і смітники квітами, тільки тоді ця ідея не знайшла підтримки у ржищівського керівництва. Тому зараз вирішила перетворити у плантацію троянд, як колись мріяв батько, власний двір. Закласти не лише клумби, а і розплідник, щоб усі бажаючі змогли отримати саджанці. І тоді, можливо, наш Ржищів перетвориться в квітучий сад, де живуть щасливі люди, у яких, як писав Рильський, «труд переростає у красу».

               А поки що є рідна земля, весна, яка веде за собою Сонце, є мрії, є діти, є пісня, яку уже з донькою і онукою співають на три голоси, яка житиме вічно і лунатиме там, де живе українська жінка.