7 січня 2024 року місто Ржищів відзначає 80 років з дня визволення від німецьких окупантів.

Окупація Ржищева тривала 862 дні. Місто  витримало це тривале смертоносне фашистське цунамі. Люди вижили завдяки святій вірі у швидке звільнення, у перемогу. Адже столиця була уже звільненою.

Бої за Правобережжя тривали цілу осінь і до зими. Кілька разів війська радянської армії робили спроби звільнити Ржищів, та вони були безуспішними.

В місті та навколишніх селах спостерігалися диверсії з боку партизан: йшли під укіс німецькі ешелони, вибухала німецька техніка, фізично знищувався особовий склад окупантів. Коли німцям вдавалося схопити якогось партизана чи зв’язківця, то все населення Ржищева зганялось на базарну площу, де публічно, для страху, фашистські кати піддавали тортурам та страчували пійманого. Після страти всіх присутніх містян заставляли силоміць йти до православної церкви молитись за душу страченого.

Під час боїв за Дніпро майже весь Ржищів згорів і був зруйнований. При відступі, німці використали тактику більшовиків: «відступаючи, нічого не лишати ворогу».

За час війни містечку Ржищів було завдано величезних збитків. Загарбниками було знищено до двох тисяч мирних жителів. Розкопаний в березні 1944 року протитанковий рів у Крутому Вивозі – місце розстрілу мирних жителів , свідчить про тяжкий злочин фашистів на землі Ржищівщини.

У боях біля міста, при обороні ржищівської переправи, при форсуванні Дніпра у Монастирку загинуло кілька тисяч солдат і офіцерів Радянської Армії, багато цивільних. За час війни у Ржищеві було пошкоджено 9 великих господарств,4 промислових споруди,3 мости, практично всі житла були або зруйновані, або спалені. Матеріальних збитків містечку завдано на суму 15336773 радянські рублі. Близько трьохсот молодих людей Ржищева відправлено на роботу до Німеччини та Австрії.

Очевидці згадують про  оперативне зведення Радіоінформбюро: «Протягом сьомого січня війська Першого Українського фронту продовжували наступ і оволоділи…районними центрами Київської області містом Ржищевом, Рокитним, а також з боями зайняли понад сімдесят інших населених пунктів, серед яких… Ольшаниця…».

Сьогодні, приймаючи естафету батьків і дідів, воїни Збройних Сил, вже незалежної України знову мужньо відстоюють і боронять незалежність українських земель від російських окупантів. Так, 109 045 кв км території України є досі окуповані російською федерацією, що становить близько 18% площі всієї держави.

Від 24 лютого 2022 року триває масштабна агресія росії проти України. Російська армія, не досягнувши на початку вторгнення заявлених Кремлем цілей, веде головні бойові дії на Донбасі та Півдні України, а також щоденно обстрілює цивільне населення. Україна стримує  агресію московітів на всіх відтинках фронту. Оперативна обстановка на сході та півдні України залишається складною», – йдеться в зведенні Генерального штабу ЗСУ

Всім серцем віримо, що славетні землі Херсонщини, Запорізької області, Донеччини і Луганщини буде звільнено від окупантів і ми дочекаємося Перемоги в цій ганебній для росії війні.

Ольга Гудзій, завідувач відділом з основного виду діяльності

Хустка – один із видів українського мистецтва, масово відома в народному одязі з другої половини ХІХ ст.

Хустка – символ прихильності, любові, вірності, прощання, скорботи .

На сьогоднішній час хустка – це аксесуар жіночого вбрання, а раніше вона була необхідною річчю у побуті людини, виконуючи певні обрядові функції. 

 Її дбайливо зберігали у скринях як родинну цінність, і передавали з покоління в покоління. Вона була  предметом подарунка, невід’ємним атрибутом народного весільного обряду. Хустка відігравала важливе значення в календарних та сімейно-побутових обрядах, її використання дуже різноманітне. В кожній родині її виготовляли заздалегідь й зберігали для відзначення важливих подій у житті сім’ї.

Фондова колекція обрядових хусток та хусточок Ржищівського археолого-краєзнавчого музею різноманітна, налічує понад 60 одиниць збереження.

Пропонуємо для ознайомлення онлайн каталог частини фондової колекції хусток

“Українська хустка –витвір мистецтв“

Датується колекція серединою ХХ ст. Ареалом виготовлення та побутування є Київщина.

Відроджуємо, поважаємо, пропагуємо наші українські традиції – це генетичні скарби нашого народу. Традиції – це наше минуле і майбутнє

ГОЛОВНИЙ ЗБЕРІГАЧ ФОНДІВ МАРТИНЮК ЗІНАЇДА

Термін «нумізматика» почав використовуватися в часи Середньовіччя як назва науки про монети.

Засновником нумізматики як науки традиційно вважається директор Імператорського мюнцкабінету у Відні Йозеф Іларіум Екгель (1737–1798 роки), який написав восьмитомну працю «Doctrina numorum veterum» («Учення про стародавні монети», Відень, 1792–1798 роки), що досі не втратила своєї наукової ваги.

Він започаткував систематизацію античних монет на основі історико-географічного принципу, розподіливши монети в хронологічному порядку. Цим дослідником були закладені основні принципи опису монет: метал, вагова система, типологія і техніка виробництва. Монети (лат. moneta) – грошові металеві знаки дископодібної форми з нанесеними на них клеймами – штемпелями.

Більшість монет карбується з двох сторін. Відповідно кожна сторона має свою назву – аверс і реверс. Бокова поверхня монети називається гурт.

Виробляються монети на спеціальному підприємстві, яке зветься монетним двором. Кожна монета має свою вартість – номінал. За старих часів номінал дорівнював вазі та вартості дорогоцінного металу.

Монетна гривня відома з середини XI століття. Першими виникли київські монетні гривні – ромбоподібні злитки вагою близько 164 грами. Ромбоподібна форма злитку сьогодні є логотипом Національного банку України. Гривня була основною грошовою одиницею у Київській Русі до XIV століття. З другої половини ХІІІ, під час татаро-монгольської навали, срібну гривню почали ділити навпіл.

Саме так з’явилися рублі, від слова рубати. У ХХ столітті гривня вводилась в обіг двічі. Вперше в 1918 році, вдруге – у 1996 -му.

Найбільша і найважча монета з числа сучасних була виготовлена в Австралії у 2011 році, а її номінал становить 1 мільйон австралійських доларів. Виготовлена вона з золота, і важить 1012 кілограмів, так що її реальна вартість набагато вище номіналу – зараз вона оцінюється приблизно у 55 мільйонів доларів. Найбільшу колекцію монет, в Україні, а це понад 120 тисяч одиниць, зберігають у Національному музеї історії України (НМІУ).

До недавнього часу пам’ятні монети в музей передавав Національний банк України. Найдорожча і найрідкісніша пам’ятна монета – номіналом дві гривні, на реверсі якої розміщений логотип Щорічних зборів Ради керуючих Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) у Києві 1998 року. Наклад такої монети – 10 тисяч одиниць. Це дуже мало. Більшу частину з них відправили за кордон. Ціна такої монети серед колекціонерів – 6-7 тисяч гривень. Не менш вартісні монети – «Перша річниця Конституції України» 1997 року, а також «Юрій Кондратюк», що присвячена 100-річчю від дня народження відомого астронома, який розрахував найкоротшу траєкторію польоту до Місяця. Варто також згадати ювілейну монету «Соломія Крушельницька» номіналом дві гривні, яку ввели в обіг до 125-річчя від дня народження відомої української оперної співачки.

Найцінніша монета з дорогоцінного металу, випущена Національним банком, – це 500 гривень. Зроблена із золота й присвячена «Євро-2012». Колекціонери оцінюють її в один мільйон гривень. Всього існує півсотні таких монет. І найцікавіше те, що охочі придбати таку монету є.

З грошима пов’язано безліч досить цікавих фактів: Приблизно в другому тисячолітті до нашої ери на території Китаю активно використовувалися бронзові монети, які мали дуже незвичайні форми. Гроші відливалися у вигляді предметів побуту, наприклад, ножа або мотики. Найдорожчою монетою є декадрахма зі срібла. Виріб створено в Афінах і було продано приблизно за 315 000 доларів. На початку XIX століття випускалися гроші з тюленячої шкіри. Такі монети застосовувалися на Алясці. Найкрасивішою була визнана монета з Мексики. Вона виготовлялася зі срібла, і на монеті був зображений знаменитий календар Майя і герб країни. У Венеції в далекому XVI столітті була випущена монета з незвичайною назвою «Газетта». При цьому друковані видання з’явилися набагато пізніше, кожне з паперових ЗМІ коштувало одну «Газетту», звідси і назва сучасної газети. Найдрібнішої монеткою стала полушка. Її номінал становив ¼ копійки, а вага – 1,16 грам. Серед сучасних монет відзначився золотий виріб з Канади. Його вага склала сто кілограм, а виготовили монету із золота 999,99 проби. Вартість незвичайного виробу склала мільйон доларів. У XVIII столітті швейцарські монети мали прямокутну форму, при цьому їхня вага складала близько 20 кілограм. Таким чином державні діячі хотіли ліквідувати в країні крадіжки грошей. У США на початку XX століття була випущена рідкісна монета, номінал якої склав всього двадцять доларів. Особливість виробу полягала в наявності подвійного орла. Всі монети були відправлені на переплавку крім десяти. Їх згодом тривалий час шукали представники спецслужб і знайшли. Аукціонна вартість такої монетки склала 8 000 000 доларів. Найбільшим номіналом володіє індійська монета – 200 мохурів. Єдиний її екземпляр пропав, але відбиток залишився і зберігається в лондонському музеї.

Запрошуємо на виставку монет з фондів музею «Музейний мільйон», де ви можете побачити і почути багато цікавого.

Інформацію підготувала провідний зберігач фондів Іванчук Ольга

У нас в Україні, як і на Ржищівщині існують започатковані ще в Трипіллі свята сонячного кола – Коляда, Великдень, Купайло, й Калита. Кожна пора року має свято пошани Сонця. Так свято Коляди приурочене зимовому сонцестоянню і відзначається у день найдовшої ночі – 24 грудня, Купайло – в день найкоротшої ночі – 22 червня.

Виходячи із природної зумовленості про закономірність свят сонячного циклу, доводиться тільки дивуватися, що трипільці, які жили на землях сучасної Ржищівщини,   встановили в пошану Сонця свято Купайло (розквіт животворних сил Сонця) та свято Калети (напад на нього «нечистої сили»), без жодних засобів наукового спостереження, чуттям вгадали місяці найбільшого і найменшого напруження сонячної енергії. І не тільки чуттям. Дослідження орнаментів на трипільських горщиках: коло з рівнобіжним хрестом, або сваргоподібним знаком на тарелях, трипільський ромб (символ родючості засіяного поля), зображення місяців у різних фазах переконують, що це  – перші зразки календаря.

 Калита – четверте свято річного кола сонячного циклу, осідає сонце і спадає його енергія. Темінь ночі доточується. Люди, сповнені оптимізму, тягнуться до Сонця – Калити, уславлюючи його життєдайну силу.

Християнська ідеологія поступово піддавала забуттю світогляд наших пращурів, родоначальників української нації, із космогонічними устремліннями. Святкування Дня Святого Андрія Первозванного відтіснили прадавнє свято Калити. Але те, що закладене на генетичному рівні знищити не можна. Тому в ржищівському краї,  вже майже сім тисяч років молодь святкує Калиту, збираючись в будинку культури, клубі, школі, ліцеї та ін.

Збираються дівчата – а саме вони мали право готувати Калиту (великий корж з білого борошна, круглий за формою і плаский) вдосвіта в одній із світлиць, йшли по воду до кількох криниць, щоб до сходу сонця замісити тісто. Місять тісто всі по черзі, починаючи з найстарших дівчат, і закінчуючи дівчуром років десяти, або й менше. При цьому дотримувались спеціальних дійств, які нагадували випікання весільного короваю: примовляння, пісенні сюжети. Ось один з таких.

А ми калету місили,

З усіх криниць воду носили…

Тісто солодке з медом. Зверху корж оздоблювали сухими вишнями, калиною, посипали маком. Робили одну або чотири дірочки. Запікали в печі на дровах, складених навхрест, так, щоб вона була сухою і важко відкушувалась. Ввечері приходили хлопці, і калиту підв’язували червоною стрічкою до сволока посередині хати, причому ще й високо, щоб парубок міг дістати зубами калиту тільки тоді, як добре підстрибне.

Дівчата при цьому заспівували:

У небо наша калета, у небо,

 А ти, сонечко, підіймись,

Та на нас подивись:

Ми калету чіпляємо,

На місяць поглядаємо,

Свою долю радісно закликаємо…

Поки калита (калета) випікалася в печі і поки її вішали до сволока, дівчата встигали ще й поворожити. Це були чисті ворожіння, а не ті, що здійснюються якимись ворожбитами, котрі викликають духів, а такі, коли люди просять кращої долі у природи. Бо ніч ця була магічною: можна було загадувати свою долю, час одруження, майбутнього судженого. Загадковий світ ворожби теж мав глибоке коріння аж з часів Трипілля (VI – ІІІ тис. до Р.Х.) Ворожіння пов’язане, як правило, з водою, а вода – джерело життя, як і вогонь.

Для Ржищівщини характерні такі ворожіння:

• Дівчата переставляють чоботи до порога від покутя: чий перший стане на поріг, та дівчина першою вийде заміж.
• Капають із палаючої свічки віск у миску з водою – якщо віск набере форму вінця, то вийде дівчина заміж.
• У воду кладуть два листочки барвінку (перед тим скаламутивши її), якщо листочки зійдуться – на одруження.
• Хлопці приводять голодну собоку, дівчата розкладають під лавою «балабушки» (маленькі хлібчики), попередньо позначивши, де чия. В якій послідовності пес хвататиме і їстиме «балабушки», в такій послідовності дівчата будуть виходити заміж. А в котрої тільки перекусить – буде мати дитину. Котрої «балабушку» почне загрібати – та дівчина помре. Дівчата, яким випадає щасливий жереб, урочисто виводять пса з хати, перев’язавши його стрічками навхрест.

Починається основне дійство – кусання калити. Серед присутніх вибирали пана Калетинського (від назви коржа), який мав керувати дійством і мазати сажею тих, хто засміється, не відкусивши шматочок калити. Пана Коцюбинського, того, хто мав їхати на коцюбі,  взявши її між ноги.

• Добрий день пане Калетинський!
• Доброго здоров’я, пане Коцюбинський!
•  Куди їдете?
• Калету кусати…
• А я буду, – остерігав Калетинський, по обличчю писати!
• А я вкушу! – наполягав Коцюбинський.
• А я впишу!.

Під гучний сміх і жарти дівчата і хлопці почергово їхали калету кусати. Ніхто із присутніх при спритному пану Калетинському калету так і не вкусить. Зате майже у всіх щоки будуть у сажі. По закінченні дійства калету знімали і розділяли між усіма присутніми, приказуючи: « Калети солодка була, а тепер ми її з’їли – за женихом полетіли».

Отже, калета під стелю – це символ Сонця і Бога – предка, і Бога шлюбу;мак у коржі – зорі на небі, діти Сонця; мак – зорі віщують безлч кіп на полі( високий урожай),взагалі багатство і достаток, що його творить і подає Сонце, Дажбог.

Як бачимо, дажбозькі вірування позначені високою поетикою з глибоким філософським підтекстом – готування молоді до майбутнього одруження, продовження роду, який при християнізації втратив чимало раціонального і мудрого.

Пам’ятаймо і шануймо наші звичаї і обряди, бо це неоціненна скарбниця свідчень про багатотисячолітній шлях пізнання світу нашими далекими пращурами, формування українського етносу, української культури, української державності.

У статті використано спогади Вареник Л.Л., Недобой С.І., Новохацької Г.І.

Автор Гудзій О.В

Всесвітній день науки (повністю — Всесвітній день науки в ім’я миру та розвитку) — міжнародна дата, що відзначається щорічно 10 листопада. Заснована у 2001 році під егідою ЮНЕСКО.

Пропонуємо науковий доробок до155 річчя з дня заснування ОЗО “Ржищівська гімназія “Гармонія”.

Жителі дореволюційного Ржищева дуже відрізнялися від населення оточуючих сіл не лише способом життя, родом занять, рівнем матеріального забезпечення, а, в першу чергу, грамотністю. В Ржищеві проживали люди різних національностей і віросповідань – українці, євреї, поляки, австрійці, росіяни. Освіту забезпечували церковно – приходська і монастирська школи, дві земські (тобто державні) школи, десять цехових (ремісничих) єврейських шкіл, єврейський хедер (недільна школа), та єврейська школа Бей – Йосиф. На початку ХХ століття було побудовано два приміщення для гімназій. Перше – приміщення сучасної гімназії «Гармонія», а друге – приміщення гуманітарного фахового коледжу (до речі, побудованого на кошти Карла Швайстгута, власника чавунно- ливарного заводу).

          Про рівень освіти ржищівчанина, який мав змогу навчатися в гімназії, можна судити по переліку предметів, перерахованих в табелі учня 6-го класу гімназії Стешенка Галактіонова Костянтина за 1919 рік.  В ньому числиться 16 предметів, серед яких 5 мов, комерційна географія та кооперація!        

           Історія навчального закладу, що нині має назву ОЗО «Ржищівська гімназія «Гармонія» пов’язана з історією земських шкіл в Україні.Земські школи в Ржищеві виникли після реформи 1864 року, відповідно до якої земства повинні були утримувати початкові школи. Одна земська школа називалася вища початкова двокласна і знаходилася в приміщенні сучасного археолого – краєзнавчого музею, а друга – однокласна  початкова школа при дорозі на Маківщину.  Вона відкрилася в 1868 році.

Учні 2 класу на подвір’ї школи. 1963 рік

           Школа на Довгалівці була доступнішою і популярнішою, але містилася в тісному невеликому будинку. Збереглися класні журнали школи за 1870 -1871 навчальний рік, з яких ми можемо дізнатися, що учні вже тоді вивчали російську мову, арифметику, алгебру, фізику, географію, російську історію, закон Божий, малювання, креслення, співи. На 1914 рік в школі навчалося 142 учні. З архівних  документів відомо, що в 1914 році земством було куплено за 2000 рублів дві садиби неподалік старого приміщення і в цьому ж році там розпочалося будівництво нового корпусу. В 1915 році навколо шкільного будинку поставлено  огорожу, а учні обсадили її тополями. За кілька років ці тополі так розрослися, що влітку вже за ними не видно було великого будинку школи.  При школі був збудований і будиночок із декількох кімнат для вчителів, які викладали в ній.

Корпус однокласної земської школи.

         В 1920 році була прийнята чергова реформа освіти, за якою системи освіти в росії і Україні дещо відрізнялися. Базовими школами в росії стали 9-ти річки, а в Україні – 7-ми річки. Ліквідовувалися національні школи, повернулися до навчання на російській мові.

В 20-х роках ржищівська «оболонська школа», як її називали у місті, стала семирічкою. На жаль, про цей час мало збереглося матеріалів, але достовірно відомо, що в школі навчалося багато учнів, причому школа стала змішаною за національностями. Взагалі, школа вважалася елітною, аристократичною, бо тут навчалися діти місцевої інтелігенції, а пізніше, після ліквідації єврейських шкіл міста, і діти із єврейських сімей.   Школа була базовою для Ржищівського педагогічного училища. Студенти ходили сюди на спостереження (вчителі школи проводили « показові» уроки), а потім і самі проходили педагогічну практику.   В 30-х роках школа дістала нову назву – ФЗС- фабрично-заводська семилітка.  Половину навчального часу діти проводили на заводах, опановуючи робочі професії. Навчання в школі не переривалося навіть в роки голодомору. Лише один раз – весною 1931 року – протягом невеликого проміжку часу було перервано навчання: Дніпро тоді широко розлив свої води, і в повінь в школі було по вікна води (ржищівчани переміщались тоді тільки на дерев’яних човнах). Під час Другої світової війни навчання в школі велося з перервами, але все ж таки велося.  За спогадами Лідії Петрівни Антощенко, з 1945 року школа стала середньою десятилітньою школою № 2.  В класах було багато дітей – переростків, тому що більшість  в роки війни не мали змоги навчатися. У серпні 1949 року будо відкрито додатковий 1 клас. За радянських часів школа носила ім’я Володі Дубініна. З 1960 -1961 навчального року школа перейшла на восьмирічне навчання, бо кількість дітей зменшилася, а відповідно не було потреби у функціюванні двох середніх шкіл у місті. З II півріччя 1971 -1972 навчального року школа із приміщення на Оболоні перейшла  у приміщення середньої школи № 1 в центр міста (для  середньої , тоді 10-літньої, школи побудували нове приміщення в районі заводу “Радіатор”).

      Рішенням Ржищівської міської ради Київської області від 20.12.2019 р. № 2373-79-07  Ржищівську загальноосвітню школу І-ІІ ступенів перейменовано в опорний заклад освіти “Ржищівська гімназія “Гармонія” Ржищівської міської ради Київської області з філією Гребенівський навчально-виховний комплекс “Початкова школа – дитячий садок”.

ОЗО РЖищівська гімназія “Гармонія”. 2023 рік

         Останні ковідні та воєнні роки внесли свої корективи в організацію навчально – виховного  процесу в школах та вузах, які перейшли до онлайн – навчання, та форм змішаного типу. І, як усе в житті, ці форми  мають свої плюси і мінуси, передбачають використання модернізованих комп’ютерних технологій, при яких учень «ходить» в школу, хоча може в цей час перебувати будь де. Але ніщо не замінить учневі теплих стін рідного класу, «живого» спілкування з учителем, таких очікуваних протягом уроку «тусовок « з друзями на перервах, спортивного майданчика, на якому порвав не одні штани, і тієї, нічим незамінної шкільної атмосфери, яка гріє душу і живе у спогадах кожного усе життя.

       Випускники мого покоління згадують буйний молодий сад, яблука і горіхи з якого давали дітям під час продовженого дня, буяння айстр (чомусь пам’ятаються саме айстри) на клумбах, рівний дерев’яний паркан, який щороку ми на уроках праці фарбували зеленим вапном, розлога груша – лимонка, що росла у дворі, і глибока почищена канава, яка вела десь далеко, в незвіданий казковий світ!

         В рік 155 – річчя заснування, як кажуть усі ржищівчани, другої школи,  колектив  Ржищівського археолого – краєзнавчого музею бажає, щоб у пам’яті нинішніх випускнків теж залишилися і нова чудова огорожа з казковими рівними воротами , і оновлений молодий сад з доріжками, і безліч квітів на казкових клумбах у дворі і в саду. І нехай той шкільний рай буде окрасою Ржищева і гордістю усіх випускників! Бо саме школи – те місце, де формується майбутнє нашої держави!   Сподіваємося, що найкращим подарунком школі в рік її ювілею буде увага місцевої влади та відділу освіти до її проблем, пошук спонсорів та додаткових коштів і, як результат , створення того казкового раю, в якому росте наше майбутнє!                                           

Чміленко С. П. , старший науковий співробітник

МУЗЕЙНИЙ АЛЬБОМ. ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ

Дата, яка відзначається в Україні щорічно 28 жовтня, в день остаточного вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни за межі сучасної території України.

         День визволення України від фашистських загарбників встановлений відповідно до Указу Президента Україн від 20 жовтня 2009 року з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників та вшанування героїчного подвигу і жертовності Українського народу у Другій світовій війні.Урочистості приурочено до річниці повного витіснення угорських та німецьких військ із найзахіднішого регіону теперішньої України — Закарпаття, яке відбулося 28 жовтня 1944 року в результаті здійснення радянськими з’єднаннями Четвертого та Першого Українських фронтів Східно-Карпатської наступальної операції.

Перші населені пункти України були звільнені на східному Донбасі в грудні 1942 року. Остаточне визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня – 23 серпня 1943 року). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. Протягом вересня-жовтня 1943 року тривала героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони так званий «Східний вал». Кульмінацією битви за Дніпро стало звільнення Києва від гітлерівців.

У ході звільнення  України силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. осіб, протягом січня 1943 року – жовтня 1944 року було проведено серію блискучих наступальних операцій. Найважливішими з них були: Воронезько-Харківська (13 січня – 3 березня 1943 року),

Донбаська (13 серпня – 22 вересня 1943 року), Чернігівсько-Полтавська (26 серпня – 30 вересня 1943 року), Корсунь-Шевченківська (24 грудня 1943 р. – 17 лютого 1944 року ) та Львівсько-Сандомирська (13 липня – 29 серпня 1944 року).

Завершила звільнення  України Карпатська операція, що розпочалася 9 вересня 1944 року. 27 жовтня 1944 року було звільнено Ужгород, 28 жовтня радянські війська вийшли на сучасний кордон нашої Держави. Територія України була остаточно визволена від загарбників. В цей день традиційно вшановують пам’ять воїнів, які загинули в боях за звільнення України, та населення, яке постраждало від дій нацистських окупантів.Неоціненну допомогу воїнам надавали радянські партизани і підпільники, місцеве населення, працівники тилу. Активні дії проти німецьких окупантів вели загони УПА.

 У ході визвольних боїв 1944 р. на Україні загинуло понад 3,5 млн. воїнів, понад два мільйони українців було вивезено для примусової праці до Німеччини під час окупації.

 На території України  було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл, близько 10 мільйонів людей залишились без даху над головою, знищено понад 16 тисяч промислових підприємств, 18 тис. медичних закладів, 33 тис. закладів освіти… Людські втрати України у війні склали понад 10 млн. військових і цивільних осіб.

В ході війни бойовими нагородами було відзначено близько 2,5 млн. воїнів-українців, серед яких було чимало розвідників.

Українці в роки Другої світової війни билися проти гітлерівської Німеччини і її союзників у складі Радянської армії, антинацистського руху Опору (на території України і окупованих країн Європи), у складі американської, канадської армій, австралійських частин. Загалом у  збройній боротьбі проти ворога брало участь понад 6 млн. українців. Кожен третій із них загинув на фронті, кожен другий із тих, що залишилися в живих, став інвалідом.

Серед військового керівництва СРСР було немало українців. Найбільш відомі із них – А.Єременко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, І.Черняховський, П.Рибалко, К.Москаленко та інші. З 15 фронтів, які діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися маршалами і генералами – українцями за походженням.

Зазнавши в роки Другої світової війни величезних людських і матеріальних втрат, Україна зробила неоціненний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною і її союзниками.

завідувач віділу з основного виду діяльності Оьга ГУДЗІЙ

Наші вітання всім, хто пов` язав своє життя із мистецтвом у ролі художника! До відзначення Дня художника в Україні КЗ КОР “Ржищівський археолого – краєзнавчий музей” презентує екскурс “Художники мого краю”

Дуплій Сергій Олександрович

• 

• 

Дуплій Сергій Олександрович (07.08.1958) – художник-колорист, заслужений художник України, член Національної спілки художників України, відмінник народної освіти України.
Народився в с. Сидорівці Корсунь-Шевченківського (нині – Звенигородського) району. Малювати любив з раннього дитинства. Перші малюнки здібного школяра потрапили на міжнародні дитячі виставки, однак тоді його талант ніхто не підтримав.
У 1980 р. закінчив Київський державний інститут фізичної культури і спорту. Працював тренером Корсунь-Шевченківської дитячо-юнацької спортивної школи (1980–1987), а також учителем основ образотворчого мистецтва Корсунь-Шевченківської дитячої школи мистецтв ім. К.Г.Стеценка (нині – Корсунь-Шевченківська дитяча школа мистецтв ім. К.Г.Стеценка).
Значний вплив на формування Сергія, як художника й особистість, мав черкаський художник Євген Найден. Коли Сергій за годину майстерно виконав олівцем портрет свого товариша, то Є.Найден не міг повірити, що юнак не має спеціальної освіти. Він порадив йому все залишити й присвятити себе лише образотворчому мистецтву.
Становлення Сергія як художника проходило під впливом імпресіоністів, роботи яких його переконали, що кращою школою для художника є робота на пленері.
У 1985 р. він уперше взяв участь в обласній художній виставці в м. Черкасах, на якій експонувались шість його етюдів. А через два роки три етюди «Листопад», «Лютневе марево», «Біля головної станції» були представлені на республіканській художній виставці в м. Києві. Того ж року відбулася перша персональна художня виставка молодого митця в художній галереї Музею історії Корсунь-Шевченківської битви, де художник представив 60 картин і етюдів. Відвідувачі виставки відзначили самобутній талант молодого митця.
У 1987 р. переїхав до м. Ржищева Київської області, де з часом повністю зосередився на творчій роботі.
Раннім роботам Сергія Дуплія, зокрема, «Морозне сонце» (1980), «Янталка. Зима» (1984), «Янталка. Туманний ранок» (1986), «Над Россю. Етюд» (1986), «У парку квітневе сонце» (1986), притаманне поетичне бачення світу. Його роботи наповнені смутком і радістю, пробудженням, тривогою і спокоєм, нерозгаданою таємницю. Вибираючи темний колорит, сполучення тягучих в’язких барв, відкинувши найменшу думку про теплий промінь чи окраєць світла, художник розчинив колір у повітрі, лишивши об’єкти матеріальності.
По-особливому сприймаються його твори «Піони», «Хата баби Химки», «Дніпро в місті Ржищеві», де яскравою, соковитою олійною фарбою невимушена, віртуозна манера виконання створює кольорову непрочитаність. Усі полотна залиті великими різнокольоровими мазками, посилюючи веселий настрій в роботах.
Понад 10 років художник не брав участі у виставках. Це були роки наполегливої праці й творчого пошуку. Художник набуває власної манери письма, виробляє свій особистий почерк. Він полюбляє широкі пастозні мазки; вільні, експресивні, сміливо прокладені прямокутники поверх ґрунтованого тла.
Після тривалої перерви у виставковій діяльності в лютому 2004 р. у Музеї культурної спадщини в м. Києві відбулася персональна ювілейна виставка, присвячена 25-річчю творчої діяльності Сергія Дуплія. На ній експонувалося 68 полотен художника. Під час відкриття виставки відомий мистецтвознавець Володимир Підгора зазначив: «Нарешті, ми дочекались незаангажованого, незвичайно сильного, могутньо-імпульсивного художника, який мислить за допомогою кольору. Досягнувши гармонії неповторного колориту та глибокої фактури, художник відзначає, що сама фактура ніколи не була самоціллю, а лише способом передачі відчуттів». Виставка тривала понад місяць, її відвідали тисячі киян, гостей міста, серед них – відомі колекціонери й мистецтвознавці. Безліч захоплених відгуків залишили відвідувачі виставки про картини, які вражають буйністю кольорів, своєю експресивною динамікою, і нестримним потоком позитивної енергії.

Людмила Ганушевич

• 

• 

Наприкінці ХХ століття народилася Людмила Ганушевич, а саме  17 січня 1974 року у мальовничому місті Ржищеві – перлині Середнього Подніпров’я. Батьки  Захарченко Віталій Володимирович – радіотехнік та мама Захарченко Лідія Іпатіївна вчитель. З малку маленька Людмила росла у любові сімейному затишку, достатку  рідних. Дитячі та юні роки життя не були пов’язані  з мистецтвом. З малку маленька корінна ржищівчанка була відмінницею та зразковою ученицею. Закінчила Ржищівську середню школу №1 ім. Олега Кошового. Захарченко Андрій Віталійович – рідний брат мисткині захоплюється картинами сестри та радіє за неї.   По життєвій дорозі йшла впевнено, досягаючи поставлених цілей, крокуючи в ногу з часом. З 1991-го по 1996 роки  навчалася у Полтавському кооперативному інституті. Спеціальність інженер технолог.  Людмила Ганушевич належить до тих митців, яких називають самородками. Мистецтво захопило її несподіванно і тепер займає значну частину життя.  Творчий процес сприймається  піднесено і сьогодні художниця невтомно опановує майстерність, навчається. Головні мотиви в її творчості – квіти, природа рідного Ржищева та Дніпра, який в наших краях напрочуд широкий і мальовничий. [ 1, c.12]

     Найперша виставка живопису мисткині «Колір Життя» проходила у нашому археолого-краєзнавчому музеї з 3 травня по 3 червня 2018 року.

    У Ржищівському археолого-краєзнавчому музеї експонувалися роботи мисткині на  ІІІ Всеукраїнському живописному пленері «Ржищів. Дніпро. Ніч»  (2 липня – 2 серпня 2018 року)

 Багатим на події став для Людмили 2018 рік. Це персональні виставки в Українському фонді культури імені Бориса Олійника, Миколаївському обласному художньому музеї імені В.В. Верещагіна, галереї «Елизаветград» у Кропивницькому, участь у кількох всеукраїнських виставках, а також Міжнародній виставі «До Грузії з любов’ю» у Музеї Івана Кавалерідзе. Одна з робіт художниці брала участь у благодійному аукціоні на врученні Національної премії «Найкраща жінка в професії». Отримані від продажу кошти пішли  на допомогу знедоленим дітям. Це моя перша персональна виставка у музеї майстерні Івана Кавалерідзе –зазначила Людмила Ганушевич. – Провести її запропонувала мистецтвознавець Наталія Сухоліт, яка вже допомагала у реалізації деяких моїх проектів. 2018-2019 років –художня студія НСХУ. Художниця живописом захоплювалася завжди, але особливо в останні роки, і тепер  без нього не уявляє свого  життя. Вона вся в творчості.

  З 2020 року- член Національної спілки художників України. Член Rotary-club «Kyiv-Capital»;приватний підприємець з 1999року; член правління ГО «Об’єднання підприємців  і промисловості м.Ржищева»; член ГО «Українсько–польське товариство м. Ржищева»; засновник міського конкурсу дитячого малюнку «Мальовничі куточки Ржищівської громади. У 2021 році стала членом Національної спілки художників.

    Нагороди: Національна премія «Найкраща українка в професії».

Творчий шлях Людмили Ганушевич – це історія, до якої хочеться постійно звертатися, яка доводить, що не існує обмежень для людини, коли вона хоче досягти результату – знайти себе, проявити закладені від народження здібності.

Сьогодні художниця живе і працює у рідному Ржищеві- легендарному містечку, яке розташувалося  між Києвом і Каневом і відоме з прадавніх часів. Могутній Дніпро, височезні схили, незбагненні космічні краєвиди на затоплену церкву у Гусинцях – всі ці фактори поступово і впевнено формували у Людмили ті естетичні ідеали, які виплеснулися на полотні різноманіттям кольору. Людмила почала малювати у зрілому віці, маючи певний бізнесовий досвід, інженерну освіту та активну громадську позицію по відношенню до всього, що відбувалося  у рідному місті. Художниця не приховує, що народилася на одній з легендарною Ліною Костенко, вулиці. Будинок батьків, де провела дитинство  мисткиня, знаходиться майже по сусідству із будинком, де народилася видатна поетеса – лауреат Шевченківської премії. Факт цікавий, але всіх цих моментів було замало. Людмила мала неспокій, який підштовхував її ходити тим шляхом, яким раніше вона не ходила. І цей шлях називався живописом. Образотворче мистецтво жило в свідомості художниці завжди, як неодмінна складова натури і особливо давалося навзнаки, коли Людмила потрапляла до музею чи галереї. Десь глибоко всередині існувало тверде переконання «і я так можу». Але взятися за пензлі тривалий час не виходило – справи, турботи і страх. Малювання сприймалося доленосною подією, до якої слід було ретельно готуватися. Художниця принципово відчувала, що арт-крок принципово змінить її життя, ставлення до самої себе і світу. Вихід із зони комфорту і перехід у площину творчих  пошуків був складним. Людмила вирішила спробувати і, купила фарби, папір і мольберт та почала малювати. Колір головна складова її творчості. Енергійна, часто відкрита палітра – камертон авторки.  Рельєфна фактурність декоративних площин виникає як наслідок експресивної натури мисткині, яка перетворює її на полотнах у нову реальність – яка поза часом і простором. Живописи Людмили Ганушевич переважно натюрморти, претендують на монументальність, незважаючи на те, що є станковими. Вони не вкладаються у звичайне розуміння натюрморту. Епічні, енергійні зображення – це стани художниці, яка видозмінюючи той чи інший предмет ( квітку, вазу, глечик) відшліфовує свої власні випромінювання. Не мрійливі і не спокійні – квіти Людмили Ганушевич вольові, шабутні, розкидані вітром. Бентежні вони так само, як і авторка, яка прагне вирватися за межі буденності, часто намагаються вийти за межі простору полотна.  Людмила зізнається, що коли малює зникає для світу, забуваючи про реальність та умовності навколо. Глибоко занурюється у світ власних творів і повністю зливається із фарбою у експресивній нестримній жазі.

    Жанр натюрморту виник у творчій біографії не тільки і не стільки через любов до природи, а здебільшого, тому, що є найшвидшим шляхом, який завжди «під руками» та дозволяє без зайвого клопоту оволодіти натурою і розпочати живописну роботу.

І буде соромно схибити, намалювати щось не гідне їхньої величі», – розповідає Людмила: – «Я дуже люблю ці чарівні рослини. Коли починаю їх малювати, то забуваю про все, тоді для мене не існує нічого окрім творчості. Є роботи, які створюю буквально на одному подиху за кілька годин. Для інших потрібно досить багато часу так над картиною «Танець білих чашок» працювала майже рік.»

Пейзаж – ще одна тема художниці, із якою пов’язані численні подорожі та мандрівки, які дозволяють створювати пленерні картини. Краєвиди Дніпра та рідного Ржищева, архітектурні пам’ятки Києва та балтійські яхти литовської Ніди – Людмилу захоплює все, що побачить око і відчує тонка мрійлива натура. А стан, в якому перебуває художниця, схожий на стан першовідкривача, якого підкорює і вражає все, що зустрічається на нових теренах і просторах.

     Перші живописні «проби пери» були вдалими і отримали схвальні відгуки педагогів, художників і звичайних глядачів. Підкорювало перш за все її дивовижне вроджене відчуття кольору, своєрідна пластика якого в роботах Людмили набирає нового звучання та ваги. Колір головний, саме він керує рукою та пензлем мисткині, володіє її серцем і думками. Часто, захопившись етюдом, Людмила навіть не помічає, як відкидає пензлі і продовжує малювати пальцями,  що дозволяє працювати швидше, розкутіше і краще відчувати структуру фарби.

   Ржищівчани та рідні мисткині захоплені наполеливістю та ентузіазмом художниці. Людмила з дитинства виділялася вольовим характером. Рідні та друзі радіють успіхам художниці. У Ржищівському  археолого-краєзнавчому   музеї була відкрита  перша персональна виставка Людмили Ганушевич звідки вона пішла у світ мистецтва.

     Процес самовдосконалення і навчання був підсилений  уроками, які їй пощастило отримати у Ржищеві від заслуженого художника України Сергія Дуплія. Довгі розмови про мистецтво,  практичні заняття – всі ці моменти Людмила Ганушевич вважає безцінними у контексті «педагог учень» і завжди із внутрішньою подякою згадує про першого вчителя. Сьогодні Людмила Ганушевич  виставляється на всеукраїнських спілчанських виставках, в музеях, центрах, галереях. Людмилу із задоволенням запрошують до участі у пленерах  та виставках, українські, литовські та турецькі куратори. Емоційний, колоритний живопис та відверта натура художниці сприяють  активному  просуванню у арт – просторі. Людмила вважає, що попереду багато перемог, злетів та падінь, звершень, несподіваних зустрічей та вражень, які дарують сенс та зміст життя.  Людмила Ганушевич сміливо увійшла в мистецьке коло України, як молода художниця та впевнено і яскраво заявила про себе своїм стилем та кольоровою гамою. В живописі вона як і в житті, небайдужа і неспокійна, працьовита в своїх творчих пошуках. Радує її активна участь у Всеукраїнських виставках, де від року в рік видно, як зростає майстерність молодої мисткині. Впевнений, що вона має велике і щасливе   творче майбутнє, і найкращі її твори попереду. Так каже про мисткиню Віктор Ковтун Народний художник України лауреат національної премії України імені Тараса Шевченка, академік професор, почесний громадянин міста Харків.

Гулов Олександр Васильович (1937 – 1993 )

О.В.Гулов –  художник-аматор. Народився 18 лютого 1937 року в селі поблизу Харкова в учительській сім`і. Батьки зародили в душі сина любов до рідного краю, української мови, літератури, до поетичного слова. Олександр у дитинстві будував моделі літаків, а пізніше – кораблів, любив малювати та писати вірші. Після школи здобув технічну освіту в Куп`янському автодорожньому технікумі. Був направлений на роботу в Запоріжжя. Рік працював механіком в автопарку. Потім пішов на службу в армію, де був художником-оформлювачем. Проходив службу в Новосибірську, там і одружився. Його дружина Любов Федосіївна підтримувала бажання чоловіка малювати, у всьому  допомагала  йому.

Свою першу картину «Тріолька» Олександр написав олійними фарбами у 1963 році.

З 1979 року подружжя проживало в м. Коломиї Івано-Франківської області. У Ржищів приїхали у 1988 році, тут Олександр Васильович влаштувався працювати художником -оформлювачем у будівельний технікум.

Здавалося, що його руки ніколи не знали втоми. Маючи вроджений естетичний смак, він з року в рік оформлював навчальні кабінети, бібліотеку, коридори та фойє навчального закладу, садочок-школу «Дніпряночка», міську аптеку, кафетерій. А ще чудово  оформив  учительську. Гулов є автором монументу «Алея героїв Дніпра».

Митець самотужки опанував найпотаємніше в колориті, у композиції. Мав свій погляд і підхід до справи, до творчості. Це підтверджують його картини, написані олійними фарбами, аквареллю, олівцем. Художник свої емоційні переживання переносив на полотно, на папір. Царина живопису, графіка були для нього країною  вічного відкриття, пізнання, осмислення.

Доля щедро нагородила майстра талантом художника. Самотужки опрацював різні техніки живопису.  Він серйозно займався емаллю, різьбою по дереву.

Дуже любив природу і відображав її красу на своїх полотнах. Вміло малював портрети.  Трапляються у його художній спадщині твори з фантастичними сюжетами. Олександр Васильович тонко розумівся на поезії, цитував багатьох класиків, у молоді року писав оригінальні віршовані листи, а музика, здебільшого романси, були складовою його духовних уподобань.

Б.С. Дегтярьов згадує: «Саша всюди був незамінним і незмінним помічником, порадником дружині, друзям. Він мав легку вдачу, талант творчої людини, що йшла в ногу з часом. Порядна це була людина. Завжди спокійний, толерантний, уважний і чуйний до інших, надійний, доброзичливий.

У приміщенні будівельного технікуму в картинній галереї була організована виставка робіт О.Гулова,  В.Піскова і моїх…Багато років нас поєднувала щира дружба та мистецькі турботи».

Олександр Васильович був повний нових творчих планів. Лихо підкралося зненацька…Його не стало у 1993 році. Друзі згадують митця як людину, яка жила творчістю, порядну і безмежно добру, готову завжди прийти на допомогу. Його життєвим кредо були слова: «Будь уважним до чужої думки, навіть якщо вона хибна. Будь тактовним, особливо з жінками».

З його творчістю ржищівчани мали змогу ознайомитися у місцевому музеї образотворчого мистецтва ім. Івана-Валентина Задорожного на виставці «Залишити слід на Ржищівській землі» з нагоди 80-ти річчя з дня народження художника.

Задорожний  Іван-Валентин  Федорович  (1921 – 1988)

З давніх часів ніч на 7 липня у народі вважалася найбільш чарівною, бо, за народними віруваннями, у таку ніч відбувалася боротьба злих та добрих сил, і добро мусило отримати перемогу. Саме такої ночі з 6 на 7 липня 1921 року в робітничій сім`ї  в одному із маленьких будиночків Ржищева, які тісно попритулялися один до одного, народився наш земляк – Іван-Валентин Задорожний. Рано від хвороби та нестатків померла його мати, за нею, згорьований, ліг у могилу й батько. Це був страшний 1933 рік голодомору, у який Іван став круглим сиротою. Виснаженого хлопця, з пухлими від голоду ногами, чужі люди привозять до Києва і залишають просто на вулиці. Як і сотні інших безпритульних, він потрапляє до дитячого будинку. Згодом Івана всиновили чужі люди, які стали його прийомними батьками, дали нове ім`я–Валентин.

         Та життя підлітка у цій сім`ї не склалося, і він іде від своїх благодійників знову на вулицю. Живе випадковими заробітками, часто перебивається з хліба на воду, але скрізь і завжди малює. Найбільше його душа прагла навчатися малювати, щоб бути не просто вправним самоуком, а стати досвідченим художником. Нарешті доля всміхнулася талановитому хлопцеві: протягом 1937-1939 років він навчається в Республіканській  художній  школі ім. Т.Г. Шевченка.

         Пішов служити у військо, тут його застала війна. На фронті був бойовим розвідником, отримав два тяжкі поранення – у боях за Ростов і за Новоросійськ. Всього траплялося за ці роки війни–і радощів, і болю мав багато. Зазнав Іван-Валентин і неправого суду: у 1943 році за брехливим звинуваченням з нього, бойового розвідника, зірвали погони і запровадили на Північ, у табори ГУЛАГу. За що? Всі українці були того часу під підозрою Та все ж пощастило, бо трапився людяний слідчий. Розібралися, повернули  назад, на фронт.

         Після війни Іван-Валентин поступив до Київського художнього інституту, а після закінчення його з 1952 року три роки навчався в аспірантурі. З того часу художник завжди був у вирі мистецького життя, учасником майже всіх відомих художніх виставок. У 1960 році Івану-Валентину Задорожному було присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР.

         У монументальному мистецтві став працювати з 1965 року. Своїм неповторним світобаченням і світовідтворенням  він одразу став у ряд провідних монументалістів України. У 60-70-их роках партійні ідеологи тероризували художника за те, що він зображував на полотнах видатних українських діячів, історичну славу України: П.Могилу, М.Чурай, Роксолану–за те, що малював селянські обличчя, спрацьовані, вузлуваті – через те неестетичні – селянські руки. За умов морального терору, заборон митець працює і творить, незважаючи ні на що.

         У скульптурно-декоративному мистецтві Задорожний витворив чимало образів давньоруських богів–Ярила, Стрибога, Берегині, Купайла, Сварога, Даждьбога, Світовида, Морани, Хорса…

         За декілька років творчості йому вдалося виконати близько трьох десятків творів монументального мистецтва – вітражів, рельєфів, розписів, мозаїк. Задорожний – автор скульптур, плакатів, різьблених творів, гобеленів. Його роботи відомі у різних містах України. Різьблений барельєф «Криниця Коцюбинського» знаходиться у Чернігові. Вітраж  «Т.Г.Шевченко і народ» (у співавторстві з Ф.Глущуком і В.Перевальським) виконаний для Киівського університету. Мозаїка «Моя Батьківщина» (1970), вітраж «Наша пісня–наша слава», рельєф «Весільне свято» знаходяться у Кременчуці (1971-1972). Вітраж «Намисто», мозаїка «Ніжність», розписи «Криничка», «Калинова сопілка», стели «Паросток», «Квіти пам`яті», «Ластівчине гніздо», «Зимова казка» – у селі Калита на Київщині (1972-1973). Вітраж «Космос», розпис «Народження технічної думки», металопластика «Робітничий хорал» –  у Павлограді (1974-1975).

         Але кардинальною віхою в його творчому житті стало полотно «Мої земляки». Праобразами для цього колективного портрета стали земляки Задорожного з маленького містечка. Протестуючи проти нереальної манери соцреалізму, проти бездумного оспівування «щасливої праці на благо нашої радянської Батьківщини», він зобразив людей праці з почорнілими, порепаними руками, у стоптаних кирзяках. інваліда на милицях. Дехто від втоми сидить, а дехто ледь стоїть. І у всіх найбільше вражає не статура чи постава, а опущені плечі, байдужі до життя очі – ознака песимізму, страшної втоми. Більшість своїх робіт, виконаних у манері соцреалізпму, художник знищив, щоб більше не повертатися до цієї манери.

         Цікавим є історико-портретний цикл останніх років життя художника. У новому малювальному стилі подані своєрідні образи: «Аттіла», «Аліпій», «Ярослав Мудрий», «Максим Березовський», «Чучинська Оранта», «Левко Симиренко», «Юрій Кондратюк (Шагрей)», «Портрет матері», «Вселенська вечеря», «На вічній дорозі розп`яті ми…»

За серію робіт 1964-88 років І-В Задорожний був удостоєний звання  лауреата Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка. У 1980-81 роках викладав у Київському художньому інституті. Твори митця виставляються в Берліні (Німеччина), Варшаві (Польща), в Югославії. Митець ніколи не цурався свого подвійного імені, яке став носити після того,  як детально дізнався, хто він, звідки, коли уже по війні знайшов могилу своєї матері, з'ясував, що при народженні був названий Іваном, а вже потім наречений Валентином.

Помер художник 21 жовтня 1988 року у Києві. Похований, за його заповітом, у Ржищеві, біля  могили  своєї  матері Ніни Тертичної на Дудківському кладовищі.

У Ржищеві діє музей Івана-Валентина Задорожного з постійно діючою виставкою його картин.

Сидорук Володимир Федорович (1925 – 1991)

В.Ф.Сидорук – один із найяскравіших митців українського живопису другої половини XX ст.  Його картини досягли рівня європейського мистецтва. Він «справжній велетень образотворчості» (В. Підгора, історик мистецтвознавства). Талант художника розкривається в усіх жанрах образотворчого мистецтва,грає барвами веселок на полотнах, яких він намалював кілька тисяч. Творчість Сидорука припадає на 1939 – 1997 роки, охоплює більш як півстолітній період (58 років) . Палка мрія стати справжнім художником зародилася у  Володі ще в дитячі роки.

         Народився він 3 січня 1925 року у Ржищеві в селянській родині. Дорога до опанування секретами малярства була нелегкою. Батьки Володі вважали його наміри стати художником «дурницею»,бажали, щоб син оволодів краще якимось корисним для життя ремеслом. Відомо,що у свої 13 років хлопець зробив розпис на пілонах (чотиригранних колонах) у Ржищівській церкві – зобразив святих Володимира та Ольгу.

         Закінчивши школу, 14-річний хлопець подався у Київ, не попередивши батьків.  Там родичі допомогли йому поступити до Республіканської художньої школи  ім.Т.Г.Шевченка. Почалося цікаве і насичене життя. Його вчителями були талановиті художники – педагоги Іван Хворостецький і Григорій Киянченко, які зуміли відшліфувати талант свого учня. Ранні роботи Володі – замальовки селищних краєвидів,композиційні начерки,присвячені Шевченку. Серед них – картина «Хата баби Вівді» (1940р.) Про цю хату у Ржищеві ходила легенда: ніби Шевченко хотів купити її ,щоб збудувати на цьому місці собі притулок біля Дніпра.

Отримавши вагому основу для подальшого навчання,Сидорук опановує секрети малярства вже самотужки,шляхом наполегливої щоденної праці. У 1941 році, після нападу фашистів,хлопець повертається У Ржищів. «Страшна війна знищила нашу землю,наш народ перебила і покалічила… і мене не обійшла. На будівництві укріплень під Борисполем мені хвилею від зриву забрало зір на обидва ока. Забраний зір – це моя трагедія в житті і мистецтві. Після війни мені врятував зір на одне око професор Філатов своїми порадами і залізною установкою». ( Із листа Сидорука до друга І.Булавицького).

         Коли Ржищів був звільнений, Володимира мобілізували в армію. З 1944 по 1945 роки він проходив військову службу у Станіславі (тепер Івано – Франківськ). Потім 5 років працював у місцевому драмтеатрі ім. Франка сценографом – малював декорації до вистав Т.Шевченка,І.Франка,М. Гоголя та інших авторів, а також створював акторам ескізи костюмів. Період праці в театрі був плідним і щасливим. Художник намалював кілька картин для музею М.Черемшини, який був відкритий у м. Снятині.

         Переїхавши до Ірпеня з дружиною, двома синами та батьками, він купив ділянку землі  біля вокзалу  і побудував за власним проектом 2 – поверховий будинок. Віднині Ірпінь стане для художника улюбленим куточком на землі,який він постійно буде відображати на своїх полотнах.

«Життя прекрасне ще й тому, що можна мандрувати»,–цей вислів М.Пржевальського митець сповідував усе своє життя. Об'їздив майже всю Україну,побував у Грузії, Вірменії,Латвії, Польщі,Іспанії, Канаді. І скрізь малював. У нього було стільки задумів,творчих планів, що ними дивував своїх друзів. Про його працездатність можна говорити  як про легенду. Свої пейзажі,композиції завжди писав з натури,не відриваючись, якого б формату не були картини. А любив він великі формати. Малював легко,майстерно,а ще надзвичайно швидко, що іноді викликало здивування, а іноді недовіру.

         Художник О. Хмельницький  згадує: «Ми всі поїхали на «натуру» зробити ескізи під Києвом, а Володя за цей день намалював картину 200х250 см. Вони всі здуріли, бо їх група – 20   художників – лише встигли зробити маленькі замальовки,ескізи. Володя дійсно був художником від Бога».

Якось у Канаді створив за чотири години картину «Ніагарський водоспад» (120х300см). Вражені таким шедевром мистецтва, практичні японці й китайці, бізнесмени з Саудівської Аравії давали художнику великі гроші, але Сидорук, як завжди, відмовив покупцям і привіз картину в Україну. Не купався в матеріальних статках, бо не були вони ціллю його життя.

Немає хліба – то пусте,

Не піддававсь цій драмі.

Зате бузок живий цвіте

На полотні у рамі.

В.Крищенко, «Художник»

Девізом його пейзажної лірики було  «Прекрасним є життя!» Любив Карпати,краса цього краю полонила його на все життя. Щороку з близькими друзями їздив туди на замальовки. Його знали і любили в багатьох гуцульських селах, запрошували в гості.

         Особливо любив писати квіти Київщини – живі,на природі,або зібрані в естетичний букет. Квітів намалював стільки, що вони можуть бути унаочненням для книг з ботаніки. Улюбленцями художника були мальви і цар польових квітів… будяк! Цвітуть –  не відцвітають квіти рідної землі на полотнах «Флокси», «Маки», «Бузок», «Хризантеми», «Сон  – квіти», «Чорнобривці», «Білі півонії», «Жоржини», «Щириці й чорнобривці»…Любив малювати непоказну ірпінську природу – тиху р. Тетерів, красені дуби в зеленій хащі, мрійливі верби,стрункі сосни, лісові затінки Кончі -Заспи – весь цей гармонійний світ, де так добре відпочивається людині від щоденних турбот.

Сидорук не лише унікальний пейзажист, він – різножанровий художник. Писав картини в історичному,батальному,портретному,побутовому жанрах, виконував фантастичні композиції,писав натюрморти,був першокласним графіком,ілюстрував твори Т. Шевченка, В. Стефаника, М. Гоголя… Йому було під силу творити в монументальному мистецтві. Скрізь він досяг естетичних вершин. У 50-70 р.р. багато полотен присвятив Т.Шевченку: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Малий Тарас у дяка в науці», «Шевченко в Каневі над Дніпром», «Земля Тараса», «Думи, мої, думи»; ілюстрував твори Кобзаря: «Катерина», «Перебендя», «Гайдамаки» ( «Гонта. Похорон синів» ).

Широко представлена в його творах козацька тематика,визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького,історія Київської Русі, період Великої Вітчизняної війни.

Наполегливо працюючи, художник здійснив свою юнацьку мрію про великі виставочні зали,де можна було б розвішати багато великих  полотен. Він мав 12 персональних виставок. Найбільшою стала виставка в Українському домі, присвячена 70-річчю художника (1995 р.). Його полотна постійно експонувались на обласних,республіканських виставках,зберігаються нині в численних музеях України, у приватних колекціях, прикрашають адміністративні установи,банки, бібліотеки,навчальні заклади,знаходяться за кордоном. Окремі з них – «Ніагарський водоспад», «Лопушанська долина ранньою весною», «Айстри», «Ірпінський дуб»  –  можна  було бачити  в Маріїнському палаці у Києві.

         Виставка картин нашого земляка була організована в картинній галереї Ржищівського будівельного технікуму, а з січня 2003 року тривала у мистецькому центрі «Мальовнича Україна» (організатор М.Г.Волошин). Тисячі людей різного віку з України,Москви, Вільнюса, далекої Англії,США, Канади відвідали музей, залишили захоплені відгуки: «Чародій пензля, неповторний, унікальний митець! Його картини випромінюють енергію життя». І майже завжди , наприкінці екскурсії : «Навіть уявити собі не могли, що в такому маленькому містечку можна побачити  такі шедеври живопису!»

За спогадами друзів, Володимир Федорович був людиною

чуйної  вдачі, щедрим, гостинним. «Мав широку, добру душу… а завжди, на загал,  був чудовою людиною.  Трохи диваком, бо художник – усі свої задуми , все життя – лише робота,робота, якою він жив». ( З листа Лукавецьких до сина  художника Ігоря).  Він був надзвичайно скромною людиною,мало дбав про славу,далекий був від видавців, мистецтвознавців. Лише у 1980 році отримав почесне звання Заслуженого художника України.

В.Ф. Сидорук чесно пройшов свою мистецьку ниву, будучи відданим послідовником вітчизняної академічної школи живопису,його твори пройшли випробування часом і заслужено повертаються в число мистецьких надбань XXI століття.

Пісков Володимир Іванович

До відомих талановитих людей нашого міста заслужено відносимо художника – аматора Володимира Івановича Піскова. Хоч писати картини почав у зрілому віці, але встиг залишити добру згадку про себе та свої полотна у серцях ржищівчан.

Народився майбутній митець 31 січня 1918 р. в м. Тростянець Сумської області в селянській сім’ї. Батько помер, коли хлопчику було два роки. Володю виховувала мати – Іванова Варвара Гаврилівна. 

Трудову діяльність Володимир Іванов почав у 1936 р. Спочатку працював учнем радиста, а після закінчення курсів інструкторів фізкультури – в школі.

З 1938 по 1945 р.р. Володимир Іванович служив в армії, воював на фронтах Другої Світової війни. Зустрів Перемогу командиром взводу управління полку 3 – ої танкової армії (І Український фронт).

Закінчивши Дніпропетровську Вищу партійну школу, працював  на різних партійних посадах в м. Києві  і Київській області.

Після одруження з молодою вчителькою Пісковою Лідією Василівною взяв прізвище дружини. У 1952 році молоде подружжя оселилося в м. Ржищеві.

З 1952 по 1954 р.р. Пісков Володимир Іванович працював начальником Ржищівського райвідділу МВС, а з вересня 1960 по 1972 р.р. – начальником виправних робіт МВС Кагарлицького району. За цей час написав дві книжки – «Из опыта работы Кагарлыкской инспекции исправительных работ», 1966р.; «Из опыта работы инспекций исправительных работ ОИТУ УВД Киевского облисполкома», 1971р.

У 1972 році влаштувався на роботу в завод «Радіатор» начальником відділу кадрів. З 1985 року працював на цьому ж заводі художником – оформлювачем.

Саме тоді і розкрився у Володимира Івановича творчий талант художника. Перша його картина написана наприкінці 1983 року. На ній автор зобразив своїх дітей – дочок Раю і Ларису на природі біля берези. Сюжетом наступного твору став зимовий пейзаж села Великі Пріцьки.

Будучи творчою особистістю Володимир Іванович захоплювався не тільки малярством. Він вмів працювати з деревом, з металом. Але найбільше любив фотографувати – людей, природу, тварин. Їздив по селах, збирав закази, робив портрети. В той час ще не було кольорової фотоплівки, то Володимир Іванович сам вручну розфарбовував світлини спеціальними фарбами. Замовлень було дуже багато. Частенько до роботи залучалися і діти.

І тільки у шестидесятирічному віці одне захоплення переросло в інше. Працюючи художником – оформлювачем Володимир Іванович мав все необхідне для написання картин – фарби, основи; писав картини навіть на звороті використаних лозунгів,  плакатів, ним же написаних.

Для створення картин спочатку Пісков В.І. фіксував зображення на плівці, а потім переносив його на полотно. Інколи писав копії листівок. Робив певні спроби писати з натури. Місцеві мешканці часто бачили Володимира Івановича з художнім приладдям на березі Леглича чи в центрі міста, або  на пагорбі, з якого виднілися чудові краєвиди, і мали змогу спостерігати, як з – під його пензля народжувалися мальовничі пейзажі рідної землі. Творив малогабаритні і великомасштабні картини в реалістичному жанрі, виписуючи кожен елемент, кожну деталь сюжету. Писав тільки олійними фарбами, наносячи зразу на полотно без попередніх штрихів.

На його полотнах можна побачити рідних художника, друзів, улюблені краєвиди міста, натюрморти. Дуже любив квіти, які талановито переносив на полотно в оригінальних композиціях або в шикарних букетах, підкреслюючи красу кожної квітки.

Ранні роботи митця життєрадісні, світлі. Пізні, які писав після 85 років, притягують до себе своєю трагічністю, що відчувається в темних кольорах, які використовував художник для передачі своїх емоцій.

Картини Піскова В.І. це набагато більше, ніж маленький шматочок великого світу, вміло відтворений художником. Його роботи налаштовують на певний настрій, дарують відчуття прекрасного, спонукають щодня насолоджуватися життям і вміти помічати дива посеред сірої буденності.

Картини  Піскова Володимира Івановича відомі не лише ржищівчанам, а й гостям міста. Художник дарував свої картини друзям і просто людям, установам і підприємствам. Його твори «Леглич», «Квіти» і нині прикрашають стіни другого поверху міської поліклініки. Триптих «Ржищів» зображений на обкладинці книги «Нариси з історії Ржищева», виданої Ржищівським археолого – краєзнавчим музеєм.

По собі художник залишив більше 40 полотен. Більша частина з них зберігається в рідному домі Піскових по вул. Рибальській, де доньки Лариса і Раїса створили картинну галерею робіт свого батька.

Мистецтво – вираження найглибших думок найпростішим способом.

 Альберт Енштейн

Сьогодні в музеї відбувся арт-подіум з учасниками конкурсу до Дня миру «На НАШІЙ землі»

Протягом декількох тижнів діти долучались до творчого конкурсу. Вдячні всім, хто виражав свої емоції, почуття фарбами та штрихами.

• 

• 

• 

• 

На імпровізованому подіумі кожен з учасників мав змогу презентувати свій творчий проєкт, серед яких були визначені топ 20 робіт та переможці у двох вікових категоріях. Шляхом голосування в соціальних мережах було визначено приз глядацьких симпатій.

• 

• 

• 

• 

Всі учасники отримали в подарунок авторську брендингову продукцію музею. А роботи переможців в подальшому стануть основою настільного календаря.

• 

• 

• 

• 

Тема для творчості як ніколи актуальна. Мир ми виборюємо щодня, щосекунди. Глибокі, змістовні, щемні роботи дітей створили надзвичайну виставку. Дитячий малюнок – оберіг для воїна. Ми віримо в нашу якнайшвидшу Перемогу, та лише разом нам все вдасться! Дякуємо за участь і ваше натхнення!

В історії України ІІ Світова війна стала однією з найтрагічніших сторінок. Третій рейх, включивши Україну в свої загарбницькі плани, запровадив  тут особливий окупаційний режим для перетворення території на аграрно – сировинний придаток і джерело дешевої робочої сили для німецької економіки.

А розпочав фашизм свою жорстоку ходу по Україні терором та масовими розстрілами.

Бабин Яр… Це всесвітньо відоме місце трагедії, що стала символом Голокосту, найбільший інтернаціональний цвинтар в Україні. Тут в роки фашистської окупації  було розстріляно понад 100 тисяч мирних громадян, військовополонених, підпільників, партизан, заручників, членів ОУН, психічнохворих та ін.

Фашистські нелюди знищували тут за національною належністю євреїв, ромів, караїмів – жінок, літніх людей і дітей, за ідеологічною – комуністів і комсомольців, а також тих, хто чимось не догодив владі „вищої раси”.

Ще до того, як німці організували знищення євреїв Києва у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 року, вони проводили масові розстріли в окупованих українських містечках. Серед перших, куди нацисти увійшли вже у  кінці серпня 1941 року, був і  Ржищів.

Окуповане  із серпня 1941 по січень 1944 рр. місто відчуло всі тяготи «нового порядку»: вже в перші дні свого приходу  фашисти почали знищувати мирне населення.

Першими під кулі катів потрапили ржищівчани єврейської національності. Ті, хто не встиг евакуюватися та не був  мобілізований в армію.

Із спогадів Бондаренко В. І.:

«Під дулами автоматів фашисти змусили чоловіків –євреїв  власноруч викопати велику могилу на узбіччі єврейського кладовища. Згодом тут було розстріляно і поховано більше 100 осіб. Розстрілювали сім’ями»

Але найбільша трагедія сталась у нашому містечку в квітні 1943 року.

З 17 по 20 квітня 1943р. у Крутому Вивозі біля противотанкового рову було розстріляно1767 ржищівчан та жителів навколишніх сіл, з  них –  900 дітей.

Напередодні  загін гестапо разом з поліцаями  провів жорстоку каральну акцію: за найменшу підозру у співпраці з партизанськими загонами та підпіллям  і просто за  доносами, політично підозрілих з їх родинами, серед них і євреї, які не покинули місто, арештовували і звозили до тюрми,  облаштованої у католицькому костелі,де жорстоко катували.

Антощенко Л.П. згадує, що після розстрілу  в’язнів вся підлога  костелу була вкрита шаром засохлої людської крові товщиною 1- 2см.

Крутий Вивіз не спить…

Ржищів плаче й кричить,

Горе серце йому розтинає,

І цей ранок ясний

В цю годину страшну,

Він людей дорогих проводжає.

Ржищівчани шанують пам’ять своїх невинно замордованих земляків. На місці розстрілу у 2008 р. було встановлено меморіальний знак.

Вчителі приводять сюди своїх учнів.

В очах дітей читається подив: « Невже таке могло бути?»

«Було, було…», – стогне у відповідь гранітний камінь під дніпровськими вітрами, не даючи забути ті страшні події.

Зав. відділом з основного виду діяльності – Гудзій О. В., ст. науковий співробітник – Бабенко Л. М.