• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Конституції сьогодні виповнюється 27 років.

В Україні 28 червня відзначається День Конституції. Саме цього дня 1996 року депутати Верховної Ради ухвалили найголовніший закон країни – першу Конституцію суверенної української держави.

• 

• 

• 

• 

• 

Історичні попередники сучасної Конституції України:

1. Конституція Пилипа Орлика – 1710 рік;

2. Конституція УНР – 29 квітня 1918 року;

3. Мала конституція ЗУНР – 13 листопада 1918 року;

5. Тимчасова Конституція Карпатської України – 15 березня 1939 року;

Як приймали Конституцію України у 1996-му:

Із перших днів проголошення незалежності спроби прийняття Конституції не увінчалися успіхом. Напрацювання стартового проекту Конституції були зроблені ще в 1992-1993 роках, але так і не були прийняті. Згодом, в 95-му, всі гілки влади підписали договір, у якому обговорювалися умови, як має бути розроблена Конституція. І тільки в 96-му створили спеціальну парламентську комісію і почали розгляд проекту.

Народні обранці працювали усю ніч з 27 на 28 червня — загалом безперервно 23 години. Точилися гарячі дебати, обговорювалися спірні питання стосовно державної символіки, мови, і ,нарешті, зранку закон був остаточно затверджений. Під час голосування «ЗА» висловилися 315 парламентарів.

Прийняття 28 червня 1996 року Конституції було найважливішим кроком у забезпеченні прав людини і громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

• 

• 

Наша Україна – суверенна, незалежна, демократична, правова! Була, є і буде. Вітаємо з Днем Конституції!

Слава Україні!

22 червня – День скорботи і вшанування пам`яті жертв війни в Україні. До відзначення цієї дати презентуємо “Спогади про Другу світову війну” Валентини Кожухової та Любові Кожухової.

Нічна вогняна заграва над Дніпром змінилася рожевою зорею. Люба встала і вийшла на город, в кінці якого метушилися люди. Підійшовши ближче, побачила як четверо червоноармійців хоронять на Дудківському кладовищі побратима – молодесенького солдата до 20 років віком, на грудях якого суцільна кров’яна велика пляма. Документи прочитати неможливо – розкисли. Схоронили хлопця як невідомого солдата. З Любиних очей тихенько полилися сльози. Це були перші сльози цієї жорстокої війни.

• 

• 

А згодом були сльози остарбайтера ( фашисти вивезли  Любу на рабські роботи до Німеччини). Після перемоги були сльози радості, що живою повернулася у Ржищів, що знайшла свою половинку, створила свою сім’ю. Але ніколи не забувала про юного солдата і постійно доглядала його могилку. Лежачи на смертному одрі, Любов Яківна заповіла своїй невістці  Кожуховій Валентині Михайлівні поховати її  біля цієї могили. Вона прожила вік, а молодий герой так і залишився молодим – по віку її сином.

Пані Валентина зайнялася упорядкуванням могили. Найперше потрібно було зробити гробничку. Сама збила прямокутник з дощок, сама і вимурувала. Далі треба було вставити хрест. Пішла на склад «Кристал», купила за свої кошти трубу потрібного діаметру ( в ціні Литвин Микола Якович уступив, дізнавшись для чого труба) і вдвох з онукою Олею несли її по Довгалівці, пройшовши пів міста. Хлопці, що працюють біля річкового вокзалу із труби зварили хрест. Табличку з написом замовляла у Києві.  Полегшено зітхнула – виконала волю матері – свекрухи і свій обов’язок перед Богом, людьми і загиблим воїном, який  у бою з фашистами віддав найцінніше – своє молоде життя.

На могилках, які доглядає Валентина Михайлівна завжди прибрано. ЇЇ серце не перестає боліти і сьогодні, у війну, яку розв’язала рф проти України. «Я доглядаю за могилкою солдата і вірю, що може й там на Сході і Півдні, де точаться кровопролитні бої за нашу свободу і незалежність, хтось із жінок допоможе солдатам ЗСУ, що воюють. Адже в української жінки, берегині роду не має чужих дітей»  – переконана пані Валентина.

ОЛЬГА ГУДЗІЙ, завідувач відділом з основного виду діяльності

Фермери це власники чи орендарі земельних угідь, які ведуть своє господарство сім’єю та/або з використанням найманої робочої сили. Здійснюють виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції на основі використання майна, що знаходяться у них на праві оренди, довічного успадкованого володіння або у власності.

Фермерство є формою вільного підприємництва, здійснюваного на принципах економічної вигоди. Членами фермерського господарства вважаються працездатні члени сім’ї і інші громадяни, які спільно ведуть господарство.

Наш проєкт динамічний. Музей розпочав роботу щодо створення професійних інтерв’ю зі знайомими вам людьми Ржищівської громади.

Наразі акцентуємо  свою увагу на невеликих приватних фермерських господарствах Ржищівської громади.

В День фермера, що відзначається в Україні з 2020 року, ми поспілкувалися із Анатолієм Івановичем Шевчуком,керівником ТОВ «Расавка»

• 

Щоб сільське господарство в Україні почало реальний підйом, не варто втрачати такі стратегічно важливі речі, як популяризація професії фермера в суспільстві. Чим ви відрізняєтесь від інших фермерів?

Агробізнес потребує від учасників певних якостей, які можна розвинути лише за умови наявності реального досвіду роботи в цій сфері якого в мене було дуже мало.

Мені все довелось купувати для заняття с/г бізнесом: земельні ділянки,  техніку , складські приміщення тощо.

Але в мене «сімейний» бізнес. Тож я щасливий, що маю родину, яка надзвичайно підтримує мене і працює разом зі мною: син, донька та дружина, мій економіст, яка завжди поруч зі мною.

Я люблю  землю і стараюся не бути лінивим. Сільське господарство — це не про те, що ти встав о 8:00 і пішов працювати. Це може бути цілодобово. Різне бувало, міг не виходити з – за трактора не одну добу. А ще я люблю щось новітнє, тож над цим і працюю. Поставив собі за мету, що в мене має бути краще, ніж у когось. Так з’явились ангари для зберігання, новітня техніка, та про це згодом.

Ви маєте ФОП чи фермерське господарство?

ТОВ з обмеженою відповідальністю «Расавка», що організоване у вересні 2000 р. Хочу зазначити, що ми сплачуємо єдиний земельний податок за  оподаткуванням 4 –  ї групи, щоквартально. В час війни було сплачено близько 1 800 000 до місцевого бюджету. Також  в цей зовсім непростий час, було прийнято на роботу 2 осіб. 2 наших працівників на війні, та до сьогодні щомісяця отримують заробітну плату.

Останні два роки через пандемію коронавірусу та війну для фермерських господарств виявилися дуже непростими. Які пронози на врожай? Які культури переважають ?

З прогнозами  поки складно, але голоду в Україні не буде. Ми, фермери, зможемо забезпечити продуктами споживача.

Наше господарство спеціалізується на вирощуванні  таких культур: соя, пшениця, ріпак, кукурудза.

Розкажіть про ваш період становлення: освіту, кар’єру.

• 

• 

• 

• 

• 

Я дуже вдячний Ржищівському педагогічному училищу, яке свого часу надзвичайно мені допомогло у виробленні навичок комунікації з людьми. Після закінчення навчання в Ржищеві вступив  до Інституту фізкультури та саме в цей період зустрічаю своє кохання, одружуюсь. Разом з дружиною проживали в військовому містечку. Я ніс службу у званні прапорщика. Згодом вступив до цивільного закладу на противагу службі. А ось в цей момент не можна оминути захоплень  футболом, хокеєм, тож навіть створив свою команду.

 Та так складається доля, що повертаюсь до Ржищева. Щодо кар’єри, то одразу почав займатись допризовною підготовкою юнаків у школі, пізніше  бувзаступником директора в 14 училищі, трохи викладав фізкультуру. Потім трапилась нагода відроджувати спортивну школу. З 1996 року почав відкривати для себе бізнес – сферу, яку не полишаю й до сьогодні.

• 

• 

Що б могли розповісти про особисті підходи до бізнесу?

В першу чергу, я набираю команду, яка хоче працювати. Одне з головних правил. Якщо чесно, то намітив дуже багато будувати. Ось так і складається. Будинок, в якому зараз знаходимось, побудували, щоб люди ефективно працювати та мали належні умови. До речі, також тут харчуються люди, це для мене важливо.

Якості, що привели до успіху.

• 

Слухайте, ну я ж спортсмен. Мій завзятий, спортивний характер, а чим більше мене сердять, тим більше я працюю. Якщо чесно, навіть мої родичі, кажуть, що не вірили в мене. І це зачіпало ще більше. Позичені гроші, перші спроби… Цікаво, що ще з дитинства зі мною хотіли грати в команді. Ось так проявлялись лідерські якості ще змалечку. Куди я не йшов, завжди мав щось організувати, та й зараз теж так.

Які маєте хобі?

Тут дуже просто. Люблю полювати, рибалку, спорт, конярство.

Чи займаєтесь благодійністю?

Певно. Ось утримання спортивної команди ФК «Расавка», до прикладу. Участь у іграх, інвентар, форма, все це потребує вкладень.  Чищення доріг взимку, культивування бур’янів на пляжу, теж з цієї історії.  А також допомога школам та садочкам від імені товариства, допомога в організації заходів. Нині, також це допомога ЗСУ, перший тепловізор для блокпосту, спечений соціальний хліб.

• 

• 

• 

• 

• 

Чи  маєте особистості, що імпонують і є прикладом?

Ні, я не маю ідолів. Я завжди мотивував сам себе, хотів довести правду і це ставало стимулом. Я поставив собі завдання продемонструвати роботу підприємства, європейський підхід, зокрема, і це лише початок.

Взялись за справу – маєте довести до кінця.

КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей” щиро вітає ТОВ “Расавка” з професійним святом! Зичимо успіху, натхнення, завзяття у реалізації спільної мети! Все буде Україна!

Щорічне свято краєзнавців відзачають 28 травня. У Всеукраїнське свято КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей” знайомить із краєзнавцями Ржищівчини в тематичному інтерв’ю.

Безперечно, знати свій край – більше, ніж важливо. Про це неодноразово говорять та висвітлють у будь – яких форматах. Та в першу чергу, варто познайомити із краєзнацями Ржищівщини, до яких ми неодноразово посилаємось в екскурсах, наративах, доповідях.

Умрихін Віктор Васильович (1965 – 2005)

Його знали як допитливого історика і краєзнавця, невтомного журналіста, кореспондента газети «Ржищів», засновника і редактора Ржищівської радіостудії, автора історичних книг про Ржищів та просто як хорошу людину.

Віктор Васильович Умрихін народився 3 червня 1965 року у Ржищеві. Навчався у Ржищівській середній школі № 1 ім. Олега Кошового. (Ліцей «Лідер».) Успішно закінчив місцеве педагогічне училище.

Він мав унікальне почуття гумору і прекрасний талант імітатора. Варіюючи голосом, міг зобразити багатьох артистів театру і кіно, дикторів телебачення, відомих політиків.

Віктор Васильович трудився для людей. Вже ледь пожовклі сторінки газети «Ржищів», що знаходяться у фондах Ржищівського археолого – краєзнавчого музею, зберігають для людей його майстерно написані нариси та історичні дослідження. А ще десятки спогадів та розповідей про місто та його працьовитих жителів».

Всеохопний талант Віктора Умрихіна дивував усіх, хто був із ним поряд. Для багатьох ржищівчан він був другом, цікавим співрозмовником, компанійською душею. Він був прекрасним аналітиком, вродженим філософом.

Умрихін пішов із життя несподівано, раптово. Це сталося 14 січня 2005р. Земний шлях Віктора, це вірність його життєвому креду: «Кожна людина має залишити добрий слід по собі на цій святій землі».

---

Силкіни Надія Миколаївна та Степан Дементійович

Силкіни Надія Миколаївна (1903 – 1986) та Степан Дементійович (1906 – 1991) – краєзнавці, засновники першого у Ржищеві історико – краєзнавчого музею.

Життя цих двох виняткових людей можна справедливо назвати подвижницьким. Всі свої знання, вміння і сили вони офірували просвітянству, вивченню історії Ржищівщини, краєзнавству, роботі з людьми на їхнє благо. Безкорислива, самовіддана праця подружжя Силкіних одних дивувала, в інших викликала глибоку пошану і любов до цих «диваків».

Степан Дементійович і його дружина Надія Миколаївна організували приватний краєзнавчий музей. Під музей передали новозбудований цегляний будинок, який збудували власні кошти. Самі ж мешкали у хаті – мазанці, що знаходилася поруч. Історико – археологічні експонати експонувалися у п’яти кімнатах. Офіційно музей було відкрито 15 вересня 1966 року.

Силкіни полюбили Ржищівщину, ґрунтовно дослідили і вивчили історію краю, у якому вкорінились, серцем і душею. Зібрали багато книг і документів на цю тему. Степан Дементійович матеріали і документи брав із київських архівів, експонати добирав сумлінно, після консультації з фахівцями. Артефакти до музею приносили і місцеві знавці історії.

Відповідальність Силкіних у доборі історико – краєзнавчого матеріалу та його відповідність вражає, навіть, сучасних фахівців. А ще Силкіни були гостинними господарями і цікавими співрозмовниками. Роботу музею подружжя Силкіних транслювали передачі по республіканському телебаченню, друкували на сторінках газет. Нині у Ржищеві вулиця, де проживали краєзнавці, носить ймення Силкіних.

---

Продовжувачем сподвижницької краєзнавчої справи на ржищівських теренах став викладач на той час Ржищівського індустріально – педагогічного коледжу  Предаченко  Олег Леонідович.

              Олег Предаченко

Він народився в Житомирі в 1964 році в родині геодезистів – топографів.  Після закінчення школи, під час служби в армії бачив своє майбутнє в статусі військового. Навіть закінчив Канську школу молодших авіаційних спеціалістів за фахом «механік із озброєння – бортстрілець вертольотів». Але  любов і схильність до літературної діяльності, художнього слова пізніше привели  до Львівського вищого військово – політичного училища (нині  Національна академія сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного) куди він і вступив в 1987 – му році на факультет журналістики.  Служив у редакції дивізійної газети в Гродно, але з військовою кар’єрою довелося розпрощатися за станом здоров’я.

             Отримавши другу освіту в Київському інституті ім. Горького (нині Національний університет ім.  М. Драгоманова), Олег Леонідович переїздить до Ржищева.  Місцевий колорит, ландшафти, історія викликали захоплення і давали поштовх  до організації  військово – патріотичної та історично – пошукової роботи учнівської молоді. Ще змолоду Олег писав вірші. У Ржищеві з’явився цілий цикл поезій, зокрема присвячених історії і красі ржищівських просторів.

                Публікації місцевих краєзнавців, вивчення билин та легенд, краєзнавча та дослідницька робота з учнями  потребували додаткових досліджень, а інтерес до історії став поштовхом до пошуку нових матеріалів, роботи в архівах, збору інформації від старожилів, перегляду та переосмислення результатів археологічних досліджень на  Ржищівщині.

              Результатом такої титанічної роботи стала книга, видана Олегом Предаченком в 2012 році, «Легенди Ржищівські та справи стародавні», в якій відкриваються нові сторінки нашої історії.

---

Не таке вже й далеке минуле стало поштовхом для дослідження краєзнавцем. Йому вдалось розробити власну систему пошуку в мережі та ефективно залучити аудиторію з майже 30 тисячами підписників.

Сергій Ситник

Яким було ваше дитинство? Народився 2 грудня 1978 року в місті Миронівка. Батько Ситник Олександр Іванович працював слюсарем КВіА в Миронівському інституті пшениці ім. Ремесла. Мати: Ситник Людмила Георгіївна працювала в головним бухгалтером в Миронівському панціонаті “Радон”. Зараз батьки пенсіонери. З дитинства багато читав, закінчив Миронівську музичну школу (клас гри на кларнеті). Любив розгадувати квести, загадки. Закінчив Центральненську середню школу. Найбільше захоплювався світовою літературою. Пишу вірші. Друкувався в різних газетах. Закінчив Маслівський аграрний технікум (менеджмент). Працюю менеджером в Києві в Центрі регіонального розвитку. Маю широке коло друзів, знайомих. Завжди турбувала та цікавила історія. Одружений маю двох синів

Що стало поштовхом для досліджень? Поштовхом для досліджень стало пізнання не такого вже далекого минулого. Пошук правди нашої недавньої історії. Створивши декілька груп в соціальній мережі “Фейсбук”, 8 років збираю дані, цікаві історії з минулого, фотографії. Працюючи журналістом на “Богуслав ФМ” брав інтерв’ю у старожилів нашого краю. Те що вони розповідали – ніби інший світ- якого ми ніколи не знали.

Які джерела інформації використовуєте? За роки досліджень розробив свою систему пошуку в інтернет мережі. Співпрацюю з Миронівським і Богуславським краєзнавчими музеями, допомогаю в пошуках артефактів. Через ФБ групи які я заснував вдалося знайти сотні фотографій нашого краю. Найбіль ефективною в цьому плані виявилася спільнота “МИРОНІВСЬКЕ СЛОВО”, яка нараховує 27.8 тисяч підписників. Також відвідую Миронівську і Богуславську бібліотеки.

Які відкриття стали результатом ваших досліджень? Відкриття про народження і діяльність історичних осіб в нашому краї. Також вдалося віднайти давні світлини нашого краю і віднайти давні артефакти, які поповнили фонди музеїв. Наприклад: вдалося віднайти експонати відомого дибинецького майстра Герасима Гарнаги. Його вироби передав до Богуславського і Миронівського краєзнавчих музеїв. Також вдалося через інтернет – аукціони за свій кошт викупити значки нашого краю.

Що плануєте зробити для того, щоб ваша краєзнавча робота і ваші дослідження вплинули на доповнення чи перегляд офіційної історії нашого краю? Планую розширити масштаб публікацій, не обмежуючи себе колишніми Миронівським і Богуславським районами. Для цього було створено спільноту “Культурний спадок Обухівського району”. В перший же місяць зі мною зв’язалися дослідники з Обухівщини, що допомогло з обміном інформації і є змога консультуватися один в одного. За останні місяці отримав в приватні повідомлення слова подяки від звичайних людей за матеріали публікацій. Це мотивує і надалі вести пошуки!

---

Можна захоплюватись квітами та бути краєзнавцем, полюбляти бойовики та українську літературу, а разом з тим віднаходити зниклі і затоплені міста. Про це все і вибір професії – Борис Чуприна.

Борис Чуприна

Біографічні дані:

– дата і місце народження батьки, родина.

01.05.1983 с.Пії. Батько за освітою будівельник (Ржищівський БТ) Мати, вчитель – Ржищівське педагогічне училище. Сам, першу технічну освіту здобув теж в м.Ржищів – РІПТ (бухгалтерський облік)

Щодо талантів: Захоплююсь квітами, в шкільні роки мав колекцію біля 150 – 200 видів кактусів, до чого була схильність з дитинства, ідеал – приклад, на який рівнявся… чим захоплювався. Ідеали у хлопців мого дитинства були герої закордонних бойовиків ,та фільми про індіянців типу Звіробой, чи з Гойко Мітічем. (читання, спорт, дослідження…) В школі любив українську літературу, біологію, зоологію та українознавство. Сьогодні захоплююсь антропонімікою, ономастикою, історією, генеалогією, топонімікою. Вчусь писати тексти, новели, дитячі казки. Обожнюю аматорські дослідження. Збираю інформацію про зниклі і затоплені міста і села,типу Чучин, Гусинці, Рудяків, Святополч,Трахтемирів, Колесище та ін.

Що вплинуло на вибір професії?

– На вибір професії вплинула лише армія: форменний одяг, служба зі зброєю і дисципліна. Саме на цих стовпах трималось козацтво: любов до рідного краю, повага до старшого покоління, віра в Бога та військовий вишкіл. (Хоча дідусь теж був міліціонером і загинув під час виконання службових обовязків) з 2003 року в МВС з 2005 в спецпідрозділі мвс (поліції) «ТИТАН». Офіцер.

Сім’я:

– Дружина Наталія, блогер-кондитер. Дві доньки Аполінарія (Поліна) Фотинія (Світлана)

Що стало поштовхом до занять краєзнавчими дослідженнями, які об’єкти матеріальної спадщини вас цікавлять найбільше?

– Поштовхом стали загадки на які не знайшов відповідей у підручниках: Чому Стайки називають Стайками, звідки такі складні за вимовою топоніми як Ржищів , КагарЛик,Балико – Щучинка,Пії та ін.

Які джерела інформації використовуєте?

– Архів ДАКО, метричні книги, ревізійські казки, іноземні та українські електронні бібліотеки.

Які відкриття стали результатом ваших досліджень?

– Зараз це дослідження локального характеру: відродив та зафіксував втрачені топоніми с.Стайки (назви кутків,хуторів,озер що вже зникли). Збираю матеріали по єврейській общині, збираю світлини затоплених сіл, інформацію про цікавих персоналій нашого краю.

Чи є конкретна тематика, над якою працюєте? Україна часів Гетьманщини. Це наш фундамент, те чим маєм пишатись. Борюсь зі стереотипами і “шароварщиною”. Вивчаю побут, невідомі звичаї і професії козаків та селян тих часів. Відшуковую забуті страви і напої тих часів, типу Верещаки, Запіканки, Спотикача, Тетеря та ін.

Що плануєте зробити для того, щоб ваша краєзнавча робота і ваші дослідження вплинули на доповнення чи перегляд офіційної історії нашого краю?

– Пишу книгу про козацьку сотні нашого краю, про характерництво. Деякі новели друкувались в газетах м.Ржищів та м.Кагарлик. Маю свій особливий стиль подачі історичних фактів через художні новели і оповідки, в якості прикрас використовую інструменти типу: містики, квесту, фентезі. Сьогодні співпрацюю з очільницею музею с.Стайки. Мрію про створення друкованих описів, довідників та літопису.

---

Для пані Надії завжди було цікаво говорити “щоб було складно”. Ще з 10 років для себе відкрила Шияна, Мирного, Шевченка…Тож про те, як можна було відкрити та віднайти себе в журналістиці після 30 – Надія Вегера – Предченко.

Надія Вегера – Предченко

Батьки:

Вегера Микола Гордійович – механізатор, остарбайтер, ветеран війни. Вегера Євдокія Луківна – колгоспниця, Мати-Героїня (6 дітей: 4 хлопчиків, 2 дівчат, я – четверта), донька репресованого за віру в Бога “ворога народу” (загинув 1942 році на каторжних роботах в Нижньому Тагілі). З сім’ї клеймо “сім’я ворога народу” було знято в 1989 році.

Дитинство, освіта:

З дитинства любила читати (читала з 5 років). Цікавила змістовна література. В 10 років прочитала кілька повістей Шияна, Мирного, Гоголя, Корнійчука, Шевченка, знала напам’ять “Наймичку”. Любила рукоділля. Як усі діти, читала запоєм казки і уявляла себе їх персонажем. Любила мріяти і говорити, “щоб було складно”. Відколи себе пам’ятаю – любила римувати. Дуже цього соромилася. Спочатку – усно. Коли навчилася читати і писати – стала записувати. Згодом познайомилася з творчістю Л.Українки, Ліни Костенко та інших. Переписувала їх вірші у зошит. Завжди хотіла знайти відповідь: за що загинув мій дід, чому мати мріяла бути вчителькою і не змогла нею стати, де похований мамин брат Іван, який пропав на війні безвісти?… Улюблений предмет – українська мова і література. Вчителька – Машуренко Галина Василівна – класний керівник. Завжди була активним учасником багатьох олімпіад і конкурсів. Була ведучою на всіх шкільних святах. Брала активну участь у художній самодіяльності села, любила співати, художнє читання і таке інше. З 3 класу надсилала свої твори в різні газети. Мої вірші друкувалися в “Зірці”, “Піонерський правді”, “Однокласнику”, “Будівнику комунізму”. У 8 класі отримала нагороду, з Києва мені дали путівку в юнкорівську зміну, в піонертабір “Молода Гвардія”. Закінчила Великопріцьківську середню школу, Київський технікум міського електротранспорту, Державну Академію керівних кадрів культури і мистецтв (диплом з відзнакою, золота медаль). Працювала різноробочою, а згодом інженером на будівництві, секретарем, директором БК.

Шлях до краєзнавства та журналістики:

В журналістику прийшла після 30. Зрозуміла, що це те, чого мені в житті завжди не вистачало. Була заввідділом у редакції ” Вісника Кагарличчин “, редактором “Рідного міста”. Доля звела з такими людьми, як Надія та Юрій Коваленки, Антоніна та Василь Литвин, Наталя Булаєвська та Олександр Салій. Цим людям я вдячна, що вони допомогли мені побачити світло, і вплинули на моє світосприйняття. Завжди цікавила історія села, любила розмовляти зі старожилами. Вийшовши на пенсію, ініціювала створення музею у своєму селі. Це була давня мрія. З липня 2016 – науковий співробітник, керівник музею. Мрію написати історію села. Маю чималий творчий доробок, тому планую встигнути видати ще хоч з десяток книг.

---

Ніна Белліні – неординарний гід сучасності. Про захоплення історією, свою науку, вплив етнографії та фольклору на власні дослідження вже у матеріалі.

Ніна Белліні

Ніна Белліні (18.10.1972) народилась м. Ржищів.

Батьки: Малоокий Григорій Савич, Таращук Алевтина Василівна. В дитинстві, оскільки дід Василь Таращук лікар акушер с. Великі Пріцьки, дуже часто допомагала йому як медсестра, коли до нас приходили до дому люди з ранами. В 10-11класі ходила в лікарню і допомагала діткам після операцій.

В той же час багато читала і захоплювалась історією. В 9 класі до нас в школу прийшла жінка з курсів підвищення кваліфікації працівників шкіл і набрала експериментальний клас з історії, так почалась “моя наука”. Вона навчала нас мислити без стереотипів і впливу суспільства, для 1987 року це була майже революційна теорія поза комунізму. Значний вплив на моє дослідження старовини, етнографії та фольклору мала моя бабуся по парі Малоока Тетяна Сергіївна, яка жила на хуторі біля села Великі Пріцьки. Людина, яка знала стільки казок,легенд, оповідань і традицій, що треба було записувати все що вона розповіла, особливо, обрядові дійства: повивання, хрестини, уродини, весілля, похорон, проводи…

Відкриттям моїх досліджень стала низка закономірності нашої держави, яку я простежила, вивчаючи історію моєї родини. Тематика над якою я працюю пов’язана з історією Київщини: їжа, традиції, одяг, свята та інше. Я дуже була здивована як мало про Київщину знають навіть сусідні з нами регіони України. Для того щоб моя робота вплинула на переосмислення офіційної історії треба розповідати її простому люду. А саме мої екскурсії та популяризація історії мого краю. Я намагаюсь розповідати про Київщину так, щоб всі інші регіони, райони і країни прагнули хоча б раз в житті побувати в нашому, Благословенному краї.

---

Дякуємо краєзнавцям за знайомство в такому форматі, щиро вітаємо з професійним святом та зичимо натхнення у реалізації власної і спільної мети водночас!

До Дня науки України в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» відбувся «Науковий експерементаріум для дітей».

Тож діти в музеї відчули себе експерементаторами, мали змогу вести пізнавальний діалог та стали безпосередніми учасниками дослідів.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Разом з гостями створювали таємні послання, малюнки, приготованою повітряною фарбою, та захопливо працювали в імпровізованій лабораторії.

Слідкуйте за оновленнями сторінки та не втрачайте миті відвідати музей!

18 травня в КЗ КОР «Ржищівський археолого – краєзнавчий музей» відбувся тематичний «Музейний івент».

В День вишиванки та Міжнародний день музеїв на всіх гостей чекала інтерактивна насичена програма.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Екстерʼєр музею перетворився у справжній мистецький арт – простір, де працювало 5 творчих локацій:

 ⁃ майстерня реконструкції трипільської кераміки

 ⁃ перформанс – дефіле «Український стиль»

 ⁃ музейний дайджест «PR – для музею та міста»

 ⁃ театральна студія «Музей як театр»

 ⁃ дизайнерська майстерня «Мальовані вишиванки від UA»

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Родзинкою заходу стало відкриття виставки Юлії Петренко «Філігранний дизайн». Пані Юлія – член Національної спілки художників України, член Української асоціації ручної творчості, спеціаліст вищої категорії, авторська техніка якої захопила всіх присутніх.

 Музей – твій сучасний простір, тож завжди раді зустрічі та запрошуємо до відвідування музею!

Україна понад рік  живе у воєнному стані. За час повномасштабного вторгнення рф у боротьбі за незалежність із Ржищівської грамади загинуло 19 героїв. Вони внуки і правнуки тих, хто віддав свої життя  у Другу Світову. Це їм генетично від дідів і прадідів передалася любов до свободи, до волі, до самопожертви заради держави. Ми всі вільні у своїй країні. Ми народилися вільними, як записано в Старому завіті і нікому не дозволимо волю, дану нам Богом, забрати у нас.

Нині український народ разом з воїнами ЗСУ відстоює свою свободу, виконуючи заповіт свого народного батька Тараса Шевченка : « Борітеся поборите, Вам Бог помагає, з вами сила, з вами правда і воля святая». І ми боремося. Більше року стримуємо другу армію світу. Президент рф путін рік тому у своєму виступі в Санкт – Петербурзі заявив, що тільки росія без допомоги перемогла фашизм у Другій Світовій, безсоромно знецінюючи заслугу інших народів. Сьогодні як ніколи ми повинні зібрати якомога більше фактів, що підтверджують вагому частку у цій перемозі саме українського народу, заслуги якого приписує собі злодій і терорист ХХІ століття. Інформацію про героїв Другої Світової потрібно поширювати доступними засобами якнайбільшому загалу, особливо серед  молоді  української і світу, використовуючи інтернетресурси, соціальні мережі, проводячи паралель з сьогоденням. Жодна війна у світовій історії не обходилася без спротиву поневолених народів військам загарбника. Друга Світова війна теж мала своїх народних месників.

Тема не проста. Складність її передусім в тому, що тема ця є дуже суб’єктивною, та й особисто стосується учасників тих подій. Архівний історичний фактаж теж, здебільшого, формувався зі звітів та інформаційних зведень партизанських загонів за умови відсутності даних супротивника. На початку сорокових років ХХ століття не було, як зараз, смартфонів, виходу в інтернет. Всі події фіксувалося на папері. А як можна було це зробити в умовах постійної збройної загрози ворога й жорсткої конспірації. Важко, просто нереально. Тож у виступі використано усталені історичні висновки повоєнних часів, архівні документи, які, часом, досить суперечливі та спогади безпосередніх свідків тих жахливих подій війни 1941 – 1945 р.р., які вдалося їм пережити і вижити.

Коли почалася війна, всі чоловіки рвалися на фронт. Овсієнко Г.П. теж добровольцем пішов на фронт, хоч у нього і була броня. Сім’я залишилася на проживання в с. Рудяків.

Тяжким був початок війни. На західних фронтах йшли жорстокі бої. Наша армія відступала, прориваючись постійно з оточення. Григорій Парфенович разом з однополчанами потрапив у полон. З часом зумів здійснити втечу уже з- під Варшави. Разом з ним утекло ще 73 полонених. Григорій Овсієнко своїми ногами ( за його власними словами) виміряв всю Західну Україну, побував на Поділлі і повернувся на батьківщину, добрався до села Старе. «Якось уночі батько постукав у вікно – згадує старша донька Аврора Григорівна – брудний, виснажений, зарослий».

Незабаром Овсієнко Г.П. з родиною повертається на проживання в рідне с. Рудяків. Працює вчителем у місцевій сільській школі.       

 В період тимчасової німецько – фашистської окупації у грудні 1941 року Григорій Парфенович з патріотично налаштованих людей у с. Рудяків сформував невелику підпільну групу. Згодом такі ж групи були ним сформовані і в навколишніх селах. Так виникло кілька зв’язаних між собою підпільних груп. Підпільниками була здійснена спроба підірвати Старинський цукровий завод, на якому фашисти заставляли працювати наших людей і виробляти цукор для німецької армії. Та невдалося… Німці і поліцаї запідозрили Овсієнка Г.П. у підпільній діяльності, хотіли заарештувати та не встигли. Григорій Парфенович  пішов у ліс до партизанів в загін ім. Щорса. Разом з ним до партизанів пішли два його небожа (племінники)Іван та Микола Овсієнки, а також члени всіх підпільних груп.

Партизанський загін ім. Щорса, який сформувався із об’єднаних підпільних груп с. Рудяків, с. Гусинці та груп багатьох інших навколишніх сіл, діяв на території Ржищівського, Бориспільського, Переяслав – Хмельницького та Кагарлицького районів Київської області з 1941 по жовтень 1943 років.

В зону його діяльності входило 29  сіл – Старе, Рудяків, Рогозов, Єрківці, Ковалин, Вороньків, Сошникове, Галавуров, Дівички, Гречаники та інші.

До новоствореного партизанського загону ім. Щорса входили: Коротін – командир, Іван Захарович Кононов з 8 березня 1943 року по 1 липня 1943 року – комісар, Григорій Парфенович Овсієнко – начальник штабу, Павло Данилович Тригуб – начальник розвідки, а також Т.К.Кесарев, Філопов, О.С. Пархоменко, Т.М. Хорієнко, М. Яременко, В. Отрощенко,

Є. Ворона, Ф. Ворона та ін. Згодом до загону приєдналися люди із Ржищева.

            На початку свого існування і до початку 1943 року загін був невеликий – 130 людей, а перед приходом Червоної Армії – близько однієї тисячі. Але бойовий рахунок загону дуже значний. Всі дії партизанський загін проводив самостійно безпосередньо за керівництва загону і досить успішно, стаючи загрозою для фашистських окупантів. Народні месники нищили німецькі застави і гарнізони, чинили  диверсійні акти, захоплювали ворожі автомашини, зброю, нищили карателів у боях, перешкоджали вивозу молоді у Німеччину і т.д. Як приклад у с. Ходорів ними був розгромлений жандармський пункт, а у с. Старе підірваний і знищений склад пального.

Щорсівці мали зв’язок з Кагарлицьким підпільним райкомом через Василя Купчика та з Київським обкомом, із обласним партизанським з’єднанням, якому підпорядковувався 21 партизанський загін, з загальною чисельністю близько 3 – х тисяч бійців, а також із чернігівськими партизанами.

  Микола Кудрященко теж був у загоні зв’язковим. Під час гітлерівського терору попереджав людей про небезпеку арешту, допомагав їм переховуватися від поліції та гестапо, заготовляв з товаришами для партизанів зброю, боєприпаси, збираючи їх уночі на полі бою чи вилучаючи у німців.  Розвідниця Надія Кудрященко мала зв’язок з Переяславською підпільною організацією, керівником  якої був Іван Миколайович Назаренко. За його допомогою, Надія Іванівна отримала листівки, які були виготовлені місцевою підпільною друкарнею, а, заодно, домовилась про постачання партизанів продуктами харчування. У розвідку ходили також Ольга Пархоменко та Валентина Отрощенко.

За наказом командира з’єднання партизанських загонів Київщини підполковника Буркова і комісара І.О. Хитриченка загін ім. Щорса в повному складі і зі зброєю мав перейти в житомирські ліси для з’єднання всіх партизанських загонів в єдиний потужний кулак. Перед відходом загін вирішив здійснити бойову операцію по визволенню військовополоненних і, таким чином ще й поповнити свої ряди. Однак операція була невдалою. До Гусинець підійти було неможливо. В одній з перестрілок було поранено партизана В.Філатова (військового льотчика, збитого фашистами під Броварами). Невдала операція виявила більш точне місце дислокації партизанського загону.

Наприкінці червня фашисти кинули проти загону полк есесівців, 10 загонів поліції, інші сили, оточивши Сошниковий ліс. Зав’язався бій. На самому початку бою командира загону Коротіна було вбито кулею в голову, поранено Арсламбаєва, М.Яременка. Намагаючись вирватись із оточення під прикриттям димової завіси, партизани влаштували пожежу. В заслоні залишилися поранені Віктор Філатов і поранений Микола Яременко. Першим загинув Микола, а Віктор, вистрілявши всі набої, залишив останню кулю для себе. Але й цього разу партизанам вдалося вирватися із кільця. Фашисти не сподівались, що партизани скористаються для відступу непрохідним болотом. Вийшовши з оточення народні месники розташувалися у Старинському лісі, дотримуючись усіх правил маскування. Тут між керівництвом загону виникли суперечки стосовно подальшої тактики боротьби.

 Вирішальний голос все ж таки мав новообраний командир загону Григорій Овсієнко – продовжувати боротьбу з фашистами, перетворивши багаточисленний великий загін у загони швидкого маневрування. Кількаденне вичікування в Старинському лісі замість вкрай небезпечного переходу в житомирські ліси, можливо, й врятувало загін, і, навіть, дало йому друге дихання. Хоча, за однією з версій, частина щорсівців все ж відокремилась від загону, перейшовши в чернігівські ліси до з’єднання П.С. Коротченка.

Після невдалої чергової спроби знищити партизанський загін, фашистами по селах були проведені облави і розстріли людей, які були родичами або допомагали партизанам.

Із спогадів старшої доньки Овсієнка Г.П. – Аврори Григорівни

«В с. Рудяків родині командира партизанського загону було небезпечно залишатися. Тому для конспірації ми знову переїхали жити в с. Старе до дядька Василя, який працював бухгалтером на цукровому заводі, а сини його Іван і Микола служили у загоні батька. Життя наше було впроголодь. Щоб не сидіти на шиї у родичів, мати ходила до німців на кухню і просила лушпайки з картоплі. А вдома робила з них деруни. Ой, які ж смачні були ті деруни!. Однак їсти хотілося постійно».

Одного червневого дня 1943 року Марію Олександрівну визвали в управу, допитували, де чоловік. (Мабуть інформація про партизана Овсієнка і його родину дійшла і сюди). Але відповідь була одна: « Не знаю». Після допиту її тимчасово відпустили додому до дітей.

Аврора Григорівна згадує: «Я почула звістку, що в сусідньому селі будуть ховати вбитого німецького офіцера, а на похороні роздаватимуть цукерки і коржики. Меншенькі Оленка і Фрідріх іти не хотіли та я потягла їх з собою. Це і врятувало нас від розстрілу. Поки ми були на похороні в сусідньому селі німці розстріляли маму Марію Олександрівну Овсієнко – дружину командира партизанського загону ім. Щорса. Їй було на той час 33 роки. Розстріляли разом з мамою ще багатьох родичів партизанів, яких звезли із навколишніх сіл. Нині в с. Старе на горі на місці розстрілу знаходиться братська могила».

 Осиротілі діти додому більше не повернулися – переховувалися по сусідах.

При нагоді Овсієнко Г.П  забрав своїх дітей у партизанський загін.

Вересень 1943 року. До приходу наших військ партизани загону ім. Щорса самотужки визволили від фашистів – окупантів с. Старе і тим врятували цукровий завод, який німці готували до знищення. Гітлерівці, щоб знищити цукровий завод приїхали на 13 автомашинах з великою кількістю вибухівки. Загін партизанів кількістю 40 чоловік організував оборону. Зав’язався запеклий бій. Партизани перебили німців, захопили у них автомашини і відстояли цукровий завод і лісопильню від руйнування. Із заводської вишки партизани пильно стежили за околицями і як тільки помітять дим, сідали на машини і мчали знищувати німецьких паліїв, гасили пожежі. Так було врятовано 12 сіл і десятки пудів хліба.( Стаття «Богданове плем’я» Б.Карського. Газета «Київська правда» за листопад 1943 року).

До речі Старинський цукровий завод запрацював перший в Україні  після війни.

23 вересня 1943 року, коли підійшли частини Червоної Армії, партизани влилися в їхні ряди, забезпечили воїнів човнами і заздалегідь підготовленими плотами. Разом з червоноармійцями переправилися на правий берег Дніпра і брали участь у боях на Букринському плацдармі, за визволення Києва.(За матеріалами М. Костогляда. Газета «Київська правда».4.11.1943.) Партизани загону ім. Щорса відносяться до числа визволителів столиці України Києва.

В одному з боїв був тяжко поранений командир партизанського загону Овсієнко Григорій Парфенович.

Після звільнення Києва в листопаді 1943року він лікувався в міському госпіталі. Діти жили у дитячому розпридільнику. Щодня перевідували в госпіталі батька, стан якого щодня погіршувався.

Із спогадів Олени Григорівни.

 «Аврора, загартована війною, швидко подорослішала. Стала сміливою і рішучою. Всю відповідальність за нас малих взяла на себе. Адже ми були різновікові, тому нас і розподілили в різні дитячі будинки. Аврора оббивала пороги багатьох інстанцій, щоб нас не розлучали. Була на прийомі в самого Сидора Ковпака. Батько все просив, щоб ми потерпіли… А 16 березня 1944 року батька не стало. Нині прах його покоїться в тій землі, яку він захищав від ворогів в с. Старе Бориспільського району біля братської партизанської могили».

 «Я все життя пропрацювала  в Києві на комбінаті хімічного волокна інженером, –  говорить Аврора Григорівна, – Олена Григорівна навалася у Ржищівському педучилищі (нині – КЗ КОР «Ржищівський гуманітарний коледж»), потім здобула вищу університетську освіту, працювала викладачем, отримала звання професора історичних наук. Наш брат Фрідріх Григорович закінчив МГУ і мав звання професора філософії. Нажаль брат уже покійний. Душа його відлетіла до маминої і татової. А ми пенсіонерки. Ростимо і виховуємо внуків, чекаємо правнуків. Бажаємо всім мирного неба над головою, родинної злагоди, достатку, триматися завжди разом».

                   

 Сьогодні Україна об’єднана як ніколи. Кожен де б не працював: в школі, на заводі, за кермом автомобіля чи трактора, в руках з металошукачем чи автоматом, або сидячи у зруйнованому будинку, збираючи дані про дислокацію ворога, вносить свою частку у Перемогу над рашистами. Народні месники російсько – української війни Сумщини першими нищили ворожі колони, що складалися більш як з 120 бронемашин, використовуючи боєприпаси та пляшки із запалювальною рідиною. Неоціненний вклад у визволенні Харківської області теж належить місцевим партизанам. Завдяки месникам і диверсійним групам розцвітає бавовна не тільки на окупованих українських територіях, в тому числі і в Криму, а й на Бєлгородщині та інших російських територіях. Їх імена ми будемо знати і вивчати після війни. Героїв в Україні пам’ятають. Слава Україні! Героям слава!

Ольга Гудзій, завідувач відділом з основного виду діяльності.

18 квітня Міжнародний день пам’яток і визначних місць

Українське законодавство розрізняє 8 видів пам’яток:

1. Археологічні

2. Історичні

3. Монументального мистецтва

4. Архітектури

5. Містобудування

6. Садово-паркового мистецтва

7. Ландшафтні

Урочище Янча – ландшафтна пам’ятка Ржищівського заказника загально державного значення

Ржищівський заказник загальнодержавного значення розташований у межах Обухівського району Київської області, на північний захід від міста Ржищів, в адміністративних межах Ржищівської ОТГ.Площа 1288 га. Об’єкт був створений постановою Ради Міністрів УРСР від 26.12.1985р. №451.Перебуває у віданні Богуславського лісового господарства.

На околицях Ржищева в мальовничому місці Ржищівського ландафтного заказника розташоване урочище Янча. Ця частина заказника охороняє старі ліси віком близько 100 років, що збереглися на крутому правому березі Канівського водосховища. Основу їх становить граб із домішкою черешні, осики, сріблястої тополі, берези бородавчастої.  Дослідження науковців у 2021-2022 роках. цих ділянок показало наявність тут строго заповідного режиму, який полягав у відсутності рубок, забудови і навіть проходу людей. Є багато мертвої деревини. 38 років суворого заповідного режиму не дали знищити зростаючу тут популяцію проліска білого, яка є в хорошому стані на всій території урочища Янча.В краєзнавчих експедиціях, проведеними працівниками музею, були записані ряд легенд, цікавих переказів, пов’язаних з цим чудовим лісом.

За часів князювання Ярослава пов’язана перша, записана легенда, яка розкриває таємницю назви місцевого заповідного урочища «Янча». За цією версією буцімто мала у тому лісі свій невеличкий маєток одна з княжих фавориток, Янка – Іванка, в котрої за легендою частенько гостював великий князь Київський. І приїжджав князь до Янки тільки коли здоров’я підупало. Ще побутує переказ про те, начебто «.. Янка не була князівською коханкою, а була із останніх волхвинь, що зналися на травах цілющих. Ярослав Хитрий вчащав до неї виключно за лікуванням, бо кульгавим калікою був малоне відсамого народження.» На користь правдивості цієї версії та дотичних переказів про Янку – Йванку свідчать знахідки наприкінці 70 – років минулого століття в Янчі залишків невеликого городища часів зародження Київської Руси ( ІІ – ІІІ ст. н.е.) й пізнішого, курганного язичницького могильника середини ХІ – го ст., а також назва одного з порівняно ближніх до цього лісового урочища сіл: «Юшки» (Тобто «Місце, в якому відпочивали, варили юшку»).   Друга легенда про походження назви лісу переносить нас у середні віки в часи панування на землі ржищівській польських панів. Один польський поміщик Ян був дуже жорстоким до своїх селян і щоденно влаштовував у тому лісі тортури за найменші провини. Бувало забивав до смерті своїх підданих. Таку кару селяни називали янчуванням, а ліс – Янчею.

 Як переказують місцеві старожили, донедавна побутував звичай, що мовляв, «…гріх великий проти здоров’я свого не відвідати на Великодні свята правічного лісу Янчі й не потоптати посеред дерев вікових рясту , промовляючи подумки чи вголос заклинання: 

Топчу топчу ряст, ряст!    Хай здоров’я дасть, дасть!    Не на рік, не на два, а на довгії літа! Дай, Бог діждати і на той рік топтати! А по тому треба червоних крашанок із свяченою паскою  поїсти, залишивши лушпинки крашанок у густому килимі рясту, як пожертву…». А ще з прадавніх часів зберігся звичай :ржищівська молодь ходила на Івана Купайла у Янчу шукати розквітлу квітку папороті.

Нині в лісі Янча у щільній лісовій підстилці ще можна розгледіти цегляні залишки панської садиби і Боброве озеро, яке кілька століть назад було окрасою примаєткового парку. Саме ці місця залишив на полотні для нащадків місцевий художник, нині член НСХУ Борис Дегтярьов

Музейне дослідження підготували завідувач відділу з основного виду діяльності Ольга Гудзій та старший науковий співробітник Людмила Бабенко

            

                    

                  

                      

 У квітні 1962 року вийшов останній номер Ржищівської районної газети «Червоний прапор». Її редактором тоді був А. Ганенко, а в колективі працювали  І.Іваненко, В. Грегуль, Й. Ягнатовський, М. Семеняка,  Л. Морозова,  Г. Бусленко, В. Пасак.

6 квітня 1981 року – Київський облвиконком затвердив генеральний план забудови ( тоді ще селища) Ржищева, згідно з яким передбачалось  значне капітальне будівництво в основному за рахунок власної виробничої інфраструктури.

7  квітня – Благовіщення.

7  квітня 1925 року –  народився Василь Олександрович Тищенко(1925-2006) –заслужений артист України, професор музики, диригент, наш земляк.

7 квітня 2017 року –   помер Василь Степанович Литвин(1941- 2017) – митець,  народний артист України, засновник Спілки кобзарів України, лауреат Республіканської премії ім. І. Нечуя – Левицького, співзасновник Стрітівської школи кобзарського мистецтва

12 квітня 2002 року –  відбулося перше організаційне засідання  новообраного складу депутатів Ржищівської міської ради XXIV скликання. На цьому засіданні новообраний міський голова  М.А. Спичак урочисто склав присягу, було затверджено новий склад виконкому.

16 квітня – Воскресіння Господнє(Великдень).

 З 17 по20 квітня 1943 року  – трагедія у Крутому Вивозі . У відповідь на супротив місцевого населення фашистським загарбникам за ці три дні німцями було розстріляно та задушено  в душогубках 1767 жителів Ржищівського району, серед них 900 дітей.

18 квітня 2005 року  відбулося відкриття першої експозиції Ржищівського археолого-краєзнавчого музею.

18 квітня 1958 року – з Ржищівської та Пиївської  МТС організовано єдину Ржищівську ремонтно-транспортну станцію (згодом «Сільгосптехніка»).

22 квітня 1860 року датовано лист Т. Г. Шевченка своєму троюрідному брату Варфоломію Шевченку, в якому йшлося про купівлю будинка у Ржищеві; «Якщо ти добре поєднаєшся з Трощинським,  і як Бог тобі поможе…то купуй отой дом у Ржищеві та придбай мені лісу дубового на надвірню комору . То моя буде робоча, Дуже , дуже добре б було, якби нам у купі довелось свій вік докоротать …»

26 квітня – 37 річниця аварії на Чорнобильській АЕС.

27 квітня 2001 року –  ХІІ сесія міської ради ХХІІІ скликання прийняла Компклексну програму благоустрою та охорони довкілля, раціонального використання природних  ресурсів і забезпечення екологічної безпеки м. Ржищева на 2001 -2005 роки.

У квітні 1944 року з метою розмінування полів навколо Ржищева були      створені короткотермінові    курси, які підготували  7 саперів з числа місцевих жителів.

 У квітні 1944року у рамках ІІ військової позики  розпочався збір грошової готівки серед населення для побудови танкової колони «Червона Україна», в ньому взяли участь і ржищівчани.

Матеріал підготували старші наукові співробітники музею Бабенко Людмила Миколаївна та Настенко Юлія Валентинівна.