Сьогодні без Трипільської культури ми не уявляємо витоки українського народу. Ця цивілізація існувала на теренах України майже 2500 років. Вона є однією з найяскравіших культурних явищ в історії первісного суспільства Європи. Тривалий час – кінець V – ІІІ тис. до н.е. (5250-2750рр. до н.е.) вона була на передових рубежах світової цивілізації. У міфології її називають «Золотим віком» людства, землеробською культурою «мальованої кераміки», а про Вікентія Хвойку(першовідкривача Трипільської культури”), можна сказати, що він «розкопав нам історію України». Ця цивілізація існувала задовго до цивілізації Риму, стародавньої Греції.  В час інформаційного прогресу, стрімкого розвитку технологій актуальним залишається дослідження трипільської культури, її побуту та кераміки. Саме кераміка є фактично візитівкою трипільської культури, адже вона досягла найбільшого розвитку і популярності в епоху енеоліту. Завдяки кераміці, що добре зберіглась до нашого часу, можна встановити часові межі трипільської культури, її розвиток і занепад, особливості, побут – відновити картини життя та їхню історію, а головне, можна простежити вплив трипільської культури на українську.

Найвищим ступенем трипільського ритуального  мистецтва є зображення антропоморфних і людських фігур. Перші (чоловічі і жіночі) відділені від інших тільки за однією ознакою – трипалістю, а в іншому – повністю «людські». Трипалі фігури зображені в дуже цікавому оточенні: по-перше, вони завжди виступають обрамленими чітким знаком у вигляді букви О з гострим верхом і низом. Таке обрамлення у вигляді двох дотичних дуг дожило до середньовіччя обов’язкове оточення сина божого Ісуса Христа. Можливо, що цей символ пов’язаний з органом народження. Чоловіча трипала фігура на посудині зі Ржищева (центр Ржищівської МТГ , Київської області на Дніпрі) є центром своєрідної «водяної» композиції.

Можливо, що на цій дивній посудині зображено народження (саме народження) бога водяної стихії, подібного до Варуни (Урану) – божества океану та неба. Якщо таке тлумачення трипалих фігур, обрамлених О образним знаком і показаних на фоні землі чи води вірне, то ми можемо включити в число релігійних нововведень розвинутого Трипілля (рубіж 4-3 тис.до н.е.) появу перших спеціалізованих божеств землі і води, божеств цілком антропоморфних і позначених трипалістю, пташиними лапами.

У 1901 р Хвойка проводить розкопки за Монастирьком: «за 7 верств від Ржищева, за 2 версти від сіл Баликів і Щучинки».

У своїх записах «Розкопки вблизи Ржищева» він зазначає, що розкопано близько 200 м2, 10 залишків жител, глибина розкопок – 1,75 м, знайдено багато фрагментів кераміки, глиняної обмазки, зернотерки, мотики, зуби домашніх тварин, шкребки, вироби з кременю і т.д.

«Встретилось первый раз изображение человеческой фигуры с тонкими опущеными руками, очень тонкой талией при широких плечах и сильно выдающимися бедрами…».  

Це класичне зображення трипільської  людини з Ржищівських розкопок, обійшло всі світові підручники з археології. Тепер знахідки з цього розкопу зберігаються в Національному музеї історії України.

У монографії “Язичництво давніх слов’ян” Б. О. Рибаков висловлює думку, що таке зображення відповідає ведійській міфології. На думку вченого, трипільська міфологія та мистецтво були частиною індоєвропейської землеробської культури, що знайшла своє відображення у гімнах Рігведи – це перший відомий пам’ятник індійської літератури, найбільш древня і значна із Вед.

 На одній із посудин з Петрен зображені на протилежних сторонах два незвичайного виду велетні: майже на всю висоту «повітряного простору» поряд з падаючими з небес потоками і сонцем, яке сходить, зображена триярусна фігура, у декілька разів більша за сонце. Ноги титана входять в землю, у нього два торси – один над другим, чотири руки з довгими пальцями і одна голова, майже втерта в верхнє небо.

У розшифруванні цього казкового персонажа нам  може допомогти Рігведа, яка знає архаїчні (і тому туманні) міфи про Пурушу – першого чоловіка – титана, який у ряді гімнів заміняв безконечну праматір Адіті, і з яким стали пов’язувати навіть створення світу. Пуруша – символ безкінечності, символ всезростаючого життя, першолюдина, першооснова і концепт Всесвіту, а також сам Всесвіт: Із духу його був народжений Місяць, із ока – Сур’я-Сонце, боги Агні і Індра – із рота, Вайю – з подиху. Пупок його став повітрям і небом, голова його, ступні – землею, простором – слух».  В інших, більш пізніх ведах, Пуруша став ототожнюватися з Мітрою – Сонцем. Це пояснює наявність Сонця у малюнку з титаном. “Величезна його святість, але ще більший сам Пуруша. Четверта частина його – все суще (на землі), Три частини – безсмертя в Небі, На три частини вознісся Пуруша у вись. Четверта частина його залишилася (у землі)”. (Рігведа, X, 90)  Три фігури, як цілісність, вертикально вивищуються одна над одною, утверджуючи зростання життя: Предки—Отці—Нащадки. Петренський малюнок з двома титанами і двома сонцями цінний для нас тим, що дозволяє датувати витоки ведійського міфу часом значно більш раннім, ніж початкова фіксація індійської міфології (очевидно, у середині 2 тис. до н.е.)

У шумерських поемах, Ведичній літературі, грецьких джерелах згадується могутня держава Аратта. Це був багатий та процвітаючий край. Громадяни Аратти жили у справедливості, добробуті та благополуччі. Перший “Золотий вік” людства пов’язаний із Гіпербореєю. А другий був створений арійцями уже після її загибелі на землях загадкової Аратти. Якщо врахувати, що існувала ця цивілізація у 7-4 тисячолітті до нашої ери, то можна зробити висновок, що Трипільська культура і є цією легендарною Араттою. Суперечки стосовно місця її знаходження не мають ніякого сенсу – жодної іншої високорозвиненої цивілізації у цей час на Землі не було.

                                                                                                   Іванчук Ольга Анатоліївна

Старший науковий співробітник КЗ КОР  « Ржищівський археолого – краєзнавчий музей»

Молодь – це майбутнє держави. Конституція України охороняє її інтереси, їх право на освіту і гармонійний розквіт життя. Невдовзі разом із державним святом Дня Конституції ми відзначаємо День молоді. Держава вірить в свою талановиту і працелюбну українську молодь, яка матиме гідне життя і світлу долю.

Музей чекає, молодих людей душею і тілом ,відвідати організовані для вас активності на території музею в переддень вихідних!

Чекаємо на всіх 25 червня 2021 року. Початок заходів о 19 годині!

Життя музею не завжди синонімічне розміреності та спокою. Стояти на варті історичної спадщини цікаво та захоплююче. Так, 19 травня відбулось святкування з нагоди Міжнародного дня музеїв та 10 – річчя від дня експозиції музею. Найочікуваніше та традиційне дійство розпочалось з натхненної зустрічі гостей, на яких чекала насичена програма. Надзвичайно приємно було зустрітись в постковідний час, звісно, з дотриманням всіх протиепідемічних норм.

До музею на запрошення господарів навідалися директори комунальних установ-музеїв Київщини, директори музеїв, працівники культури Ржищівської МТГ, художники, археологи, ветерани музейної праці. Дуже приємно, що увагу приділили почесні гості заходу: ректор БНАУ, депутат Київської обласної ради, голова постійної депутатської комісії з питань освіти, науки, культури, релігії і духовності Олена Шуст, начальник управління культури КОДА Дмитро Гончаренко, головний спеціаліст управляння культури Наталія Остапенко, голова профкому БНАУ Недашківський Володимир, помічник ректора БНАУ Юрій Балацький, начальник відділу культури Ржищівської МТГ Олена Пасека.

Міні – парк «Трипільські артефакти», розташований на території музею залишив всім на згадку тематичні фото.

Пізніше учасники мали змогу відвідати виставку Семена Равського

і музейне ревю «Бенефіс музею».

А екскурсійні програми: «Спасо – Преображенський храм на воді» та «Парк Трипільської культури» нікого не залишили байдужими.

Неможливо замінити живе спілкування, тож ми з нетерпінням чекаємо на Вас в музеї. До якнайшвидшої зустрічі та слідкуйте за оновленнями на нашій сторінці!

Трагедія Українського народу в роки Другої світової полягала в тому, що на час початку війни він був розділений між кількома державами. Українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За панування над Україною воювали дві тоталітарні системи (нацисти і комуністи), що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння використовувала у власних цілях “українське питання”. Однак єдиним справді українським політичним суб’єктом у роки війни був визвольний рух – люди і організації, що боролися за незалежність від обох тоталітарних систем. До таких організацій, зокрема, зараховують і Українську повстанську армію.

День пам’яті та примирення та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні символізує не тріумф переможців над переможеними, а має бути нагадуванням про страшну катастрофу і застереженням, що не можна розв’язувати складні міжнародні проблеми збройним шляхом, ультиматумами, агресією, анексією. Найважливішим підсумком війни має бути не культ перемоги, а вміння цінувати мир, категорично і безкомпромісно захищати його всіма розумними засобами. Наша пам’ять є запобіжником від того, щоб подібні лиха ніколи не повторювалися.

Демонструємо презентацію «Великодній декор» у колаборації з майстром нігтьового сервісу та дизайну Світланою Чалою. У день Чистого четверга маємо нагоду привітати підписників та гостей сторінки, а також хочемо поділитися ексклюзивним сучасним дизайном від майстрині. Світлана – професіонал у своїй справі, отож унікальні візерунки квіткових мотивів музейники зібрали в тематичному перфомансі. Ніжність кольорів, плавність мотивів, витонченість кольорів створюють справжній святковий настрій. Тож діліться враженнями у коментарях та переглядайте вже доступні Великодні онлайн заходи!

Переходьте за посиланням : https://youtu.be/UTjptF0uF9c

Співробітники музею, готуючись до Великодніх майстер-класів, створили візуальну автентичну атмосферу, одягнувшись у фондову тематичну колекцію старовинного одягу. Українська вишита сорочка та народний одяг в цілому – є яскравим та самобутнім явищем культури, яке розвивалось та удосконалювалось протягом багатьох століть. Сорочку берегли як зіницю ока, адже це була не просто річ, а деяким, навіть магічним та містичним предметом, оберегом, який захищав людину від біди та негараздів. Недарма із сорочками пов’язана велика кількість різноманітних прикмет

Жіночі сорочки слід було прясти з льону або коноплі, оскільки ці рослини містять ефірні масла, які захищали утробу матері та ненародженого малюка. Ще однією важливою прикметою був орнамент та візерунок української вишитої сорочки. Вишивання з прадавніх часів було суто жіночою справою. Мистецтво та техніка вишивання передавалися із покоління в покоління, разом з найпопулярнішими орнаментами і кольорами. З плином часу зміст символів на українських вишитих сорочках втрачався, але традиції їх використання не зникали. Сорочка мала чималу кількість локальних варіантів орнаментації та крою, чим відповідала одному або одразу кільком цільовим призначенням. Це були і повсякденні і пожнивні, і святкові. Своєрідним естетичним еталоном української вишитої сорочки був білий колір. Це є давньою загальнослов’янською традицією.

Наукові співробітники вивчають особливості національних костюмів .Саме це є важливим джерелом, за допомогою якого ми можемо вивчати та аналізувати етнічну історію наших предків, їх естетичні погляди, уявлення та соціальні структури.

Наявні у фондах елементи національного українського костюму музейники втілили в фотопроєкті на передодні Великодня

Фотопроєкт «Українська писанка» став змістовою лінією українізації та популяризації нації, не лише спираючись на Великодні традиції. Відродження української самобутності – одне з головних і ключових завдань музейників.

Споглядайте українську красу! Українки найкращі

Великодні мотиви та орнаменти у тематичній виставці народних умільців «Котилася писанка»!

Виставка писанок – це творчий тандем майстринь-ржищівчанки Наталії Погребенної та піївчанки Валентини Гузій. Київщина багата талантами та традиціями, а щира українська душа є справжнім виявом фольклорної автентичності. Тож натхненна праця майстрів у витончених візерунках дарує подих і передсмак свята. Нині писанка є невід’ємним атрибутом Великодня, однак її походження має дохристиянське коріння. Перші керамічні яйця, прикрашені орнаментами, були знайдені в розкопах давніх поселень до нашої ери. Археологічні знахідки свідчать про те, що яйце як символ використовували наші предки ще за тисячі років до народження Ісуса Христа. Українські писанки здавна писали тільки жінки. Бралися до розпису вони вночі, коли всі у хаті лягали спати. Обов’язково чисто вбрані, вони на самоті із примовляннями і піснями працювали з яйцем, надаючи йому сакрального значення. У кожен нанесений символ закодовували певний зміст. Для Київщини характерними орнаментами є геометрія та квіткові мотиви. Яскравість, виразність зображення – безпомилковий акцент великоднього декору і цінність пошани унікальних традицій. Писанка – символ весни, сонця, життя. Водночас цей витвір мистецтва є однією зі стародавніх форм українського народного розпису. Кольори недарма створюють миловидну гаму, а й приховують таємничий, насичений символізм. Основних та найбільш вживаних 7: червоний, жовтий, помаранчевий, зелений, вишневий, коричневий, чорний. До прикладу, червоний символізує добро, радість життя, жовтий – є символом небесного світила, тепла та врожаю. Колір весни – зелений, а бурий, коричневий символізує землю та її приховану життєдайну силу. Білий – колір чистоти, а його наявність на писанці відсилала до безгрішного життя. Якнайповніший перелік кольорів може сформувати лиш майстриня, що власне і підкреслить її унікальність. Писанки, крапанки, дряпанки, крашанки , мотанки – те, що створює не лише Великодній настрій, а й традицію та історії.

До 35-роковини Чорнобиля музеєм анонсовано новий проєкт, що стане початком видання “Чорнобиль: життя «до» й «після». А поки що перші історії чорнобильських переселенців в музейному спецпроєкті он-лайн вечір спогадів “Летить лелека над Чорнобилем”

«Я розповім про найкраще місце на Землі…», – зазначає Галина Коверза :«Народилась в Чорнобилі і 11 з половиною років провела в надзвичайно мальовничому, прекрасному куточку. Очі школярки захоплювала велич міста, все здавалось більш, ніж гігантським. Тато – Олександр, не є корінним жителем міста. Дідусь приїхав працювати головним інженером лісового господарства та побудувався неподалік від річки Уж, бо ж не залишитись в цій красі було неможливо. Не позичати прекрасного цьому місту: самодостатньому і наповненому. Мати – Ніна, теж не змогла оминути побаченого, приїхавши в гості до сестри, котра перебувала в місті за направленням. В ці ж 11 я познайомилась з Міккі – спанієлем. Попелястий, з характерними для породи вухами і купіруваним, акуратним хвостиком. Більшого щастя для школярки – годі й вигадувати, хіба що, не піти до школи. Так і трапилось. Не приховати тієї радості, що відчуває дитина, отримавши незаплановані канікули. Навіть улюблений балет, яким займалась професійно, довелось відкласти. Досить підозріло закрався такий жаданий відпочинок. Неможливо було зімкнути очей моторошної ночі від страшного гулу і сирен техніки. Знову мовчання. Ці накази тиші були нестерпними, настав час збиратись. Татова сестра приїхала і забрала мене до себе у м.Київ. Постійна тимчасовість ставала розрізом життя. Далі ж, навчання і життя продовжилось у Бородянці, потім Ржищеві.Повертаючись до Чорнобиля зараз, складно описувати те, що відчуваєш. Та знаєте? Все стало таким маленьким, а вулиці коротшими. Тут було повітря, яке хотілось вдихати й вдихати: легке, чисте, свіже. Залишила цьому містечкові частинку серця і погляд Міккі. Бути дорослим – розуміти правила, бути дитиною – лиш відчувати як перегортаються найцінніші сторінки твого життя і залишаються міста назавжди. В трагедії, яка приховувалася, було моторошно залишати все на кілька днів, що вже нарахували 35 років. Напевне знаю, що у Чорнобилі сонце буде завжди яскравішим, а душі тепло і гірко водночас»

Гостя вечора он-лайн спогадів “Летить лелека над Чорнобилем” Інна Савенок

«Весна була напрочуд тепла…був вихідний день…», – згадує Савенок Інна

«Я та моя родина жили в центрі м. Чорнобиль по вул. Радянській в комунальному будинку на три сім’ї. Навпроти прекрасний парк, стадіон, спортшкола. Неподалік найулюбленіший ларьочок «Соки – води» де насмачніший в дитинстві лимонад місцевого сітроцеху та казкове морозиво. До річки Прип’ять рукою подати, хвилин 10 і ти на пляжі. Найулюбленіше в дитинстві – це прогулянка на паромі на інший берег річки, де безкарї ліси.

Навчалася я на той момент у 5 класі російської школи. Мала бабусю – Пастушенко Прасковію Олексіївну, маленьку сестричку Аню та чудових батьків. Тато – Савенок Володимир Данилович родом із с. Старі Шепеличі, що неподалік від Чорнобиля, працював водієм в дорожньо – будівельній організації. Матуся – Савенок Лариса Степанівна працювала касиром в «сберкасі».

Весна була напрочуд тепла, місто потопало в зелені та квітучих садах. Був вихідний день. В ніч з 25 на 26 квітня запахло тривогою, десь після другої години ночі потяглися шеренги пожежних машин до р. Прип’ять. Відблиск фар та гул машин не давали спати. Відстань між містом Чорнобиль та молодим містом енергетиків Прип’ять напряму кілометрів 17. Про трагедію ще нічого не говорили. І на ранок, люди пішли по робочих місцях, діти до школи та в садочки. Мама, поспішаючи на роботу, дізналася про аварію від знайомої. Прийшовши на роботу, вона почала дзвонити у відділення м. Прип’ять, та телефон мовчав. Батько віз робітників на станцію, їх не пропустили військові. А я йшла з задоволенням до школи. Того дня відчувався дивний солодкий присмак, ніби газу.

Через традиційну в СРСР секретність від громадян приховували інформацію про дійсні масштаби катастрофи. Нас у школі з 30 була ледь половина, вчителі наголошували не сіяти паніку, все під контролем. Ми весело, відбули заняття та попрощалися назавжди. Більше до школи мене не пустили. 27 квітня всі сили були кинуті на евакуацію м. Прип’ять. Про нас мовчали, старші класи почали розносити по домівках йодовані таблетки.

На вулицю мене не випускали, було сумно спостерігати за життям крізь вікно. Маленькими кроками місто охоплювала паніка. Тато з 29 по 1 травня був на завантажуванні піска. Пісок складали у парашути і гелікоптер, кружляючи над жерлом реактора, скидав його донизу. Зі слів покійного батька близько 4 тисяч тон піску, бору та свинцю знадобилось, щоб ізолювати реактор.

30 травня батько вивіз  мене та бабусю  і ще три сім’ї сусідів до Києва. Брали лише необхідне на три дні, сподіваючись повернутися. Більше від усіх панікувала бабуся. Переживала за всіх і все. Батьки залишились при роботі та евакуювались разом з підприємством, мама готувала цінності та виїхала до Києва, в одне з відділень Черкас. Тато поїхав до Бородянки.

Офіційно Чорнобиль почали евакуйовувати після 5 травня і теж на три дні. Родичі не дуже нам були раді, але, мабуть, то вже інша історія…

Хотілося б додати, що на той момент рідне місто мало потужну інфраструктуру, був  порт, суднобудівний завод, друкарню, чавунно – ливарний завод, друкарню, сітроцех, сирзавод, промкомбінат і т.д.»

Гість вечора он-лайн спогадів “Летить лелека над Чорнобилем” Онікієнко Валерій

«Уроків не буде, Чорнобильська зірвалась!»,  – пригадує Валерій Онікієнко.

«Як і годиться сумлінному школяреві, я мав один зошит і жодних ручок. Любив оформлювати стенди і «позичати»  натрій в школі, тож якби не експерименти –  навряд чи йшов на навчання. Батьки багато працювали, а господарство я ділив зі своїм братом Олександром та напіввовком, про нього трішки згодом. Народився у с. Залісся, мати – Галина, була теж звідти родом, а тато – Олександр з с. Товстий Ліс. Збудували будинок і планували наступний, але…

Це трапилось так голосно і так тихо. Я зараз розумію, що таке поставити три автобуси на могильник, тоді ж – зась. Тато все своє життя працював на автобусі, а мама завжди перетворювала абсолютно всі мрії в реальність. Все, що мене хвилювало тоді – чому мандарини не варять? Бо як на мене, вони сируваті. Було цікаво вилізти на сарай та дивитись як скидають вертольоти мішки з  піском у реактор, та всі мовчали. Тиша голосно пронизувала цвіт абрикос, який набував все темнішого забарвлення. Ми зібрались сім’єю і на певний час виїхали до Молдови. По радіо – глухо. Повернулись забрати речі, а на вулицях порожньо. Не лунало жодних слів. Знову тиша. Я згадував про Діка, так звали напіввовка, який жив у нас та  був вірним другом у всіх лісових пригодах і одного разу витяг мене з води. Тварин не можна було забирати, а автоматчики мовчки робили свою справу. До останнього подиху Дік охороняв будинок, не підпускаючи нікого. Й зараз пам’ятаю 11 номер будинку і вбитого Діка на паркані. Поїздка в Крим на відпочинок трішки згладжувала ситуацію, але лиш ту, що бачила дитина, а не світ.  Потім ми жили в Кіровограді, де знайшов собі справи до душі: дзюдо і брейк – данс. А в с. Нове Залісся жила бабуся – Прасков’я, до якої ми літали в гості і пізніше там оселилися. Тригером до всіх цих подорожей стала трагедія. Я повертався до будинку. Він майже зруйнований, та пам’ятаю свою кімнату до дрібниць і бачив відмітки мого зросту на дверях. Якби ж ви тільки знали, як 26 квітня, цвіли абрикоси…»

У рамках підготовки до Великодня ми розпочинаємо творчий проєкт “Великодня майстерня”. Пропонуємо до перегляду, анонсований музеєм он -лайн майстер-клас “Мандрує писанка” від майстрині писанкарства Валентини Гузій. Наші слова вдячності на адресу майстрині, яка зголосилася до участі в музейному проєкті. На наше переконання, пані Валентина береже і примножує наші традиції. Нам би дуже хотілося щоб свої вміння майстри різних технік писанкарства передавали учням “Школи писанкарства” , що організована в музеї.“ Це все для того щоб національні традиції, культура та історія передавалися із покоління до покоління. Ми впевнені, що дорослі і дітки, які братимуть участь у проєкті, здобудуть нові знання та продовжуватимуть столітні традиції нашого народу і поки ми це робимо, доти наша нація існуватиме. Будемо раді, коли наш майстер-клас стане в нагоді читачам нашого сайту!