У будинків, як і у людей , є своя доля , своє життя і своя історія. Часом зовсім звичайна будівля зберігає у собі багато невідомого або давно забутого. Це можна сказати і про споруду, яка на перший погляд здається зовсім непримітною ,звичною і буденною, але вона є частинкою багатої історії Ржищівської єврейської громади . Це будівля їдальні ОЗО Ржищівська гімназія «Гармонія », а в минулому- в ній розміщувалась єврейська молитовна школа для дорослих «Бейс-Йосиф». На початку ХХст .єврейська громада нашого міста була дуже чисельною(більше 6000 осіб, це 70% всього населення) і мала великий вплив на його економічний та культурний розвиток . Велику роль євреї приділяли освіті. У Ржищеві існувало кілька хедерів (початкових шкіл), більше 10 молитовних цехових шкіл для дорослих: кушнірська, візницька , швейна, різницька, шапошників, рабинська та ін.. Одна з найбільших – молитовна школа «Бейс-Йосиф», заснована у 1898 році , була вона спочатку дерев`яною, але у 1906 році на кошти цукрозаводчика Йосифа Бродського, що орендував у Ржищеві цукровий завод, на землях одного з найбагатших людей міста Карла Трітшеля побудована вже цегляна будівля , що збереглася і до нашого часу. Ця школа відрізнялася від інших єврейських шкіл тим, що в ній крім чоловіків навчалися ще й жінки. Чого не було в інших єврейських школах. Проіснувала вона аж до жовтневого перевороту. Пізніше це приміщення стало одним із корпусів Ржищівської середньої школи, потім восьмирічної, зараз це приміщення їдальні гімназії «Гармонія». Це єдина спруда ,яка найкраще збереглась з тих далеких часів. І ,можливо, його можна було б колись використати для створення музею єврейської громади Ржищева.

Пам`яток, пов`язаних з ржищівським єврейством, майже не залишилось , але хотілося б згадати ще про одну. Це споруда старого будинку культури, побудована у 1912 році, як сінематограф . Разом з тим там довгий час діяв самодіяльний єврейський театр. Є думки про те, що це приміщення використовувалося , як і синагога.

Збереглася ще будівля колишньої земської лікарні(приміщення гуртожитку СУПТР по вул. Шевченка), побудованої у 1916 році, великі кошти на яку виділи саме євреї.

Єврейська історія Ржищева вивчена, на жаль, дуже мало, то ж працівники нашого музею по крихтах збирають відомості і відкривають все нові і нові сторінки того часу . Ми звертаємось до ржищівчан з проханням поділитися своїми спогадами та матеріалами про історію ржищівської єврейської громади .

Старший науковий співробітник Бабенко Л. М

ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ДЕРЖАВНОЇ У ДІЯЛЬНОСТІ МУЗЕЇВ ТА ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИХ ЗАПОВІДНИКІВ Роз’яснення Уповноваженого із захисту державної мови щодо норм Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», які стосуються використання державної мови у діяльності музеїв та історико-культурних заповідників:

Інформація Уповноваженого із захисту державної мови  

щодо норм Закону України «Про забезпечення функціонування  української мови як державної», які стосуються використання державної  мови у діяльності музеїв та історико-культурних заповідників 

Чинні норми Закону 

1. Згідно із частиною першою статті 12 Закону робочою мовою діяльності  підприємств, установ та організацій (у т.ч. музеїв та історико-культурних  заповідників) державної і комунальної форм власності у тому числі мовою  засідань, заходів, зустрічей та мовою робочого спілкування, є державна мова.  

Крім того, відповідно до підпункту 16 частини першої статті 9 Закону  володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових  обов’язків зобов’язані посадові та службові особи підприємств, установ і  організацій (у т.ч. музеїв та історико-культурних заповідників) державної і  комунальної форм власності. 

Частиною п’ятою статті 13 Закону визначено, що мовою локальних актів,  що регулюють діяльність підприємств, установ та організацій (у т.ч. музеїв)  державної і комунальної форм власності, є державна мова. 

2. Відповідно до статті 28 Закону інформація для загального  ознайомлення (оголошення, зокрема ті, які містять публічну пропозицію  укласти договір, покажчики, вказівники, вивіски, повідомлення, написи та інша  публічно розміщена текстова, візуальна і звукова інформація, що  використовується або може використовуватися для інформування необмеженого  кола осіб про товари, роботи, послуги, посадових, службових осіб підприємств  або органів державної влади, органів місцевого самоврядування) подається  державною мовою. 

3. Відповідно до частини першої статті 29 Закону мовою публічних заходів  є державна мова. Публічними заходами є, зокрема, збори, конференції, мітинги,  виставки, навчальні курси, семінари, тренінги, дискусії, форуми, інші заходи,  доступні або відкриті для учасників таких заходів вільно чи за запрошенням, за  плату чи безоплатно, постійно, періодично, одноразово або час від часу, що  організовуються повністю або частково органами державної влади, органами  місцевого самоврядування, державними установами, організаціями, а також  суб’єктами господарювання, власниками (засновниками, учасниками,  акціонерами) яких є держава або територіальна громада незалежно від частки  цієї власності. 

4. Згідно із статтею 32 Закону та статтею 6 Закону України «Про рекламу»  мовою реклами в України є державна мова.  

5. Відповідно до статті 20 Закону трудові договори в Україні укладаються  державною мовою, що не перешкоджає використовувати сторонам трудового  договору його переклад. 

6. Згідно з частиною третьою статті 27 Закону у роботі підприємств, установ  і організацій (у т.ч. музеїв та історико-культурних заповідників) державної і  комунальної форм власності використовуються винятково комп’ютерні  програми з користувацьким інтерфейсом державною мовою. Під час закупівлі  комп’ютерних програм для підприємств, установ і організацій (у т.ч. музеїв та 

історико-культурних заповідників) державної і комунальної форм власності  обов’язковою умовою є наявність користувацького інтерфейсу державною мовою. 

7. Відповідно до норм статті 30 Закону мовою обслуговування споживачів  в Україні є державна мова. Підприємства, установи та організації (у т.ч. музеї  та історико-культурні заповідники) всіх форм власності здійснюють  обслуговування споживачів (громадян) державною мовою. 

8. Відповідно до статті 22 Закону мовою науки в Україні є державна мова.  У разі підготовки та публікації музеєм або історико-культурним  заповідником наукових видань, такі видання публікуються державною мовою,  англійською мовою та/або іншими офіційними мовами Європейського Союзу. У  разі публікації англійською мовою та/або іншими офіційними мовами  Європейського Союзу опубліковані матеріали мають супроводжуватися  анотацією та переліком ключових слів державною мовою. 

У разі проведення у музеї або на території історико-культурного  заповідника публічних наукових заходів (наукових конференцій, круглих столів,  симпозіумів, семінарів, наукових шкіл тощо), мовою таких публічних  наукових заходів є державна мова та/або англійська мова.  

Мовою публічних наукових заходів на тему певної іноземної мови  (мовознавство) або іноземної літератури може бути відповідна іноземна мова. Якщо проведення наукового заходу здійснюється іноземною мовою,  організатори зобов’язані повідомити про це учасників заходу заздалегідь. У  такому разі здійснення перекладу державною мовою не є обов’язковим. За будь-яких обставин особа, яка бере участь у будь-якому публічному  науковому заході, не може бути позбавлена права використовувати державну  мову. 

Норми Закону, що набирають чинності 16 липня 2021 року  

9. Згідно з частинами п’ятою та восьмою статті 23 Закону мовою музейної  справи та мистецьких виставок є державна мова. 

Музейний облік у музеях усіх форм власності здійснюється державною  мовою. 

Інформація про музейні предмети, що демонструються в музеях та на  мистецьких виставках, подається державною мовою. Поряд з державною  мовою інформація про музейні предмети може дублюватися іншими мовами. У  письмовій інформації про музейні предмети напис іншою мовою розміщується  нижче або праворуч від напису державною мовою. Розмір шрифтів тексту  інформації про музейні предмети державною мовою має бути не меншим за  розмір шрифтів відповідного тексту іншою мовою. Аудіовізуальна інформація  про музейні предмети державною мовою має бути виконана не менш розбірливо,  гучно та зрозуміло, ніж відповідна інформація іноземною мовою. 

Вхідні квитки для відвідування музею чи виставки, публічні  оголошення про виставки виготовляються державною мовою. Допускається  дублювання інформації на вхідних квитках іншою мовою. Розмір шрифтів тексту  будь-якою іншою мовою на вхідних квитках не може бути більшим за розмір  шрифтів тексту державною мовою.

Інформаційна продукція про музей чи виставку виконується  державною мовою, а за потреби – також іншими мовами. 

Мовою туристичного та екскурсійного обслуговування є державна  мова. Туристичне чи екскурсійне обслуговування іноземців та осіб без  громадянства може здійснюватися іншою мовою.  

У разі проведення на території музею або культурно-мистецького  заповідника культурно-мистецьких, розважальних або видовищних заходів  мовою проведення культурно-мистецьких, розважальних та видовищних  заходів є державна мова. Застосування інших мов під час таких заходів  дозволяється, якщо це виправдано художнім, творчим задумом організатора  заходу, а також у випадках, визначених законом щодо порядку реалізації прав  корінних народів, національних меншин України. Положення цієї частини не  поширюються на застосування мов під час виконання та/або відтворення пісень,  інших музичних творів з текстом, фонограм. 

Супровід (конферанс) культурно-мистецьких, розважальних та  видовищних заходів в Україні здійснюється державною мовою. У разі якщо  супровід (конферанс) здійснює особа, яка не володіє державною мовою,  організатор забезпечує синхронний або послідовний переклад такого виступу  державною мовою. Особливості супроводу (конферансу) культурно-мистецьких  та видовищних заходів в Україні, що проводяться на виконання міжнародних  зобов’язань перед Європейською мовною спілкою, визначаються домовленістю  сторін. Законом щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних  меншин України можуть встановлюватися особливості використання мов  корінних народів, національних меншин України під час супроводу  (конферансу) культурних заходів, організованих відповідною меншиною. Оголошення, афіші, інші інформаційні матеріали про культурно мистецькі та видовищні заходи виготовляються державною мовою. В  оголошеннях, афішах, інших інформаційних матеріалах допускається  використання інших мов поряд з державною мовою, при цьому текст іншою  мовою не може бути більшим за обсягом та шрифтом, ніж текст державною  мовою. Вимоги щодо розміру шрифту не є обов’язковими при написанні власних  імен виконавців, назв колективів і творів, охоронюваних законом торговельних  марок (знаків для товарів і послуг).

Тищенко Василь Олександрович(1925 – 2006)

Ржищівська земля! Багато талантів ти благословила на життя і на творчість. Як рідна мати, щиро й радо зустрічала, а іноді й давала притулок людям, імена яких навіки вписані у світову історію і культуру: Л. Костенко, І. – В. Задорожний, О. Ган, Ш. Алейхем, Х. Табачников, В. Сидорук .Продовжується ця традиція і нині.

Хочемо розповісти про ще одну людину, талановиту і скромну, нашого земляка Василя Олександровича Тищенка. Народився він навесні, коли квітнуть первоцвіти, на велике православне свято Благовіщення 7 квітня 1925 року в с. Халча в селянській родині, яка вирізнялася набожністю. Мати – Єлизавета Кіндратівна виховувалась в монастирі, батько – Олександр Степанович працював регентом церковного хору в сусідському с. Зікрачі. Безперечно, любов до прекрасного світу музики і талант хормейстра заклались у Василя Олександровича ще з дитинства. Та це і не дивно, бо він зростав у світі музики: колискові, народні пісні, духовні твори.

У 1931 році родина Тищенків оселилася у Ржищеві. Жили в сторожці, яка стояла на подвір’ї Свято – Троїцького храму. Батьки працювали в церкві регентами. Від голоду 1932 – 1933 р.р. помер батько. Мати працювала регентом у церкві вже сама. Загалом подружжя Тищенків пропрацювало регентами у Ржищівському Свято – Троїцькому храмі більш як півстоліття – 53 роки.

З 1933 по 1941 р.р. Василь Тищенко навчався у Ржищівській середній школі в одному класі з Олегом Кошовим. Товаришували.

У 1941 році після закінчення школи перед Василем Олександровичем відкривався широкий шлях у нове життя. Та не судилося…Почалася війна.

У 1942 році з окупованого Ржищева фашисти повезли Василя  інших молодих хлопців і дівчат у товарному вагоні до чужої країни на рабську працю. Спочатку був табір – розпридільник, потім – важка та виснажлива сільськогосподарська праця остарбайтера. Основною їжею була картопля.

Після звільнення з німецького ярма у 1945 – 1949 р.р. служив в армії Під час служби брав активну участь в художній самодіяльності – по іншому й не міг, бо всесвоє життя був разом з піснею, з музикою, з театром. Саме в цей час і розкрився диригентський нахил.

Успішно закінчив спочатку Київське музичне училище, згодом Київську консерваторію. У 1951 році був  зарахований у хор Київської опери. В театрі опери і балету ім Т.Г. Шевченка в м. Києві пропрацював понад 30 років. Був удостоєний звання «Заслужений артист України». З 1974 р. за сумісництвом працював викладачем в Київському університеті культури, де захистив дисертацію і отримав вчений ступінь професора.

За роки творчої праці в театрі В.О. Тищенко як хормейстер поставив 19 опер («Запорожець за Дунаєм», «Катерина» та ін.) Брав активну участь при постановці 75 інших опер.

Надійним другом і порадником, творчою музою протягом довгого подружнього життя була йому кохана дружина Любов Іванівна – артистка хору Київського театру опери та балету. Згодом їм за щире кохання Бог подарував сина Олександра (нині – це перший в Україні поп – роковий музикант, заслужений артист України, співак, аранжувальник, педагог музики). Приємно, що і внук, якого назвали теж Олександром, пішов слідами своїх рідних: закінчив Київську консерваторію, здобув спеціальність диригент – хормейстер, продовжив династію Тищенків, якій понад 200 років.

Після виходу на заслужений відпочинок В.О. Тищенко повернувся до Ржищева , поселився в Маківщині. Василь Олександрович став керівником академічного хору міського Будинку культури. За його керівництва академічний хор вивчив і проспівав на концертах близько 80 творів, брав участь у багатьох різних конкурсах.

Працював до останнього дня, мріяв, планував… Одного грудневого вечора 2006 року жорстока рука грабіжника – вбивці обірвала, насичене працею, оповите прекрасною музикою і бажанням донести її якомога більшій кількості людей, творче життя маестро.

Завідувач відділу з основного виду діяльності Ольга ГУДЗІЙ

Володимир Федорович Сидорук – майстер українського живопису

Славетна ржищівська земля дала Україні та світу велику плеяду талановитих людей. Саме у Ржищеві з дитинства почав проявлятися талант Володимира Федоровича Сидорука – одного із найяскравіших майстрів українського живопису другої половини ХХ ст. Творчість В. Сидорука, українського живописця, театрального художника і графіка – припадає на 1939-1997 рр. ХХ ст., охоплюючи більш як півстолітній період.

1939 р. вступив до Республіканської художньої школи ім. Т. Г. Шевченка. Його вчителями були живописці Іван Хворостецький і Георгій Киянченко. Сама школа і місце, де вона розташовувалась справило неабияке враження на провінційного хлопця. В художній школі В. Сидорук навчався три роки по 1941 р. На жаль, йому не довелося пройти традиційний шлях від класів художньої школи до майстерень художнього інституту. В період свого учнівства В. Сидорук робить замальовки графітним олівцем мотивів селищних краєвидів та композиційні начерки за тематикою присвяченою Т. Шевченку. Особливо цікавими є живописні твори «Сільські задвірки» (1937) та «Хата баби Вівді» (1940).

З початком Другої Світової війни В. Сидорук повертається до Ржищева і, судячи за малюнками, пробув там аж до січня 1944 р., коли містечко було звільнено Радянською армією. Його призивають до війська. За довідкою військомату, з 27 липня 1944 р. по 5 вересня 1945 р. він проходив дійсну військову службу художником в званні рядового при Станіславському пересильному пункті обласного комісаріату. Після демобілізації він не продовжив навчання, бо одружився і став жити в Станіславі (тепер місто Івано-Франківськ). В повоєнні роки художник виконав ряд картин на військову тематику, які зберігаються нині у Івано-Франківському художньому музеї.

Також В. Сидорук працював у Станіславському музично-драматичному театрі ім. Івана Франка. Художник оформив декорації до вистав «Украдене щастя» І. Франка, «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Декораціями театр користувався на протязі 20 років.

Переїхавши до Ірпіня з дружиною та двома синами і батьками, В. Сидорук купив ділянку землі біля залізничного вокзалу з уже закладеним фундаментом і побудував на ньому за власним проектом двохповерховий будинок. Віднині Ірпінь стане для художника улюбленим куточком на землі, який він постійно буде оспівувати у своїх творах.

Важливою лінією творчості художника стали мотиви природи і архітектурних пам’яток, які він писав під час своїх численних мандрів. На них відображене узбережжя Криму та Кавказу, краєвиди Наддністрянщини, мотиви Києва і Почаєва. А головне місце  тут належить улюбленим Карпатам. Характерною особливістю художнього метода майстра є те, що він завжди писав свої пейзажні композиції з натури, не відриваючись, якого б формату вони не були. А любив він здебільшого великі формати. В Канаді йому довелося подолати 200 км, аби відвідати Ніагарський водо спад. За чотири години зробив завершений твір.

Відомий один із фактів його творчої діяльності в Ржищеві. В тринадцятирічному віці В. Сидорук зробив розпис на пілонах Ржищівської Свято-Троїцької церкви – зображення святих князів Ольги і Володимира. Через багато років у Ржищівському будівельному технікумі художник влаштував виставку з нагоди власного 60-ліття. На відкритті був присутній місцевий священик і розповідав що він тут нова людина, а в його церкві є розпис, про який ніхто нічого не може розповісти. «Але переповідають, – продовжував священик, – що зробила його якась дитина, і ми той розпис зберігаємо, шануємо талант». Все це слухав і ювіляр, а потім зізнався, що він і є тією дитиною. Відразу ж всі присутні сіли до автобуса і поїхали дивитися і ще один твір художника.  

В. Сидорук творив до останнього подиху, аж поки не впав 16 грудня 1997 р. на порозі Ірпінського краєзнавчого музею, куди йшов у справах влаштування своєї чергової персональної виставки. Його полотна зберігаються у численних музеях України, в приватних колекціях.

Ю.В. Настенко  – ст. науковий співробітник музею

Однією з найпомітніших постатей сучасної української літератури є наша землячка Ліна Костенко – велика поетеса, пророчиця, геній українського слова, трибун, приємниця Т.Г.Шевченка та Лесі Українки. Літературні критики називають її «совістю рідного народу». Якої б теми не торкалася письменниця, вона завжди правдива, щира, тривожно – мудра.

          19 березня 1930 року в м. Ржищеві у родині вчителів Василя і Зінаїди Костенків народилася донька Ліна. Перші 6 літ її дитинства пройшли в рідному місті і саме ржищівська земля, благословенна Богом,  була тим плацдармом, що надихав на творчість, сприяв формуванню її моральності та світогляду. Протягом всього життя у своїх поезіях думками Ліна Василівна поверталася в дитинство на береги прадавньої ріки.

          Доля подарувала Л.Костенко прижиттєве визнання. Її творчість досліджують науковці, вивчають учні та студенти в школах та університетах. Та сама поетеса байдужа до слави. На одній з прес – конференцій вона нагадала, що поклик письменника – писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні».

В музеї кілька років поспіль збираються шанувальники творчості Ліни Костенко. Традиційними стали Лінині читання, медійні проєкти, конференції ,приурочені грані поетичного таланту видатної поетеси сучасності. Наукові співробітники музею збирають архівні матеріали ржищівської сторінки Ліни Костенко та її родоводу, започаткували науковий проєкт “Стежками Ліни Костенко”.

У переддень дня народження геніальної поетеси сучасності Ліни Костенко пориньмо у світ  її художнього слова та спробуймо відшукати скарби, без яких не може існувати людство. Дізнаймося, хто творить сьогоднішню історію, у чому сенс людського буття, що таке етичні та естетичні цінності, щоб через багато літ наші нащадки змогли розпізнати на полотні світової культури неопалиму купину – незнищенну квітку, яку витворила своєю мужністю і вилеліяла любов’ю неперевершена майстриня, котра написала:   “Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.  І, може, це і є моя найвища сутність”.

Тарас Григорович Шевченко — видатний поет, художник, гордість і натхнення українського народу.

Освіта митця — всього 2 класи. Здобував він її у церковно-приходській школі. Проте поету вдалося створити одну з найбільш популярних книг української класичної літератури.  Мова йде про «Кобзар», який було перевидано понад 8 мільйонів разів. Поезію нашого майстра слова перекладено більше ніж ста мовами світу. Серед них —японська, корейська, арабська і міжнародна мова есперанто. Найбільше перекладів зроблено польською, англійською та російською.  Життя і творчість Тараса Шевченка — не до кінця звідана сторінка нашої історії…

Працівники музею присвятили поетичні рядки Кобзарю в день його народження.9 березня 2021 року з нагоди 207 річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка в КЗ КОР “Ржищівський археолого-краєзнавчий музей” відбулася музейна імпровізація “Шевченківські літературні читання”.

Поезія Тараса Шевченка є насправді світовим культурним явищем, що надихає читачів з усієї планети, адже геніальні рядки адресовані всьому людству і знаходять відгук у серцях. і до сьогодні! Декламували вірші українського поета працівники установи.

Хотів би того хто, чи не хотів, але підвалини сьогоднішнього СВЯТА 8 Березня– політичні, а засновницями його були активні небайдужі жінки, котрі виборювали власні права і свободи в абсолютно чоловічому світі. Історично так сталося, що на початок новітнього часу, становище жінок було критичним – у переважній більшості країн світу жінки вважалися нижчими за чоловіків, неспроможними ухвалювати рішення, тим більш брати участь у політичному, державотворчому процесі. Що б ми не взяли: освіту, медицину, науку, політику – всюди панували чоловіки. Перші жінки-лікарки, освітянки, науковці, політики, бізневумен – всі вони були схожі на тих відчайдухів, котрі, набравшись надзвичайної мужності та волі, наважились вирватися за межі гендерної сегрегації. Вже майже півтора століття жінки відстоюють свої права, ведуть боротьбу за рівноправ’я з чоловіками. І навіть сьогодні це не втратило своєї актуальності. Як зазначають в ООН, Міжнародний жіночий день – це час поміркувати про досягнутий прогрес, закликати до змін і відзначити належним чином прояви мужності і рішучості з боку звичайних жінок, які грали виняткову роль в історії своїх країн і громад. Але попри все кожній жінці хочеться свята якою б не була його історія!

Зі святом чарівні і неповторні! Залишайтеся завжди молодими, усміхненими і грайте виняткову роль в своїй сім’ї! Хай цінують вас чоловіки!!!

       У день Свята Жінок та весни згадалася Трипільська Жінка. Чи було в неї свято? Її День? Як в нас українських жінок, яких зранку любі  чоловіки задарували квітами, теплими словами!!! І звідки ж у чоловіків скільки Шани до нас? Звісно ж , це наші трипільські гени!!!! Як же ж цього не знати працівникам музею! А жінки в Трипільській культурі це Все!!!! Ось будь ласка уривок з екскурсії: « Але найбільшу шану і любов трипільці віддали жінці-матері – Прародительниці людського роду і всього живого. Багаточисленна пластика відтворює найдревніший культ Великої Матері, у яку вкладена ідея народження життя, плодоносіння… (фігурка жінки, яка стоїть, сидить на троні, з ногами і без ніг, руки складені на животі  або в закличному русі підняті вгору…) Для підсилення значимості обряду майстри в глиняну масу, з якої ліпили жіночі фігури, добавляли борошно або цілі зерна пшениці. Зображення Великої Матері Світу, Богинь Берегинь розмальовані закодованими лініями (зокрема на животі – орнамент засіяного поля…

Хочете дізнатися більше? Завітайте до нашого Ржищівського археолого – краєзнавчого музею, дізнаєтеся !

P.S. Трипільська Жінка! Знаю, що твоє свято було весною, як і моє, лови через тисячоліття подарунок!!!!!

старший науковий співробітник Іванчук Ольга

Святковий декор своїми руками: готуємось до Свята весни та жінки! Весна на порозі разом із ніжним та романтичним святом! Пора прикрашати домівку!Пропонуємо відвідати майстер-клас з виготовлення весняного декору! Сподіваємося, що учасників надихнуть наші ідеї!

Шолом Алейхем і Ржищів.

 2 березня 1859 року народився відомий письменник , драматург,  класик  єврейської літератури – Шолом- Алейхем (Соломон Нохумович Рабинович). Його твори перекладено багатьма європейськими мовами. Критики порівнюють його з Марком Твеном за схожість стилів та любов до літератури для дітей. Пізніше, при зустрічі , Марк Твен зауважить, що вважає себе американським Шолом –Алейхемом.                                                                                                  Доля письменника була тісно пов`язана з Україною. Зокрема, є у його життєписі і «ржищівська» сторінка.                                                                         

Чоловік із смушками, постійний пожилець заїзду Рабиновичів, похвалився Нохуму , батьку Шолома, що у Ржищеві зовсім нема вчителів, і там вашого сина озолотять. Полишивши домівку і рідний Переяслав Шолом разом з батьком  сіли на пароплав і подались не в Америку, не в Лондон чи в Париж і навіть не в Одесу чи Варшаву, чи Київ, а зовсім близько від Переяслава, у маленьке містечко Ржищів Київської губернії.

Юнак влаштовується працювати вчителем-репетитором, написавши самому собі лист –рекомендацію староєврейською  мовою, жодної літери якої не знали тогочасні сільські «магнати» Київської губернії. Та не просте життя приватного вчителя: бідність, складні стосунки з конкурентами, поневіряння по квартирах і кутках – все це завадило йому надовго оселитися у містечку. Про цей період у своєму житті він оповідає в автобіографічній повісті «З ярмарку» («Фунем ярід»), яку написав протягом 1913 – 1916 р.р. і, яка так і залишилася незакінченою.

Заїхали вони просто у двір до  чоловіка на запросини. Їх зустріли дуже радо. Незабаром подали самовар, склянки, чай, каву, цикорій, молоко, здобу, яку єврей може собі дозволити тільки в свято швуес до молочної  трапези або для породіллі. А обід був просто- таки царський. Риба фарширована, риба смажена, риба печена. Бульйон з локшиною, бульйон з рисом, бульйон з грінками – вибирайте собі, що хочете. Про м’ясо нічого й казати – воно було всіх сортів! І навіть компоту було два сорти. Потім –  самовар, знову чай, варення, закуски. А під час вечері господар заходився розпитувати гостей, що з молочних страв їм більш подобається: налисники, вареники чи пиріжки з кашею? Гості скромно відповіли, що їм байдуже. Тоді на стіл було подано всі три перелічені страви, та ще каву й знову різні варення. Уранці батько попрощався й поїхав додому,  син залишився у чоловіка зі смушками на повному утриманні. На другий день обід був уже не такий розкішний, як напередодні. Звичайнісінький бульйон з кашею та шматочок м’яса – і це все.  Поклали гостя вже не в залі й не на оксамитному дивані, а на залізній скрині, з якої він підвівся уранці зовсім розбитий: ломило всі кістки. На третій день на обід уже подали варену тараню з картоплею.  Вечері не дали, крім склянки чаю з хлібом. А спати поклали молодого вчителя вже просто на землю, постеливши йому вичинені смушки.

  Зметикувавши, що  так далі жити не годиться, Шолом вирішив найняти квартиру з харчами в іншому місці й розпрощатися з чоловіком із смушками. І тут почалися для нього справжні поневіряння, напасті, лиха: ціла низка сварливих господарок, настирливі таргани, кусючі блощиці, шмигаючі миші, щури та інша погань. Але всі ці неприємності, напасті, прикрощі були дрібницею порівняно з інтригами його конкурентів – вчителів, які страшенно конкурували один з одним і всі разом розпочали справжню війну проти нього вчителя з  Переяслава. Вони ганили його, як тільки могли. За їхніми словами, Шолом був криміналіст, злодій, вбивця, вмістище всіх вад. Вони поширювали серед господарок такі плітки про нього, що він благав бога, щоб навчальний сезон скоріше скінчився й щоб він нарешті виборсався звідти живцем. Весь час його перебування  у Ржищеві був для нього справжнім кошмаром, лихим сном          Де  йдеться про конкуренцію, здоровий глузд мовчить. Отож, Шолом ледве дотягнув до кінця навчального сезону і втік з Ржищева додому, заповівши дітям і внукам своїм не давати уроків у маленьких містечках.

На цьому зв’язок  Шолома Алейхема з нашим містом не переривається. Адже пройшло кілька років і його  молодша сестра Брохе виходить заміж за ржищівського єврея і поселяється у Ржищеві.  Вона була помірковано, розумною жінкою. Коли ржищівчани, зокрема жінки та дівчата, ближче познайомилися з Брохе, вони десятками, старі й молоді, зверталися до неї за порадами. А вже як дізналися у Ржищеві, що Шолом Алейхем – це Шолом Рабинович, її рідний брат, слава її ще більше поширилася. Ржищівські жінки говорили про мудрість Брохе : «Якщо її брата звуть Шолом – Алейхем, то її треба називати «Шоломницею», тому що будь яку сварку чи  суперечку вона призведе до мирного розв’ язання».

Ржищів шанує і пам’ятає Шолома Алейхема.. На його честь при вході у міську бібліотеку для дорослих було встановлено меморіальну дошку. А в музеї до ювілейних дат класика вже стало традицією проводити наукові конференції та семінари, що супроводжується пару років поспіль інсценізаціями творів письменника у виконанні учасників музейної театральної студії під керівництвом старшого наукового співробітника Чміленко С. П.